Міжнародна економіка

Зміст

1. Малий бізнес у системі ТНК.

2. Класифікація фірм суб'єктів міжнародної економічної діяльності.

3. СОТ як головний суб'єкт міжнародної торговельної політики: основні принципи та функції.

4. Стимулювання та захист інвестицій в Україні.

5. Проблеми зовнішньої заборгованості України.

6. Міжнародна організація праці: мета і функції.

7. Ринок євровалют.

8. Національне та міждержавне регулювання платіжного балансу.

9. Міжнародні економічні організації системи ООН.

10. Форми залучення України в міжнародну економічну систему.

11. Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про захист іноземних інвестицій»: основні положення.

Задача

1. Малий бізнес у системі ТНК

Транснаціональні корпорації (ТНК) є головним суб'єктом світо господарських відносин і формою, що втілює в собі, як правило, всі види сучасного міжнародного бізнесу.

Для визначення ТНК важливими є як кількісні, так і якісні критерії. ТНК сьогодні - це в основному великі за обсягом виробництва та величиною доданої вартості, виключно ефективні з точки зору виробництва і прибутку фірми. Вони мають величезний економічний потенціал.

Середньорічний обсяг продажів ТНК становить кілька сотень мільйонів доларів, понад 500 ТНК мають річний обсяг збуту понад 1 млрд. дол., а найбільші - десятки мільярдів доларів США.

У цілому ТНК контролюють 70 - 90 % ринків товарів, послуг і технологій. Загальний обсяг реалізації 200 найбільших з них уже становить понад 30 % світового валового внутрішнього продукту.

Разом з тим слід зазначити, що велетенські розміри не є обов'язковими для ТНК. Часто ТНК бувають порівняно невеликими за масштабами операцій, але незвичайно гнучкими, виключно ефективними з точки зору виробництва і прибутку (особливо у сфері наукомісткої технології, обслуговування та ін.).

Головними критеріями транс національності фірми є три моменти: 1) система міжнародного виробництва, що ґрунтується на розпорошенні виробничих одиниць по багатьох країнах; 2) проникнення в передові галузі виробництва, швидкий розвиток яких передбачає наявність величезних капіталовкладень і залучення висококваліфікованих працівників; 3) поведінка фірми.

Транснаціональність капіталу і діяльності є основною рисою ТНК. Вирішальним у визначенні ТНК є не стільки те, з яких країн надходить капітал, скільки те, куди він прямує, де оперує, звідки здобуває прибутки. Більшість сучасних ТНК становить один національний, а не багатонаціональний капітал.

Інакше кажучи, ТНК - це міжнародні концерни, тобто групи підприємств (дочірніх фірм) навколо іншого підприємства (материнської компанії), яка тримає акції цих підприємств. Для того, щоб бути спроможною контролювати дочірні підприємства, головному підприємству в багатьох західних країнах достатньо мати від 20 до 40 % акцій. У США, де акції багатьох підприємств належать сотням і тисячам акціонерів, для ефективного контролю достатньо оволодіти 10 - 15 % акцій.

Деякі ТНК функціонують більш ніж у 100 країнах. Наприклад, фірма «Інтернешнл Бізнес Мешінз» має філії більш ніж у 80 країнах, «Сіменс» - у 52, концерну «Дженерал Моторс» належить 209 заводів у США, 12 - у Канаді і 32 - в інших країнах.

Уявлення про організаційну структуру ТНК буде неповним без розгляду питання про роль «малого бізнесу» в системі ТНК. Справа в тому, що для ефективного і конкурентного функціонування ТНК залучає в орбіту свого впливу так званий «малий бізнес», що складається з великої кількості венчурних підприємств, субпідрядників, дилерів та інших форм дрібних підприємств.

Включення «малого бізнесу» в організаційну структуру ТНК зумовлюється як інтересами дрібних підприємців, так і вигодами, які приносить транснаціональним корпораціям взаємодія з «малим бізнесом». Для «малого бізнесу» співробітництво з ТНК створює можливість застосування техніки і технології, які дорого коштують, вдаватися до послуг менеджерів - консультаційних фірм ТНК, здійснювати інновації, користуючись результатами НДДКР та маркетингових досліджень великих корпорацій.

Разом з тим ТНК використовують «малий бізнес» канали швидкої і ефективної адаптації до місцевих умов виробництва і ринку збуту продукції, зв'язки з урядами приймаючих країн (в більшості країн світу система «малого бізнесу» знаходиться під протегуванням уряду). Отримання деталей, вузлів, комплектуючих від місцевих субпідрядників призводить до економії транспортних витрат і створює імідж ТНК як охоронців місцевих виробників. І нарешті, укладання договорів з підприємствами «малого бізнесу» дозволяє ТНК усувати досить небезпечних конкурентів. Багато споживачів віддають перевагу закупівлі продукції у національних (місцевих) виробників.

Взаємодія ТНК з «малим бізнесом» здійснюється в різних формах. Найпоширенішими з них є такі:

1) Контрактна система (контракт про поставку, виключний контракт);

2) «франчайзинг»;

3) Ділові послуги.

Дія системи усталених зв'язків ТНК з «малим бізнесом» має подвійне значення в розвитку інтеграційних процесів у ширину і в глибину. По-перше, взаємодія ТНК з «малим бізнесом» сприяє проникненню іноземного капіталу в дедалі ширше коло країн. Наприклад, італійська фірма «Оліветті» вклала 50 млн. дол. у 20 малих американських фірм, що спеціалізуються на програмному забезпеченні обчислювальної техніки. Вкладення такої великої суми дозволило «Оліветті» розширити збут своєї продукції на американському ринку, таким же чином діє фірма і в інших країнах.

По-друге, формування усталених зв'язків ТНК з «малим бізнесом» сприяє структурній перебудові національного господарства країни, підвищенню його «відкритості», а тому може розглядатись як один з напрямків інтеграції даної країни в систему світового господарства.

2. Класифікація фірм суб'єктів міжнародної економічної діяльності

Будь-яка зовнішньоторгова операція українських підприємств починається з вибору підходящого партнера, тобто контрагента.

Контрагентами в міжнародній торгівлі називають сторони, що знаходяться в договірних відносинах з купівлі-продажу товарів чи наданню послуг.

Іноземними контрагентами наших українських підприємств виступають фірми та організації, що являють собою протилежну сторону зовнішньоторгової угоди. Контрагентом експортера виступає імпортер, орендодавця - орендатор, підрядчика - замовник і т.д.

Вдалий вибір іноземного контрпартнера має важливе значення для забезпечення ефективності ЗЕД, попередження непорозумінь, фінансових втрат. Серед контрагентів, що діють на світовому ринку, можна виділити фірми та державні органи й організації.

Найчастіше у зовнішньоторгових операціях приймають участь фірми. Під фірмою розуміється відособлене в процесі суспільного розподілу праці підприємство, що здійснює господарську діяльність з метою одержання прибутку. Фірми, що діють на світовому ринку, класифікуються за такими критеріями:

1) виду господарської діяльності і характеру операцій;

2) правовому становищу;

3) характеру власності;

4) приналежності капіталу і контролю;

5) об'єму операцій.

В залежності від виду господарської діяльності та характеру операцій фірми поділяються на промислові, торгові, транспортні, страхові, інженерингові, туристичні та ін.

Промислові компанії складають одну з найбільш багаточислених груп. До них відносяться фірми, в яких 50% обігу і більше складає продукція, випущена на власних підприємствах. В США, Японії і Німеччині таких компаній 2 млн. Першорядне місце серед них займають автомобільні, авіакосмічні, машинобудівні, електротехнічні, електронні і приладобудівні фірми.

В країнах з високорозвиненою ринковою економікою значне місце займають сільськогосподарскі й агропромислові компанії (США, Німеччина, Франція, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Данія, Канада, Австрія і т.д.).

Торгові фірми займаються операціями купівлі-продажу і можуть входити чи в систему збуту промислових фірм, чи виступати в ролі незалежних торгових посередників.

В економіці всіх західних, а також країн, що розвиваються, важливу роль відіграють транспортні, інженерінгові, телекомунікаційні, банківські, страхові, фінансово-інвестиційні, лізингові, інноваційні та інші компанії.

Говорячи про класифікацію фірм по правовому становищу, треба відзначити, що кожна фірма, що приймає участь в господарській діяльності, в т.ч. пов'язаної з виходом на світовий ринок, відноситься до відповідної правової форми. У відповідності до норм громадянського й торгового права окремих держав правові форми фірм мають специфічні для кожної країни особливості. Разом з тим можна виділити основні види правових форм, характерних для більшості країн. Це насамперед:

- індивідуальні підприємці;

- об'єднання підприємців.

До індивідуальних підприємців відносяться фізичні особи, що здійснюють господарські операції в різних сферах діяльності (промислової, торгової, транспортної, банківської і т.д.). Фірми даної категорії підписують комерційні угоди від свого імені й несуть повну відповідальність всім своїм майном відповідно до зобов'язань фірми. Вони підлягають публічній звітності і не являються юридичними особами.

Об'єднання підприємців, в свою чергу, реалізуються в двох видах: товариство і спілка.

При організації товариств підприємці не тільки об'єднують свої капітали, але й приймають безпосередню участь в діяльності фірми, керують нею. Члени товариств несуть необмежену майнову відповідальність відповідно до зобов'язань фірми.

При організації спілок об'єднуються тільки капітали підприємців, а самі вони не приймають участі у веденні справ фірми. Керівництво фірмою здійснюють професіональні менеджери, яких призначають самі вкладники. Товариства і спілки поділяються на певні види. Існують і проміжні форми між товариствами і спілками (наприклад, командитне товариство, акціонерно-командитне товариство та ін.). Проте, більша частина фірм - це акціонерні компанії чи товариства з обмеженою діяльністю.

За характером власності фірми поділяються на приватні, державні, кооперативні; за приналежністю капіталу і контролю - на національні, іноземні й змішані.

Національними називають фірми, капітал яких належить підприємцям своєї країни. Національна приналежність визначається також місцезнаходженням і реєстрацією основної (головної) компанії. Наприклад, найбільша в світі компанія з виробництва конторського обладнання і електронно-обчислювальних машин "ІВМ" при міжнародному характері діяльності являється національною фірмою США. До іноземних відносяться фірми, капітал яких належить іноземним підприємцям повністю чи в певній частині, що забезпечує їм контроль. Іноземні фірми створюються в формі філіалів, дочірніх і акціонерних компаній закордонних головних фірм і реєструються в країні місцезнаходження. Інколи іноземні фірми грають провідну роль на ринку тої чи іншої країни, тому треба знати , якої материнської (головної) компанії належить іноземна фірма і який характер її підлеглості.

Змішаними по капіталу називають фірми, капітал яких належить підприємцям двох або кількох країн. Реєстрація змішаної форми здійснюється в країні одного із засновників на основі діючого в ній законодавства, що визначає місцезнаходження її штаб-квартири. Змішані по капіталу компанії називаються спільними підприємствами в тому випадку, коли мета їх створення - здійснення спільної підприємницької діяльності.

Форми змішаних по капіталу компаній різноманітні. Частіше всього в формі змішаних створюються такі міжнародні об'єднання як картелі, синдикати, трести, концерни. Фірми, капітал яких належить підприємцям кількох країн, називаються багатонаціональними. За об'ємом операцій фірми діляться на великі, середні і малі компанії. Тут треба мати на увазі, що в різних країнах ці поняття не являються однаковими.

Правильний вибір контрагентів, діючих на світових ринках, багато в чому залежить від виявлення:

- фірменої структури конкретної галузі;

- ролі провідних фірм на світовому і національному товарному ринку;

- організаційних форм їх діяльності;

- методів діяльності збуту зарубіжних фірм.

