Місце Балканських країн в міжнародних організаціях (на прикладі Румунії, Болгарії, Югославії)

Курсова робота

Місце Балканських країн в міжнародних організаціях

(на прикладі Румунії, Болгарії, Югославії)

ПЛАН

РОЗДІЛ 1. Виникнення міжнародних організацій і місце Балканських країн в міжнародних відносинах

1.1. Сутність та етапи розвитку міжнародних організацій

1.2. Система міжнародних організацій та балканські країни

РОЗДІЛ 2. Співробітництво Болгарії, Румунії та Югославії з політичними, воєнними та економічними міжнародними організаціями

2.1 Трансформація відносин в кінці 80-х рр.

2.2 Співробітництво з НБСЄ (ОБСЄ).

2.3 Паралель відносин ОВД - НАТО

2.4 Паралель відносин РЕС -ЄЕС

РОЗДІЛ 3. Балканські країни. Співробітництво з ЮНЕСКО

3.1 Створення ООН, її відносин з балканськими країнами

3.2 Спільна діяльність країн Балкан з ЮНЕСКО

ВСТУП

Сьогодні сучасний світ не можливо уявити без міжнародних відносин і міжнародних організацій. Участь у міжнародних відносинах і співпраця з міжнародними організаціями є невід'ємною складовою життя кожної країни світу. А співробітництво країн в цілому впливає на сучасний міжнародний стан і майбутнє людства.

Тема відносин країн Сходу Європи чи то іншого регіону з міжнародними організаціями завжди буде залишатися актуальною. На це нам вказують наступні важливі моменти:

На сьогодні в світі існує безліч проблем, які виявляються у релігійних, національних, територіальних конфліктів. Сюди ж можна додати активізацію терористичного руху. Такі негативні процеси створюють небезпечну ситуацію на земній кулі. Змінити наростання напруги в світі може тільки міжнародна співпраця в рамках міжнародних організацій.

Багато сучасних держав, особливо країни «третього світу» не можуть вирішити власні внутрішні проблеми в політичній, економічній, соціальній галузях державного життя. А міжнародне співробітництво взмозі поліпшити ситуацію.

На сучасному етапі з кожним роком зростає число міжнародних регіональних структур і організацій, які створюються для реалізації різноманітних локальних задач в тій чи іншій галузі.

Майже кожний день ми чуємо про європейську інтеграцію і прагнення нашої країни стати повноправним членом сім'ї європейських народів. Участь у діяльності міжнародних організацій або співпраця з ними є невід'ємною складовою такої інтеграції. До цього прагнуть більшість країн Європи.

Сьогодні ні для кого не є новиною, що сучасні міжнародні організації і відносини не є ідеальними. Деякі інститути міжнародної співпраці потребують якісного реформування для уникнення масштабних конфліктів. Адже відносини між такими могутніми державами як Росія і США не зовсім досконалі.

Наявність таких проблем і головна роль міжнародних організацій в їхньому урегулюванні та пошук варіанту співпраці в їх урегулюванні та пошук варіанту співпраці різних країн з міжнародними інститутами - це сьогодення життя світу, тому вищезгадана тема є актуальною.

Об'єктом дослідження є: з одного боку, балканські країни - Румунія, Болгарія та Югославія з іншого - міжнародні організації.

Предмет дослідження є - модель відносин балканських країн з міжнародними організаціями.

Хронологічні рамки: 1945 - 1990роки. Цей період об'єднує два етапи -

1945 - 80-ті роки (визначаються міжнародною діяльністю балканських країн в соціалістичній системі).

80-ті - 1990 роки (уявляє собою час кардинальних змін і переорієнтації балканських країн на Захід.

Мета роботи - дослідження основних моделей відносин балканських країн з міжнародними організаціями.

Для досягнення мети потрібно вирішити наступні завдання:

ь проаналізувати розвитку міжнародних організацій;

ь визначити основні напрями співпраці балканських країн з міжнародними організаціями в політичній, воєнній, економічній та гуманітарно-соціальній галузях;

ь з'ясувати основні причини кардинальних змін у відносинах балканських країн з міжнародними інститутами;

ь визначити особливості співпраці країн Болгарії, Румунії та Югославії в співробітництві з міжнародними структурами.

В дослідженні використані принципи:

ь історизму;

ь об'єктивності;

ь системності.

та наступні загальні історичні методи:

ь проблемно-хронологічний;

ь порівняльно-історичний;

ь описовий;

ь системно-структурний.

Джерельна база представлена головним чином матеріалом з хрестоматій з новітньої історії. Вагомими є офіціальні урядові документи міжнародного значення, уривки з міжнародних договорів; уривки статутів соціалістичних і західноєвропейських міжнародних організацій; конституції, програмний матеріал. Таку інформацію містить «Хрестоматия по новейшей истории» (1945-1974) [1.3].

В написанні роботи використаний комплекс літератури, яка була створена на перехресті двох століть ХХ і ХХІ.

В 90-х роках ХХ століття було написано багато праць, які висвітлювали міжнародні відносини попередніх десятиліть. Неабияку цікавість мають статі періодичних видань.

Стаття М. Сенкевича «Восточноевропейские перспективы» [2.35]. В ній висвітлюються суперечливі процеси в Східній Європі, які мали місце в кінці 80-х років.

Немало корисного матеріалу вміщено в статті Єлисеєвої Є. «Європа под знаком субрегионализма» [2.6]. В ній показане регіональне співробітництво країн Європи і основні напрями їх зовнішньополітичної діяльності на межі 80-х - 90-х років.

Основні причини змін в зовнішньополітичній діяльності і кардинальних зрушень в внутрішньому житті Болгарії, Румунії та Югославії висвітлені в таких статтях: «Болгария на пороге драмы и надежды» Марка і Атанаса Семових [2.40]; «Ринок диктує Румунія на шляху до Європейської інтеграції» С. Григошина і М. Гостюка [2.5]; «Реформы экономической системы социализма в Югославки» Д. Войнича.

В 90-х роках було написано багато праць, які були об'єднані в періодичну серію «Международная». Тут слід відмітити працю Язькової А. А. «Балканам мир и сотрудничество» [2.45]. В даній брошурі описується історія одного з самих різнобарвних в політичному відношенні і насиченому історичними подіями регіонів Європи - Балканського півострова. Язькова в своїй праці показала як нове політичне мислення, яке утвердилось в європейських справах, відгукнулось на зовнішній політиці балканських країн.

