Світове господарство, що сформувалося на основі міжнародного поділу праці, являє собою цілісну систему, тобто комплекс взаємозалежних елементів, які функціонують як єдина цілісність. Світове господарство належить до числа складних систем, що характеризуються множинністю складових її елементів, ієрархічністю, багаторівневістю, структурністю. Цілісність такій системі надає наявність загальної цілі чи призначення, що полягає в найбільш ефективному використанні глобальних, загальносвітових ресурсів для задоволення людських потреб. Реалізація такої мети припускає ув'язування у певному порядку складових елементів системи, що й утворить її структуру.

Взаємодія національних господарств відбувається на основі різноманітних виробничих, економічних та політичних відносин, які реалізуються через зовнішню торгівлю, надання послуг, рух капіталу, обмін інформацією з наукових знань, обмін здобутками культури і через міграцію робочої сили.

Розглядаючи політичну й економічну карти світу, можна помітити істотну особливість у розміщенні країн, що мають показники економічного розвитку вищі пересічних по світу - вони утворюють кілька територіально близько розташованих груп. І це не просто географічний факт, а одна з важливих закономірностей географії сучасного світового господарства: формується поліцентрична система його територіальної структури.

В умовах розвитку міжнародних економічних відносин перед Україною постає завдання як закріплення своєї присутності на світових ринках, так і інтеграції економічної системи до світового господарства, що неможливо без приведення у відповідність до міжнародних стандартів параметрів розвитку суспільства, технологій макро- і мікроекономічного управління. Отже актуальність теми обраної для розгляду в представленій роботі не викликає сумнівів. Метою проведення даного дослідження є визначення сутності і дослідження етапів розвитку світового господарства. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

Сьогодні людство стоїть на порозі ХХІ ст., яке буде визначатися якісно новим рівнем розвитку продуктивних сил суспільства постіндустріальними або інформаційними технологіями виробництва і відповідними їм виробничими відносинами, «обличчя» яких визначатимуть відносини інтелектуальної власності. При цьому у світі ще надовго збережуться різні форми суспільного та економічного розвитку, строкатість і разом з тим взаємозалежність, країн світу на основі об'єктивних економічних процесів та законів.

Світове господарство це сукупність національних господарств, міжнародних економічних організацій у їх взаємодії, що здійснюється через систему міжнародних економічних відносин. Трьома найважливішими підсистемами світового господарства є національні господарства, міжнародні економічні організації та міжнародні економічні відносини. В 2001 році у світі налічувалось до 230 національних господарств розмежованих близько 260 сухопутними кордонами. Нації і народності, які проживають у цих країнах, розмовляють майже 230 мовами, в обігу налічується понад 300 найменувань національних грошей. Ці господарства перебувають на різних щаблях суспільного розвитку. Більшість із них функціонує в докапіталістичних формаціях, що поєднують елементи первісного, рабовласницького, феодального і частково капіталістичного способів виробництва. Ці країни (до 150) - слаборозвинуті. Приблизно 35 держав - розвинуті, з них понад 10 країн є високорозвиненими. До міжнародних економічних організацій належать регіональні інтернаціональні угруповання, що виникли й розвиваються на різних континентах, міжнародні фінансово-кредитні інститути (Міжнародний валютний фонд (МВФ), міжнародні реконструкції і розвитку (МБРР), та ін.).

Національні господарства і міжнародні економічні організації перебувають у процесі взаємодії та взаємозалежності через систему міжнародних економічних відносин. Їхніми структурними елементами є міжнародні економічні відносини у сфері виробництва, обміну, валютно-фінансові зв'язки, інформаційні та ін.

Зародження і формування стабільних економічних зв'язків між державами і господарюючими суб'єктами різних країн, інтернаціоналізація господарських зв'язків - це об'єктивна історична тенденція розвитку продуктивних сил, яка обумовлена міжнародним поділом праці (МПП), неможливістю будь-якої національної економіки забезпечити виробничі та інші потреби кожної окремої країни лише за рахунок її власних ресурсів, сил і чинників. Тенденція до утворення світового господарства, інтернаціоналізації економіки поступово охоплює усі країни світу незалежно від рівня їх розвитку, а загальною необхідною та достатньою передумовою здійснення цих процесів стає перехід до індустріальної стадії розвитку виробничих сил перехід до великого машинного виробництва, якому стають «тісними» та «вузькими» національні границі.