3. СОТ як головний суб'єкт міжнародної торговельної політики: основні принципи та функції

СОТ -- це одна з наймолодших міжнародних організацій, яка є правонаступником Генеральної Угоди з тарифів i торгівлі (ГАТТ). ГАТТ як міжнародна організація вже не існує, але існує угода ГАТТ, яка значно доповнена i вже не є основним законодавчим актом міжнародної торгівлі. СОТ було засновано 1 січня 1995 р. у результаті Уругвайського раунду переговорів (1986 --1994 рр.). На сьогодні членами організації є 148 країн, які охоплюють понад 95% світової торгівлі та понад 85% населення світу. Кількість учасників постійно зростає. У черзі на вступ - майже 30 країн, в тому числі Україна, Росія, Казахстан. Фактично взагалі поза СОТ перебувають 19 країн: Афганістан, Ірак, Іран, Коморські острови, Північна Корея, Ліберія, Лівія, Маршалові острови, Мікронезія, Еритрея, Монако, Науру, Палау, Сан-Марiно, Сирія, Сомалі, Тімор-Лешеті, Тувалу, Туркменістан. Кожну з них можна віднести до однієї із чотирьох груп: 1) території, де нещодавно закінчилася війна або які перебувають на межі чергового збройного конфлікту; 2) країни, занесені США до «осі зла»; 3) влада в країні належить авторитарному режиму; 4) розміри країни досить незначні.

Створення СОТ фактично стало найбільшою реформою міжнародної торгівлі за період, що минув з кінця Другої світової війни, що реалізувала у сучаснішій формі спробу створення Міжнародної організації торгівлі (МОТ) у 1948 р. Цим було завершено формування основного комплексу універсальних договорів системи ГАТТ, що дозволяє говорити про створення нового глобального правового порядку в галузі торговельних, тарифних, митних, інвестиційних та інших сфер міжнародних економічних відносин, до якого держави-члени ГАТТ прагнули протягом останніх 50 років. Фактично наново створено організаційний (інституційний) механізм реалізації комплексу угод системи ГАТТ. Тобто, з моменту створення СОТ та підписання комплексу угод і домовленостей у рамках Уругвайського раунду система ГАТТ/СОТ виступає у вигляді торговельно-економічної ООН, де угоди -- це правова основа, а СОТ -- інституційний механізм забезпечення дії цієї системи.

Сторонами, що підписали угоду про заснування Світової організації торгівлі, визначено, що головною умовою набуття членства у СОТ є відповідність національного законодавства базовим стандартам і нормам, що містяться в угодах системи ГАТТ/СОТ, метою яких є забезпечення кожному її члену безпечного і передбачуваного міжнародного торговельного середовища та продовження лібералізації торгівлі, сприяння економічному зростанню і розвитку. При цьому правова система ГАТТ/СОТ є балансом між правами, вигодами членства та зобов'язаннями, а СОТ виконує роль міжнародного форуму для торгових переговорів, врегулювання торговельних суперечок торговельного «суду»), постійно діючого інституту моніторингу національної торговельної політики країн-членів.

Угоди СОТ, охоплюючи широке коло різноманітних видів діяльності, становлять юридичне підґрунтя для міжнародних торговельних операцій. Це -- своєрідні контракти, згідно з якими уряди різних країн зобов'язуються проводити свою торговельну політику на взаємоузгодженій основі. Хоча ці документи обговорюються й підписуються на урядовому рівні, проте головна їх мета полягає в наданні допомоги постачальникам товарів і послуг, експортерам та імпортерам у здійсненні цивілізованої торгівлі. Вони поширюються на аграрну продукцію, текстиль і готовий одяг, банківську справу, телекомунікації, державні закупівлі, промислові стандарти, санітарні норми на харчові продукти, інтелектуальну власність і багато чого іншого. В основі цих документів лежать кілька базових засад, відповідно до яких торговельна система має бути:

* позбавленою будь-якої дискримінації -- країна не повинна упереджено ставитися до тих чи інших торгових партнерів (їм усім однаково надається статус найбільшого сприяння); так само не повинна проводитися політика дискримінації між національними та іноземними товарами і послугами, яким надається національний режим;

* передбачуваною -- іноземні компанії, інвестори та уряди повинні мати впевненість, що торгові бар'єри (в т. ч. тарифи, нетарифні заходи тощо) не зводитимуться самовільно без узгодження з торговельними партнерами; дедалі більше тарифних ставок і зобов'язань щодо відкриття ринків закріплюються угодами СОТ; торгові бар'єри мають знижуватись у ході переговорів;

* відкритою для чесної конкуренції -- шляхом знеохочення таких «нечесних» прийомів, як, скажімо, експортні субсидії та продаж товарів за демпінговими цінами з метою завоювання ринків збуту;

* сприятливою для слаборозвинутих країн -- надаючи їм більше часу на пристосування до нових умов, можливості для перетворень і спеціальні пільги.

На відміну від більшості міжнародних організацій, до системи ГАТТ-СОТ приєднуються, а не вступають. Це зумовлено тим, що кожна країна бере на себе обов'язки виконувати угоди, а організація, зі свого боку, перевіряє здатність такого виконання.

Найважливішими функціями СОТ є:

* контроль за виконанням угод і домовленостей пакета документів Уругвайського раунду;

* проведення багатосторонніх торговельних переговорів і консультацій між зацікавленими країнами-членами;

* врегулювання торговельних суперечок; огляд національної торговельної політики країн-членів;

* технічне сприяння державам, що розвиваються, з питань, що стосується компетенції СОТ;

* співробітництво з міжнародними спеціалізованими організаціями.

Сьогодні стає все більш зрозуміло, що неможливо ефективно діяти в системі міжнародної торгівлі, не будучи при цьому членом СОТ. Як зазначається в передмові до українського видання «Результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів», членство в СОТ відкриває широкі можливості щодо:

* зменшення тарифних і нетарифних обмежень для українських товарів практично на всіх світових ринках;

* не лише кількісного збільшення обсягів експорту, а й зміни його структури. Україна, як відомо, високотехнологічна країна, багато підприємств якої виробляють наукомістку продукцію, але ця продукція через аутсайдерський статус України щодо системи ГАТТ-СОТ та низку інших причин не знаходить ринків збуту. Різні політико-правові, тарифні й нетарифні обмеження не випускають її за кордон України;

* кількісного та якісного поліпшення української торгівлі, яке відбудеться одночасно стосовно 134 країн-членів СОТ, на частку яких припадає понад 90 % світової торгівлі;

* забезпечення справедливого вирішення торговельних суперечок. Навіть невелика країна з незначним потенціалом у міжнародній торгівлі може розраховувати на справедливе слухання та вирішення торговельних спорів з великими торговельними партнерами;

* застосування антидемпінгових і компенсаційних заходів з метою захисту внутрішнього ринку від субсидованого експорту та як ефективного інструменту боротьби із заниженням цін на імпортовані товари;

* введення тимчасових обмежень імпорту у разі появи проблем з платіжним балансом;

* підвищення імпортного мита та застосування кількісних обмежень з метою уникнення серйозної шкоди вітчизняним виробникам, яка може бути спричинена надмірним імпортом;

* системної трансформації українського економічного законодавства відповідно до принципів, норм і стандартів системи ГАТТ/ СОТ, апробованих протягом десятиліть у багатьох країнах світу;

* забезпечення передбачуваного розвитку торговельно-економічних відносин з основними торговельно-економічними партнерами.

