Особливістю торговельних відносин України з країнами СНД є висока частка такої малоефективної форми, як бартерні (товарообмінні) операції. Питома вага таких операцій за 1995--2000 pp. знизилася в українському експорті з 26,9 до 7,5%, а в імпорті -- з 21,4 до 7,1%. Однак частка бартеру залишається ще великою у вивозі до Росії та Туркменистану, тоді як за свої поставки енергоносіїв ці країни вимагають сплати у ВКВ та лише частково -- зустрічними поставками продовольчих товарів з України, а також наданням транспортних та інших послуг (табл. 3).

Рис. 1. Торговельний баланс України в 2000 р., млрд. дол.

Кризова ситуація в промисловості змушує Україну використовувати й таку форму торговельних зв'язків, як операції з давальницькою сировиною (обробка на українських підприємствах сировини та напівфабрикатів іноземних фірм з наступним поверненням виготовленої з них продукції). РФ є основним партнером України в пій формі торгівлі, використовується вона також у відносинах з білоруськими, молдавськими та узбецькими партнерами. Та все ж на країни СНД припадає лише п'ята частина операцій з давальницькою сировиною, решта є результатом угод з англійськими, ірландськими, німецькими, швейцарськими та іншими фірмами й підприємствами, яким до вподоби порівняно низька оплата кваліфікованої робочої сили в Україні.

Отож можна констатувати, що торговельні відносини України з країнами СНД мають складний та суперечливий характер. Українські експортери не спромоглися забезпечити собі стабільне місце на ринку Співдружності, ефективність зв'язків із більшістю партнерів є невисокою. Але відсутність навіть таких позицій в інших регіонах світу спричиняє збереження пріоритетності СНД як основного напряму зовнішньоекономічної політики України. Це -- найважливіший сектор вивозу вітчизняної продукції та головне джерело отримання товарів так званого критичного імпорту (енергоносії, запасні частини для раніше поставленої техніки тощо), без яких неможливі функціонування національної економіки та підтримка соціальної сфери, навіть в умовах їх скорочення під час кризи. Підвищення ефективності відносин із СНД та забезпечення альтернативних напрямів співробітництва з іншими регіонами світу є двома взаємопов'язаними найважливішими завданнями зовнішньоекономічної стратегії України.

Найбільш драматично розвиваються економічні відносини з провідним партнером -- Росією. Починаючи з різкого підвищення цін на енергоносії, керівництво РФ проводить політику «вибіркового» тиску на Україну, маючи на увазі не лише економічні, а й політичні цілі (стосовно поділу Чорноморського флоту, різниці позицій відносно НАТО, інтеграційних процесів у Співдружності тощо). Дві угоди між Україною та РФ про вільну торгівлю 1993 та 1995 pp. містили істотні застереження на користь Росії, яка завдяки цьому щорічно додатково отримувала близько 1,1 млрд. дол. від взаємного обміну товарами. Подальші роки характеризувалися посиленням вибіркового захисту російського ринку від українських товарів, загрозами оголосити Україну державою-банкрутом, уведенням додаткових податків та квот на імпорт українського цукру, горілчаних виробів тощо.

Таблиця 3 Динаміка зовнішньої торгівлі України товарами та послугами, млн. дол.

Внаслідок такої політики починаючи з 1994--1995 pp. різко зростає заборгованість України. Характерною була ситуація із затриманими Україною виплатами за газ у 1995 р. На їх переоформлення в кредит із довгостроковим терміном погашення РФ згодилася лише під прямим тиском МВФ, який обумовив надання Росії чергових валютних траншів саме реструктуризацією українського боргу. Складність ситуації загострюється ще й тим, що при збереженні високої залежності України від економічних зв'язків з РФ керівництво останньої наполегливо прагне ліквідувати залишки взаємозалежності в окремих галузях економіки. Це виявляється, зокрема, у створенні альтернативних українським інфраструктурних об'єктів (трубопровід РФ -- Білорусь -- Польща, нові порти на Чорному та Балтійському морях) та переорієнтації на них експортно-імпортних вантажів, у заміні комплектуючих українського виробництва власними тощо. Не забезпечило суттєвого поліпшення взаємних економічних відносин і підписання в травні 1997 р. широкомасштабного договору про дружбу, співробітництво та партнерство між двома державами.

