Міжнародна економічна інтеграція та європейське співтовариство

Розширення складу ЄС та ускладнення завдань, які вирішуються угрупованням на сучасному рівні розвитку інтеграційного процесу, підвищують роль різноманітних робочих органів, які займаються підготовкою і попереднім узгодженням рішень Ради. Мова йде про головний із них -- Комітет постійних представників країн-учасниць, а також про вісім спеціалізованих комітетів, що асистують Раді. Важливо звернути увагу на механізм прийняття рішень, який реалізується через три варіанти: кваліфікованою, простою більшістю або ж одностайно.

Після набуття чинності Єдиним актом і Маастрихтськими угодами широкого застосування набула кваліфікована більшість. Для її визначення голоси держав-учасниць підлягають такому зваженню: «велика четвірка» (Англія, Франція, Німеччина, Італія) -- кожна країна має по 10 голосів; Іспанія має вісім голосів; Бельгія, Греція, Нідерланди і Португалія -- по п'ять; Австрія та Швеція -- по чотири; Данія, Ірландія та Фінляндія -- по три, Люксембург -- два голоси. Загальна кількість голосів -- 87. Щоб бути прийнятим, запропоноване Комісією рішення має зібрати 62 голоси. Якщо Рада приймає рішення без пропозиції Комісії, то кваліфіковану більшість також складають 62 голоси, але вони мають належати як мінімум десяти країнам-учасницям. Це виключає можливість змови великих держав проти малих.

Європейський парламент. Ця інституція є «демократичним голосом» Європи. Вона пройшла шлях від консультативного органу на перших етапах інтеграції -- через стадію співробітництва з Радою -- до органу, що має право в останній період на прийняття з нею спільних рішень. Із 1979 p. цей парламент вибирають шляхом прямого загального голосування за виборчими процедурами держав-учасниць. Депутати національних парламентів одночасно можуть бути і членами Європейського парламенту. Розширення складу ЄС до 15 країн привело до збільшення кількості депутатів -- від 567 до 626 осіб.

Важливо зазначити, що в політичній структурі ЄС Європейський парламент відіграє значно скромнішу роль, ніж національні парламенти в окремих державах-членах. Він є переважно консультативним органом, з яким Рада і Комісія зобов'язані консультуватися до прийняття рішень із найбільш важливих питань. На практиці думка Парламенту не є для Ради та Комісії обов'язковою. Традиційними парламентськими правами Європарламент поки ще не володіє повною мірою, хоча додаткові повноваження після прийняття Єдиного акта і Маастрихтських угод він отримав. Це, наприклад, розгляд нових звернень відносно асоційованого і повного членства у ЄС; розгляд угод про торгівлю з третіми країнами; право співучасті у прийнятті спільно з Радою міністрів рішень у галузі законодавства, які торкаються питань єдиного ринку; право внесення пропозицій із певних політичних питань; право створювати тимчасові комісії та ін.

Суд Європейського Союзу. ЄС відрізняється від інших міжнародних організацій тим, що він побудований на основі юридичне обов'язкових договорів. Особливо важливий Євросуд, який з 1958 p. виконує роль органу контролю над законністю і дотриманням правових норм Співтовариства. Він забезпечує правомірність тлумачення й застосування Римського договору і законодавчих актів та вирішує спірні питання, які виникають у процесі діяльності ЄС. Характерно, що правові акти ЄС стають частиною національного права країн-учасниць і мають утілюватися ними в життя.

Євросуд є вищим судом ЄС у сферах, де діє принцип верховенства закону ЄС над законом країн-учасниць. Юрисдикції цього Суду не підлягають галузі права, які не передбачені угодами про ЄС (наприклад, кримінальне право).

У своїй діяльності Суд керується двома принципами: пріоритет права ЄС над національним правом; безпосереднє застосування правових норм ЄС усіма країнами-учасницями (не очікуючи внесення урядами відповідних змін у національне законодавство).

Суд складається із 15 суддів, яким асистують дев'ять генеральних адвокатів, а також судовий секретар. Судді та генеральні адвокати обираються на шість років з наступними перевиборами.

До основних функцій Суду належать такі: контроль над законністю актів і дій органів ЄС (суд має право визначати ступінь компетентності цих органів і адекватності рішень, які вони приймають; урегульовувати спори, пов'язані із здійсненням на практиці положень Договору та інших актів ЄС; розглядати справи преюдиціального характеру за клопотанням національних судів).

Загалом Суд не тільки стежить за виконанням Договору та інших актів ЄС країнами-учасницями і приватними суб'єктами, а й забезпечує однакове тлумачення й застосування правових норм ЄС. Суд не наділений повноваженнями примусу, але в більшості випадків його рішення виконуються. Маастрихтські угоди дали Судові право застосовувати штрафні санкції щодо країн, котрі порушують законодавчі акті ЄС. До цього моменту практична підтримка цього законодавства мала доволі декларативний характер.

