Міжнародні економічні відносини та основні їхні форми

Підприємницькі зони виникли в результаті проведення урядом політики підтримки, головним чином, середнього та малого бізнесу. Підприємницькими зонами, як правило, проголошуються населені пункти, квартали в містах, де низька економічна активність. Розташовані там фірми мають більшу свободу діяльності та деякі фінансові пільги. У США близько 1500 підприємницьких зон діють у 700 містах та населених пунктах.

«Технологічні парки» (або - «технополіси») - це нова ефективна форма інтеграції науки та виробництва. Технопарки орієнтуються на розвиток наукових галузей високої технології і тому функціонують в економічно розвинених країнах. Ці зони є згрупованою на невеликій території сукупністю лабораторій та виробничих приміщень, які надаються на сприятливих умовах «венчурним» (ризиковим) фірмам, що займаються освоєнням перспективних наукових та технологічних ідей. Найбільш відомий у світі технопарк - «Сілікон Веллі» (Кремнієва долина) знаходиться в США. Там сконцентровані 2 - 3 тис. малих венчурних фірм. На сьогодні «кремнієва долина» забезпечує до 25 % світових потреб у продукції галузей високих технологій (інформатика, електроніка, біотехнологія, роботехніка). Усього в США нараховується більше 80 таких зон, в Японії - 20, у Китаї - більше 50.

Найбільший резонанс у світі останнім часом отримали експортні промислові зони. Їх історія починається від часу створення в кінці 50-х років вільної зони поблизу ірландського аеропорту Шеннон. Але розповсюдились вони переважно в країнах, що розвиваються. Їх популярність відчутно зросла у 80-ті роки, коли ряд країн «третього світу» з експортною орієнтацією економіки увійшли до складу нових індустріальних країн, наблизившись за багатьма економічними показниками до промислово розвинених.

Ці зони характеризуються тим, що призначені для залучення іноземних інвестицій в промисловість та послуги. Їх найсуттєвішими рисами є:

- відсутність обмежень на діяльність іноземного капіталу, насамперед, це стосується переказу за кордон прибутків і капіталу;

- звільнення від податків та тарифів на певний період машин, сировини та компонентів, які завезені в зону для організації виробництва;

- звільнення іноземних фірм на певний час від сплати податку на прибуток, а також надання пільгового періоду для сплати всіх інших прямих та непрямих податків, які звичайно сплачують інофірми в даній країні;

- надання пільгового кредитного обслуговування;

- надання в оренду землі, приміщень, а також транспортних послуг за пільговими розцінками;

- існування необхідної інфраструктури, житлових приміщень, крамниць;

- існування спеціальної адміністративної структури, яка повинна суттєво спростити для іноземних інвесторів процедуру входження в зону та контакти з місцевою владою.

Усі вільні зони експортної спрямованості побудовані таким чином, що виступають «островами» світового ринку на національній території і мають за мету максимально наблизити іноземних споживачів до місцевих ресурсів за умов, які максимально відповідають вимогам ТНК.

Поширена думка, згідно з якою наслідки діяльності зон для економіки приймаючої країни полягають у:

- розповсюдженні сучасних технологій, найновіших засобів маркетингу та менеджменту;

- підвищені кваліфікації трудових ресурсів;

- зростанні зайнятості;

- підвищенні якості та технічного рівня експортної продукції, що виробляється, сприянні її виходу на світовий ринок, зростанні валютних надходжень.

2.3 Міжнародна міграція трудових ресурсів

Міжнародна міграція робочої сили виступає важливою складовою міжнародних економічних відносин.

Не тільки продукти праці (товари і послуги) характеризуються високим рівнем міжнародної мобільності. Фактори виробництва (праця і капітал) також переміщуються з країни в країну. Згідно з законом Б. Оліна міжнародний рух товарів і факторів виробництва можуть заміщати один одного. Країна, яка в надлишку забезпечена працею, може або експортувати працеємні товари, або її громадяни можуть самі виїжджати за кордон і там працювати. Міжнародний рух факторів виробництва підпорядковується тим же законам, що і міжнародна торгівля товарами: фактори виробництва переміщуються до тих країн, де за них більше платять.

При вивченні проблеми міжнародної міграції робочої сили використовуються такі основні поняття:

1) Міграція (від лат. переселення) населення - переміщення людей через межі певних територій зі зміною місця проживання назавжди або тимчасово.

2) Мігранти - особи, що переміщуються.

3) Міграційний потік - загальна кількість мігрантів (або міграцій), яка характеризується спільністю районів вибуття і прибуття протягом певного періоду часу - один з показників напрямку міграції.

