Міжнародна економіка

2. Запровадження валютного контролю в тих чи інших формах. Так, уряд може ввести обмеження на придбання резидентами іноземної валюти та її використання, підтримуючи офіційний фіксований валютний курс, або проводити політику множинного валютного курсу тощо.

3. Запровадження (збереження) режиму плаваючого валютного курсу. У цьому випадку національна валюта знецінюється доти, доки на валютному ринку не відновлюється рівновага.

4. Установлення режиму фіксованого курсу. Цей шлях вважається «класичними ліками від платіжного дисбалансу» і полягає в тому, щоб привести національну економіку у відповідність до фіксованого курсу. Якщо ж нерезиденти і надалі не хочуть накопичувати національну валюту, то уряд за рахунок офіційних резервів скорочує пропозицію грошей, знижує ціни, доходи та заробітну плату доти, доки попит і пропозиція іноземної валюти на ринку не встановиться на певному заздалегідь визначеному рівні.

5. Політика валютного компромісу. У даному випадку комбінуються елементи варіантів 3 та 4, причому валютний курс використовується як інструмент стабілізації тільки частково:

а) змінний паритет (система типу Бреттон-Вудськоі) -- у цьому випадку країна підтримує фіксований валютний курс (варіант 4) доти, доки це можна робити за рахунок незначних змін у національній економіці, а коли такі можливості вичерпуються, то національна валюта девальвується, а валютний курс встановлюється на новому рівні.

б) кероване плавання валюти: уряд змінює валютний курс доти, доки не досягається нова рівновага.

В основі розрахунку платіжного балансу лежить концепція потоків платежів. Якщо ж розрахувати суми закордонних активів держави та її міжнародних зобов'язань на певну дату, то ми отримаємо баланс міжнародної заборгованості даної країни, який ще називають міжнародною інвестиційною позицією. Якщо активи перевищують зобов'язання, то країна є нетто-інвестором (або кредитором). У протилежному випадку країна вважається нетто-боржником.

9. Міжнародні економічні організації системи ООН

Поява міжнародних організацій була зумовлена зростанням взаємозв'язків і взаємозалежності країн і народів, що особливо відчутно почало проявлятися вже у роки бурхливого розвитку капіталізму в другій половині XIX ст. Формування світових економічних відносин, технічний прогрес, розвиток залізничного і морського транспорту та міжнародних контактів породили проблему регулювання і стандартизації міжнародних зв'язків. На цьому грунті виникли перші міжнародні організації: Міжнародний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.) та ін.

Цим та аналогічним іншим організаціям були притаманні дві визначальні функції: вони відігравали роль банків інформації і сприяли впровадженню міжнародних стандартів у своїй галузі.

Після першої світової війни, в 1919 р., виникла Міжнародна організація праці, яка за своїми змістом і цілями істотно відрізнялася від попередників. Якщо створення перших міжнародних організацій диктувалося насамперед технічною необхідністю, то МОП була покликана, за задумом її творців, сприяти врегулюванню суперечностей між працею і капіталом, забезпеченню гуманних умов праці, оскільки несправедливі, тяжкі умови праці призводили до соціальних потрясінь, що загрожувало миру і гармонії в усьому світі. Отже, завдання МОП пов'язані зі сферами соціальною, економічною й політичною.

В період діяльності Ліги націй інших, крім МОП, спеціалізованих організацій не виникло, що значною мірою пояснювалося тим, що Ліга та її головні органи зосередили основну увагу на політичних проблемах.

Крах Ліги націй, її неспроможність відвернути другу світову війну виявили необхідність нових підходів до розв'язання міжнародних проблем. Стало очевидним, що для запобігання небезпечним конфліктам більше уваги треба приділяти практичному врегулюванню проблем економічного й технічного характеру, загострення яких загрожувало новими вибухами і потрясіннями. До того ж зруйноване другою світовою війною господарство країн вимагало істотного розширення міжнародного економічного співробітництва.

Питання про необхідність утворення спеціалізованих установ (далі -- СУ) вперше обговорювалося на конференції в Думбартон-Оксі (1944 р.). Тут було вирішено, що ООН сприятиме розв'язанню міжнародних економічних, соціальних та інших гуманітарних проблем через певні міжурядові організації.

На цьому грунті між 1944 і 1948 рр. виникли міжнародні фінансові організації, які почали відігравати важливу роль у міжнародних економічних відносинах: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР), який очолив фінансову групу, куди увійшли Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК). Важливе місце у світовій торгівлі посіла також Генеральна угода про тарифи й торгівлю (ГАТТ). Ця міжнародна організація, утворена 1948 р., не вважається формально Спеціалізованою установою, хоча за своїми рисами і цілями дуже схожа зі спеціалізованими установами ООН.

Під впливом зміцнення багатопланового міжнародного співробітництва у післявоєнні роки виникли нові СУ. З метою подолання нестачі продуктів харчування у 1945 р. була заснована Продовольча і сільськогосподарська організація Об'єднаних Націй.

У 1946 р. була створена ЮНЕСКО -- Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки й культури. Головна мета цієї організації -- сприяти миру й безпеці шляхом співробітництва між країнами в галузі освіти, науки й культури.