Європейська рада. Цей орган, не передбачений угодами про ЄС, був інституційований Єдиним актом. Своєю появою Рада завдячує регулярним зустрічам керівників держав і урядів країн ЄС разом з міністрами закордонних справ, головою Європейської комісії та одним із його заступників. З цього часу авторитет Ради зростає і вона стає найвищим органом, який визначає політичні орієнтири Союзу. Статус Ради визначено Маастрихтськими угодами: «Європейська рада являтиме собою рушійну силу Союзу і відтепер визначатиме пріоритети спільної політики ЄС».

Європейська рада впливає на динамізацію європейського будівництва на найвищому рівні, визначає у загальному вигляді головні напрями економічного й політичного співробітництва у Європі, вирішує спірні питання, яким замало меж звичайної процедури Союзу. Це пов'язано з високим рівнем влади, якою голови держав та урядів володіють у своїх країнах.

Комітети ЄС. Економічний і соціальний комітет (ЕСК) має консультативний характер. До його складу входять 222 члени, які розподіляються на три групи: підприємці; трудящі; представники різних інтересів (аграрії, ремісники, комерсанти, особи вільних професій, споживачі тощо).

Комітет представляє ініціативні думки різних прошарків суспільства та інформаційні доповіді, які після схвалення передаються до інституцій Союзу. Він є дуже корисним інструментом конкретного залучення соціопрофесійних кіл до спільного європейського будівництва.

Дедалі важливішу роль відіграє Комітет регіонів, який складається з 33 членів, причому національне представництво визначається економічною могутністю країни-учасниці (наприклад, Німеччина -- 24 члени, Бельгія -- 12, а Данія -- 9). Головна мета Комітету -- забезпечити представництво регіональних та місцевих спільнот у процесі прийняття рішень ЄС. Це стосується таких питань, як регіональний розвиток, проектування трансєвропейських мереж, структура фондів, освіта, культура та охорона здоров'я.

3.3 Єдиний внутрішній ринок

Якісно новий рівень західноєвропейського інтеграційного процесу визначається функціонуванням єдиного внутрішнього ринку (ЄВР). Ідея цього ринку виникла ще в 1982 p. І набула конкретного вигляду в детальній програмі Європейської комісії, відомій під назвою «Білої книги про створення внутрішнього ринку» (червень 1995 р.). Вона містила плани 300 конкретних заходів із визначенням терміну їх виконання на шляху до ЄВР.

До цього часу «Спільний ринок» був об'єднанням національних ринків країн ЄС, пов'язаних між собою, але розділених великою кількістю різноманітних бар'єрів, які обмежували їхню господарську взаємодію. Прямі втрати від цього були значними, якщо зважити на той факт, що на внутрішню інтегровану торгівлю припадає близько 60% загального внутрішнього обігу країн ЄЕС. Таке становище заважало ефективному розподілові ресурсів і факторів виробництва, стримувало динаміку експорту країн Західної Європи, темпи економічного зростання і продуктивності праці. Поява тенденції до відставання від заокеанських конкурентів настійно вимагала створення єдиного внутрішнього ринку; штовхали на цей шлях і проблеми структурної перебудови та прискорення науково-технічного прогресу в західноєвропейському регіоні.

В основі формування єдиного ринку ЄС лежали такі основоположні документи, як Єдиний європейський акт та вже згадувана «Біла книга». Саме в Акті висувалося завдання про створення до 31 грудня 1992 р. єдиного внутрішнього ринку «як простору без внутрішніх кордонів, у рамках якого забезпечується вільний рух товарів, послуг, людей та капіталів». Це дало би можливість підприємствам і підприємцям діяти в умовах рівної конкуренції, розширити масштаби діяльності, збільшити інвестиції та зменшити витрати за рахунок досягнення оптимальних розмірів виробництва.

Прикордонні формальності, адміністративні умови, відмінності у податковому режимі, технічні, санітарні та екологічні норми і стандарти, що діяли в кожній країні, не тільки заважали лібералізації міждержавних економічних зв'язків, а й стримували зростання економік, їх інтегрування в єдиний господарський комплекс. Створення ЄВР стало новим каталізатором інтеграції, підсилило відповідні тенденції на мікрорівні економіки, і передусім за рахунок зниження витрат виробництва. На такому ринку швидше формуються великі компанії, готові до конкуренції з іноземними суперниками в різних регіонах і секторах світового господарства.