Та попри все це об'єктивні геополітичні та економічні передумови визначають високий рівень і довгостроковий характер взаємин народногосподарських комплексів двох найбільших країн СНД. Тому лише перехід на рівноправну та взаємовигідну основу може розв'язати складні проблеми україно-російського співробітництва. Разом із тим розвиток обопільних зв'язків не може бути самоціллю -- це лише законсервує успадковану від радянських часів низьку ефективність виробничого потенціалу кожного з партнерів. Вихід має бути віднайдений у раціональному співвідношенні співробітництва між Україною та РФ з інтенсифікацією їхньої активності на світовому ринку, особливо у взаєминах з передовими державами.

Враховуючи високу залежність України від імпорту енергоносіїв, особливе значення має її співробітництво з Туркменистаном. На частку останнього припадало до 10--12% імпорту (практично лише поставки газу) та всього 2--3% експорту України до країн СНД. Така диспропорція щорічно створювала дефіцит у 0,5--0,6 млрд. дол., що становило в окремі роки від чверті до половини пасиву платіжного балансу України. Цей дефіцит лише частково покривався сплатою за транзит туркменського газу до Європи українськими трубопроводами. Тому для зменшення валютних витрат Україна намагається урізноманітнити компенсаційні джерела сплати за туркменські енергоносії, пропонуючи поряд з товарними поставками (продукція АПК, труби, деякі види устаткування для нафтогазової промисловості тощо) проведення в Туркменистані меліоративних та геологорозвідувальних робіт, допомогу в будівництві залізниць та ін. Проте це лише частково вирішує проблему, тому необхідна більш глибока проробка потенційних потреб туркменського партнера та можливостей їх задоволення Україною в умовах конкуренції з боку фірм мусульманських та західних держав, а також інших країн СНД.

До останнього часу одним із головних споживачів українських товарів виступала Білорусь (13,0% експорту до країн СНД при активному для України торговельному сальдо у 200 млн. дол.). Хоча умови угоди 1993 р. про вільну торгівлю не виконувалися в повному обсязі, за загальним рівнем обороту з країнами СНД Білорусь посідала друге (після РФ) місце у вивозі України та третє (після РФ та Туркменистану) місце в її імпорті. При цьому структура товарообміну між двома державами вирізнялася доволі широкою номенклатурою порівняно з іншими членами СНД. У відносинах з Білоруссю особливо значною є частка бартерних операцій. Це пояснювалося спеціалізацією багатьох білоруських фірм на реекспорті українських товарів до РФ та російських до України, що викликало численні звинувачення з боку Росії відносно надмірної «прозорості» білорусько-українського кордону. Після січня 1995 р. у зв'язку з формуванням Митного союзу умови торгівлі з Білоруссю поступово ускладнювалися, особливо після рішення Президента О. Лукашенка в липні 1997 р. про «закриття» білорусько-українського кордону. Із створенням союзної держави Росії та Білорусі умови торгівлі з цією країною поступово стануть повною аналогією економічним відносинам України з РФ.

Зовсім протилежними є тенденції українсько-молдавського економічного співробітництва. Обидві країни в останні роки послідовно здійснюють заходи з лібералізації взаємних відносин на основі режиму вільної торгівлі, плідно співпрацюють у транзитних операціях, поступово налагоджують коопераційні зв'язки. Урядами цих держав розглядається питання про можливість створення між ними митного союзу.

Рівень економічних зв'язків України з іншими країнами СНД (особливо з Вірменією, Таджикистаном та Киргизстаном) набагато нижчий: він не відповідає ні їхнім потенційним можливостям, ані навіть рівневі відносин за часів СРСР. Стосовно Казахстану поряд з незначним обміном його промислової сировини на українські товари можна зазначити використання можливостей українських підприємств у кооперації з казахськими партнерами на давальницькій основі (в імпорті з Казахстану частка давальницької сировини досягала майже 50 %, що дорівнювало й частці виробленої з неї та вивезеної продукції). Казахстан є найбільшим серед неєвропейських країн СНД споживачем транспортних послуг України. Підписання довгострокової програми співробітництва під час візиту Президента Н. Назарбаева до Києва в 1999 р. може суттєво інтенсифікувати економічні зв'язки обох країн у наступному столітті.