У 1948 р. почала функціонувати Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

У післявоєнні роки виникли також ряд СУ технічного характеру з метою обміну інформацією, міжнародної стандартизації, а також надання технічної допомоги: Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО, 1947 р.). Міжнародна морська організація (ІМО, 1959 р.), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОЇВ, 1970 р.).

У 1977 р. почала діяти ще одна спеціалізована установа ООН -- Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСР). Її мета -- надання допомоги країнам, що розвиваються, у збільшенні виробництва продовольства, ліквідації хронічного голоду.

У 1985 р. сім'я спецустанов ООН поповнилася ще однією Організацією -- Організацією Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНЇДО. Головна увага цієї організації зосередилася на сприянні промисловому розвитку країн, що розвиваються.

У 1988 р. утворена СУ Багатостороннє агентство з питань гарантій інвестицій (БАГІ).

Деякі спеціалізовані установи ООН виникли на базі перших міжнародних організацій. Так, Міжнародна метеорологічна організація, створена ще 1873 р., перетворилася у 1950 р. в СУ "Всесвітня метеорологічна організація" (ВМО). Всесвітній поштовий союз, утворений 1874 р., у 1948 р. одержав статус СУ під назвою "Всесвітній поштовий союз" (ВПС). А заснований 1865 р. Міжнародний телеграфний союз, що у 1934 р. змінив свою назву на "Міжнародний союз електрозв'язку", одержав статус спеціалізованої установи ООН у 1977 р.

У післявоєнний період виникли й інші міжурядові організації, які увійшли в систему ООН, але юридичне не вважаються спеціалізованими установами. Крім ГАТТ, слід згадати в цьому плані Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ). Ця автономна міжурядова організація була створена 1957 р. під егідою ООН. Вона має спеціальну угоду з ООН, щорічно подає доповіді про свою діяльність Генеральній Асамблеї і в разі необхідності -- Раді Безпеки. З ряду питань МАГАТЕ подає доповіді також Економічній та Соціальній Раді (ЕКОСОР). І за своїм характером, і за правами ГАТТ і МАГАТЕ мають багато схожого зі спецустановами ООН. Деякі дослідники відносять їх до СУ, але офіційно статус спеціалізованої установи наданий тільки вказаним вище 17 міжурядовим організаціям.

Класифікація СУ:

Хоча всі СУ функціонують у певних сферах, діапазон деяких із них достатньо широкий і багатоплановий, що ускладнює завдання їх чіткої класифікації. І все ж щодо сфер діяльності можна виділити такі основні групи:

1. Фінансові: МВФ, МБРР, МФК, МАР, БАГІ, МФСР.

2. Економічні: ФАО, ЮНІДО.

3. Технічні: ІКАО, МСЕ, ІМО, ВПС, ВМО.

4. Соціальні: МОП, ВООЗ.

Гуманітарні: ЮНЕСКО, ВОІВ. МОП, ФАО, ВООЗ та ЮНЕСКО умовно називали "Великою четвіркою". Після надання статусу спеціалізованої установи ЮНЇДО її також включили в цю групу провідних міжнародних організацій, яка дістала назву "Великої п'ятірки".

Характеризуючи статус спеціалізованих установ системи ООН, необхідно насамперед звернути увагу на докорінну відміну курсів ООН і Ліги націй в цьому питанні. Ліга націй в останні роки своєї діяльності тримала лінію на централізацію керівництва установами, що діяли в її системі.

ООН взяла курс на децентралізацію системи СУ, вбачаючи в них цілком автономні організації. Ця концепція чітко проглядається в ст. 63 Статуту ООН, де говориться, що ООН через Економічну і Соціальну Раду укладає із спеціалізованими установами угоди, які визначають умови їхнього зв'язку з ООН. Рада уповноважується погоджувати діяльність СУ шляхом консультацій з ними і рекомендацій. Відповідно до ст.64 Рада уповноважена також "вживати відповідні заходи для одержання від спеціалізованих установ регулярних звітів", у тому числі звітів про виконання її рекомендацій, а також відповідних рекомендацій Генеральної Асамблеї.

Отже, хоча СУ і надсилають звіти Раді, проте координуюча її роль виглядає дуже умовною, оскільки проблеми вирішуються лише шляхом консультацій і рекомендацій, які не є обов'язковими.

Правові основи, компетенція СУ визначаються Статутом ООН, статутами спеціалізованих установ, їх угодами з ООН.

Взаємовідносини між ООН і спеціалізованими установами будуються на основі укладених угод, які підписує Економічна і Соціальна Рада. У кожної такої угоди є свої особливості залежно від специфіки СУ. Але всі угоди мають багато спільного, оскільки існує перелік питань, які повинні бути в кожній подібній угоді. Угоди передбачають:

регулярні звіти Раді;

обмін інформацією, документами;

взаємне представництво між ООН і спеціалізованою установою, а також між спеціалізованими установами

забезпечення однакових умов для персоналу в інтересах запобігання конкуренції;

взаємовідносини з бюджетних і фінансових питань; Генеральна Асамблея має право робити відповідні рекомендації.

