Зовнішньоекономічна діяльність підприємства

Курсовая работа

Зовнішньоекономічна діяльність підприємства

ЗМІСТ

ВСТУП

І. МІЖНАРОДНА ПІДПРИЄМНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

1.1 Поняття і форми міжнародного бізнесу

1.2 Спільні підприємства

1.3 Регулювання міжнародної підприємницької діяльності

ІІ. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ У МІЖНАРОДНІЙ ТОРГІВЛІ

ІІІ. ФІНАНСОВІ АСПЕКТИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ У СВІТОВУ ОРГАНІЗАЦІЮ ТОРГІВЛІ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ПРАКТИЧНА РОБОТА

ВСТУП

Міжнародний бізнес -- міжнародна діяльність господарюючих суб'єктів, спрямована на отримання економічних результатів, передусім прибутку. Серед господарських суб'єктів міжнародного бізнесу виділяють дві категорії: 1) приватні підприємства, компанії, банки; 2) державні (офіційні) інститути, організації. Головними суб'єктами світогосподарських зв'язків міжнародного бізнесу є приватні компанії та банки, насамперед транснаціональні. Мета діяльності міжнародних приватних економічних суб'єктів -- збільшення загального прибутку чи стабілізація його отримання. Для її досягнення використовують різноманітні засоби, а також розширення ринків збуту, джерел постачання ресурсів, диверсифікацію (галузеву і географічну) виробництва, безпосереднє впровадження у виробничу, науково-технічну, кредитно-фінансову, комерційну та інші структури різних країн. Зовнішньоекономічна діяльність державних інститутів та фірм, субсидованих урядовими органами, не завжди орієнтована на прибуток, ставить за мету не лише економічні, а й політичні цілі. Цілі, які ставлять перед собою економічні суб'єкти, і засоби їх досягнення визначають різні форми міжнародного бізнесу, основними з яких є: 1) експортно-імпортна торгівля товарами; 2) експорт та імпорт послуг; 3) кредитно-фінансова діяльність; 4) інвестиційна діяльність і пов'язана з нею транс-націоналізація власного процесу виробництва, створення на цін основі нового типу міжнародних компаній і транснаціональних банків.

І. МІЖНАРОДНА ПІДПРИЄМНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

1.1 Поняття і форми міжнародного бізнесу

Сучасний етап розвитку світової економіки характеризується інтенсивним розширенням міжнародної підприємницької діяльності, тобто діяльності, що здійснюється через науково-технічну, виробничу, торговельну, сервісну та іншу взаємокорисну співпрацю суб'єктів господарювання двох чи більше країн (міжнародних партнерів). Основним спонукальним мотивом активізації і розширення участі партнерів у міжнародному бізнесі є можливість збільшення масштабів та ефективності підприємництва за рахунок інтернаціоналізації певних сегментів ринку, використання нових додаткових джерел необхідних матеріальних (інвестиційних) ресурсів, диверсифікації виробничо-господарської діяльності.

Суб'єктами міжнародної підприємницької діяльності є її учасники, які спроможні ефективно працювати задля реалізації власних бізнесових інтересів. Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб'єктами такої діяльності визнаються:

1) фізичні особи -- громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, що мають діє- і правоздатність;

2) юридичні особи, що зареєстровані в Україні та постійно перебувають на її території;

3) структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва);

4) спільні підприємства, що мають постійне місцезнаходження в Україні.

Теорія і практика міжнародного бізнесу передбачають певні рівні та форми інтернаціоналізації різних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності (рис. 1).

Рис. 1. Рівні інтернаціоналізації та форми міжнародної підприємницької діяльності

До першої і найнижчої за рівнем інтернаціоналізації форми підприємницької діяльності належить виконання окремих зовнішньоекономічних операцій -- експортно-імпортних, лізингових, посередницьких, а також консультаційних і маркетингових послуг.

Друга форма підприємницької діяльності міжнародного характеру охоплює різноманітну промислову кооперацію -- науково-технічну (науково-дослідні, проектно-конструкторські й випробувальні роботи), виробничу, збутову, сервісну (післяпродажне технічне обслуговування і ремонт виробів тривалого користування). Вона також характеризується порівняно невисоким рівнем інтернаціоналізації підприємств та організацій.

Відносно високий рівень інтернаціоналізації суб'єктів господарювання репрезентує спільне підприємництво, що здійснюється через створення і функціонування спільних підприємств, ліцензування та управління за контрактом.

Четвертою формою міжнародної підприємницької діяльності з найвищим рівнем інтернаціоналізації суб'єктів господарювання є комплекси територіально-виробничих і багатосторонніх економічних зв'язків (прикордонна та прибережна торгівля, формування консорціумів, реалізація концесійних договорів тощо).

Практична реалізація окремих форм міжнародної підприємницької діяльності досягається двома способами: перший -- без створення нової юридичної особи -- тільки на підставі економічної угоди (контракту); другий -- із заснуванням нового спільного підприємства чи зарубіжної філії (представництва) як суб'єкта міжнародного бізнесу.

1.2 Спільні підприємства

Міжнародним спільним підприємством (МСП) вважається організаційно-правова форма поєднання зусиль різнонаціональних партнерів у сферах інвестування, управління, виробництва продукції чи надання послуг, торгівлі, використання доходів, розподілу підприємницьких ризиків тощо. Мотиваційний механізм заснування МСП створюється на макро- та мікрорівні національної системи господарювання. Мотивація формування і функціонування МСП як форми реалізації стратегії виходу на внутрішній та зовнішній ринки обумовлюється:

1) зниженням питомих інвестиційних ресурсів і підприємницького ризику;

2) розвитком підприємницького потенціалу конкретного суб'єкта господарювання;

3) реалізацією переваг меншої вартості основних чинників виробництва і насамперед можливістю активізації маркетингу та започаткування нових каналів збуту товарів, можливістю проникнення на новий територіальний сегмент вітчизняного і світового ринків. Мотивація безпосередніх партнерів базується на узгодженні їхніх виробничо-економічних, маркетингових, екологічних та іміджевих інтересів.

