Іноземні інвестиції та їх сутність

Курсова робота на тему:

"Іноземні інвестиції та їх сутність"

Зміст

Вступ

1. Теоретико-організаційні основи інвестиційного процесу

1.1 Іноземні інвестиції, суть та роль в національній економіці

1.2 Регулювання іноземного інвестування

2. Методи оцінки раціонального залучення інвестицій

3. Перспективи залучення іноземних інвестицій в економіку України

3.1 Стимулювання іноземних інвестицій з боку держави

3.2 Створення сприятливого інвестиційного клімату

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Темою даної курсової роботи є міжнародні інвестиції як інгредієнт економічного розвитку тієї чи іншої країни. Інвестиції вважаються другим компонентом чистих видатків. Вони охоплюють видатки на будівництво нових заводів, фабрик, на станки та обладнання з тривалим терміном служби і т.д. Багато економістів розглядали інвестиції як довгострокові вклади капіталу в різноманітні галузі та сфери економіки, інфраструктуру, соціальні програми, охорону навколишнього середовища, з метою розвитку виробництва, соціальної сфери підприємництва, отримання прибутку. Саме тому ця тема є актуальною у наш час, особливо для української держави, у якій тільки формується система ринкових відносин, спостерігається поступова приватизація економіки. Усе це потребує чималих коштів, які можна отримати за рахунок іноземних інвесторів.

Метою даної курсової роботи є дослідження суті іноземних інвестицій, різні аспекти їх залучення, з'ясування методів оцінки ефективності міжнародного переливу капіталу, показання перспектив залучення іноземних інвестицій в економіку України і проблеми пов'язані з цим процесом, чому саме інвестиції так необхідні нашій державі.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів та висновків. У першому розділі з'ясовано теоретико-організаційні основи інвестиційного процесу, показано усі можливі форми інвестицій, хто є їхніми суб'єктами, висвітлено суть інвестиційної діяльності та інвестиційного процесу. Предметом дослідження другого розділу є методи оцінки ефективності міжнародних капіталовкладень, тобто докладне вивчення методу граничної ефективності, методу розрахунку прибутку, методу обліку чистої кінцевої вартості капіталу та методу бюджетування капіталу. Третій розділ присвячений перспективам залучення іноземних інвестицій в економіку України. Тут зазначені проблеми інвестиційного процесу в нашій державі, що саме зумовило цю кризу і шляхи виходу з неї. В кінці роботи здійснюються підсумки дослідження, наводиться список використаної літератури.

Проблемою іноземних інвестицій займається чимало економістів, зокрема Барановський О., Лазбеник Л., Гавришок О., Пересада А.А., Пригода В.В., Чекніна Т. Це робить висновок, що дана проблематика знаходиться в центрі уваги великої кількості науковців. Основним джерелом для написання курсової роботи були навчальні посібники з економічних наук, а також велика кількість періодичної літератури. Зокрема, мова йде про такі видання як "Діловий вісник", "Економіка України", "Україна - Business" тощо.

Крім того була використана законодавча основа, зокрема закон України "Про інвестиційну діяльність".

1. Теоретико - організіційні основи інвестиційного процесу

1.1 Іноземні інвестиції, суть та роль в національній економіці

Визначення категорії "іноземні інвестиції" є ключовим питанням для законодавця, оскільки таким чином він визначає коло правовідносин, які підпорядковані регулятивному процесу даного законодавства.

Признаючи ту чи іншу особу іноземним інвестором, держава тим самим визначає його право на пільги та гарантії, що проголошені в Законі "Про режим іноземного інвестування".

Згідно за Законом України "Про режим іноземного інвестування" під іноземними інвестиціями розуміють усі "цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту".

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції в наступних формах:

· Участь іноземних інвесторів у підприємствах України;

· Створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;

· Придбання діючих підприємств;

· Придбання рухомого та нерухомого майна.

Існують державні та приватні інвестиції.

Державні інвестиції - це позики, кредити, які одна держава або група держав надає іншій державі. У цьому випадку мова йде про відношення між державами, що регулюються міжнародними договорами і до яких застосовуються норми міжнародного права.

Під приватними розуміють інвестиції, які надають приватні фірми, компанії чи громадяни однієї країни відповідним суб'єктам іншої країни. Інвестиційні відносини настільки складні та багатогранні, що нерідко відносини між державами тісно пов'язані з відносинами між приватними інвесторами. Такий зв'язок найбільше проявляється, коли інвестор передає свої права та вимоги державі.

Можлива і більш складна конструкція відносин, коли матеріальні зобов'язання держави-боржника за отриманими кредитами задовольняються за рахунок повної або часткової вартості майнових прав приватного інвестора в країні боржника. Перелік видів іноземних інвестицій, що надається в законодавчих актах і міжнародних договорах, є приблизним, а не вичерпним, оскільки поняття інвестицій охоплює всі види майнових цінностей, які іноземний інвестор вкладає на території приймаючої сторони.

До цього переліку входять: рухоме і нерухоме майно (приміщення, споруди та інші матеріальні цінності) та відповідні майнові права, включаючи заставу; грошові кошти, акції, внески, облігації чи будь-які інші форми участі в товариствах, підприємствах, у тому числі і спільних; право вимоги за грошовими внесками, які вносяться для створення економічних цінностей, чи послугами, що мають економічну цінність; права на результати інтелектуальної діяльності, що визначаються як права на інтелектуальну власність; права на здійснення господарської діяльності, які надаються на основі закону чи договору, включаючи частково право на розвідку та експлуатацію природних ресурсів.

Залежно від ступеня контролю над зарубіжними компаніями інвестиції поділяються на прямі та портфельні.

Прямі інвестиції - основна форма експорту приватного капіталу, що забезпечує встановлення ефективного контролю і надає право безпосереднього розпорядження закордонною компанією.