4) Внутрішня міграція - зміна місця проживання осіб у межах національних кордонів країни.

5) Зовнішня міграція - переміщення населення з однієї країни в іншу.

Зовнішня міграція населення включає:

а) еміграцію, тобто виїзд з однієї країни певного контингенту людей;

б) імміграцію, тобто в'їзд їх в іншу країну.

6. Міграційна політика - один з напрямів демографічної політики - є сукупністю засобів і заходів цілеспрямованого впливу на міграційний рух населення.

Розвиток міжнародної міграції трудових ресурсів як форми міжнародних економічних відносин.

Визначальним моментом, який дозволяє виділити міжнародну міграцію робочої сили (яка досліджується міжнародною економікою як наукою) серед інших видів переміщень осіб через державні кордони є мотивація. Для міжнародної міграції робочої сили визначальним мотивом є бажання заробити більше, ніж на батьківщині, та прагнення знайти краще застосування своїй кваліфікації. Таким чином, міжнародна міграція робочої сили - це переміщення мас працівників, що шукають роботу, зі своїх країн в інші.

Головна причина міжнародної міграції робочої сили полягає в диференціації економічних умов життя. Міграція трудових ресурсів відбувається в напрямку тих країн та регіонів, де очікувані заробітки найвищі.

Міжнародна міграція робочої сили має давню історію. В умовах нерозвиненості статистики та прикордонної системи потоки міжнародних мігрантів протягом багатьох століть взагалі не фіксувались. Та й на сьогодні точно визначити обсяги та структуру міжнародного переміщення такого фактору виробництва, як праця, - справа складна.

Ще до нашої ери великі маси людей переміщувались з однієї країни в іншу з метою «працевлаштування». Велич держав Стародавнього світу (Єгипту, Вавилону, Персії, Греції, Риму) була створена працею рабів, основну масу яких складали вихідці з інших держав, захоплені під час війн. Головна особливість стародавньої міграції полягала в примусовому характері.

Епоха Середньовіччя, особливо раннього, характеризується суттєвим зменшенням потоків трудових мігрантів. У той час найбільш розповсюдженою формою добровільної міграції була військова, а найрозвиненішим - міжнародний ринок військових найманців.

З початку XX ст. у міжнародній міграції трудових ресурсів з'явилась нова тенденція - виник потік мігрантів з колоній до метрополій. В основному, його складали малокваліфіковані та некваліфіковані працівники.

Початок сучасного етапу міжнародної міграції трудових ресурсів науковці пов'язують із закінченням другої світової війни. До особливостей цього етапу можна віднести:

1) посилився домінуючий економічний і політичний статус США, внаслідок чого вони стали головним світовим імпортером трудових ресурсів. У цілому масштаби імміграції до США з усіх країн світу складають приблизно від 4 до 8 млн. чоловік щорічно.

2) у 40-ві та 50-ті роки головними експортерами робочої сили були європейські країни, як такі що характеризувались економічним занепадом, високим рівнем інфляції, падінням життєвого рівня населення внаслідок подій другої світової війни;

3) з кінця 50-х років головними експортерами робочої сили стали держави Латинської Америки. Для міграційного потоку «Латинська Америка - США» характерним є масовість (декілька мільйонів щорічно), сезонність, нелегальність;

4) значна кількість емігрантів з кінця 60-х років почала прибувати до Західної Європи (за оцінками МОП у регіоні сконцентровано близько 25 % іноземної робочої сили в світі). Серед держав регіону найбільшим імпортером трудових ресурсів є ФРН (на початку 90-х рр. частка іноземних громадян складала 6,4 %);

5) виникнення нових центрів імміграції, якими стали:

а) країни-експортери нафти з Перської затоки. Після стрімкого стрибка цін на нафту в 1973 - 1974, 1977 - 1978 рр., коли ціна за один барель піднялась з 2,5 до 35 дол. США, до нафтовидобувних країн (Саудівська Аравія, Кувейт, Оман, Бахрейн) спрямовувались значні валютні кошти, які потрібно було реалізувати. Дефіцит трудових ресурсів у регіоні був пов'язаний з низькою густотою населення в цих країнах, небажанням місцевого населення змінити традиційний спосіб життя, відсутністю кваліфікованих спеціалістів (за винятком Ірану та Іраку). Основними експортерами трудових ресурсів були арабські чи мусульманські країни. Частка іноземної робочої сили на початок 80-х рр. у Кувейті приблизно складала 70 %, Катарі - 80 %, ОАЕ - 90 %;

б) Південно-Східна Азія. У цьому регіоні основними імпортерами робочої сили стали Гонконг, Сингапур, Малайзія, Таїланд, а постачали трудові ресурси Китай, Лаос, В'єтнам;