Попередні переговори щодо створення МСП, як правило, завершуються підписанням партнерами протоколу про наміри, в якому мають бути зазначені:

а) загальні обсяги виробництва і поставок продукції на внутрішній та зовнішній ринки;

б) розмір статутного фонду з виокремленням часток партнерів у ньому; співвідношення між власними й позиченими коштами; можливий банк-кредитор;

в) наявність місцевої кваліфікованої робочої сили та потреба в залученні іноземного персоналу;

г) організація продажу виробів, післяпродажного технічного обслуговування та тривалість останнього; д) трансферт (репатріація) прибутку іноземного партнера.

Домовленість партнерів про заснування МСП обов'язково деталізується в процесі складання техніко-економічного обґрунтування, типову схему якого наведено на рис. 2.

Основним установчим документом для створення МСП служить його статут, що має визначати: предмет і цілі діяльності, місцезнаходження, склад засновників; розмір статутного фонду і часток партнерів у ньому, порядок його формування; склад і компетенцію органів управління, порядок прийняття рішень; процедуру припинення діяльності (ліквідації).

Після завершення переговорів і підписання установчих документів здійснюється реєстрація МСП у відповідному органі загальнодержавного управління. Для реєстрації МСП подаються такі документи: 1) письмова заява встановленого зразка; 2) згода обласної (міської) держадміністрації і керівного органу вітчизняного учасника на створення МСП; 3) нотаріально засвідчені копії установчих документів; 4) обґрунтування ефективності й валютної окупності діяльності нового МСП; 5) документи, що підтверджують реєстрацію іноземного партнера як юридичної особи.

В Україні вже намітилися певні тенденції щодо розвитку МСП.

Основними з них треба вважати;

* активізацію, що постійно зростає, кількісного розвитку різно-профільних спільних підприємств з частковим чи повним іноземним капіталом;

* переважання партнерів із промислове розвинених країн, що пояснюється передовсім стратегічною орієнтацією таких держав, а також достатністю й мобільністю їхнього капіталу експортного спрямування;

* створення МСП переважно на двосторонній основі та для здійснення промислової діяльності;

* надто обережне ставлення іноземних партнерів до вкладання великих за обсягом інвестицій у спільне підприємництво за браком надійних гарантій їхнього правового захисту;

* відносно активніша участь у заснуванні МСП малих зарубіжних фірм (компаній), що віддають перевагу швидкій віддачі невеликих інвестицій або комерційному зиску від разових операцій;

* зосередження МСП передовсім у науково-технічних і виробничо-промислових центрах (регіонах) України.

Рис. 2. Типова схема техніко-економічного

обґрунтування створення МСП

Переваги та недоліки. Спільне підприємство передбачає створення фірми, якою спільно володіють дві або більше незалежних фірм. Наприклад, "Fuji-Xerox" була створена як спільне підприємство між "Xerox" і "Fuji Photo". Створення спільного підприємства з іноземною фірмою тривалий час було популярним способом виходу на іноземний ринок. Найтиповіше спільне підприємство -- це спільне підприємство "50/50", у якому беруть участь дві сторони, кожна з яких є власником 50 відсотків акцій (як у випадку зі спільним підприємством "Fuji-Xerox") і винаймає групу менеджерів для контролю за оперативною діяльністю. Водночас деякі фірми прагнуть створити спільні підприємства, в яких їм належить більшість акцій, а отже, вони зможуть здійснювати суворіший контроль.

Спільні підприємства мають ряд переваг. По-перше, фірми виграють від знання місцевим партнером умов конкуренції, культури, мови, політичних та ділових систем країни-господаря. Так, для багатьох американських фірм спільні підприємства об'єднували американську компанію, що забезпечувала технологічне ноу-хау та продукцію, і місцевого партнера, який мав досвід у сфері маркетингу та знання місцевих умов, необхідних для конкурентної боротьби в країні. Так було зі спільним підприємством "Fuji-Xerox". По-друге, якщо витрати на розробку продукції та ризик виходу на іноземний ринок досить значні, фірма може виграти, поділивши ці витрати або ризик зі своїм місцевим партнером. По-третє, в багатьох країнах, з огляду на політичні умови, спільні підприємства є єдиним реальним способом входження до ринку. І знову-таки, цей чинник було враховано при створенні підприємства "Fuji-Xerox". Результати досліджень свідчать, що спільні підприємства з місцевим партнером не потерпають від значного ризику націоналізації або інших форм державного втручання15. Це є наслідком того, що місцеві партнери, очевидно, маючи певний вплив на формування політики країни-господаря, виступають проти націоналізації або державного втручання.

Незважаючи на ці переваги, для спільних підприємств характерні три суттєвих недоліки. По-перше, як у випадку з ліцензуванням, фірма, що входить у спільне підприємство, ризикує передати партнерові контроль за своєю технологією. Створення спільного підприємства між "Boeing" та консорціумом японських фірм з метою виробництва 767-го авіалайнера викликало побоювання, що "Boeing" нерозважливо передасть японцям свою комерційну технологію виробництва літаків. Однак угоди на створення спільних підприємств можуть укладатися так, щоб звести цей ризик до мінімуму. Один із способів -- зберегти за собою більшість акцій у підприємстві. Це дає змогу домінуючому партнерові ретельніше контролювати використання своєї технології. Але тут виникають труднощі в пошуку іноземного партнера, який би згодився на володіння меншою часткою.

Другим недоліком є те, що спільне підприємство не забезпечує фірмі належного контролю за своїми філіями, а такий контроль буває потрібен для економії коштів за рахунок кривої досвіду та на місцезнаходженні. Так само фірма не має змоги суворо контролювати й діяльність іноземної філії, а отже, ймовірно втрачає при цьому можливість координувати глобальний наступ на своїх конкурентів. Розглянемо приклад входження "Texas Instruments"("TI") до японського ринку напівпровідників. "ТІ" спорудила потужності по виробництву напівпровідників у Японії, маючи подвійну мету: стежити за часткою ринку японських виробників та обмежувати їхні готівкові кошти, щоб не дати їм захопити глобальний ринок "ТІ". Інакше кажучи, "ТІ" втяглася в глобальну стратегічну координацію. Для реалізації цього задуму японська філія "ТІ" мала бути готовою одержати від штаб-квартири корпорації інструкції щодо конкурентної стратегії. Стратегічні плани вимагали від японської філії в разі необхідності здійснювати збиткову діяльність. Мало хто з потенційних партнерів погодився б на такі умови, оскільки це означало готовність одержувати негативні прибутки від інвестицій. Отже, для реалізації цієї стратегії "ТІ" створила в Японії власну філію.