У торгівлі з Узбекистаном бартерні операції становлять чверть обсягу українського експорту та імпорту. В невисокому за рівнем товарообміні між двома країнами слід зазначити обмін вузлами в межах кооперації авіапідприємств. З 1997 р. Узбекистан почав експортувати до України природний газ.

У перспективі можна передбачити суттєве розширення співробітництва України з двома закавказькими республіками -- Азербайджаном та Грузією -- в рамках міжнародного нафтового проекту. На переговорах адміністрації Президента Г. Алієва з міжнародними консорціумами про розробку родовищ на Каспії було розроблено варіант створення транспортного коридору, яким азербайджанська нафта від грузинських портів буде доставлятися танкерами до Одеського термінала й далі постачатися трубопроводом до Європи. Реалізація цього проекту дасть Україні змогу, крім коштів за транспортування, отримати альтернативне щодо Росії джерело енергоносіїв, завантажити вітчизняні нафтопереробні підприємства, зменшити дефіцит палива для автотранспорту та сільського господарства, сировини для підприємств нафтохімії.

З 1997 р. інтенсифікації взаємних зв'язків у галузі транспортування енергоносіїв та обміну товарами сприяє утворення союзу ГУУАМ, до якого увійшли Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан та Молдова.

Складність нинішнього економічного співробітництва України з державами СНД зовсім не означає безперспективності подальших зусиль щодо використання потенціалу взаємних відносин. Сучасні та стратегічні потреби української економіки вимагають більш гнучкої та виваженої політики стосовно закріплення в окремих регіональних та галузевих нішах цього великого й найбільш знаного для українських експортерів ринку. Взаємовигідні відносини з країнами Співдружності мають залишитися одним із пріоритетів довгострокової концепції утвердження України у світовому господарському просторі.

Разом із тим необхідно враховувати й тенденцію до переорієнтації більшості країн СНД на прискорений розвиток відносин поза межами цієї організації, насамперед із найбільш економічно розвинутими країнами. Україна першою серед держав СНД підписала угоду про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом (14 червня 1994 р.), пізніше подібні угоди були укладені РФ, Молдовою тощо. Хоча ці документи не створюють таких пільгових умов, як для Польщі, Угорщини та інших центральноєвропейських держав -- асоційованих членів ЄС, усе ж вони створили надійне підґрунтя для активізації торговельних відносин між членами СНД та західними партнерами.

Взаємні торговельні зв'язки в межах СНД домінували на початку 90-х років, нині ж у більшості країн Співдружності вони дорівнюють приблизно половині товарообороту (в 1998 р. частка країн СНД у загальному обсязі зовнішньої торгівлі України становила 44%, тобто за п'ять років зменшилася майже на третину). Особливо значні зміни відбулися в регіональному перерозподілі торговельних відносин Росії. Виступаючи ініціатором прискореної інтеграції в межах СНД, РФ фактично переорієнтувала свою зовнішню торгівлю на інші регіони світу, на які в 1991 р. припадало лише близько 30%, а в 1998 р. --вже 79% російського експорту та імпорту.

Реалізація масштабних проектів розробки природних ресурсів за участю ТНК уже в найближчі роки сприятиме значному збільшенню частки найбільш розвинутих країн у зовнішній торгівлі Казахстану, Азербайджану та Узбекистану. Щодо Туркменистану, то основну частину свого експорту, де переважають енергоносії, він спрямовує до Західної Європи, намагаючись через вихід до Перської затоки утвердитися в інших регіонах світу. Крім того, всі згадані держави різко активізували свої відносини з мусульманськими країнами, особливо з Туреччиною та Пакистаном.

