Міжнародні економічні відносини та основні їхні форми

Курсова робота

на тему:”Міжнародні економічні відносини та основні їхні форми”

Київ 2008

План

Вступ

Розділ І. Сутність,середовище і розвиток теорії міжнародних економічних відносин

1.1 Система міжнародних економічних відносин

1.2 Середовище міжнародних економічних відносин

1.3 Принципи і моделі розвитку міжнародних економічних відносин

Розділ ІІ. Форми міжнародних економічних відносин у сучасній економіці

2.1 Міжнародна торгівля

2.2 Міжнародний рух капіталу

2.3 Міжнародна міграція трудових ресурсів

2.4 Міжнародна передача технологій

2.5 Світова валютна система та міжнародні розрахунки

Розділ ІІІ. Україна у міжнародних відносинах

Висновки

Список літератури

Вступ

У світі налічується понад 200 різних незалежних держав. Розміщені вони на п'яти континентах. Декотрі з них мають спільні кордони,декотрі-спільну історію,але більшість із них мають спільні інтереси,внаслідок чого виникають між державами найрізноманітніші зв'язки-міжнародні відносини,які вимагають зіставлення та узгодження країнами своїх дій,прийняття спільних рішень,договорів,угод. Реалізація будь-яких ідей відбувається у матеріальному світі,незалежно від того,чи це відносини у сфері культури,чи у сфері освіти,чи на релігійному ґрунті,чи з метою охорони довкілля,чи з метою взаємозбагачення досвідом,чи просто з прозаїчної необхідності пересування-усі ці питання потребують відповідного фінансового забезпечення ,або ж економічного обґрунтування.З цією метою стають украй необхідними спеціальні знання у сфері міжнародних економічних відносин. Отож,вивчення такої дисципліни,що охоплює вище перелічене коло проблем,є надзвичайно актуальним сьогодні,у час процесів інтеграції та глобалізації. Актуальність проблем і динаміка міжнародних стосунків вимагають швидкого реагування на всі зміни у світовому господарстві,поглибленого вивчення їхніх причин і наслідків.

Різні аспекти міжнародних економічних відносин були предметом дослідження багатьох вчених таких,як Б. Лассюдрі-Дюшен(французький економіст), Раймонд Вернон,Т.Мен,А.Монкреьєн, Френкос Куезней, Адам Сміт, Д.Рікардо, Джон Стюарт Мілль, Альфред Маршалл, Гекшера - Олін, М.Портер. Значний внесок у дослідження проблем розвитку міжнародних економічних відносин країн, що розвиваються, зокрема арабських, зробили такі вчені , як Кістерський Л.Л., Климко Г.Н., Рогач О.І., Радченко А.В., Філіпенко А.С., Федосов В.М.

Інститут Відкритик Досліджень НАН України на чолі з науковцями В.Р. Колодком, В.А. Ткаченком, Г.В. Балашовим, А.І. Грищенком, О.І. Ляшенком, Л.П. Сопруцьким розробили ряд практичних розробок по ефективному використанні геополітичного положеня нашої держави у її міжнародних відносинах.

Мета і завдання моєї курсової роботи-розкрити сутність,середовище і розвиток теорії міжнародних економічних відносин,виявити їхні форми у сучасній економіці,а також дослідити предмет на прикладі України.

Об'єктами міжнародних економічних відносин є товари, послуги, матеріально-грошові та трудові ресурси, які є предметом міжнародного обміну.

Суб'єкти міжнародних економічних відносин - це учасники міжнародних економічних явищ і процесів, які здатні самостійно та активно діяти з метою реалізації своїх економічних інтересів.

В роботі були використані методи наукових абстракцій, метод аналізу та синтезу, методо мікро- та макроаналізу, метод наукових досліджень,а також історичний та логічний методи.

Структурно робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ І. Сутність,середовище і розвиток теорії міжнародних економічних відносин

1.1 Система міжнародних економічних відносин

Сутність міжнародних економічних відносин. Зміст, особливості, суб'єкти, форми, рівні.

Міжнародна економіка як наука вивчає рух потоків товарів, послуг та платежів на міжнародному рівні з метою виявлення сталих причинно-наслідкових зв'язків між ними та внутрішньогосподарськими явищами і процесами; економічну політику, яка регламентує вищеназвані потоки та їх вплив на суспільний добробут.

Об'єктами міжнародних економічних відносин є товари, послуги, матеріально-грошові та трудові ресурси, які є предметом міжнародного обміну.

Суб'єкти міжнародних економічних відносин - це учасники міжнародних економічних явищ і процесів, які здатні самостійно та активно діяти з метою реалізації своїх економічних інтересів. Суб'єкти міжнародних економічних відносин мають наступну класифікацію:

1) за рівнем розвитку стосунків:

а) мікрорівень - підприємства, фірми, фермерські господарства, окремі особи;

б) мезорівень - регіони, галузі економіки;

в) макрорівень - держави, групи держав, міжнародні організації.

2) за правовим статусом:

а) фізичні особи - право- та дієздатні особи, які y міжнародних відносинах виступають як окремі індивідууми, тобто діють від власного імені й не представляють ніяких фірм (комерсанти-індивідуали, наймані працівники (трудові мігранти), туристи);

б) юридичні особи - це організації, фірми, корпорації, що займаються зовнішньоекономічною діяльністю й відповідають наступним ознакам: постійність існування, незалежно від окремих елементів, осіб, які входять до їхнього складу та можуть змінюватися; наявність власного майна, відокремленого від майна його учасників; наявність права купувати, володіти, користуватися й розпоряджатися об'єктами власності; наявність права від свого імені бути позивачем і відповідачем y суді та арбітражі; самостійна майнова відповідальність.

Юридичні особи поділяються також за організаційно-правовим критерієм :

- товариства з необмеженою відповідальністю;

- товариства з обмеженою відповідальністю;

- акціонерні товариства;

- командитні товариства;

- одноосібні підприємства.

Держава - це особливий суб'єкт міжнародних економічних відносин. Відносини і зв'язки між державами знаходяться в основі створення цілісної світогосподарської системи. Більшість міжнародних організацій є міждержавними. Саме держави створюють поле діяльності для суб'єктів мезо- і макрорівня, укладаючи між собою договори про двостороннє та багатостороннє співробітництво.