Третім недоліком спільних підприємств є те, що спільна власність може стати причиною конфліктів та боротьби за право контролю між фірмами-інвесторами, які мають різні цілі або різні погляди на можливу стратегію. У випадку зі спільним підприємством "Fuji-Xerox" такої проблеми не існувало. За словами Тоні Кобаяші, виконавчого директора "Fuji-Xerox", з самого початку "Xerox" і "Fuji Photo" погодилися на довірчі стосунки з "Fuji-Xerox", надавши керівникам спільного підприємства значну свободу у визначенні власної стратегії. Водночас, як свідчать результати багатьох досліджень, у спільних підприємствах нерідко виникають конфлікти інтересів щодо стратегії та цілей, ці конфлікти, як правило, загострюються за участі в підприємстві фірм різного національного походження і часто призводять до ліквідації підприємства. Такі конфлікти зазвичай провокуються змінами у відносних повноваженнях партнерів щодо укладання ділових угод. Наприклад, якщо у спільному підприємстві між іноземною та місцевою фірмою іноземний партнер все більше дізнається про умови місцевого ринку, то він усе менше залежатиме від досвіду місцевого партнера. Це розширює повноваження іноземного партнера і, зрештою, призводить до конфліктів з приводу контролю за стратегією та цілями підприємства.

1.3 Регулювання міжнародної підприємницької діяльності

Регулювання міжнародного підприємництва, здійснюване переважно через належну організацію зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання, має таку множинну мету: 1) стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, зовнішньоекономічних зв'язків суб'єктів підприємницької діяльності;

2) створення сприятливих умов для інтеграції економіки України в систему світового поділу праці та її максимально можливе наближення до ринкових структур розвинутих країн; 3) здійснення захисту економічних інтересів України в цілому і конкретних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності зокрема; 4) надання однакових можливостей для ефективного господарювання всім суб'єктам підприємницької діяльності.

Окремі функції регулювання міжнародної підприємницької діяльності практично здійснюють державні органи законодавчої та виконавчої влади.

Верховна Рада України ухвалює закони стосовно зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання, затверджує законодавчо-нормативні акти щодо регулювання окремих напрямів зовнішньоекономічної діяльності, ратифікує міжнародні договори України.

Кабінет Міністрів України'.

* координує зовнішньоекономічну діяльність відповідних міністерств і державних комітетів, узгоджує роботу торговельних представництв України за кордоном;

* проводить переговори й підписує міжурядові договори (угоди) з питань зовнішньоекономічної та спільної підприємницької діяльності, забезпечує їхнє виконання;

* організує реєстрацію міжнародних спільних підприємств, складання платіжного балансу та раціональне використання державного валютного фонду України.

Національний банк України має повноваження: 1) забезпечувати збереження та раціональне використання в міжнародній підприємницькій діяльності золотовалютного резерву України; 2) репрезентувати інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав та укладати відповідні міжбанківські угоди; 3) провадити облік і розрахунки кредитних ресурсів, операції з валютними ресурсами, що надаються йому Державним валютним фондом України.

Міністерство економіки України виконує функції щодо: проведення єдиної зовнішньоекономічної політики в процесі виходу суб'єктів господарювання на зовнішній ринок, координації їхньої діяльності у сфері міжнародного бізнесу; контролю виконання всіма суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності відповідних законів і міжнародних договорів України; нетарифного регулювання діяльності суб'єктів спільного підприємництва.

Процес інтернаціоналізації підприємств і країн відбувається за участю різних міжнародних організацій. До основних міжнародних організацій фінансово-економічного спрямування, що здійснюють певну сукупність функцій стосовно регулювання спільної підприємницької діяльності, належать:

* Банк міжнародних розрахунків -- БМР (сприяння співпраці центральних банків країн світу і здійснення міжнародних фінансових операцій);

* Міжнародний банк реконструкції та розвитку--МБРР (спеціалізована установа ООН, основною метою діяльності якої є надання позик і кредитів країнам-членам ООН);

* Міжнародний валютний фонд -- МВФ (сприяння розвитку міжнародної торгівлі й валютних операцій, надання коштів у іноземній валюті);

* Міжнародна фінансова корпорація -- МФК (філія Міжнародного банку реконструкції і розвитку для інвестування приватного сектора економіки);

* Рада ООН з промислового розвитку --ЮНІДО (сприяння всебічному розвитку виробничої сфери країн-членів ООН);

* Європейський банк реконструкції та розвитку-- ЄБРР (філія МБРР з обслуговування країн Європи).

Регулювання міжнародної підприємницької діяльності здійснюється на трьох рівнях: національному, міжнародному і наднаціональному.

Система регулювання міжнародної підприємницької діяльності на національному рівні охоплює такі складові: 1) форми іноземних інвестицій (грошові кошти в іноземній валюті, різноманітні майнові та інтелектуальні цінності, цінні папери, торгові марки тощо);

2) вимоги до результатів діяльності іноземного партнера (масштаби діяльності, частка ринку, рівень імпортної технології, професійна підготовка кадрів); 3) трансферт прибутку іноземного інвестора (обов'язкове створення резервного фонду зі зберіганням його в банку країни, що приймає; фіксація розміру трансфертного капіталу і прибутку відповідно до правил валютного регулювання та угод про валютне співробітництво); 4) інвестиційні пільги та обмеження (субсидії, пільгові позики, звільнення від податків та їхнє часткове повернення, застосування прискореної амортизації); 5) гарантії дотримання прав іноземного партнера (залучення у вітчизняне правове поле; збереження існуючих пільг протягом інвестиційного циклу; відмова від заходів конфіскаційного характеру).

