МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУРСОВА РОБОТА

Економічна конвергенція як показник інтегрованості країн - поняття, визначення та рівень інтегрованості в західній Європі

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІЧНА КОНВЕРГЕНЦІЯ ЯК ПРОЯВ ІНТЕГРОВАНОСТІ КРАЇН

1.1 Сутність процесів світової глобалізації та інтеграції країн світу

1.2 Сутність та критерії конвергенція в ЄС відповідно до Маастрихтського договору

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ДОСЯГНУТОГО РІВНЯ ІНТЕГРОВАНОСТІ КРАЇН В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ

2.1 Дослідження відповідності критеріям конвергенції країн ЕС10

2.2 Дослідження відповідності критеріям конвергенції країн ЕС15

2.3 Загальні проблеми впровадження єдиної європейської валюти(ЄВРО) для нових країн - членів ЕС25

РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЇ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ ТА ВВЕДЕННЯ ЄДИНОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВАЛЮТИ (ЄВРО) ДЛЯ ВСІХ КРАЇН ЕС25

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ЛІТЕРАТУРИ

37

ВСТУП

Інтеграційні процеси різних країн за групами економічних і політичних інтересів є чи не найважливішою ознакою сучасних процесів глобалізації. Вони пов'язані з розвитком процесів міжнародного розподілу праці та формуванням нової системи світового ладу. Ряд інтеграційних угруповань держав, що виникли на карті світу у другій половині ХХ ст., такі, як Європейський Союз, АСЕАН, АТР, НАФТА та ін. уже довели власну ефективність і значною мірою сприяли розвиткові економік інтегрованих країн.

В 60х роках 20 сторіччя вперше виникла теорія "конвергенції" (від латинського наближатися, сходитись) це теорія, яка стверджує, що в результаті еволюційного розвитку та взаємо проникнення капіталізму і соціалізму ніби виникає певне єдине суспільство, засноване на об'єднанні позитивних якостей обох суспільно економічних систем.

Теорія конвергенції є результатом поглядів Р.Арона і У.Ростоу, які вважаються її основоположниками. Авторами цієї концепції є також Дж.Бернард, У.Бакінгем, Г.Гудмен та ін.Особливу увагу проблемі схожості капіталізму і соціалізму приділив американський економіст П.Сорокін в роботі "Взаємна конвергенція Сполучених штатів і СРСР у змішаний соціологічний тип суспільствва" (Мехіко, 1961).

Необхідно до відмітити, що теорія "конвергенції" не являє собою єдину, струнку систему поглядів. Ії автори виходять із різних передумов і аргументів на користь конвергенції, по різному визначають майбутнє конверговане суспільство.

Нове значення термін «конвергенція» отримав у 90х роках 20 сторіччя в зв'язку з процесами розширення старих союзів інтегрованих країн та проблемами необхідності взаємного регулювання показників економіки при створенні вищих стадій інтеграції - валютних союзів в Європі.

2004 рік ознаменував нову геополітичну ситуацію не лише на пострадянському просторі, але й у всій Європі. Демократичні революції у країнах колишнього комуністичного блоку у 1989 - 1991 роках відкрили перший етап геополітичних змін, який завершився розширенням НАТО та вступом у 2004 році восьми країн ЦСЄ до ЄС. Європейські цінності та європейська інтеграція опанували значну частину Центральносхідної Європи і впритул підійшли до кордонів колишнього СРСР.

Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що процес інтеграції нових країн ЦентральноСхідної Європи (ЦСЄ10) в ЄС передбачав виконання їми нормативів конвергенції показників національних економік до рівня, затвердженого Маастрихтським договором 1993 року.

Об'єктом досліджень курсової роботи були країни інтеграційного міжнародного об'єднання Європейського союзу (ЄС25).

Предметом досліджень курсової роботи було дослідження процесів конвергенції (вирівнювання) показників економічного розвитку нових (ЄС10) та старих (ЄС15) країн-членів Європейського Співтовариства.

Метою досліджень курсової роботи була оцінка рівней конвергенції в країнах ЄС10, ЄС15 та оцінка перспектив розширення зони єдиної європейської валюти (євро) з єврозони (ЄС12) на всі країни ЄС.

РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІЧНА КОНВЕРГЕНЦІЯ ЯК ПРОЯВ ІНТЕГРОВАНОСТІ КРАЇН

1.1 Сутність процесів світової глобалізації та інтеграції країн світу

Провідним напрямком світогосподарського розвитку останніх десятиліть (особливо останнього) є поступовий перехід багатьох країн до економіки відкритого типу. Він передбачає ліквідацію державної монополії зовнішньої торгівлі, використання різних форм спільного підприємництва, організацію зон вільного підприємництва, інтеграцію господарського комплексу в світове господарство та світовий ринок. Одним з найважливіших критеріїв цього переходу є сприятливий інвестиційний клімат країн, що стимулює приплив капіталовкладень, технології , товарів. Внутрішній ринок доступний для таких надходжень, але водночас відкрита економіка не допускає безконтрольності у зовнішньоекономічних зв'язках. Вона вимагає активного державного регулювання структури експорту та імпорту, руху капіталів, митної, валютної, податкової, кредитної та інвестиційної політики тощо, щоб не допустити одностороннього переважання економічно розвинених країн.

Для сучасного періоду міжнародного економічного розвитку характерне широке залучення країн у міжнародні взаємозв'язки. Це пов'язане з тим, що масштаби сучасного виробництва переросли національні рамки. У міжнародних масштабах переміщуються не лише товари, а й фактори виробництва, насамперед капітал та робоча сила. Охопленою сферою стала не лише сфера обігу, а й сфера виробництва. Для нормального підтримання і розвитку національного виробництва стає необхідним взаємодія з іншими країнами, участь у міжнародному поділі праці та обміні. Посилюється інтернаціоналізація виробництва й усього господарського життя, що стало основою формування світового господарства.