Наступною працею, яку слід відмітити є навчальний посібник - «Новітня історія країн Східної Європи» В. І. Ярового [2.46]. У посібнику висвітлюються головні події історії східноєвропейських народів від часів Другої світової війни до середини 90-х років. Аналізуються процеси становлення народно-демократичних структур влади та їхньої подальшої трансформації в тоталітарні політичні системи.

В роботі «Історія дипломатії від 1919 року до наших днів» професора Сорбонни Ж. Б. Дюрозеля [2.7], крізь призму дипломатії показано складну й суперечливу історію ХХ століття. Особливу увагу приділено правовим актом міжнародної дипломатії нашого часу.

Наступні роботи, які були використані і дослідженні, написані в ХХІ столітті.

В першу чергу, треба виділити навчальний посібник Циганкової Т. М. і Гордєєвої Т. Ф. «Міжнародні організації» [2.37]. Він містить інформацію про роль і місце міжнародних організацій, про історію виникнення та етапи розвитку міжнародних організацій. Розглядається історія створення, сучасна структура та напрямки діяльності основних економічних міжнародних організацій. У навчальному посібнику представлені також неурядові і міждержавні організації та організації системи ООН.

У роботі «Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки) [2.23] аналізується кардинальні зміни міжнародного становища та геополітичної ситуації на земній кулі протягом останнього 20-ліття: завершення епохи «холодної війни», формування системи міжнародної безпеки та ін. Висвітлюється розвиток міжнародних регіонів планети.

Важливу роль для ґрунтовного дослідження відіграли роботи відомих правознавців «Международное публичное право» М. А. Байнуратова [2.1] та «Международное право» Л. Д. Тимченка [2.34]. В цих підручниках висвітлюються основні принципи, галузі, інститути сучасного міжнародного права, розглядаються головні напрями розвитку міжнародного права.

По характеру використану літературу можна поділити на два блоки: з одного боку це література, в якій освічується історія зовнішньополітичного курсу балканських країн; з іншого - література, яка вміщує матеріал по історії створення і діяльності міжнародних організацій. Окрему цінність мають статті періодичних видань, в певних статтях дуже вдало показані основні моменти міжнародних відносин країн Балкан з міжнародними організаціями.

Малочисленою є література, яка б освітлювала проблеми відносин країн Східної Європи з західноєвропейськими структурами в період 40-х - 90-х років.

Структурно робота складається з таких частин: вступ, три розділи, висновки, список джерел.

У вступі висвітлено актуальність теми, визначені об'єкт та предмет дослідження; показані хронологічні рамки, мета роботи та основні завдання; роботи та основні завдання; приводиться теоретико-методологічна основа; аналізується історіографічна та джерельна база; описується структурна і визначається практичне значення результатів дослідження.

В І розділі описані основні аспекти виникнення і діяльності міжнародних організацій та основні форми роботи балканських країн з міжнародною системою.

В ІІ розділі показане співробітництво країн Болгарії, Румунії та Югославії з міжнародними організаціями двох ідеологічних систем в політичній економічній та воєнній галузях.

В ІІІ розділі висвітлені основні аспекти відносин з ООН та з її спеціалізованою установою в галузі освіти, науки та культури ЮНЕСКО.

Висновки вміщують інформацію у вигляді коротких тезисів по основним важливим питанням.

Результати дослідження можна використовувати для подальшої наукової роботи. Вони можуть бути основою для більш масштабного дослідження міжнародних відносин Балканських країн. Також дані результати можна використовувати як учбовий матеріал для використання на лекціях те семінарах в учбових закладах.

РОЗДІЛ 1. Виникнення міжнародних організацій і місце Балканських країн в міжнародних відносинах

1.1. Сутність та етапи розвитку міжнародних організацій

Сьогодні сучасний світ не можливо уявити без міжнародних відносин і основних інститутів міжнародного життя - міжнародних організацій. Крім того, за сучасних умов володіння знаннями с питань міжнародних організацій, місце і ролі їх у міжнародному житті набуває особливого значення.

Перші міжнародні міжурядові організації як одна зі стабільних форм регулювання міжнародних відносин з'явилися порівняно недавно - у середині ХІХ сторіччя. Однак їх виникнення передував досить тривалий процес розвитку міжнародного спілкування, в ході якого, формувалися об'єктивні суспільні потреби у створені спеціальних міжнародних органів, які б регулювали дедалі більш складні багатосторонні відносини між державами в різних сферах діяльності. Умовно можна відокремити п'ять основних стадій виникнення та розвитку міжнародних організацій:

Епоха рабовласницьких держав.

Період феодальної роздробленості.

Епоха великих географічних відкриттів, промислових революцій та формування світового ринку.

Період між Першою та другою світовими війнами.

Сучасний етап.

Таким чином в історії світової цивілізації вже був накопичен певний досвід створення міжнародних об'єднань.

Ще в IV - VI століттях до н. е. у Стародавній Греції були створені перші постійні міжнародні об'єднання - сіммахії та амфіктіонії. Сіммахії - це союзи (коаліції) держав, які мали спільні військово-політичні цілі. Амфіктіонії були релігійно-політичним союзами племен та міст зі спільним святилищем, скарбницею, правилами ведення війн. Ці об'єднання були прообразами майбутніх міжнародних організацій. Хоча ці союзи і мали спеціальну релігійну мету, вони стали важливим фактором зближення народів.

Період феодальної роздробленості характеризується тим, що об'єднання постійно ворогуючих між собою держав формувалися передовсім під час виникнення загрози з боку сильнішого спільного ворога (наприклад, половці та татаро-монголи для феодальної Русі).

Водночас на світовій арені почали з'являтися торговельні союзи. Такі тенденції пов'язані зі створенням в XIV столітті Ганзейського союзу - торгового і політичного союзу північно-німецьких міст на чолі з м. Любек. До нього входили також Траль-зунд, Росток, Вісмар, Гамбург та ін. Союз намагався зосередити в себе усю посередницьку торгівлю між Західною, Північною та Східною Європою. Завдяки ширшим торгівельним і політичним зв'язкам, постійному розширенню кількості членів союзу (Ганзейський союз мав торгівельні контори в Новгороді, Пскові, Смоленську, Каунасі, Бергені, Стокгольмі, Лондоні та ін.), союз мав значний вплив на соціальний розвиток німецьких земель і до ХVI століття вивів зі стану середньовічного застою всю Північну Німеччину.