Але поза цими домовленостями СУ ніякою мірою не є підконтрольними Економічній і Соціальній Раді. Це цілком незалежні й автономні організації, які мають свої статути, структури, бюджети.

Рекомендаційний характер резолюцій Генеральної Асамблеї і Ради віддзеркалюється у їхньому змісті і стилі. Резолюції "закликають", "настійно рекомендують", "настійно прохають" і т. ін. Але всі ці побажання не є обов'язковими для спеціалізованих установ, що зумовлює слабкість системи ООН, відсутність ефективної координації й централізованого керівництва.

Хоча кожна СУ має свій статут, що враховує специфіку її діяльності, структурам СУ властиві спільні риси. Вони мають керівні органи, в яких представлені всі держави -- члени організації. Це -- Асамблея або Конференція, що збирається раз на два й більше років. Вони мають виконавчий орган -- Раду, відповідальну за керівництво діяльністю організації, а також постійний секретаріат на чолі з Генеральним Секретарем або Генеральним директором, що обираються на чотири (інколи на шість) років і, як правило, переобираються принаймні ще на один термін. Кожна СУ має свій бюджет, фінансові ресурси надходять головним чином з трьох джерел: внески членів; добровільні внески членів ООН на виконання певних програм, які виконуються спеціалізованими установами, особливо по лінії Програми розвитку ООН; добровільні обмежені внески деяких країн до окремих спеціалізованих установ.

Принципи голосування і прийняття рішень.

Як свідчить історичний досвід, принципово важливим питанням, від якого залежить ефективність діяльності міжнародної організації, є процедура ухвалення рішень і їх втілення в життя. Аналіз підсумків голосування найбільш яскраво проливає світло на характер взаємовідносин між країнами-членами, від чого вирішальною мірою залежить дієздатність організації.

Процедуру прийняття рішень у міжнародних організаціях можна віднести до чотирьох основних типів:

процедура, коли рішення юридичне обов'язкове тільки для тих, хто проголосував за нього;

процедура, коли рішення юридичне обов'язкове для всіх, але вимагає підтримки всіх (правило одноголосності);

процедура, коли рішення обов'язкове для всіх членів організації незалежно від їх згоди (такі рішення приймаються простою або кваліфікованою більшістю);

процедура, коли приймаються лише рекомендації, які не мають обов'язкової сили (приймаються, як правило, простою більшістю).

Статут ООН проголошує суверенну рівність усіх членів організації. Стаття 18.1 декларує, що кожний член ООН має один голос. Цей принцип покладений в основу голосування і в переважній більшості СУ.

Типовими щодо принципів голосування є положення Статуту ЮНЕСКО. Стаття IV 8 (2) передбачає, що "кожний член-держава матиме один голос в Генеральній конференції. Рішення приймаються простою більшістю за винятком випадків, коли відповідно до Статуту або правил Процедури Генеральної Конференції вимагається більшість у дві третини. Більшість означає більшість присутніх членів і голосуючих".

Кваліфікованої більшості вимагають головним чином такі питання: прийняття нових членів, прийняття міжнародних конвенцій, ухвалення правил, якими керуються для прийняття додатків до Статуту.

Варто зазначити, що в СУ (всупереч практиці ООН) навіть бюджети, як правило, приймаються простою більшістю.

Стаття IV (4) Статуту ЮНЕСКО передбачає, що рекомендації приймаються простою більшістю, а міжнародні конвенції -- кваліфікованою. На відміну від інших спеціалізованих установ у МВФ і МБРР діє "виважена" процедура голосування, яка враховує розміри фінансових внесків членів.

На особливу увагу заслуговує прийняття рішень консенсусом, тобто без проведення формального голосування. Використання цього засобу є особливо корисним, коли існують серйозні розбіжності в позиціях держав, а рішення треба приймати.

Прийняття рішень консенсусом має як позитивні, так і негативні риси.

Консенсус дає змогу приймати необхідні, назрілі рішення, які гальмуються позицією окремих держав. Він сприяє, таким чином, забезпеченню загальної згоди, хоч іноді й тимчасової. Цей метод часто врятовує переговори від загрози зриву.

Однак слід відрізняти справжній консенсус від псевдоконсенсусу. Справжній консенсус означає загальну згоду учасників у досягненні спільної мети, псевдоконсенсус -- метод тимчасової згоди з питань, які не визріли для розв'язання. Він може ввести в оману світову громадськість, створюючи вигляд, що проблема розв'язана, і часто веде до підриву авторитету міжнародних угод. Справжній консенсус, який базується на реальній згоді країн, є позитивним явищем, і його дедалі ширше застосування переконливо свідчить про оздоровлення політичної ситуації у світі і в міжнародних організаціях.

10. Форми залучення України в міжнародну економічну систему

Зовнішньоекономічні зв'язки в сучасних умовах стають могутнім засобом прискорення науково-технічного розвитку та інтенсифікації економіки. Нині оволодівати найновішими досягненнями науки і техніки без інтенсивного обміну науковими дослідженнями, різноманітними товарами і послугами означає нераціонально використовувати власні ресурси, втрачати час і темпи розвитку.