6) підвищення частки професіоналів в загальній кількості іммігрантів;

7) на зміну «відтоку розумів» прийшла їх циркуляція: відбулась диверсифікація напрямків міграції. США залишаються загальновизнаним центром імміграції, проте, одночасно з промислово розвинених країн представники професійної еліти їдуть на тимчасову роботу до країн, що розвиваються;

8) виникнення свого роду організованої міжнародної корпорації «мисливців за головами»;

9) інтеграція системи вищої освіти, яка передбачає можливість продовження навчання за кордоном;

10) за приблизними підрахунками щорічне міграційне сальдо на середину 90-х років складало близько 1 млн. чоловік, тобто до приймаючих країн приїжджало в середньому на 1 млн. осіб більше, ніж від'їжджало. За прогнозами, найближчим часом, у зв'язку зі стабілізацією світової економіки міграційне сальдо буде скорочуватись.

За даними Системи спостереження міграційних процесів (СОЕМІ) питома вага іноземців у загальній кількості трудових ресурсів на початку 90-х рр. складала: в Австралії - 24 %, Канаді - 18,5 %, США - 9,3 %. Цікаво, що ці цифри вищі за показники присутності іммігрантів у загальній кількості населення цих країн, відповідно: 22,3 %, 15,6 %, 7,9 %.

Облік зовнішньої міграції.

Найбільш прийнятним кількісним показником міжнародного переміщення трудових ресурсів є показники, які фіксуються в платіжному балансі.

Зауважимо, що з метою спрощення статистичного обліку нерезидентом вважається приватна особа, що перебуває в країні менше одного року. Якщо людина перебуває в країні більше року, то вона вважається резидентом. У статистиці платіжного балансу показники, пов'язані з міграцією робочої сили виступають частиною балансу поточних операцій і класифікуються за такими статтями:

- трудовий дохід, тобто виплати зайнятим, заробітна плата, отримані приватними особами нерезидентами за роботу, яку вони виконали для резидентів. До цієї категорії входять також усі виплати резидентів до пенсійних, страхових та інших фондів, пов'язані з наймом на роботу нерезидента;

- переміщення мігрантів - оціночний грошовий еквівалент вартості майна мігрантів, яке вони завозять, переміщуючись з країни в країну. При цьому вивіз майна емігрантів у натуральній формі показується як експорт товарів з країни, а його оціночний майновий еквівалент - за цією статтею;

- перекази працівників - грошові перекази та пересилка товарів мігрантами своїм родичам, які залишились на батьківщині. У випадку пересилки товарів враховується їх оціночна вартість. Перекази працівників становлять майже 62 %, трудові доходи - близько 31 %, переміщення мігрантів - приблизно 7 %. Принципова різниця між статтею «трудові доходи» (в окремих країнах має назву «виплати зайнятим») і статтями «переміщення мігрантів» та «перекази працівників» полягає в тому, що в статті «трудові доходи» враховуються доходи нерезидентів, тобто тих, що тимчасово (терміном до 1 року) знаходяться в цій країні. У статтях «переміщення мігрантів» і «перекази працівників» вказуються доходи і витрати резидентів, тобто мігрантів, які залишили батьківщину більше ніж на 1 рік. Ці дві статті («переміщення мігрантів» і «перекази працівників») об'єднуються в межах поточних операцій у групу приватних (неоплачених) безповоротних переказів.

На практиці облік тих чи інших міжнародних переказів ведеться за станом на момент перетинання кордону, що спричиняє неточності. Так, наприклад, людина поїхала за кордон з метою тимчасової роботи, а з якихось причин затрималась більше ніж на рік, ставши мігрантом. І навпаки, особи, які планували залишитись за кордоном назавжди, чиє майно було зареєстроване в статті платіжного балансу «перекази працівників», вирішили повернутись на батьківщину, не проживши за кордоном і року.

2.4 Міжнародна передача технологій

В умовах посиленого впливу НТП на темпи, характер і напрями розвитку процесу відтворення інтернаціоналізація світогосподарського життя характеризується виникненням нових форм міжнародного поділу праці, прямо чи опосередковано пов'язаних з наукою, науково-технічними знаннями та технологією.

Технологія - це наукові знання, які використовуються у виробництві. Це комплекс наукових та технічних знань щодо прийомів і методів виробництва, його організації та управління. Це наукові методи досягнення практичних цілей.

Поняття «технологія» об'єднує три групи технологій:

* технологія продуктів;

* технологія процесів;

* технологія управління.