Наступний етап розвитку характеризується появою цілого ряду організацій, яким уже були притаманні риси сучасних міжнародних інститутів: наявність певної мети, погоджених цілей, постійного органу, порядку роботи та ін.

Деякі західні автори ведуть історію міждержавних організацій від так званого Священного союзу, створеного російським царем Олександром І, австрійським імператором Францем І та прусським королем Фрідріхом-Вільгельмом ІІІ у вересні 1815 р. після падіння імперії Наполеона І.

Іноді спеціалісти віддають першість Центральній комісії судноплавства по Рейну, яка була організована Віденським конгресом 1814-1815 рр., а на постійній основі почала працювати з 1813 р.

Стабільне зростання кількості міжнародних організацій з середини ХІХ століття пов'язане з розвитком зв'язку, транспортної мережі, фінансів міжнародної торгівлі. У цей час з'являються такі організації, як Дунайська комісія (1856 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.), Європейська конференція з розкладів пасажирських потягів (1874 р.), Міжнародний телеграфний союз (1875 р.), Міжнародний союз з охорони промислової власності (1883 р.) та ін.

Період між Першою та Другою світовими війнами ознаменований появою першої у світі міжнародної організації універсального типу з широкою (неспеціалізованою) компетенцією - Ліги Націй. Створена в 1919 р. з ініціативи американського президента Вільсона, Ліга Націй являла собою:

літературну організацію;

асоціацію урядів;

метод організації міжнародного життя.

У цей період триває створення функціональних та галузевих організацій: загальна кількість міжнародних організацій збільшилася втричі.

Створення в 1945 р. Організації Об'єднаних Націй (ООН) ознаменувало новий етап в історії світового співтовариства.

В цей період збільшується вплив міжнародних організацій на міжнародне життя, зокрема економічне. Крім того, утворюються нові функціональні організації глобального типу: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Всесвітня торгівельна організація (ВТО) та ін.; розширюється сфера діяльності міжнародних організацій; значно збільшується кількість як міждержавних, так і недержавних міжнародних організацій.

Треба підкреслити, що новий етап також відзначився конфронтацією деяких міжнародних організацій і конференцій, які об'єднували країни з різних ідеологічних таборів.

Стосовно сутності міжнародної організації серед спеціалістів існують різні підходи. Найбільш вдалим є таке поняття: міжнародна організація - це постійне об'єднання держав, створене на основі міжнародного договору з метою вирішення певних задач, яке має необхідну для цього систему органів і самостійні права та обов'язки.

У зв'язку з поглибленням зв'язків між державами в політичній, економічній, соціальній, науково-технічній і інших галузях зростає необхідність створення нових міжнародних організацій та покращення діяльності вже існуючих.

1.2. Система міжнародних організацій та балканські країни

Сучасні міжнародні організації характеризуються постійним розширенням галузей співробітництва держав, тому з'являються нові відносини, які стають предметом міжнародно-правового регулювання.

Міжнародні організації - це основна інституціональна форма співробітництва держав, вони виступають в якості основного організатора міждержавного спілкування.

В післявоєнний період і на сучасному етапі міжнародні організації створювались для об'єднаних зусиль держав в досягненні певних цілей. Такі міжнародні організації, які мають міжурядовий характер не можуть прямо впливати на діяльність держав-членів, вони не мають наддержавного характеру. Разом з тим держави-члени міжнародної організації можуть придати наднаціональний, наддержавний характер діяльності таких організацій в певних галузях. В першу чергу, треба відмітити міжнародні організації, які створені для координації зусиль держав в таких галузях, як: военна (це такі організації як ОВД та НАТО); політична (ОБСЄ), економічна (Рада Економічної Взаємодопомоги та Європейський Союз), науково-технічна (Європейська організація ядерних досліджень), культурна (міжурядовий заклад Організації Об'єднаних Націй - ЮНЕСКО); соціальна (міжнародна організація праці); в галузі медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) та ін. Разом з тим на міжнародній арені є організації, які уповноважені координувати діяльність держав практично в усіх сферах, наприклад ООН. Таким чином, міжнародні організації з іншими формами міжнародного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, семінари та ін.) виступають в якості органів співробітництва зі специфічними проблемами міжнародних відносин.

Протягом ХХ століття багато країн Європи та інших частин світу вели співробітництво з вищезгаданими організаціями та формами міжнародного спілкування. Суперечливе значення має розвиток міжнародних відносин в країнах Південно-Східної Європи, (а саме, Балканського півострова). Ці країни, за виключенням Югославії, в післявоєнний час стали активними учасниками таких міжнародних організацій як ОВД та РЕВ (організацій соціалістичного табору, в яких головну роль відігравала СРСР). В ІІ половині 80-х рр.. ХХ століття у зв'язку з переорієнтацією країн Південно-Східної Європи на європейську інтеграцію налагодились відносини і з іншими європейськими організаціями (ОБСЄ, НАТО, ЄС).

Взагалі, треба відмітити, що балканське співробітництво має доволі давню історію. Ще з другої половини ХІХ століття, в період боротьби проти Османської імперії, в цьому історично нестабільному регіоні планувалось створення балканської федерації.

Сучасна політична карта регіону остаточно утвердилась після Другої світової війни, коли в Східній Європі і на Балканах з'явилися держави, які вступили на шлях демократичного розвитку. Спільна боротьба проти фашизму сприяла зміцненню історичних зв'язків.

В наступні десятиліття ситуація в регіоні характеризувалась постійним зростанням політичного і воєнного напруження, періодичним загостренням двосторонніх конфліктів між балканськими країнами, відсутністю якого-небудь політичного прогресу, спробами створення замкнутих організацій. В протилежність цим негативним процесам в другій половині 80-х років стали очевидними зусилля країн Балканського півострова по налагодженню діалогу і розвитку регіонального і політичного співробітництва, яке сприяло позитивному руху до загальноєвропейських процесів, вирішенню конкретних проблем безпеки і співробітництва на континенті.