Первинним елементом системи світового господарства є національні господарські, а також міжнародні виробничі комплекси. Вирішуючи у процесі функціонування свої власні завдання, такі комплекси водночас сприяють виконанню призначення всієї системи, а для цього між ними мають встановлюватися міцні і стійкі зв'язки, що поєднують їх у більш великі утворення -- підсистеми, які мають специфічні характеристики, але підпорядковані організуючій цілі системи в цілому.

Для характеристики складної і різноманітної структури світового господарства застосовується низка критеріїв, що дають змогу виділити складові його компоненти, згрупувати їх за певними ознаками і судити про стан і динаміку розвитку системи. Йдеться саме про комплекс критеріїв, тому що не існує єдиного універсального показника, здатного відбити всю складність і суперечливість світового господарства.

Найпростіший й очевидний підхід -- виділення підсистем світового господарства за географічною ознакою згідно особливостями регіонального розвитку. З таких позицій можна розглядати підсистеми -- Західна Європа, Північна Америка, Близький Схід, країни Південно-Східної Азії тощо. Іноді як самостійні підсистеми розглядаються окремі країни, що володіють великим економічним потенціалом, наприклад, США, Китай, Індія. Більш складний аналіз припускає застосування таких критеріїв, як рівень економічного розвитку, соціально-економічний тип господарства, рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків.

Рівень економічного розвитку -- синтетичне поняття, що характеризується сукупністю ряду показників, серед яких суттєвіші -- виробництво валового внутрішнього продукту на душу населення, галузева структура національної економіки, тип економічного росту, рівень і якість економічного життя населення.

Обсяг валового внутрішнього продукту на душу населення -- один з найбільш поширених критеріїв класифікації підсистем світового господарства. У відповідності з ним виділяють групу високорозвинених країн і групу країн, що розвиваються. Проте сам по собі такий показник не є достатнім для характеристики рівня економічного розвитку. За таким показником, наприклад, найбільш економічно розвинена країна сучасного світу США опиняється лише на третьому місці ($26397 на душу в 1995 році), пропустивши поперед себе карликовий Люксембург ($34155) і невелику африканську державу Бруней ($30447). Тому необхідні й інші показники. Тож галузева структура свідчить про рівень індустріального розвитку країн, що входять до тієї чи іншої групи. Якщо основна частка валового внутрішнього продукту виробляється в промисловості, то маємо справу з високоіндустріальними державами, якщо в сільському господарстві -- з аграрними. При цьому суттєве значення мають показники ефективності виробництва (продуктивність праці, капіталовіддача, матеріало- і енергоємність), що визначають тип економічного зростання. Як правило, високорозвинені країни характеризуються інтенсивним типом зростання, тоді як менш розвинені -- екстенсивним.

Починаючи з 90-х років у міжнародній статистиці для характеристики рівня економічного розвитку почали застосовувати такий узагальнюючий показник, як індекс людського розвитку, що включає три основних компоненти: тривалість життя і стан здоров'я, рівень освіти й рівень доходів, що забезпечує прийнятні умови життя. До кінця 90-х років згідно з доповіддю Комісії ООН щодо людського розвитку серед 175 країн, для яких обчислювався індекс людського розвитку, 64 країни являли високий рівень, 66 країн -- середній, і 45 країн -- низький рівень. Інакше кажучи, з 6 млрд. мешканців Землі 1,3 млрд. (23%) користувалися умовами високого рівня людського розвитку, 2,6 млрд. (45%) -- середнього і 1,8 млрд. (32%) проживали в умовах нижче середнього рівня.