Поняття «передача технологій» (трансфер технологій) може розглядатися в широкому та вузькому розумінні.

У вузькому розумінні міжнародний трансфер технологій - це міждержавне переміщення на комерційних засадах або безповоротній основі конструкторських рішень, систематизованих знань та виробничого досвіду для виробництва товарів, використання процесу чи надання послуг, які включають управлінську діяльність і маркетинг, тобто передача технології в «чистому» вигляді.

У широкому розумінні - це передача поряд з технологією в «чистому вигляді», технологій матеріалізованих. У міжнародній економіці матеріальними носіями технології можуть виступати:

а) товари - у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами;

б) капітал - у випадках міжнародної торгівлі високотехнологічними капіталоємними товарами, наприклад, машинами та обладнанням, що створені на основі нових технічних рішень, а також поставка комплектних підприємств, які реалізують нові технологічні процеси, системи організації виробництва;

в) праця - у випадку міграції висококваліфікованих науково-технічних кадрів.

Процес міжнародної передачі технології включає такі етапи:

1) відбір і придбання технології;

2) адаптація та освоєння придбаної технології.

Причини міжнародної передачі технології:

1) нерівномірність економічного розвитку окремих держав і неоднаковий рівень розвитку науки та техніки в різних країнах, зосередження окремих їх видів у різних країнах, що зумовлює виробництво ними певних товарів на більш ефективному рівні, ніж в інших країнах. У таких умовах країни, що не мають можливості витрачати великі кошти на наукові дослідження, купують іноземні науково-технічні знання і використовують їх у своїй промисловості. Приклад - Японія. Її доля в світовому імпорті ліцензій складає 16 %;

2) для країн, що розвиваються, придбання іноземної технології є важливим засобом подолання технічного відставання і створення власної промисловості;

3) монополізація НТП великими фірмами. Часто тільки їм під силу здійснення довгострокових дорогих науково-дослідних робіт;

4) загострення конкурентної боротьби на світовому ринку. Крупні ТНК розглядають експорт нових досягнень науки та техніки як один із засобів створення своїх філій за кордоном чи встановлення контролю над фірмами інших країн;

5) розвиток місцевих можливостей щодо вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки.

До міжнародного технологічного обміну залучені:

а) наука - теоретичні закономірності пізнання природи;

б) техніка - досвід перетворення природи;

в) виробництво - створення матеріальних благ;

г) управління - дії щодо вирішення виробничих та інших завдань.

Форми міжнародного обміну технологіями.

Міжнародна передача технології - це комплексний процес, який здійснюється в різних формах і за різними каналами.

Канали передачі технології:

а) внутрішньофірмовий - закордонним філіям ТНК (2/3 світової торгівлі ліцензіями);

б) міжфірмовий - за ліцензійними, коопераційними, управлінськими та іншими довгостроковими угодами з іноземними фірмами;

в) зовнішньоторговельний - разом з експортними поставками машин, обладнання та іншої промислової продукції.

За характером угоди міжнародна передача технології може здійснюватись на комерційних та некомерційних засадах. Якщо покупець оплачує науково-технічні знання, які передав йому продавець, то таку передачу визначають як комерційну. Якщо грошових зобов'язань не виникає, то передача технології носить некомерційний характер.

До некомерційних форм передачі технології належать:

* науково-технічні публікації;

* обмін результатами досліджень через особисті контакти та візити на науково-дослідні та промислові підприємства;

* взаємне ознайомлення з виробничо-технічними досягненнями і досвідом.

До комерційних форм передачі технології належать:

* ліцензійні угоди.

Їх сутність зводиться до того, що ліцензіар (власник технології) дозволяє і фактично сприяє ліцензіату (особі чи організації, яка купує технологію чи відповідні права) у використанні запатентованого винаходу чи технології у вигляді ноу-хау. Ліцензіар, як правило, одержує винагороду за використання технології чи надані послуги.

До нових форм передачі технології, коли її основними носіями виступають люди, в першу чергу, кваліфіковані кадри та менеджери, відносяться угоди:

* інжинірингу;

* франчайзингу;

* управлінські контракти.

Інжиніринг як предмет комерційної угоди - це різного роду інженерно-консультаційні послуги покупцю, який використовує їх для оптимізації капіталовкладень, пов'язаних з будь-яким технічним проектом.

Інжиніринг займає проміжне положення між торгівлею науково-технічними знаннями в «чистому» та матеріалізованому вигляді. Предметом угоди може бути як увесь комплекс послуг, пов'язаних з проектуванням і будівництвом, так і один чи декілька елементів цього комплексу.