Прямі інвестиції поділяються на дві групи:

· Трансконтинентальні капітальні вкладення, зумовлені кращими умовами ринку, коли існує можливість поставляти товари з нового виробничого комплексу безпосереднього на ринок даної країни. Витрати у цьому випадку відіграють не значну роль, основне - знаходження на ринку. Різниця у витратах виробництва порівняно з материнською компанією є меншим фактором впливу на розміщення виробництва на даному континенті. Витрати виробництва є вирішальними для визначення країни даного континенту, в якій необхідно створювати нові виробничі потужності;

· Транснаціональні вкладення - прямі вкладення, часто в сусідній країні. Мета - мінімізація витрат порівняно з материнською компанією.

Портфельні інвестиції - капітальні вкладення, частка яких у капіталі нижче межі, визначеної для прямих інвестицій. Портфельні інвестиції не забезпечують контролю за закордонними компаніями, обмежуючи прерогативи інвестора отриманням частки прибутку (дивідендів).

У деяких випадках міжнародні корпорації реально контролюють іноземні підприємства, володіючи портфельними інвестиціями, в силу двох причин:

· Через значну розпорошеність акцій серед інвесторів;

· Наявність додаткових договірних зобов'язань, що обмежують оперативну самостійність іноземної фірми.

До числа іноземних інвесторів відносять наступні категорії суб'єктів:

· Іноземні юридичні особи;

· Іноземні фізичні особи;

· Вітчизняні громадяни, що проживають за кордоном;

· Іноземні держави;

· Міжнародні організації.

Здійснення інвестицій пов'язане за певним ризиком для іноземного інвестора. Можливість таких ризиків, які часто називаються "некомерційними", збільшується при політичній та економічній нестабільності в приймаючій країні, при виникненні воєнних конфліктів, введенні надзвичайного стану. Усе це загострює питання про гарантії і робить необхідним встановлення певних гарантій як у внутрішньому законодавстві, так і в міжнародних договорах.

1.2 Регулювання іноземного інвестування

Іноземні інвестиції - це капітали, експортовані з однієї країни і вкладені в справу або підприємство на території іншої країни, тобто за кордоном, куди внаслідок цього переноситься вже не акт реалізації зосередженої в експортованому товарі прибутку, а сам процес його створення. Таким чином, вивезення капіталу - це переміщення його за кордон з метою отримання підприємницького прибутку або проценту.

Законом України "Про інвестиційну діяльність" інвестиції визначаються як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої утворюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект [1]. Це означення, в основному, відповідає міжнародному підходу до уявлення про інвестиційну діяльність як процесу вкладання ресурсів (благ, майнових та інтелектуальних цінностей) з метою отримання прибутку, доходу, дивіденда (соціального ефекту) в майбутньому. Іншими словами інвестор відмовляється від задоволення насущних потреб в розрахунку на очікуване задоволення їх в майбутньому, але в більших розмірах. У відповідності із Законом до майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються у підприємницьку діяльність відносяться:

грошові засоби, цільові банкнотні вклади, паї, акції та інші цінні папери;

рухоме і нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання) та інші матеріальні цінності;

майнові права, що витікають із авторського права, досвіду та інших інтелектуальних цінностей;

сукупність технологічних, технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих ("ноу-хау");

права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права та інші цінності[1]

Сукупність вказаних цінностей, що обертаються на ринку, прийнято відносити до об'єктів інвестиційної діяльності. Деякі вчені-економісти до цієї сукупності вносять також "фінансові права", які витікають із взаємозвязку інвестицій та державного регулювання умов інвестиційної діяльності, перед усім, податково амортизаційної політики. Це має місце при наданні державою податкових льгот інвестору (зниження ставки податку на прибуток) чи встановлення пільгових норм амортизаційних відрахувань (прискорення амортизації). Такі податково-амортизаційні преференції дають економічній ефект виходячи із повернення засобів в майбутньому, і тому державою (муніципальними органами) цей ефект повинен оцінюватись (дисконтуватись).

На рис 1 приведена схема класифікації інвестицій за формами.

Рис.1 Форми інвестицій

Фонд накопичення як зберігаюча частина національного доходу є основним джерелом інвестицій. Умовно він може бути розділеним на фонд відшкодування та фонд відновлення. За рахунок цих фондів здійснюються відповідно валові та чисті (в їх складі) інвестиції.

Валові інвестиції характеризують загальний об'єм засобів, які направляються у відтворення: нове будівництво, реконструкція та розширення, технічне переоснащення, а також підтримка діючих потужностей.

Чисті інвестиції в такому контексті являють собою вклади засобів у знову створені виробничі фонди та оновлюючий виробничий апарат. Вони менші валових на величину засобів, що направляються із фонду відшкодування у вигляді амортизаційних відрахувань на повне становлення. Інвестуючі засоби з фондів відшкодування та відновлення характеризують в кінцевому рахунку відношення між простим та розширеним відтворенням.

В економічній теорії принциповою класифікаційною ознакою поділу інвестицій за формами вважається виділення фінансових та реальних інвестицій. Виділення із загального об'єму інноваційної форми інвестицій та інтелектуальних інвестицій в ряді випадків - умовно, поскільки інтелектуальні інвестиції в більшій мірі являються інноваціями.

Фінансові інвестиції - це вкладання засобів в різноманітні фінансові інструменти: фондові (інвестиційні) цінні папери, спеціальні (цільові) банківські вклади, депозити, паї і т. д.

Реальні інвестиції - це вклади у виробничі фонди (основні та зворотні). В основному це вклади у матеріальні активи - будівлі, споруди, обладнання та інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи (патенти, ліцензії, "ноу-хау", технічна, науково-практична, інструктивна, технологічна та інша документація).

Інноваційна форма інвестицій (вклади у новшества) - це, в основному, вклади в нематеріальні активи, забезпечуючі розвиток НТП та успішну протидію конкурентам на товарних ринках. В промислово розвинутих країнах з високим рівнем техніки і технології інновації за своїм змістом і складом наближаються до реальних інвестицій. Однак в окремі періоди доводиться втілювати інвестиції і в підтримку технічно відсталих маловиробничих галузей та виробництв.

Інтелектуальні інвестиції - це вклади в творчий потенціал суспільства, об'єкти інтелектуальної власності, що витікають із авторського права, права на промислові зразки і корисні моделі. В більшій мірі за своїм змістом і напрямком інтелектуальні інвестиції одночасно являються інноваціями. Крім поділу інвестицій за напрямками вкладення засобів (фінансові, реальні), в економічній теорії існує велика кількість признаків, за якими вони виділяються в залежності від цілей дослідження об'єкта інвестування.