Для європейських компаній мають велике значення такі основні заходи, які сприятимуть завершенню формування ЄВР:

* усунення фізичних перешкод на шляху руху всіх факторів виробництва;

* гармонізація технічних стандартів та норм;

* лібералізація ринків державних замовлень;

* зменшення податкових бар'єрів.

Неабиякої ваги також набувають створення валютного союзу (з грошовою одиницею євро) та проведення єдиної науково-технічної політики, які хоча і не передбачені прийнятими директивами, але мають принципове значення для формування ЄВР та діяльності західноєвропейських компаній.

Сукупність заходів, пов'язаних з усуненням фізичних бар'єрів у взаємній торгівлі країн ЄС, охоплювала повне скасування всіх прикордонних формальностей, національних заходів контролю за імпортом, у тому числі імпортних обмежень, спрощення правил огляду товарів та транспортних засобів, уніфікацію статистичної звітності, пом'якшення або скасування імміграційного контролю, встановлення єдиних санітарних та ветеринарних норм. Практично відбулася повна лібералізація імпорту, і водночас збільшилася кількість різноманітних нетарифних бар'єрів, які стали застосовуватися не тільки щодо третіх країн, а й до країн-партнерів. Через це значно зросла кількість скарг до Європейської комісії, пов'язаних з уведенням країнами-учасницями перешкод на шляху вільного руху факторів виробництва. Починаючи з січня 1993 р. було усунуто всі бар'єри в галузі дорожньо-транспортних перевезень, на які припадає понад 50% усіх вантажних перевезень у ЄС.

Досить складним питанням формування ЄВР було і є питання гармонізації та уніфікації технічних норм і стандартів, різноманітність яких не тільки заважає торговельному обміну в межах ЄС, а й виступає засобом конкурентної боротьби. За допомогою цих норм і стандартів установлюються «правила гри» для певної виробничої системи, визначаються можливості використання тих чи інших видів промислової продукції та її доступу на ринки.

Країни ЄС у своїй державній політиці використовували відмінності технічних норм для захисту інтересів національних виробників від зовнішньої конкуренції. Але глобалізм у світовому господарстві торкнувся і сфери технічних стандартів та норм. Об'єктивні процеси інтернаціоналізації, а також відставання західноєвропейських компаній стали причиною використання стандартів і норм американських та японських ТНК, особливо у нових прогресивних галузях (електроніка, інформатика, біотехнологія). Це стало поштовхом для активізації країнами ЄС своїх зусиль у галузі стандартів і норм до їх уніфікації та гармонізації на всіх рівнях -- національному, регіональному й міжнародному. На європейському рівні діє Європейський комітет стандартизації, до складу якого входять не тільки члени ЄС, а й інші країни західноєвропейського регіону. Між іншим, Україна також має певні домовленості про співробітництво з названим комітетом. Мета політики ЄС у галузі стандартизації полягає у створенні спільного для всіх фірм і підприємців технологічного середовища заради підвищення їхньої конкурентоспроможності.

Нині у світі існує понад 400 тис. відповідних нормативних документів, які умовно поділяються на дві великі групи. Перша -- це норми безпеки для споживачів тієї чи іншої продукції як на виробництві, так і у побуті. Друга охоплює норми техніко-комерційного характеру (мова йде про сумісність різних видів техніки, інформаційні норми, які характеризують вироби та матеріали, з яких вони виготовляються). У практиці ЄС відносно першої групи діє принцип взаємного визнання норм, а стосовно другої групи уніфікуються лише основні вимоги до товару, які демонструють його відповідність нормам безпеки та здоров'я людини.

У процесі формування єдиного внутрішнього ринку досить важливою проблемою було збільшення відкритості ринків державних замовлень -- цих найбільш захищених «фортець» національної економічної політики. Загальна сума державних замовлень (за винятком замовлень військового характеру) на початку 90-х років становила понад 550 млрд. екю, або сьому частину ВВП Співтовариства. Це складне питання вирішувалося повільно. З 1986 по 1990 р. на основі прийнятих директив були відкриті для конкуренції ринки держзамовлень таких галузей, як телекомунікації, енергетика, транспорт і водопостачання. Були прийняті нові директиви про державні закупівлі обладнання та матеріалів і про відкриття ринків громадських робіт.

Велику увагу було приділено реформуванню у податковій сфері, де передбачалися заходи у двох основних напрямах: гармонізація ставок податку на додану вартість та введення єдиних акцизних зборів і уніфікація податків на прибутки від цінних паперів та банківських вкладів. Перші директиви про гармонізацію ставок податку на додану вартість (ПДВ) були розроблені ще в 1967 р. Пізніше Європейська комісія зводила свої пропозиції не до уніфікації ставок ПДВ, а до збільшення їх настільки, щоб розбіжності між ними не викликали викривлення конкуренції. Важливі заходи Комісія запропонувала з січня 1993 р. Всі члени ЄС запровадили систему ПДВ, що включала дві групи ставок: п'ять понижених (4--9%) -- на продовольчі товари (за винятком алкогольних напоїв) і т. п. та шість звичайних (від 14 до 20%) -- для решти товарів, що підлягають оподаткуванню ПДВ. Країнам-учасницям надається можливість самим установлювати ставки у визначених межах.