Угоди про франчайзинг передбачають надання великою фірмою права невеликій фірмі вести протягом обумовленого терміну свою справу. При цьому велика фірма надає обладнання і дозволяє невеликій фірмі працювати під своєю маркою.

Відносно новою формою передачі технології в «чистому» вигляді є експорт методів управління та організації (експорт гудвіла). Його поява пов'язана із зростанням ролі управлінського чиннику в справі забезпечення ефективності сучасного виробництва.

2.5 Світова валютна система та міжнародні розрахунки

Організація зовнішнього валютного ринку.Основною відмінністю внутрішніх економічних угод (операцій) від міжнародних є використання різних національних валют в міжнародних розрахунках.

Термін «валюта» (італ. valuta), має пряме значення - вартість. Вживається для:- характеристики національних грошових одиниць (наприклад, гривні);- міжнародних розрахункових засобів (паперові гроші, векселі, чеки тощо).

Під міжнародними валютно-фінансовими відносинами розуміють комплекс відносин, які виникають у процесі функціонування грошей в міжнародному платіжному обігу, який, в свою чергу, спричиняється обміном товарами та послугами, а також іншими видами економічних зв'язків між країнами (рух капіталів, міжнародна передача технологій, міжнародний туризм, надання позики іншим країнам, приватні перекази).

Під міжнародними валютно-фінансовими відносинами розуміють комплекс відносин, які виникають у процесі функціонування грошей в міжнародному платіжному обігу, який, в свою чергу, спричиняється обміном товарами та послугами, а також іншими видами економічних зв'язків між країнами (рух капіталів, міжнародна передача технологій, міжнародний туризм, надання позики іншим країнам, приватні перекази).

Проблема обміну валют вирішується на валютних ринках. Валютні ринки - це фінансові ринки, де здійснюється міжнародна торгівля та обмін іноземних валют. Відзначимо, що валютний ринок - це найбільший фінансовий ринок в світі. Кожного дня там здійснюються угоди на десятки, і навіть сотні мільйонів доларів. Валютний ринок - це нецентралізована установа, яка діє через ряд установ, а брокери і дилери, які беруть участь у ринковому процесі, зв'язуються один з одним за допомогою телексу, факсу, телефону.Найбільші центри валютних ринків - Лондон, Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні, Токіо.

Учасники угод на валютному ринку.1) Основні - це крупні комерційні банки, які в багатьох випадках виконують функції дилерів у ринковому процесі. У цій якості вони «підтримують позицію» двох чи більше валют, тобто володіють внесками, вираженими в цих валютах.

2) Інколи, комерційні банки виступають у ролі брокерів. У такому випадку вони не «підтримують позицію» щодо певних валют, а тільки зводять разом продавців та покупців.

3) Крім комерційних банків на зовнішньому валютному ринку існує невелика кількість небанківських дилерів та брокерів. Комерційні банки використовують незалежних брокерів як посередників при укладанні значних оптових угод між собою.

При здійсненні обміну валют виникає проблема визначення співвідношення між валютами різних країн, тобто проблема валютного курсу.

Обмінний валютний курс - це «ціна» однієї валюти, виражена в одиницях іншої валюти.Валютні курси встановлюються між усіма основними валютами світу. Ці курси постійно змінюються. Дилери, які займаються валютними операціями регулярно здійснюють коригування. Одержуючи комісійні за проведення конвертації, вони зацікавлені в тому, щоб у них не накопичувалась певна валюта, яку складно продати. Тому валютні дилери прагнуть до максимального збалансування попиту і пропозиції по кожній валюті за допомогою відповідних змін валютних курсів.

Платіжний баланс.

Міжнародні розрахунки - це регулювання платежів по грошовим величинам і зобов'язанням, які виникають у зв'язку з економічними, політичними, науково-технічними і культурними відносинами між державами, організаціями та громадянами різних країн.

Баланси міжнародних розрахунків - це співвідношення грошових вимог і зобов'язань, надходжень та виплат однієї країни по відношенню до інших країн.

Баланси міжнародних розрахунків посідають у системі агрегатних економічних показників важливе місце, оскільки вони відображають перерозподіл національного доходу між країнами. Баланси міжнародних розрахунків бувають таких видів:- розрахунковий баланс;- баланс міжнародної заборгованості;- платіжний баланс.