Угода СОТ не входить до початкової структури ГАТТ (1947р.), тому країни можуть стати (або залишитися) контрактуючими сторонами ГАТТ, не приєднуючись до СОТ. З іншого боку, країни не можуть стати членами СОТ, доки вони не досягнуть успішних домовленостей щодо приєднання до ГАТТ. Перед приєднанням до СОТ учасники, які не мають статусу контрактуючої сторони ГАТТ, повинні насамперед досягнути домовленостей Щодо приєднання до Угоди. Країни можуть також запросити підготовчий комітет СОТ поєднати процес їх приєднання до ГАТТ з процесом приєднання до СОТ.

Політика СОТ, спрямована наусунення торговельних бар'єрів, призвела доутворення потужних транснаціональних корпорацій, здатних узгоджувати конкурентну поведінку та розподіляти ринки у світовому масштабі.

Сьогодні під егідою міжнародних економічних організацій іде активний пошук нових шляхів щодо вироблення міжнародних правил конкурентної поведінки. Зокрема, увага зосереджується на визначені:

- шляхів добровільного співробітництва членів СОТ у сфері конкурентної політики;

- ??напрямів підтримки та поступового зміцнення конкуренції в країнах, що розвиваються.

4. Стимулювання та захист інвестицій в Україні

Впродовж останніх років суттєво зростає роль іноземних інвестицій у економічному розвитку держав світу. Для України, як і для будь-якої молодої держави, котра має наміри стабілізувати свою економіку та поступово завоювати "не останнє" положення на світовій арені, досить актуальною є проблема залучення іноземних інвестицій. Досить потужними можливостями щодо інвестиційних вливань володіють великі транснаціональні компанії, роль яких за сучасних умов безпосередньо зростає. Сумарні зарубіжні інвестиції ТНК зараз відіграють істотнішу роль, аніж торгівля.

Причиною зарубіжного інвестування ТНК часто стає інтерес до природних ресурсів приймаючих країн. За рахунок закордонних інвестицій США, наприклад, одержують всі імпортовані фосфати, мідь, олово, 75% марганцевої та залізної руди; Японія - 40% бокситів, 50% нікелю та 60% мідної руди.

Капіталовкладення в іноземну економіку - активний спосіб стимулювання попиту на вітчизняну продукцію. По-перше, за кордоном створюються нові ринки; по-друге, частина експорту ТНК постійно адресується їхнім закордонним філіям; по-третє, інвестиції дозволяють корпораціям оминути тарифні й нетарифні бар'єри приймаючої держави; можливість використати інші країни як своєрідний стоковий магазин для збуту товару, вже не популярного на розвинених споживчих ринках, є четвертим методом. Специфічною причиною прямого іноземного інвестування є прагнення компанії обійти існуючі в материнській країні правові податкові норми.

Інвестиції ТНК як засіб розвитку України потрібно розглядати у контексті реальних переваг і вад. Можна виділити наступні переваги: 1.Кожен прихід на наш ринок нового міжнародного гравця підвищує привабливість країни. 2.Інвестований капітал стає складовою частиною відтворювального процесу України. 3.Поширення міжнародних стандартів підготовки кваліфікованих кадрів і як наслідок зростання продуктивності праці. 4.ТНК змушують місцевий бізнес замислитися над ефективністю. Так Coca-Cola Company підвищила якість українських напоїв. 5.Останнім часом простежується тенденція - Київ (а не Москва) стає центром регіонального бізнесу багатьох ТНК. Київський офіс Henkel, наприклад, працює також на Росію, а Kraft Foods - на Молдову, Білорусь і Закавказзя. 6.ТНК сприяють розвитку національної науково-дослідної бази. Henkel утримує в Україні дослідний центр. Це вважається вищим ступенем довіри корпорації до країни. Прикладів розміщення лабораторій міжнародними компаніями в країнах Східної Європи дуже мало, зазвичай вони створюються в Силіконовій Долині, Чикаго, Женеві. 7.Збільшуються надходження у вигляді податків.

Хоча загалом діяльність ТНК позитивно позначається на економічному розвитку і конкурентноздатності України, існує й багато недоліків: 1.Придушення своєю потугою місцевих фірм та поступове витіснення вітчизняних виробників. Так, British American Tobacco ділить понад 90% внутрішнього ринку з іншими закордонними виробниками. 2.Вивезення основної частини прибутку від діяльності філій та дочірніх підприємств. Проте виведення капіталу з України транснаціональним корпораціям, поки що невигідне: весь прибуток реінвестується в завоювання українського ринку. 3.Багато компаній дотепер закуповують більшу частину сировини й обладнання за кордоном, у своїх власних підрозділів. Тому співпраця ТНК з місцевими виробниками є обмеженою. Тільки Kraft Foods Ukraina за відсутності потрібної їй сировини на внутрішньому ринку все ж почала допомагати потенційним українським партнерам у підвищенні стандартів виробництва сировини й залученні позикового капіталу на розвиток. 4.Також до недоліків можна віднести установлення монопольних цін, порушення законів (наприклад, приховування доходів від оподаткування шляхом перекачування їх з однієї країни в іншу), хижацьку експлуатацію природних і трудових ресурсів, забруднення довкілля, організацію «відпливу умів» у материнську компанію та втручання у політичну сферу.

Транснаціональні корпорації у розширенні своєї діяльності готові з'їсти національного виробника. Тому українським компаніям доведеться або погодитися з поглинанням, або повторити шлях ТНК через активне залучення коштів на розвиток, запозичення закордонних маркетингових та рекламних технологій, і головне - не намагатися конкурувати з ТНК шляхом імітації існуючих закордонних продуктів і брендів. У цьому плані багатообіцяючим, на мою думку, є вітчизняний ринок алкогольних напоїв. Українські горілчаники не лише не страждають від напливу закордонних гігантів, а й самі активно тіснять конкурентів на російському, європейському й навіть американському ринках.

Таким чином, створення українських ТНК допоможе інтеграції України у світову економіку, її участі в глобальних трансформаційних процесах.

5. Проблеми зовнішньої заборгованості України

Для виконання своїх функцій держава повинна мати певну суму відповідних ресурсів, фінансово-зосереджених в бюджеті, який не лише виконує розподільчі функції, а й бере активну участь у створенні фінансових ресурсів держави.

Держава передбачає суму доходів та видатків, регулює через міжбюджетні відносини усі бюджети за рахунок передачі їм загальнодержавних доходів.

Форми і методи бюджетної роботи, бюджетного процесу змінюються, але бюджет завжди є об'єктивною необхідністю.

Держава через бюджет акумулює значну частину національного доходу і фінансує господарський комплекс та увесь соціально-культурний розвиток, керує цими процесами, контролює додержання суворої економії коштів і зростання їх надходжень, а через них домагається скорочення дефіциту бюджету.

Структура доходів і видатків бюджету визначається економічною спрямованістю суспільства, природою і функціями держави. У країнах з розвинутою ринковою економікою доходи бюджету формуються без врахування безпосереднього зв'язку з виробничим процесом, через систему податків. У них розмір доходів бюджету на наступний рік затверджується на основі приросту чи зменшення доходів порівняно з минулим роком, що пов'язано із введенням поправочного коефіцієнта, вирахуваного на основі середніх даних за кілька років. У зв'язку з цим, недоцільно, та і не можна порівнювати систему формування бюджетів розвинутих ринкових держав із бюджетами держав, що стали на тракт соціально-ринкової економіки, Україною зокрема, яка перебуває на початковому етапі ринкової економіки і, де тривалий час була пряма залежність між матеріальним виробництвом і зростанням державного централізованого фонду фінансових ресурсів. Відмова від практики фінансового планування доходів і видатків бюджету держави веде до важких наслідків незбалансованості й різкого збільшення дефіциту бюджету.

Ліквідація такого дефіциту вимагає дійових заходів щодо стабілізації економіки й вирівнювання видатків із доходами, а це потребує жорсткого режиму економії коштів, який повинні проводити всі владні й управлінські структури.

Одночасно поступ України в ХХІ століття не відзначається ні стрімкістю економічного зростання, ні цілеспрямованістю у вирішенні питань соціального та економічного характеру. Отже, конче необхідне збалансування фінансових ресурсів - основного індикатора справжнього суверенітету України, який можливий тільки на основі ефективної та конкурентноспроможної, соціально орієнтованої економіки. В кінцевому підсумку саме рівнем ефективності національної економіки визначається місце країни в світовому табелі про ранги. А це залежить від взаємодії верховенства держави на своїй території і її незалежності у сфері міжнародного спілкування.

Диспропорція макроекономічних агрегатів та окрема інертність мікрорівня до ринкових інновацій ускладнюють процес структурної перебудови. Причому фіскальна політика останнього періоду трансформативних зрушень значною мірою звужує потенційний діапазон політико-економічних рішень, спрямованих на каталізацію економічного пожвавлення. Бюджетно-видатковий експансіонізм олігархічність структур, не виступив і не міг виступити фактором стимулювання структурних зрушень, а жорсткі бюджетні обмеження не стали основою формування державою середовища відновлення фіскального потенціалу за рахунок бюджетно-інвестиційної підтримки відтворення. Дефіцит фінансових ресурсів з одночасним зростанням потреб в інвестиціях та крайня необхідність поліпшення якісної сторони суспільних благ, що продукуються державою, створюють нагальні передумови для актуалізації процесу публічних запозичень. Отже, системі державних запозичень відводиться одне із основних положень у структурі важелів впливу на стимулювання економічного зростання.

За своєю природою бюджетний дефіцит, як і будь-яка економічна категорія, має такий інтервал розвитку, що визначається, з одного боку, законами зростання вартості, а з іншого - законами інфляції. Якщо бюджетний дефіцит тяжіє до законів зростання вартості, то він об'єктивно приймає активну економічну форму, а якщо до законів інфляції - то пасивну. Зміст політики бюджетного дефіциту полягає саме в тому, що держави в умовах готівково-грошового потенціалу, за допомогою фінансового маневру, не тільки ефективно пристосувалися до тенденції росту граничних суспільних витрат, але й стимулювали соціально-економічний розвиток.

Світова практика показує, що пасивну економічну форму бюджетного дефіциту в умовах стабільної ринкової економіки слід обмежувати 5% до видаткової частини бюджету. Фінансовий маневр у такому розмірі хоча і сповільнює падіння рентабельності через зростання граничних суспільних витрат виробництва, проте не зупиняє економічного росту. Однак, з позиції загальної політики бюджетного дефіциту цього не достатньо, тому що покриваються лише вкрай необхідні соціальні витрати, а фінансовий маневр зростання вартості повністю не виконується.

Використання активної економічної форми бюджетного дефіциту означає, що додаткові фінансові ресурси спрямовуються, насамперед, на створення умов розвитку виробництва, активізацію підприємництва і комерції, здатних перекривати або компенсувати збільшення граничних суспільних витрат виробництва і стимулювати економічне зростання. Для економічної стабілізації необхідно мати високорентабельне виробництво товарів народного споживання, прискорення обороту капіталу.

Таким чином, проведення раціональної політики управління бюджетним дефіцитом, дає можливість в існуючих межах грошової маси профінансувати необхідні соціальні потреби, а, головне, стимулювати виробництво - основу економічного зростання.

Практика світогосподарського розвитку свідчить про суперечливість, неоднозначність та нерівномірність міжнародної інтеграції, постійну зміну конкретних форм і методів її реалізації та прояву. Якщо глобалізація в економіці охоплює перш за все фінансову сферу, то інтернаціоналізація виробничих та торговельних трансакцій значною мірою пов'язана з формуванням та розвитком багатонаціонального підприємництва на основі розширення і диверсифікації транснаціональних фірм та корпорацій. Саме тому виникає нагальна необхідність врахування в національній економічній політиці суперечливого впливу інтернаціоналізації та глобалізації світогосподарських відносин на економічний розвиток та економічну безпеку держави з метою уникнення як надмірних побоювань, так і зайвих ілюзій щодо її наслідків. Ось чому, будь-яка держава в кожний момент свого існування зобов'язана мати власну, побудовану на національно-державних інтересах фінансову доктрину, складовою якої, як правило, виступає державне запозичення.

Згідно із Положенням “Про порядок залучення іноземних кредитів та надання гарантій Кабінету Міністрів України для забезпечення зобов'язань юридичних осіб-резидентів щодо їх погашення” від 5 травня 1997 року гарантії Кабінету Міністрів України надаються для забезпечення іноземних кредитів, що залучаються у формах:

- кредитів (кредитних ліній), наданих Україні іноземними державами, міжнародними фінансовими організаціями та іноземними банками відповідно до міжнародних договорів України;

- міжбанківських кредитних ліній, оформлених за рішенням Кабінету Міністрів України Державним експортно-імпортним банком чи іншими банками-агентами Кабінету Міністрів України з іноземними банками та міжнародними фінансовими організаціями згідно із законодавством;

- кредитів в іноземній валюті, що надаються юридичними особами-резидентами, міжнародними фінансовими організаціями, іноземними банками, фінансово-кредитними та іншими установами, фірмами й організаціями відповідно до міжнародних договорів України за умови обслуговування зазначених кредитів банками-агентами.

Це означає, що суб'єкт господарювання, який бажає отримати кредит від іноземної фінансової установи поза міжнародними договорами України, не може отримати гарантії Кабінету Міністрів України. Одночасно, такі кредити, якщо вони отримуються, підлягають особливому оформленню у порядку, передбаченому Постановою Національного банку України від 7 травня 1997 року №144. Гарантією уряду також не можуть скористатися фізичні особи - приватні підприємці.

Залучення та обслуговування іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, здійснюється спеціально визначеними урядом банками-агентами. Такі банки укладають договори на агентське обслуговування із державними органами, уповноваженими Кабінетом Міністрів України, за погодженням із Міністерством фінансів. Гарантії Кабінету Міністрів надаються незалежно від форм власності юридичних осіб-резидентів із погашенням на умовах валютної самоокупності чи із залученням коштів державного бюджету.

Правила надання гарантій уряду на умовах валютної самоокупності передбачають укладення договорів застави або поруки між підприємством-отримувачем та банком-агентом, крім випадку, коли майно такого підприємства не підлягає приватизації, або якщо залучення кредитів під гарантії Кабінету Міністрів здійснює Національний банк України, при цьому вартість предметів застави має покривати суму основного боргу та відсотків за користування іноземним кредитом, а також відшкодування витрат на його обслуговування і страхування.

Така система, у разі неповернення кредиту, забезпечує майже стовідсоткове відшкодування банку-агенту, а отже й урядові, сум гарантій, це по-перше. По-друге, вона суттєво перешкоджає організаціям малого та середнього бізнесу, що можуть не мати достатньої кількості майна для застави, залучати кредити потужних світових фінансових установ.

При вкладенні основних зовнішніх кредитних ресурсів, отриманих під гарантію уряду, тільки у великі підприємства (подолати процедурні бар'єри сьогодні можуть саме вони), суттєво уповільнюється окупність цих ресурсів, а враховуючи недосконалість механізму контролю за їх витрачанням, у багатьох випадках не досягається очікуваний результат.

Необхідна розробка процедури й гарантійного механізму зовнішніх запозичень під гарантії уряду для підприємств малого та середнього бізнесу. В основі такого механізму повинні бути покладені такі критерії: спроможність прибуткового використання коштів; виробництво продукції, що може замінити критичний імпорт; експортні можливості; конкурентоспроможність на внутрішньому споживчому ринку.

Привабливішим є отримання гарантій уряду під кредити, погашення яких передбачається здійснювати із залученням коштів державного бюджету, оскільки надання таких гарантій не потребує укладення договорів застави чи поруки. Проте, такі гарантії, як свідчить практика, не сприяють ефективності використання коштів, оскільки підприємство, що отримало гарантію, не піклується про повернення кредиту. Більше того, інститут гарантування перетворюється на інститут субсидування. В результаті, тягар погашення іноземних кредитів, гарантованих урядом, перекладається на держбюджет, що в умовах дефіциту ресурсів для фінансування першочергових виплат є вкрай неефективним і соціально несправедливим використанням бюджетних коштів. Якщо у світовій практиці погашення заборгованості, в переважній більшості, здійснюється шляхом конвертації її в акції підприємств, то в Україні суттєву роль в обслуговуванні заборгованості відіграють нові запозичення. Так, на обслуговування і погашення державного боргу в 1998 році затрачено майже 10 млрд. гривень, що відповідає 95% усіх доходів державного бюджету. На цю мету було витрачено 93% зовнішніх і внутрішніх запозичень.

Погашення зовнішнього боргу проводиться з трьох основних джерел: із бюджету; за рахунок золотовалютних резервів, приватизації власності; із нових запозичень.

Для поліпшення управління обслуговування зовнішнього боргу, його скорочення, а отже, і зменшення негативного впливу на бюджетний дефіцит використовуються такі параметри: розмір валового внутрішнього продукту на одного жителя - відношення суми боргу та суми його обслуговування до бюджету, а також об'єму експортних надходжень і валового внутрішнього продукту. В 1999 році в Україні вироблялось валового внутрішнього продукту на одного жителя 588 доларів. Сума зовнішнього боргу до валового внутрішнього продукту складає 48%, обслуговування зовнішнього боргу становить 11% валового внутрішнього продукту щодо об'єму золотовалютних резервів на одного жителя, в Україні він складає 20 доларів.

Дефіцит державного та місцевих бюджетів, а також значний державний борг вимагає від держави активної фінансової політики.

Управління державним кредитом полягає у формуванні одного із основних чинників фінансової політики держави, де вона виступає в якості позичальника, кредитора та гаранта. Таке формування передбачає сукупність дій, пов'язаних з підготовкою до випуску і розміщення боргових зобов'язань держави, регулювання ринку державних цінних паперів, обслуговування та погашення державного боргу, надання позик та гарантій.