На порядку денному стояла й проблема гармонізації прямих податків, особливо важлива для представників приватного бізнесу. Вирішення цієї проблеми пов'язано з лібералізацією руху капіталів у межах ЄС та зі створенням єдиного фінансового простору, що охоплює сферу діяльності банків та інших фінансових установ, вибір місця розміщення фінансових установ та капіталу, отримання позики та вибір грошової одиниці, якою можна відкрити рахунок у будь-якому з банків країн-учасниць. Поєднання податкової та фінансової інтеграції має велике значення не тільки для ЄВР, а й для стабільності європейської валютної системи та її співіснування з міжнародною валютно-фінансовою системою.

Важливим напрямом ринкової політики ЄС було регулювання конкуренції з метою не тільки усунення перешкод, що стояли на шляху обміну між країнами-учасницями, а й стимулювання оптимального розподілу ресурсів та створення більш конкурентоспроможних структур на всьому економічному просторі Співтовариства. Вільна конкуренція підприємств і підприємців на єдиному уніфікованому ринку є найкращою гарантією їх постійного адаптування до змін умов ринку та нових технологій. Політика підтримки конкуренції в діяльності приватних європейських компаній спрямовувалася на розв'язання двох головних проблем. Це, по-перше, злиття компаній та міжфірмове співробітництво, а, по-друге, контроль за зловживаннями монопольним становищем на ринку.

Досвід проведення політики ЄС у галузі конкуренції показав суперечливість цього процесу: з одного боку, намагання дотримуватися принципів вільного підприємництва, а з іншого -- підтримка «інституціонально захищеної конкуренції». Зважувалося на те, щоб здійснення тих чи інших національних заходів не призводило до підриву «ефективної конкуренції» на всьому економічному просторі ЄС, особливо у промисловості та аграрній сфері. Велися інтенсивні пошуки найбільшого юридичного сприяння європейським підприємствам, засобам і механізмам стимулювання міжфірмового співробітництва в ЄС як важливим передумовам структурної перебудови та прискорення науково-технічного прогресу.

Висновок

Функціонування європейського валютного ринку відчутно сприяло не лише ліквідації різних перешкод на шляху вільного руху всіх факторів відтворювального процесу, а й удосконаленню механізму його організації. Мова йде про стимулювання конкуренції та модернізацію організаційно-виробничих структур, поглиблення спеціалізації економік країн ЄС, зниження витрат виробництва, розширення міжфірмового співробітництва, перегляд існуючих критеріїв оптимальних розмірів підприємств з урахуванням потреб як країн ЄС, так і всього світового ринку. Все це позитивно впливає на розвиток загальноєвропейського і глобального співробітництва не тільки в торгівлі, айв економічній, науково-технічній, політичній сферах. Відкритість економіки ЄС залучає до процесу інтегрування чимдалі більше держав. Почалося помітне наближення ЄС до країн Центральної та Східної Європи, створення для них можливостей бути присутніми на ЄВР та брати участь у розвитку різноманітних форм співробітництва. Поступово до цього процесу залучається й Україна.

Список використаної літератури

1. Курс економічної теорії. Під редакцією Чепурiна М.Н. - М.: Політіздат, 1993.

2. Мочерний С. "Економічна теорія". - К., 1999.

3. Нурієв Р. М. Гроші, банки та грошово-кредитна політика - М.: Фінстатінформ, 1995.

4. Основи економічної теорії: політ економічний аспект / Г.Н. Климко, Нестеренко. - К., 1997.

5. Основи економічної теорії: політ економічний аспект: / Відп. ред. Г.Н. Климко. - 4-те вид., перероб. і доп. - К., 2002.

6. Политическая экономия: Учебник для вузов / Медведев В.А., Абалкин Л.И., Ожерельев В.И. и др. - М.: Политиздат, 1990.

7. Рогач О.І., Шнирков О.І. Транснаціоналізація світового господарства та перехідні економіки. - К., 1999.

8. Ростов Є.Ф. Економіка країн світу: Довідник. - К., 1998.

9. Рут Ф., Філіпенко А. Міжнародна торгівля та інвестиції. - К., 1998.

10. Самуельсон П., Нордгауз В. Економіка. - К.: Техніка, 1994.

11. Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпченко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. - К.: Либідь, 2000.