Зовнішньо-економічна діяльність

3

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Форми та методи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності

2. РОЛЬ ДЕРЖАВИ В РЕГУЛЮВАННІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Сучасні тенденції в зовнішньоекономічній політиці промислово розвинутих країн і країн що розвиваються

2.2 Основні інструменти зовнішньоекономічної політики держав

2.3 Форми стимулювання експорту

2.4 Організаційні форми державної підтримки експортної діяльності фірм

2.5 Система експортного контролю

3. ФІСКАЛЬНІ ФУНКЦІЇ МИТНИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ ТА НІМЕЧЧИНИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

ВИСНОВОК

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

ВСТУП

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності визначає зовнішньоекономічна політика держави на тому чи іншому етапі. Як звичайно та країна, яка провадить ЗЕД, дотримується або політики вільної торгівлі, або протекціоністської політики.

Перша характеризується мінімальним втручанням у процеси ЗЕД, у цьому випадку торгівля розвивається на засадах дії ринкових сил, попиту і пропозиції. Вважають, що за цих умов ліпше гарантовані ті вигоди, які забезпечує міжнародне економічне співробітництво.

У разі протекціоністської політики - внутрішній ринок захищають від іноземної конкуренції за допомогою митних бар'єрів та інших економічних і політичних важелів.

У разі недосконалої конкуренції на світовому ринку вміло проведена протекціоністська політика є обґрунтованою. Протекціонізм у міжнародній торгівлі допомагає:

- дещо зменшити вплив на національну економіку негативних тенденцій, що є на світовому ринку;

- захистити від іноземної конкуренції національні галузі економіки, які ще не зміцніли;

- сприяє збільшенню зайнятості населення;

- дає змогу реалізувати внутрішні програми економічного розвитку, збільшувати доходи уряду.

Водночас, протекціонізм, створюючи різні перешкоди на шляху міжнародного товарообміну, може завдати значної шкоди національній економіці, зменшити її ефективність і конкурентоспроможність.

Тому уряди країн, регулюючи ЗЕД, найчастіше дотримуються політики поміркованої. Це дає змогу значно зменшити негативний вплив протекціонізму.

Порівняно відкритим вважають торговельний режим, якщо середній рівень митного оподаткування імпорту менше 25%. Уразі високих, протекціоністських бар'єрів партнери по торгівлі можуть застосувати такі самі заходи й ефективність захисної політики може бути зведена нанівець.

1. Форми та методи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Методи регулювання зовнішньої торгівлі можна розділити на такі:

- тарифні (митні), що ґрунтуються на використанні митних тарифів;

- нетарифні - квоти, ліцензії, субсидії, демпінг та ін.

Тарифні методи за суттю є економічними і діють через ринковий механізм, вони спрямовані на здешевлення експорту, подорожчання імпорту і впливають на фінансові результати діяльності учасників ЗЕД.

У галузі імпорту до тарифних методів належать не лише митні тарифи, а й податки і збори з товарів, які ввозять, імпортні депозити та ін. У галузі експорту - це податкові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від податків, надання фінансової допомоги-тощо.

Адміністративними важелями є ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій), ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товарів (упакування, маркування, добровільні обмеження експорту, бюрократичні ускладнення митних процедур (запровадження підвищених вимог до якості, санітарних та інших стандартів). Серед, нетарифних важелів регулювання ЗЕД важливу роль відіграють валютні обмеження, тобто регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютними цінностями, яка може обмежувати зовнішньоекономічну діяльність або її стимулювати.

Для іноземних інвесторів на території України запроваджено національний режим інвестиційної і господарської діяльності. Він визначений як режим економічних відносин між державами, за якого одна держава створює фізичним і юридичним особам інших держав економічні умови для їхньої діяльності не гірші, ніж умови в яких діють національні фізичні та юридичні особи.

Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" не передбачає іноземним інвесторам пільгових умов для господарської діяльності. В ньому не визначені податкові пільги або податкові канікули чи пільги і для підприємців, які мають велику частку іноземних інвестицій. Це одна з причин того, що іноземні інвестиції повільно надходять в економіку України.

Згідно з законодавством на території України можна створювати вільні (спеціальні) економічні зони. У таких зонах запроваджено спеціальний правовий режим економічної діяльності і порядок застосування законів України.

З огляду на багатогранність зовнішньоекономічної діяльності та її важливість в Україні створена ціла система державного регулювання цієї сфери. Його проводить Україна як держава в особі органів у межах їхньої компетенції, недержавні органи управління економікою (товарні, фондові, валютні біржі, торговельні палати тощо), які діють на підставі статутних документів, а також самі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності на засадах відповідних координаційних угод, укладених між ними.

ЗЕД в Україні регулюють за допомогою:

- Законів України і передбачених ними актів митного (тарифного) і немитного регулювання, які видають державні органи України в межах їхньої компетенції;

- економічних методів оперативного регулювання (валютно-фінансових, кредитних та інших) у межах законів України;

- рішень недержавних органів управління, які приймають згідно з їхніми статутними документами у межах законів України;

- договорів, укладених суб'єктами ЗЕД, які не суперечать законам України.