Виходячи з джерел фінансування розрізняють: особисті засоби, інвестора, позичкові (державний кредит, кредити комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ), приваблення засобів (засоби інших інвесторів).

За формами власності інвестиції поділяються на:

державні - фінансуються із держбюджета, місцевих бюджетів, держпідприємствами;

приватні - засоби населення (індивідуальних інвесторів), комерційних структур, колективних підприємств;

іноземні - позичкові та кредитні ресурси міжнародних інвестиційних інститутів, зарубіжних корпорацій та фірм, спільних підприємств.

В залежності від термінів засвоєння інвестиції можуть бути довготривалими, середньотривалими та короткотривалими. Основне правило інвестування гласить, що інвестиції повинні бути довготривалими (в зарубіжній практиці - більше 1 року). Однак через несприятливий інвестиційний клімат, нестабільність політичної ситуації і високі темпи інфляції, інвестори вимушені шукати об'єкти середньотривалих та короткотривалих вкладів.

Важливе значення має поділ інвестицій на прямі та портфельні, особливо при експорті капіталу і створенні транснаціональних корпорацій.

Прямі інвестиції за звичай здійснюються у формі кредиту без інвестиційних посередників з метою оволодіння контрольного пакету акцій корпорації.

Портфельні інвестиції, як правило, здійснює пасивний інвестор, придбавши невелику долю (пай) компаній в надії на отримання нехай і невеликих але стабільних прибутків. Такий інвестор звичайно не прагне до управління компанією, її фінансове становище цікавить його тільки в момент виплати дивідендів.

До суб'єктів інвестиційної діяльності Закон "Про інвестиційну діяльність" відносить інвесторів та учасників. Ними без будь-яких обмежень можуть бути як громадяни і юридичні особи України, так і іноземні громадяни і юридичні особи і самі держави[1].

Таким чином, інвестор - суб'єкт інвестиційної діяльності, який приймає рішення про вкладання особистих, позичкових та приваблених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування.

Як передбачає Закон, інвестори можуть виступати в якості вкладачів, покупців, кредиторів, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності, тобто вкладати капітали, купувати цінні папери, а також виконувати функції товаровиробників, підрядчиків, субпідрадчиків, замовників. Відношення до числа інвесторів кредиторів є суперечливим. Якщо інвестор - це особа, яка вкладає особисті і позичкові засоби, то по відношенню до кредитора він боржник. А кредитор, в свою чергу, як судодавач не може бути одночасно інвестором, оскільки надана ним суда - це не власні засоби, вони підлягають поверненню. В окремих випадках банки та інші фінансово-кредитні установи можуть ставати інвесторами та здійснювати інвестиції, скажемо, в складі фінансово-промислових груп, але тоді вони не є кредиторами.

Інвесторам в умовах ринку надаються дуже широкі повноваження, у відповідністю з їх економічною самостійністю. Це визначення цілей, напрямків, видів та об'ємів інвестицій, визначення складу інших учасників інвестиційної діяльності. Не допускається за рамками Закону втручання державних органів та посадових осіб в реалізацію договірних відносин між суб'єктами інвестиційної діяльності.

Суб'єкти інвестиційної діяльності реалізують свої економічні інтереси, вступаючи у визначені взаємовідносини на інвестиційних ринках. Ці ринки регулюють процес обміну інвестиціями й інвестиційними об'єктами (товарами).

Інвестиційна діяльність - це послідовна сукупність дій її суб'єктів (інвесторів та учасників) по втіленню інвестицій з метою отримання доходу та прибутку. Кожна країна як суб'єкт інвестиційної діяльності визначає правові, економічні та соціальні умови цієї діяльності у своєму законодавстві. В більш вузькому трактуванні цього поняття вживають термін "інвестиційний процес". Це поняття за звичай пов'язується з реалізацією реальних інвестицій, із здійсненням реальних інвестиційних проектів. Порівняльна характеристика проводиться за наступними стадіями інвестиційного процесу:

мотивація інвестиційної діяльності;

прогнозування і програмування інвестицій;

основи доцільності інвестицій;

страхування інвестицій;

державне регулювання інвестиційного процесу;

планування інвестицій;

фінансування інвестиційного процесу;

проектування і ціноутворення;

забезпечення інвестицій матеріально-технічними ресурсами;

засвоєння інвестицій;

підготовка до випуску продукції;

попередня здача - прийом до експлуатації;

кінцева здача об'єкта в експлуатацію.

Темпи зростання експорту капіталу випереджують темпи зростання товарного експорту. За чверть століття (від середини 60-их років) закордонні капіталовкладення збільшились в 4 рази, і на початок 80-их років у світі було приблизно 450млдр/$ іноземних інвестицій. В 1992 році було досягнуто 2,2 трлн.$, тобто відбулось їх понад, ніж чотирьохкратне збільшення. Лише за один рік зараз вивозиться приблизно 200млрд.$ (до того ж це стосується лише прямих інвестицій). Саме експорт капіталу є головним джерелом так званої міжнародної продукції, тобто продукції, що реалізується закордонними філіалами міжнародних компаній. Її обсяг складає біля 1/4 ВНП індустріально розвинутих країн. Продукція лише американських закордонних філіалів перевищує обсяг експорту товарів США в 4 рази [2, с 45].

Формами вивезення капіталу є прямі капіталовкладення, портфельні інвестиції, а також позики та кредити.

Прямі капіталовкладення являють собою інвестиції в функціонуючий промисловий, банківський, торговий та інший капітал закордонних країн, що забезпечують інвестору контроль над підприємством. Частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дозволяє досягти такого контролю, в міжнародній статистиці звичайно прийнята в розмірі 25%, але в окремих країнах може суттєво відрізнятись (від 10% в Україні та США до 50% в Австралії та Канаді). За визначенням Організації Економічної Співпраці і Розвитку (ОЕСР) прямі інвестиції означають наявність або іноземного контролю над десятьма та більше відсотками звичайних акцій чи голосів, або ж так званого ефективного голосу в управлінні підприємством. Прямі інвестиції найбільш типові для діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК).