Аналіз показує, що, незважаючи на розходження в показниках, орієнтація на рівень економічного розвитку дає змогу судити про специфіку завдань, які стоять перед різними країнами, і групувати їх відповідно до цього в окремі підсистеми.

Група розвинених країн зустрічається насамперед із проблемами утримання досягнутого досить високого рівня життя, забезпечення високої ефективності виробництва в умовах екологічних обмежень, забезпечення конкурентоспроможності своєї продукції. Ці й інші проблеми розв'язуються шляхом багатобічних контактів у рамках міжнародних організацій і на спеціальних нарадах, зокрема на регулярних зустрічах так званої великої сімки (США, Японія, Англія, Німеччина, Франція, Італія, Канада).

Країни, що розвиваються, зустрічаються з іншого роду проблемами. Насамперед це подолання відсталості від країн з високим рівнем економічного розвитку, яка, незважаючи на»покладені зусилля, не тільки не скорочується, але навіть у ряді випадків зростає. З проблемою відсталості тісно пов'язана проблема бідності, що не дозволяє забезпечити величезній кількості населення хоч трохи пристойний спосіб життя. Розв'язання цих проблем неможливо без включення в систему міжнародних економічних зв'язків. У пошуках виходу із ситуації, що склалась, країни, які розвиваються, намагаються об'єднати свої зусилля, виступити єдиним фронтом у діалозі з розвиненими країнами (діалог «Північ-Південь»). Ними висунута через ООН концепція «нового світового економічного порядку», що передбачає комплекс заходів для подолання відсталості.

Масив країн, що розвиваються, далеко не однорідний за складом, й їхня диференціація поглиблюється. Невеликій групі країн, що розвиваються, пощастило вдало вписатися в систему світових господарських зв'язків, і, використовуючи сучасні технології і переваги в забезпеченні дешевою, але досить кваліфікованою робочою силою, домогтися високих темпів економічного зростання і конкурентоспроможності своєї продукції. Це дало змогу розв'язати низку соціальних і економічних проблем і забезпечити досить високий рівень життя. Країни, що дістали назву нових індустріальних країн (Гонконг, Сінгапур, Південна Корея, Тайвань, Бразилія, Аргентина, Мексика), посідають досить високі місця в рейтингу рівня людського розвитку.

Ще одну специфічну групу країн, що розвиваються, складають експортери нафти і нафтопродуктів. Одержуючи значну нафтову ренту, вони змогли забезпечити доволі високий рівень доходу на душу населення. Але, на відміну від нових індустріальних країн, вони не використовували виручені від продажу нафти кошти для вкладень у реструктуризацію власної економіки. У крайньому разі вони використовували їх як позички і портфельні інвестиції в інших країнах. Значна ж частина йшла на поточне споживання, причому далеко не завжди раціональне. Тому для деяких країн (Нігерія) закінчення нафтового бума обернулося кінцем процвітання.

Країни з низьким рівнем економічного розвитку (рівень доходів нижчий від $200 на людину на рік) -- зона бідування світової економіки. Тут постійним явищем стали недоїдання, епідемічні захворювання, масове безробіття, низький рівень освіти. Саме такі країни мають потребу в ефективній міжнародній допомозі для перетворення їхньої економіки і включення її як нормально функціонуючого елементу у світове господарство. Необхідність допомоги відчувають не тільки країни з низьким рівнем розвитку, але і усе світове співтовариство, оскільки порушення функціонування якогось одного елемента системи створює загрозу цілісності і збалансованості всього економічного організму.

Двополюсна структура світового-господарства не тільки сформувалася під впливом різниці в рівнях економічного розвитку різних країн, але породила відповідні соціально-політичні форми свого існування. Економічно більш розвинені країни зайняли провідні позиції у світовій економіці, насильно підкоривши більш відсталі території, закріпивши залежність у вигляді їхнього колоніального статусу. Кожна з підсистем виконувала свої функції, забезпечуючи реалізацію всією системою свого призначення. Метрополії зосереджували масове виробництво промислових виробів, колонії були для них великим ринком збуту, а також джерелом сировини і продовольства, що обумовлювало їхню аграрно-сировинну спеціалізацію. Така система багата на суперечності й конфлікти, оскільки, по-перше, потреба в розширенні колоніальних володінь після завершення територіального поділу світу не могла не призвести до зіткнення інтересів метрополій у боротьбі за переділи колоній, а по-друге, населення самих колоній рано чи пізно переставало миритися зі своїм залежним становищем і починало боротьбу за звільнення і незалежність.