Зазвичай на міжнародному рівні регулюються:

1) ідентифікація ї інвестицій та інвесторів (визначення не тільки усталених форм інвестицій, а й тих, що можуть з'явитися після укладання угоди або підписання договору; зазначення тих юридичних осіб, які вважаються національними суб'єктами господарювання країни-учасниці відповідної угоди);

2) умови імпорту й заохочення іноземного капіталу (політика «відкритих дверей» держав-партнерів у спільній підприємницькій діяльності; зобов'язання країни, що приймає, стосовно стимулювання іноземних інвестицій);

3) переказування коштів (фіксація країною базування достатніх гарантій щодо безперешкодного переказування коштів у встановлені терміни);

4) розв'язання суперечок господарського та фінансового характеру (дрібних -- компетентним судовим чи адміністративним органом країни, що приймає; складніших -- Міжнародним центром урегулювання інвестиційних суперечок);

5) норми поведінки іноземних партнерів (загальні поняття, принципи і норми, яких мають дотримувати іноземні підприємці та які сприяють створенню позитивного іміджу зарубіжного партнера).

На наднаціональному рівні в рамках інтеграційних утворень регулювання міжнародної підприємницької діяльності здійснюється відповідно до угод (договорів), що фіксують взаємовідносини між багатьма країнами. Таке поточне регулювання відбувається у тім разі, коли забезпечуються вільний рух капіталів і гармонізація економічної політики країн-учасниць.

ІІ. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ

У МІЖНАРОДНІЙ ТОРГІВЛІ

Висвітлено головні положення структуризации світового ринку. Досліджено проблеми формування кон'юнктури світових товарних ринків, ціноутворення. Розглянуто напрями переходу України до ринку, орієнтація і на європейські глобальні інтеграційні структури, що розвиваються на принципах ЄС.

Ринок -- невід'ємна частина суспільного господарського відтворення -- тісно взаємодіє з усіма його елементами: виробництвом, споживанням, розподілом. Ринок є сферою товарно-грошового обміну, розвитку торговельних відносин між продавцем і покупцем. Національний ринок поєднує внутрішню та зовнішню торгівлю певної країни. Щодо світового ринку, то його первісним елементом є внутрішній ринок, на якому здійснюються торговельні операції з внутрішньої торгівлі.

Світовий ринок як сукупність національних ринків поєднує всесвітні гocподарські зв'язки на основі міжнародного поділу праці, спеціалізації, кооперування, інтеграції виробництва та збуту товарів і послуг.

До категорії світових належать товарні ринки, на яких велику частку становлять зовнішні торговельні операції (наприклад, світовий ринок олова, де експортна квота сягає 90% від його виробництва) і ті, де вона помірна, -- 30--50% (приміром, світовий ринок автомобілів), навіть незначна -- 10--20%.

Структуру світового товарного ринку А. Мазаракі та інші автори розглядають у трьох аспектах -- регіональному (або географічному), товарно-галузевому та соціально-економічному. Згідно із регіональною структурою світового ринку розрізняють ринки окремих країн або їхніх угруповань (рис. 3).

На погляд А. Рубан, товарно-галузева структура світового ринку складається з окремих товарних ринків, що відповідають ринку певного товару або його частини. Основою цієї класифікації є Міжнародна класифікація ООН -- Стандартна міжнародна торговельна класифікація (СМТК), Брюссельська митна номенклатура, гармонізована система опису товарів.

Товарно-галузева структура характеризується трьома провідними групами товарів -- готові вироби; сировина і напівфабрикати; послуги (рис. 4).

Рис. 3. Регіональна структура світового ринку

Рис. 4. Товарна структура світового ринку

Кожну товарну групу складають підгрупи товарів, які можуть бути самостійними ринками. Так, ринок промислової сировини поєднує ринки руд чорних і кольорових металів, дорогоцінного каміння, хімічної сировини тощо.

За ступенем монополізації та характером торговельних угод світовий ринок структурується як:

-- монополістичний, де панує один постачальник (ринок діамантів);

-- олігополістичний, на якому домінує група великих продавців (ринок нафти);

- атомістичний, де спостерігається невисока концентрація пропозиції товарів за участю багатьох постачальників і загострюється конкурентна боротьба (ринки текстильних, швейних товарів та ін.).

За характером торговельних угод і взаємин продавців та покупців розрізають три сектори світового ринку: закритий, відкритий і пільговий. До основах сегментів закритого сектору світового товарного ринку належать внутрішньо-фірмові постачання, тобто товарообіг між філіями головних і дочірніх підприємств великих монополій або ТНК; субпостачання товарів малих і середніх фірм, які є підрядчиками великих монополій, внутрішня торгівля регіональних інтеграційних об'єднань, постачання товарів за програмами допомоги, за особливими міждержавними угодами, зустрічна торгівля. На закритому ринку продавці й покупці взаємодіють на основі некомерційних стосунків, бо їх об'єднує юридична залежність, угоди про міжнародну спеціалізацію та кооперування, система часткової участі й фінансового контролю, преференційні й спеціальні торговельно-економічні, валютно-кредитні, військово-політичні та інші специфічні договори.

Різні фактори розвитку світових товарних ринків формують відповідну ринкову кон'юнктуру, яка віддзеркалює зміни конкретних умов функціонування ринку та співвідношення попиту й пропозиції, що пов'язані з динамікою цін на товари і прибутками фірм.

Кон'юнктура є невід'ємною особливістю формування й розвитку світових товарних ринків. Короткочасні коливання і зміни товарного ринку досліджуються на мікрорівні з метою врахування в господарській діяльності на рівні підприємств, галузей і всієї національної економіки. Ринкова кон'юнктура використовується у стратегії управління, у виборі форм і методів конкурентної боротьби, у забезпеченні ефективності зовнішньої торговельно-економічної діяльності.

Формування кон'юнктури світових товарних ринків, що базується на циклічному розвитку світового господарства, характеризує ринкову економіку. Великі цикли кон'юнктури досліджував відомий економіст Н.Д. Кондратьєв. 3a його теорією, фактор -- це сила руху будь-якого процесу, яка визначає його характер. Кон'юнктурно-формувальний фактор (КФФ) -- це сила, що формує і визначає характер ринкової економічної кон'юнктури. Провідними елементами КФФ є пропозиція і попит.