Залежно від ступеня розвитку стосунків та тривалості дії угод між суб'єктами світогосподарської взаємодії розрізняють рівні розвитку міжнародних економічних відносин:

1) міжнародні економічні контакти - це найпростіші, одиничні, випадкові економічні зв'язки, що мають епізодичний характер і регулюються переважно разовими угодами. Зв'язки даного рівня притаманні юридичним і фізичним особам;

2) міжнародна економічна взаємодія - це добре відпрацьовані, стійкі економічні зв'язки між суб'єктами міжнародних економічних відносин, які базуються на міжнародних економічних угодах і договорах, укладених на досить тривалий період часу;

3) міжнародне економічне співробітництво, тобто міцні й тривалі зв'язки кооперативного типу, які в своїй основі мають спільні, наперед вироблені та узгоджені наміри, закріплені в довгострокових економічних договорах і угодах.;

4) міжнародна економічна інтеграція - вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, який характеризується взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої державної політики, як y взаємних економічних відносинах, так і y відносинах з третіми країнамию

1.2 Середовище міжнародних економічних відносин

Середовище міжнародної економіки може бути визначене як система умов і факторів існування міжнародних економічних зв'язків. Таке середовище можна поділити на внутрішнє та зовнішнє.

Внутрішнє середовище міжнародної економіки - це внутрішня будова системи міжнародних економічних відносин, що разом з її законами функціонування і розвитку може бути представлене як набір таких елементів:

- зовнішньоекономічна діяльність країн та їх суб'єктів;

- управління міжнародними економічними процесами, регулювання міжнародної економічної взаємодії;

- форми і рівні міжнародних економічних відносин;

- внутрішні закони розвитку міжнародної економіки, тобто ті явища і процеси, що відбуваються у світовій економіці і мають чітко виражений причинно-наслідковий характер.

Зовнішнє середовище міжнародної економіки - це система зовнішніх умов, у яких розвиваються міжнародні економічні відносини, та система факторів, що формують мікро- та макромотивацію поведінки суб'єктів світогосподарської взаємодії та визначають ефективність їх участі у МПП.

Зовнішнє середовище має певну структуру. За характером воно поділяється на:

- умови й фактори прямої (безпосередньої) дії;

- умови й фактори непрямої (опосередкованої) дії.

Фактори безпосередньої дії характеризуються тим, що міжнародні економічні відносини без них не можуть функціонувати (міжнародні організації, торгові представництва, міжнародні правові норми). Навколишнє середовище міжнародних економічних відносин як система факторів безпосереднього впливу на існування та розвиток світової економіки називається інфраструктурою міжнародних економічних відносин. Завданням інфраструктури є забезпечення безперешкодного функціонування об'єктів і суб'єктів міжнародної економіки та спрямованість на оптимізацію їх взаємодії.

Фактори непрямої дії характеризуються тим, що їх зміни безпосередньо й одразу не впливають на розвиток міжнародних економічних відносин (розробка нових родовищ корисних копалин, політичні непорозуміння, наукові відкриття, збільшення чи зменшення народжуваності тощо).

За сферами впливу зовнішнє середовище міжнародної економіки поділяється на:

- природно-географічне;

- політико-правове;

- економічне;

- соціально-культурне.

Природно-географічне середовище міжнародних економічних відносин.

До групи природно-географічних факторів і умов належать:

1) різниця у величині території країн, що співпрацюють;

2) різниця у чисельності населення;

3) географічне розташування;

4) нерівномірність кліматичних умов;

5) наявність або відсутність тих чи інших природних ресурсів;

6) наявність виходу до моря;

7) наявність судноплавних річок.

Найголовніші умови та фактори, що впливають на розвиток міжнародних економічних відносин, пов'язані з нерівномірністю розташування природних ресурсів, з їх наявністю чи відсутністю у різних країнах.

Політико-правове середовище міжнародних економічних відносин.

Сукупність політико-правових факторів, які впливають на функціонування та ефективність участі країни в цілому та окремих суб'єктів підприємницької діяльності в МПП, можна класифікувати за такими напрямами:

1) політико - правове середовище своєї країни;

2) політико-правове середовище країни-партнера;

3) законодавче регулювання, прийняте у світовому співтоваристві.

Політико-правове середовище зарубіжної країни детально аналізується з метою запобігання або зниження ризиків на зарубіжних ринках. Виділяють такі групи ризиків:

а) майнові, пов'язані з втратою власності;

б) функціональні, що виникають у результаті поточної діяльності фірми;

в) ризики переміщення, які виникають у зв'язку з переказом доходів через національні кордони.

Економічне середовище міжнародних економічних відносин.

До нього належать такі фактори:

1) переважаючі відносини власності в країні;

2) механізм організації національних господарств, тобто сукупність форм, в яких здійснюється конкретне регулювання повсякденного економічного процесу;

3) виробничі та зовнішньоекономічні традиції країни;

4) економічний потенціал країни. Причому враховується не тільки наявність ресурсів, а й можливість їх ефективного використання, оптимальність розвитку народногосподарських структур і експортних потенціалів;

5) якісний рівень і диверсифікація розвитку науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт;

6) рівень розвитку засобів виробництва, техніки та технології, який характеризується:

- прискоренням темпів морального зносу обладнання та устаткування;

- технологічною диверсифікацією;

- сумісністю технологій;

7) міжнародна спеціалізація економічної діяльності країн;

8) рівень розвитку інфраструктури;

9) спорідненість економічних структур країн;

10) демографічна ситуація, яка характеризується загальним обсягом, структурою, перспективами росту населення окремих країн;

11) рівень споживання населення, який визначається доходами, цінами, заощадженнями, доступністю одержання кредитів.

Соціально-культурне середовище міжнародних економічних відносин.

Незважаючи на економічну цілісність сучасного світу, стереотипи поведінки та системи цінностей, які проявляються в ході контактів між людьми, ще далеко не уніфіковані.

Кожна країна має свої традиції, норми та заборони. Ігнорування культурних особливостей та їх основних елементів може суттєво гальмувати розвиток міжнародних економічних відносин. Вплив соціально-культурного середовища на динаміку світогосподарських зв'язків здійснюється у формі сприйняття зарубіжним споживачем товару чи послуг, специфіки поведінки споживача на ринку, можливостей впливу на нього. Крім того, культурне середовище формує своєрідні норми поведінки в бізнесі.