Розрахунковий баланс - це співвідношення вимог і зобов'язань у даній країні по відношенню до інших країн на певну дату незалежно від терміну надходження платежів. Розрахункові баланси бувають за певний період і за певну дату. Активні статті розрахункового балансу за відповідний календарний період показують суму нових вимог даної країни по відношенню до іноземних держав та здійснення нею інвестиції за кор.доном. Пасивні статті відображають зобов'язання країни щодо кредитів та інвестицій інших країн, які тільки що виникли. Розрахунковий баланс за певний період характеризує лише динаміку зобов'язань та інших вимог однієї країни по відношенню до інших країн, але по ньому неможливо виявити валютно-фінансове положення країни в цілому. Активне сальдо розрахункового балансу показує, що країна більше надавала, ніж залучала кредитів, і як кредитор вона буде в майбутньому мати валютні надходження. Пасивне сальдо розрахункового балансу характеризує позицію країни як нетто-боржника і відображає розмір її майбутніх виплат іноземним державам. На відміну від розрахункового платіжний баланс має такі особливості:1) в розрахунковий баланс включаються вимоги і обов'язки країни по відношенню до зарубіжних країн, в тому числі неповернені. У платіжний баланс входять тільки фактично здійснені надходження та платежі;2) в розрахунковому балансі відображаються всі одержані та надані кредити, в т. ч. неповернені, які не включаються до платіжного балансу;3) кінцеве сальдо - активне чи пасивне платіжного та розрахункового балансів не співпадає і часто навіть протилежне, оскільки розрахункові баланси країн-кредиторів (США, ФРН, Японії), як правило, активні, а платіжні баланси по поточних операціях час від часу пасивні. У країн-боржників пасивні розрахункові баланси інколи бувають поряд з активними платіжними балансами;4) до платіжного балансу включаються тільки сплачений експорт і імпорт, а розрахунковий баланс охоплює і несплачену частину товарообігу, який здійснюється в кредит. Платіжний баланс країни представляє собою систематизовані записи всіх економічних угод між резидентами цієї країни і зовнішнім світом протягом певного періоду часу. Інакше кажучи, платіжний баланс показує баланс (співставлення) між усіма доходами, які країна одержує від іноземних держав, платежами за кордон, які здійснює країна. Надходження грошових коштів у країну з-за кордону показується по кредиту. Він формується за рахунок експорту товарів та послуг, іноземних інвестицій в економіці країни, грошових коштів, розміщених на рахунках банків країни нерезидентами, а також кредитів, що надаються країні із-за кордону.

Розділ ІІІ. Україна у міжнародних відносинах

Зовнішня політика держави,вихід на міжнародну арену.

Здобуття Україною незалежності кардинально змінило гео-політичну мапу світу. Поява в центрі Європи країни, що територіально та за кількістю населення ставала в один ряд з провідними державами континенту, звісно, не могла не позначитися на особливостях глобальних процесів.

Суверенна Україна, відкриваючи себе світові, змушена була творити й власну, самостійну зовнішню політику. Впровадження її в життя супроводжувалося дією об'єктивних чинників, які визначали тенденції сучасного суспільного розвитку.

Однак справжньою датою формування зовнішньої політики України доцільно вважати 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет, що стала важливим кроком українського народу на шляху до самостійного політичного, економічного та національно-культурного розвитку. Відтоді зовнішня політика держави розвивалася логічно, послідовно і наступально.

Прийнятий Верховною Радою республіки 24 серпня 1991 р. Акт про незалежність України відкрив нову сторінку в історії української державності. Здійснились віковічні мрії та прагнення одного з найчисленніших народів Європи. Відтепер на території України почали діяти лише її Конституція та закони. Це змінило міжнародно-правовий статус країни і піднесло на якісно новий рівень відносини з іншими державами. Як повноправний член світового співтовариства Україна значно активізувала міжнародні контакти і розширила участь у роботі міжнародних організацій.

Акт проголошення незалежної України, а також результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. створили необхідні правові та політичні передумови для створення незалежної Української держави, а отже, і для становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин.

Міжнародне визнання України розпочалося відразу після референдуму. Хвиля визнання та встановлення дипломатичних відносин з іноземними державами була безпрецедентною. Вона засвідчила, що міжнародне співтовариство розглядає незалежну Україну як запоруку стабільності на теренах колишнього СРСР і гарантію незворотності демократичних процесів у Східній Європі. Вагоме значення у визнанні незалежної України в світі мало те, що країна обрала цивілізований і мирний шлях побудови суверенної держави.

Першою (2 грудня 1991) незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того самого дня Прем'єр-міністр Канади Б. Малруні заявив, що Канада визнає Україну як незалежну державу; 3 грудня Україну визнала Угорщина; 4 грудня - Литва й Латвія; 5 грудня - Росія, Болгарія, Словенія, а за ними - Естонія, Чехословаччина, Грузія та десятки інших країн. До кінця грудня 1991 р. Заяви про визнання незалежності України зробили уряди 68 держав світу, серед яких і США, ФРН, Великобританія, Швеція, Італія, Японія.