Попит -- це платоспроможна потреба в товарах для споживання та поповнення товарних запасів. Пропозиція -- сума товарів, вироблених для збуту на ринку, й реалізації товарних запасів. Співвідношення попиту і пропозиції зумовлює ринкову ціну на товар. Факторами групи попиту є рівень особистого й виробничого споживання товарів, обсяг надходжень їх у товарні запаси, прибутки, купівельна спроможність країн. Фактори групи пропозиції -- це обсяг виробництва товарів, їхня конкурентна спроможність, рентабельність виробництва, норми прибутків фірм, їхнє адаптування до впровадження досягнень науки і техніки.

Умови формування кон'юнктури (УФК) -- це зовнішнє середовище щодо і КФФ, яке впливає на КФФ. УФК можна поділити на три групи: економічні, соціально-політичні та міжнародні (рис. 5).

Рис. 5. Умови формування кон'юнктури

Результатом взаємодії КФФ та УФК є різні форми прояву економічної кон'юнктури (ФПК). Головними їхніми відмінностями, за якими їх відрізняють, є співвідношення попиту і пропозиції, динаміка світових цін, ділова активність на ринку (число укладених угод).

В умовах знижувальної кон'юнктури спостерігається стабільна перевага пропозиції товару над попитом, падіння цін на товар, скорочення числа укладених угод. Таке становище на ринку називають ринком покупця.

На наш погляд, низька кон'юнктура свідчить про переважання пропозиції товару над попитом до позиції їхнього урівноваження, коли число торговельних операцій і ринкові ціни падають до мінімуму, знижуються прибутки фірм.

Кон'юнктура підвищувальна -- це стабільне переважання попиту над пропозицією, зростання ринкових цін на товар і числа торговельних угод (ринок продавця). Це означає, що висока кон'юнктура має тенденцію до збереження переваги попиту на товар над його пропозицією, починається вирівнювання їхнього балансу, ціни на товар і число торговельних операцій сягають максимуму, зростають прибутки фірм.

Короткочасний стан ринку, коли врівноважені попит і пропозиція, називають ринковою рівновагою. Затяжний стан ринку переваги пропозиції товару над його попитом, насичення ринку товаром зумовлюють зниження цін, мляву кон'юнктуру, стан економічної кризи -- збитки фірм і банкрутства.

Універсальним показником і барометром товарної кон'юнктури є ціна на товар.

Ціна -- це грошове вираження вартості товару. Ціни на товар залежать від спільних витрат на виробництво товару з урахуванням його ринкової вартості. Ціна визначається суспільне необхідними затратами праці на виробництво товару, тобто робочим часом, необхідним для виробництва товару в певних умовах, за середнього рівня кваліфікації та інтенсивності праці.

Основними цінотворчими факторами є ціна виробництва товару, співвідношення попиту і пропозиції на ринку товару, механізм регулювання цін (наприклад, фіксування рівня цін, їхнє "заморожування", державний контроль за цінами, встановлення меж і допустимих змін цін із фіксуванням верхнього та нижнього рівнів їхніх коливань). На світові товарні ціни впливає стан грошової сфери -- зміни купівельної спроможності національної грошової одиниці, валютних курсів, інфляція (знецінення валюти) тощо.

Для світового ринку характерна багатоваріантність цін на товар. Вони відрізняються за сферами дії, характером формування, ступенем зближення з рівнем ринкової ціни. За сферами товарообігу розрізняють ціни внутрішнього і зовнішнього ринків. Зовнішньоторговельні ціни бувають експортні й імпортні, які враховують обсяг витрат за доставку товару від експортера до імпортера. Розрізняють ціни закритого й відкритого секторів світового товарного ринку.

Багатоваріантність внутрішньо-торговельних цін негативно впливає на визначення рівня світових цін на товари. За світові правлять ціни звичайних торговельних операцій, типових для світової комерційної практики. Вони поширюються на переважну частину світової торгівлі, доступні будь-якому продавцеві й покупцеві світового ринку.

Головною умовою переходу України до ринку є відмова від тоталітарно-директивної моделі суспільства. Досвід переконує, що ринкова трансформація розвивається у трьох головних напрямах: лібералізація економіки, приватизація власності, створення ринкової інфраструктури. При цьому важливо створити атрибутику загальноекономічної та ринкової інфраструктури, поглибити торговельно-економічні, фінансово-інвестиційні, виробничо-технологічні глобальні процеси.

В Україні прийнято низку законів, що сприяють інтеграції її економіки у світове господарство, у міжнародний розподіл праці. Це, зокрема, закони "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про режим іноземного інвестування", "Про спеціальні (вільні) економічні зони" та інші. Тільки на початок 1997 року було створено 3328 спільних підприємств, залучено близько 500 млн. дол. США прямих зарубіжних інвестицій5. Цей процес триває.

Обсяг іноземних інвестицій в економіку України у 2000 році збільшився порівняно з 1999 роком на 23,9% і становив 583,7 млн. дол., загальна сума інвестованого капіталу дорівнювала 792,2 млн. дол., що на 5% більше, ніж у 1999 році-Зокрема, інвестиції із країн СНД та Балтії становили 40,5 млн. дол. (5,1% до загального обсягу), з інших країн світу -- 751,7 млн. дол. (94,9%). Прямі іноземні інвестиції в економіку України надійшли із 110 країн світу, їхній загальний обсяг на 1 січня 2001 року становив 3865,5 млн. дол. Найбільші обсяги іноземних інвестицій внесено: нерезидентами зі США -- 635,8 млн. дол. (16,4% до загального обсягу), Кіпру -- 372,6 млн. дол. (9,6%), Нідерландів -- 361,8 млн. дол. (9,4%), Російської Федерації -- 314,3 млн. дол. (8,1%), Великобританії -- 299,4 млн. дол. (7,7%), Німеччини -- 237,9 млн. дол. (6,2%), Віргінських островів (Британія) -- 176,8 млн. дол. (4,6%), Кореї -- 170,4 млн. дол. (4,4%). На ці країни припадає 70,8% загального обсягу прямих інвестицій, вкладених в економіку України.