Наведені вище міркування відображені у понятті світове господарство:

- світове (всесвітнє) господарство - це сукупність національних господарств, взаємозв ' язаних міжнародним поділом праці, міжнародними економічними відносинами;

- світове господарство - сукупність національних економік країн світу, поєднане мобільними факторами виробництва;

- сучасне світове господарство це сукупність національних економік, що перебувають у тісній взаємодії і взаємозалежності, глобальний економічний організм, підпорядкований об'єктивним законам ринкової економіки;

- світове господарство це сукупність міжнародних відносин у взаємозв'язку з продуктивними силами та відповідним механізмом регулювання та управління;

Світове господарство є складною комплексною системою з досить чіткими межами, якісними і кількісними параметрами [4]. Його не треба ототожнювати зі світовою економікою, яка стосується здебільшого продуктивних сил, їхніх національних та регіональних особливостей. Відмінність світового господарства від світового ринку полягає в тому, що воно проявляється насамперед через міжнародний рух факторів виробництва та товарів(меншою мірою). Для світового ринку переважно характерне міжнародне переміщення товарів, міжнародна торгівля. Світове господарство поєднує усі основні параметри світового ринку і доповнює його новими суттєвими рисами, пов'язаними з міжнародною мобільністю факторів виробництва.

Характерними рисами сучасного світового господарства є [2] :

- розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передовсім у формах ввезення - вивезення капіталу, робочої сили, технології;

- зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих в декількох країнах, насамперед у рамках транснаціональних корпорацій (ТНК);

- економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній та багатосторонній основах;

- виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав та міждержавних об'єднань.

Глобалізацією звичайно називають процес зростання економічної взаємозалежності країн миру внаслідок усе більше тісної інтеграції (зрощування) їхніх національних ринків товарів, послуг і капіталів. Розвиток міжнародної торгівлі й ріст іноземних інвестицій є основного складового цього процесу, що містить у собі також розвиток науковотехнічного й культурного співробітництва між країнами, розвиток міжнародного туризму й багато інших аспектів зближення народів різних країн.

Глобалізація це загальний термін, що позначає усе більше складний комплекс трансграничних взаємодій між фізичними особами, підприємствами, інститутами й ринками, що проявляється в розширенні потоків товарів, технологій і фінансових коштів, у неухильному росту й посиленні впливу міжнародних інститутів цивільного суспільства, у глобальній діяльності транснаціональних корпорацій, у значному розширенні масштабів трансграничних комунікаційних й інформаційних обмінів, насамперед через Інтернет, у трансграничному перенесенні захворювань й екологічних наслідків і в усі більшій інтернаціоналізації певних типів злочинної діяльності.

Також під глобалізацією можна розуміти поступове перетворення світового простору в єдину зону, де безперешкодно переміщаються капітали, товари, послуги, де вільно поширюються ідеї й пересуваються їхні носії, стимулюючи розвиток сучасних інститутів і шліфуючи механізми їхньої взаємодії. Глобалізація, таким чином, має на увазі утворення міжнародного правового й культурноінформаційного поля, свого роду інфраструктури міжрегіональних, у т.ч. інформаційних, обмінів.

Сьогодні можна з повною впевненістю сказати, що наприкінці XX століття глобалізація стало, мабуть, самою головною тенденцією в розвитку світової економіки, така ж роль чекає її й у столітті XXI. При цьому треба помітити, що роль глобалізації в житті людства не обмежена тільки зміною структури економіки її прояву ми випробовуємо на собі й у соціальної, і в культурній сфері.

Міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як якісно новий етап розвитку і форму прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування, переплетення всіх структур національних господарств.

У широкому розумінні міжнародну економічну інтеграцію визначають і як відносини, і як процес. Інтеграцію в першому розумінні можна тлумачити як відсутність будьякої форми дискримінації іноземних партнерів і кожній із національних економік. У такому плані міжнародна економічна інтеграція розглядається як найвищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин(МЕВ). Як процес інтеграція проявляється в стиранні відмінностей між економічними суб'єктами - представниками різних держав.

В даний час у світі нараховується біля 20 регіональних економічних об'єднань інтеграційного типу. З них найбільше помітні і впливові такі [7]:

Західна Європа - Європейський Союз (ЄС) і Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ);

Північна Америка Північноамериканска асоціація вільної торгівлі (НАФТА);

Азіатськотихоокеанський регіон Асоціація АзіатськоТихоокеанського економічного співробітництва (АТЄС);

Азія Асоціація держав ПівденноСхідної Азії (АСЕАН); ОЄСЄКО організація економічного співробітництва центральноазіатських держав, створена у 1992 р. (Іран, Пакистан, Туреччина); СААРК Південноазіатську асоціацію регіонального співробітництва (Індія, Пакистан, ШріЛанка, Бангладеш, Мальдиви, Бутан, Непал);

Латинська Америка Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) і «Меркосур»; Андський пакт Торгова угода Венесуели, Колумбії, Еквадору, Перу і Болівії;

Африка Економічне співтовариство держав Західної Африки (ЄКОВАС) і Митна й економічна спілка Центральної Африки (ЮДЕАК). ЮЄМОА - Західноафриканська економічна і валютна спілка (Котд'Івуар, БуркінаФасо, Нігерія, Того, Сенегал, Бенін, Малі). САДК ПівденноАфриканський комітет розвитку (Ангола, Ботсвана, Лесото, Малаві, Мозамбік, Маврикій, Намібія, ПАР, Свазіленд, Танзанія, Зімбабве).