Тенденція до зміщення пріоритетів країн СНД має враховуватися в зовнішньоекономічній політиці нашої держави як вагомий фактор конкурентної боротьби в господарському просторі Співдружності. За цих умов особливо важливого значення набуває використання геоекономічної позиції України як транзитної території на шляху вантажопотоків між цими країнами й світовим ринком. Цілеспрямованих зусиль державних органів та комерційних структур вимагають стратегія і тактика завоювання окремих сегментів згаданого простору, диференційований підхід до тих чи інших національних ринків, зважаючи на місцеві особливості споживання продукції, потенціал експортно-імпортних потреб виробничої сфери та населення, а також на обмеження, що випливають з національного законодавства та міжнародних угод, зокрема про участь у Митному союзі. Необхідно, нарешті, повною мірою використовувати можливості створення з партнерами по СНД спільних підприємств, фінансово-промислових груп, розгортання коопераційних зв'язків тощо.

Розділ ІІІ. Європейське співтовариство

3.1 Передумови та етапи формування ЄС

Свій початок західноєвропейська інтеграція бере з 1951 p., коли була підписана угода про Європейське об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), у яке увійшли шість держав -- Франція, ФРН, Італія та країни Бенілюксу. Але це передісторія. Реально західноєвропейська інтеграція розвивається з 1957 p., коли названі країни підписали угоди про створення Європейського співтовариства («Спільного ринку») та Європейського співтовариства з атомної енергії, так званого Євратому. До складу угруповання ввійшли країни з високим рівнем економічного розвитку. Це великою мірою визначило динамічні темпи їхнього економічного зростання протягом наступних 15 років.

У Римському договорі, згідно з яким було засновано Європейський спільний ринок, передбачалися ліквідація національних бар'єрів на шляху вільного руху товарів, робочої сили, капіталів і послуг, а також поступовий перехід до проведення єдиної політики в різних сферах економічного життя країн-учасниць (сільське господарство, науково-технічна діяльність, промисловість, транспорт, податки тощо). Перехід до єдиної торговельної політики мав забезпечити узгодження дій угруповання в зовнішньоекономічній сфері та перетворення його на суб'єкта системи міжнародних економічних відносин.

Створення основи співробітництва -- митного союзу, за задумом авторів Римського договору, мало викликати перехід до більш високої стадії інтеграції -- економічного союзу, а надалі -- до політичного об'єднання федеративного типу.

Фундатори угруповання по суті вели мову про «Сполучені Штати Європи», хоча рух до політичного союзу не відображено в Римському договорі, у преамбулі якого лише в найзагальнішій формі йдеться про «дедалі тісніший союз європейських народів». Як результат складного компромісу між країнами--засновниками Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), насамперед між Францією та ФРН, Римський договір містить багато нечітких формулювань, що дають змогу тлумачити їх в інтересах того або іншого учасника. Не зовсім визначена й кінцева мета угруповання.

Розвиток західноєвропейської інтеграції з кінця 50-х років до сьогодення перебігав нерівномірно, часом складно й суперечливо.

Але головні завдання, які були поставлені при створенні ЄЕС, упродовж всього його існування реалізувалися досить успішно.

На першому етапі розвитку європейської інтеграції (кінець 50-х --середина 70-х років) основну увагу було приділено усуненню перешкод, що стояли на шляху формування «Спільного ринку». Цьому сприяли в цілому вигідна економічна кон'юнктура в західноєвропейських країнах, високі темпи розвитку господарських зв'язків між ними. Важливим було й те, що в Римському договорі містився чіткий погоджений графік ліквідації тарифних бар'єрів і кількісних обмежень у взаємній торгівлі країн--учасниць ЄС. Це надавало виконанню відповідних положень Римського договору певного автоматизму.

Тим самим полегшилося створення митного союзу. Мито у взаємній торгівлі країн-учасниць після поступового його зниження в період 1959--1968 pp. було в основному ліквідоване до 1 липня 1968 p., а більшу частину кількісних обмежень скасовано вже в 1962 p. Одночасно національні митні тарифи країн-учасниць були замінені єдиним тарифом. Створення митного союзу організаційно вирізнило «шістку» в системі міжнародних економічних відносин і заклало основу для її спільних виступів на міжнародній арені як єдиного суб'єкта.