Портфельні інвестиції являють собою капіталовкладення в облігації та акції закордонних компаній, які, втім, недостатні для встановлення безпосереднього контролю їх діяльності. Основною метою портфельних капіталовкладень є отримання прибутку, а не забезпечення прямого контролю господарської діяльності об'єкта інвестування. Разом з тим, навіть портфельна участь дає можливість ТНК здійснювати значний посередній контроль. Найбільш виразно це помітно в тих випадках, коли є додаткові домовленості (ліцензійні, управлінські, маркетингові та ін.), що ставлять підприємство в залежність від іноземного інвестора, або ж коли національна частка акцій розпорошена серед багатьох власників.

Прямі й портфельні інвестиції є різновидами підприємницького капіталу, що призначений безпосередньо для вкладення в виробництво. Він спрямовується або на створення нових підприємств, або ж на купівлю частки чи поглинання вже існуючих компаній. Внаслідок вивезення підприємницького капіталу утворюються філіали, дочірні компанії чи змішані підприємства.

Виключною формою вивезення капіталу на сьогоднішній день є позиковий капітал у вигляді міжнародних позик та кредитів, що надається як окремими країнами, так і через транснаціональні та міжнародні банки. Ці капіталовкладення передбачають розміщення за кордоном валютних ресурсів на умовах повернення, терміновості та оплати.

Перевага міжнародних позик для їх дотримувачів полягає у відносній свободі їх використання. Вони дають іноземну валюту, що досить часто необхідна для тимчасового покращення стану платіжного балансу. Крім того міжнародні позики теж просто перетворюються на інвестиційні товари і, таким чином є шляхом збільшення функціонуючого капіталу країни, що отримує позику.

Останнім рокам притаманне величезне зростання середньо - та довгострокових операцій на міжнародному ринку позикового капіталу. Основним одержувачем позик є ТНК, що використовують середньострокові та довгострокові міжнародні кредити переважно з підприємницькою метою - фінансування створення та розширення закордонних філіалів, придбання нових підприємств.

Багато країн, особливо ті, що розвиваються, використовують міжнародні займи для врегулювання значних дефіцитів своїх платіжних балансів. Водночас, кредити, навіть найбільш пільгові, треба повертати, а до того - сплачувати проценти за користування ними. Ефективність кредиту для національної економіки стає зрозумілою лише після його використання.

Обов'язковою передумовою перетворення вивезення капіталу в невід'ємний елемент системи міжнародних економічних відносин є створення відносного "надлишку" капіталу на національних ринках. Внаслідок цього, з метою більш прибуткового інвестування, він спрямовується за кордон. Водночас вивезення капіталу стало можливим завдяки формуванню світового ринку, як альтернативної сфери інвестування. Це дозволяє підприємцям вкладати гроші туди, де їм за рахунок різниці рівня витрат виробництва в різних країнах забезпечується прибуток вищий, ніж середній національний.

Причиною закордонного інвестування досить часто є зацікавленість у природних ресурсах різних країн з метою забезпечити гарантоване постачання власних підприємств сировиною. Наприклад, завдяки закордонним інвестиціям США отримують 100% фосфатів, міді, олова; 75% марганцевої та залізної руди; Японія - 40% бокситів; 50% нікелю; 60% мідної руди. До того ж досить часто сировина з закордонних підприємств отримується за так званими трансфертними цінами, нижчими, ніж світові.

Під час використання закордонних джерел сировини на базі прямих інвестицій враховуються відмінності екологічних норм і стандартів різних країн. Розвинуті країни намагаються переносити в країни, що розвиваються, такі виробничі потужності, що призводять до значного забруднення навколишнього середовища. Ця тенденція найбільш помітна протягом останніх двох десятиріч.

Капіталовкладення в іноземну економіку - активний засіб стимулювання попиту на вітчизняну продукцію. Це досягається за рахунок того, що по-перше, за кордоном створюються нові ринки, а по-друге, частина експерта ТНК постійно йде на адресу зарубіжних філіалів, і їх гарантована доля складає зараз понад 1/3 експорту Канади, ФРГ, Франції, Швеції, до 1/2 експорту США.

Нарешті, капіталовкладення, що розміщенні на господарській території іноземних держав, дають фірмі можливість обминути тарифні та нетарифні бар'єри, які зустрічає звичайний комерційний експорт.

Міжнародна міграція інвестицій вигідна як для країни-експортера, так і для країни-імпортера капіталу. Перша отримує додатковий прибуток за рахунок інвестицій за кордоном, що дають можливість отримувати більший процент, ніж на національному ринку; друга - за рахунок збільшення капіталовкладень в національну економіку.

Як в експорті, так і в імпорті підприємницького капіталу провідні позиції займають індустріально розвинуті країни, доля яких складає 97-98% загальносвітового обсягу прямих закордонних інвестицій. Серед них особливо виділяються три центри світового господарства: США, Західна Європа, Японія. Як і в інших галузях економіки, співвідношення сил між основними експортерами капіталу постійно змінюється.

На протязі останніх десятиріч підприємницький капітал починає вивозитись і з країн, що розвиваються (перш за все з нових індустріальних країн). Втім, за своїм обсягом ця діяльність залишається дуже незначною, в порівнянні з аналогічними показниками традиційних експортерів капіталу.

На межі 70-80-х років рішучі зміни відбуваються в імпорті підприємницького капіталу.

По-перше, США, залишаючись провідним експортером капіталу, перетворюється водночас на головного імпортера. Таке збільшення значення США як об'єкта інвестування зумовлене на посилення позицій ТНК Західної Європи та Японії, що прагнуть потрапити на американський ринок.

