ЗМІСТ

ВСТУП

1. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

1.1 Сутність і значення зовнішньоекономічної діяльності

1.2 Держава як регулятор зовнішньоекономічної діяльності

1.3 Реалізація національної стратегії через зовнішньоекономічну політику держави

2. АНАЛІЗ МЕХАНІЗМУ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Зовнішня торгівля як об'єкт державного регулювання

2.2 Структура і стан платіжного балансу

2.3 Практика валютного регулювання

2.4 Державне регулювання іноземного інвестування

3. НАПРЯМКИ ТА ПРЕСПЕКТИВИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

3.1 Концепції зовнішньоекономічної стратегії України

3.2 Шляхи інтеграції України у світове господарство

3.3 Головні фактори формування зовнішньоекономічної політики України

ВИСНОВОК

ДОДАТКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Повноцінне функціонування економіки жодної країни не може відбуватися без розвинутої системи зовнішньоекономічних зв'язків. Включення національної економіки в систему світових господарських процесів позитивно впливає на розвиток економіки країни, сприяє підвищенню технічного рівня виробництва, раціональному використанню природно-сировинних ресурсів, ліквідації дефіциту окремих товарів, а відтак і підвищенню рівня життя населення.

Зовнішньоекономічна діяльність - це заснована на взаємовигідних економічних відносинах діяльність у галузі міжнародної торгівлі, руху капіталів, міграції робочої сили, передачі технологій.

Тема даної курсової роботи є досить актуальною, оскільки у всіх країнах, а особливо в країнах із перехідною економікою, де сталася широка лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, її державне регулювання є об'єктивною необхідністю. Таке регулювання спрямоване на забезпечення захисту інтересів країни та суб'єктів її зовнішньоекономічної діяльності, створення для останніх рівних можливостей розвивати всі види підприємницької діяльності та напрями використання доходів і здійснення інвестицій, на розвиток конкуренції та ліквідацію монополізму.

До головних цілей державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні належать: забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку країни, стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, створення найбільш сприятливих умов для залучення національної економіки в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн. Регулювання такої діяльності здійснюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансових, кредитних та інших), рішень недержавних органів управління економікою, які ухвалюються відповідно до їхніх статутних документів, договорів, що укладаються між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Метою даної курсової роботи є дослідження впливу держави на зовнішньоекономічну діяльність.

Об'єктом виступає міжнародна торгівля, платіжний баланс, валютний курс, іноземні інвестиції.

Завданням курсової роботи є:

1) розкрити сутність і значення зовнішньоекономічної діяльності;

2) охарактеризувати роль держави в зовнішньоекономічній діяльності;

3) проаналізувати стан платіжного балансу, валютного курсу та обсягу іноземних інвестицій;

4) виявити тенденції зовнішньої торгівлі;

5) визначити пріоритетні напрямки зовнішньоекономічної політики;

6) дослідити шляхи інтеграції України у світове господарство.

Входження в систему світогосподарських зв'язків в умовах інтенсивної глобалізації та інтеграції передбачає врахування Україною сучасних тенденцій світового розвитку. В Україні відбувається реформування суспільства, тоді як у світі стрімко формується універсальне глобальне середовище. Лише в разі дотримання прийнятих світовою спільнотою “правил гри”, урахування національних інтересів можливі ефективна зовнішньоекономічна діяльність і оптимальна інтеграція в цю спільноту України, а також зовнішньоекономічна політика, що відповідає ідеалу формування та реалізації стратегії національного розвитку й безпеки в новій парадигмі міжнародних відносин.

Однією з найскладніших проблем стратегії зовнішньоекономічної діяльності України є визначення правильного співвідношення різних векторів у рамках курсу на входження країни в систему світогосподарських відносин і критеріїв відкритості держави, дотримання яких сприятиме її економічній безпеці, поглибленню співпраці з іншими державами.

Особливу увагу темі “ Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності України” приділяють такі вчені як Солошенко Л.Ю., Чистов С.М., Рокоча В.В., Будаговська С., Філіпенко В.С. та багато інших.

1. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

1.1 Сутність і значення зовнішньоекономічної діяльності

Сучасна економіка є економікою, яка за своєю функціональною орієнтацією складається з двох секторів: внутрішньої та зовнішньої економіки. Призначення внутрішньої економіки - задоволення потреб населення благами вітчизняного виробництва , зовнішньої - вихід на міжнародні ринки товарів, послуг та факторів виробництва з метою підвищення загальноекономічного добробуту країни. Таким чином, основний критерій виділення цих двох секторів - наявність економічних зв'язків між господарськими одиницями, що репрезентують різні країни.(Рокоча, 17)

Зовнішньоекономічна діяльність - це заснована на взаємовигідних економічних відносинах діяльність у галузі міжнародної торгівлі, руху капіталів, міграції робочої сили, передачі технології.(Чистов, 208)

Зовнішньоекономічна діяльність в Україні регламентується Законом України від 16 квітня 1991р. “ Про зовнішньоекономічну діяльність ”( Відомості Верховної Ради УРСР.-1991.-№21.-Ст.377 ) і міжнародними угодами з окремими країнами. Згідно закону, зовнішньоекономічна діяльність - це діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, яка побудована на відносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її кордонами.

Зазначений Закон закріплює принципи, якими керуються українські та іноземні суб'єкти господарської діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності:

1) принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

2) принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва;

3) принцип юридичної рівності і недискримінації;

4) принцип верховенства закону;

5) принцип захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

6) принцип еквівалентності обмін, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.