Другим важливим елементом «Спільного ринку», який сформувався в 60-х роках, була єдина сільськогосподарська політика. Її було розроблено і прийнято під тиском Франції, яка найбільше зацікавлена в розширенні збуту своїх сільськогосподарських товарів усередині ЄС. Протягом перехідного періоду були введені єдині ціни й правила регулювання ринків по всіх основних сільськогосподарських товарах, а також створений протекціоністський механізм торгівлі з третіми країнами. Політика «Спільного ринку» у сфері виробництва і збуту сільськогосподарської продукції також перетворилася на важливий зовнішньоекономічний важіль «шістки».

Перехід учасників угруповання до єдиної митно-тарифної та аграрної політики відіграв важливу роль у створенні в 70-х роках власних коштів і бюджету Співтовариства, які формуються в основному за рахунок надходжень від митних виплат і компенсаційних зборів, що стягуються при імпорті товарів з третіх країн.

Незважаючи на вжиті заходи, вільний рух товарів у межах «Спільного ринку» цілком забезпечено ще не було. Його стримували численні нетарифні перешкоди й відмінності в національному законодавстві та адміністративних правилах країн-учасниць.

Сильний імпульс західноєвропейській інтеграції дав у 70-ті роки новий етап НТР і зумовлена ним необхідність структурної перебудови економіки. Перед країнами Співтовариства постало завдання об'єднати свої ресурси для подолання відставання від США та Японії в деяких сферах науки і технологій, насамперед у мікроелектроніці, біотехнології, виробництві нових матеріалів. Необхідність поглиблення інтеграції в науково-технологічній сфері активізувалася конкуренцією, що різко загострилася на світовому ринку, насамперед з боку американських та японських ТНК, зростаючою нестабільністю міжнародної валютної системи, екологічною кризою, яка розгорнулася в країнах Західної Європи, соціальним напруженням, пов'язаним зі зростанням безробіття.

Перед учасниками угруповання постали складні проблеми. Для підтримання досягнутого рівня інтеграції та її подальшого розвитку були потрібні розробка і проведення спільної політики у сферах промисловості, транспорту, енергетики, охорони навколишнього середовища, у розвитку відсталих районів тощо. Назрівала необхідність формування економічного союзу, надзвичайно важливим елементом якого була б єдина валютна політика. Ці напрями інтеграції лише пунктирно намічені Римським договором. Тому від усунення перешкод треба було перейти до визначення мети, змісту й засобів єдиної політики на кожному напрямі інтеграції, що передбачало вияв політичної волі країн-учасниць та їхню згоду на передання урядами суверенних прав наднаціональним органам ЄС. Саме цьому і сприяла комплексна управлінська структура ЄС -- Рада міністрів. Комісія європейських співтовариств, Європейська рада. Європейський парламент і Європейський суд. Вона забезпечувала на всіх етапах реалізацію завдань і постанов та розв'язання суперечностей в угрупованні.

Великий вплив на розвиток інтеграційних процесів справило розширення складу ЄС за рахунок приєднання Великої Британії, Данії та Ірландії (1973 р.). Вступ до Співтовариства трьох нових членів і насамперед Великої Британії збільшив його вагу в світовій економіці та міжнародних економічних відносинах. Однак процес адаптації цих країн до інтеграційної системи, яка склалася, ще й досі далеко не завершений.

Другий етап становлення ЄС веде відлік із початку економічної кризи, яка охопила в середині 70-х років усі держави--члени Співтовариства. Відтак посилилася тенденція до дезінтеграції, що виявилася, зокрема, в їхніх сепаратистських діях щодо захисту своїх економічних інтересів (запровадження обмежень імпорту з країн-учасниць, зміна курсів валют тощо).