Соціально-культурне середовище аналізується, як правило, за такими напрямками:

- мова;

- релігія;

- ідеологія;

- особливості історичного розвитку;

- національні традиції, інші культурні цінності;

- норми поведінки в бізнесі, діловій етиці та менеджменті;

- соціальні інститути.

1.3 Принципи і моделі розвитку міжнародних економічних відносин

Принципи розвитку міжнародних економічних відносин визначають як суттєві, об'єктивні та загальновизнані норми і правила міжнародної господарської взаємодії.

Уся сукупність таких принципів поділяється на: загальні та специфічні. До загальних принципів світогосподарської взаємодії належать:

1) об'єктивність міжнародних економічних відносин, тобто відповідність їх розвитку об'єктивним економічним законам (ігнорування міжнародних зв'язків - це втрати як потенціал втрачених можливостей);

2) взаємовигідність економічних зв'язків для двох і більше партнерів;

3) конкурентні підвалини механізму зовнішньоекономічних зв'язків;

4) компромісний характер міжнародної економічної взаємодії, що передбачає певні поступки один одному з боку партнерів;

5) неконфронтаційність міжнародних економічних відносин;

6) спільне вирішення глобальних проблем людства.

Специфічні принципи розвитку міжнародної економічної взаємодії конкретизують зміст загальних:

1) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні і культурні системи;

2) економічне співробітництво між державами повинно здійснюватись незалежно від розбіжностей побудови їхніх політичних, економічних і соціальних систем;

3) своєчасні міжнародні розрахунки;

4) надійність і конвертованість валют, що передбачає організацію валютного контролю, використання тих чи інших форм валютного регулювання;

5) підвищена роль транспортної проблеми та пов'язаних з нею витрат;

6) повага права власності;

7) підтримка платіжного балансу;

8) міжнародна стандартизація та сертифікація продукції, виконання вимог яких потребує суттєвих додаткових витрат;

9) сприяння економічному зростанню у найбідніших країнах;

10) співпраця у подоланні глобальних проблем існування людства з приводу охорони довкілля, конверсії, безпеки, ліквідація голоду тощо.

Моделі розвитку міжнародних економічних відносин.

Проблема пошуку об'єктивної основи міжнародного поділу праці для забезпечення зростання багатства суспільства є фундаментальною серед комплексу проблем міжнародної економічної взаємодії.

У дослідженні цього питання науковці часто користуються спрощеними теоріями, які мають назву моделей. У них у логічному або математичному вигляді виражається співвідношення між різними економічними параметрами. Використання моделей доцільне, оскільки дозволяє відволіктись від несуттєвих деталей і виявити принципові економічні зв'язки (у нашому випадку на міжнародному рівні).

Меркантилістський підхід.

З економічної теорії відомо, що економічна наука як система економічних знань, зародилася 500 - 600 років тому течією, яку тепер називають меркантилізмом. Ця теорія стверджувала, що багатство країни вимірюється кількістю золота та інших цінностей, якими володіє держава, а тому держава повинна більше експортувати товарів, ніж імпортувати, щоб більше золота надходило в країну (Т. Мен, А. Монкретьєн).

Виходячи з тези про визначальну роль сфери обігу, яка лежала в основі їх поглядів, багатство країни полягає у володінні, насамперед, дорогоцінними металами. Представники меркантилізму вважали, що примноження золотих запасів є найважливішим завданням держави, а зовнішня торгівля має, насамперед, забезпечити одержання золота. Чого можна досягти, якщо експорт буде перевищувати імпорт. Тим самим передбачалось активне державне регулювання зовнішньої торгівлі. Торговельна політика держави орієнтувалась на всебічне заохочення вивозу і обмеження імпорту шляхом встановлення митних тарифів на імпортні товари. Така державна політика отримала назву протекціонізму. Вона ускладнювала зовнішню торгівлю, створюючи переваги для окремих країн (метрополій), обмежуючи колоніальні території.

Теорія абсолютних переваг А. Сміта.

Класична школа економіки в цілому погоджувалась з Куезнеєм, окрім положення про непродуктивність несільськогосподарських верств. Найчіткіше теоретичні постулати цієї школи втілив Адам Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776 р.). Обґрунтувавши, що основою багатства є поділ праці, спеціалізація всіх економічних структур, а для держави - міжнародний поділ праці, Адам Сміт довів, що реальне багатство країни складається з товарів і послуг, які можуть бути куплені її громадянами.

Він виступав за широкий розвиток міжнародної торгівлі, розробивши теорію абсолютних переваг. Абсолютні переваги, за Смітом, визначаються різницею в абсолютних витратах на виробництво (кількість зайнятих на виготовленні одиниці товару в кожній з країн). Його загальне правило зводиться до наступних фраз: «Не потрібно вагатись, купуючи за кордоном усе те, що іноземні виробники можуть виготовляти дешевше, ніж національні». «Якщо якась чужа країна може постачати нас якимось товаром за нижчою ціною, ніж ми самі здатні виготовляти його, доцільніше купувати його в неї за деяку частину продукту нашої власної промислової праці, затраченої в тій сфері, в якій ми маємо деяку перевагу».

Сміт доводив, що якщо торгівля не буде обмежуватись, то кожна країна почне спеціалізуватись на тій продукції, яка має конкурентну перевагу. При цьому підвищиться продуктивність праці, надлишки продукції матимуть збут за кордоном, зросте кваліфікація робітників, зростатимуть доходи, збільшуватиметься нагромадження капіталу, зростатиме національне багатство.

Теорія міжнародної вартості.

Якщо країни беруть участь у міжнародній торгівлі, то ціни на товари вже не будуть залежати тільки від внутрішніх чинників. Коли відносна ціна сукна в Португалії буде вищою, ніж в Англії, то стане вигідним везти з Англії в Португалію сукно, а звідти - вино. Але так довго тривати не може. Як тільки потреби Португалії в імпортному сукні, а Англії - в португальському вині будуть задоволені, відбудеться вирівнювання відносних цін. Це вирівнювання дозволить визначити, якою буде світова відносна ціна сукна після того, як країни візьмуть участь у міжнародній торгівлі.

У середині минулого століття зародилась теорія міжнародної вартості, що дала відповідь на поставлене вище питання. Її розробив Джон Стюарт Мілль, який стверджував, що ціна міжнародного обміну встановлюється за законом попиту та пропозиції на такому рівні, що сукупність експорту кожної країни дозволяє оплачувати сукупність її імпорту.