Коло суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в Україні досить широке. До нього входять:

· фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на її території;

· юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України, в тому числі юридичні особи, майно та капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності;

· структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України, але мають постійне місцезнаходження на території України;

· спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на її території ;

· інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Для іноземних суб'єктів господарської діяльності на території України встановлюються такі правові режими:

національний режим, який означає, що іноземні суб'єкти господарювання мають обсяг прав та обов'язків не менший, ніж українські підприємці. Національний режим поширюється на всі види господарської діяльності іноземних суб'єктів, яка пов'язана з їхніми інвестиціями на території країни, а також на експортно-імпортні операції підприємств тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів;

режим найбільшого сприяння, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають такі самі права, преференції та пільги відносно мита, податків і зборів, якими користуються підприємці будь-якої іншої країни, котрій надано такий режим;

спеціальний режим, який застосовується на території спеціальних економічних зон і митних союзів, що в них входить Україна, або в разі встановлення такого спеціального режиму відповідно до міжнародних угод.

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності можуть здійснювати будь-які її види, не заборонені прямо і у виключній формі законами України. До видів зовнішньоекономічної діяльності, зокрема належать:

Ш експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

Ш надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності і навпаки. Серед цих послуг - виробничі, страхові, консультаційні, маркетингові, експортні, посередницькі, облікові, туристичні та ін.;

Ш наукова, науково-технічна, науково-виробнича, навчальна та інші види кооперації з іноземними суб'єктами господарської діяльності;

Ш навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

Ш міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами;

Ш кредитні та розрахункові операції, створення банківських, кредитних та страхових установ як за межами України, так і на її території;

Ш підприємницька діяльність, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності;

Ш товарообмінні ( бартерні ) операції;

Ш інші види зовнішньоекономічної діяльності.

Ці напрями діяльності регулюються, з одного боку, державою в особі її органів, а з іншого недержавними органами управління економікою ( біржами, торговельними палатами, спілками тощо) та самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі укладених між ними координаційних угод.

Ефективність будь-якої національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових економічних відносинах, інтеграції у світове господарство.

1.2 Держава як регулятор зовнішньоекономічної діяльності

Зовнішньоекономічна діяльність, як і будь-яка інша, не може здійснюватися сама по собі. Адже для виконання функцій, пов`язаних із цією діяльністю, необхідно створити відповідну систему державних органів, чітко визначити їхні завдання, функції та повноваження.(Опришко, 137)

Органи державного управління, що здійснюють свої функції на макрорівні, можна поділити на загальнодержавні та територіальні. Загальнодержавні структури регулюють діяльність усіх суб`єктів зовнішньоекономічної діяльності

Незалежно від форм власності та територіального розміщення. До них належать Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк, Державний митний комітет, Антимонопольний комітет.

У компетенцію Верховної Рада України входить:

Ш прийняття, зміна, анулювання законів;

Ш затвердження основних напрямків зовнішньоекономічної політики;

Ш затвердження структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

Ш укладення міжнародних договорів;

Ш встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території України;

Ш затвердження списку товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню або заборонений;

Кабінет Міністрів України

Ш визначає методи здійснення зовнішньоекономічної політики України;

Ш координує діяльність міністерств, державних комітетів та відомств України

з регулювання зовнішньоекономічної політики;

Ш координує роботу торгових представництв України в інших державах;

Ш приймає нормативні акти з питань зовнішньоекономічної діяльності;

Ш проводить переговори та укладає міжнародні договори;

Ш виносить на розгляд Верховної Рада України пропозиції щодо організації системи міністерств, державних комітетів і відомств органів оперативного

Державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

Ш забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валютного плану України;

Ш здійснює контроль за раціональним використанням грошей Державного валютного фонду України.

Національний банк України

Ш здійснює збереження і використання золотовалютного резерву України;

Ш представляє інтереси України у відносинах з центральними банками та іншими фінансово-кредитними інститутами, укладає відповідні банківські угоди;

Ш регулює курс національної валюти щодо грошових одиниць інших держав;

Ш здійснює облік і розрахунки за представленими та отриманими державними кредитами та боргами, проводить операції з централізованими валютними ресурсами, виділеними з державного валютного фонду України в розпорядження Національний банк України, виконує інші функції. (Владимиров, 16)

Міністерство економіки забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики, координує зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів підприємництва та контролює додержання ними умов міжнародних угод, уживає заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Державний митний комітет здійснює митний контроль в країні, а Антимонопольний комітет контролює додержання суб'єктами зовнішньоекономічною діяльності антимонопольного законодавства.

До територіальних органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать місцеві Ради народних депутатів та їхні виконавчі й розпорядчі органи, а також територіальні підрозділи органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Місцеві Ради народних депутатів та їхні виконавчі органи можуть виконувати свої зовнішньоекономічні функції лише через створені ними зовнішньоекономічні організації, які мають статус юридичної особи, і лише щодо суб'єктів підприємництва, розміщених на їхній території. Державні органи територіального регулювання зовнішньоекономічної діяльності створюються за погодженням з місцевими Радами народних депутатів у межах загального ліміту бюджетних коштів, що виділяються на утримання відповідних органів державного регулювання.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою адміністративних та економічних методів. Адміністративні методи безпосередньо впливають на господарські відносини, а економічні - діють через ринковий механізм.