Велику зацікавленість інвестори виявляють до таких галузей економіки України, як харчова промисловість -- 775,5 млн. дол. (20,1% до загального обсягу), внутрішня торгівля -- 727,8 млн. дол. (18,8%), машинобудування та металообробка -- 347,6 млн. дол. (9,0%), фінанси, кредит і страхування -- 248,1 млн. дол. (6,4%), паливна промисловість -- 227,0 млн. дол. (5,9%)6.

В Україні відносно розвинена промисловість, але її продукція може конкурувати переважно на ринках СНД і в країнах, що розвиваються, де низька якість товарів через застарілі технології, обладнання та недосконале професіональне виконання. Вважаємо, що на світові ринки Україна має виходити з конкурентоспроможною продукцією, а не шукати невибагливих клієнтів.

На наш погляд, слід створити єдиний економічний союз на основі валютно-платіжного союзу СНД, з єдиною резервною наднаціональною валютою, яка б не була національною для жодної з держав СНД. Вона не працюватиме на жоден конкретний бюджет. Це значно спростить міжнародні розрахунки, дасть змогу відкрити економічні кордони, спростити взаємні митні збори та платежі, створити єдину фондову і валютну біржі СНД, єдину товарну біржу із товарними біржами в кожній окремій країні, єдину банківську систему СНД із Єдиним центральним банком СНД, який би керував, регулював і здійснював нагляд за монетарною політикою СНД. Вважаємо, що це дасть значний поштовх для розвитку не лише України, а й країн СНД з метою подальшої інтеграції в ЄВС.

Україна має значну сировинну базу, багаті родовища корисних копалин, і надмірний експорт мінеральної сировини за низькими цінами не приносить їй належних прибутків.

Агропромисловий комплекс також має потужну базу розвитку і можливість швидкої експортної спеціалізації, але низька продуктивність і якість продукції сільського господарства, стан технологій АПК стримують вихід України на світовий ринок. Крім того, Заходу українська сільськогосподарська продукція не потрібна. Росія та інші країни СНД також не купуватимуть за світовими цінами сільськогосподарської продукції в України, оскільки за такими цінами знайдуть значно кращу продукцію на Заході.

В Україні потужний технологічний потенціал ВПК, якому необхідна конверсія, а високі технології в експорті посідають незначне місце.

Україна має розвинений науковий потенціал, однак коштів на його ефективний розвиток, на впровадження наукових розробок не виділяється. Ці високі наукомісткі технології, як правило, за безцінь купують за кордоном, успішно "проваджують, отримують надприбутки, а Україна з часом купує свої ж технології уже як поточні, за валюту.

Вважаємо за потрібне першочергово розглянути цю проблему, створити на кожному виробництві науково-дослідні групи, які б не лише розробляли нові технології, а й впроваджували у життя наукові розробки і пропозиції, зберігаючи авторське право.

Як стверджує Ю. Бендерський, за економічним і науковим потенціалом Україна входить до першої п'ятірки країн Європи, а за ефективністю використання замикає першу сотню країн світу. Це пояснюється низькою конкурентоспроможністю експортного виробництва, важким періодом депресії в економіці, пов'язаної зі структурними перетвореннями і переходом на ринкові відносини.

На думку Ю. Бендерського, безпосередня й активна участь України у сучасних інтеграційних процесах об'єктивно зумовлена перевагами міжнародного поділу праці, а також потребою подолати штучну відокремленість нашої держави від світового господарства, до якої спричинили її односторонній розвиток у межах високоспеціалізованих СРСР і РЕВ, деформовані зовнішньоекономічна політика й механізми зовнішньоекономічної діяльності, нерозвинені товарно-грошові відносини та національні ринки товарів, послуг, праці й капіталу.

Для ефективної й організаційно оформленої інтеграції України в сучасні світогосподарські зв'язки необхідні певні політико-правовові, економічні, соціально-культурні й інфраструктурні передумови.

Основні політико-правові передумови інтеграції такі: політичне визначення України; забезпечення територіальної цілісності та створення адекватної системи національної безпеки; незаперечне виконання міжнародних зобов'язань, особливо у сфері прав людини; безпосередня участь у регіональних і глобальних політичних процесах; формування відповідного законодавства і вироблення ефективних механізмів та інструментарію його виконання.

До головних соціально-культурних передумов інтеграції належать: національна ідея та національна ідеологічна мета держави; відродження і виховання почуття власної гідності, створення умов соціально-культурної життєздатності народів України; формування сучасної, орієнтованої на світові пріоритети системи науки й освіти; формування інфраструктурних передумов, пов'язаних насамперед із розвитком транспортних комунікацій, необхідних для нормальної життєдіяльності суверенної держави; розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем із підімкненням їх до міжнародних телекомунікаційних, супутникових та цифрових систем.

Формуючи інтеграційну стратегію і тактику, треба враховувати особливості України як потенційної учасниці міжнародних економічних угруповань: відсутність досвіду державності; нерозробленість політико-правових регуляторів та інструментів; нерозвиненість ринкових відносин; погіршення економічного стану; запас соціальної витримки населення, який виснажується.

Значний вплив на інтеграційну мотивацію і політику України мають такі чинники: збіг періодів дезінтеграційних та інтеграційних процесів; розміщення у регіоні, що характеризується інтеграцією високого рівня продуктивних сил; конкурентність щодо аналогічних інтересів країн Східної Європи; негативний досвід інтеграції у складі СРСР і РЕВ.

На наш погляд, інтеграція України у світове господарство можлива через: активну і ліберальну зовнішньоекономічну політику; формування середовища, сприятливого для іноземного підприємництва й інвестування та транснаціоналізацію високомонополізованих підприємств; укладання двосторонніх міждержавних економічних угод та участь у багатосторонніх міжурядових переговорах; інтенсифікацію східноєвропейських інтеграційних процесів і формування передумов інтеграції у західноєвропейські інтеграційні структури.

На процеси входження України до сучасної системи світогосподарських зв'язків впливають конкретні внутрішньо- і зовнішньоекономічні фактори.