Революційне оновлення політичних і суспільних структур позитивно вплинуло на міжнародний розвиток Балканського регіону взагалі, і на розвиток відносин з різноманітними міжнародними організаціями.

РОЗДІЛ 2. Співробітництво Болгарії, Румунії та Югославії з політичними, воєнними та економічними міжнародними організаціями.

2.1 Трансформація відносин в кінці 80-х рр.

Кінець 80-х рр.. для країн Балканського півострова - це час великих змін.

Завершився цілий історичний відрізок для цих країн в відносинах соціалістичного регіону.

Цілком очевидно, що в основі змін була радикальна переоцінка балканськими країнами попередніх зовнішньополітичних, зовнішньоекономічних і воєнних доктрин та орієнтація на користь приоритетного розвитку відносин західноєвропейського напрямку. І тому саме в цей період спостерігається падіння зацікавленості цих країн в координації СРСР в сфері зовнішньої політики при одночасному розширені практики блокування з Заходом.

Можна сказати, що після таких кардинальних змін балканські країни легко пустились у вільне планування, не звертаючи особливої уваги на могутнього східного сусіда. Важливі організації регіону - РЕВ і ОВД, які утримували на стержньовій ролі СРСР, поступово почали зникати з міжнародного життя. Набираю чому силу процесу визволення країн Балканського півострова від зобов'язань в діяльності РЕВ і ОВД було притаманне формування субрегіональних політико-економічних груп.

Разом з тим було б помилкою уявляти цей регіон як згуртований блок (мається на увазі створення балканського «п'ятиугольника»). При всіх схожих процесах, які відбувались в цих країнах, в них існували об'єктивні протиріччя (історичні, національно-територіальні).

Прихід до влади нових політичних сил в таких країнах як Югославія, Румунія і Болгарія, перехід на ринкову економіку, обмежені можливості СРСР в наданні промислових і сировинних товарів, а також кредитів цим країнам об'єктивно визначили переорієнтацію на Захід. Це знайшло вираження в активній участі даних країн в МВФ та МБРР та прагненні швидше вступити до Ради Європи, а потім до ЄЕС, в нарощуванні політичного і економічного співробітництва, а також воєнного з розвинутими західними країнами. Проводячи лінію на ліквідацію Варшавського Договору, відходячи від співробітництва з РЕВ, ряд балканських країн взяли курс на зближення з Західноєвропейськими союзами та НАТО.

Словом, в зовнішній політиці балканських країн відзначався пріоритет відносин в західноєвропейському напрямку. Дані тенденції повинні були піднести на новий якісний рівень країни регіону. Але спостерігались і негативні наслідки.

Відбулись замітні зміни в відносинах і між самими балканськими країнами та іншими східноєвропейськими державами. У зв'язку з переходом до ринкових відносин спостерігалось певне руйнування торгово-економічного співробітництва, зниження товарообміну, порушення налагоджених господарських зв'язків, а нові на той момент були ще на стадії становлення. Крім того, почались старі, ще не забуті конфлікти на міжнаціональному ґрунті, особливо між Угорщиною і Румунією, Югославією та її сусідами, посилились радикальні групи в окремих країнах. Таким чином, не можна виключати серйозного загострення відносин між окремими країнами регіону. Але разом з тим вівся пошук нових форм двостороннього співробітництва.

Значні труднощі для стабілізації в регіоні створювали національні проблеми. В цілому, всі існуючі тут центри міжнаціональної напруги, обумовлені історичним минулим, розселенням основних національностей та етнічних груп, були результатом двійного переділу кордонів після двух світових війн. В цей період вони знову вийшли на поверхню.

Яскравим прикладом зростання шовінізму і націонал-сепаратизму були багатонаціональні держави. В результаті цього такі з них, як, наприклад, Югославія, практично опинились на порозі серйозних випробувань.

Виникаючі гострі конфлікти на національному грунті стали звичайним явищем навіть в країнах, демократична ситуація яких характеризувалась гегемонією однієї великої нації. Нагнітання пристрастей навколо питання етнічних турків, наприклад, привело до дестабілізації внутрішньополітичної обстановки в Болгарії, яку вважали в цьому плані вельми благополучною.

Ситуація в регіоні на перехресті 80-х і 90-х рр. склалась таким чином, що в будь-якому випадку країни Балкан вимагали до себе більшої уваги, підтримання активного діалогу на всіх рівнях, збереження міцних торгово-економічних, культурних, гуманітарних та інших зв'язків. Всі дані вимоги через систему міжнародних організацій.

Було відомо, що включення балканських країн в процеси загальноєвропейського співробітництва безперечно призведе до руйнування ідеологічних, політичних бар'єрів в Балканському регіоні. Розвиток ринкових відносин і політичного плюралізму призведе до формування нових відносин і структур між країнами, які в нього входять. А це, в свою чергу, може привести і до розвитку на нових, більш міцних основах процесів двостороннього і багатостороннього співробітництва на Балканах.

Досвід післявоєнних десятиліть не пройшов безслідно для суспільних і політичних сил на Балканах. Від конфронтації до співробітництва - так можна було визначити домінуючу тенденцію в міжнародних відносинах в Балканському регіоні у 80-ті - 90-ті роки.

2.2. Співробітництво з НБСЄ (ОБСЄ)

Організація з безпеки та співробітництва в Європі займає особливе місце серед міжнародних організацій, які займаються питаннями безпеки. Воно визначається широким колом її членського складу, всеосяжним підходом до питань безпеки, її інструментарієм запобігання конфліктів, спільністю норм та цінностей серед усіх держав-членів, а також налагодженим механізмом співробітництва з іншими організаціями та інституціями.

Ідея створення загальноєвропейської зустрічі з питань безпеки належить Радянському Союзу. У 1954 р. СРСР запропонував розбити 50-річний договір, який мали б підписати усі європейські країни та в основі якого була б закладена постійно діюча організаційна структура. Однак, така пропозиція не знайшла підтримки серед провідних європейських держав, оскільки вона залишала США поза рамками цього договору та передбачала визнання Німецької Демократичної Республіки.

Всі перешкоди, які заважали організації такої зустрічі, на початку 70-х років були ліквідовані. СРСР погодився на участь у нараді США та Канади. Фінляндія запропонувала у себе таку нараду.

Отже, створення ОБСЕ відбулося у наступній хронологічній послідовності:

3 липня 1973 р. відбулась перша зустріч в Фінляндії («Гельсінський процес»). Він отримав назву - Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). На першому етапі представники кожної з краї (приймало участь 35 держав) представили свої позиції з питань безпеки та співробітництва в Європі. Другий етап (м. Жнева, 18 вересня 1973 р. - 21 червня 1975 р.) був ознаменован підготовкою заключного акта НБСЄ. На третьому етапі (м. Гельсінки, 30 червня - 1 серпня 1975 р.) глави держав та урядів 33 європейських держав підписали Заключний акт. Після цього проходили ще засідання держав-учасниць у м. Белград (1977 - 1978 рр.), у м. Мадрид (1980 - 1983рр.), у м. Відень (1986 - 1989 рр.).

Після закінчення ери «холодної війни» почала оновлюватись. Під час Будапештської зустрічі на вищому рівні (5 - 6 грудня 1994 р.) НБСЄ змінила назву на Організацію з питань безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).

В другій половині 60-х на початку 70-х років держави Південно-Східної Європи активно підтримували ініціативу скликання Ради з питань безпеки і співробітництва в Європі.

Позиція європейських соціалістичних країн по всьому колу міжнародних проблем була визначена в Декларації по укріпленню миру і безпеки в Європі, прийнятої в липні 1966 р. на нараді консультативного комітету держав-учасників Варшавського Договору в Бухаресті. Ця ініціатива була активно підтримана Югославією.

Представники Болгарії, Югославії, Румунії прийняли активну участь в створені основних документів НБСЄ. В житті держав Південно-Східної Європи, де минули державні і територіальні протиріччя час від часу нагадували про себе, принцип територіальної цілісності і непорушності кордонів відігравав важливу роль. Основні значення цього принципу для долей Європейського континенту були підтверджені ще на підготовчому етапі НБСЄ. Запропонований радянською делегацією проект Генеральної декларації про основи європейської безпеки і принципи відносин між державами в Європі був підтриманий Болгарією, яка, в свою чергу, запропонувала спільний з Польщею проект документа : «Основні напрями розвитку культурного співробітництва, контактів і обміну інформацією».

Югославська делегація акцентувала увагу на безпосередньому впливі розрядки міжнародної напруги в Європі на процеси, які проходили в інших районах земної кулі.

На всіх етапах наради активну участь в ній брала Румунія, виступивши з рядом конкретних пропозицій, в тому числі і по процедурним питанням.

В заключному документі НБСЄ знайшли своє відображення основопологаючі принципи відносин між європейськими країнами, дотримання яких було необхідною умовою зміцнення європейського миру, а також питання, які відносяться до безпеки і співробітництва в Середземномор'я, які тісно пов'язані з забезпеченням миру в Балканському регіоні. Практичне утвердження процесів політичної розрядки в Південно-Східній Європі тормошилось. Однією з причин таких тенденцій була неузгодженість позицій балканських соціалістичних країн по деяким принциповим питанням міжнародної політики і двосторонніх відносин.

В другій половині 60-х виявились особисті позиції Румунії до східного кризу 1967 р., умовами встановлення дипломатичних відносин з ФРН. А в 1968 р. погіршились відносини між Югославією та Албанією, Югославією та Болгарією в зв'язку з загостренням «Косовського» і «македонського» питань.

В другій половині 70-х років балканські країни проголосили основою своєї зовнішньої політики реалізацією принципів Заключного акту НБСЄ, передусім в галузі розширення економічного співробітництва. Так в січні - лютому 1976 р. в Афінах відбулась зустріч експертів з економіки Болгарії, Греції, Румунії, Терції та Югославії. На ній обговорювались перспективи співробітництва в галузі промисловості і торгівлі, організації наукових і культурних обмінів.

В період з 80-х по 90-ті роки проводились зустрічі НБСЄ на вищому рівні, в яких активну участь брали і балканські країни. В кінці 80-х років були підписані угоди по скороченню звичайного озброєння і військових сил. Румунія і Болгарія брали участь в підготовці цієї історичної події на всіх її етапах.

Унікальність НБСЄ полягала у тому, що в епоху міжблокового протистояння НБСЕ перетворилась у постійний канал взаємного спілкування та довгострокову програму співробітництва. Держави, які належали до різних суспільно-політичних систем та входили до ворогуючих структур, а також нейтральні позаблокові держави зуміли організувати постійний переговорний процес з актуальних проблем миру, безпеки та стабільності на континенті.

2.3. Паралель відносин ОВД - НАТО

Друга половина ХХ сторіччя була ознаменована створенням двох важливих організацій, які відігравали головну роль в військовій галузі і об'єднували країни Європи для співробітництва саме в цій сфері. Такими організаціями або військовими блоками були: НАТО (блок, який обєднав для співробітництва західноєвропейські країни, Сполучені Штати Америки та Канаду), Організація Варшавського Договору ОВД (її членами були балканські країни та інші соціалістичні держави).

Створення і подальша діяльність НАТО (Північноатлантичного альянсу) мали виключний вплив на структуру безпеки в Європі. Підписання 4 квітня 1949 року у Вашингтоні Північноатлантичного договору започаткувало функціонування унікальної системи колективної оборони і значною мірою сприяло створенню атмосфери довіри між її членами після Другої світової війни.

Відповідно до статей Вашингтонського договору країни-члени НАТО зобов'язані підтримувати та розвивати індивідуальний та колективний оборонний потенціал. В договорі також було зафіксовано, що учасники НАТО вважають збройний напад на одного або декількох з них збройним нападом на усіх.

Засновниками Альянсу стали США, Канада та 10 західноєвропейських країн - Бельгія, Великобританія, Данія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія та Франція. З моменту свого створення Альянс постійно поповнювався новими членами. У 1952 році до нього приєдналися Греція та Туреччина. Ефективне функціонування НАТО базується на балансі військових та політичних складових співробітництва.

Інша організація, Організація Варшавського Договору, була створена у травні 1955 р. Створення військового блоку східноєвропейських країн було відповіддю на активну діяльність НАТО (особливо, на включення Німеччини до Західноєвропейського союзу та НАТО).