Адміністративні методи найдоцільніше застосовувати за умов економічної нестабільності, зростання дефіциту та інфляції. Ними користуються. як правило, протягом короткого терміну з метою захисту економіки країни або її відродження через мобілізацію та оптимальне використання ресурсів. До них належать ембарго (повна заборона зовнішньоекономічної діяльності), ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товару та ін.

Економічні методи регулювання займають провідне місце в період стабілізації економіки. До них належать митні тарифи, збори, імпортні депозити (в галузі імпорту), пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків тощо (в галузі експорту).

Важливу роль з-поміж економічних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності відіграють валютні обмеження, які спрямовано на розширення або стримання розвитку зовнішньоекономічних зв`язків країни. Валютні обмеження охоплюють сферу зовнішньої торгівлі, рух капіталів та кредитів, переказ прибутків, податкових та інших платежів. У галузі зовнішньої торгівлі валютні обмеження вважають опосередкованим фактором стримування імпорту, оскільки використання валюти на закупівлю іноземних товарів дозволяється лише після отримання на це спеціального дозволу. Регулювання залучення та вивозу капіталу в цілому спрямовується на підвищення ефективності іноземного інвестування в економіку країни. Воно має подвійний характер. З одного боку, державне регулювання сприяє створенню сприятливого інвестиційного клімату за допомогою державних гарантій та надання пільг, а з іншого - обмежує вплив іноземного капіталу на економіку країни, яка залучає такі кошти.

1.3 Реалізація національної стратегії через зовнішньоекономічну політику держави

У сучасних умовах господарювання зовнішньоекономічна політика вважається одним з основних механізмів трансформації економіки в новітню економічну систему згідно з пріоритетами й національними стратегічними інтересами.

Трансформаційні зміни ЗЕП та динамічне збільшення обсягу знань зумовлюють необхідність розв'язання цієї проблеми теорією державного управління.

У сучасних умовах господарювання формуються країни з численними винесеними за національні межі функціональними ланками, що здійснюють 3EII. Ці ланки-ланцюги забезпечують “під'єднання“ національної економіки до різних ланок зовнішньоекономічних і світових відтворювальних циклів. Світове господарство являє собою множину взаємодіючих політичних явищ, складну систему, яка не підлягає чіткому аналізу.

Оскільки державі не байдуже, як з допомогою ЗЕП розв'язується це масштабне завдання, зазначений процес реалізується введенням в економічну політику відповідної макромоделі зовнішньоекономічної політики. Ця модель складається з трьох важливих компонентів:

Ш основних закономірностей, які зумовлюють економічну природу ЗЕП;

Ш політико-організаційної форми реалізацій стратегічних цілей;

Ш адекватного методологічного інструментарію прийняття стратегічних рішень.

Політика проникає в усі сфери життя, зокрема i в зовнішньоекономічну діяльність. У Аристотеля, наприклад, громадське життя вкладалося в межі політичного i ставилося на службу державі. На його думку, навіть якщо для однієї людини благом є те саме, що й для держави, то важливішим все ж видається благо держави. При всій значущості цього підходу сучасне бачення політичного світу свідчить про те, що це особлива сфера життєдіяльності, пов'язана з владними відносинами, державою i державним устроєм, з інститутами, принципами, нормами тощо, покликаними гарантувати життєздатність співтовариства людей, реалізацію їхніх інтересів і цілей. У цьому полягає суть розуміння того, що політика стосується тих явищ, інститутів, організаційних форм і відносин у суспільстві, згідно з якими оцінюють владу та й авторитет. Відомо, що влада існує в суспільстві для утвердження i підтримки порядку й реалізації інших важливих цілей, насамперед економічних та зовнішньоекономічних.

У цілому під ЗЕП розуміється форма політико-економічної організації публічної матеріальної можливості та спроможності соціального суб'єкта формувати й реалізувати його зовнішньоекономічні інтереси та цілі у сфері міжнародних відносин. В операційному плані ЗЕП - це політичний курс дій суб'єктів зовнішньоекономічних відносин і діяльності. ЗЕП е інтегральним компонентом політики загалом, а також деякою мірою й детермінантою. Відповідно ця політика держави е функцією політичної та соціально-економічної систем суспільства.

Фундаментальні труднощі щодо реалізації ЗЕП України значною мірою зумовлені багатьма критеріями, передусім різноманіттям політики напрямів.

Наведемо основні групи критеріїв реалізації 3EII України.(5,с.84-85).

Перша група критеріїв (політичні)

Ш забезпечення свободи парламентських, президентських виборів i виборів до місцевих органів влади;

Ш створення та розширення діяльності демократичних інституцій, неурядових організацій, незалежних засобів масової інформації;

Ш прийняття законодавства, що надійно захищає права меншин, і створення відповідних установ;

Ш посилення боротьби з організованою злочинністю та корупцією;

Ш правове забезпечення та посилення боротьби з відмиванням коштів;

Ш створення надійно діючих інститутів у сфері юстиції i внутрішніх справ;

Ш протидія дискримінації у всіх сферах суспільного життя;

Ш гарантування незалежної судової влади, покращення функціонування судів;

Ш захист особистих свобод.

Друга група критеріїв (економічні)

Ш макроекономічна стабільність;

Ш здійснення адміністративної та структурної реформ;

Ш наявність ринкових інститутів;

Ш лібералізація торговельного режиму;

Ш відповідне правове забезпечення ринкових перетворень;

Ш поліпшення умов конкуренції;

Ш створення середовища, сприятливого для підприємницької діяльності;

Ш забезпечення сприятливого інвестиційного клімату;

Ш підвищення кваліфікації робочої сили;

Ш поліпшення структури та диверсифікації експорту;

Ш здійснення промислової політики, спрямованої на зниження матеріало- та енергомісткості виробництва.