2. Етапи формування світового господарства

- розвиток науково-технічного прогресу;

- зростаюча взаємозалежність національних господарств;

- поглиблення спеціалізації і кооперування;

- радикальна перебудова соціально-економічних відносин;

- вирішення глобальних проблем і ін.

З'ясування змісту сучасного світового господарства обумовлює необхідність розглянути більш детально його основні аспекти: інтернаціоналізацію виробництва; всесвітню торгівлю товарами і послугами; міжнародний рух валют і капіталів; міграцію робочої сили; економічну інтеграцію; обмін в галузі. науки і техніки; глобальні економічні проблеми і ін. Основною тенденцією розвитку сучасного світового господарства є інтернаціоналізація виробництва. Головним чинником останньої став перехід розвинутих країн у 60-80-х р. на нову високотехнологічну базу, з перевагою, інформаційних технологій, що призвело до бурхливого зростання інтернаціоналізації відтворювальних процесів в обох її галузях - інтеграційній (через зближення, взаємопристосування національних господарств) і транснаціональній (через створення міжнаціональних виробничих комплексів).

Інтернаціоналізація виробництва - це процес налагодження, формування і розвитку стійких економічних зв'язків між окремими країнами на основі МПП, науково-технічної спеціалізації і кооперації вона відображає вихід відтворювального процесу за межі національних кордонів і стає частиною процесу, який протікає в межах інтернаціонального або світового, рівня. Об'єктивна історична тенденція, охоплює практично всі країни незалежно від їхньої належності до тієї чи іншої соціально-економічної системи або рівня розвитку.

Передумови інтернаціоналізації господарських зв'язків виникли за умов переходу до великого машинного виробництва. Сьогодні НТП залишається найбільш дійовим чинником інтернаціоналізації економіки, що набуває нових рис, пов'язаних з переходом від переважно зовнішньоторгових зв'язків до міжнародного науково-технічного і виробничого співробітництва.

Якісно новий етап інтернаціоналізації господарських зв'язків виявляється у вигляді економічної інтеграції. Економічна інтеграція - це економічні об'єднання країн, в середині яких стають все більш глибокими господарські зв'язки національних економік, що обумовлює зближення господарських механізмів, приймає форму міждержавних угод і узгоджено регулюється міждержавними органами.

Останнім часом у світовій економіці спостерігається стійка тенденція до регіональної міждержавної інтеграції, яка одержала розвиток за допомогою різних об'єднань країн. У найбільш розвиненому Європейському інтеграційному співтоваристві (з 1 січня 1994 р. - Європейський союз) в найближчий час передбачається завершити утворення «єдиного економічного простору» межах якого і буде здійснюватися вільний рух товарів, послуг, робочої сили і випущена в обіг єдина грошова одиниця.

На утворення північноамериканського об'єднання націлені США, Канада і Мексика. Андський спільний ринок як перспективу розглядають Болівія, Венесуела, Колумбія і Перу. Регіональні об'єднання являють собою більш глибокі, взаємопроникаючі економічні зв'язки національних економік різних країн.

Основою інтернаціоналізації та інтеграції національних господарств е МПП - спеціалізація окремих країн, з виробництва певних видів продукції. МПП виник у мануфактурний період розвитку капіталізму і основною формою його реалізації були двосторонні і тристоронні зовнішньоторгові зв'язки. Тому у цей період МПП носив обмежений характер.