Найвизначальнішими стали останні дні 1991 p.: Україну визнали всі держави "Великої сімки", що засвідчило остаточний перелом у позиції світової громадськості стосовно незалежності нашої держави. Станом на 27 січня 1992 р. Україну визнала 91 держава, з 27 було встановлено дипломатичні відносини.

Після 1 грудня 1991 р. визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні міжнародних організацій.

30 січня 1992 р. Україна стала членом Наради з безпеки та співробітництва в Європі (тепер - Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а згодом, 10 березня 1992 p., приєдналася до Північноатлантичної Ради зі співробітництва (з 1998 р. - Ради євроатлантичного партнерства).

Принципово важливим кроком на шляху становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відноси стало запровадження атрибутів державності, зокрема визнання громадянства України, національної символіки, запровадження власної грошової одиниці.

Важливе значення для підвищення авторитету України у світі мало прийняття 10 грудня 1991 р., у День прав людини, Закону про дію на її території міжнародних договорів. У ньому зазначалось, що, прагнучи долучитись до системи правових відносин між державами та на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжнародної співпраці, Україна розглядає укладені та ратифіковані нею міжнародні договори як невід'ємну частину національного законодавства. Ці й інші акти молодої республіки засвідчили появу на політичній мапі світу нової демократичної держави, готової зробити гідний внесок у збереження загальнолюдських цінностей і розвиток міжнародного співробітництва. Лише впродовж січня 1992 р. незалежну Україну визнали ще 37 держав Європи, Америки, Азії, Африки, а до кінця року їх кількість зросла до 132, зокрема 106 встановили з нею дипломатичні відносини на рівні посольств. За цей же період було укладено 35 двосторонніх міждержавних договорів і 88 міжурядових угод. Незалежна Україна стала повноправним членом світового товариства, важливим чинником системи міжнародних відносин.

Зовнішня політика України після проголошення незалежності.

З проголошенням незалежності України постала необхідність у проведенні кардинальних структурних змін в українському суспільстві. Нові історичні реалії, міжнародне визнання України як суверенної та незалежної держави спонукало спрямувати основні зусилля на прискорення входження країни до світового співтовариства й пошуки власного місця серед рівноправних суб'єктів міжнародних відносин. Так, якщо на 1 січня 1992 р. незалежну Україну визнали 68 держав, то станом на відповідний період 1994 р. їх налічувалося 149, зокрема із 132 країнами було встановлено дипломатичні відносини. Активно здійснювалося відкриття дипломатичних представництв в Україні.

На початок 1994 р. функціонувало 50 іноземних консульств, п'ять представництв міжнародних організацій, а також сім консульських установ. Наприкінці 1994 р. були акредитовані посли 78 держав, з них 55 із резиденцією у Києві. Все це разом зумовило масштабну структурну реформу, спрямовану на оптимізацію роботи зовнішньополітичного відомства України.

На Міністерство закордонних справ (МЗС) були покладені функції реалізації завдань у сфері зовнішньої політики, основні напрями якої на той час визначала Декларацієя про державний суверенітет України.

Для реалізації зовнішньополітичної діяльності створювалася внутрішньодержавна правова база. У 1992 р. було затверджено Положення "Про дипломатичне представництво за кордоном". Були розроблені правові кредити, за якими визначалася доцільність відкриття закордонних дипломатичних установ України. Визначальними тут були обставини:

1) теоретична наближеність країн до України (країни-сусіди);

2) ступінь впливу країни на міжнародній арені;

3) наявність у країні потужної української діаспори;

4) країни-центри багатосторонньої дипломатичної діяльності;

5) країни, що утворилися на території колишнього СРСР.

Реалізацією зовнішньополітичних пріоритетів, які повинні

були якнайефективніше забезпечити національні інтереси України, стало продиктоване відкриття у 1992 р. 18 посольств, насамперед, у п'яти державах "Великої сімки", в Польщі та Росії як стратегічно важливих для України державах. Розширювалася мережа консульських установ. У 1993 р. було відкрито 15 закордонних представництв. Наприкінці 1995 р. у системі МЗС України налічувалося вже 46 закордонних дипломатичних установ.

Розширення представленості України за кордоном, з одного боку, та зміна структури й функцій центрального апарату Міністерства закордонних справ - з іншого, були взаємопов'язаними, взаємозалежними процесами. Центральний апарат від часу функціонування за нових для молодої держави історичних умов становив мобільну структуру, яка прагнула максимальної адаптації до вимог часу. Постійно здійснювалося її вдосконалення та реорганізація. Молода українська дипломатія робила чималий внесок у становлення міжнародний відносин.