Третя група критеріїв ("членські")

Ш визнання, прийняття, виконання та правове застосування acquis communautaire - "спільного доробку" ЄС, тобто сукупності правових документів, розроблених співтовариством (договори, постанови, директиви та інші акти).

Зазначимо, що багатопланова та суперечлива структура i процес функціонування зовнішньоекономічних зв'язків відображаються в моделі ЗЕП. Інакше i не може бути, оскільки вони є складовою національної економіки [1,с.89-90]. Звичайно, цим різноплановість зовнішньоекономічного сектора не обмежується. Певна різноманітність зумовлюється також світогосподарською сферою.

Загалом національна модель ЗЕП у сучасних умовах глобальних трансформацій є сукупністю різних типів моделей ЗЕП. Нині в Україні відбувається становлення сучасної та найдосконалішої моделі ЗЕП співробітництва з країнами світу зі своїми центрами формування (Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції , МЗС та ін.)

2. АНАЛІЗ МЕХАНІЗМУ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Зовнішня торгівля як об'єкт державного регулювання

У системі зовнішньоекономічних відносин держави головне місце належить торговельній діяльності. Саме зовнішня торгівля була тією початковою формою міжнародної господарської діяльності, яка стимулювала розвиток інших її видів. З формуванням ринку і зростанням залежності від нього національних господарств, зовнішньоторговельна діяльність стає життєво важливою для все більшого кола країн, що залучаються до міжнародного поділу праці.

Міжнародна торгівля - це система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів та послуг. До товарів, що продаються та купуються на зовнішньому ринку, належать: готова продукція, сировина, напівфабрикати, а також призначені для продажу продукти інтелектуальної діяльності - патенти, ліцензії, фірмові знаки тощо. Міжнародна торгівля послугами охоплює міжнародний туризм, транспортні послуги, страхові операції, банківські, біржові та посередницькі послуги та ін.

Надзвичайне поширення торговельної діяльності потребує законодавчого встановлення певних умов і правил її функціонування. При цьому метою державного регулювання зовнішньоторговельних операцій є встановлення найбільш сприятливих умов для вітчизняних виробників, заохочення вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмеження ввезення іноземних товарів до своєї країни. Залежно від масштабів втручання держави в міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньої торгівельної політики:вільна торгівля і протекціонізм.

Політика вільної торгівлі не передбачає втручання держави в зовнішню торгівлю. За цих умов експортно-імпортні відносини регулює не держава, а ринок на підставі співвідношення попиту та пропозиції. Саме вільна торгівля стимулює конкуренцію, примушує національні підприємства підвищувати якість своєї продукції та знижувати ціни. Протекціонізм - це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика, з одного боку, сприяє розвитку національного виробництва та захисту вітчизняного виробника, а з іншого - може призвести до застійних явищ в економіці, посилення монополізму та зниження конкурентоспроможності національних товарів.

Як правило, країни ведуть гнучку зовнішньоторговельну політику, котра поєднує як елементи вільної торгівлі, так і протекціонізм. Політика вільної торгівлі переважає за умов високого рівня розвитку продуктивних сил і ринкових відносин, а протекціонізм - за умов становлення ринкових відносин і недостатнього розвитку експортного потенціалу країни.

Державне регулювання зовнішньої торгівля може бути одностороннім і багатостороннім. Одностороннє полягає в застосуванні певних методів регулювання міжнародної торговельної діяльності з боку однієї країни без погодження з іншими торговельними партнерами. Багатостороннє регулювання передбачає попереднє узгодження регулюючих механізмів між державами, що мають торговельні угоди.

Регулювання зовнішньоторговельної діяльності здійснюється за допомогою економічних та адміністративних методів. Економічні методи, у свою чергу, поділяються на тарифні і нетарифні. Центральне місце в державному регулюванні зовнішньої торгівлі належить тарифному регулюванню, яке в Україні спирається на Закон “Про єдиний митний тариф”. Митний тариф - систематизований перелік товарів із зазначенням мита, яким вони обкладаються під час перетину митного кордону країни. Митні тарифи розробляються за тарифним класифікатором. Найпоширенішим класифікатором, що діє в міжнародній торгівлі, є так звана Гармонізована система опису та кодування товарів, яку Україна почала застосовувати в 1991 р.

На рисунку 2.1. проілюстрована загальна тенденція обсягів імпорту,експорту в Україні за останній період трансформаційних змін, де Y3,Y2 - відповідно експорт, імпорт 2002 року, а Y4,Y1- експорт, імпорт 2001 року.

Митні тарифи складаються з конкретних ставок мита. Мито - це податок, який стягується митними органами з товарів, що вивозяться або ввозяться на територію країни. Запровадження мита сприяє захисту національних виробників від іноземної конкуренції, забезпечує надходження коштів до державного бюджету, поліпшує умови доступу національних товарів на зарубіжні ринки. У Важливим митним інструментом є антидемпінгове мито. Воно застосовується тоді, коли в країну ввозяться товари за цінами, які значно нижчі за ціни або навіть собівартість у країні-експортері, через що зазнають шкоди національні виробники аналогічних товарів.

До нетарифних методів державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності відносять: надання субсидій виробникам експортних товарів, пільгове експортне кредитування, застосування індикативних цін, установлення мінімальної митної вартості на окремі товари та ін.

До найпоширеніших адміністративних інструментів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать квотування та ліцензування. Квотування - це кількісне обмеження імпорту або експорту певної категорії товарів, а ліцензування - це умови і порядок надання державними органами спеціального дозволу на ввезення або вивезення таких товарів. В міжнародній практиці застосовується експортне, імпортне, транзитне, антидемпінгове, компенсаційне та інші види мита.

На сучасному етапі розвитку співробітництва з іншими країнами незалежна Україна прагне брати активну участь у процесі економічної інтеграції в Європі, проявляючи при цьому активність у пошуках шляхів і засобів прискорення цього процесу.

Мета такої діяльності - сприяння зростанню економічної активності, забезпечення повної зайнятості населення, підвищення продуктивності та раціонального використання ресурсів, розширення торгової політики, а також забезпечення умов для виходу українських товарів на міжнародні ринки.

Вирішенню таких завдань сприяє укладення угод про вільну торгівлю, торговельно-економічних угод з наданням режиму найбільшого сприяння або національного режиму.

Одним з основних завдань торгової політики країн-членів Європейського союзу сьогодні є спрощення товарообігу шляхом скорочення митних бар'єрів і зменшення митних зборів, а також уніфікація митних правил.

З цією метою було створено загальну систему преференцій ЄС. Преференції здійснюють спрощення процесу міжнародної торгівлі і відшукують шляхи повного або часткового скорочення митних платежів.

Сьогодні це - загальносвітовий процес, який набув форми раундів зниження митних тарифів. При цьому в рамках ГАТТ (Генеральна угода по тарифах і торгівлі) всіма країнами-учасницями дотримується обмовка про режим найбільшого сприяння.

Основним принципом загальної системи преференцій є визнання переваг країн, які, з точки зору митно-правового аспекту, розглядаються в ЄС як найменш розвинені або такі, що розвиваються. Надання тарифних преференцій безпосередньо пов'язані з питаннями визначення походження товару. Україна також входить в систему преференцій ЄС. А це означає, що вона має практично безмитний доступ на європейський ринок.

2.2 Структура і стан платіжного балансу

Усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни знаходять своє узагальнююче відображення в спеціальному статистичному документі, який називається платіжним балансом. (Савченко,225)

За визначенням МВФ, платіжний баланс - це систематичні записи усіх економічних угод між резидентами даної країни та рештою країн світу протягом певного періоду.

Економічні угоди - це будь-який обмін вартості, тобто передавання права власності на економічний товар, надання економічної послуги або перехід права власності на активи від резидента даної країни до результатів іншої країни.

Будь-яка угода має дві сторони. З погляду даної країни вони визначаються так:

кредит - це відплив за кордон вартостей , за які мають надійти платежі у дану країну; отже, він формується за рахунок експорту товарів та послуг, іноземних інвестицій в економіку даної країни, грошових коштів, які розміщенні на рахунках у банках даної країни нерезидентами, а також різноманітних кредитів, наданих країні з-за кордону;

дебет - це приплив вартостей з-за кордону до даної країни, за які її резиденти мають платити за кордон; отже, він формується за рахунок імпорту, закордонних інвестицій, грошових коштів, які розміщенні за кордоном резидентами даної країни, кредитів, що надані нерезидентами.

Дебетова частина платіжного балансу супроводжується знаком “мінус” (-), кредитова - має знак “ плюс” (+), або не має ніякого знаку.(Козик,74)

Різниця між кредитом і дебетом називається сальдо платіжного балансу. Платіжний баланс активний (сальдо позитивне), якщо валютні надходження перевищують платежі, та пасивний (сальдо негативне), якщо платежі більші за надходження.

Рух товарів, послуг, матеріальних або інших нефінансових активів називається реальними потоками, а рух вимог та зобов'язань, що виникають у зв'язку з рухом реальних цінностей , - фінансовими потоками.

Баланс потоків за подвійним записом практично ніколи не дорівнює нулю, тому що дані про зустрічні потоки однієї й тієї ж операції надходять з різних джерел. Ці дані є неповними і мають розбіжності. Розбіжність, яка виникає між сумами по кредиту і дебету, називається чистими помилками та недоглядами. У платіжному балансі, їхній підсумок відображається у статті “ Помилки та недогляди ”, за допомогою якої баланс зводиться до нуля. ( Будаговська, 29)

Платіжний баланс складається із великої кількості статей, що об`єднуються в розділи. В Україні статті платіжного балансу об`єднуються в два розділи: рахунок поточних операцій з капіталом та фінансових операцій.( див. ДОДАТОК А)

Головним є рахунок поточних операцій. Його можна поділити на три частини:

Ш Баланс товарів та послуг - надходження від імпорту та експорту товарів і послуг.

Рахунок товари охоплює більшу частину поточних операцій, пов`язану з експортом та імпортом товарів. Торговельний баланс є різницею між вартістю експортованих та імпортованих товарів. Він є активним, якщо експорт перевищує імпорт, і пасивним ( дефіцитним ), якщо імпорт перевищує експорт. Міжнародна торгівля послугами охоплює подорожі, послуги транспорту, зв`язку, банківських та небанківських фінансових установ, платежі за використання вироблених ( будинки, споруди ) і невироблених матеріальних ( земля, надра ) та нематеріальних (авторські права, патенти, ліцензії ).

Ш Доходи - міжнародний рух доходів від послуг ( оплата праці працюючим за кордоном, інвестицій, боргових зобов`язань ). Сальдо доходів обчислюється як різниця між отриманими і сплаченими доходами.