Серед внутрішньо-економічних факторів принциповим є перехід України до ринкової економіки, для чого потрібні розроблення і реалізація відповідної довгострокової програми. Вона має, по-перше, враховувати сучасний соціально-економічний стан і особливості України; по-друге, бути адаптованою до еволюціонуючого зовнішнього середовища; по-третє, спиратися на досвід переходу до ринкових відносин інших постсоціалістичних країн.

Важливе значення має такий довгостроковий фактор, як структурна перебудова національної економіки, орієнтована на сучасні техніко-технологічні, економічні, екологічні й соціальні стандарти. Деформована структура національної економіки не відповідає критеріям суверенного розвитку України як із точки зору оптимальних пропозицій самозабезпечення й зовнішньоекономічної спеціалізації, так і з науково-технологічних, соціальних і особливо екологічних позицій. Найважливіші негативні характеристики структури економіки України такі:

-- велика питома вага фізично й морально застарілої техніки у складі основних виробничих фондів (понад 60%), що стала результатом екстенсивних методів розвитку економіки і насамперед її базових галузей;

-- диспропорції у системі самозабезпечення ключових галузей життєдіяльності країни;

-- незбалансованість галузевої структури промисловості з точки зору її соціальної орієнтації (потенціал промисловості на 90% формують важкі галузі, питома вага виробництва предметів споживання становить близько 30%, тоді як У розвинених країнах -- 50--60%).

Вважаємо, що входження України до будь-яких інтеграційних угруповань без чіткого бачення перспектив структурної реорганізації може призвести не лише до консервації, а й до посилення негативних тенденцій у всіх галузях національної економіки. І навпаки, участь України в інтеграційних процесах за умов цілеспрямованої внутрішньої структурної політики дасть змогу ефективніше виправити деформовану економіку виходячи з таких пріоритетів структурної переорієнтації:

-- науково-технічне й технологічне оновлення виробництва із забезпеченням його конкурентоспроможності шляхом глибокої модернізації. Зменшення ресурсомісткості за рахунок ефективного використання власних паливно-сировинних ресурсів;

-- підвищення рівня внутрішньої збалансованості національної економіки для зменшення зовнішньої залежності в розвитку її ключових галузей за рахунок формування системи власної міжгалузевої кооперації і забезпечення повних виробничих циклів;

-- формування умов для соціальне орієнтованого розвитку національної економіки за рахунок, з одного боку, цілеспрямованої трансформації її структури, з другого -- завдяки забезпеченню балансу споживчого ринку з доходами населення, підвищенню мотивації до праці, фінансової макростабілізації.

На нашу думку, нову економічну політику в цілому і реалізацію пріоритетів структурної переорієнтації зокрема слід здійснювати поетапно.

На першому етапі Україні треба досягти фінансової макростабілізації, зупинити процес падіння виробництва і створити комплекс умов для виходу з кризового стану.

Для України й досі актуальним залишається розроблення й оприлюднення концепції реформування і розвитку економіки. Вона повинна мати чітко означені національну ідею й ідеологію, пріоритети і терміни реалізації, конкретні параметри й завдання, спиратися на наявні національні, регіональні й геополітичні реалії.

Докорінних змін потребує і структурна політика в Україні. Тут варто виділити два цільових блоки завдань. Перший -- цілеспрямована діяльність, що має на меті технологічну реконструкцію виробництва, прискорений розвиток галузей, які є ключовими для динамізації НТП. Це інформаційні технології, генна та клітинна інженерії, промислове застосування напрацювань щодо технологічних процесів зварювання, термічного різання, високого тиску, плазмової обробки, створення принципово нових видів композитних і порошкових матеріалів, розроблення нових видів металевих, керамічних матеріалів тощо.

Другий блок стосується проблеми формування суб'єктності виробничої діяльності в Україні у сучасних і доцільних формах. Ідеться про створення широкої мережі малих і середніх підприємств, які б виготовляли товари, надавали послуги, створюючи тим самим нові робочі місця.

На думку Ю.М. Пахомова, у рамках визначення загальнонаціональних економічних пріоритетів доцільно створювати конкурентоспроможні недержавні підприємницькі структури на національному українському капіталі у формі ТНК. Вони можуть розглядатися як суттєвий чинник виходу українських структур на зовнішні ринки, передовсім регіональні. Виходячи із суті ТНК (поєднання іноземного капіталу з місцевою робочою силою), діяльність українських ТНК може в перспективі розглядатися як форма економічної експансії держави у країнах близького й далекого зарубіжжя".

Важливим напрямом стабілізації економічної ситуації в Україні є розв'язання проблеми прав власності й удосконалення процесу приватизації. Для цього пропонується запровадити дієвий механізм використання приватизовуваної власності, виходячи з таких ознак власності, як володіння, розпорядження і користування. Доцільно також модифікувати сам процес приватизації з акцентом на відповідне наповнення, розпорядження, користування. Таке наповнення може ґрунтуватися на опрацюванні механізму передачі власності у користування і розпорядження. За умов, якщо власність використовується ефективно і за призначенням протягом 5 років, її можна повністю передати у володіння того, хто нею користується, у т. ч. за залишковою вартістю.

Цей напрям передбачає термінове визначення підприємств, які належать до державних, казенних, а також таких, котрі можуть бути приватизовані безпосередньо, чи таких, що спочатку передаватимуться у розпорядження й користування.

Не втрачає актуальності й стимулювання інвестиційних процесів за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел.

Потрібен комплекс заходів для подолання тіньової економіки держави. Це органічно поєднано з проблемами повернення капіталу з-за кордону та легалізацією тіньового обігу капіталу на національному рівні. Проблема подолання тіньової економіки є важливим складником досягнення економічної безпеки держави.

На другому етапі можлива активізація економічного розвитку, орієнтована на формування кількісних і якісних позитивних тенденцій за рахунок динамічної науково-технічної та інвестиційної діяльності.

На третьому етапі у порівняно довгостроковій перспективі можливе створення стабільних умов для встановлення і саморозвитку ефективної національної економіки, внутрішньо збалансованої й глибоко інтегрованої у глобальні структури світового господарства.

Отже, необхідною передумовою здійснення ефективної глобальної інтеграційної політики України є синхронізація відповідних фінансово-економічних і політичних процесів із масштабами й темпами розвитку національної економіки під впливом внутрішньо-економічних факторів.