Найактуальнішим питанням для України в цьому комплексі є обслуговування зовнішнього боргу, так як платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність за зовнішнім боргом залежить перш за все від валютних надходжень. Напружена ситуація з обслуговуванням зовнішнього боргу пов'язана, в першу чергу, з відсутністю послідовної політики реформ. Не менш важливим є прийняття мір по зупиненню таких тенденцій, як зменшення доходів від експорту, поєднання негативного ефекту дефіциту бюджету та дефіциту поточного рахунку, існування несприятливого інвестиційного клімату.

6. Міжнародна організація праці: мета і функції

Міжнародна організація праці МОП з'явилася разом з Лігою націй на підставі Версальського договору в 1919р. Вона була заснована для вираження зростаючої заклопотаності з приводу соціальної реформи після І світової війни і впевненості в тому, що будь-яка реформа повинна проводитися на міжнародному рівні.

Головна мета МОП - сприяти встановленню соціальної справедливості в сфері праці, захищати інтереси трудящих на основі соціального партнерства, поліпшення умов праці.

Основними задачами МОП є:

* Розробка міжнародних програм, спрямованих на вирішення соціально-трудових проблем;

* Створення і прийняття міжнародних трудових норм у вигляді

Конвенцій;

* Захист прав людини;

* Боротьба з бідністю та поліпшення життєвого рівня трудящих;

* Розробка заходів для захисту найбільш вразливих груп трудящих

Структура МОП

1) Міжнародна конференція праці МКП

На конференції створені ряд комітетів, зокрема:

* Розпорядницький ( регулює програму і час роботи конференції;

* Комітет з перевірки повноважень;

* Фінансовий ;

* Комітет із застосування конвенцій і рекомендацій.

2) Галузеві комітети створені для обговорення на міжнародному рівні соціально-трудових проблем, характерних для окремих галузей н/г.

3) Регіональні конференції скликаються для підтримки постійних зв,язків МОП з різними районами світу і вивчення соціально-економічних змін, що відбуваються там.

4) Адміністративна рада є виконавчим органом, вона управляє роботою МОП у період між конференціями, проводить у життя її рішення, координує діяльність МБП, комітетів.

5) Міжнародне бюро праці МБП виконує роль світового дослідницького і соціально-інформаційного центру із соціально-трудових проблем.

7. Ринок євровалют

Ринок євровалют є ринком позичкових капіталів, на якому задіяна значна частина світового валютного ринку, а отже він має великий вплив на всі грошові операції, які відбуваються в країнах. Тема євровалютного ринку на сьогоднішній день є дуже актуальною, тому що близько 50% грошових операцій здійснюється на цьому ринку.

Грошово-кредитна сфера впливає на переміщення капіталів між країнами за допомогою трьох основних чинників: рівня процентних ставок, темпів інфляції і співвідношення валютних курсів. Ринок євровалют, що виконує одночасно позикові і валютні операції, посилює цей процес. Йому сприяє також відхід від системи фіксованих валютних курсів, при якій від коливання штучно обмежувалися певними межами.

Розмір ринку євровалют значно перевищує об'єм будь-якого національного ринку позикових капіталів зовні США, і тому навіть невелику розбіжність в процентних ставках на євровалютному і національному ринках викликають істотна притока або відлив засобів в окрему країну, що порушує її грошовий обіг.

На ринку євровалют беруть участь лише першокласні позичальники, мінімальна сума депозиту становить 1 млн. дол. США або еквівалент цієї суми, кредити в євровалюті завжди незабезпечені, термін угод зазвичай не перевищує одного року, операції здійснюються на міжбанківському ринку депозитів та за допомогою депозитних сертифікатів. На відміну від національних ринків, де міжнародні операції проводять у національних валютах, операції на євровалютному ринку здійснюються в євровалютах. Євровалюта - це іноземна валюта, якою здійснюються операції за межами країни-емітента цієї валюти. На ринку євровалют здійснюються безготівкові депозитно-позичкові операції в інвалютах за межами країн-емітентів цих валют, тобто в євровалютах.

Операції на євровалютному ринку здійснюються шляхом встановлення безпосередніх контактів або за допомогою послуг брокерів. Операції, як правило, відбуваються за допомогою телефону або факсу з подальшим письмовим підтвердженням, яке є єдиним документом.

Уперше євровалюта виникла в 50-х роках ХХ століття у зв'язку з тим, що радянські банки перевели свої доларові кошти в британські та французькі банки для того, щоб захистити себе від ризику можливої конфіскації цих коштів владою США. Від самого початку свого виникнення ринок євровалют розвивається переважно як ринок євродоларів. У 60-70 рр. Національні валюти, які виконували функції світових грошей, і насамперед долар США, поступово перетворились у тій частині, яка оберталась на світовому ринку, в так звані єврогроші = грошові одиниці, які вийшли з-під контролю національних урядових органів, вільно рухалися по світу і мали податкові та інші переваги порівняно з тими національними валютами. З другої половини 60-х років подібні зміни торкнулись німецької марки, голландського гульдена, французького і швейцарського франка. Внаслідок цього поряд з євродоларом виникли євромарки, єврогульдени, єврофранки тощо, тобто авуари, які не піддаються регулюванню з боку уряду. Європейські долари -- це тимчасово вільні грошові кошти в доларах США, які розміщені організаціями і приватними особами різних країн у європейських банках і використовуються останніми для кредитних операцій. Додаток «ЄВРО» засвідчує вихід національної валюти з-під контролю національних валютних органів. Це так звані бездомні валюти. Наприклад, операції з євродоларами, переказаними в іноземні банки за межами США або у вільній банківській зоні в Нью-Йорку (впроваджена з 1981 р.), не підлягають регламентації з боку країни-емітента? цієї валюти -- Сполучених Штатів Америки. Відповідно до додатка «ЄВРО» називають суми в японських єнах -- євроєнами.

Головним джерелом ринку євродоларів виступають іноземні держави, юридичні чи фізичні особи, які зберігають долари не в США, а також транснаціональні корпорації з запасами готівки понад поточні потреби та офіційні резерви центральних банків. Найсуттєвішою перевагою ринку євродоларів є більш висока його прибутковість у порівнянні з рядом національних валютних ринків. Це дає змогу з року в рік постійно розширювати масштаби ринку євродоларів.