Валютний хаос 70-х років, доларова експансія США, «плавання» валют членів «Спільного ринку» не лише стали перепоною для реалізації планів створення економічного й валютного союзів, а й завдали шкоди підвалинам ЄС -- митному союзові та єдиній сільськогосподарській політиці. У 70-ті -- на початку 80-х років розрив у рівнях економічного розвитку між країнами ЄС збільшився. А зі вступом до угруповання порівняно відсталої Греції (1981 p.) це проявилося ще помітніше.

Глибинні причини кризових явищ у ЄС -- незавершеність і половинчастість багатьох іитернаціоналізаційних заходів, нечітке розмежування національної та наднаціональної компетенції в економічній політиці. У 70-ті роки з усією гостротою виявилася «інституційна» криза ЄС, під сумнів були поставлені здатність Співтовариства до подальшого розвитку та його економічна конкурентоспроможність щодо США та Японії.

Третій етап, який почався з другої половини 80-х років, характеризується подальшим розширенням складу Співтовариства. У 1986 р. до нього приєдналися Іспанія та Португалія, що, втім, загострило міждержавні диспропорції, які існували раніше.

Ці країни відставали за рівнями промислового розвитку та доходу на душу населення (приблизно половина середнього по ЄС), а зайнятість населення у сільському господарстві була в них надто великою. Разом із тим цьому етапові притаманні нові імпульси в і розвитку західноєвропейської інтеграції. Це пов'язано з прийняттям у 1987 p. Єдиного європейського акта (ЄЄА).

Документ ознаменував собою, можна сказати, стратегічний 1 перелом у розвитку Співтовариства, маючи на меті створити умови для такої перебудови його господарського механізму, яка не тільки закріплювала би досягнутий рівень, а й відкривала нові можливості на перспективу. Найбільший крок у цьому напрямі -- принципова домовленість про створення єдиного ринку 12 країн -- членів Співтовариства до 1993 p.

Проте реалізація цього проекту, а також інших напрямів інтеграції стикається зі значними проблемами. І до сьогодні в країн-учасниць зберігаються досить суттєва. відміни в митному законодавстві, адміністративних правилах, існуванні податкових бар'єрів, що перешкоджає вільному пересуванню товарів, послуг, капіталів та робочої сили. Помітні й валютні проблеми, усунення яких потребує формування валютного союзу.

Головним положенням Єдиного європейського акта була визначена мета створення єдиного економічного простору, в якому країни-учасниці складали б єдиний господарський організм. Прийняття ЄЄА підсилювало інтеграційні процеси в ЄС у галузі мікро- і макроекономіки, права й політики, науки, екології, регіонального розвитку, соціальних відносин. На початку 90-х років країни угруповання практично завершили створення основ єдиного ринку і наблизилися до формування валютного, економічного та політичного союзів.

Сучасний етап інтеграційного процесу є етапом існування Європейського Союзу, в межах якого виник єдиний економічний простір у відповідності з вимогами Маастрихтського договору (лютий 1992 p.). Європейський Союз об'єднує 15 країн (останніми вступили Австрія, Швеція та Фінляндія). В межах ЄС функціонує єдиний внутрішній ринок з вільним рухом усіх факторів виробництва. Створено єдиний Європейський банк з правами емісії єдиної валюти --євро --і, нарешті, --валютний та економічний союз.

Цим цілям слугують такі домовленості:

* союзне громадянство надає свободу пересування на суверенному терені Європейського Союзу. Громадяни Союзу мають право брати участь за місцем проживання у місцевих та європейських виборах;

* Європейський парламент отримує більше компетенції. У майбутньому розпорядження прийматимуться Радою та Парламентом. Парламент може відхиляти розпорядження з певних питань абсолютною більшістю. Прийняття в члени Комісії набуває чинності лише після затвердження парламентом. Періоди виконання посадових обов'язків є однаковими для Парламенту та Комісії;

* спільна зовнішня політика та політика безпеки мають поступово розроблятися та втілюватися в життя;

* співпраця у внутрішній політиці доповнюється у таких питаннях: надання притулку втікачам, прикордонний контроль, імміграційна політика, боротьба з наркотиками, міжнародною злочинністю, тероризмом.