Глобалізація міжнародних економічних відносин призвела до появи міжнародних організацій, у коло інтересів яких, крім інших, входить узгодження економічних питань. Наприклад: ОПЕК (Організація країн експортерів нафти, яка заснована в 1960 р. і об'єднує 13 країн трьох континентів); ОЄСР (Організація економічного співробітництва і розвитку, заснована у 1961 р., включає 24 країни чотирьох континентів) та інші.

Проте головну роль у глобалізації економічних стосунків, зокрема зовнішньоторговельної діяльності, у даний час відіграють кілька об'єднань і організацій, що утворюють систему під патронатом Організації Об'єднаних Націй (ООН):

ЮНКТАД Конференція ООН з торгівлі і розвитку, заснована у 1964 р. і чинна під егідою Генеральної Асамблеї ООН;

ЄКОСОС Економічна і Соціальна Рада ООН;

КНТР Комісія з науки і техніки з метою розвитку;

ЮНИДО Організація ООН по промисловому розвитку, заснована у 1966 р.;

ВТО Всесвітня торгова організація, що виникла в 1995 р. у результаті перетворень, яких зазнала ГАТТ (Генеральна угода про тарифи і торгівлю, створена в 1947 р.). До складу ВТО входить ТРИПС (Угода по торгових аспектах інтелектуальної власності) і ГАТС (Угода про торгівлю послугами);

МТЦ Міжнародний торговий центр;

ЄЕК ООН Європейська економічна комісія Організації Об'єднаних Націй;

1.2 Сутність та критерії конвергенція в ЄС відповідно до Маастрихтського договору

Європейській Союз утворився в результаті послідовного розвитку процесу інтеграції країн Західної Європи, яка пройшла у своєму розвитку декілька етапів [6].

9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою “план Шумана”) Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією - вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись “вищим органом” (прообразом Європейської Комісії).

18 квітня 1951 року “план Шумана” було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція (“європейська шістка”, яка в поодальшому стала “локомотивом” європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.

27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). 10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країнчленів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору.

Однак ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС.

Таким чином, на початку 50х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.

Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни “європейської шістки” домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому). На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).

23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом).

Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країнучасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили).

Метою Євратому визначалась співпраця країнчленів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою “Римські договори”.

8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий - Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країнчленів Європейських Співтовариств.

У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.

На початку 70х років розпочався процес розширення ЄЕС.

1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія.

1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція.

1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.

1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науковотехнологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.

7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (саме поняття “Європейський Союз” з'явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так званні “три колони” Європейського Союзу [5]:

· “перша колона” - Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви “Європейське Економічне Співтовариство”). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить “наднаціональний феномен”;

· “друга колона” - спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);

· “третя колона” - співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п'ятий найвищий рівень економічної інтеграції).

1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція. 2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамський вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей , визначених Маастрихтським договором.

Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу.

На сьогоднішній день до цієї угоди приєднались 13 держав Європейського Союзу - Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція, Фінляндія та Швеція. Поки не приєднались до Шенгенської угоди Велика Британія, Ірландія та 10 держав, які стали членами ЄС у 2004 році.

26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього договору на сьогодні вступили в силу і є чинними принаймні до 2009 року.

1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС - євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС - найвищого етапу інтеграції. Зараз євро перебуває в обігу на території 12 країнчленів ЄС. Велика Британія та Данії вирішили поки що відмовитись від введення євро на своїй території, а Швеція не змогла виконати необхідних критеріїв введення євро, встановлених Маастрихтським договором. 10 держав, які приєдналися до ЄС у 2004 році, поки що не змогли виконати усіх необхідних критеріїв „зони євро”.

1 травня 2004 року членами Європейського Союзу стали Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія. Таким чином, ЄС нараховує сьогодні 25 державчленів.Очікується, що з 1 січня 2007 року новими членами ЄС стануть Болгарія та Румунія. Країнамикандидатами на членство є також Туреччина та Хорватія.

1718 червня 2004 року на Саміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Конституції Європейського Союзу.

Таблиця 1.1 Віхи в історії ЄС

2004 П'яте розширення ЄС (Чехія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Угорщина, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина) 2004 Розширення 2002 Завершений процес запровадження євро 1999 Починає діяти економічний та монетарний союз 1997 Підписана Амстердамська угода 1995 Четверте розширення (Австрія, Швеція, Фінляндія) 1992 Підписана Угода про Європейський Союз (Маастрихтська угода) 1989 Падіння Берлінської стіни 1986 Єдиний Європейський Акт 1986 Третє розширення (Іспанія і Португалія) 1981 Друге розширення (Греція) 1973 Перше розширення Європейського Співтовариства (Великобританія, Данія та Ірландія) 1957 Німеччиною, Францією, Італією та країнами Бенілюкс утворені Європейське Економічне Співтовариство та Євратом (Римська угода)

29 жовтня 2004 року Угоду про Конституцію Європейського Союзу було підписано главами держав та урядів 25 країнчленів ЄС у Римі.

Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов'язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації.

Конституційна угода, яка має вступити в силу у 2009 році, повинна бути ратифікована усіма державамичленами ЄС.

Угода про утворення Європейського Союзу, відома також як Маастрихтська угода, набула чинності 1 листопада 1993 року після ратифікації її дванадцятьма країнамичленами Європейського Співтовариства. В результаті назва об'єднання, знаного як Європейське Співтовариство (ЄС), набула загального вжитку як Європейський Союз (ЄС).