Зовнішньоекономічна діяльність дає змогу прискорювати науково-технічний прогрес завдяки організації спільних досліджень, швидкому переобладнанню сучасною технікою цілих галузей і виробництв, сприяє розв'язанню багатьох соціальних проблем. Отже, зовнішньоекономічні зв'язки стають одним з основних чинників розвитку господарства України.

Правову основу для практичного здійснення зовнішньоекономічної політики створюють Закони України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (квітень 1991 р.), "Про вільні економічні зони" (жовтень 1992р.), "Про іноземні інвестиції" (березень 1993р.). Концепція Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" грунтується на використанні можливостей ринкової економіки, яка поступово утверджується в державі. В Законі докладно опрацьовано механізм регулювання зовнішньоекономічної діяльності, який повинен забезпечити прогресивні структурні зрушення в економіці та сприятливі умови її залучення до світового поділу праці разом із збереженням господарського збалансування та рівноваги внутрішнього ринку України.

Кабінет Міністрів здійснює зовнішньоекономічну політику відповідно до законів України, укладає та забезпечує виконання міжурядових угод, здійснює заходи щодо раціонального використання державного валютного фонду і стабілізації платіжного балансу країни тощо.

Міжнародні зв'язки України здійснюються як у зовнішній торгівлі, так і в економічному, науково-технічному і культурному співробітництві, в міжнародному туризмі та інших формах.

У зовнішній торгівлі впродовж утвердження в господарстві ринкових відносин скасовуватиметься державна монополія. Згідно з чинним законодавством встановлюється межа частки одного власника в 50 % загального експорту або імпорту країни, причому порушення цього положення можна оскаржити в судовому порядку. Різні об'єднання (асоціації, консорціуми, торгові будинки тощо) не мають права прямо або опосередковано створювати монополії зовнішньоекономічної діяльності для певного виду товару чи товарної групи, а також будь-якої іноземної країни, транснаціональної корпорації тощо. Забороняються різного роду угоди, союзи та погоджені дії, спрямовані на поділ ринків збуту чи джерел постачання або інші засоби обмеження свободи конкуренції. Такі заходи сприятимуть процесу утвердження відкритої згідно з світовими стандартами економіки, посиленню в ній конкурентних засад, формуванню гручкого, зорієнтованого на інтенсифікацію господарського механізму.

У нинішніх умовах господарство України переживає тривалу економічну кризу, що негативно впливає і на стан зовнішньої торгівлі. Обсяг експорту не відповідає можливостям наших товаровиробників і не забезпечує потреб держави у валютних надходженнях, необхідних для стабілізації економіки, зниження рівня інфляції та бюджетних витрат.

За даними Міністерства статистики України, експорт за останні роки постійно скорочується. Крім того, дуже неефективною є структура експорту, майже 90 % його становлять сировина, матеріали, товари народного споживання. Вивозяться також гостродефіцитні ресурси і продаються на світовому ринку за демпінговими цінами. Навіть з країнами близького зарубіжжя Україна має від ємне сальдо балансу на продукцію виробничо-технічного призначення. Негативне сальдо у торгівлі з цими країнами зберігається для енергоносіїв, прокату кольорових металів, целюлози, деревини, каучуку, акумуляторів тощо, у світовий економічний простір Україна інтегрувала у ролі сировинного придатка. Доказом цього є те, що протягом кількох останніх років експорт машинно-технічних товарів у загальному балансі становить 10--20 %, а рівень експорту готової продукції у світі понад 50 %.

Зовнішньоекономічна діяльність України потребує докорінної перебудови -- йдеться про зміну сировинного спрямування експорту, підвищення в ньому частки продукції обробних галузей, удосконалення структури імпорту. Адже відомо, що Україна виробляла й може виробляти цілий спектр наукоємної, складної машинно-технічної продукції: літаки, автобуси, автомобілі, трактори, комбайни, судна різного призначення, ракетні комплекси, верстати, турбіни, засоби зв'язку, електроніку, радіо- і телеапаратуру тощо. Реально основними експортерами конкурентної на світовому ринку продукції можуть швидко стати підприємства воєнно-промислового комплексу, на яких зосереджені високоякісне обладнання, сучасна технологія, висококваліфіковані фахівці.

У товарній структурі вивозу переважають вироби чорної металургії, залізна руда і кокс, продукти харчової промисловості. Промисловий потенціал України достатній для надходження валюти, необхідної для сплати державного зовнішнього боргу, закупівлі найнеобхіднішого імпорту та оплати інших загальнодержавних потреб.

Реалізація цього потенціалу можлива за відповідної пропускної здатності транспортної інфраструктури, сприятливої соціально-політичної і правової ситуації та здатності зовнішньоторгових організацій та інших виконавчих структур до реалізації продукції.

Експортно-імпортні операції здійснюються як на валютній основі, так і у формі клірингу. Кліринг -- система безготівкових розрахунків, які грунтуються на заліку взаємних вимог і зобов'язань і здійснюються через банки або спеціальні розрахункові палати (перша створена в Лондоні в 1775 р.). Популярною нині стала форма бартерних операцій, тобто безпосереднього обміну товарами. Такі товарообмінні операції були найбільш поширені в Україні у 1992 р. і становили тоді майже 50 % загального товарообороту. Однак при такому товарообміні Україна втрачала великі кошти через нееквівалентний вартісний обмін продовольчих товарів (зерна, цукру, олії) на паливно-мастильні матеріали.