По-друге, подальшого розвитку набуває тенденція до більшої переорієнтації закордонних інвестицій на індустріально розвинуті країни. В сучасних умовах їх доля складає 3/4 імпорту підприємницького капіталу, а на долю країн, що розвиваються - лише 1/4. Стагнація і навіть зменшення ролі країн, що розвивається, як суб'єкт інвестування, тісно пов'язані зі змінами галузевої структури закордонного підприємництва. Зараз його головними напрямками є переробна промисловість (перш за все, наукоємні галузі) і сфера послуг. Зрозуміло, що необхідні умови для інвестицій такого ґатунку існують перш за все в економічно розвинутих державах, а також в нових індустріальних країнах, куди іноземних інвесторів приваблює низька вартість відносно кваліфікованої робочої сили.

Іноземне інвестування супроводжується наростанням відкритості економік країн для зарубіжних інвесторів. На сучасному етапі інтерналізації господарських процесів скрізь відбувається лібералізація регулювання іноземного інвестування: в 1991р. 35 країн ввели зміни ліберального плану в свої інвестиційні режими, у 1992р. - вже 43, в 1993р. - 57, в 1994р. - 49 і в 1995р. - 64 країни. Кількість змін, що стосувалися лібералізації іноземного інвестування, у ці роки складала, відповідно, 80, 79, 101, 108 і 306. У їх структурі за 1995р. 62% було пов'язано з наданням стимулів, ЗО - умовами для продуктивного 4їункціонування, 15 - умовами участі у власності, 9 -збільшення гарантій і 4% - послабленням контролю [3,с.10].

Закономірним чинником здійснення зовнішнього інвестування є макроекономічна стабільність. Існує чіткий взаємозв'язок між економічним зростанням і темпами надходження прямих іноземних інвестицій; деякі дослідники слушно вважають зростання в економіці вирішальним фактором для позитивної динаміки їхніх потоків. Зокрема, збільшення ВНП країн, що розвиваються, в середньому на 1% стимулює зростання потоків приватних іноземних інвесторів приблизно на $10млрд.[3,С.10].

З метою перевірки цього положення було здійснено розрахунки взаємозв'язку між зростанням внутрішніх інвестицій та валового внутрішнього продукту і надходженнями іноземних інвестицій у 24 країнах, що розвиваються. Аналіз засвідчив великі відмінності у темпах економічної динаміки в окремих з них і доводить, що темпи зростання ВВП вищі в тих країнах, де вищий рівень інвестицій. При віднесенні ВВП до головного параметра, що у цьому випадку визначає приплив іноземних інвестицій, можна дійти висновку: протягом 1986-1993рр. Кожний мільйон доларів щорічного приросту ВВП сприяв додатковому щорічному залученню для зазначених 24 країн іноземних інвестицій в середньому на $33,3 млн. [3,с.10].

Еволюція іноземного інвестування привела до створення міжнародного виробництва. При цьому існує тенденція до концентрації національних підприємств у межах територій своїх регіонів, тобто до групування іноземних інвестицій навколо країни базування. Зокрема, США здійснюють інвестування в Центральній та Південній Америці, європейські фірми - в інших європейський країнах, включаючи Східну Європу, японські інвестори в ряді азіатських країн. Крім зменшення витрат на транспортування, це визначається і певними перевагами, такими, як мовні та культурні зв'язки, близькість менталітету, а також можливість тісніших контактів за рахунок економії часу на поїздки.

Поряд з об'єктивними факторами на розвиток іноземного інвестування істотний вплив справляють і фактори суб'єктивного порядку, які включають діяльність людей, суспільних груп, політичних сил, ланок державного апарату. До них також відносяться чинне законодавство у сфері підприємницької діяльності, державні засоби регулювання економіки та загальна політична стабільність. Рівень останньої прямо визначає збільшення або зменшення обсягів іноземного інвестування. Насамперед це стосується країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. Вважається можливим констатувати наявність довгострокової залежності між політичною стабільністю приймаючої країни та темпами припливу (відпливу) іноземних інвестицій. Як приклад, можна навести Південно-Африканську Республіку, яка свого часу досягла великих успіхів у справі залучення іноземних інвестицій, проте через довгострокове практикування апартеїду і, як наслідок, соціальну нестабільність позбулася іноземного капіталу, відплив якого тривав до 1994р.

Зокрема, політична стабільність і соціальний порядок ставилися на перше місце у зарубіжних інвесторів при прийнятті рішень щодо інвестування в Тайвані. На другому місці була турбота про ставлення до іноземних інвестицій в країні (перш за все, це стосувалося США та країн ЄС, які недостатньо знали інвестиційний клімат).

Суттєвим критерієм оцінки політичної стабільності можуть слугувати наявність та обсяги зовнішньої (зокрема, багатосторонньої) допомоги, високий рівень якої свідчить про сприятливе ставлення до країни як до об'єкта інвестування.

При здійсненні інвестиційного процесу враховується також диференціація менталітетів. Характерною рисою стратегії японських підприємців та інвесторів є орієнтація на тривалий період діяльності і використання довгострокових кредитів. Тому при розвитку виробництва їм притаманне не постійне стеження за котируванням акцій на фондовій біржі, а концентрація зусиль на вирішенні стратегічних завдань. На відміну від них, американські менеджери перебувають у тісній залежності від розмірів дивіденду і тому змушені зосереджувати увагу на забезпеченні максимального поточного прибутку.

Це також стосується і менталітету приймаючої країни. Зокрема, збільшення обсягів японського інвестування у Тихоокеанському регіоні (перш за все, у Південній Кореї, Сингапурі, Малайзії і Таїланді) пов'язане не лише з наявністю в них добре навченої та дисциплінованої робочої сили, а й з легким сприйняттям нею японського менеджменту.

Спроби національних фірм перенести діяльність за межі національних кордонів може бути пояснене агресивними чи захисними причинами: збільшенням або захистом прибутків, утриманням ринку або проникненням на нього.

У цілому вибір місця інвестування в приймаючій країні визначається на основі врахування таких параметрів, як розмір ринку, забезпеченість факторами виробництва, витрати, ступінь розвинутості інфраструктури, торгівельна політика, конкуренція, режим в'їзду та виїзду, власність, зайнятість тощо. Інвестор обирає місце здійснення капіталовкладень також з урахуванням характеру відповідної технології, стратегії фірми та своїх уявлень про ступінь ризику та можливих прибутків.