Процедура вступу до ЄС включає наступні етапи [3]:
1. консультативний етап передбачає подання заяви на вступ та укладання угоди про асоціацію ( Європейської угоди, угоди про асоціацію, або угоди про стабілізацію та асоціацію);

2. оцінюючий етап передбачає оцінку відповідності критеріям членства та офіційне набуття статусу країникандидата на вступ;

3. переговорний етап передбачає проведення двосторонніх конференцій з питань відповідності країнипретендента 31 розділу вимог відповідності та підготовку проекту угоди про вступ;

4. ратифікаційний етап передбачає узгодження угоди з Європейським Парламентом та ухвалення Європейською Радою, ратифікацію країнамичленами ЄС та країнамикандидатами на вступ (за необхідністю на референдумі);

5. імплементаційний етап передбачає набуття угодою чинності.

У червні 1993 р. на засіданні Європейської Ради в Копенгагені країни ЄС визнали можливим приєднання нових членів з числа країн Центральної Європи -- після досягнення ними відповідних критеріїв (отримали назву "Копенгагенських критеріїв") [6]. Копенгагенські критерії у загальних рисах визначають вимоги до країнкандидатів і поділяються на три групи: економічні, політичні та "членські". Чіткої конкретизації, що саме включає в себе кожен із критеріїв у зведеному вигляді, документи ЄС не містять. Водночас, аналіз вимог до країнкандидатів дозволяє скласти уявлення про основні складові кожної групи критеріїв.

Перша група критеріїв (політичні)

забезпечення свободи парламентських, президентських виборів і виборів до місцевих органів влади;

створення та розширення діяльності демократичних інституцій, неурядових організацій, незалежних засобів масової інформації;

прийняття законодавства, що надійно захищає права меншин, і створення відповідних установ;

посилення боротьби з організованою злочинністю та корупцією;

вирішення питань правового забезпечення та посилення спроможності боротьби з відмиванням коштів;

створення надійно діючих інститутів у сфері юстиції і внутрішніх справ;

здійснення заходів з протидії дискримінації у всіх сферах суспільного життя;

гарантії незалежності судової влади, покращення функціонування судів;

захист особистих свобод.

Друга група критеріїв (економічні)

макроекономічна стабільність;

здійснення адміністративної реформи та структурних реформ;

наявність ринкових інститутів;

лібералізація торговельного режиму;

відповідне правове забезпечення ринкових перетворень;

поліпшення умов конкуренції;

створення середовища, сприятливого для підприємницької діяльності;

створення сприятливого інвестиційного клімату;

підвищення кваліфікації робочої сили;

поліпшення структури та диверсифікація експорту;

здійснення промислової політики, спрямованої на зниження матеріало та енергоємності виробництва.

Третя група критеріїв ("членські")

визнання, прийняття, виконання та правове застосування асquis communautaire "спільного доробку" ЄС, тобто сукупності правових документів, напрацьованих Співтовариствами (договори, постанови, директиви та інші акти). Досягнення "членських" критеріїв -- ключовий аспект підготовки до членства в ЄС. Це вимагає не лише включення асquis національного законодавства, але й забезпечення його дієвого застосування через відповідним чином пристосовані адміністративні та судові структури.

Слід зазначити, що до нових країнкандидатів вимоги виконання критеріїв вступу значно жорсткіші, ніж це було в межах попередніх етапів розширення. Крім того, перелік основних критеріїв може доповнюватися ЄС у ході переговорів з країнамикандидатами. Можливості вступу до економічного та валютного союзу нових членів ЄС оцінює також на основі критеріїв конвергенції, закріплених у Маастрихтському Договорі.

Критерії конвергенції у Маастрихтському договорі визначались таким чином:

рівень інфляції не повинен перевищувати більш ніж на 1,5% середній рівень трьох країнчленів ЄС з найбільш низьким рівнем інфляції за попередній рік;

державний дефіцит повинен складати менше 3% від ВВП, а державний борг менше 60% ВВП;

відсутність девальвації валюти принаймні протягом дворічного періоду, а середні номінальні довгострокові процентні ставки не повинні перевищувати більш ніж на 2% середні показники в трьох країнах з найнижчими ставками.

З 1993 по 1997 роки здійснювалась перевірка економічної діяльності країн, що висловили бажання приєднатися до ЕМС, стосовно відповідності їх зазначеним критеріям.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ДОСЯГНУТОГО РІВНЯ ІНТЕГРОВАНОСТІ КРАЇН В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ

2.1 Дослідження відповідності критеріям конвергенції країн ЕС10

1 травня 2004 р. контури ЄС розширились десять нових країн (Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Латвія, Литва, Естонія, Мальта та Кіпр) стали повноправними членами ЄС. Політики та дослідники відзначають, що “ЄС ще ніколи не стояв перед перспективою такого вражаючого розширення…”. Унікальність подій полягає в тому, що при зростанні чисельності населення майже на чверть, ВВП зросте лише на 5%, а дохід у розрахунку на душу населення становить 43% середнього рівня ЄС [6]. Як свідчать дані табл.2.1, рівень безробіття всіх країн, за виключенням Мальти, Кіпру та Латвії, перевищували показники ЄС15. Найвищі темпи інфляції спостерігались в Словенії, Угорщині, Естонії та Словаччині.

Таблиця 2.1

При відносно низькому рівні економічного розвитку країн ЄС10 залишається недоскональною структура виробництва та зайнятості. Рівень зайнятості в аграрному секторі нових країн - членів у 3,5 - 5 разів перевищує відповідні показники ЄС, що вказує на додаткове навантаження на бюджет ЄС у зв'язку з фінансуванням сільськогосподарської політики. Трансформація економік країн Центральної Європи, формування ринкових відносин та структур, подібних до європейських, дозволило забезпечити країнам стабільно високі темпи зростання макроекономічних показників. За оцінками Європейської Комісії темпи зростання ВВП у 2003 р. очікувались у 3,2%, а у 2004 р. - 4,1%.

У зовнішньоторговельних відносинах значення країн Центральної Європи для ЄС постійно зростало. За п'ять років (з 1997 по 2002 рр.) імпортна залежність у поставках товарів з ЄС10 до ЄС15 зросла з 7,7% до 10,9%, а в країни претенденти на вступ спрямовувалось у 2002 р. 12,6% обсягів експорту ЄС15. Значення експорту й імпорту послуг для резидентів країн Центральної Європи становило відповідно 4,1 4,7% показників ЄС15. На відміну від ЄС15, країнипретенденти на вступ розглядали Західноєвропейські країни як стратегічних партнерів. За даними Єврокомісії частка експорту та імпорту товарів в ЄС - 15 становила відповідно 66,9 - 63,8% від загального обсягу експортноімпортних операцій з товарами. Одночасно, було надано 38,7% послуг виробникам із Західної Європи, а отримано 43,9% загального обсягу наданих послуг. Найбільшу орієнтацію на Західних партнерів демонстрували Угорщина, Польща, Чеська Республіка та Словенія.

Поглиблення інтеграційних процесів супроводжувалось активізацією інвестиційної діяльності. Більш ніж 90% кредитів країнипретенденти на вступ отримали саме з західноєвропейських банків [5].

П'яте розширення Європейського Союзу 1 травня 2004 року було найбільш амбітним за всю історію Союзу як за кількістю країн, що приєдналися, так і за складністю, оскільки новими членами стали країни з різною та часто відмінною соціальною та економічною історією. Відтоді минуло вже більше двох років, і цей термін є достатнім, аби проаналізувати коротко та середньострокові наслідки розширення для економічного розвитку країн--нових членів.

Сам процес останнього розширення ЄС з економічної точки зору мав кілька характерних рис.

Поперше, це було приєднання 10 країн з істотно нижчими соціальноекономічними показниками порівняно з ЄС15, що доводить принципову можливість об'єднання різних за рівнем розвитку груп країн не лише на засадах вільної торгівлі або митного союзу, а й економічного союзу.

Подруге, розширення Союзу стало важливим етапом достатньо м'якої, без економічних шоків, адаптації економік ЄС10 до нових умов конкурентного середовища Єдиного внутрішнього ринку ЄС.

Потретє, очевидні позитивні наслідки розширення відчули як нові країничлени (насамперед), так і меншою мірою старі на всіх рівнях реалізації економічних ефектів цього процесу: споживачі, виробники, національні економіки, інтеграційне об'єднання в цілому. Процес розширення був взаємовигідний як для ЄС10, так і для ЄС15. Нарешті, він був добре спланований, ефективно керувався, його ризики та витрати були інтернаціоналізовані та мінімізовані в межах Союзу та країн, що приєднувалися.

Реальне втілення позитивних економічних очікувань -- такий основний висновок з аналізу наслідків розширення ЄС для нових країнчленів. Країни ЄС10 мають стабільні та достатньо високі темпи економічного зростання, посилюється макроекономічна стабільність їхнього розвитку, зростає зайнятість та зменшується безробіття, швидкими темпами відбувається соціальне зближення з найрозвиненішими країнами ЄС, зростає конкурентоспроможність національних виробників як на ринках Союзу, так і третіх країн.

Фактично підготовка до вступу цих країн до ЄС тривала понад десять років, більш інтенсивно -- з 1997го, коли було прийнято рішення про перспективи розширення. З урахуванням перехідних положень у певних галузях та сферах цей процес для ЄС10 повністю завершиться у 2009 році. За час підготовки до вступу країниновачки успішно трансформували свої економіки з планових до ефективно функціонуючих ринкових (не стосується, ясна річ, центральноєвропейських країн, тобто ЄС10 без Мальти та Кіпру). На відміну від інших держав Східної Європи, кризові явища в економіках цих країн на початку 90х років були нетривалими, і з 1993--1994 років вони вже мали позитивні темпи економічного зростання, передусім внаслідок ефективних ринкових реформ, кардинальної переорієнтації зовнішньоекономічних зв'язків, інтеграції до Єдиного внутрішнього ринку ЄС.

За час безпосередньої підготовки до вступу та після нього темпи економічного зростання ЄС10 були в 1,7 разу вищими за відповідні економічні показники ЄС15. За умов збереження цього співвідношення країни ЄС10 за 35 років досягнуть рівнів економічного розвитку ЄС15. Уже в 1997--2005 роках ВВП на душу населення в ЄС10 зріс із 44,3 до 52,1% від рівня ЄС15. Темпи щорічного зростання реальної заробітної плати за останні десять років в ЄС10 були у 3,5 разу вищими, ніж в ЄС15. За цей період країни ЄС10 істотно поліпшили індекси розвитку людського потенціалу за оцінками ПРООН, особливо це стосується Латвії, Литви, Естонії, Словаччини та Угорщини.

Країни -- нові члени ЄС досягли та підтримують високий рівень макроекономічної стабільності . За роки підготовки до вступу рівень інфляції тут скоротився утричі, наблизившись до середніх показників ЄС15. Водночас у 2005 році зберігалася істотна різниця в її темпах по окремих нових членах -- від 1,6% у Чехії до 6,9 -- у Латвії. Інфляційний тиск усе ж таки залишився значним, він зумовлений процесами цінової конвергенції, зростанням заробітної плати, адаптацією непрямих податків до вимог ЄС, помітними коливаннями цін на товари по окремих країнах як складових Єдиного ринку ЄС.

