Єгипетсько-ізраїльські відносини: "холодний мир"

10

3

Міністерство освіти і науки України

Інститут міжнародних відносин НАУ

Факультет міжнародних економічних відносин

Курсова робота

на тему

Єгипетсько-ізраїльські відносини: «холодний мир»

Студентки 203 групи

ІІ курсу ФМЕВ ІМВ

Курасової Марії Геннадіївни

Науковий керівник:

доцент кафедри міжнародного бізнесу

Дерев'янко Ігор Петрович

кандидат історичних наук

Київ 2009

План

Вступ

1. Єгипет та Ізраїль. Непростий шлях до миру

1.1 Єгипетсько-ізраїльські відносини у контексті арабо-ізраїльських війн

1.2 Єгипетсько-ізраїльський мир у Кемп-Девіді

2. Особливості взаємовідносин і співробітництва країн крізь призму часів

2.1 Перспективи та спільні проблеми сучасних відносин між країнами

2.2 «Холодний мир» - непевний гарант стабільності

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Єгипет був лютим ворогом євреїв буквально з першого ж дня утворення ізраїльської держави. Менше ніж за тридцять років Єгипет чотири рази воював з Ізраїлем - в 1948, 1956, 1967 й 1973 р., не вважаючи неоголошеної, але дуже важкої Війни на виснаження в 1968-1970 р. Аж ось 35 років тому відбулося неймовірне - Єгипет й Ізраїль, які за кілька років до цього схрестили мечі в лютій сутичці чергової близькосхідної війни, підписали мирний договір. А холодний він чи не настільки - нехай показує час.

Незважаючи на вже солідний строк у 35 років проблема єгипетсько-ізраїльського миру й досі залишається актуальною і важливою. Адже ми й до сьогодні спостерігаємо криваві і жорстокі сутички у «гарячому» Близькосхідному регіоні, а Єгипет, як лідер арабського світу, має неабиякий вплив на поведінку та терористичну діяльність палестинських арабів на території Ізраїль. Відношення арабських держав до сіонізму й держави Ізраїль визначається як ідеологічними принципами арабського націоналізму, так і конкретними політичними інтересами цих держав. Із самого початку арабський націоналізм розглядав сіонізм як одну з форм чужоземного панування, якому араби приписували занепад ніколи великої арабської імперії. Тож яким чином запобігти новим війнам і суперечкам, як продовжувати і відкривати нові горизонти співробітництва і чи варто, як вжитися таким великим та абсолютно різним за менталітетом народам на крихітному шматочку землі, я спробую розглянути в даній роботі.

Безпосереднім об'єктом дослідження даної курсової роботи є проблема складного миру між арабами та євреями. Методами наукового дослідження були обрані методи індукції та дедукції, аналогії, порівняння, протиставлення, що чітко відповідає характеристикам самого об'єкта дослідження, адже він складається з двох частин.

1. Єгипет та Ізраїль. Непростий шлях до миру

1.1 Єгипетсько-ізраїльські відносини у контексті арабо-

ізраїльських війн

ПАЛЕСТИНА - територія, що знаходиться на Близькому Сході на берегах Середземного моря, має багатовікову складну історію. Корінь сучасної близькосхідної проблеми лежить у територіально-етнічному протистоянні між палестинськими арабами і євреями. Однак так було не завжди. Довгий час араби і євреї жили мирно пліч-о-пліч у Палестині. Під час оттоманського панування Палестина, що вважалася частиною Великої Сирії, була населена переважно арабами. Наприкінці 18 - початку 19 ст. у Палестині, в основному в Єрусалимі й довкола нього, почали з'являтися єврейські поселення, однак колонізація йшла дуже повільно аж до 20 сторіччя. В 1918 році араби усе ще становили 93% населення Палестини. Ситуація змінилася після закінчення І світової війни, коли Великобританія одержала мандат на керування Палестиною (набув чинності у вересні 1923 року). За підтримкою англійської влади (2 листопада 1917 - лист Британського міністра закордонних справ Артура Бальфура лідерові сіоністів, відоме як декларація Бальфура, що ратувала за установу національного вогнища для євреїв) сіоністами була розгорнута широка пропаганда поступової колонізації Палестини. [1]

Але основними перешкодами на шляху до вирішення Близькосхідної проблеми є релігії. Для іудаїзму й християнства Палестина - головна святиня. Це місце, де зародилася єврейська релігія й зберігаються пов'язані з нею священні реліквії. В єврейських священних книгах і молитвах ця країна постійно згадується останні 2000 років. Повернення туди пов'язане з віковими сподіваннями єврейського народу. Це головне і єдине місце, що визнається релігійними євреями (і більшістю нерелігійних теж) як колиска єврейського народу. Священною для євреїв є й Храмова гора, але сьогодні ортодоксальним євреям заборонено бувати там оскільки там перебувають мусульманські святині. Для мусульман ця територія стала вважатися священної в більше пізніше час. По тлумаченню невизначеного тексту сури Корану №17 тут пророк Мохаммед піднісся на небо. На честь цієї події на місці колишнього Храму побудована мечеть Омара ("Купол на скелі") і мечеть Аль-Акса. Обидві мечеті були побудовані після смерті Мохаммеда. Численні надписи арабською в'яззю навколо купола мечеті Омара нічого не повідомляють про "нічну подорож" Мохаммеда до Аллаха. Проте ці місця вважаються третьою (після Мекки й Медини) святинею ісламу відповідно до тлумачень більше пізнього часу. [19]

Тож як тільки стало відомо про рішення державотворення Ізраїль(ООН 29.11.1947 року прийняла план розділу Палестини (резолюція ГА ООН №181). Цей план передбачав припинення британського мандата в Палестині до 1 серпня 1948 року й рекомендував створення на її території двох держав: єврейської й арабської. Єрусалим і Віфлеєм, відповідно до рішення ООН, повинні були стати територією під міжнародним контролем, щоб передбачити конфлікт про його статус), з боку сіоністів почалася дійсна неоголошена війна - ще до проголошення держави Ізраїль близько 250 тис. палестинських арабів були змушені покинути свої рідні місця. У свою чергу Ліга арабських держав не визнала Ізраїль й оголосила євреям "джихад" (священну війну). Опівночі 14 травня 1948 закінчився термін дії британського мандата на Палестину. Відразу ж після того як Бен-Гуріон 14 травня 1948 оголосив про створення держави Ізраїль, війська країн арабської ліги: Єгипту, Йорданії, Сирії й Лівану починають воєнні дії проти Ізраїлю. Війну Ізраїлю так само оголосили Саудівська Аравія і Ємен. 40-тис. військам арабської ліги, які формально очолював король Йорданії, протистояла 30-тис. збройні сили організації Хагана, озброєні чеською зброєю. Війська арабських держав зайняли ряд територій у південній і східній Палестині, які не призначалися для євреїв, а так само захопили невеликий єврейський квартал у старій частині Єрусалима. Ізраїльтяни тим часом взяли під контроль головну дорогу на Єрусалим, зайняли оборону й успішно відбивали атаки арабів. 20 травня 1948 ООН призвало сторони до перемир'я, однак запропонований план урегулювання був неприйнятним для обох сторін.