Особливу роль щодо поглиблення та прискорення процесів виробничої спеціалізації різних країн відіграв індустріальний етап в розвитку національних економік. Промислова революція у ХІХ ст. зробила переворот в галузевому розподілі праці, сприяла спеціалізації виробництва на основі технічного прогресу. Почала широко розвиватися предметна (або міжгалузева) спеціалізація, зорієнтована на виготовлення окремих видів промислових виробів.

Подальший розвиток МПП знаходить своє відображення у переході від предметної (міжгалузевої) до подетальної (внутрішньогалузевої) спеціалізації. В межах останньої підприємства, розміщені на території будь якої, побудь 6 країни, стають лише відокремленими ланками поділу праці в загальній міжнародній організації виробництва певного товару. Так, наприклад, значну частину комплектуючих виробів і операцій по виготовленню японських телевізорів та іншої радіоелектронної апаратури виконують робітники заводів, розміщених в різних країнах Азії, Європи, Латинської Америки. Частина участі національного господарства у МПП можна представити як індекс товарності:

де Gі - індекс товарності;

ЕХ - експорт продукції (послуг) у протязі року;

ІМ - імпорт продукції у продовженні року;

СDР - річний валовий внутрішній продукт.

На рівень розвитку інтернаціоналізації виробництва впливає низка чинників. До найбільш важливих відносяться: рівень техніко-економічного розвитку країн; характер виробничої асоціації; величина національного господарства; глибина розвитку МПП.

Головними чинниками міжнаціональної спеціалізації є наявність природних ресурсів, кліматичні умови, сформована виробнича база і рівень внутрішньо національної спеціалізації. Концентрація виробництва певної продукції у межах однієї країни, яка не базується на спеціалізованих підприємствах з високим технічним і технологічним рівнем, не забезпечує випуску конкурентоспроможної продукції, веде до перевитрат ресурсів і економічних спадків. У кожному національному господарстві підсилюється роль елементів, породжених організаційно-технічною взаємодією різних країн, все більша кількість, підприємств, які входять до національних комплексів стають ланками всесвітнього господарства. Все це обумовлює повна економічна (в першу чергу виробнича) взаємозалежність країн.

Однією із сторін і головною формою поділу праці у світовому господарстві є міжнародна кооперація праці (МКП) - об'єднана діяльність працівників різних країн в одних і тих же або в різних, але об'єднаних між собою процесах виробництва. У свою чергу МКП базується на міжнародній спеціалізації виробництва, яка відображає сторону МПП. Саме тому міжнародна кооперація і міжнародна спеціалізація виробництва є не лише формами МПП, а й суттєвими рисами що визначають його сутність.

За своєю економічною природою МКП є продуктивною силою - вона дозволяє досягати результату в галузі виробництва, наукових досліджень, збуту продукції при значно менших затратах живої і уречевленої праці, порівнюючи з тією, яка необхідна для досягнення такого ж результату, якщо учасники діють поодинці.

У виробничій кооперації слід розрізняти дві взаємопов'язані сторони. З одного боку - це процес узгодженого виробництва певної продукції, з другого - обмін між суб'єктами МКП виробленої продукції.

Класифікація форм міжнародної виробничої кооперації знаходиться в прямій залежності від методологічних принципів, закладених в її основу. Відповідно до документів Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) формами міжнародної виробничої кооперації є: 1) спільне виробництво; 2) підрядна кооперація; 3)поставки у межах ліцензійних угод; 4) доповнення виробничих потужностей партнера; 5) розподіл виробничих програм (спеціалізація); 6) організація спільних підприємств.

Виходячи з вище сказаного, можна зробити висновок про дію закону інтернаціоналізації виробництва, його різну інтенсивність в тих чи інших країнах світу. Для того щоби закон діяв більш активно у світовому господарстві, необхідно створити належні умови для його реалізації: розгалужену мережу інформаційних комунікацій, розвинену транспортну інфраструктуру, стабільну, грошово-кредитну систему, прийняти відповідні закони і ін.

Таким чином, економічна інтеграція це процес економічної взаємодії країн, який сприяє зближенню господарських механізмів і приймає форму міждержавних угод.