Україна неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини, забезпечує права національних меншин, які проживають на її території, вживає належних заходів до збереження національної самобутності зарубіжних українців згідно з нормами міжнародного права. У сучасних умовах, зазначено в документі, дотримання прав людини є не лише внутрішньою справою окремих держав.

Україна дотримується принципу неподільності міжнародного миру та міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці, миру в усьому світі. У зовнішній політиці вона обстоює підхід "безпека для себе - через безпеку для всіх".

Українська держава керується принципом примату права у зовнішній політиці, визнаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, її усталений принцип - сумлінне виконання всіх своїх міжнародних зобов'язань. Належно ратифіковані договори Україна вважає частиною власного внутрішнього права.

Україна виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв'язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності та взаємовигоди. Вона відстоюватиме позицію збалансованої господарської діяльності в межах СНД, як необхідного етапу на шляху впровадження цивілізованих форм розвитку інтеграційних процесів. Визнаючи потребу тісної економічної взаємодії в межах СНД, Україна зважає на те, що нагальною потребою сучасного етапу є перегляд старих і перехід до нових форм інтеграції, які б сприяли якнайшвидшому входженню України й інших зацікавлених країн СНД в європейську і світову економічну систему.

У зовнішній політиці Україна бере за основу фундаментальні загальнолюдські цінності і засуджує практику подвійних стандартів у міждержавних стосунках.

Вона виступає проти присутності Збройних Сил інших держав на українській території, а також проти розміщення іноземних військ на територіях інших держав без чітко висловленої згоди цих держав, окрім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН.

Висновки

Завданням моєї курсової роботи є розкриття сутності, середовища і розвитку теорії міжнародних економічних відносин.Виявити їхні форми у сучасній економіці,а також дослідити предмет на прикладі України.

Насамперед, у першому розділі я розкрив суть, особливості, суб'єкти, форми та рівні МЕВ.Тут я також вказав систему,середовище,принципи та намагався широко розкрити моделі розвитку.

В другому розділі я розкрив форми міжнародних економічних відносин у сучасній економіці на 5 підрозділів:

Міжнародна торгівля;

Міжнародний рух капіталу;

Міжнародна міграція трудових ресурсів;

Міжнародна передача технологій;

Світова валютна система та міжнародні розрахунки.

В кожному з них я намагався максимально розкрити їхню сутність та характерні ознаки.

В третьому розділі я зробив аналіз предмета дослідження на прикладі України.

Написавши цю курсову роботу і опрацювавши певний ряд робіт,я можу зробити такі висновки.

На сучасному етапі національна економіка переживає велику кризу.Виходом з такого тяжкого становища може бути тільки найшвидший перехід до ринкової економіки разом з розширенням міжнародних економічних відносин.Україні потрібно більше розвивати свої міжнародні економічні відносини,тобто інтегруватися в світову господарську систему.

Це може дати для нашої економіки:

-співробітництво з національними господарствами різних країн;

-ліквідацію бар'єрів у торгівлі між країнами;

-зближення ринків.

Міжнародні економічні відносини повинні розвиватися за декількома принципами:

-поглиблення міжнародного поділо праці;

-розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного погресу;

-розширення можливостей перевезення вантажів на далекі відстані;

-бурхливий розвиток комунікаційних можливостей;

-створення міжнародних організацій;

-спільне вирішення проблем існування людства.

Список літератури

Белоконь Ю. Защита интеллектуальной собственности: международно-экономические аспекты // МЭ МО. - 1998. - № 6.2. Буглай В.Б., Ливенцев Н.Н. Международные економические отношения. - М.: Финансы и статистика, 1996.3 Киреев А.П. Международная экономика. - М.: Международные отношения, 1998. 4. Кругман П., Обстфельд М. Международная экономика: теория и политика. Пер.с английского. - М.: Юнити, 1997.5. Линдерт П. Экономика мирохозяйственных связей. - М.: Прогресс-Универс, 1992.6. Лук'яненко Д.Г. Міжнародна економіка. Навчальний посібник. - К.: ВІПОЛ, 1996.7. Международные экономические отношения / Под ред. С.Ф. Сутырина. - С. - Пб.: изд-во С.-Пб университета, 1996. 8. Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини: Навч.посібник. - Чернівці: Рута, 1996.9. Хасбулатов Р.И. Мировая экономика. - М.: ИНСАН, 1994.10. Циганкова Т.М. Сучасне світове господарство, основи ринкової економіки / За ред. В.М. Петюха. - К., 1995.