3.2 Інституції ЄС та інтегрована система управління

У відповідності з договорами, на основі яких створювалось та розбудовувалось Співтовариство, створено інституції, котрі реалізують її мету. До головних із них належать Європейська комісія. Європейська рада, Рада міністрів. Європейський парламент, Суд Європейського Союзу, Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів та Лічильна палата.

Європейська комісія. Її називають європейським виконавчим комітетом тому, що вона висуває пропозиції та веде переговори, здійснює нагляд за виконанням угод, має розпорядчі функції і дійсно є управлінським і виконавчим органом. Європейська комісія відає загальнополітичними та адміністративно-технічними питаннями. Характерними рисами її діяльності є незалежність, колегіальність та відповідальність.

Комісія складається із 20 членів, що створюють колегію комісарів. Вона є вирішальною інстанцією. Окрім колегії, до ЄК входить 22 головних управління та адміністративні служби, наділені підготовчими та виконавчими функціями.

З 1 січня 1995 p. Комісію обирають на п'ять років (з огляду на термін дії мандата Європарламенту). Члени Комісії діють в інтересах розвитку всього угруповання і формально не залежні від урядів своїх країн, які зобов'язані поважати характер їхніх функцій. Оскільки Комісія є колегіальним органом, усі її рішення мають прийматися спільно, простою більшістю голосів. Кожний член комісії несе повну відповідальність у межах своєї компетенції.

У деяких випадках повноваження Комісії виходять за межі функцій виконавчого органу. За згоди Ради міністрів ЄС вона може здійснювати й певні нормативні функції та приймати самостійні рішення на основі положень Договору або актів, ухвалених Радою. Рішення Комісії обов'язкові для всіх країн-членів ЄС. Розподіл нормативних функцій між Радою та Комісією здійснюється таким чином: Рада затверджує загальні правила регулювання діяльності та розвитку ЄС, а Комісія встановлює способи прийняття цих правил, форми втручання, умови фінансування, а також використовує свій апарат. При цьому Комісія має консультуватися зі спеціальними комітетами у складі країн-учасниць.

Після прийняття Маастрихтських угод нормативні функції Комісії значно розширились, особливо з питань тарифної політики, конкуренції, транспорту, екології, регіонального розвитку, взаємовідносин із третіми країнами (щодо асоційованого членства в ЄС). Важливу роль виконує Комісія як головний скарбник ЄС. Вона має право формувати власні фонди, розпоряджатися фондами ЄС, управляти закладами економічного захисту. До останніх належать Європейський фонд соціального розвитку. Європейський сільськогосподарський орієнтаційно-гарантійний фонд, Європейський фонд регіонального розвитку та ін. З метою подолання економічних труднощів у деяких країнах Комісія може дозволити їм застосування захисних заходів на ринку капіталів, субсидування експорту тощо.

Рада міністрів ЄС. Це політичний орган, утворений державами-учасницями. Рада приймає або коригує пропозиції Європейської комісії, якій вона делегує виконання своїх рішень і певну, як уже зазначалося, нормативну діяльність. Рада складається з представників 15 держав-учасниць. Уряд кожної з них делегує до Ради одного із своїх міністрів. Існує одна Рада міністрів, але залежно від питань, які розглядаються, вона змінюється і стає спеціалізованою, за участю відповідних міністрів від кожного уряду (Рада з питань сільського господарства, Рада з питань внутрішнього ринку, Рада з соціальних питань, Рада з загальних питань тощо). Наголосимо, що міністри країн ЄС різною мірою підзвітні парламентам своїх країн, але ті рішення, які вони приймають у складі Ради міністрів, не можуть бути змінені в окремих країнах і мають виконуватися.

Головами Ради виступають міністри закордонних справ, зміна головуючого відбувається кожні шість місяців. Голова визначає пріоритетність питань, пропонує компромісні рішення. Умовами Римського договору передбачено чотири юридичні форми актів, які регулюють взаємовідносини між країнами -- учасницями ЄС: регламенти, директиви, рішення і рекомендації. Вони різняться за своїм характером, обов'язковою силою та засобами використання.