Основними передумовами інтеграції є зіставлення рівнів ринкового розвитку країн, їх географічне зближення, вирішення загальних проблем, бажання прискорити ринкові реформи і не залишитися на обочині інтеграційних процесів що відбуваються у світовому господарстві.

3. Форми міжнародних економічних відносин

Міжнародні економічні відносини становлять собою сукупність економічних відносин між країнами світу з приводу обміну товарами, руху та використання факторів виробництва, формування механізмів міждержавного нагляду та регулювання. Міжнародні економічні відносини охоплюють усі фази процесу відтворення - виробництво, розподіл, обмін та споживання. У сфері виробництва міжнародні економічні відносини становлять собою відносини між суб'єктами світового господарства у безпосередньо матеріальному виробництві. До цих відносин належить спільне будівництво господарських об'єктів, спільні підприємства, міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва, прямі виробничі зв'язки.

У сфері розподілу міжнародні економічні відносини - це відносини між суб'єктами світового господарства з приводу розподілу матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Найбільш повно вони проявляються в процесі розвитку спільного виробництва, міжнародного руху капіталів та робочої сили.

У сфері обміну міжнародні економічні відносини становлять собою відносини між суб'єктами світового господарства з приводу купівлі-продажу товарів, капіталів, робочої сили та послуг. Найбільш повно вони, ці відносини, проявляються у міжнародних торгових відносинах.

У сфері споживання міжнародні економічні відносини - це відносини між суб'єктами світового господарства з приводу покриття їх потреб за рахунок взаємних поставок або за рахунок продукції, виробленої на спільних підприємствах. Ці відносини проявляються як результат функціонування усієї сукупності різноманітних форм міжнародного економічного співробітництва.

Об'єктом міжнародних економічних відносин виступає світове господарство, тобто сукупність національних економік країн світу, що взаємозв'язані мобільними факторами виробництва. В повсякденній практиці об'єкт міжнародних економічних відносин це експорт (імпорт) товарів, послуг і факторів виробництва, міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва, господарська діяльність за кордоном, фінансові операції, спільне підприємництво тощо.

Суб'єктами міжнародних економічних відносин виступають фізичні та юридичні особи, які беруть участь в здійсненні міжнародних господарських контрактів, договорів та угод. Фізичні особи - це громадяни окремої держави, іноземні громадяни, особи без громадянства, котрі здійснюють міжнародні економічні зв'язки і зареєстровані місцевими органами влади. Юридичні особи - це підприємства та організації, що здійснюють міжнародні економічні відносини. В ролі юридичних осіб можуть виступати об'єднання фізичних осіб, об'єднання юридичних осіб, об'єднання фізичних та юридичних осіб, представники зарубіжних фірм, місцеві органи влади, інші держави, що діють через своїх представників на території даної країни.

В сучасних умовах окремі фізичні особи, як правило, не беруть участі у розвитку міжнародних економічних відносин. Вирішальну роль у формуванні економічних зв'язків на інтернаціональному рівні відіграють юридичні особи, зокрема такі:

національна держава. Вона виступає головним суб'єктом взаємних господарських зв'язків, оскільки саме на міждержавному рівні погоджуються і реалізуються стратегічні економічні інтереси партнерів щодо напрямів розвитку обміну товарами та руху і використання факторів виробництва;

національні підприємства, фірми, об'єднання, організації і товариства як конкретні учасники міжнародних економічних відносин. їх діяльність, з одного боку, відповідає завданням економічного розвитку конкретних країн світового співтовариства і спрямована на реалізацію їх національних інтересів, з іншого - діяльність кожного з названих суб'єктів спрямована на реалізацію їх власних інтересів, тобто інтересів підприємств, організацій, об'єднань, товариств як юридичних осіб та їх окремих членів;

міжнародні господарські організації, об'єднання, товариства, спільні підприємства. В їх межах здійснюється економічне й науково-технічне співробітництво між зацікавленими партнерами з метою досягнення більш високого рівня розвитку окремих галузей господарства і видів виробництва в кожній країні, що бере участь у міжнародних економічних зв'язках;