Основним напрямом зовнішньоекономічної діяльності України є розвиток і поглиблення торгово-економічного співробітництва з республіками колишнього СРСР, країнами Східної Європи, розвиненими країнами світу, особливо з тими, що мають чисельну українську діаспору.

Зовнішньоторгові організації та інші виконавчі структури повинні не тільки реалізовувати продукцію на традиційних ринках, а й виходити на нові перспективні регіони особливо в Азію, Африку, Латинську Америку та Австралію). Найважливішою формою економічного співробітництва з країнами близького зарубіжжя нині є взаємний обмін різними видами сировини, готової продукції та наукове співробітництво. Однак необхідними є послідовна і радикальна перебудова механізму економічних зв'язків, здійснення кардинальних заходів для їх оптимізації. Зокрема, передбачено захист економічних інтересів України через встановлення митного кордону з республіками колишнього СРСР. Підписано обопільні угоди з Росією та Білоруссю про співробітництво у галузі зовнішньоекономічної діяльності, які не допускають реекспорту товарів, до яких інші учасники угоди застосовують заходи регулювання. Реекспорт таких товарів має здійснюватися лише за письмової згоди та на умовах, що визначаються уповноваженим органом держави, яка є виробником цих товарів. Україна вивозить до країн СНД кам'яне вугілля, чавун, сталь, прокат чорних металів, залізну і марганцеву руди, самородну сірку, цемент, сіль, промислове устаткування, автобуси, тепловози, екскаватори, автомобілі, трактори, кукурудзо- і бурякозбиральні комбайни, продукцію хімічної промисловості, цукор, масло, м'ясо, фрукти, консерви тощо. В загальному обсязі вантажів, які щороку вивозяться з України у ці країни, найбільшу частку мають коксівне вугілля і чорні метали.

Понад 72 % наших поставок отримує Росія. Основним споживачем їх є Центральний район Росії, на який припадає майже 3/4 вивозу продукції з України. Значними споживачами залізної і марганцевої руд, чорних металів, які надходять з України, є Поволжя, Північний Кавказ. Певна кількість чорних металів, зокрема прокату, вивозиться з України до Санкт-Петербурга, Білорусі, держав Балтії, Молдови, цукор -- в усі республіки колишнього СРСР (за винятком Молдови), м'ясо, масло, м'ясні та ряд консервованих продуктів -- здебільшого в Росію.

В Україну з інших республік колишнього СРСР найбільше ввозить Росія -- 70 %. Це -- нафта, газ, ліс, папір, деякі марки чорних і кольорових металів, машини, устаткування та інша продукція.

Білорусь постачає Україні трактори, вантажні автомобілі, електронно-обчислювальні машини, мінеральні добрива, ліс, папір, Казахстан -- кольорові метали, шкірсировину, концентрати кольорових металів, Молдова -- продукцію приладобудування, виноробної і консервної промисловості, килими, виноград, республіки Середньої Азії -- газ, бавовну, концентрати кольорових металів, тканини, каракуль, республіки Закавказзя -- нафту і автомашини, алюмінієвий прокат, чай, фрукти, вино, тютюн, держави Балтії -- електротовари, трамваї, пральні машини, холодильники, радіоприймачі, мікроавтобуси, рибу і рибопродукти, трикотажні і галантерейні вироби та інші товари широкого вжитку.

За сучасних умов Україна налагоджує прямі зовнішньоекономічні відносини з багатьма країнами світу. Так, на кінець 1996 р. нашу державу визнали понад 160 країн світу, 132 з них встановили з Україною дипломатичні відносини. У країни далекого зарубіжжя ми поставляємо машини, трактори, залізну і марганцеву руди, устаткування для гірничо-шахтових, будівельних, електротехнічних підприємств, засоби автоматизації, обчислювальну техніку, автомобілі, прокатні стани, океанські судна, силові трансформатори, магістральні тепловози та багато іншої продукції.

За даними Міністерства статистики, Україна мала в 1995 р. у торгівлі з країнами далекого зарубіжжя позитивне сальдо розміром майже 1346,4 млн дол. США. Основна частина експорту України припадає на Європу (49,4 %), друге місце посідає Азія (38 %), на третьому місці Америка (8,3 %), далі йдуть Африка (4 %) та Австралія і Океанія (0,3 %). Імпортні поставки за цей самий період надходили в Україну тільки з чотирьох континентів. Найбільша частка українського імпорту припадає на Європу (68,5 %), менша -- на Азію (17,3 %), Америку (10,2 %) і Африку (4 %).

Сьогодні ні розміри експорту, ні його структура не можуть задовольнити Україну. Річ у тім, що розміри експорту поки що недостатні: в 1995 р. вони становили 11566,5 млн дол. США. У його структурі найбільшу частку мають сировина, матеріали і товари народного споживання -- 87,6 %, машини і устаткування -- 10,3 %, інші товари (у тому числі послуги) -- 2,1 %. Тому необхідно переорієнтувати експорт з первинної сировини на нову техніку й технологію, товари високого рівня переробки, різні послуги.