Показником макроекономічної стабілізації та конвергенції з ЄС15 стало істотне зниження відсоткової ставки -- у середньому по ЄС10 за 2001--2005 роки з 8,1 до 4,4%. Це було наслідком позитивних очікувань щодо рівнів інфляції, зменшення премії за ризик, появи реальної перспективи входження нових членів ЄС до валютного союзу.

Відчутно поліпшилися також показники дефіциту державного бюджету країн -- у середньому з 3,2 до 2,9% від ВВП за цей же період, що відповідає маастрихтському критерію (3%). Найкращі показники тут мають Естонія та Латвія, найгірші -- Угорщина та Мальта. За цей час погіршили свої показники лише дві країни -- Угорщина та Польща. Державний борг у середньому по нових членах Союзу зріс із 37,4 до 41,1% від ВВП, однак залишається істотно нижчим за маастрихтський критерій (60%) і показник ЄС15 (64,6%). При цьому в п'яти країнах він зріс, а в інших п'яти -- зменшився.

Непостійну тенденцію мала зміна рівнів безробіття. Його рівень зростав у 1998--2002 роках, а з 2002го почав зменшуватися, особливо у 2005 році, коли зайнятість зросла на 1,5%. За 2004--2005 роки рівень безробіття в ЄС10 зменшився з 14,3 до 13,4%, що, втім, істотно перевищує відповідний показник в ЄС15 -- 7,9%. Незважаючи на позитивні тенденції до й після вступу до ЄС, характерними для ринку робочої сили в ЄС10 залишається високий рівень безробіття, особливо серед молоді; значна незайнятість низькокваліфікованої робочої сили; значні регіональні розбіжності у рівнях безробіття.

До розширення вельми невизначеними були можливі наслідки масової міграції робочої сили з країн ЄС10 до ЄС15. Довгострокові прогнози (до 15 років) оцінювали загальний обсяг міграції робочої сили до 3 млн. чол., тобто всього в 1,2% працездатного населення ЄС15 2020 року. Короткострокові прогнози визначили цей обсяг на рівні 300--350 тис. чол. у перші роки розширення. Однак перші два роки показали, що відсоток робочої сили з країн--нових членів на ринках ЄС15 є достатньо стабільним до і після вступу, з невеликим збільшенням у Великобританії, Австрії та Ірландії. Її обсяг просто недостатній, аби істотно вплинути на структуру та рівні заробітної плати на ринках робочої сили ЄС15. Міграція з третіх країн викликає значно більшу стурбованість у європейських країнахреципієнтах.

Саме після розширення відчутні зрушення відбулися і в галузі сільського господарства ЄС10. Поперше, після зняття обмежень торгівля сільськогосподарською продукцією з країнами ЄС15 та між самими новими членами у 2004 році зросла на 30%. Подруге, вступ до ЄС привів до значного збільшення середніх доходів сільськогосподарських господарств в ЄС10: за 2004--2005 роки -- на 70% порівняно з періодом 1999--2003 років (особливо в Естонії + 132%, Латвії + 106%, Польщі + 95%, Литві + 92%). Передусім це стало наслідком прямих виплат виробникам у межах Спільної сільськогосподарської політики ЄС, хоча їх вплив на підвищення продуктивності, рівень конкурентоспроможності сільськогосподарського виробництва, розвиток інших галузей національних економік нових членів оцінюється неоднозначно.

Вступ до ЄС нових країн став підтвердженням істотних структурних зрушень в їхніх національних економіках. Поперше, національні економіки нових країн -- членів ЄС стають органічною складовою Єдиного внутрішнього ринку Союзу. На частку ЄС15 після розширення припадають 62% зовнішньої торгівлі ЄС10 (в експорті до 67%) за високої відкритості їхніх економік: зовнішньоторговельний оборот становить 93% від ВНП. Якщо врахувати також зростання частки взаємної торгівлі в межах ЄС10 (до 14% у 2005 році), можна зробити висновок про високу самодостатність і значущість саме ринку ЄС25 для розвитку малих економік нових членів.

Подруге, використовуючи існуючі конкурентні переваги, виробники ЄС10 формують нові -- як ланцюжки європейських (і не тільки) інтегрованих виробничих систем, що об'єднують підприємства різних країн Союзу з метою організації досліджень, розробки, виробництва, збуту, обслуговування відповідної продукції. На внутрішньогалузеву торгівлю ЄС10 з ЄС15 припадає зараз до 60% взаємного товарообороту. Обсяг обміну проміжною продукцією становив у 1998--2003 роках до 7% ВНП нових членів ЄС.

Потретє, орієнтація на попит Єдиного внутрішнього ринку ЄС сприяє дифузії передових технологій в їх економіках, активно формує виробництва третього та четвертого технологічних укладів. Так, у 1995--2001 роках практично всі країни -- кандидати на вступ до ЄС -- значно підвищили свій індекс технологічного розвитку за оцінками ЮНКТАД та увійшли до групи країн із найвищою інноваційною активністю. При цьому питома вага філій іноземних компаній у прикладних науководослідних розробках у 2003 році становила, наприклад, в Угорщині 62,5, Чехії -- 46,6%. Водночас відмінність у рівнях технологічного розвитку між старими та новими членами Євросоюзу залишається значною, нові члени спеціалізуються переважно на середньотехнологічних та трудоінтенсивних виробництвах у рамках ЄС25.