Договір про створення ОВД був підписаний у Варшаві такими країнами як СРСР, Польща, Болгарія, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Східна Німеччина. Варшавський пакт не змінював радикально ситуацію в Європі, бо на момент його укладання СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного характеру, бо не виключав можливості поліпшення відносин країн-членів із Заходом, декларував недоторканість суверенітету держав-учасниць.

З утворенням ОВД було завершено процес консолідації союзників різних таборів, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та економічній сферах. Важливу роль в таких відносинах відіграли і балканські країни.

В перші післявоєнні роки, з 1947 року США активно почала цікавитися таким регіоном як Середземномор'я, і хотіла розширити сферу впливу до кордонів СРСР та балканських країн. Цю же мету переслідував новий створений військовий блок НАТО.

Перша половина 50-х років була ознаменована посиленням тиску Західу на район Східного Середземномор'я та Південно-Східної Європи. Після вступу в 1952 році в НАТО Греції і Туреччини на їх територіях стали будуватися аеродроми та воєнно-морські бази.

В цей же період була спроба країн НАТО втягнути в орбіту свого впливу Югославію, скористувавшись погіршенням після 1948 року Ії відносин з СРСР, іншими східноєвропейськими державами. Югославії були надані кредити і значна економічна допомога. Були спроби використати її в здійсненні військових планів через зближення з Грецією та Туреччиною. У лютому 1953 року в Туреччині був підписаний договір про співробітництво трьох держав терміном на п'ять років, а у серпні 1954 року - Балканський пакт, який передбачав політичне співробітництво.

Але Балканський пакт був не тривалим. В 1955 року після покращення радянсько-югославських відносин І.Б. Гіто заявив про вихід з договору. «Балканський пакт не зміг, таким чином, стати каналом, через який Югославія була б включена до оборонної системи Північноатлантичного альянсу.

В другій половині 50-х років, після нормалізації відносин Югославії з Радянським Союзом, негативні акції США та інших країн НАТО розповсюдились і на цю країну. З Болгарією, наприклад, у лютому 1950 року були припинені дипломатичні відносини.

В цей період США і НАТО зробили нові спроби для посилення військової присутності в Східному Середземномор'ї та південній частині Балкан. В 1958 - 1962 рр. були проведені практичні акції по розміщенню в Туреччині, Італії та Греції американської ядерно-ракетної зброї. В 1963 році США ввели в Середземне море атомні підводні човни.

25 червня 1959 року Радянський уряд виступив з заявою до урядів Албанії, Болгарії, Румунії, Югославії, Греції, Італії, Туреччини, а також США, Англії і Франції, виразивши готовність разом з західними країнами стати гарантом безатомної зони на Балканах. В заяві підкреслювалось, що участь окремих країн цього регіону в ОВД і НАТО не може бути перепоною для створення безатомної зони.

Радянські заяви активно підтримували братські країни. Однак, вони одразу були відхилені країнами НАТО до погодження про спільний контроль над озброєнням.

Для розвитку співробітництва потрібен був стійкий і міцний мир. Але в другій половині 70-х - на початку 80-х років міжнародна ситуація загострилась, і це відмітилось на стані в Південно-Східній Європі. У зв'язку з розвитком негативних процесів на Ближньому і Середньому Сході, особливо в Ірані і Афганістані, США і НАТО посилили свою активність в Східному Середземномор'ї.

Вагому роль у житті країн Східної Європи в другій половині 50-х років почала відігравати ОВД. Вона піднесла на новий рівень двостороннє співробітництво між країнами регіону. Так, були створені об'єднання збройні сили, об'єднане командування і штаб об'єднаних збройних сил, почалися спільні військові учіння (особливу роль відігравали в проведені цих заходів Болгарія і Румунія).

Значно активніше розвивалося в ОВД військове співробітництво. Всі його члени зобов'язалися надавати один одному збройну допомогу в разі агресії зовні. Для політичних консультацій в ОВД був створений Політичний консультативний комітет (ПКК), який з 1958 року проводив регулярні наради, котрі стали щорічними. У цих зустрічах, як правило, брали участь керівники держав-членів, хоча в тексті Договору таке спеціально не застережувалося.

Діяльність в ОВД балканських країн передбачала і підписання угод в рамках організації. Так у 1957 році була підписана угода з Румунією по розміщенню радянських військ на її території.

У 1966 році в Бухаресті країни Варшавського договору ухвалили Декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів ослаблення напруженості в Європі, в тому числі висловилися за одночасний розпуск НАТО й ОВД, за визначення існуючих в Європі кордонів.

Наприкінці 60-х років країни Варшавського договору на чолі з СРСР дійшли висновку, що реформування, розпочате в 1968 році в Чехословаччині, становить загрозу для інших соціалістичних країн. Війська країн ОВД, за винятками Румунії, вторглися в Чехословаччину.

Оцінюючи діяльність ОВД, не можна не визначити, що негативний відбуток на репутацію ОВД наклала агресія п'яти країн цієї організації проти свого союзника. Цей акт аж ніяк не впливав з положень Варшавського договору.

Щодо Югославії, то вона не приймала участі в роботі ОВД. Ця балканська країна стала фундатором такої організації як «Рух неприєднання». У вересні 1961 року в Белграді відбулася конференція 25 глав урядів, що поклала початок Рухові неприєднання. Учасники Руху, більшість яких уважала, що США і СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість, проголосили неприєднання до військово-політичних блоків.

В кінці 80-х років ОВД вже не відігравала тієї важливої ролі. Всі учасники ОВД були згодні з її ліквідацією. Таким чином, після завершення «холодної війни» Північноатлантичний Альянс постав перед необхідністю переглянути свою роль і знайти відповідні на ряд фундаментальних викликів. Зокрема, НАТО на той час, мав знайти формат співпраці з іншими країнами Європи і постсоціалістичними країнами, а також прийняти рішення щодо прийняття ряду з них до Альянсу.

2.4. Паралель відносин РЕС -ЄЕС

В період від 40-х до 90-х років ХХ століття поступово розвивалось співробітництво в економічній галузі. Не абияку роль в цих процесах відігравали економічні організації, які згуртовували навколо себе різні групи країн. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) об'єднала в економічному співробітництві країни Західної Європи. Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) стала центром економічного співробітництва соціалістичних країн.