Україна отримує з різних країн світу промислове устаткування, медичне обладнання, різні прилади, хімічні товари, джут, цитрусові, каву, продукцію хімічної і легкої промисловості. Проте необхідно створювати економічні бар'єри (високе мито тощо) для таких товарів, як жувальна гумка, напої, тютюнові вироби, радіотовари, деякі інші товари широкого вжитку тощо. Це зменшить дефіцит платіжного балансу і підніме попит на аналогічну вітчизняну продукцію, стабілізуючи виробництво.

Найтісніші економічні зв'язки підтримує Україна з країнами Східної Європи, зокрема з Угорщиною та Польщею. У структурі вивозу в ці країни переважає продукція галузей важкої індустрії: кокс, руда, сірка, чорні метали, устаткування для гірничодобувної і металургійної промисловості, тепловози, екскаватори, бульдозери, телевізори, трансформатори, сільськогосподарські машини тощо.

Протягом тривалого часу спостерігається сталість поставок на експорт донецького вугілля, що визначається попитом на нього як у колишніх країнах РЕВ, так і в ряді капіталістичних держав (Італії, Франції, Єгипті). Об'єктивною передумовою попиту на це вугілля на європейському, північноафриканському та близькосхідному ринках є практична відсутність на Землі антрацитового палива, яке має високу калорійність, а головне -- недимність.

Залізну руду Україна вивозить до Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії та ін. Самородна сірка з України надходить до Чехії, Словаччини, ФРН, Угорщини, Румунії.

З країн Східної Європи Україна імпортує машини, верстати, комплексне промислове устаткування для хімічної, меблевої і харчової промисловості, прилади, продукцію хімічної промисловості, рухомий залізничний склад, судна, автомашини, побутові електроприлади, медикаменти тощо.

У сучасних умовах економічні зв'язки України з країнами Східної Європи трохи послабилися, але в майбутньому, очевидно, вони розвиватимуться більш ефективно.

Україна бере участь в економічному співробітництві з промислове розвиненими країнами світу. Понад 20 країн (Австрія, Голландія, Італія, Норвегія, Франція, Фінляндія, ФРН, Швейцарія, Швеція, СІНА, Канада, Великобританія, Японія та ін.) отримують з України промислову продукцію і промислову сировину: залізну і марганцеву руди, кокс, чавун, прокат чорних металів, графіт, скло, металургійне та гірничо-шахтове устаткування, штучні алмази, велосипеди, металообробні верстати, прилади, автонавантажувачі, а також цукор, льоноволокно, олію тощо.

До Великобританії з України надходять прокат чорних металів, чавун, феросплави, металообробні верстати, бензол, цукор, льоноволокно, хміль, а Україні Великобританія постачає різні машини, промислове устаткування, хімічні продукти, вовняні тканини.

До ФРН Україна експортує феросплави, чорні метали, автонавантажувачі, віконне скло, олію тощо. З ФРН Україна імпортує різні машини й промислове устаткування, прокат чорних металів, хімічну продукцію.

До Франції з України вивозять антрацит, помпи, металообробні

верстати, фотоапарати, льоноволокно, олію. Франція поставляє Україні потоково-механізовані й автоматизовані лінії зварювання і складання кузовів кабін трактора Т-150. На французьких суднобудівних підприємствах виконують замовлення Чорноморського пароплавства.

Українські машинобудівники виготовили для США унікальний трансформатор на 500 тис. кВт, Фінляндії -- комплект устаткування для атомної електростанції,

Україна бере участь в економічному співробітництві з країнами, що розвиваються. У попередні роки, за існування СРСР, цим країнам було надано кредити на пільгових умовах з відшкодуванням кредиту протягом 10--12 років. Частка України в цих кредитах, за попередніми підрахунками, становить майже 18 млрд дол.

Традиційні товари експорту країн, що розвиваються, бавовна, джут, вовна, арахіс, рис, оливкова олія, натуральний каучук, какао-боби, кава, цитрусові, тютюн та ін.

Україна вивозить свої товари до багатьох країн, що розвиваються. У структурі експорту основне місце посідають машини і промислове устаткування. Так, вантажні автомобілі Кременчуцького заводу поставляють до Індії, Латинської Америки, Близького Сходу, помпи із Сумського заводу -- до Індії, Пакистану, Сирії. Машини, устаткування, прилади для африканських, азіатських і латиноамериканських країн виготовляють з урахуванням їх роботи в умовах тропічного клімату.

Підписано угоду про постачання нафти і газу з Ірану в Україну. З цією метою створено українсько-ірансько-азербайджанську компанію, яка збудує цілу систему трубопроводів через Росію в Україну. 45 % внеску -- України, така сама частка -- Ірану, 10 % -- Азербайджану. Угода розрахована на 15 років, Україна поставлятиме до Ірану машини і обладнання для гірничо-добувної та металургійної промисловості, братиме участь у реконструкції металургійних підприємств, доріг і морських портів.

Підписана угода між Україною і Тунісом про співробітництво в галузі іригації, за якою на туніських іригаційних спорудах працюватимуть українські фахівці. Туніс постачатиме Україні фосфорити.