Незважаючи на те, що на початковому етапі воєнні дії розвивались на користь арабів, ситуація незабаром змінилася. Арабська єдність підривалася гострими протиріччями. Армія звільнення Палестини підкорялася муфтієві Єрусалима, серед всіх арабських країн тільки Йорданія мала сучасну армію - Арабський легіон, яким командував англієць генерал Глабб, у той час як ізраїльтяни були озброєні сучасною зброєю. Хід війни змінився вже в липні 1948, коли 10-денний наступ євреїв нейтралізувало наступальні сили арабів; а заключне наступ євреїв у жовтні привело до того, що до початку 1949, ізраїльтяни змогли зайняти всю територію Палестини впритул до кордону з Ліваном і до Голанських висот на півночі й Акабській затоці й Синайському півострову на півдні, за винятком Сектора Газа (відійшов до Єгипту). У такий спосіб Ізраїль захопив 6,7 тис. км території Палестини, що за рішенням Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1947 призначалася для Арабської держави, і західну частину Єрусалима. Східна частина Єрусалима були приєднані Йорданії. З території, захопленої Ізраїлем, було вигнано більше 900 тис. арабських жителів, які осіли в арабському світі, а з арабських країн у свою чергу, було вислано близько 567 тис. євреїв, які осіли в основному в Ізраїлі.

13 січня 1949 на Родосі між обома сторонами почалися переговори які привели до перемир'я. Угоди про перемир'я були укладені: з Єгиптом 24 лютого, з Йорданією 3 квітня, із Сирією - 20 липня 1949 року. Ці угоди про перемир'я не врегулювали близькосхідний конфлікт, що виник у результаті І-ї арабо-ізраїльської війни. Вони мали тимчасовий характер і не вирішували остаточно територіальні питання. [1]

Із приходом у Єгипті до влади Насера й ростом його авторитету в арабському світі ситуація в регіоні знову загострилася. Насер, прагнучи втілити в життя панарабську ідею, припускав витиснути англійців з регіону, знищити Ізраїль і відновити панування ісламу в регіоні. Природно, що проти нього були настроєні англійці, а так само й французи, які в цей час боролися з арабським націоналізмом у Марокко, Алжирі й Тунісі. Загравання Насера з Москвою, його безкомпромісна позиція стосовно Ізраїлю відіпхнули від нього й США, які спочатку припускали виділити кошти Єгиптові для будівництва Асуанської греблі. Відмова Заходу фінансувати будівництво греблі підштовхнув Насера до рішення націоналізувати "Загальну компанію морського Суецького каналу". 26 липня 1956 виступаючи на мітингу з нагоди річниці єгипетської революції, він оголосив про націоналізацію компанії. Виникла міжнародна криза. Консервативні кабінети Лондона, Парижа (Франція володіла значним пакетом акцій каналу) і Ізраїлю вирішують здійснити в Єгипті переворот і скинути Насера. Існував і прецедент (переворот в Ірані в серпні 1953). Відповідно до прийнятого рішення в кінці липня 1956, Великобританія й Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Великобританія призвала 20 000 резервістів, Франція направила свої війська на Кіпр. Почалися секретні переговори обох країн з Ізраїлем, розробка спільних планів інтервенції. Користуючись міжнародною кризою, ізраїльські війська вторгаються в Єгипет.

Ранком 30 жовтня 1956 року єгипетські підрозділи ввійшли в зіткнення з ізраїльськими військами. Найбільш великі бої зав'язалися під селом Абу-Агіла. Події на міжнародній арені розвивалися не менш стрімко. Наступного дня після початку агресії єгипетські посли в Парижу й Лондоні були викликані в міністерства закордонних справ. Їм зачитали вимогу, щодо припинення воєнних дій і відведення єгипетських й Ізраїльських військ на 10 миль по обидві сторони каналу. Єгиптові також пропонувалося погодитися на тимчасове заняття англійськими й французькими військами важливих позицій у районі Порт-Саїда, Ісмаїлії й Суецу. Єгипет відкинув ці вимоги. 31 жовтня англо-французькі війська почали воєнні дії. 5 листопада в Порт-Саїді й Порт-Фауді почалося висадження англо-французького десанту. Єгипетським частинам був відданий наказ відходити до каналу. До цього часу, тобто за п'ять днів війни, ізраїльська армія захопила Сектор Газа, Рафах, Аль-Ариш і зайняла більшу частину Синайського півострова Почалася боротьба на дипломатичній арені, на сторону Єгипту стали СРСР, країни соцтабору, Ліга арабських держав і що найцікавіше - США. У рішенні ООН, прийнятому від 2 листопада більшістю в 64 голоси (проти виступили тільки Франція, Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія й Австралія) зазначалося, що Ізраїль винен у порушенні угоди про перемир'я. Англія й Франція були оголошені агресорами. Рада Безпеки зажадала негайного припинення бойових дій й виведення військ з окупованих територій.

5 листопада радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії, попередивши про наслідки, до яких може призвести продовження інтервенції. У посланні англійському прем'єр-міністрові вказувалось про можливість застосування сучасної ракетної зброї, а в посланні Ізраїлю ставилося питання й про саме існування цієї держави. Через 22 години після отримання послань від радянського уряду глави урядів Англії й Франції припинили воєнні дії були. 6 листопада з вимогою припинення воєнних дій виступив і президент США Д. Ейзенхауер.

7 листопада 1956 Генеральна Асамблея ООН 64 голосами проголосувала за сформування міжнародних сил ООН для контролю за виведенням військ Англії, Франції й Ізраїлю з єгипетської території. 15 листопада в Єгипет прибули перші підрозділи військ ООН. 22 грудня 1956 виведення військ Англії й Франції завершилося. У березні 1957 й ізраїльські війська покинули окуповані ними в плині війни території.

Провал агресії проти Єгипту мав велике міжнародне значення. Різко зріс авторитет Єгипту і його президента Насера, що став лідером арабського миру. Значно ослабли позиції Англії й Франції на Близькому Сході. [1]

Події 1956 року єгипетське керівництво розцінила як перемогу. Насер, заручився підтримкою СРСР (допомагали зброєю й військовими радниками), і взяв курс на війну із кінцевою метою фізичного знищення єврейства. Насер, зокрема , привселюдно присягнув, що помститься євреям за арабські втрати на Синаї. В 1966 Сирія і Єгипет підписали пакт про спільну оборону. В 1967 аналогічні угоди були підписані Єгиптом і з Йорданією й Іраком. Єгиптом були початі конкретні міри - блокування виходу Ізраїлю до Червоного моря (22 травня 1967 президент Насер оголосив про закриття Акабської затоки для ізраїльських й інших кораблів, які поставляли Ізраїлю стратегічні вантажі). Війна була неминучою.

На початку 1967 Насер мобілізував свої сили біля синайського кордону (80000 тис. ос.). 5 червня 1967 року близько 8 ранку вся ізраїльська авіація була піднята в повітря. Були розбиті військові аеродроми та літаки в Каїрі і в Аль-Аріші... Ізраїльське командування вибрало для нападу саме ті кілька хвилин, коли відбувалася зміна нічних і денних чергових, що сиділи в кабінах літаків. У такий спосіб Ізраїль установив свою перевагу в повітрі. Потім почалася наземна атака. Основну ударну силу ізраїльтян представляли бронетанкові частини. Ізраїльські війська наступали в чотирьох напрямках: на Газу, Абу-Агілу, Аль-Кантару й Шарм-ель-Шейх. На подальшому розвитку подій позначився й той факт, що значна частина єгипетської армії перебувала далеко від батьківщини, у Ємені. Украй важка ситуація зложилася й на йорданському фронті. 6 червня ізраїльськими військами був захоплений весь Єрусалим. У цей же день Рада Безпеки ООН зажадала припинення воєнних дій однак ізраїльські війська продовжували наступ. Через катастрофічне положення єгипетської армії, був відданий наказ про негайний вивід військ на західний берег Суецького каналу 10 червня ізраїльські війська завдають удару по Сирії й займають Голанські висоти. У цей же день Ізраїль припиняє воєнні дії, захопивши більшу територію. 10 червня СРСР розриває дипломатичні відносини з Ізраїлем.

Війна 1967 закінчилась серйозною поразкою арабів. Вона коштувала арабам Старого Єрусалима (арабської його частини), Синаю, Сектору Газа, Західного берега ріки Йордан (територія Йорданії) і Голанських висот (на сірійсько-ізраїльській границі). Кількість палестинських біженців зросло ще на 400 000 чоловік. 22 листопада 1967 Рада Безпеки ООН приймає резолюцію 242, що засудила ізраїльську агресію й вимагала виводу ізраїльських військ з окупованих ними територій. Ізраїль відмовився виконувати резолюцію. [3] Майже відразу почалась неоголошена війна на виснаження. Війна малої інтенсивності між Ізраїлем та Єгиптом в 1967-1970 роках. Була почата Єгиптом з метою повернення Синайського півострова, захопленого Ізраїлем у ході Шестиденної війни в 1967 р. Частіше вважається, що війна почалася в березні 1969 року, але фактично перші бойові зіткнення відбулися через місяць після поразки Єгипту в Шестиденній війні. Велася в основному за допомогою артилерії й авіації. Війна закінчена підписанням угоди про припинення вогню в 1970 році без територіальних змін у сторін конфлікту. [4]

В 1973 р. постійно тліючий близькосхідний конфлікт знову переріс у велику військову пожежу. Єгиптяни, що вирішили взяти реванш за поразку 1967 року, почали широкомасштабний наступ на ізраїльські позиції на Синайському півострові. Одночасно Сірійські війська завдали ударів по півночі. Кількісна перевага була на боці арабів. Тільки сумарний чисельний склад арабської авіації, за різними джерелами, в 1,5-2 рази перевищував чисельність авіації Ізраїлю. Ізраїльські ВВС, що прагнули зупинити ударами з повітря просування танкових частин супротивника, а також ізолювати район бойових дій, наткнулися на потужну стіну ПВО, розгорнуту уздовж Суецького каналу. Удари по єгипетських і сірійських аеродромах, що принесли ізраїльтянам швидку перемогу в 1967 р., виявилися цього разу малоефективними.

Наступ арабів, присвячений святкуванню Дня Спокути в Ізраїлі - "Йом-Кіпур" - спочатку розвивався досить успішно. 6 жовтня, після масованої артпідготовки, єгипетська піхота, підтримана штурмовою авіацією й вертолітними десантами, форсувала канал, прорвала зміцнення "Лінії Барлева" і почала просування в глиб Синаю. Одночасно сірійські війська перейшли в наступ на Голанських висотах. 8 жовтня єгиптянам удалося захопити на східному березі каналу два армійських плацдарми глибиною по 10-12 км. На Сірійському фронті бої перших днів також складалися не на користь ізраїльтян. До ранку 7 жовтня сірійським танкам і піхоті вдалося просунутися на 4-8 км углиб оборони супротивника. Однак уже 8 жовтня ізраїльтяни зуміли перейти в контрнаступ і відкинути сирійців до 10 жовтня на вихідні позиції. 11 жовтня ізраїльське наступ відновився й до середини 12 жовтня танки й мотопіхота Ізраїлю просунулися на 10-12 км у Дамаському напрямку й на 20 км у напрямку м. Камар-Шах. Однак тут їхнє просування було зупинено. 16 жовтня сирійці нанесли контрудар, що не мав, однак істотного успіху. Надалі бої на суші, через взаємне виснаження сторін, прийняли позиційні форми. Однак, якщо наземні бої на північному фронті йшли зі змінним успіхом, то в повітрі панування втримувала сірійська авіація, що діяла більш ефективно, ніж авіація Ізраїлю. На південній ділянці єгипетсько-ізраїльського фронту воєнні дії тривали. 24 жовтня СРСР попереджає Ізраїль про можливі важкі наслідки агресивних дій, які порушують рішення Ради Безпеки ООН. На Ізраїль підсилюють тиск і США.

11 листопада на 101 кілометрі дороги Каїр - Суец було підписано єгипетсько-ізраїльський протокол об припинення вогню, а 18 січня 1974 були підписані мирні угоди. За ними було передбачене вилучення ізраїльських військ із Синаю, у той час як Єгипет повинен був зменшити свої сили на східному березі каналу. Між двома ворожими арміями повинні були розміститися сили ООН по підтримці миру. Ця угода була доповнена іншим, підписаним від 4 вересня 1975. 31 травня 1974 була підписана угода про припинення вогню між Ізраїлем і Сирією яка так само містила в собі поділ їхніх сил буферною зоною ООН й обмін військовополоненими. [3]

1.2 Єгипетсько-ізраїльський мир у Кемп-Девіді

Війна судного дня могла б дійсно стати останньою війною для Ізраїлю. Вона зробила очевидними для Ізраїлю та Єгипту кілька прописних істин - війна безглузда й ні рівновага сил воюючих сторін, ні рівновага інтересів на міжнародному рівні не може забезпечити остаточну перемогу. Незважаючи на закінчення "холодної війни" і розпад Радянського Союзу, могутні сили продовжують впливати на стабільність у регіоні, і ні Ізраїль, ні його вороги не одержать можливості перебороти їх. [2]

Перші ознаки миру з'явилися вже наприкінці періоду правління Абдель Насера (1952-1970). Прийшовши до влади, Садат одержав від свого попередника країну, жорстоко травмовану результатами Шестиденної війни 1967 р., частина території якої - Синайський півострів - перебувала під ізраїльським контролем, зі спустошеною скарбницею й заплутаними відносинами з арабським миром. На додаток до цього висилка з Єгипту 15 тисяч радянських військових фахівців у липні 1972 р. і викликане цим різке погіршення відносин з Москвою залишили Садата без реальної підтримки з боку який-небудь із великих держав у протистоянні з Ізраїлем. Після чотирьох жорстоких війн проти Ізраїлю союз Єгипту й Сирії, уже похитнутий взаємними підозрами й обвинуваченнями з приводу ведення війни й припинення вогню, почав розвалюватися, коли А. Садат вирішив перейти від угод про роз'єднання військ до мирного договору. Конференції глав арабських держав в Алжирі (1973 р.) і Рабаті (1974 р.) фактично надали Садату свободу дій, хоча на них і лунали звичайні арабські вимоги повного відступу Ізраїлю й "відновлення прав палестинського народу". Вже тоді в Садата зародилося розуміння того, що знищення Держави Ізраїль - це нездійсненна мрія, і що рано або пізно йому доведеться почати переговори з Ізраїлем. Садат остаточно вирішив, що Єгипет не зацікавлений у новій війні й що можна звернутися до американського посередництва з метою досягнення політичного рішення. З погляду Садата, головним досягненням арабів у цій війні стала зміна сформованого статус-кво в конфлікті з Ізраїлем. [2]

У вересні 1975 р. Ізраїль й Єгипет підписали проміжну угоду, що містила зобов'язання утримуватись від воєнних дій у ході врегулювання конфлікту між двома країнами. У секретних переговорах М. Даяна з єгипетським представником було досягнуто згоди про встановлення миру між Ізраїлем й Єгиптом на підставі повернення Ізраїлю до кордонів, що розділяли ці країни в період британського мандату.

Передумовою до підписання кемп-девідських угод стало бажання президента Єгипту Анвара Садата (Anwar as-Sadat) скоріше повернути втрачений після програної Шестиденної війни (1967) Синайський півострів. Дивно, що Садат не виступив з мирною ініціативою протягом тих багатьох лет, поки у влади перебувала більше прийнятна для нього Партія праці. Він дочекався, поки правити сталі "яструби" - Лікуд. Імовірно, Садат вирішив, що тільки ізраїльські праві зможуть переконати Кнесет дати згоду на територіальні поступки в обмін на підписання мирного договору. Якби Партія праці й спробувала укласти такий договір, той же Бегін міг легко саботувати його прийняття.

Рідко згадується, що на рішення Садата поїхати в Єрусалим вплинув один важливий факт: у червні 1977 р. ізраїльський уряд буквально врятував життя Садату. Ізраїльський генерал Іцхак Хофі, директор Мосадда (зовнішня розвідка Ізраїлю), виявив докази існування плану вбивства Садата, що керувався лівійським диктатором Муаммаром Каддафи. Хофі передав цю інформацію Бегіну, що за посередництвом марокканського короля Хасану організував зустріч Хофі з генерал-лейтенантом Камалем Хасаном Алі, начальником єгипетської військової розвідки. Хофі постачав Алі детальною інформацією про імена змовників й їхніх конспіративних квартир у Каїрі. Єгипетські влади негайно заарештували змовників і знайшли масу документів, що викривали їх. Немає сумнівів, писав історик Говард Цукор, що Садат був "щиро вдячний". [9]

Усе почалося в серпні 1977-м, коли новий (і дуже правий!) ізраїльський прем'єр Менахем Бегін відвідав Румунію - на той час єдину соціалістичну країну, що зберегла дипвідносини з "сіоністським агресором". У приватній бесіді із Чаушеску "непримиренний" Бегін натякнув про готовність зустрітися із президентом Єгипту Садатом "у будь-який зручний для нього час й у будь-якому місці". Втім, це могло бути й промацуванням ґрунту. Як і таємний візит, зроблений незадовго до цього Моше Даяном і главою Моссада Іцхаком Хофи в Марокко, де вони зустрілися з Хасаном Тохами - заступником єгипетського прем'єр-міністра. Бегін, вірний учень Зєева Жаботинського, був відомий як людина, віддана ідеї "Неподільного Ізраїлю". Однак вступ на пост прем'єр-міністра після тридцяти років перебування в опозиції й тягар відповідальності, що лягло на його плечі, привели до змін у його позиції. Представляючи свій уряд у Кнесеті в червні 1977 р., Бегін призвав керівників арабських держав почати консультації з метою встановлення справжнього миру. За його словами, "якщо цей заклик буде відкинутий, ми добре запам'ятаємо відмову арабської сторони". Бегін додав, що в ході мирних переговорів сторони зможуть вносити на обговорення будь-які теми. Прем'єр-міністр через американських конгресменів запросив єгипетського колегу в Єрусалим. Той наполягав на офіційному запрошенні, і воно було отримано. Крім того, Бегін публічно виступив з наступною промовою:» - «Громадяни Єгипту! 29 років триває між нами трагічний і непотрібний конфлікт... Чотири ізраїльсько-єгипетські війни пролили багато крові. ...Ми простягаємо вам руку дружби, і це не слабка рука. У випадку війни ми в черговий раз зможемо захистити себе. Так ...давайте побудуємо нові відносини дружби й чесного співробітництва». Мета Бегіна - вивести Єгипет, найсильнішу арабську країну регіону, з конфронтації з Ізраїлем. [3] Якби це трапилось, зникла б 100% імовірність знищення Ізраїлю. Важливу роль зіграли й США. У лютому 1974 Єгипет відновив дипломатичні відносини зі США. про завчасну підготовку ґрунту в рамках інтенсивного діалогу Єгипту з адміністрацією президента Картера, а також про особисті контакти між представниками Єгипту й Ізраїлю. [13] Ці контакти здійснювалися в різних європейських столицях, однак головним чином - у Марокко, що і тоді була відома як країна, що підтримує розгалужені зв'язки з Ізраїлем. Президент штатів Джиммі Картер, що губив популярність, вирішив спробувати себе в ролі миротворця. [6]

Менахем Бегін сказав президентові Єгипту Анвару Садату, коли вони стояли разом на трибуні Кнесету: "Президент Садат сказав два дні тому, що заради порятунку життя хоча б одного свого солдата він ладен прибути хоч в Єрусалим... Я радий прийняти Анвара Садата з пошаною й доброзичливістю, що і ви, і ми успадкували від нашого загального праотця Авраама. Тож сьогодні пан президент Єгипту, ми бажаємо повного, справжнього примирення між єврейським й арабським народами". Садат у свою чергу, звичайно злукавивши, проголосив: «Дозвольте нам покласти кінець війнам, дозвольте нам змінити життя на міцній основі правди. І саме це прохання, передало бажання єгипетських людей, значної більшості арабських й ізраїльських народів, і мільйонів чоловіків, жінок, і дітей в усім світі, що Ви сьогодні спостерігаєте. І ці сотні мільйонів будуть судити яким чином кожен відповідальний лідер у Близький Схід відповів на сподівання людства на мир. Мир набагато більше цінний, чим частина землі ... так не буде ж тут більше ніколи війн (Peace іs much more precіous than a pіece of land... let there be no more wars)». [6]

Однак ця угода одержала релігійне схвалення у вигляді постанови, обнародуваного оплотом мусульманської ортодоксії в Каїрі - духовною академією Аль-Азхар. У постанові говорилося, що єгипетсько-ізраїльський договір укладений у рамках мусульманського права й підписаний Єгиптом "з позиції сили", після перемоги, що він одержав у війні 1973 р. Він без сумніву відповідає інтересам мусульман, оскільки повертає території їхньому законному власникові. У постанові відзначалося, що рішення в питаннях війни й миру перебувають повністю в компетенції керівника держави, що краще всіх знає, що є благо для його підданих, і що слід утримуватися від внутрішніх звад, здатних лише послабити єдність ісламського суспільства. [13]

У своїй промові в Кнесеті Садат, власне кажучи, запропонував мир в обмін на землю. Але Садат хотів одержати назад не тільки єгипетські території, загублені в Шестиденній війні. За його словами, щоб запанував дійсний мир, Ізраїль повинен повернутися до границь до 1967 р. і гарантувати палестинцям створення їхньої держави. 4 січня 1978 року в Асуані пройшла зустріч Садата с президентом США Картером. А вже 5 вересня того ж року почалась славетна зустріч у Кемп-Девіді. Пройшли найтяжчі 12-денні переговори, коли делегації були, по суті, почесними заручниками американського президента, і вони принесли свої плоди. Було підписано 2 документи. За першим документом "Рамки миру на Близькому Сході", передбачалося надання обмеженого самоврядування палестинцям Західного берега р. Йордан і сектори Газа. Сторони прийшли до угоди, що резолюції 242 й 338 СБ ООН повинні стати основою для переговорів з метою остаточного врегулювання. Вводився п'ятирічний перехідний період з моменту створення органів палестинського самоврядування. Було обговорено початок переговорів між Ізраїлем, Єгиптом, Йорданією й палестинцями про майбутнє Західного берега й Сектора Газа. У плині п'ятирічного перехідного періоду вводилася автономія для населення (а не для території). За 2 документом "Рамки для підписання мирного договору між Єгиптом й Ізраїлем", сторони погоджувалися на підготовку відповідного договору протягом 3 місяців. Ізраїль погоджувався на виведення своїх військ із Синаю на кордони 1967 року протягом 3 років. Слабким місцем першої угоди був розділ, що стосується палестинців. План був спрямований на установу системи самоврядування на Західному березі й у Газі, що повинне було згодом привести до переговорів про "остаточний статус", але самі палестинці в підписанні цієї угоди не брали участь. [23]

На його основі 26 березня 1979 року у Вашингтоні Садатом, Бегіном і Картером був підписаний єгипетсько-ізраїльський мирний договір. Єгипетсько-ізраїльський кордон був встановлений по лінії мандатної території Палестини, після відходу Ізраїлю з Синайського півострова. У договорі детально роз'яснялася сутність угод по забезпеченню безпеки договірних сторін і визначалася дислокація й розміри військових підрозділів у районі загальної границі. Ізраїль визнавав "законні права палестинського народу", обидві сторони погодилися із планом надання автономії жителям підконтрольних територій до остаточного вирішення питання, про їх майбутній політичний статус. Дебати, що передували ратифікації договору в Кнесеті, тривали 17(!) годин. Здавалося, Бегін може бути задоволений результатом - 84 депутата проголосували за, 19 - проти, 17 утрималися. Але, парадокс, серед цих "проти" більшість становили його ідейні однодумці, з якими він прийшов у більшу політику в "сорокові-фатальні". У лютому 1980 р. відкрилося ізраїльське посольство в Каїрі і єгипетське посольство в Тель-Авіві. Були вироблені докладні угоди про співробітництво в таких областях, як комунікації, сільське господарство, торгівля, культура, шляхи сполучення (морські, сухопутної й повітряні) і т.п. - усього 43 угоди. У Каїрі був відкритий Ізраїльський інформаційний центр, Єгипет став приваблювати численних ізраїльських туристів. Це був перший випадок визнання єврейської держави великою арабською країною. І, можливо, найбільш успішними переговорами в усій близькосхідній історії. [6]

Головний розрахунок Садата будувався на остаточному виході з орбіти радянського впливу й переорієнтації на США. Після Кемп-Девіду Єгипет став другим у світі (після Ізраїлю) одержувачем американської допомоги. Два мільярди доларів щорічно плюс реорганізація армії, що нараховує сьогодні 450 тисяч солдатів й офіцерів, - більше, ніж війська НАТО, плюс респектабельний імідж союзника США в очах західного миру - плюсів цілком достатньо. Єгипет також одержав міжнародне визнання як важливий фактор підтримки стабільності на Близькому Сході. Єгипет зумів одержати від Ізраїлю "декларацію принципів" відносно права палестинців на Західному березі Йордану й у секторі Гази на самовизначення. Така декларація потрібна була Садату для того, щоб представити мирну угоду з Ізраїлем арабському миру як вигідний договір. В свою чергу Садат заявив про повне визнання Ізраїлю, включаючи обмін послами й установлення культурних і торговельних відносин, тобто прорив ситуації блокади, у якій країна перебувала, офіційне визнання її легітимного існування в регіоні й зміцнення позицій Ізраїлю в міжнародному співтоваристві.Садат і Бегін стали лауреатами Нобелівської премії миру за 1978 рік. Садат, щоправда, не захотів дражнити своїх гусаків і за премією не приїхав, надіславши помічника - Саїда Марі. [6]

Були й мінуси. Єгипет - найдужча у військовому відношенні арабська країна - першою порушила проголошений в 1967 р. у Хартумській декларації принцип "трьох ні" - "ні" миру з Ізраїлем, "ні" - визнанню Ізраїлю, "ні" - переговорам з Ізраїлем. Сирія, Йорданія й Ліван, запрошені А. Садатом взяти участь разом з не визнаними представниками палестинців у переговорах з Ізраїлем у рамках Каїрської конференції, відкинули пропозицію єгипетського президента. Йорданія відкинула також всі запрошення приєднатися до переговорів за посередництвом США. У грудні 1977 р. у Тріполі зібралася конференція глав держав "фронту відмови". Крім Сирії, Алжиру й Лівії, у ній брали участь також представники Іраку, Південного Ємену й ООП. Ці країни різко засудили А. Садата, оголосили політичний бойкот зустрічам Арабської ліги в Каїрі й торговельний бойкот будь-якої єгипетської компанії, що має справа з Ізраїлем, а також ухвалили "заморозити" свої дипломатичні відносини з Єгиптом. Єгипет розірвав відносини із цими країнами й позбавив ООП своєї підтримки. Однак й у самому "фронті відмови" не було єдності. Уряди й контрольовані ними засоби масової інформації Сирії, Іраку, Алжиру, Лівії, а також ООП обвинуватили Садата в намірі укласти сепаратний мир з Ізраїлем, у зраді арабській справі й прислужництві "імперіалістично-сіоністській змові". Йорданія й Саудівська Аравія спочатку зайняли нейтральну позицію, що змінилася згодом відверто негативним відношенням до мирної ініціативи Садата. Арабськими країнами, що виказали, хоча й із обмовленнями, підтримку Садату, були Судан, Марокко й Оман. Не засудили Єгипет також Туніс, Ємен і Сомалі. Договори з Ізраїлем привели до падіння престижу Єгипту на регіональній арені. З головного претендента на лідерство в арабському світі Єгипет перетворився в "гравця" ізольованого й другорядного. Арабські держави не обмежилися публічним осудом політики Садата. Вони також порвали дипломатичні відносини з Єгиптом. Садат, мабуть, недооцінив силу протидії його політиці в арабському світі. Він розраховував на підтримку своїх дій з боку багатої й "помірної" Саудівської Аравії, однак остання, особливо під впливом ісламської революції в Ірані (1979 р.), була змушена приєднатися до "фронту відмови". Не виправдалися й надії Садата на підключення Йорданії до початому їм процесу. Єгипет на п'ять років виключили з Ліги арабських держав, штаб-квартиру організації перенесли з Каїра в Туніс. На якийсь час країна з лідера перетворилася в парію арабського світу. Усяка економічна допомога арабських країн Єгиптові була припинена, ті арабські держави, які усе ще підтримували з Єгиптом дипломатичні відносини (крім Судану, Сомалі й Оману), розірвали їх. Різні всеарабські організації пішли з Ліги арабських держав (ЛАД). Таким чином, арабський світ виступив проти найбільшої й сильної арабської держави, що здавна претендувала на роль його лідера. [4]

Дорожче всіх за мир з Ізраїлем заплатив сам Анвар Садат, якого один раз навіть назвали єгипетським Горбачовим, що докорінно змінив особу країни. Ліванський прем'єр Шафік Ваззан у свій час прямо заявив, що Садата вбив Кемп-Девід. Відбулося це за злою іронією долі на параді на честь 8-й річниці настання єгипетської армії на ізраїльські позиції в районі Суецького каналу. Незважаючи на мирний договір, парад цей був невід'ємною частиною єгипетської дійсності, а для самого президента мав і символічне значення - Садат втратив на тій війні молодшого брата. Операція "Убити фараона", розроблена організацією "Новий Джихад", пройшла успішно. Садату не пробачили саме Кемп-Девід, хоча існує й периферійна версія вбивства - іранська; адже крім крамольного миру з Ізраїлем Єгипет ризикнув дати притулок скинутого іранського шаха. До речі, після вбивства "зрадника арабського миру" однієї із центральних магістралей Тегерана - проспекту Возара привласнили ім'я вбивці президента - Халеда Ісламбулі.х6ї

Підписаний Ізраїлем і Єгиптом у Кемп-Девіді договір висвітлив не тільки існуючу на той час неготовність всіх інших арабських країн до миру з єврейською державою на яких би то не було умовах, але й внутріарабські розбіжності. Дотепер украй рідко мали місце рішення дійсно сміливого характеру, подібні до поїздки А.Садата в Єрусалим в 1977 р., покликані сприяти "проривним" поворотам в арабо-ізраїльських взаєминах. [4]

2. Особливості взаємовідносин і співробітництва країн крізь

призму часів

2.1 Перспективи та спільні проблеми сучасних відносин між

країнами

Єгипет був першою арабською країною, що підписала мирний договір з Ізраїлем. Деякі вважають його холодним миром, але є області діяльності, які не припинялися між двома країнами навіть у найважчі моменти.

У період правління Мубарака головною метою зовнішньої політики Єгипту стало подолання ізоляції, у якій він виявився в арабському світі в результаті союзу зі США й мирного договору з Ізраїлем. Ця мета виявилася майже повністю досягнута до кінця 80-х років завдяки сполученню декількох факторів. Це були: ірано-іракська війна (1979-1988), у ході якої політична підтримка й військові поставки Єгипту Іраку були схвалені в арабському світі; ліванська війна 1982 р., що підтвердила важливість Єгипту як сили, здатної зрівноважити ізраїльську "агресивність"; провал спроб "фронту відмови" на чолі із Сирією торпедувати мирний процес у регіоні; глобальні зміни на карті світової політики, пов'язані з розпадом СРСР і перетворенням США в єдину світову наддержаву; і, нарешті, гнучка й прагматична політика Мубарака, що, на противагу революційному націоналізму Абдель Насера, формував позицію Єгипту як пом'якшуючий й посередницький фактор в заплутаній системі міжарабських відносин.

Повернувши вплив й лідерство, Єгипет очолив арабський табір у рамках міжнародної коаліції проти Саддама Хусейна в ході кризи в Перській затоці в 1990-1991 р. Обновлені претензії Єгипту на лідерство в арабському світі зобов'язували його виступати в ролі відданого захисника національних арабських інтересів перед особою США й Ізраїлю.

Крім того неприйняття на "арабській вулиці" відкривали перед Мубараком дві можливості: відмова від миру з Ізраїлем або перетворення цього миру в багатобічний. Неготовність Єгипту до військової конфронтації з Ізраїлем і його залежність від США робили першу можливість нереальною. Тому Єгипет зосередив свої зусилля на другому варіанті - установленні всеосяжного миру між Ізраїлем й арабами. [13]

Немає сенсу перераховувати всі пункти угоди, досить сказати, що Єгипет заплатив за мирний договір не тільки життям президента й бойкотом з боку арабських країн (який, втім, уже через кілька років закінчилася), Синай - заповітна мрія покійного Садата, не дістався Єгиптові в тій мірі, на якій він розраховував. Єгиптяни втратили можливість розмістити свої війська на півострові, оголошеному, за умовами Кемп-Девіда, демілітаризованою зоною.

Наївно було б думати, що ціна за мир обчислюється одними лише втратами для Єгипту. Виступаючи посередником у переговірному процесі між Ізраїлем й 'ХАМАСОМ', Хосні Мубарак (Husnі Mubarak) стриже свої купони - міжнародний імідж та інші дивіденди. По суті, договір у Кемп-Девіді був необхідним етапом на шляху зближення Єгипту зі США, зближення, від якого, він, безумовно, виграв.

Каїр знову перетворився в центр арабської дипломатії. Більше того, після смерті короля Йорданії Хусейна в лютому 2000 року й короля Марокко Хасану у квітні того ж року Мубарак став фактично єдиним посередником між Ізраїлем й арабським миром, і внаслідок цього - головним "консультантом" адміністрації США на Близькому Сході. Арафат і Барак стали частими гостями в Каїрі. Та й сірійські політики навідувалися в Каїр для консультацій. Однак незабаром політичний оптимізм змінився в Каїрі розчаруванням. Переговори між Сирією й Ізраїлем, що набрали прискорення на початку 2000 р., зайшли у глухий кут, особливо після смерті президента Асада в липні й приходу до влади його сина Башара.

Після Кемп-Девіда Ізраїль й Єгипет, звичайно, не стали друзями, але договір все-таки дає якісь гарантії стриманості й терпимості у відносинах один з одним. Принаймні , ізраїльтяни можуть спокійно пересуватися вздовж єгипетського кордону, не побоюючись, що їм вистрілять у спину. І нехай політичні, економічні й культурні зв'язки Єгипту з єврейською державою будуються в традиційній манері «цивілізованого антисемітизму» (Мубарак жодного разу не відвідав Ізраїль із офіційним візитом), обидві сторони отримують із спілкування чималі бонуси. [22]

Мадридська конференція 1991 р. й угоди, що пішли слідом за нею, Осло (1993), а також підписання мирного договору між Ізраїлем і Йорданією (1994) перетворили єгипетську стратегію миру в безальтернативний варіант для арабського миру, включаючи Сирію. У цих умовах "арабська дилема" більше не виражалася у військовому протистоянні Ізраїлю, а зводилася до визначення умов для легітимного й визнаного існування Ізраїлю в регіоні. Ці умови стосувалися, зокрема , згоди Ізраїлю на формулу "території в обмін на мир", а також його ядерного роззброювання. Єгипет приклав значні дипломатичні зусилля, щоб нав'язати ці умови Ізраїлю, однак без особливого успіху. Розчарування Єгипту у зв'язку із цим виразилося в його протидії ізраїльським планам спільного економічного розвитку регіону, але головним чином - у зниженні рівня двосторонніх відносин між державами як у діловій сфері, так й в області культури.

У діловій сфері двосторонній обмін обмежувався в основному нафтою, газом і текстилем. В області культури ситуація була не більше райдужною. Лише деякі представники інтелектуальних і політичних кіл Єгипту підтримували нормалізацію відносин і культурні зв'язки з Ізраїлем. Їхня аргументація полягала в наступному: у ситуації, коли мир перетворюється в "маленьке глобальне село", тісні взаємозв'язки між державами й народами стають пропуском в "цивілізоване суспільство". Слово "глобалізація" перетворилася в той час у синонім зрадництва національних інтересів і низькопоклонства перед Заходом. [13]

Співробітництво в області сільського господарства між Ізраїлем й Єгиптом, здійснюване через сільськогосподарську комісію, існує з початку 1980-х років, внаслідок підписання мирного договору. Комісія зі свої зустрічі безупинно з початку свого існування, поперемінно, в Ізраїлі й у Єгипті.

Області з, обговорювані в рамках минаючої зараз конференції, це: технічне співробітництво й розвиток співробітництва в області ветеринарії, теми, що стосуються захисти рослин, спільні сільськогосподарські дослідження. Ізраїль також здійснює аграрні консультації, в основному по програмі "Мубарак" - освоєння нових земель у селищах для випускників університетів. Це одна із самих більших програм по розвитку сільського господарства. У єгипетській програмі Ізраїль бере участь в області технологій і навчанні кадрів.

Посол Єгипту, що бере участь у семінарі "Центру миротворчої діяльності Переса" відзначив, що співробітництво в області сільського господарства буде тривати увесь час, навіть якщо співробітництво в інших областях зменшиться. Абу Адав, голова спільної комісії з боку Єгипту, що відвідав Ізраїль уже в 27-й раз упевнений, що дії комісії зміцнять співробітництво між їхніми країнами.

Шалому Симхон, міністр сільського господарства, підкреслив, що Ізраїль дуже зацікавлений у спільних проектах в областях зрошення й передових технологій, особливо, у світлі світової кризи продуктів харчування. [16]

Нещодавно Ізраїль й Єгипет розширили економічне співробітництво. США відкрили ринок для єгипетських товарів, зроблених за фінансовою або технічною допомогою ізраїльських компаній, мінімізуючи прикордонні й торговельні мита. Тель-Авів, у свою чергу, одержав можливість організації виробництва на території Єгипту.

Єгипет, що поступово виходить із економічної кризи, сподівається, що завдяки прийнятій угоді експорт єгипетських товарів у США значно зросте.

У такий спосіб буде розширений договір QІ (Qualіfіed Іndustrіal Zone) - потрійний договір між Ізраїлем, Єгиптом і США, що заохочує придбання єгиптянами ізраїльської продукції.

Відповідно до нового договору, в QІ будуть включені вісім додаткових промислових зон на півдні Єгипту. Також, мінімальна частка ізраїльської сировини й запчастин у єгипетській продукції, що дає звільнення від мита при експорті в США, буде знижена з 11,7% до 10,5%.

Тим часом, ізраїльський експорт у Єгипет склав за перше півріччя 78 мільйонів доларів, що на 11,4% більше, ніж за аналогічний період минулого року. Імпорт за перше півріччя склав 45 мільйонів доларів (ріст на 7%).

В 2006 році експорт ізраїльської продукції в Єгипет склав 126 мільйонів доларів, що на 340% більше, ніж в 2004 році, коли був підписаний договір. Аналогічний ріст був відзначений й в експорті ізраїльської продукції в Йорданію, з якої існує схожий договір. Паралельно договори QІ у десятки разів збільшили єгипетський і йорданський експорт у США. [16]

Ізраїль, Єгипет, Йорданія й ПА створюють єдиний форум по розвитку туризму

Міністри туризму Ізраїлю, Єгипту, Йорданії й Палестинській автономії заявили про створення постійного спільного форуму по розвитку туризму в регіоні. Зустріч міністрів відбулася в єгипетському місті Хургада й уперше проходила в чотирибічному форматі, . Нагадаємо, що співробітництво Ізраїлю, Єгипту, Йорданії й ПА практично повністю припинилося з початком "інтифади Аль-Акса".

Міністри підписали угоду про співробітництво в рамках туристичних ярмарків. Міністр туризму ПА Діад Бондок повідомив журналістам, що через три місяці знову створений форум збереться в одному з міст автономії. "Відвідування туристами палестинської автономії, - сказав Бондок, - буде означати також їхній приїзд в Ізраїль, і майже напевно в Йорданію і Єгипет. Розвиток туризму вигідний всім нам".

Крім того, міністри туризму домовилися разом звернутися до адміністрації США із проханням скасувати попередження громадянам Штатів про небезпеку поїздок на Близький Схід. [21]

Якщо ж розглядати туристичні відносини між Єгиптом та Ізраїлем конкретно, то вони є винятково однобічними, за яких в Єгипет щорічно приїжджають сотні тисяч ізраїльтян, але лише мізерно мале число єгиптян відвідує Ізраїль. Єгипетські уряди фактично забороняють власним громадянам відвідування Ізраїлю, та й ізраїльське посольство в Каїрі створює всі можливі складності тим деяким, хто таки бажає відвідати їхню країну. Схоже, що такий рівень відносин влаштовує обидві сторони й найближчим часом зміни не передбачаються.

Крім вищесказаного, єгиптяни перешкоджають у в'їзді на свою територію палестинців. Жителям Гази й Західного берегу вкрай складно одержати єгипетську візу, а в самому Єгипті вони є більш ніж небажаними елементами. При цьому громадяни властиво Ізраїлю, мають можливість вільного й безвізового в'їзду на Синайський півострів, а для відвідування материкового Єгипту їм потрібна звичайна віза, без зусиль одержана через кожне тур-агентство протягом тижня. Однак, іноземного туриста всі перераховані нюанси зовсім не зачіпають. Сусідній до Ізраїлю Синай, є найбільш безпечним місцем у Єгипті. І за останні роки ізраїльська границя є найбільш спокійною із всіх інших.

На сьогоднішній день Ізраїль має наступні наземні пропускні пункти відкриті для туристів із з Єгиптом: Рафіях (південніше Гази), Таба (південніше Ейлату, Червоне Море). [3]

Але відносини ще дуже далекі від того щоб бути дружніми. Це продемонструвала 25 річниця підписання мирного договору. Не дивлячись на доволі теплі слова Шарона: "Останнім часом ми є свідками потепління наших відносин з Єгиптом. Ми сподіваємося, що арабські держави зможуть піти прикладу Єгипту і Йорданії".

Масовість заходу була забезпечена за рахунок гостей - іноземних послів, що склало різкий контраст із залом Кнесету, де було присутнє тільки 20 депутатів.

Шарон розповів про свою першу зустріч із президентом Садатом у Каїрі в 1981 році, під час перебування міністром сільського господарства. "Навіть у період, що передував підписанню мирних угод, ми не відчували ненависті до наших сусідів, незважаючи на образливі висловлення багатьох єгиптян в бік євреїв", - підкреслив прем'єр. Він навіть процитував талмудичне виречення: "Не цурайся єгиптянина, тому що ти жив на його землі".

На врочистому засіданні впадало в око відсутність високопоставлених представників Каїра. [6]

Країни все ж таки мають певні суперечності та спільні проблеми. З питання про Табу - ділянку в кілька сотень квадратних метрів на березі Ейлатської (Акабської) затоки, що залишився під контролем Ізраїлю після передачі Єгиптові Синая, думки в уряді розділилися по партійній ознаці. Ізраїль відкидав домагання Єгипту на Табу, однак виражав готовність обговорити це питання з єгипетською стороною. Лікуд вважав, що суперечка повинна бути вирішена у ході переговорів шляхом досягнення компромісу. Ізраїльська партія труда думала, що суперечка про Табу погіршує ізраїльсько-єгипетські відносини, і погоджувалася на вимогу Єгипту передати з питання незалежному міжнародному арбітражу. Оскільки питання, з яким сторони звернулися в арбітраж, був сформульований так, як того вимагав Єгипет, рішення було прийнято на користь Єгипту.

Суперечка про Табу несприятливо позначився на ізраїльсько-єгипетських відносинах, однак не вона була причиною того, що мир з Єгиптом залишався "холодним", а в окремі періоди відношення Єгипту до Ізраїлю було недружнім. В 1984 р. Єгипет перервав дипломатичні відносини із Сальвадором і Коста-Рікою, що вирішили повернути свої посольства з Тель-Авіва в Єрусалим. У деяких єгипетських газетах велася груба антиізраїльська пропаганда з домішкою антисемітських мотивів, і хоча єгипетський уряд не було її ініціатором, антиізраїльські й антиєврейські висловлення єгипетських лідерів, безсумнівно, сприяли її посиленню.

Після вирішення суперечки про Табу ізраїльсько-єгипетські відносини продовжували залишатися "холодними". Єгипетський уряд випробовувало не тільки внутрішньополітичне, але й зовнішній тиск із боку інших арабських країн, і, прагнучи поліпшити з ними відносини, підірвані підписанням мирного договору з Ізраїлем, обвинувачувало Ізраїль у жорстокості при придушенні бунтів в Іудеї, Самарії й смузі Гази, у небажанні мирного врегулювання з Йорданією й рішення "палестинської проблеми". Навіть після того, як в 1991 р. намітився деякий прогрес у здійсненні ізраїльсько-арабських мирних переговорів, відносини між Єгиптом й Ізраїлем не потеплішали, хоча Єгипет використав весь свій вплив, щоб залучити Сирію й палестинців до участі в переговорах з Ізраїлем, причому в тих формальних і процесуальних рамках, які пропонували США. [2]

Але згода США не вимагати від Ізраїлю приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, дозволила країні продовжити свою традиційну політику, не визнаючи й не заперечуючи наявність у неї ядерної зброї. Спроби Єгипту змусити Ізраїль підписати цей договір (загрожуючи, що в противному випадку багато арабських країн виступлять проти його продовження) не знайшли підтримки в США й привели до напруженості в ізраїльсько-єгипетських відносинах.