Створення ЄЕС припадає на кінець 50- років. Саме, в березні 1957 року в Римі були підписані договори необмеженого строку дії з широкого кола питань, що стосувалися утворення нового міжнародного державно-монополістичного об'єднання - Європейського економічного співтовариства («Спільного ринку»).

Римські договори, що набрали сили 1 січня 1958 року, визначили перспективі спільної економічної та науково-технічної діяльності європейських країн. Основним завданням було забезпечити шляхом утворення «Спільного ринку» та поступового зближення економічної політики кожної з держав-членів всебічний розвиток економічної діяльності, стабільність та зростання життєвого рівня у співтоваристві в цілому.

В означений період діяльності в рамках ЄЕС проводились зустрічі на найвищому рівні (в Гаазі, 1969 рік; в Парижі, 1973 рік), на яких розроблялись програми розширення та поглиблення інтеграції. Такі проекти вивели Європейське співтовариство на якісно новий рівень.

РЕВ уявляла собою міжурядову економічну організацію соціалістичних країн, створену з метою сприяння, шляхом об'єднання і координації зусиль країн-членів Ради. Рішення про створення РЕВ було прийнято на Економічній нараді представників Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, СРСР і Чехословаччини, яка відбулась 5-8 січня 1949 року в Москві. Її завдання передбачали: обмін господарчим досвідом, розвиток торгівельних відносин, надання взаємної технічної допомоги, розгортання економічного співробітництва, обмін сировиною, продовольчими товарами, машинами, обладнанням тощо. Про нехтування організаційним боком свідчить унікальність РЕВ у тому відношенні, що, на відміну від інших міжнародних організацій, вона почала свою роботу без затвердження статуту або підписання основоположного договору. Практична діяльність РЕВ почалася з квітня 1949 року. Вона проголошувалась відкритою для інших країн Європи організацією.

Вагомим був внесок в роботу РЕВ балканських країн, які до кінця 80-х років не уявляли себе без роботи в цій організації, хоча дуже важливою причиною такого і був тиск Радянського Союзу. У 80-х роках спостерігалась розрядка відносин з західноєвропейськими країнами і організаціями, тому країни Південно-Східної Європи використовували такі обставини для налагодження зв'язків з економічними структурами більш розвинутого регіону.

В рамках РЕВ вже у серпні 1949 року балканськими країнами були погоджені принципи безоплатної передачі технічних і наукових винаходів, з 1950 року здійснено перехід від річних до довгострокових угод у межах РЕВ.

9 серпня 1952 року Болгарія, Румунія, СРСР, Чехословаччина та Польща уклали угоду про будівництво мосту через Дунай.

З 1955 року в РЕВ приступили до розробки принципів узгодження планів виробництва. Саме з цим пов'язані певні розбіжності між країнами РЕВ у 60-х роках. Так, Румунія виступила проти пропозиції СРСР про створення в межах РЕВ органу планування розвитку країн-членів, розцінивши цю пропозиція як спробу обмежити програму румунської індустріалізації.

Решта країн РЕВ, в тому числі і Болгарія, продовжувала співробітництво в межах організації й, долаючи неефективність неринкової економіки, намагалася налагодити кооперацію і спеціалізацію виробництва, спільну розробку корисних копалин, обмін виробничим досвідом і технологіями.

В суперечливе значення мають відносини РЕВ з Югославією. При створенні організації їй відмовили у вступі до РЕВ, хоча вона створювалась як «відкрита» організація. Але з 1964 року почалася практика співробітництва з РЕВ держав-нечленів. Зокрема, налагодились зв'язки з Югославією.

З метою подальшого поглиблення співробітництва та розвитку економічної інтеграції в 1971 році була затверджена Комплексна програма РЕВ. Однак погіршення світової економічної кон'юнктури (1974 - 1975 рр.) значно ускладнило становище країн Східної Європи. Екстенсивний шлях розвитку економіки вичерпав себе, адміністративно-командна система гальмувала будь-які реформи.

Процеси, які проходили в рамках РЕВ помітно відставали від інтеграційних процесів, що почалися в Західній Європі. Серед балканських країн слід відмітити, що прагнення Румунії розширити і урізноманітнити форми економічного співробітництва з Заходом спостерігалися протягом тривалого часу. Ще в 1972 році уряд прийняв Декрет №424, що передбачав комплекс заходів по залученню в країну капіталу в децентралізованій формі і створенню спільних підприємств. Найважливішим наслідком цього декрету стали розробка і серійний випуск спільно з концерном «Сітроен» легкового автомобіля «Олтчіт».

Початковий досвід показав, що в ділових колах Заходу до Румунії є певний інтерес. В ЄЕС ініціативи Румунії були зустрінуті зі схваленням. Починаючи з 1974 року, румунські товари стали користуватися пільгами на ринках ЄЕС, а в 1980 році між цією організацією і Румунією було укладено договори про торгівлю промисловими товарами і про створення змішаної економічної комісії.

Економічні відносини з країнами, що мали розвинуті ринкові системи неодмінно передбачали вдосконалення господарського механізму самої Румунії. Цього ж не сталося, оскільки прагнення старого режиму до самозбереження витіснило на другий план інтереси країни. Тому протягом 80-х років економічне співробітництво з ЄЕС згорталося. Якщо в 1980 році її товарооборотом з країнами ЄЕС становив 4,800 млн. доларів, то до 1988 року він скоротився на 30 %. В квітні 1989 року в односторонньому порядку анулювало всі угоди з Румунією.

З початку демократизації румунського суспільства і формування економіки ринкового типу на початку 90-х років істотно розширились можливості для розвитку інтеграційних процесів з країнами Заходу.

Такі ж тенденції спостерігались і в Болгарії, але тут є певні особливості. Раніше індустріальна структура болгарського експорту (у ньому 60 % складала продукція машинобудівництва, електротехніки та електроніки) як така проявлялась тільки в регіоні РЕВ, в основному, завдяки ринку СРСР. Що до торгівлі Заходу (на країни ЄЕС в кінці 80-х років приходилось 7-8 % зовнішньо торгівельного обороту Болгарії), то її спеціалізація мала аграрно-сировинний характер.