Ш Поточні трансферти - ( пенсії, дарунки, грошові перекази на кордон, гуманітарна допомога тощо ). У структурі трансфертів вирізняють міжурядові та приватні трансферти.

Другим розділом платіжного балансу є рахунок операцій з капіталом та фінансовий рахунок. Він характеризує міжнародний рух активів та кредитів. Рахунок операцій з капіталом та фінансами об`єднує два самостійні рахунки - операцій з капіталом враховує капітальні трансферти і придбання ( продаж) невироблених нематеріальних активів. Фінансовий рахунок відображає операції з активами і зобов`язаннями ( пасивами ) в поточному періоді. Їх поділяють на 4 функціональні групи: прямі інвестиції, портфельні інвестиції, інші інвестиції й резерви. Прямі інвестиції дають можливість впливати на керування об`єктом інвестування, що забезпечується участю в статутному капіталі підприємства. Якщо інвестор володіє 10-ма і більше відсотками звичайних акцій акціонерного товариства, то воно вважається об`єктом прямого інвестування, у протилежному, випадку інвестиції належать до портфельних. Портфельні інвестиції - це боргові зобов`язання, придбанні інвесторами з метою одержання доходу. До них належать: акції, облігації та інші цінні папери, валютні опціони тощо. Інші інвестиції охоплюють всі операції з активами і пасивами, не віднесені до прямих, портфельних інвестицій та резервів .

Регулюючою статтею платіжного балансу України є резервні активи (Офіційні резерви ). Вони являють собою активи Національного банку України у вільно конвертованій валюті, золоті запаси Національного банку, активи в МВФ. Згідно з міжнародною практикою, резервні активи відіграють роль кінцевого регулятора платіжного балансу і є окремим розділом.

Платіжний баланс є одним з об`єктів державного регулювання. Хоча платіжні баланси не можуть бути постійно активними або пасивними, поляризація їх стану збільшує нестабільність валютних курсів, перетікання капіталу, особливо “гарячих грошей “ , негативно впливає на грошовий обіг і , зрештою, на економіку. Зрівноваження балансу міжнародних розрахунків є одним з головних завдань економічної політики держави поряд забезпеченням високим темпів економічного зростання, боротьбою з інфляцією та безробіттям. Державне регулювання платіжного балансу - це сукупність економічних, зокрема, валютних, фінансових, грошово-кредитних заходів спрямованих на формування основних статей платіжного балансу.

Існують три основні методи ліквідації надлишку або дефіцит платіжного балансу:

Ш Зупинити потоки торгівлі та капіталу;

Ш Скоректувати внутрішні економічні перекоси;

Ш Примусово або дозволами домогтися зміни курсу валюти;

Припинення або переривання торгівлі чи руху капіталу - косметичний засіб усунення нерівноваги, причому спочатку необхідно точно встановити, що приймається за надлишок або дефіцит, а також виробити стратегію вирівнювання балансу. Існують численні засоби переривання або скорочення торгівлі за рахунок руху капіталу, наприклад, субсидії, квоти та обмеження на вивезення дивідентів. Уряди можуть підтримувати свою грошову одиницю за допомогою продажу та купівлі іншої валюти, введення декількох валютних курсів тощо.

Другим із зазначених методів відновлення рівноваги платіжного балансу є усунення перекосів у внутрішній економіці. Одним із основних джерел дефіциту платіжного балансу є інфляція. Темпи її можна зменшити жорсткою грошовою та фінансовою політикою, високими відсотковими ставками, контролер за зарплатою та цінами.

Третій шлях - це можливість зміни валютного курсу для відновлення рівноваги у платіжному балансі. Аналітики вважають, що зниження курсу або девальвація національної валюти роблять вітчизняну продукцію дешевшою на міжнародних ринках, розширюючи тим самим експорт. Одночасно девальвація робить дорожчими імпортні товари, а це веде до зниження попиту і, отже, до скорочення імпорту.

Україна належить до держав з високим рівнем відкритої економіки, на яку припадає 0,07 % ВВП і 0,3% світового експорту. Обсяги експорту перевищують 55% від ВВП, а близько 40% ( 2001 р. ) у структурі імпорту припадає на енергоносії. Це робить країну дуже вразливою для впливу зовнішніх чинників.

У 2001 р. сфера зовнішньоекономічних відносин характеризувалася збереження позивного сальдо за рахунок поточних операцій платіжного балансу.

За 2001 р. зовнішньоторговельний оборот зріс на 10,8% і досяг 36,7 млрд. дол. США. Темпи зростання імпорту на 2,3% перевищили динаміку експорту. Однак загалом позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами збереглося і становило 2,9 млрд. дол. водночас збереження позитивного сальдо платіжного балансу за рахунком поточних операцій за цей період значною мірою зумовлено і зменшенням проти 2000 р. майже на 250 млрд. дол. США ( 23,7 % ) витрат на обслуговування зовнішнього боргу, зростанням надходжень за статтею « доходи» майже на 30 млрд. дол.( 20,3 %), а також збільшенням до 1333 млрд. дол. ( 30,3 %)

Надходжень ( приватних грошових переказів, компенсаційних коштів з Німеччини та Австрії ) за статтею « поточні трансферти « при скороченні виплат за цією статтею на 52,8 %.( див. ДОДАТОК Б).

2.3 Практика валютного регулювання

Механізм функціонального валютного регулювання має два рівні: міждержавний (у т.ч. регіональний) i національний. Сучасний механізм валютного регулювання склався після впровадження на основі Ямайської угоди плаваючих валютних курсів і принципу поліцентризму в структурі побудови всієї валютної системи.

Функції регулювання міжнародних валютних відносин покладені світовою співдружністю на Міжнародний валютний фонд (МВФ), який керується у своїй діяльності статутом Фонду i спільно прийнятими країнами-учасницями постановами та домовленостями.

Механізм регулювання на національному рівні, його інституційні структури, принципи та нормативні параметри визначаються законодавчими актами кожної країни.

Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на основі принципів і методів, що визначаються МВФ і регіональними союзами, які входять окремі країни. У своєму практичному втіленні воно охоплює широкі аспекти зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів валютного ринку.

Зміст валютного регулювання конституюється діючим законодавством і правовими нормами окремих держав. У такому законодавстві визначаються загальні принципи здійснення валютних операцій у внутрішньогосподарському обороті та міжгосподарських розрахунках, функції державних органів у валютному регулюванні й управлінні валютними ресурсами, права й обов'язки громадян і юридичних осіб у питаннях володіння, користування та розпорядження валютними цінностями, напрямки валютного контролю та відповідальності за порушення валютного законодавства тощо.

Механізм валютного регулювання на національному рівні являє собою систему контролю за припливом і відпливом іноземної валюти з країни в країну.

Із цією метою урядом приймаються постанови щодо валютного регулювання з різноманітними обмеженнями. Як правило, це постанови, які:

а) вимагають від окремих осіб чи фірм, що отримують іноземну валюту, передати або продати її урядові;

б) нормують запаси іноземної валюти.

Підприємець, який бажає здійснити платежі за кордон в іноземній валюті, може потрапити під обмеження обсягу валюти, що не дозволять йому купити за рубежем стільки товарів, скільки він би хотів. Тому українська фірма, яка бажає експортувати свої товари за кордон, повинна знати про всі діючі постанови щодо валютного регулювання в Україні i в інших країнах, позаяк вони можуть відбитися на її спроможності поставляти товари чи отримувати платежі з цих країн.

В умовах функціонування ринкової економіки головним об'єктом валютного регулювання є валютний курс національної грошової одиниці. Його зміни суттєво впливають на розвиток як внутрішньогосподарських процесів, так i зовнішньоекономічних позицій тієї чи іншої країни. Мається на увазі вплив валютного курсу на зовнішню торгівлю, рух коротко- та довгострокових капіталів, розм1ри заборгованості, платіжного балансу країни і т.д.

Валютним курсом називається співвідношення обміну двох грошових одиниць, або ціна однієї валюти, виражена в іншій валюті.

У більшості країн при встановленні валютного курсу застосовується пряме котирування. Воно означає, що певна постійна сума іноземної валюти (наприклад, 1, 10, 100 одиниць) використовується для вираження змінної величини відповідної суми національної валюти (наприклад, 1 дол. рівний 0,6305 ф.ст.).

Рідше застосовується непряме котирування. Основою у цьому разі служить одиниця національної валюти, порівнювана, скажімо, з доларом. Це котирування використовувалося б у Великобританії, наприклад, 1 ф.ст. рівний 1,586 дол.

Валютні котирування звичайно встановлюються банками. При цьому залежно від того, чи здійснює банк купівлю чи продаж валюти, розрізняються курси продавця та покупця.

За курсом покупця банк купує іноземну валюту, а за курсом продавця - продає її. Так, скажімо, котирування 1,9430/50 марок ФРН за 1 дол. означає, що банк готовий купити у клієнта 1 дол. за 1,943 марки, а продати йому 1 дол. за 1,945 марки. Різниця між курсами продавця та покупця використовується для покриття витрат банку i звичайно містить банківський прибуток. Ця різниця, що називається маржею чи спредом (від. англ. spread), як правило, становить десяті або й навіть соті частки процента i може коливатися залежно від конкретної ситуації на валютному ринку.

У практиці валютного регулювання застосовуються такі інструменти, як девальвація та ревальвація валюти, валютна інтервенція, корекція облікових ставок національного банку, валютні обмеження, засоби регулювання платіжного балансу країни, режим конвертованості валют.

Девальвація валюти передбачає цілеспрямовані дії відповідних інституційних структур, які мають на меті знизити обмінні курси валюти власної країни.

Таке зниження використовується, з одного боку, для стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку, а з іншого -- для підвищення конкурентоспроможності та поліпшення торгових позицій країни на світовому ринку.

Ревальвація валюти має протилежний зміст. Вона пов'язана з відповідними діями, спрямованими на підвищення курсу національної валюти. Тут переслідується мета втримати на внутрішньому ринку споживчий попит і стимулювати товарний імпорт і приплив інвестицій.

Поряд з девальвацією та ревальвацією, що є досить жорсткими, по суті, «хірургічними» засобами державного втручання у сферу валютних відносин, широко використовуються й інші інструменти валютної політики. Одним із найдієвішим із них виступає валютна інтервенція, яка може здійснюватися:

Ш за рахунок використання власних резервів валюти;

Ш з допомогою своп-угоди (swap agreement) - договору з певною країною з приводу отримання кредиту у валюті цієї ж країни, необхідній для проведення валютної інтервенції;

Ш за рахунок продажу цінних паперів, розміщених в іноземній валюті.