На думку В. Дергачова, на найближчі 10--15 років ключове значення для України матимуть економічні відносини з країнами СНД та з суверенними слов'янськими державами. Інтеграційна політика щодо країн СНД, Балтії і слов'янських держав має орієнтуватися на створення спільних ринків валют, товарів, Цінних паперів, послуг, капіталів і робочої сили9.

На мікроекономічному рівні цьому мають сприяти процеси транснаціоналізації з урахуванням рівня ефективної спеціалізації та кооперації у науково-технічній і виробничій сферах різних галузей економіки України.

На макроекономічному рівні найактуальнішим є створення режиму вільного руху товарів, а також формування ефективної міждержавної розрахункової системи (на основі платіжної або клірингової угоди). Без налагодження такого типу інтеграційних зв'язків Україна може втратити зовнішні ринки у країнах СНД, Балтії та слов'янських державах. Вона не буде готова до активних дій на інших ринках (низька конкурентоспроможність українських товарів, насиченість міжнародних ринків, їхній закритий характер тощо). Виникає реальна загроза втрати ключових елементів свого експортного потенціалу внаслідок розриву не лише неефективних, а й ефективних науково-технічних і виробничих зв'язків.

Інтеграційна політика України щодо східноєвропейських країн має орієнтуватися на відновлення ефективних традиційних зв'язків у сфері науки, освіти, міжнародної спеціалізації та кооперування.

Як твердить О. Кириченко, у довгостроковому контексті очевидна орієнтація України на європейські інтеграційні структури, що розвиваються на основі ЄС.

Група фахівців Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України під керівництвом професора В. Сіденка обґрунтовано сформулювала основні завдання зовнішньоекономічної політики України щодо ЄС та країн членів цієї організації: якомога повніша реалізація у відносинах із ЄС загальних принципів торговельно-економічного співробітництва; своєчасне і комплексне вжиття економічних та політичних заходів, необхідних для початку переговорів із ЄС щодо створення у перспективі зони вільної торгівлі; забезпечення безперешкодного доступу основних експортних товарів і послуг України на ринки ЄС.

ІІІ. ФІНАНСОВІ АСПЕКТИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ У СВІТОВУ ОРГАНІЗАЦІЮ ТОРГІВЛІ

Останніми роками у суспільстві точиться гостра дискусія з приводу того, чи потрібне Україні членство у Світовій організації торгівлі (СОТ). Однозначно цього питання часом не можуть оцінити не лише пересічні громадяни, а й фахівці, досвідчені економісти. Багато суперечок викликає воно і в середовищі політиків. Річ у тому, що суспільство дуже погано обізнане з тим, що таке система угод ГАТТ/СОТ, які функції вона виконує, на що спрямована її діяльність. Саме це, а також чи потребує Україна членства в цій організації ми й спробуємо з'ясувати.

Зовнішня торгівля незмінне викликає інтерес у суспільстві. Саме цю сферу людської життєдіяльності у переважній більшості країн світу регулює система угод ГАТТ/СОТ. Багатостороння торговельна система ГАТТ/СОТ націлена на створення такого господарського середовища, яке б заохочувало торгівлю товарами і послугами, інвестиції та створення нових робочих місць. Система ГАТТ/СОТ покликана забезпечити стабільність і передбачуваність такого середовища, насамперед для економічного розвитку.

Історія глобалізації світової торгівлі й приведення зовнішньоторговельних режимів країн світу до єдиної універсальної бази почалася у 1947 році, коли на Женевській конференції 23 країни світу підписали багатосторонню міжурядову угоду -- Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГАТТ). У цій угоді було закладено принципи й правові норми, якими мали керуватися країни під час взаємних торговельних стосунків. В основу ГАТТ було покладено такі принципи:

-- торгівля без дискримінації (тобто всі рівні і поділяють переваги, що виникають із будь-якого зниження торговельних бар'єрів);

-- захист ринків через тарифи;

-- стійка основа торгівлі (обов'язковість дотримання тарифних рівнів, погоджених сторонами, що домовляються);

-- сприяння справедливій конкуренції;

-- заборона на введення кількісних обмежень імпорту (за винятком окремих дозволів у разі певних труднощів із платіжним балансом);

-- звільнення від виконання зобов'язань (будь-яка країна може просити скасувати конкретні зобов'язання, якщо це обґрунтовано її економічними обставинами).

Однією з базових засад, покладених в основу ГАТТ, є режим найбільшого сприяння в торгівлі, який полягає у тому, що коли одна країна надає іншій більш сприятливий режим доступу на свій ринок, то вона одночасно й безумовно надає такий же режим іншим країнам. Режим найбільшого сприяння застосовується до мита й митних зборів, які стягуються у зв'язку з імпортом або експортом товарів, а також із міжнародними платежами за імпорт або експорт, до способу стягнення такого мита, митних зборів та платежів, до правил і формальностей, пов'язаних з імпортом або експортом товарів, до внутрішніх податків і зборів, що застосовуються до товарів, які імпортуються, до законів, правил і вимог, які впливають на продаж імпортних товарів на внутрішньому ринку.

Згідно з принципом ГАТТ стосовно режиму найбільшого сприяння країни мають проводити недискримінаційну політику щодо договірних сторін ГАТТ. Норма ГАТТ щодо національного режиму доповнює принципи режиму найбільшого сприяння. Принцип національного режиму передбачає те, що імпортним товарам має надаватися режим не менш сприятливий, ніж той, що надається аналогічним товарам національного виробника. Сферою застосування національного режиму є: внутрішні податки (передусім непрямі (акциз, ПДВ); закони чи правила, що стосуються внутрішнього продажу, купівлі або використання товарів; правила внутрішнього кількісного регулювання щодо змішування, переробки чи використання товарів у певних кількостях або пропорціях.

Правила СОТ про національний режим та режим найбільшого сприяння допомагають у забезпеченні ефективного розподілу й використання ресурсів, вимагаючи рівноправ'я іноземних та вітчизняних товарів у тому, що стосується непрямого оподаткування, а також проведення аналогічної політики щодо всіх іноземних товарів.