Останнім часом право на здійснення зовнішньоекономічних операцій надано окремим підприємствам і організаціям, внаслідок чого підвищилася активність їх у зовнішньоекономічній сфері. Зареєстровано більш як ЗО тис. учасників зовнішньоекономічних зв'язків.

В економічних зв'язках України із зарубіжними країнами використовується науково-технічне співробітництво. До нього належить торгівля патентами, ліцензіями, технічним досвідом ("ноу-хау") тощо. Науково-технічне співробітництво сприяє прискоренню темпів економічного розвитку, втіленню найновіших технічних досягнень, раціональному використанню природних ресурсів, автоматизації і механізації технологічних процесів, скороченню строків будівництва сучасних підприємств, підвищенню ефективності капіталовкладень, розширенню сфери міжнародних відносин. Воно здійснюється в кількох формах:

матеріальній, тобто обміном продукцією, насамперед наукоєм-ною, створеною за найновішими технологіями,

нематеріальній -- у вигляді креслень, формул, обміну інформацією, літературою та ін.,

послуг фахівців і технічного персоналу в галузі менеджменту, маркетингу, контролю за якістю.

Здійснюється науково-технічне кооперування між фірмами у формі консалтингу (технічного консультування і експертизи проектів), лізингу (оренди промислового і науково-дослідного устаткування).

Перехід України до фази економічного пожвавлення та піднесення в нових умовах господарювання може здійснюватися за зрахунок ефективного використання власного ресурсного потенціалу шляхом упровадження новітніх технологій. Основою нової економічної стратегії у сфері зовнішньоекономічної діяльності України мають бути зацікавленість людини у вільному підприємництві та розвитку товарного виробництва, а також упровадженні ринкових відносин, запровадження в обіг твердої конвертованої грошової одиниці, НТП із застосуванням активної інноваційної, інвестиційної та структурної політики, рівноправне співіснування різних форм власності.

Щоб стати рівноправним учасником загальноєвропейського процесу інтеграції, Україні необхідно докласти немало зусиль для створення нової економічної системи, проходження стабілізаційного періоду, подолання кризи економіки, усунення бар'єрів у спілкуванні із зовнішнім світом, налагодження активних і взаємовигідних зв'язків з країнами-партнерами. Для цього має бути створена інфраструктура, сумісна із західноєвропейською та здатна функціонувати з нею в одній системі координат. Головні її елементи -- це самостійні суб'єкти господарської діяльності, економічний раціоналізм у відносинах з країнами-учасницями, створення режиму вільного руху товарів, послуг, капіталів, формування мережі банків і ділових центрів для фінансування та інформаційної підтримки державних та приватних інвестиційних проектів, комплексне використання й охорона природних ресурсів, співробітництво в розвитку паливно-сировинної бази, раціональне використання енергетичних ресурсів, співробітництво в технологічному оновленні металургійних підприємств, розвитку АПК, харчової та переробної промисловості, створення сучасних телекомунікацій, розвиток уніфікованої митної системи.

Для інтеграції з економікою європейських та інших країн Україні необхідно максимально використовувати переваги міжнародного! розподілу праці та розташування в центрі Європи, створити сприятливий клімат для залучення іноземного капіталу та зарубіжних інвестицій. На сучасному етапі понад половину експорту України припадає на Європу. Одним з найважливіших завдань зовнішньоекономічної діяльності є диверсифікація ринків збуту та просування українських товарів у Африку, Латинську Америку, Азію з метою збільшення обсягів експорту та валютних надходжень.

Промисловий потенціал України достатній для успішного вирішення проблем забезпечення валютних надходжень, потрібних для закупівлі найнеобхіднішого з імпорту, покриття загальнодержавних потреб і сплати зовнішнього боргу. Важливо збільшити питому вагу продукції машинобудування в загальному обсязі експорту України. Необхідність підтримки державою експортерів продукції машинобудування зумовлена й тим фактором, що Захід не зацікавлений у прониканні наших товарів на світові ринки, тому створює додаткові квоти та митні бар'єри. Не дуже поспішають розвинені країни з наданням Україні вигідних кредитів під реалізацію проектів, що стимулюють експорт машинобудівної продукції.

Без розробки й реалізації державної програми розвитку експорту продукції машинобудування Україні не піднятися до рівня розвинених держав. Ця проблема ускладнюється ще й необхідністю одночасного проведення структурної перебудови, конверсії та диверсифікації цілого ряду підприємств. Слід зазначити, що Україна виробляє багато видів наукомісткої, складної продукції машинобудування, яка зробила 6 честь економіці будь-якої країни світу (це літаки, трактори, автобуси, судна, ракетні космічні комплекси, верстати, турбіни та ін.).

У зовнішньоекономічних зв'язках України використовується і така форма економічного співробітництва, як кредити. В сучасних умовах нестабільності економічного розвитку Україна зацікавлена в надходженні іноземних інвестицій в українську економіку. В перспективі Україна може надавати цільові кредити у національній валюті зарубіжним державам, підприємствам та іншим споживачам під закупівлю вітчизняної машинотехнічної продукції. Таке кредитування іноземних споживачів сприятиме зовнішньому конвертуванню української грошової одиниці.