З погляду техніки операцій ринок євродоларів відрізняється високою оперативністю. Він складається із сотень банків-посередників, які знаходяться в найбільших фінансових центрах Європи, насамперед у Лондоні. Завдяки значній мобільності ринок євродоларів перетворився на найбільший міжнародний валютний ринок, важливу складову сучасної міжнародної валютної системи.

Спроби створення валютних союзів між різними європейськими державами неодноразово робилися ще в XIX - початку XX ст.

З 13 березня 1979 року почала функціонувати Європейська Валютна Система у складі 8 країн: Німеччина, Франція, Бенілюкс, Італія, Ірландія, Данія. Механізм ЄВС утворювали три елементи: європейська валютна одиниця - ЕКЮ; режим сумісного коливання валютних курсів - “суперзмія”, Європейська фундація валютної співпраці.

ЕКЮ - складова валюта, її підтримував кошик національних валют країн Співтовариства, причому частка кожного учасника залежала від ваги країни в сукупному валовому продукті і взаємній торгівлі.

Новий етап в розвитку західноєвропейської інтеграції - програма створення валютного і економічного союзу, була розроблена комітетом Ж. Делора в квітні 1989 року.

Зараз обсяги операцій на євроринках зростають з кожним роком, і євробанки діють більш ефективно та з меншими витратами, ніж внутрішні банки, через те, що євроринки не підлягають деяким національним правилам. За останні десятиріччя євровалютний ринок став одним із найголовніших центрів міжнародного фінансового посередництва.

8. Національне та міждержавне регулювання платіжного балансу

Сукупність зовнішньоекономічних зв'язків окремої країни можна об'єднати в декілька груп, кожна з яких характеризує особливості її участі в міжнародному поділі праці. До першої групи входить множина торговельних операцій, пов'язана з експортом та імпортом товарів. Ця група зв'язків називається товарною торгівлею, або товарним експортом та імпортом. До другої групи належать послуги в галузі банківської справи, страхування, транспорту тощо, тобто операції, об'єктом яких є нефізичний (нематеріальний) продукт. Сьогодні торгівля послугами -- один із найбільш динамічних секторів світового ринку, розвитку якого значною мірою сприяло успішне завершення Уругвайського раунду переговорів в межах ГАТТ. Третя група зовнішньоекономічних зв'язків охоплює фінансові та інвестиційні операції, тобто купівлю-продаж акцій, облігацій, інших фінансових активів, а також матеріальних елементів капіталу -- машин, обладнання, землі тощо.

Названі операції, що здійснюються громадянами, фірмами та державними установами окремої країни за певний період часу (як правило, один рік), відображаються цілою системою рахунків, яка називається платіжним балансом. Платіжний баланс має велике значення для аналізу міжнародних економічних позицій держави, оскільки він характеризує реальні та фінансові потоки між даною країною та світовою економікою загалом.

Платіжний баланс не може залишатися в стані нерівноваги протягом невизначеного часу. Тому поява досить стійкого платіжного дефіциту змушує уряд країни здійснювати інтервенцію в економіку. Масштаби, час та інструменти такої інтервенції залежать від величини дефіциту та його характеру.

У короткотерміновому плані країна може компенсувати дефіцит платіжного балансу за рахунок офіційних резервів. Це найбільш простий шлях. Якщо ж резервів недостатньо або через певні умови уряд не хоче користуватися ними, тоді досягти рівноваги платіжного балансу можна за рахунок залучення короткотермінового капіталу в Україну.

Ситуація ускладнюється тоді, коли дефіцит платіжного балансу не можна подолати за рахунок використання зовнішніх джерел фінансових коштів. У цьому випадку уряд може вдатися до одного з таких засобів:

1) провести дефляційну політику, спрямовану на зменшення цін та доходів порівняно з іншими країнами;

2) девальвувати національну валюту;

3) запровадити валютний контроль та обмеження на валютні операції.

Перші два шляхи реалізуються на суто ринкових засадах через зміни в таких економічних параметрах, як доходи, ціни, валютні курси, пропозиція грошей, відсоткові ставки, тощо. Але це зовсім не означає, що держава не вживає певних заходів: навпаки, ефективність відновлення рівноваги платіжного балансу на ринкових засадах залежить від урядової фіскальної та грошово-кредитної політики, спрямованої на посилення зрівноважуючих сил ринку. У протилежному випадку урядова політика вступатиме в суперечність з дією ринкового механізму, посилюючи тим самим дефіцит платіжного балансу.

Неринкові методи відновлення рівноваги платіжного балансу полягають у запровадженні державного регулювання економічних процесів, яке по суті заміщує дію ринкового механізму. Таке відновлення не можна вважати повноцінним, оскільки хоча симптоми нерівноваги й усуваються, проте глибинні причини дефіциту не зникають, а нерівновага просто набуває прихованої форми. Така ситуація складається внаслідок широкого використання імпортних квот та валютних обмежень, інших заходів реструктивного характеру.

Ринкове відновлення рівноваги може здійснюватися двома шляхами залежно від режиму валютного курсу. Якщо запроваджується фіксований валютний курс (тією чи іншою формою), то відновлення рівноваги відбувається безпосередньо за позиціями платіжного балансу. За плаваючого валютного курсу рівновага відновлюється на валютному ринку, а валютний курс змінюється доти, доки не вирівнюються попит і пропозиція іноземної валюти в межах поточних і довгострокових капітальних трансфертів.

У цьому зв'язку слід зазначити, що в економічній теорії сформульовано п'ять можливих шляхів досягнення рівноваги платіжного балансу.

1. Фінансування загального платіжного дефіциту без зміни валютного курсу чи стану національної економіки:

а) якщо дефіцит має тимчасовий характер, то уряд може скористатися офіційними резервами, утримуючись тим самим від впливу на пропозицію грошей. Коли сальдо платіжного балансу стане позитивним, то величина резервів поновлюється;

б) «дефіцит без сліз», якщо валюта країни є ключовою в певній системі. У цьому випадку країна має більше можливостей утримуватися від коригуючих дій за наявності дефіциту платіжного балансу.