За цією теорією, країні вигідно, щоб її товар користувався більшим попитом за кордоном, ніж іноземні товари користуються попитом на її території, бо тоді ціни на товари даної країни зростуть і вона зможе заплатити за більшу кількість іноземних товарів.

Теорія Гекшера - Оліна.

Основна причина критики теорії порівняльних переваг прибічниками інших поглядів ґрунтувалась на необхідності наближення її до реальної дійсності, насамперед, у плані зведення всіх витрат до праці.

У реальній дійсності, на думку багатьох науковців, у тому числі і сучасних, потрібно враховувати, крім праці, ще й інші фактори виробництва.

Основоположник вчення про фактори виробництва Ж.-Б. Сей в якості таких виділив:

* працю;

* землю;

* капітал.

Їх ринкова ціна (заробітна плата, земельна рента, процент на капітал) формує витрати виробництва і дозволяє оцінювати фактори виробництва.

Е. Гекшер у 1919 році та Б. Олін у 1933 році сформулювали закон пропорційності факторів, який належить уже до неокласичної теорії міжнародної торгівлі. Основною відмінністю останньої від класичного напряму є визначення вартості товару:

* корисністю;

* ступенем задоволення потреб;

* попитом на товар.

Припущення моделі пропорційності факторів Гекшера - Оліна:

1) різне співвідношення факторів виробництва у виробництві різних товарів;

2) неоднакова відносна забезпеченість країн факторами виробництва;

3) однаковий рівень технології у різних країнах;

4) досконала конкуренція.

Таким чином, за Гекшером та Оліном порівняльна оцінка факторів виробництва призводить до таких висновків:

1) у країнах-учасницях міжнародного обміну існує тенденція до вивозу тих товарів, для виготовлення яких використовуються переважно надлишкові фактори виробництва, і ввозу тієї продукції, для виготовлення якої потрібні дефіцитні фактори;

2) розвиток міжнародної торгівлі вирівнює «факторні» ціни, тобто доходи, які отримують власники факторів у різних країнах;

3) за умови міжнародної мобільності факторів виробництва існує можливість заміни експорту товарів переміщенням факторів між країнами.

Сучасні теорії міжнародної торгівлі.

Міжнародна торгівля у сучасних умовах стала об'єктом нового підходу до аналізу міжнародних економічних відносин. Це зумовлено тим, що, крім традиційних учасників міжнародного обміну - націй-держав, значний обсяг зовнішньоторговельних операцій виконують багатонаціональні фірми. Нині між країнами переміщуються не тільки товари і послуги, а все мобільнішими стають і фактори виробництва, особливо капітал.

Глобальну стратегію фірм одним з перших намагався пояснити шведський вчений С.Б. Ліндер. Він вважав, що закон пропорційності факторів виробництва може обґрунтувати лише певну частку обсягу міжнародної торгівлі, зокрема, обмін промислових товарів на сировину, які здійснюють між собою держави Півночі та Півдня.

Ліндер, а також Ж. Лафай для пояснення торгівлі промисловими товарами почали розглядати фактори, пов'язані з природою та обсягом попиту. Вони стверджували, що технологічно складні товари фірма виготовляє для задоволення потреб, перш за все, внутрішнього ринку, а після задоволення внутрішнього попиту, через розширення виробництва робляться спроби завоювати зовнішній ринок.

Отже, зовнішні ринки вчені розглядали як продовження внутрішніх. Експорт товарів з країни, як вони стверджували, вимагає певної передумови - існування місткого внутрішнього ринку, що є певною стартовою точкою завоювання зовнішнього ринку. Але структура споживання країни, яка імпортує, повинна бути подібною до тієї, де знаходиться експортна компанія. Отже, ця теорія робить спробу в торгівлі технологічно складними виробами пояснити зустрічні потоки подібних виробів між країнами, що близькі між собою за рівнем доходів і вимогами до якості продукції.

Ця теорія була доповнена введенням такого поняття, як диференційований попит (французький економіст Б. Лассюдрі-Дюшен). Товари, якими торгують країни, подібні, але не ідентичні. Вони відрізняються між собою певними специфічними рисами, інакше зникне природний стимул до торгівлі. Країни, в яких усе однакове, не мають чим обмінюватись між собою.

Усі розглянуті школи економічної думки відзначають, що вільний міжнародний поділ праці дозволяє досягти економічного оптимуму як на світовому рівні, так і на рівні кожної країни.

Розділ ІI. Форми міжнародних економічних відносин у сучасній економіці

2.1 Міжнародна торгівля

Сутність та характерні ознаки міжнародної торгівлі.

Міжнародна торгівля посідає особливе місце в складній системі світовогосподарських зв'язків. Вона опосередковує практично всі види та форми міжнародного співробітництва, включаючи спільну підприємницьку діяльність різнонаціональних суб'єктів, міжнародний трансферт технологій тощо.

Як історично, так і логічно інтернаціоналізація світовогосподарського життя почалась зі сфери товарного обігу. Від епізодичних варіантів міжнародного обміну товарами (без посередництва грошей) світова торгівля еволюціонувала до становлення світового товарного ринку.

У сучасних умовах через канали зовнішньої торгівлі проходить до 1/5 частини виробленої в світі продукції, і ця частка має тенденцію до зростання. Темпи розвитку світової торгівлі випереджають зростання виробництва. Так, протягом 80-х років загальний обсяг світової торгівлі збільшився в 1,5 рази, а реальне зростання світової економіки становило не більше, ніж 1/3.

Міжнародна торгівля - сфера міжнародних товарних відносин, специфічна форма обміну продуктами праці (товарами і послугами) різних країн. З іншого боку, міжнародна торгівля є сукупністю зовнішньої торгівлі всіх країн світу. При цьому зовнішня торгівля окремих країн виступає складовою міжнародної торгівлі.

Розрізняють торгівлю товарами і послугами.

Зовнішню і міжнародну торгівлю характеризують:

1) експорт;

2) імпорт;

3) торговельний баланс;

4) загальний обсяг зовнішньої торгівлі (зовнішньоторговельний оборот);

5) загальний обсяг міжнародної торгівлі (світовий товарообіг);

6) товарна структура;

3) географічна структура.

Експорт - це закупівля вироблених у країні товарів і послуг та вивіз їх за кордон з метою передачі у власність нерезидентам даної країни.

Поняття «експорт» об'єднує (як у теоретичному, так і статистичному аспекті):

1) вивіз з країни товарів, вироблених, вирощених чи видобутих у країні, а також товарів, що раніше були ввезені до країни і перероблені;

2) вивіз товарів, попередньо ввезених до країни, переробка яких відбувалась під митним контролем;

3) вивіз за кордон попередньо ввезених товарів, що не зазнали будь-якої переробки. Такий експорт називається реекспортом. Предметом реекспорту найчастіше виступають товари, що реалізуються на міжнародних аукціонах та товарних біржах. Реекспортними є також операції щодо вивозу товарів з території вільних економічних зон та приписних складів.

Імпорт - це витрати окремих осіб, фірм та уряду даної країни на придбання товарів та послуг, що вироблені в інших країнах.

Під імпортом розуміють та статистично обраховують:

1) ввіз до країни товарів іноземного походження безпосередньо з країни-виробника чи країни-посередника для особистого споживання, промислових, сільськогосподарських, будівельних та інших підприємств чи для переробки з метою наступного споживання або з метою вивозу з країни;

2) ввіз товарів з вільних економічних зон та приписних складів;

3) ввіз з-за кордону вітчизняних товарів, що були раніше вивезені з країни і не зазнали там переробки (реімпорт). До реімпорту відносяться товари, які не продались на аукціоні або забраковані споживачем;

4) ввіз товарів з метою переробки під митним контролем. Це такі товари, які ввозять до країни для переробки з метою наступного вивозу готової продукції, що містить у собі даний товар у переробленому вигляді. Наприклад, ввіз рослинної олії для виробництва на експорт сардинових консервів. У цих випадках, як правило, імпортер звільняється від сплати митного збору.

Експортно-імпортні операції вважаються здійсненими, якщо товар пропущений через державний кордон країни-контрагента, що передбачає попереднє виконання певних митних формальностей і процедур, до числа яких входить і надання інформації для статистичного обліку.

Торговельний баланс визначається як різниця між обсягом товарного експорту країни та товарного імпорту (показник зовнішньої торгівлі окремої країни, який для міжнародної торгівлі в цілому не використовується). Може бути додатнім чи від'ємним.

Зовнішньоторговельний оборот - це сума вартості експорту та імпорту тієї чи іншої країни. Розрізняють вартісний та фізичний обсяги зовнішньої торгівлі.

Вартісний обсяг обраховується за певний проміжок часу в поточних цінах відповідних років з використанням поточних валютних курсів.

Фізичний обсяг зовнішньої торгівлі розраховується в незмінних цінах і, відповідно, дозволяє здійснювати необхідні співставлення та визначити її реальну динаміку.

На відміну від обсягу зовнішньої торгівлі окремих країн, світовий товарообіг складається з суми тільки обсягів експорту всіх країн, виражених у доларах США. На сучасному етапі обсяг міжнародної торгівлі перевищує 4 трлн. дол. США.

Методи міжнародної торгівлі

У міжнародній торговій практиці розрізняють два основних методи:

1) прямий метод (direct), що передбачає встановлення прямих зв'язків між виробником (постачальником) та споживачем;

2) непрямий метод (indirect), що передбачає купівлю-продаж товарів через торгово-посередницьку ланку на основі укладання спеціальної угоди з торговим посередником, яка передбачає виконання останнім певних зобов'язань у зв'язку з реалізацією товару виробника.

Ціноутворення в міжнародній торгівлі.

Ціна, як відомо, - це грошова сума, яку має намір одержати продавець, пропонуючи товар чи послугу, і яку готовий заплатити за неї покупець.

Під світовими цінами звичайно розуміють ціни, за якими здійснюються великі комерційні експортно-імпортні операції з оплатою у вільно конвертованій валюті.

Відповідно, ціноутворення - це процес відбору кінцевої ціни залежно від собівартості продукції, цін конкурентів, співвідношення попиту і пропозиції, інших факторів. Співпадання цих вимог залежить від багатьох умов, які отримали назву ціноутворюючі фактори. Вони за характером, рівнем та сферою дії поділяються на:

1) загальноекономічні - фаза економічного циклу, стан сукупного попиту та пропозиції, інфляція;

2) конкретно-економічні, тобто ті, які визначаються особливостями розвитку даної галузі, умовами виробництва продукції та її реалізації - витрати, прибутки, податки, пропозиція і попит на цей товар з урахуванням товарів-замінників, споживчі якості (надійність, привабливість, сучасний зовнішній вигляд);

3) специфічні, які мають відношення тільки до деяких товарів та послуг - сезонність, рівень експлуатаційних витрат, комплектність, гарантії і умови сервісу;

4) спеціальні, тобто пов'язані з дією особливих механізмів і економічних інструментів, - державне регулювання, валютний курс;

5) неекономічні - політичні, військові тощо.

Існують такі методи ціноутворення на світовому ринку:

- на основі закритих торгів - виходячи з очікуваних цінових пропозицій конкурентів;

- на основі передбачуваної цінності - виходячи з відчуття покупцем цінової вартості товару;

- на основі рівня поточних цін - виходячи з поточних цін конкурентів.

Відмітимо, що ціноутворення на світових ринках має дві характерні риси:

1) на світовому ринку складаються відхилення світової ціни від внутрішніх цін окремих країн. Внутрішня ціна, хоча і виступає одним з суттєвих факторів механізму формування цін світового ринку, в більшості випадків не визначає її остаточного рівня;

2) на один товар існує паралельно ряд цін. Значна кількість цін світової торгівлі зумовлена різними обставинами: транспортними витратами, характером торговельної угоди, комерційними умовами поставок тощо.

Тобто, у практиці міжнародної торгівлі використовується декілька видів цін, пов'язаних з тими чи іншими особливостями купівлі-продажу, наприклад:

- біржові котирування (тобто ціни, встановлені на міжнародних товарних біржах);

- аукціонні (ціни міжнародних аукціонів);

- експортні ціни основних постачальників певного товару;

- імпортні ціни в основних центрах імпорту;

- оптові ціни;

- роздрібні ціни;

- ціни оферти - ціни продавця в його офіційній пропозиції про продаж товару;

- ціни покупця (ціни контроферти);

- регіональні - ціни, які діють у межах інтеграційних угруповань;

- номінальні - ціни, вказані в прейскурантах;

- трансфертні - ціни, що діють у межах транснаціональних корпорацій;

- статистичні - середньозважені за певний період часу.

Укладаючи зовнішньоторговельний контракт про купівлю-продаж товару, суб'єкти господарської діяльності мають справу з такими видами цін:

- базисною, яка використовується для визначення сорту або якості товару, яку узгоджують на переговорах між продавцем та покупцем. Вона є початковою для визначення ціни фактично поставленого товару, якщо характеристики останнього відрізнятимуться від обумовлених у контракті;

- фактурною, яка визначається умовами поставки, вказаними в контракті.

Умови поставки товару визначають обов'язки покупця і продавця щодо доставки товару і встановлюють момент переходу ризику випадкової загибелі чи ушкодження товару з продавця на покупця. Базисні умови поставки визначають, хто несе витрати, пов'язані з транспортуванням товару від продавця-експортера до покупця-імпортера. Ті втрати з приводу доставки товару, які несе продавець, включаються до ціни товару. Ці умови називаються базисними тому, що вони встановлюють базис ціни товару і впливають на рівень ціни товару.

Принципи, суть, рівні та методи регулювання міжнародних торгових відносин.

Незважаючи на те, що вільна торгівля спричиняє зростання економічного добробуту всіх країн - як експортерів, так і імпортерів, на практиці міжнародна торгівля практично ніде й ніколи не розвивалась дійсно вільно, без втручання держави. Можна сказати, що історія розвитку міжнародної торгівлі - одночасно є і історією розвитку та вдосконалення її державного регулювання. Міжнародна та зовнішня торгівля регулюються на таких рівнях:

- національному;

- міжнародному (двостороннього та багатостороннього характеру).

Основною проблемою в справі регулювання міжнародної торгівлі є пошук оптимального співвідношення між захистом національної промисловості від іноземної конкуренції та заохоченням міжнародної торгівлі. Тому сучасна торгова політика держав характеризується розвитком і протистоянням двох тенденцій: протекціонізму та лібералізму. Кожен з цих напрямів переважав у певні періоди розвитку національної та світової торгівлі. Якщо в 50-60-ті роки переважали тенденції до лібералізації, то у 70-80-ті прокотилася хвиля так званого «нового протекціонізму». Тенденція до лібералізації 50-х та 60-х проявилась у зменшенні мита, скороченні кількісних та валютних обмежень. Якщо в середині 50-х років середнє значення мита у США та Європейських країнах було на рівні 30 - 40 %, то у 70-х - зменшилось до 7 - 10 %, а зараз на рівні 5 %.

Основні цілі регулювання зовнішньої торгівлі:

1) обмеження імпорту (інколи - експорту). Можливість досягнення даної мети значною мірою залежить від еластичності попиту на імпортний товар на внутрішньому ринку. Чим еластичніший попит, тим більше шансів, що обмеження зумовлять скорочення імпорту;

2) фіскальні цілі - збільшення доходів державного бюджету. За своєю природою дана мета в умовах динамічної економіки може розглядатися як довгострокова. Можливість її досягнення теж залежить від характеру попиту на товар, що імпортується: чим менше еластичніший попит, тим більше буде поповнюватися державний бюджет;

3) недопущення «несумлінної конкуренції». Під терміном «несумлінна конкуренція» розуміють порушення загальновизнаних правил і норм ведення конкурентної боротьби: використання конфіденційної інформації; розповсюдження недостовірної інформації; приховування важливої для споживача інформації, демпінг (тобто продаж на зовнішньому ринку товару за ціною, нижчою від існуючої на внутрішньому ринку країни-експортера) тощо.

Для обмеження міжнародної торгівлі регулюючі органи використовують такі методи:

1) тарифні обмеження (мито);

2) нетарифні обмеження: квотування; ліцензування; ембарго; валютний контроль; податки на експортно-імпортні операції; субсидії; адміністративні бар'єри.

2.2 Міжнародний рух капіталу

Сутність і форми міжнародного руху капіталу.

Капітал (за «Економікс» Макконнелла і Брю) - це:

- створені ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг;

- товари, які безпосередньо не споживаються людьми;

- інвестиційні товари, засоби виробництва.

У закритій економічній системі джерелом капіталу є виключно внутрішні заощадження. За умови підключення національної економіки до системи світогосподарських зв'язків іноземні капітали, одночасно з внутрішніми, виступають легітимною складовою національного інвестиційного середовища. Специфіка міжнародного руху капіталу полягає в тому, що передача права власності на інвестиційний товар чи надання економічних послуг відбувається між резидентами різних країн.

Міжнародний рух капіталу для сучасного світового господарства є найважливішою формою міжнародних економічних відносин. Суб'єкти світового господарства сьогодні тісно пов'язані між собою не тільки опосередковано - через обмін товарами, але й прямо - через капітал.

Міжнародний рух капіталу означає переміщення його за кордон з метою одержання підприємницького прибутку чи відсотків на капітал.

На відміну від міжнародної торгівлі, коли за кордон переноситься акт реалізації прибутку, що вже міститься в товарі, який експортується, міжнародний рух капіталу означає переміщення за кордон процесу створення прибутку.

Міжнародний рух капіталів як з принципово-структурної, так і з функціонально-економічної точки зору є складною системою зв'язків. Залежно від об'єктів здійснення іноземні капітали структуруються на:

- державні;

- приватні;

- мішані;

- кошти міжнародних організацій.

Транснаціональні корпорації.

Транснаціональні корпорації (ТНК) - основний суб'єкт закордонного капіталовкладення в сучасному світі.

ТНК - міжнародні компанії за характером своєї діяльності: вони володіють чи контролюють виробництво продукції (чи послуг) поза межами країни базування, розташовуючи в різних країнах світу свої філії, і функціонують відповідно до глобальної стратегії, що розробляється головною компанією.

Таким чином, «міжнародність» ТНК визначається роллю, яку мають зарубіжні операції в усіх аспектах економічного життя цих компаній.

Комісією з ТНК ООН розроблене наступне визначення:

ТНК - це компанія, що включає одиниці в двох або більше країнах, незалежно від їх юридичної форми та сфери діяльності. Її система прийняття рішень дозволяє проводити узгоджену політику і здійснювати загальну стратегію через єдиний керівний центр. Окремі одиниці пов'язані власністю так, що одна з них може мати значний вплив на діяльність інших і, зокрема, ділити знання, ресурси і відповідальність з іншими.