Створення спільних підприємств -- одна з форм економічного співробітництва України із зарубіжними країнами. Ці підприємства діють самостійно, наділені широкими правами для здійснення експортних та імпортних операцій. Спільні підприємства погоджують ціни на спільно вироблену продукцію і укладають відповідні контракти. Їх прибуток розподіляється між учасниками пропорційно вкладу в статутний фонд.

У 1995 р. на території України діяло понад 2,5 тис. спільних підприємств. За участю фірм США створено 120 спільних підприємств, Німеччини -- 40, Австрії -- 22 та ряду інших країн. Найбільше їх у місті Києві (204) та Одеській області (143).

Різними є профілі спільних підприємств. Так, львівське виробниче об'єднання "Конвеєр" і болгарсько-угорське товариство "Інтрасмаш", а також гомельське виробниче об'єднання "Гідроавтоматика" та завод "Данувія" (Угорщина) уклали договір про прямі зв'язки щодо спільного проектування і виробництва автоматизованих транспортно-складських систем і засобів гідроавтоматики.

Налагоджуються прямі стосунки Міністерство сільського господарства і продовольства України із зарубіжними фірмами. Заслуговує уваги співробітництво з фірмою ВА5Р (ФРН) у галузі впровадження інтенсивної технології виробництва сої на основі застосування хімічних препаратів фірми.

Перспективним напрямком розширення зовнішьноекономічних зв'язків, створення спеціальних зон "вільного підприємництва" на території України (в районі Одеси, у Закарпатті та деяких інших місцях). Вільні економічні зони в Україні з часом сприятимуть прискоренню розвитку її економіки на основі створення умов для залучення іноземного капіталу.

Україна має приділяти велику увагу міжнародному туризму -- галузі, яка найшвидше дає прибуток. Нині ми приймаємо в себе майже 250 тис. іноземних туристів, що становить лише 0,05 % світової кількості. Проте реально ми вже тепер можемо обслуговувати до 5 млн туристів, що може дати майже 1 млрд дол.

Крім того, резервом для надходження валюти до України є плата за транзитні залізничні, автомобільні, повітряні перевезення, транспортування нафти і газу. Все це разом може давати 6 млрд. дол. щороку.

11. Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про захист іноземних інвестицій»: основні положення

Основні положення ЗУ «Про захист іноземних інвестицій»:

- Інвестиції, прибутки, законні права та інтереси іноземних інвесторів на території України захищаються її законами.

- Іноземні інвестори мають дотримувати законодавства України та не завдавати шкоди її державним, соціальним та економічним інтересам.

- Держава не може реквізувати іноземні інвестиції за винятком випадків стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Рішення про реквізицію іноземних інвестицій приймає Кабінет Міністрів України. Компенсація, що виплачується в цих випадках іноземному інвестору, має бути адекватною та ефективною.

- Іноземним інвесторам гарантується перерахування за кордон їх прибутків та інших сум як в карбованцях, так і в іноземній валюті, що отримані на законних підставах.

- Іноземні інвестори можуть реінвестувати прибутки на території України.

- Іноземні інвестори сплачують податки, встановлені законодавством України.

- Кабінету Міністрів України до 17 вересня 1991 року підготувати та внести у Верховну Раду України пропозиції про перелік видів діяльності, які здійснюються іноземними інвесторами за спеціальним дозволом (ліцензією) та порядок такого ліцензування.

Основні положення ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність»:

- Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законами України, незалежно від форм власності та інших ознак.

- Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно з законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з Законом України "Про підприємництво". Фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутних документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи.

- Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав згідно з законами цих держав.

- Для підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності не потрібен дозвіл будь-якого органу державної влади, управління або вищестоящої організації, за винятком випадків, передбачених законами України.

- Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.

- Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, зазначені в цій статті, мають право провадити продаж іноземної валюти іншим державам тільки на підставі відповідних цивільно-правових договорів (контрактів), укладених згідно з законами України, в яких зазначені держави виступають як суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, зазначені в цій статті, не мають права здійснювати обов'язковий розподіл або відрахування в іноземній валюті на підставі актів законодавства інших держав.

- Створення на території України інших валютних фондів, крім Державного валютного фонду України та валютних фондів місцевих Рад народних депутатів України, до яких суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності зобов'язані передавати частину виручки в іноземній валюті, без їх згоди, оформленої належним чином, забороняється. Україна провадить розрахунки в іноземній валюті з Союзом РСР та іншими державами згідно з відповідними угодами (договорами) України через Національний банк України або (в разі його доручення) через банк для зовнішньоекономічної діяльності України в межах Державного валютного фонду України. Інші суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності від України не несуть зобов'язань за зазначеними розрахунками.

- Україна самостійно здійснює митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності на своїй території. Митну політику України визначає Верховна Рада України.

- Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності ведуть бухгалтерський та оперативний облік зовнішньоекономічних операцій, а також статистичну звітність, яку надсилають органам Державної статистики України.

Задача

Визначити географічну структуру експорту-імпорту товарів (млн. дол. США) у 2006 році за наведеними нижче даними.