Слід зазначити, що для вибору об'єкта іноземного інвестування важливе значення має наявність дешевої некваліфікованої робочої сили та можливості зменшення сплачуваних податків. Це стало вирішальним фактором закриття найбільшими виробниками телевізорів з Японії, Тайваню та Південної Кореї своїх заводів у США і передислокації через південний кордон. Так, три прикордонних з США міста сконцентрували 90% корейських і майже половину японських прямих іноземних інвестицій в Мексику [3, С.12].

Отже, в основі здійснення зарубіжного інвестування лежать насамперед прагматичні мотиви. Через це також враховується, що доходи від інвестування в країнах, що розвиваються, на даному етапі значно вищі (в цілому на 10-12%), ніж у розвинутих. Зокрема, прибуток інвесторів США від капіталовкладень до 7 найрозвинутіших країн у 1992-1994 рр. складав у середньому 8%, тоді як його розмір від інвестування до 8 найбільших країн, що розвиваються, становив 21% [3, С.13].

Інша особливість сучасного періоду полягає в тому, що однією з рушійних сил, які визначають рівні та пропорції зарубіжного інвестування, став валютний фактор. Його значення на кожному товарному ринку суто індивідуальне. Проте емпіричні спостереження свідчать, що під вплив валютного фактора особливо підпадають ринки, які характеризуються відносно однорідною та стійкою номенклатурою.

Таким чином, можна сформулювати умову, згідно з якою зміцнення національної валюти країни базування зумовлює наростання її зарубіжного інвестування. Звідси випливає висновок, що інвестори країн із завищеним курсом валюти прагнуть направляти свої кошти до країн із заниженим курсом. Непересічне значення при здійсненні зарубіжного інвестування має наявність стабільної грошової та фінансової систем у країні-імпортері капіталу. Зокрема, Японія, Південна Корея та інші країни, що розвинули свою економіку завдяки ефективному залученню та використанню іноземних інвестицій, дістали можливість одержувати їх лише після приборкання інфляції та встановлення фінансової стабілізації.

Динаміка іноземного інвестування значною мірою залежить від зв'язків країни-реципієнта з недержавними та міжнародними організаціями. Дослідження світової практики дозволяє вивести неформальну залежність, згідно з якою інвестиції в ту чи іншу державу починають надходити після підписання угоди з Міжнародним валютним фондом та здійснення страхування. Важливу роль у даному контексті відіграє і наявність зовнішньої заборгованості: значна її величина зумовлює нижчий рівень надходження зовнішніх коштів.

Підбиваючи підсумок, виділимо фактори, за яких іноземне інвестування не здійснюється. Відсталість інфраструктури, нерозвинутість сировинної бази, зовнішня заборгованість, невисокий рейтинг кредитоспроможності, знецінення національної валюти, низькі доходи споживачів, проблеми при репатріації прибутків, політична нестабільність тощо зменшують активність іноземних інвесторів. Водночас це визначається і специфікою економічної політики країни. Так, досить незначний приплив проблеми при репатріації прибутків, політична нестабільність тощо зменшують активність іноземних інвесторів. Водночас це визначається і специфікою економічної політики країни. Так, досить незначний приплив приватних іноземних інвестицій в Японію - 908 млн.$ у 1994 р. і лише 39 млн.$ у 1995 р. - пояснюється як високою вартістю робочої сили та землі, так і відверто протекціоністською внутрішньою політикою в поєднання з експансією за кордон [3, С.14].

Важливе значення для здійснення іноземного інвестування має і приватизація. Вона проводиться на тлі одночасного визнання необхідності подальшої дерегуляції економічної активності і лібералізації діяльності приватного сектора. Внесення приватних іноземних інвестицій через купівлю чи приватизацію відбувається частіше, ніж створення нових підприємств, і належить до найбільш поширених та дійових форм іноземного інвестування. Переважна більшість національних фірм після абсорбування приватних іноземних інвестицій стає більш конкурентоспроможною; продаж активів іноземцям зумовлює негайне надходження коштів і, врешті-решт, сприяє подальшим інвестиціям, реінвестуванню прибутків та ін.

Аналіз умов здійснення іноземного інвестування в першій половині 90-х років свідчить, що воно сконцентрувалось у країнах, які краще регулювали його залучення. Це стосується насамперед країн, в яких були у наявності основні чинники: стабільна макроекономічна політика, відсутність підвищення процентних ставок, високий рівень національних заощаджень, значне інвестування в промисловість, відносно помірний бюджетний дефіцит, високі темпи зростання експорту та невеликі сподівання на надходження короткострокового капіталу, здійснення внутрішніх структурних перетворень (приватизації, лібералізації законодавства, відкриття ринків цінних паперів для іноземних інвесторів, послаблення валютного контролю, скорочення заборгованості). Звичайно, до цих чинників можна віднести й інші, проте саме ці вважаються визначальними.

2. Методи оцінки раціонального залучення інвестицій

Діюча Методика визначення ефективності капітальних вкладень (1988р.) не може бути використана не тільки приватними інвесторами, але і в державному секторі, який втратив фактичну монополію на інвестиції.

Використаний в Методиці принцип приведених затрат базується на використанні нормативних коефіцієнтів економічної ефективності, які мають опосередкований, волюнтаристський характер, не враховують підприємницький ризик, обмежуються або усередненим роком, або терміном окупності.

Термін окупності нормується 5 - 6 роками, а інвестора, звичайно, цікавить весь строк експлуатації об'єкта.

Крім того показники порівняльної економічної ефективності не враховують фактор часу при оцінці поточних затрат і прибутку по рокам реалізації проекта встановлені на 12 п'ятирічку галузеві нормативні коефіцієнти економ. ефективності коливаються від 0,05 по транспортному будівництву, до 0,25 по матеріально-технічному оснащенню, харчової, легкої й ін. галузям. Ці коефіцієнти являють собою норму прибутку на інвестиційний капітал. Вони мають нормативний характер і важко зрозуміти чому мають такі значні розбіжності. Який поважаючий себе інвестор направить свій інвестиційний капітал в галузі із низькою нормою прибутку?

Діюча Методика дозволяє обумовити ефективність будь-якої інвестиційної програми шляхом вільного вибору аналога для порівняння, використання середнього коефіцієнта економічної ефективності по народному господарстві чи промисловості.

При доведені інвестиційних програм розрахунки ефективності проводились на кінцевому етапі розробки проектів. При цьому розглядалось обмежене число варіантів. Розрахунок і оцінка кінцевих економічних результатів не впливала на діяльність учасників інвестиційного процесу і мала формальний характер. Адже довгі роки 90% капітальних вкладень були державними, а по суті, нічийними.

Сучасного інвестора цікавить перш за все, економічна доцільність інвестиційної програми, він має бути впевненим, що прийняті в ній рішення найкращі з усіх варіантів, що вони дадуть стійке збільшення прибутку (зниження собівартості).

При цьому інтереси приватних інвесторів збігаються з інтересами держави, так як вона збільшує свій бюджет за рахунок податків на доходи успішних інвесторів.

В різних країнах Заходу приділяється значно більше уваги розрахункам ефективності інвестиційних програм. Цими показниками щоденно користуються інвестиційні (акціонерні) компанії та банки, які твердо і точно розраховують терміни окупності інвестицій, строки повернення кредиту і ефективності кредитних ресурсів, оцінюють надійність тих, хто позичає і т. д.

З розвитком ринкових відносин і посиленням факторів ризику оцінка ефективності інвестиційної програми значно ускладнюється. Розрахунки об'ємів реалізації, доходу, прибутку на перспективу ускладнені через лібералізацію цін. Розрахунки коефіцієнтів ефективності при відсутності нормативів для порівняння також втрачають зміст. Порівняння розрахункового коефіцієнта ефективності з процентними ставками ринку кредитів потребує значного (нереального) підвищення норми очікування доходів. При діючій процентній ставці річний дохід, віднесений до об'єму інвестицій, повинен становити як мінімум 400 - 500%, щоб забезпечити в майбутньому окупність затрат, що випускаються сьогодні.

Слід відмітити, що ризик в ринковій економіці супроводжує будь-яку інвестиційну програму, його можна визначити як імовірність певних затрат. В якості допустимого ризику підприємець може розраховувати загрозу повної втрати прибутку. Ще більшу загрозу представляє ризик втрати виручки. І цілковиту катастрофу для інвестора представляє ризик втрати усього майна, яке є основою інвестиційної програми, що неминуче призведе до банкрутства фірми, компанії.

Разом з тим, згідно з думкою західних спеціалістів, пряма боротьба з підприємницьким ризиком - справа цілком безперспективна, тим більше, що без ризику не може бути ніякої вільної підприємницької діяльності. Та звіт ризикових ситуацій, пом'якшання їхніх наслідків в інвестиційних програмах, особливо з тривалим терміном засвоєння інвестицій, - це обов'язкова вимога ринку. У зв'язку з цим крупні інвестиційні банки та компанії розробляють спеціальні програми аналізу ринку, сценарії можливих висновків, заходи по пом'якшенню наслідків.

Відомі програми аналізу ризику Банка Моргана (США), інвестиційного банку (ФРН) і ін.

В наших умовах при розробці інвестиційних програм слід добре їх обумовити розрахунками економічної ефективності з оцінкою при цьому якомога більшого числа факторів ризику на усіх стадіях життєвого циклу програми.

Розглянемо життєвий цикл реального інвестиційного проекту (рис.2)

Будь-який інвестиційний проект проходить п'ять стадій життєвого циклу.

Рис. 2 Життєвий цикл інвестиційного проекту

Перша стадія: передпроектні дослідження, проектування і засвоєння інвестицій (народження проекту). Стадія характеризується великими затратами особистих засобів, можливо запозичених. Проект на цій стадії піддається різного роду ризику. Прибуток відсутній. Друга стадія: початок експлуатації проекта (юність) На цій стадії інвестор випробовує більшу потребу в банківських судах чи венчурному капіталі. За звичай, він не сплачує дивідендів. Якщо і є прибуток - він реінвестується. Починають діяти ризики, пов'язані з конкуренцією ризика.

Третя стадія: швидкий ріст (підросткова фаза). Підприємство починає диктувати свої ціни на продукцію, але конкуренція зростає. Рівень продажу росте і значно випереджає витримку випуску. Характерний високий рівень прибутку, але потребуються більші затрати на маркетинг. По-старому, велика потреба в інвестиціях. Компанія може випускати додаткову емісію акцій, але дивіденди виплачує невеликі. Банк, якщо і дає ссуду, то під великі проценти.

Четверта стадія: стабільне функціювання підприємства (зрілість). На цій стадії компанія погашає свої борги. Високий рівень конкуренції не дозволяє диктувати ціни, але низькі витрати дозволяють отримати середні по галузі доходи. Це вже добре відома компанія з хорошою репутацією. Вона має великі можливості в отриманні суд і реалізації акцій. У неї добре диверфіційований великий інвестиційний портфель, виплачуються солідні дивіденди, однак немає потреби в крупних інвестиціях. На цій стадії компанія повинна розробити стратегію попередження зниження. Це, як правило, потребує значного підвищення інвестиційної активності. Стратегія другого народження передбачає самі різноманітні шляхи: якщо розширення випуску, то з орієнтацією на інші країни; купівля інших компаній галузі (вертикальне та горизонтальне злиття), купівля компаній інших галузей, інвестування нових проектів і т.д.

П'ята стадія: (друге народження). На цій стадії продукція підприємства перестає користуватися попитом. Дуже висока конкуренція. Банки не зацікавлені в співробітництві, якщо і дають суди, то під великі проценти. Акції компанії перестають користуватися попитом. Через поступове зниження доходів доводиться зменшувати дивіденди. Якщо на попередній стадії не була вироблена стратегія відродження і не здійсненні солідні інвестиції, компанію очікує банкрутство. Таким чином, можна зробити висновок, що оцінка ефективності інвестиційного проекту є ключовим питання для інвестора. Разом з тим, зараз серед вчених - економістів і практиків немає єдності відносно методології такої оцінки. Головним критерієм оцінки проекта є комерційна ефективність. Цей метод базується на мінімізації витрат, максималізації доходів і дає хороші результати при оцінці ефективності невеликих проектів з коротким терміном окупності витрат. Що стосується крупних проектів з тривалими термінами окупності, то навряд чи використання критерію комерційної ефективності дасть достовірні результати. Критерієм оцінки ефективності таких проектів повинні стати показники загальноекономічної (національної) ефективності, тобто оцінюватись повинен прямий, непрямий і повний ефект.

Можна запропонувати наступну схему послідовності розрахунків показників ефективності інвестиційних проектів (рис 3).

Рис 3 Схема послідовності проведення розрахунків економічної ефективності інвестиційних проектів

При тривалих термінах реалізації проектів і введені об'єктів в експлуатацію чергами, така послідовність розрахунків може примінятись спочатку для кожної черги, а потім для проекта в цілому.

З точки зору інвестора (фізичної, юридичної особи, держави в цілому), повинен використовуватися різний підхід до означення ефективності проекту. Так, з точки зору індивідуального інвестора, якого цікавить лише прямій ефект, достатньо розрахувати просту очікувану норму за інвестуючий капітал.

Колективного інвестора (акціонерне товариство), крім того, буде цікавити також очікуваний непрямий ефект, який виразиться в підвищенні рівня життя суспільства, покращенні екологічного стану, підвищенні обороноздатності держави, тощо.

В розрахунках непрямий ефект для підприємства завжди має негативну величину і виражається податковою ставкою на інвестиції, прибуток або доход. Для держави як інвестора ефективність кожного інвестиційного проекту чи програми і інвестиційної діяльності в цілому буде виражатися в прирості ВВП. Згідно методології міжнародної системи розрахунків, ВВП - це сумарна додана вартість, випущена суб'єктами національної економіки, яка складається із валових фондів споживання і накопичення з урахуванням податків і експортно-імпортної продукції. По окремому інвестиційному проекті складовою ВВП буде потік грошових засобів, який включає чистий прибуток інвестора, заробітну плату робітників, сплачувані податки бюджетом, проценти фінансово-кредитним установам, виплачувані дивіденди акціонерам, нерозподілений прибуток.

Зовнішньоекономічна діяльність, привабливість іноземних інвестицій обумовлює при оцінці інвестиційних проектів розраховувати валовий національний доход як суму всіх відомих доходів усіх об'єктів національної економіки.

Відношення цих показників до об'ємів інвестицій за проектами дасть їхню загальноекономічну оцінку, враховуючи прямий і непрямий ефект. Так можуть проводитись розрахунки на рівні економіки держави, галузей, підгалузей і регіонів.

В світовій практиці відомо кілька методів оцінки ефективності інвестиційного капіталу і життєвого циклу проектів.

Метод розрахунку прибутку: цей метод дозволяє визначити статистичну норму ефективності інвестицій, тобто загальну потребу в прибуткові для здійснення обов'язкових платежів. Норма ефективності може визначатися по відношенню до інвестицій чи фондів випуску:

де - загальна потреба в прибуткові на протязі інвестиційного періоду;

тривалість інвестиційного періоду (життєвий цикл проекту чи його стадія);

- середньорічний боєм інвестицій в періоді, що розглядається;

- середньорічна вартість фондів випуску.

Оцінюючи інвестиційну програму (проект), інвестор визначає значення особистого коефіцієнта економічної ефективності, виходячи із своїх витрат і очікуваних результатів. Інвестиційний капітал може включати особисті заощадження, акції, паї, реінвестиції.

Результатом для інвестора є чистий прибуток після виділення податків, страховки, рентних платежів, плати за кредит і т.д.

В закордонній практиці в чистій прибуток включаються амортизаційні відрахування на реновацію, як власність інвестора (собівартість). Визначаючий при цьому коефіцієнт є середньою величиною і називається внутрішньою нормою ефективності (ВНЕ). ВНЕ не відповідає нормативним коефіцієнтам ефективності, бо не враховує фактора ризику, податкові, фінансово-кредитні та інші умови. Вона може бути розрахована як в цілому по інвестиціях, так і для акціонерного капіталу, з урахуванням або без урахування позичкового капіталу, як загальна (статистична), так і для кожного року інвестиційного процесу (динамічна).

Таким чином внутрішня норма ефективності інвестицій - це мінімально допустимий розмір чистого прибутку, який інвестор повинен одержати з кожного рубля інвестицій.

Потім інвестор проводить аналіз інвестицій на протязі цікавлячого його періоду з урахуванням фактора часу і вартості капіталу.

В закордонній практиці для цього використовується метод, який в перекладі називається методом обліку чистої кінцевої вартості капіталу.

Цей метод дозволяє оцінити інвестиції і прибутки з урахуванням фактору часу. Метод використовується для порівняльної оцінки ефективності кількох проектів. Якщо прибуток перевищує витрати - інвестиції доцільні. Разом з тим слід пам'ятати, що вартість капіталу в майбутньому, як правило, менше, ніж в теперішньому.

Дисконтування дозволяє визначити сучасну (сьогоднішню) вартість капіталу, тобто еквівалент майбутньої грошової суми. Еквівалент завжди буде меншим майбутньої вартості капіталу виходячи з правила складних процентів:

і відповідно

де - майбутня вартість капіталу;

- сьогоднішня вартість капіталу;

- норма прибутку ,(внутрішня), коефіцієнт ефективності, процентна ставка, коефіцієнт дисконтування;

- тривалість інвестиційного періоду.

Метод чистої сьогоднішньої вартості капіталу дозволяє визначити динамічну норму ефективності як норму приведення (дисконту), при якій сума дисконтованого прибутку за визначений інвестиційний період стає рівною інвестиціям.

де - норма приведення (дисконту) (внутрішня норма ефективності - це дисконтна ставка, яка прирівнює до нуля рівність П-І=0 чи П=І).

При визначенні динамічної норми ефективності інвестицій в розрахунковий період (Т) включається час від початку інвестиційного періоду до кінця амортизаційного періоду обладнання. Розрахунковий період (Т) може бути визначений як термін служби технологічного обладнання, як будь-яка стадія життєвого циклу проекту.