Основні мотиви «транснаціоналізації» бізнесу:

1) забезпечення свого виробництва іноземною сировиною;

2) закріплення на закордонних ринках збуту шляхом створення своїх філій;

3) раціоналізація виробництва шляхом його переміщення до країн з меншими витратами виробництва, ніж на національній території;

4) орієнтація на «техно-фінанасову стратегію», яка полягає у використанні зарубіжних капіталовкладень для створення таких форм закріплення на зарубіжних ринках, як організація супідрядних підприємств; укладання довгострокових партнерських угод з іншими фірмами; відмова від частини старих виробництв і розширення нових видів діяльності, насамперед, у сфері науково-технічних досліджень і розвитку, пошук прибутків на міжнародних фінансових ринках.

ТНК належить 90 % прямих зарубіжних капіталовкладень. На них же припадає більш ніж 1/2 світової торгівлі. Міжнародна торгівля сировиною майже повністю знаходиться під їхнім контролем. ТНК контролюють 90 % світової торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, джутом і залізною рудою; 85 % - міддю та бокситами; 80 % - чаєм та оловом; 75 % - бананами, натуральним каучуком та сирою нафтою.

Протягом останніх двох десятиліть щорічно половина американського експорту припадає на американські та іноземні ТНК. У Великобританії аналогічний показник становить 80 %, Сингапурі - 90 %. Більша частина всіх платежів, пов'язаних з трансфертом новітніх технологій, здійснюється в межах ТНК (80 % у США та Великобританії, до 90 % у Німеччині).

На фінансових ринках ТНК виступають міцною силою, яка визначає стан найважливіших операцій. Наприклад, їх сукупні валютні резерви в декілька разів більше, ніж сукупні резерви всіх центральних банків світу

На початок 90-х років, за даними ООН, в світі було приблизно 10 тисяч ТНК. 600 корпорацій входять до «Клубу мільярдерів» з сумою продаж близько 1 млрд. дол. США щорічно, що порівнює їх масштаби з цілими країнами.

Необхідність та можливість зарубіжного капіталовкладення.

В усі часи своєї історії інвестувати за кордоном можливо було у випадку існування попиту на іноземні інвестиційні ресурси. У сучасних умовах попит на світовому ринку капіталів істотно перевищує пропозицію. За даними ЄБРР попит на інвестиційні ресурси тільки з боку розвинених країн складає близько 190 млрд. дол. США щорічно. А європейські постсоціалістичні країни потребують іноземних інвестицій на рівні 500 млрд. дол. США. За підрахунками.

Мінекономіки потреба народного господарства України в зарубіжних капіталовкладеннях оцінюється в 40 млрд. дол. США.

Для здійснення міжнародного руху капіталу, крім попиту, має ще існувати і пропозиція. Чинники, які обумовлюють пропозицію капіталів з боку резидентів інших країн, визначаються як необхідність процесу міжнародного руху капіталу.

Погляди економістів на необхідність міждержавної міграції капітальних ресурсів характеризуються різноманітністю підходів і еволюціонували одночасно з розвитком об'єкта дослідження. Залежно від методу дослідження економічні концепції міжнародного руху капіталів поділяються на:

- макроекономічні, які ґрунтуються на аналізі народногосподарських процесів, тенденцій, явищ, що спричиняють відплив чи надходження капіталів;

- мікроекономічні, які характеризуються індивідуалістичним тлумаченням причин поведінки підприємницької одиниці, яка інвестує кошти за кордон.

У першій половині ХХ століття шведський економіст Бертіл Олін визначив головний мотив міжнародного руху позичкових капіталів - норму проценту: капітал експортується з країни з нижчими процентними ставками до країн з вищими процентними ставками. Разом з тим, Б.Олін виділив додаткові стимули, які впливають на збільшення чи зменшення масштабів міжнародного руху капіталів:

- митні обмеження (ускладнюють експорт товарів і тим самим стимулюють іноземні фірми до капіталовкладень з метою завоювання ринку;

- прагнення до географічної диверсифікації капіталовкладень.

Р. Нурксе, як і Б. Олін, безпосередньою причиною руху іноземних інвестицій за межі державних кордонів вважав різницю в процентних ставках на капітал у різних країнах. Однак він довів, що це лише поверховий мотив, глибинні ж причини криються в умовах, які визначають цю різницю.

За умови стабільності пропозиції капіталу його рух між країнами може бути зумовлений змінами в обсягах виробництва. Якщо збільшення обсягів виробництва пов'язане з капіталоінтенсивним розвитком (впровадження науково-технічних розробок, зміна методів виробництва), у країні підвищується попит на капітал, зростає рівень процентних ставок і, відповідно, країна імпортує зарубіжні капітальні ресурси. А експортерами капіталу будуть країни, у яких нижчий рівень капіталоінтенсивності виробництва. Ця модель Р. Нурксе призводить до висновків, протилежних тим, які належать Дж.Ст. Міллю: експорт капіталу пов'язаний не з процесом нагромадження в країні, а, навпаки, «витісненням» капіталу з більш працеємного виробництва.

Теоретичні надбання Р. Нурже спроможні пояснити рух капіталу з Старого Світу до Нового в кінці XIX століття, а також загальновідомі і поширені в наш час явища відтоку коштів з країн, що розвиваються, до розвинених.

Датський економіст К. Іверсен показав, що внутрішній ринок капіталу кожної країни неоднорідний, в його межах можуть існувати певні варіації в процентних ставках, а також різні витрати на експорт капіталу за кордон. Цим він пояснював той факт, що одна країна може одночасно бути як експортером, так і імпортером капіталу. К. Іверсен сформулював висновок про те, що перелив капіталу з країни з нижчими процентними ставками до країни з вищими процентними ставками сприяє утворенню оптимальної комбінації факторів виробництва та збільшення сукупного національного доходу в обох країнах.

Теоретичні концепції іноземного інвестування, які ґрунтуються на мікроекономічному аналізі цього процесу, набули поширення в другій половині XX століття у зв'язку з бурхливим зростанням підприємницьких форм іноземних інвестицій.