Орієнтація на місткий та високотехнологічний ринок ЄС, успішна адаптація до його вимог істотно поліпшили позиції ЄС10 на світових ринках загалом. Ця група країн почала активно використовувати комунітарні механізми ЄС для захисту своїх позицій на Єдиному внутрішньому ринку Союзу, а також для економічної експансії на ринки третіх країн. Так, зростання експорту десяти країн у 2004 році становило 20%, їх питома вага у світовому експорті збільшилася з 1% у 1992му, до 2,8% -- у 2003му. При цьому значно зменшився й відносний обсяг дефіциту торговельного балансу -- з 7,8 % ВНП у 1996--2000 роках до 3% у 2005му.

Позитивний характер економічних наслідків розширення ЄС для нових членів зумовлений системою факторів. Передусім ідеться про виникнення та реалізацію коротко та середньострокових ефектів відповідних форм міжнародної інтеграції на етапах до і після вступу до Союзу: вільної торгівлі, митного союзу, спільного та єдиного ринків, економічного союзу. Усунення бар'єрів входу та виходу на Єдиний внутрішній ринок ЄС, відносно швидка та ефективна ринкова адаптація національних виробників до змін у національних і зовнішніх конкурентних середовищах привели до кількісних та якісних зрушень в економічному розвитку нових членів Союзу.

Успішно діяли парламенти й уряди країнчленів, впроваджуючи директиви Європейської Комісії у національні правові системи: станом на 8 березня 2006 року країни повідомили про імплементацію 2654 директив з 2683 обов'язкових (тобто приблизно 99%). У прийнятих восени 2005 року Національних програмах реформ у країнах ЄС10 акцент зроблено на подальшому розвитку стабільності фінансової системи, сприянні інноваціям, поліпшенні бізнессередовища, інфраструктури, підвищенні продуктивності праці, підготовці висококваліфікованої робочої сили.

Особливо треба наголосити на значній цільовій допомозі у цьому процесі ЄС: за останні 15 років десять країн отримали 28 млрд. євро, лише у 2005му обсяг допомоги становив 2,1% ВНП ЄС15 порівняно з 1,1% ВНП США за планом Маршалла у 1948--1952 роках.

Нарешті, за обмеженості внутрішніх ресурсів структурні зрушення та підвищення технологічного рівня національних економік ЄС10 були б неможливі в існуючі строки та досягнутих обсягах без значних іноземних інвестицій. У 2004му накопичений обсяг прямих іноземних інвестицій досягнув 191 млрд. євро, або 40% відповідного сумарного показника ВНП країн--нових членів Союзу. Питома вага філій іноземних компаній у прикладних науководослідних розробках у Чехії, Угорщині, Польщі, Словаччині зросла з 9,3 до 41,3% у 1993--2003 роках.

Однак не слід думати, що вступ до ЄС розв'язав усі соціальноекономічні проблеми нових членів. Це далеко не так. Сам Євросоюз має певні проблеми економічного розвитку, тому після його розширення вони тією або іншою мірою та в різних формах проектуються на нові країничлени. Вступ до ЄС дає можливість використовувати комунітарні механізми розв'язання економічних проблем розвитку, але це не відбувається автоматично. Тому в нових країнах ЄС залишаються проблеми безробіття, відставання від рівня соціальноекономічного розвитку ЄС15, не подолано технологічний розрив між цими групами країн, далеко не повністю вирішено питання соціальної конвергенції.

Перспектива розширення ЄС та безпосередньо вступ нових країн до Союзу стали важливим каталізатором ефективних ринкових трансформацій і позитивних структурних зрушень у національних економіках цих країн. Орієнтація на Єдиний внутрішній ринок ЄС сприяла модернізації технологічних основ їх національних економік, додала їм динамічності, підвищила конкурентоспроможність. Саме таким чином -- як органічні складові економічної системи ЄС -- нові країничлени зустрічають виклики глобалізації, ефективно адаптуються до нових, більш жорстких, умов міжнародної конкуренції у ХХІ столітті. Їх досвід свідчить, що шлях входження малих економік до висококонкурентних міжнародних економічних угруповань повністю себе виправдовує.

2.2 Дослідження відповідності критеріям конвергенції країн ЕС15

Після приєднання 10 нових державчленів до Європейського Союзу в травні 2004 р. постало питання економічної конвергенції вже 25 країн. Незважаючи на потужний економічний потенціал «старої» Європи та достатньо високий рівень економічного зростання країн, що приєдналися, збалансованість фінансовоекономічного механізму існування ЄС є дуже нагальною проблемою. Адже економічні інтереси об'єднаної Європи можуть реалізовуватися за умови злагодженого співробітництва та централізованого розподілу державних коштів [11].

На початку 2005 р. Європейська Комісія закликала Францію, Німеччину та Італію створити необхідні економічні умови для утримання дефіциту бюджету на рівні 3% відповідно до Пакту стабільності (дефіцит бюджету не вище 3% ВВП, державний борг на рівні 60% ВВП ), виконання якого було загальмовано Німеччиною та Францією (основними платниками в євробюджет). Але санкції щодо перевищення дефіциту бюджету з цих країн були зняті. Єврокомісія також призупинила процедуру щодо надмірного дефіциту бюджету в Чехії, Польщі, Словаччині.

Тому на теперішній момент пропонується більш гнучкий підхід до виконавців Пакту стабільності -- вилучення з розрахунків дефіциту бюджету витрат на оборону, дослідження та інфраструктуру. Основними напрямами реформування Пакту стабільності є:

· розробка схем ефективного використання «заощаджень» країн ЄС у період економічного підйому та збалансування бюджету за рахунок цих заощаджень в період економічного спаду;

· визначення середньострокових цілей щодо збалансованості державних фінансів та оцінки стійкості фінансової сфери з урахуванням специфіки окремих державчленів;

· впровадження гнучких термінів оцінки результатів структурних реформ в окремих країнах;

· запобігання кризових конфліктів щодо дефіциту бюджету (Франція, Німеччина -- 2003 р.) та вироблення індивідуальних підходів до країн, враховуючи положення Пакту.