Ситуація для країни на початку 90-х років була дуже складною і пов'язана вона була зі специфікою перехідного періоду.

В цілому, ЄЕС стало відігравати важливу роль в економічному житті балканських країн в кінці 80-х та на початку 90-х років.

РОЗДІЛ 3. Балканські країни. Співробітництво з ЮНЕСКО

3.1. Створення ООН, її відносин з балканськими країнами

Організація Об'єднаних Націй є універсальною міжнародною організацією, яка була створена з метою підтримання миру, зміцнення безпеки та розвитку міжнародного співробітництва.

Ідея створення універсальної міжнародної організації виникла в період Другої світової війни. Назву «Об'єднані нації» запропонував президент США Франклін Д. Рузвельт. Цей термін вперше було використано в «Декларації Об'єднаних Націй» від 1 січня 1942 року, яку підписали 26 держав. Цей документ містив ідеї післявоєнної організації світу, а також програму об'єднання зусиль у боротьбі проти країн, які розв'язали Другу світову війну.

Організація Об'єднаних Націй формувалася поступово. Чотири роки пройшло з того часу, коли ідею вдалося втілити в життя. Статут ООН було сформовано таким чином, що він і на сьогодні не втратив своєї сили.

Першим практичним кроком на шляху утворення нової міжнародної організації стала «Декларація чотирьох держав (СРСР, США, Великобританія та Китай) про загальну безпеку», підписана на конференції у Москві 30 жовтня 1943 року.

В ній було зафіксовано рішення про заснування ООН та початок спільної роботи над виробленням проекту Статуту ООН. Подальші етапи створення організації виглядала таким чином:

1. Конференція чотирьох держав (СРСР, США, Великобританія та Китай) в Думбартон-Оксі (серпень - жовтень 1943 року). Тут країни вирішили багато питань щодо створення та функціонування нової організації. Заключний документ Конференції став основою майбутнього Статуту ООН. Разом з тим, не вдалося дійти згоди з питання процедури голосування в Раді Безпеки (застосування права вето) та щодо складу майбутніх країн-засновниць ООН. Тут вперше радянська дипломатія порушила питання про прийняття до ООН всіх п'ятнадцяти республік СРСР як окремих членів ООН. Але така пропозиція не знайшла розуміння.

2. Ялтинська Конференція глав СРСР, США та Великобританії (лютий 1945 року). На цій Конференції вдалося дійти компромісу щодо вирішених на попередній зустрічі питань. Делегації США та Великобританії погодилися запросити лише Україна та Білорусь як первісних членів цієї міжнародної організації та пообіцяли підтримати цю пропозицію Радянського Союзу на наступній Конференції в Сан-Франциско 25 квітня 1945 року. Водночас, президент США Ф. Рузвельт залишив за собою право продумати питання членства в ООН окремих штатів США.

3. Конференція в Сан-Франциско (25 квітня - 26 червня 1945 року). Історичним підсумком Конференції стало підписання 50-ма державами у тому числі Югославією Статуту ООН та Статуту Міжнародного Суду ООН. Ця подія відбулася 26 червня 1945 року на заключному засіданні Конференції.

4. 24 жовтня 1945 року після ратифікації Статуту ООН Китаєм, Францією, СРСР, Великобританією, США та більшістю держав-учасниць Конференції Сан-Франциско цей документ набрав сили. З того часу цей день вважається офіційною датою створення ООН.

Установчим документом ООН є Статут, в якому закладені основні принципи, права та зобов'язання держав-членів, встановлено органи та процедури Організації. Статут - це не лише конституційний документ, він є важливою оновою формування системи колективної безпеки, а також кодексу поведінки держав у військовій, політичній, економічній, гуманітарній, екологічній та інших сферах.

Статут ООН передбачає головні та допоміжні органи. До головних органів ООН належать:

Генеральна Асамблея;

Рада Безпеки;

Економічна та Соціальна Рада;

Рада з Опіки;

Міжнародний Суд;

Секретаріат;

Центральне місце у системі органів ООН посідають Генеральна Асамблея та Рада Безпеки.

Так була утворена ООН і основні її органи. Безперечним є те, що післявоєнна історія міжнародних відносин нерозривно пов'язана з діяльністю ООН. При цьому багато численних дослідженнях, які були присвячені саме ООН, можна знайти як нестримане схвалення, так і розчарування та безрадісні прогнозування. В них вміщені суперечливі судження про справжню роль Організації в світовій політиці.

Протягом перших десяти років існування ООН організація поповнилась лише дев'ятьма новими членами. Замороження процесу розширення членства ООН було безпосереднім результатом «холодної війни». Американське домінування в ООН, і зокрема в Раді Безпеки, зривало позитивні рішення стосовно кандидатів з радянського блоку, а Радянський союз, у свою чергу, накладав «вето» на кандидатів із протилежного блоку.

В умовах глобального протистояння Схід-Захід керівництво ООН мусило виявити гнучкість у пошуках компромісних рішень із різних міжнародних питань. Але особливої винахідливості вимагали дії з підтримання миру і міжнародної безпеки. Справа в тому, що події у світі після Другої світової війни розвивалися складно, суперечливо і далеко не завжди так, як це передбачалося в період утворення ООН. Головною метою ООН засновники цієї організації вважали врегулювання суперечок і конфліктів між державами мирними засобами, шляхом переговорів. В разі актів агресії передбачалися колективні примусові дії аж до застосування військової сили.

Творці ООН усвідомлювали, що миротворчі дії організації будуть успішними лише за умови продовження співробітництва переможців у Другій світовій війні, насамперед великих держав. Головною силою системи колективної безпеки мали стати великі держави - постійні члени Ради Безпеки. Але розвиток подій у світі вніс такі докорінні зміни у міжнародні відносини, що втілити в життя положення й ідеї Статуту повною мірою виявилося неможливим.

Але, все-таки створення ООН знаменувало собою новий якісний етап в історії світового співтовариства. І не останню роль в її діяльності відіграли балканські країни. Югославія стала членом ООН 24 жовтня 1945 року, вона була учасницею Конференції в Сан-Франциску і таким чином, її можна назвати однією з країн-фундаторів організації.