Першою такою концепцією була теорія монопольних переваг (С. Хаймер, Р. Кейвз. Ч. Кіндлебергер). У конкурентній боротьбі на внутрішньому ринку країни-одержувача місцева фірма має «генетичну» перевагу над іноземним інвестором, оскільки більше знайома з ринком, має налагоджені зв'язки з постачальниками, посередниками, покупцями, не несе дорожньо-транспортні витрати. Щоб перевершити місцеву фірму, іноземний інвестор повинен мати додаткові, недоступні місцевому конкуренту переваги:

- оригінальний продукт;

- оригінальну технологію виробництва, менеджменту, маркетингу;

- перевагу в розмірах виробництва, що забезпечує одержання більшого прибутку;

- сприятливу політику державного регулювання (існування додаткових пільг для іноземних інвесторів).

Визначені переваги характеризують іноземного інвестора як монополіста на певному сегменті ринку. Відповідно до теорії монополістичної конкуренції для фірми-монополіста дуже важливо втримати свою частину ринку, в тому числі й шляхом заснування за кордоном свого виробництва. Ця теорія пояснює досить поширені випадки, коли великі компанії утворюють за кордоном підприємства, на перший погляд неприбуткові. Стратегія подібних дій полягає в підриві позицій конкурентів на цих ринках та очікуванні в майбутньому підвищених доходів у зв'язку з монопольним становищем фірми.

Автор концепції привласнення фірми С. Мане пов'язує прямі капіталовкладення з прагненням фірми захистити свої інтелектуальні досягнення.

Концепція, яка має назву «інтерналізації», ґрунтується на дослідженні процесу обміну. Наріжним каменем теорії інтерналізації стала ідея К. Роуза про особливості обміну, який здійснюється між підрозділами крупної фірми. Цей обмін підпорядковується не стільки діям ринкових сил, скільки регулюється керівництвом компанії. Вихідним поняттям теорії інтерналізації є категорія «витрати трансакцій». Вважається, що кожній економічній формі угоди притаманний свій розмір витрат трансакцій, який змінюється залежно від досконалості ринків. Мінімізувати витрати на угоди можливо за допомогою інтерналізації, тобто створення власного внутрішньофірмового ринку.

Таким чином, в якості висновку можна відмітити, що макроекономічні чинники міждержавного руху капіталу пов'язуються науковцями з:

1) нерівномірністю економічного розвитку окремих країн та дією притаманної розвиненій економіці тенденції недоспиживання;

2) дією тенденції до міжнародної рівноваги цін на фактори виробництва та співвідношення в забезпеченості факторами виробництва в різних країнах;

3) дією тенденції до монополізації економіки;

4) незбалансованістю зростання відносної працеємності та відносної капіталоємності виробництва в різних країнах;

5) ситуацією в сфері міжнародних валютно-фінансових відносин;

6) вольовими рішеннями владних структур, які за неекономічними міркуваннями стимулюють іноземне капіталовкладення.

Мікроекономічні чинники, що визначають схильність фірми до зарубіжного капіталовкладення:

1) прагнення до максимізації прибутків на капітал;

2) можливість розширення ринків збуту та відповідного збільшення обсягів продаж;

3) володіння монопольними перевагами на певному сегменті ринку;

4) прагнення зберегти монопольне становище в сфері інтелектуальних досягнень;

5) прагнення продовжити термін життєвого циклу продукту;

6) можливість використання переваг ціноутворення на внутрішньофірмовому ринку;

7) прагнення подолати митні обмеження.

Вільні економічні зони.

З метою активізації міжнародного співробітництва, залучення іноземного капіталу, техніки, технології, сучасних методів господарювання в практиці міжнародних взаємозв'язків використовують інститут вільних економічних зон (ВЕЗ).

Зоною звичайно проголошується певна територія, на якій вводиться преференційний режим діяльності для розташованих там підприємств, і яка внаслідок цього є економічно відокремленою від решти території країни.

За функціональними ознаками сучасні вільні економічні зони можна умовно поділити на три категорії (слід мати на увазі, що зустрічаються перехідні чи комплексні форми, які важко однозначно віднести до тієї чи іншої групи):

1) зони вільної торгівлі;

2) зони, пов'язані з фінансовими чи валютними стимулами;

3) експортні промислові зони.

Вільна торгова зона - це частина території країни, де товари іноземного походження зберігаються, продаються та купуються без сплати традиційного в таких випадках мита.

Історично це похідна форма ВЕЗ. Це пояснюється тим, що переважною формою міжнародного економічного співробітництва довгий час залишалась зовнішня торгівля. Перша в світі документально відома вільна зона була проголошена в 166 році до н.е. урядом грецької держави - острова Делос. У період Середньовіччя зони вільної торгівлі набули поширення у формі «порто-франко» в портових містах - Гамбурзі, Бремені, Марселі, Ліворно та ін. На території України в період 1819 - 1857 рр. зона «порто-франко» існувала в Одесі.Найбільш поширений сучасний різновид таких зон - «дьюті фрі»- крамниці у великих міжнародних аеропортах.

Практично всі розвинені країни надають частині території права вільних зон, які використовуються для обслуговування торгівлі. Широке розповсюдження ця категорія вільних зон отримала не тільки завдяки значному сприянню зовнішній торгівлі, а й тому, що їх створення не пов'язане із значними витратами та організаційними складностями. Доход країни, де створюється така зона, складається з надходжень за оренду приміщень та механізмів, а також від оплати послуг, які надаються в зоні (сортування, пакування, часткова переробка). В Україні планується створити таку зону в Ковелі.

До другої групи ВЕЗ належать ті, в яких першочергову роль відіграють валютні чи фінансові важелі. Це банківські та страхові зони, підприємницькі зони, «технологічні парки».

Про вільні банківські чи страхові зони мова йде, коли згадується ряд держав чи територій, добробут яких ґрунтується на створенні у своїх межах ліберальних умов для діяльності ТНК. Там існує сприятливий валютно-фінансовий режим (пільговий режим оподаткування банків чи його відсутність; мінімальні вимоги щодо розмірів статутного капіталу, відсутність митних тарифів для іноземних капіталовкладників та валютних обмежень), високий рівень банківської та комерційної секретності, сприятливе державне регулювання.

Найбільш відомі зони такого типу створені в Гонконзі, Сингапурі, Бахрейні, Манілі, на Багамах.