міжнародні економічні організації такі як міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО), Міжнародна організація праці (МОП), Світова організація торгівлі (СОТ) тощо. Погоджені в цих організаціях економічні інтереси учасників стають загальними, тобто проявляються як інтернаціональні. Разом з тим згадані міждержавні організації виявляють свої інтернаціональні економічні інтереси через співробітництво з країнами, що не входять до складу цих організацій;

інтеграційні об'єднання країн світової співдружності такі, як Європейський союз (ЄС), до складу якого входять 15 країн: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Італія, Франція, ФРН, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Португалія, Австрія, Фінляндія та Швеція, північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА), учасниками і є Канада, США та Мексика. Подібні інтеграційні об'єднання є у Азії, Латинській Америці тощо. Їх інтернаціональний інтерес спрямований на досягнення вищого світового рівня розвитку кожної країни-учасниці шляхом розвитку взаємних господарських відносин.

Міжнародні економічні відносини визначаються рівнем зрілості продуктивних сил і виробничих відносин у національних господарствах і, крім того, обумовлюються особливостями економічної політики держав.

Сучасні міжнародні економічні відносини склалися в результаті тривалого історичного процесу, багатовікової еволюції продуктивних сил, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового включення національних економік у загальну систему світових господарських зв'язків.

Історично першою формою міжнародних економічних відносин була зовнішня торгівля. Вона зародилася на ранніх стадіях становлення товарного виробництва, заснованого на базі суспільного поділу праці. Як свідчить історія, ще в V столітті до нашої ери в Афіни з'їжджалися заморські купці, щоб продати свої товари і купити інші, в тому числі і "живий товар", тобто рабів. В середні віки відомими ринками, на яких заморські купці продавали і купували товари, були Рим, Ліон, Венеція. Зовнішня торгівля як форма міжнародних економічних відносин посідала панівне становище в XVI - першій половині XIX століття. Після створення в середині XIX століття великого фабрично-заводського виробництва і формування світового ринку почали складатися нові форми міжнародних економічних відносин, зокрема такі, як міжнародна міграція робочої сили, міжнародний рух капіталу, світова валютна система та міжнародні розрахунки. Більш докладно про форми міжнародних економічних відносин мова йтиме в наступних темах.

Прийнято розрізняти кілька рівнів розвитку міжнародних економічних відносин. Перший рівень становлять відносини, які здійснюються між фізичними та юридичними особами, а також між окремими державами. Другий рівень міжнародних економічних відносин утворюють відносини, що виникають між державними, фізичними та юридичними особами, з одного боку, та міжнародними організаціями, -з другого. Третій рівень становлять відносини між міжнародними організаціями.

Міжнародні економічні відносини функціонують на основі певних принципів. Причому прийнято розрізняти загальні (міжнародні) та специфічні (національні) принципи функціонування міжнародних економічних відносин. Загальні принципи викладені у декларації ООН Новий економічний порядок" і обов'язкові для всіх суб'єктів міжнародних економічних відносин. До них відносяться принцип суверенітету кожної держави, мирного співіснування, рівноправності, мирного врегулювання спірних проблем, поваги прав та свобод людини, Взаємодопомоги, взаємної вигоди, невтручання у внутрішні справи один одного, сумлінного виконання міжнародних зобов'язань тощо.

До специфічних (національних) відносяться принципи функціонування міжнародних економічних відносин конкретної держави, закріплені в національному законодавстві. До них відносяться суверенітет держави, свобода, рівність, верховенство законів держави, захист інтересів країни, еквівалентність обміну і ін.

Наймогутніший центр світового господарства склався в Північній Америці. Ядром цього центру є економіка США, з нею тісно поєднуються економіки Канади і Мексики. На частку цієї трійки країн при 7 % населення світу припадає 22-23 % національного продукту та виробництва промислової продукції, 12-13 % сільськогосподарської продукції світового господарства. Найважливіші особливості господарства цих північноамериканських країн такі: