Єгипетсько-ізраїльські відносини: "холодний мир"

Крім того існують важкорозв'язні питання Єрусалима, суверенітету на Храмовій горі й проблеми палестинських біженців та контрабанди зброї. "Мирна дипломатія" Каїра виявилася під ударом. Страсті бушували й у самому Єгипті. Дії ізраїльської армії у відповідь на терористичні акти палестинців викликали бурхливі демонстрації в студентських кампусах, а також різку реакцію з боку єгипетських інтелектуалів і видних релігійних авторитетів. Верховний муфтій Єгипту й ректор духовної академії Ель-Азхар заявили, що іслам відкидає всі види насильства й терору, однак виправдали дії самогубців в ізраїльських містах як "захист законних прав палестинців". Вони також призвали арабів підтримати палестинців грішми й зброєю, а також бойкотувати ізраїльські товари. На їхню думку, якщо політичний й економічний "джихад" не допоможе приборкати ізраїльську "агресивність", прийде вдатися до "джихаду" військового. [13]

Передумови для усунення двох "каменів спотикання": проблеми Єрусалима, що викликала сильне шумування на "арабській вулиці", що направлялася також і проти місцевих режимів; і проблеми кордонів майбутньої палестинської держави, які, відповідно до документа, повинні були містити в собі 95% території Іудеї, Самарії й Гази. Це відповідало принципам, які Єгипет відстоював ще за часів мирної ініціативи Садата, - "повернення всіх територій, окупованих в 1967 р." У відношенні третього "каменю спотикання", і самого чутливого - права на повернення палестинських біженців - можливості Єгипту впливати на Арафата в напрямку компромісу були більше обмеженими. У Єгипті, на відміну від Йорданії, Сирії й Лівану, не було помітної концентрації палестинських біженців, тому всяка спроба тиску на "автономію" у цьому питанні могла б витлумачуватися як незаконна або аморальна. Цей момент допомагає окреслити межі впливу Мубарака на Арафата. Палестинський лідер високо оцінював єгипетського президента як порадника й посередника в контактах з Ізраїлем, але відмовлявся визнавати в ньому "патрона". Завершення каденції Клінтона в Білому домі й передвиборній кампанії в Ізраїлі, що закінчився створенням правого уряду на чолі з Аріелем Шароном на початку 2001 р., привели єгипетську дипломатичну активність у цих питаннях до крапки замерзання. [13]

Стосовно контрабанди Ізраїль поступився, коли погодився на подвоєння єгипетського контингенту на границі із Синаєм, з 750 до 1500 єгипетських солдатів. Єгиптяни вимагали збільшення числа своїх солдатів до 2250, але зрештою погодилися й на 1500.

Каїр затверджує, що невеликий підрозділ не здатний упоратися з контрабандою зброї в сектор Газа. Цей факт ми чуємо багато років, однак Ізраїль завжди різко заперечував проти зміни умов мирного договору 1979 року. Врешті-решт Ізраїль здався, тобто, тепер у Єгипту немає інтересу боротися з тунелями - щоб у майбутньому знову виклопотати збільшення своїх збройних сил на границі з Ізраїлем. [13]

2.2 «Холодний мир» - непевний гарант стабільності

Тепер коли Єгипет й Ізраїль знають більше років миру ніж конфлікту, відносини між цими двома країнами - далекі від ідеальних, що передбачало відвідування Єрусалима Президента Анвара Садата в листопаді 1977, акт, що проклав шлях до кемп-девідських угод у вересні 1978 й - після кризи на останній хвилині на переговорах - мирний договір в 1979. Це була більша політична перемога для президента США Джиммі Картера. Але це була угода про холодний мир, а не про дружбу, співробітництво й добросусідство. До договору було додано 60 листів, що стосується перетинання кордону в торговельних цілях, обміну туристами, ведення спільного бізнесу й так далі. Більшість із цих окремих угод, якщо не всі, так і не були виконані. Сьогодні відносини між країнами зовсім не безхмарні. Єгипет ще в 2000 році, з початком інтифади, фактично відкликав свого посла з Ізраїлю, товарообіг становить смішну цифру в кілька десятків мільйонів доларів... [6]

У чому секрет мирного договору між Єгиптом й Ізраїлем? Відповідь ясна: він вигідний обом державам. Мир між Ізраїлем й Єгиптом - це гарантія майбутніх поколінь обох народів. Інша причина - фінансова складова Кемп-Девіду, про яку ні єгипетські, ні ізраїльські офіційні особи не воліють говорити. Відповідно до секретних додатків до угод 1978 року, США зобов'язалися щорічно виплачувати у вигляді безоплатних кредитів на військові потреби 3,5 мільярди доларів - Ізраїлю й 1,5 мільярда доларів - Єгиптові. Згодом ця сума для Каїра була збільшена до 2,2 мільярдів доларів. Така є ціна, яку США донині сплачують за єгипетсько-ізраїльський мир. [23]

"Холодний мир" з Ізраїлем Єгипет мотивував тим, що мирний договір ґрунтувався, крім іншого, на зобов'язаннях Ізраїлю відступити й з інших окупованих територій і визнати законні права палестинців. Мубарак сам не підписував угоду з Ізраїлем, він "успадкував" його, тому і його зобов'язання нормалізувати відносини з Ізраїлем було більше "обумовленим". На його думку, саме ізраїльська, а не арабська сторона повинна була ужити заходів по зміцненню довіри в рамках політичного процесу як частина підписаних угод. Мубарак також заявляв, що ізраїльська сторона повинна відмовитися від свого ядерного потенціалу, що являє собою небезпеку для регіональної стабільності й лише підштовхує арабів до оволодіння хімічною зброєю на противагу. Мубарак волів не заходити занадто далеко в погіршенні двосторонніх відносин з Ізраїлем, він дотримувався стратегії "балансування на краю": зміцнення координації дій арабського миру проти політики Ізраїлю разом із продовженням посередницької активності. Єгипет вклав занадто багато зусиль, і навіть свого престижу, у мирний процес, щоб примиритися з повною його катастрофою. Політика "балансування на краю" викликала, щоправда, невдоволення в арабському світі, але дозволила Єгиптові удержати за собою образ держави, що грає вирішальну роль у збереженні регіональної стабільності, і в якості такого, що заслуговує підтримки з боку Заходу. [13]

Мир, як неодноразово підкреслювали керівники Єгипту, став для них стратегічним вибором. Мубарак хоче ввійти в історію як державний діяч, що забезпечив - крім економічного розвитку власної країни - всеосяжний мир між арабами й Ізраїлем. Діалог і коректні відносини між Каїром й Єрусалимом є необхідними умовами для цього. Ізраїльсько-єгипетські зв'язки як і раніше залишаються прохолодними, але також і стійкими. Фактично Єгипет пішов на мир з Ізраїлем вимушено. Це зовсім не відповідало духу пан арабської солідарності й однозначно вразив імідж країни як лідера арабського світу. Але в ситуації, коли ізраїльські війська перебували в 110 км від Каїру з одного боку, відносини з радянським блоком були погані з інший, а вплив США тільки підсилювалося - іншого вибору й не залишалося. На такому тлі й були укладені угоди. При цьому, за рокb існування дипломатичних відносин між Ізраїлем й Єгиптом, практично відсутні торговельні відносини (за винятком поставок єгипетського газу в Ізраїль). [14]

Хоча ці дві країни співробітничають у певній кількості сфер, мають об'єднані комітети з військовому захисту, економки і сільського господарства, більшість ізраїльтян бачать відносини з Єгиптом як "холодний мир", без масового припливу туризму, і з затаєним почуттям ворожості до Ізраїлю серед єгиптян. В епоху ословської відлиги, у середині 90-х діяв ряд спільних екологічних і сільськогосподарських проектів, єгипетські фермери стажувалися в Ізраїлі, у пошуках вигідних контрактів вояжували бізнесмени. Були за ці роки і заморозки, а іноді вдаряли й зовсім не середземноморські морози. У свій час Єгипет голосував проти скасування Оонівської резолюції, що дорівнювала сіонізм до расизму, протестував проти єврейської репатріації зі СРСР, по державному TV з успіхом демонструвався антисемітський серіал "Вершник без коня" за мотивами "Протоколів сіонських мудреців". Подібних прикладів забагато, і вони - козирна карта прихильників "твердої лінії" в Ізраїлі. Не люблять, мовляв, нас, незважаючи на всі договори. І тут напрошується питання: чого все-таки хоче Ізраїль - любові або спокою? Якщо любові, то на примарності ідеї Нового Близького Сходу, з відкритими границями й вільними економічними зонами, не потоптався хіба що ледачий. Ізраїль, погодимося з ісламськими ідеологами, дійсно, скалка в серце арабського світу. Інша справа, що за роки протистояння він " змусив себе поважати ". Поважати змусити можна, любити - ні. Але, незважаючи на загальну нелюбов, чи можна собі уявити, щоб Єгипет або Йорданія проміняли теперішній мир на справжню війну? [6]

"В Ізраїлі договір з Єгиптом прозвали "холодним миром", що не вартий того, щоб віддавати за нього Синай і демонтувати поселення, що існували на півострові в момент підписання кемп-девідських угод".

Якщо для більшості держав дипломатія являє собою мистецтво співіснування, то для Ізраїлю - це мистецтво існування. Протягом десятиліть у декількох поколінь ізраїльтян виробилася психологія "обложеної фортеці". Після шести війн і двох витків палестинського повстання (інтифади) за період у п'ятдесят з невеликим років, громадяни єврейської держави не без підстав сприймають свою країну як маленький острівець, оточений ворожими арабськими країнами, які не хочуть миру й вважають знищення Ізраїлю одним із своїх основних завдань.

З погляду "арабської вулиці", єврейська держава є провідником американської політики й американського способу життя на традиційно консервативному Близькому Сході, своєрідним форпостом Західної цивілізації в регіоні. Серед арабів поширена думка, що єдина мета, яку перед собою ставить Ізраїль - це контроль над корисними копалинами арабських країн й економічна гегемонія у всьому регіоні. [15]

У той час коли Ізраїль може запропонувати арабам високі технології, араби можуть запропонувати Ізраїлю тільки дешеву робочу силу й корисні копалини

При цьому найбільш різкими супротивниками нормалізації відносин з Ізраїлем виступають в арабських країнах представники вільних професій, інтелігенція. У той час як більшість ізраїльських (як й європейських) інтелектуалів дотримуються ліберальної, гуманістичної орієнтації, в арабському світі багато інтелектуалів перебувають в авангарді найбільш націоналістичних й антиліберальних рухів.

Культура й релігія близькосхідних арабів багато в чому визначає їхні зовнішньополітичні погляди в цілому, і відношення до Держави Ізраїль, зокрема. Очевидний й прямий зв'язок між ступенем релігійності й відношенням до миру з Ізраїлем. Досить хворобливим залишається для віруючих мусульман і той факт, що ісламські святині опинились на єврейській території. [15]

В ісламі в принципі не існує поняття мирного договору з "невірними". Щирі угоди можливі тільки між мусульманами... Принцип заповіданої війни завжди залишається в силі й чекає свого здійснення, як тільки з'явиться реальна можливість втілити його в життя. Ситуація у світі постійно вимагає контактів з "невірними". Під натиском "невірних" доводиться брати на себе якісь зобов'язання. Європейці очікують реального миру, але те, що їм пропонують араби, - розмінна монета, не розрахована на довге ходіння. Ідея про те, що мусульмани обов'язково повинні розірвати угоду, що самі ж підписують виходить з прецеденту, встановленого Мохаммедом. В 628 році він підписав угоду із плем'ям курейша, відоме за назвою "договір хадівіа". Тому що в той момент курейшити були сильніше його. Договір передбачав перемир'я на десять років. Але не пройшло й двох, коли Мохаммед розв'язав війну й цього разу захопив Мекку. Мохаммед витратив два роки перепочинку на підготовку до війни й знав, що війна неминуча, уже в той момент, коли підписував договір про мир. Він перервав договір у зручне для нього час. Так назавжди в ісламі було встановлене поняття ѓудна - припинення вогню між ворогами. І для цього, за арабською ідеологією, зовсім не обов'язково домовлятися із другою стороною. Ісламу потрібна причина, щоб відмовитися від війни. Ця причина - військова перевага ворога. [8]

Відносини існують тільки між канцеляріями - прем'єра й міністра оборони в Ізраїлі, і президента й шефа спецслужб у Єгипті, не зачіпаючи громадян двох країн і без залучення до цих контактів посольств.

Контакти між представниками силових структур дають позитивні результати в короткостроковій перспективі, однак у більше широкому аспекті Ізраїль платить високу ціну за відсутність діалогу на більше широкій основі. [12]

Єгипет скуповує новітню бойову техніку, не перешкоджає потоку контрабандних товарів через підземні ходи в Рафіасі, а єгипетські профспілки продовжують активно бойкотувати Ізраїль, у результаті чого єгипетські лікарні відмовляються закупити в Ізраїлі новітні медичні препарати, незважаючи на невтомні прохання хворих людей.

Єгипетські прикордонники, що одержали відповідне розпорядження з Каїру й невелику винагороду від місцевих контрабандистів, спокійно спостерігають за тим, як у тунелі вантажать солярку, боєприпаси, наркотики, валізи з наявними й т.д. Цікаво, що Ізраїль хоч і періодично обурюється цією ситуацією, але, в основному мовчить, тому що інакше постачати соляркою й продуктами палестинців прийдеться самим. ситуація навряд чи б змінилася навіть якби Ізраїль почав раптом активно наполягати на тому, щоб Єгипет терміново закопав всі тунелі - у Каїрі побоюються, що в цьому випадку хвилі палестинців знову захлеснуть Північний Синай, як це вже відбулося в січні цього року.

Стосовно президентів прибічників миру з Ізраїлем - один з них був убитий ісламськими фанатиками, Садат і дотепер є одним із самих непопулярних лідерів Єгипту, навіть у порівнянні з вигнаним із країни в 1952 році королем Фаруком. Крім поїздки в Єрусалим, проти якої в той час виступало 99% населення (а сьогодні, напевно, і всі 100%), Садат ще й приватизував єгипетську економіку, причому процес проходив не менш болісно, чим у Росії в дев'яностих роках.

Інший (Мубарак) пережив кілька спроб замахів на своє життя. Відносно стабільний режим уже понад п'ятдесят років веде безпрецедентну війну з ісламською опозицією, у якої, як у легендарної гідри, на місці відрубаних голів постійно ростуть нові. [11]

Єгипетські уряди ставлять двосторонні відносини в залежність від палестинської теми, залишаючи мінімальний проміжок для співробітництва в дійсно важливих для Каїра областях.

В Ізраїлі Єгипет згадують тільки у зв'язку із положенням у секторі Газа, спробами звільнити Гилада Шалита, тунелями у Рафиахе й так далі. Преса й населення Ізраїлю надзвичайно скептично відносно до будь-яких можливостей висновку тих або інших договорів з арабськими сусідами, у доповненні до договорів з Йорданією і Єгиптом. Більше того, ізраїльтяни задають собі питання: а навіщо, власне кажучи, Ізраїлю потрібні такі договори, у результаті яких він одержує "холодний" мир, не здобуває ніяких плюсів в економіці й надзвичайно послаблює свою безпеку. Останній пункт підтверджує досвід взаємодії Ізраїлю з Єгиптом, Ліваном і Пакистаном. Ніякі арабські країни не готові визнати Ізраїль. Про це говорити не доводиться. Що стосується діалогу, то різноманітний діалог існує з Марокко, Тунісом, з державами Перської затоки, включаючи Султанат Оман. Цей діалог існував в економічній сфері, у сфері особистих контактів, у тому числі провідних політиків, і раніше й поза залежністю того є або відсутнє дипломатичне визнання Ізраїлю з боку цих держав. [21]

І все-таки - на сьогоднішній день єгипетський кордон продовжує залишатися спокійним й, більшу частину часу, безпечним, а це варто багато чого. Про реалізації потенціалу економічного співробітництва говорити не доводиться, однак торік сторони підписали угоду про поставку природного газу з Єгипту в Ізраїль, незважаючи на протести ісламської опозиції й вимоги підняти ціну на газ всупереч домовленостям. Країни також продовжують співробітництво в області сільського господарства. І в той же самий час, ті в Єгипті, хто підтримує, продовження дипломатичних відносин з Ізраїлем стурбовані тим, що може принести наступний ізраїльський уряд. "Дипломатичні відносини змінилися між холодним миром і теплим миром, " сказав Імад Гад, аналітик Ізраїлю у фінансованому урядом al-Ahram Центр. "Якщо ми одержимо інший, екстремістський уряд правого крила в Ізраїлі, відносини можуть повернутися до іншої холодної війни між двома країнами, як наприклад, колишній і сьогоднішній прем'єр-міністр Біньямін Нетаньяху."

Можливо, що при сьогоднішньому розкладі подій, цей варіант взаємовідносин є найменш гіршим з усіх наявних альтернатив. Важко сказати, скільки років ще протриває цей холодний мир, однак очевидно, що поки міняти його на гарячу війну все-таки не варто… [9]

Висновки

Досліджуючи проблему миру єгиптян та євреїв, можна з впевненістю сказати, що ситуація не матиме логічного завершення. Підґрунтя суперечки - Палестинська територія - не така вже й велика і вона є етнічною, але без неї Ізраїль стане звичайною середньою державою. Британія та США мають величезний вплив на ситуацію регіоні, але навіть якщо і не зважати на це, треба відзначити, що араби так і не навчились воювати. Тож на мою думку, у такій війні просто немає сенсу.

На Близькому Сході відбувається переломний момент історії, і прийшов час шукати "інше рішення або вихід... крім повної перемоги". Беручи до уваги всі обставини, будь-яка почата зараз війна, я вважаю, буде непотрібною й спричинить величезні втрати людських життів, нескінченні страждання й такий матеріальний й екологічний збиток, що більші простори регіону перетворяться в марну пустелю. Переможця не буде. Що ж стосується основної політичної й стратегічної ситуації, то можливі лише незначні зміни або зовсім ніяких: Ізраїль буде продовжувати існувати, а його супротивники не здадуться. Відверто кажучи, така війна стала б марною й безцільною жертвою людських життів. Кровопролиттям не доможешся шляхетної мети, якщо, зрозуміло, мова не йде про необхідність захисту національних інтересів і про право громадян на самооборону. Якщо вибухне ще одна війна, вона буде довгою й жорстокою, за нанесеними збитками вона перевершить всі минулі війни, а кількість поранених на фронті й серед мирного населення - безпрецедентним. Не буде барвистих альбомів або пісень, що вихваляють таку війну, а голови втомлених морально й фізично солдат, що повертаються додому зі шрамами в душі й на тілі, не будуть увінчані лаврами.

30 років - чималий строк, щоб звикнути до цієї думки. Війна не вирішує ніяких проблем, їх вирішує мир. Шляхом компромісів - при мінімальних поступках і максимальній справедливості по обидва боки - ми доживемо до дня, коли всі народи забудуть про прикрості війни і наступить дійсний мир - без взаємних побоювань і холодної підозрілості. А поки спасибі й за такий...

Список використаної літератури

1. www.coldwar.ru

2. www.jewishencyclopedia.ru

3. www.middleeast.narod.ru

4. www.eleven.co.il/article/11733

5. «25-летие ратификации Кэмп-Дэвидского договора», комментарий американского эксперта, Ян Рунов. - Радио «Свобода». - 26.03.04.

6. «30 лет без права перестрелки», Михаил Гольд, «Еврейский обозреватель». - 7/74. - Апрель 2004.

7. «Аятоллы на пути к завоеванию Каира», Франческа Пачи, La Stampa

8. «В Коране ни тени намека на мир», Интервью М. Токера, «Мишпаха».

9. «Визит Анвара Садата в Иерусалим. Кэмп-Дэвид» (1978), И. Телушкин. - Энциклопедия «Еврейский мир».

10. «Египет благодаря Израилю будет свободно торговать с США» 14 декабря 2004 г. - The Washington Times.

11. «Египет и Израиль - временный мир?», Ксения Светлова, «Записи с меткой «Хамас»». - 26.11.2008.

12. «Египетско-израильские отношения: холодная война на фоне мира», Яаков Сати, «Мнения». - 30.10.2008.

13. «Египетско-израильский мирный договор: процесс и результаты» Д-р Меир Хатина. - «Теэна», 2002.

14. «Израиль, Египет и старый закон Ближнего Востока», Гай Бехор. - «Мнения». - 02.02.2009.

15. «Израиль и арабские страны: надежда на мир умирает последней?», Алек Д. Эпштейн, «ЕВРЕИ ЕВРАЗИИ». - №1 (2). - Январь-Март 2003.

16. «Израиль и арабский мир налаживают связи». - The Epoch Times, 11.12.2008.

17. «Кэмп-Дэвид. Договоренности» September 17, 1978 - 17 сентября 1978.

18. КЭМП-ДЭВИДСКИЙ ПРОЦЕСС. Варбанец П.А.

19. «Мир на ближнем Востоке и существование Израиля» Иосиф Кременецкий. - «Миннеаполис», 2000.

20. «Об изоляции Израиля». Интервью с Конор Круис О'Брайеном. - МАОФ, 19.11.2000.

21. «Перспективы туманны». Михаил Первушин. - Страна.Ru, 2 апреля 2007.

22. «Холодный мир вместо доброй ссоры». Света Блаус. - «Русская Германия», 06 апреля 2009.

23. «Холодный мир Израиля и Египта: 30 лет спустя». Арье Гут, собкор 1news.az