З метою багатостороннього економічного нагляду, передбаченого статтею 99 Договору про ЄС, країничлени готують програми стабільності та конвергенції як частину Пакту стабільності ЄС у межах єдиної валютної системи. Державні документи розробляються згідно з переліком заходів щодо програми стабілізації та конвергенції, які подаються на розгляд Єврокомісії та Європейської Ради. Метою цих програм є спрощення виконання статей Договору про ЄС у контексті багатостороннього економічного нагляду та бюджетної дисципліни на третій стадії розширення європейського монетарного союзу. Програми подаються щорічно. Країничлени, що приєдналися до єдиної валюти, готують програму стабільності, які не приєдналися, -- програму конвергенції.

Програми стабільності та конвергенції повинні вміщувати таку інформацію:

· середньострокові цілі щодо збалансованості бюджету або префіциту бюджету, оцінка реального та очікуваного рівня загального державного боргу;

· характеристики дії економічних інструментів щодо досягнення результатів програми;

· аналіз впливу змін основних економічних показників на стан бюджету та рівень державного боргу.

Крім того, програма конвергенції повинна включати середньострокові цілі монетарної політики, які стабілізують ціни та курси валют.

Дані мають бути надані за період поточного та попереднього років. Програми повинні містити прогноз щонайменше на три роки.

Згідно з положеннями Пакту стабільності Європейська Рада перевіряє національні програми, попередньо оцінені Єврокомісією. Оцінка Єврокомісії та фінансовоекономічного комітету ЄК відбувається за такими пунктами:

· виконання середньострокових завдань щодо запобігання перевищення дефіциту бюджету;

· ступінь реальності економічних характеристик, на яких базується програма;

· достатність вжитих заходів для досягнення середньострокових бюджетних цілей (а для програми конвергенції -- досягнення стабільної конвергенції);

· ефективність координування заходів економічної політики;

· відповідність переліків економічних заходів державчленів загальному переліку заходів стабілізації та конвергенції.

Програми стабільності готують країни, що є членами єврозони (зони єдиної європейської валюти ЄС12)-- Австрія, Німеччина, Бельгія, Фінляндія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Іспанія, Греція, Португалія.

Програми конвергенції -- державичлени ЄС, що не входять в єврозону -- Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Кіпр, Великобританія, Словаччина, Чехія, Данія, Мальта, Швеція, Польща, Угорщина.

Розглянемо основні країни першої групи. Німеччина прийняла теперішню програму стабілізації 1 грудня 2004 р. Для країни прогнозується економічне зростання на рівні 2% ВВП у 2008 р. (за рахунок переоцінки доходів від податків), тоді як у 2004 р. рівень зростання становив 1,8%. Дефіцит бюджету Німеччини становив 3,75% ВВП, у 2008.р. прогнозується 1,5%, але за умови стабільного економічного зростання. Рівень державного боргу в 2004 р. становив 65,5% ВВП, що пояснюється впровадженням пенсійної реформи та реформи медичного обслуговування, а у 2008 р. планується 65%.

Австрія ухвалила програму стабільності в листопаді 2004 р. на період 2004--2008 рр. Ця програма висвітлює такі тенденції: економічне зростання у зазначеному періоді підвищуватиметься за рахунок зменшення рівня податків (2003 р. -- 43 %, 2008 р. -- 40%) та збільшення рівня зайнятості, що приведе до підвищення попиту на внутрішньому ринку (хоча економіка Австрії є експортоорієнтованою). Зростання ВВП, що прогнозується на 2007--2008 рр., становитиме 2%. Дефіцит бюджету Австрії в 2004 р. становив 1,3% ВВП, в 2005.р..-- 1,9%, у 2006 р. становитиме 1,7% і у 2008 р. очікується нульовий дефіцит. Це пояснюється впровадженням програми зменшення податків, використання повного потенціалу приватизаційних процесів. Рівень державного боргу в 2003 р. становив 64,5% ВВП, а в 2008.р. планується досягти рівня 60% за рахунок зменшення соціальних виплат, впровадження адміністративної реформи, постійного економічного зростання (яке прогнозується).

Франція погодила нову програму стабілізації 7 грудня 2004 р. Економічне зростання держави у 2004 р. було на рівні 2,5% ВВП і до 2008.р. не планується змін цього показника, дефіцит державного бюджету в 2004 р. становив 3,6% ВВП, до 2008.р. планується знизити його рівень до 0,9% ВВП, державний борг у 2004 р. становив 64,8% ВВП, у 2008 р. планується 62% ВВП. Французи пояснюють таке прогнозування реформуванням соціальної сфери (пенсійні виплати, охорона здоров'я), але експерти Єврокомісії скептично налаштовані щодо таких прогнозів через невеликий термін (3 роки).

Нідерланди прийняли нову програму стабілізації 23 листопада 2004 р. терміном на 2004--2007.рр. Показник економічного зростання країни у 2004.р. складав 1,25% ВВП, а в 2007.р. прогнозується 2,5% ВВП, дефіцит бюджету в 2004 р. становив 3% ВВП, у 2007.р. планується знизити цей рівень до 1,9% за рахунок ефективної фіскальної політики та очікуваного економічного зростання. Державний борг Нідерландів у 2004 р. складав 56,3% ВВП, а в 2007 р. Прогнозується 58,3% ВВП. Передусім це пояснюється витратами бюджету, що пов'язані зі старінням населення, хоча в довгостроковому періоді прогнози щодо стану державних фінансів країни є оптимістичними.