Валютний контроль має багато цілей. Основні з них - це усунення або зменшення нерівноваги платіжного балансу, сприяння плануванню національної економіки, захист внутрішніх галузей і отримання державних доходів. Різноманітність завдань, які розв'язуються за допомогою валютного контролю, є важливим фактором його використання в сучасній міжнародній торгівлі.(Рут, 512)

За 2001 рік долар подешевшав. Психологічно зміцнення всього національного, включаючи й валюту, завжди викликає позитивні емоції. Однак зовнішньоекономічне лобі волає, що це зменшує доходи експортерів після того, як вони обмінюють зароблені долари на гривні.

Дії уряду ніколи не бувають нейтральними і рідко залишаються пасивними щодо курсу національної валюти. Головні причини цього - внутрішня грошово-кредитна і бюджетно-податкова політика, яка впливає на валютний курс, а також значний вплив валютного курсу на торговельний баланс країни, від якого залежать розміри сукупного попиту, рівень виробництва і зайнятості країни.

2.4 Державне регулювання іноземного інвестування

Іноземні інвестиції є провідником сучасних технологій виробництва та управління, своєрідною “перепусткою” на світові ринки товарів та капіталів, дозволяючи при цьому компенсувати дефіцит національних грошових коштів.

На сьогоднішній день потреба в інвестиціях для структурної перебудови української економіки зростає. Цікаво буде відмітити, що валові інвестиції в основний капітал в Україні за 1994-2001 роки склали 47 млрд. доларів. Державне регулювання іноземного інвестування є одним із видів соціального управління, являє собою важливий вид діяльності органів державної влади по ефективному залученню та раціональному використанню іноземних інвестицій і визначається показниками економічного та соціального розвитку держави. Державне регулювання інвестиційної діяльності в Україні включає управління іноземними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та її учасниками.

В Україні порядок державного регулювання інвестиційної діяльності та іноземного інвестування, як її складової частини, викладено у Концепції регулювання інвестиційної Діяльності в умовах ринкової трансформації економіки, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від №384, де іноземні інвестиції згадуються поряд з іншими джерелами інвестування.

Як наголошується у зазначеній Концепції, обмежені бюджетні фінансові ресурси не дають змоги забезпечити структурні зміни в галузях економіки, необхідні для задоволення потреб держави. Незважаючи на те, що дана Концепція була прийнята у 1995 році, проблема обмеженості національних бюджетних ресурсів існує і на сьогоднішній день.

Згідно з Концепцією державна інвестиційна підтримка надається переважно для розвитку пріоритетних напрямків в економіці, якими є: паливно-енергетичний комплекс; соціальне забезпечення; агропромисловий комплекс; енерго- та ресурсозберігаючі технології; розширення обсягів виробництва товарів широкого вжитку тощо.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:

ь іноземної валюти, що визначається конвертованою Національним банком України;

ь валюти України - при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);

ь будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;

ь акції, облігації, інших цінних паперів, а також корпоративних прав, виражених у конвертованій валюті;

ь грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті.

Серед шляхів залучення іноземних інвестицій особливе місце займає використання іноземних інвестицій, кредитних ліній та кредитів міжнародних фінансових організацій. При цьому збільшення загального обсягу іноземних інвестицій вбачається доцільним провести за рахунок прямого іноземного інвестування.

В свою чергу, економічна доцільність прямих інвестицій залежить від багатьох чинників, зокрема:

Ш прямі інвестиції повинні бути направлені на заміщення імпорту готовою продукцією власного виробництва;

Ш за рахунок таких інвестицій повинні також створюватись виробництва, орієнтовані на експорт;

Ш в результаті одержання прямих інвестицій повинен бути накопичений технологічний потенціал та управлінський досвід у важливих галузях економіки держави.

Необхідно додати, що за даними Державного управління статистики з початку 2001 року темпи надходження прямих іноземних інвестицій в Україну уповільнились. Пов'язано це з незалежним регулюванням державними органами влади залучення іноземних інвестицій та нераціонального їх використання.

Органами державного управління загальної компетенції, до функцій яких належить управління іноземними інвестуванням, в Україні є Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації. Також загальні функції державного управління виконує Президент України як глава держави.

Місцеві державні адміністрації: повинні сприяти створенню підприємств з іноземними інвестиціями, повинні здійснювати управління інвестиційною діяльністю, зобов'язані вносити до відповідних органів пропозиції щодо залучення іноземних інвестицій до економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць: ведуть на місцевому рівні переговори з потенційними іноземними інвесторами, враховують частки іноземних інвестицій при складанні місцевих бюджетів тощо.

Специфікою державного регулювання іноземного інвестування в Україні є те, що функції по його здійсненню розподілені між кількома центральними органами виконавчої влади як функціональної, так і галузевої компетенції. Це зумовлено міжгалузевим характером даного об'єкта державного регулювання.

Законодавчою базою державного регулювання іноземних інвестицій є Закон України “Про режим іноземного інвестування” від 19.03.96 №93, Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18.09.91 №1560, Закон України “Про захист іноземних інвестицій” від 10.09.91 №1540а.

Відповідно до Закону України “Про режим іноземного інвестування” для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України. Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.

Відповідно до Закону України “Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження” від 17.02.2000 р. фактично скасовано пільги щодо митного та валютного регулювання та справляння податків підприємствам з іноземними інвестиціями.

При цьому держава встановила гарантії захисту іноземних інвестицій, зокрема:

1. Гарантії у разі зміни законодавства, які полягають в тому, що, якщо в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції будуть змінюватися гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в розділі П цього Закону, то протягом десяти років з дня набрання чинності таким законодавством на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій.

2. Гарантії щодо примусових вилучень, а також незаконних дій державних органів та їх посадових осіб, що означає, що іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути проведена на підставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України.