Важливим засобом регулювання ЗЕД є оподаткування. Згідно із законодавством України, зокрема Законом "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" від 18 лютого 1997 p.. ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і пільги щодо оподаткування не можуть бути запроваджені або змінені іншими законами України, крім законів про оподаткування. Мета та напрями регулювання експортно-імпортних операцій обумовлені переважно в законодавстві про податок на додаткову вартість, акцизний збір, мито.

Зокрема, Законом України "Про податок на додану вартість" від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР визначено об'єктом оподаткування операції платників податку з: продажу товарів (робіт, послуг) на митній території України, в тому числі операції з оплати вартості послуг за договорами оперативної оренди (лізингу) та операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору) для погашення кредиторської заборгованості заставодавця; ввезення (пересилання) товарів на митну територію України та отримання робіт (послуг), що надаються нерезидентами для їх використання або споживання на митній території України, в тому числі операції з ввезення (пересилання) майна за договорами оренди (лізингу), застави та іпотеки; вивезення (пересилання) товарів за межі митної території України та надання послуг (виконання робіт) для їх споживання за межами митної території України. [1]

Загальна ставка податку запроваджена в розмірі 20%. 0днак податок за операції з продажу товарів, що були вивезені (експортовані) платником податку за межі митної території України, обчислюють за нульовою ставкою (ст. 6.2). У тім числі за нульовою ставкою оподатковують операції з:

* поставки для заправлення або постачання морських (океанських) суден, які:

- використовують для навігаційної діяльності, перевезення пасажирів або вантажів за плату, іншої комерційної, промислової або риболовецької діяльності провадженої за межами територіальних вод України;

- застосовують для рятування або надання допомоги у нейтральних або територіальних водах інших країн;

- входять до складу Військово-Морських Сил України і їх відправляють за межі територіальних вод України, у тому числі на якірні стоянки;

* поставки для заправлення або постачання повітряних суден, що:

- виконують міжнародні рейси для навігаційної діяльності чи перевезення пасажирів або вантажів за плату;

- входять до складу Військово-Повітряних Сил України і їх відправляють за межі повітряного кордону України, у тому числі у місця тимчасового базування;

* поставки для заправлення (дозаправлення) та постачання космічних кораблів, а також супутників.

За нульовою ставкою, відповідно до п. 6.2.2 Закону оподатковують продаж робіт (послуг), призначених для використання та споживання за межами митної території України. У тому числі за нульовою ставкою оподатковуються операції з:

- надання нерезидентам в оренду, чартер, фрахт морських або повітряних суден, які використовують на міжнародних маршрутах або лініях, а також космічних кораблів або супутників чи їхніх частин або окремих функцій;

- надання послуг персоналу з обслуговування морських, повітряних та космічних об'єктів;

- надання послуг з передавання авторських прав, ліцензій, патентів, прав на використання торгових марок та юридичних або економічних знань, а також опрацювання даних та інформатики для нерезидентів;

- надання послуг з організації реклами і публічних зв'язків за межами України, забезпечення персоналом нерезидентів України, культурної, спортивної, освітньої діяльності за межами України;

- надання послуг з туризму на території України в разі їх продажу безпосередньо або з посередництвом нерезидентів, із застосуванням безготівкових розрахунків.

За нульовою ставкою, відповідно до п. 6.2.4 Закону, оподатковують надання транспортних послуг з перевезення пасажирів та вантажів за межами митного кордону України, а саме:

- від пункту за межами державного кордону України до пункту проведення митних процедур з випуску пасажирів або вантажів з під митного контролю на митну територію України (включаючи внутрішні митниці);

- від пункту проведення митних процедур з випуску пасажирів або вантажів за межі митного кордону України (включаючи внутрішні митниці) до пункту поза межами державного кордону України;

- між пунктами поза межами митного кордону України.

Нульова ставка оподаткування означає, що ПДВ з оборотів щодо продажу вказаних товарів, робіт, послуг не нараховують, і водночас платник податку має право ввести до складу податкового кредиту (відшкодовувати) суми податку, отримані в ціні придбаних товарів, сировини, матеріалів, робіт, послуг, які використані для виготовлення і продажу товарів, робіт, послуг, оподаткованих за нульовою ставкою.

У разі проведення товарообмінних (бартерних) операцій за зовнішньоекономічними контрактами ПДВ з оборотів щодо продажу товарів, робіт, послуг не нараховують, однак суми ПДВ, отримані в ціні придбаних товарів, сировини, матеріалів, робіт, послуг, які використані для виготовлення і продажу товарів, робіт, послуг, експортованих за товарообмінними (бартерними) контрактами до складу податкового кредиту не вводять, а вводять їх до складу валових витрат платника податку (тобто збільшують вартість отриманих (придбаних) товарів, сировини, матеріалів, робіт, послуг).

Вартість імпортних товарів, робіт, послуг, включаючи мито, митні збори та акцизні збори, нараховані на ці товари, за винятками, прямо наведеними в Законі та вказаними в переліку товарів критичного імпорту, розробленому Кабінетом Міністрів України, є об'єктом оподаткування.

Отже Закон "Про податок на додану вартість" має на меті стимулювати експорт (особливо в розрахунках за валюту) та зробити дорожчим імпорт.

Законодавство України передбачає усунення подвійного оподаткування для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Сума доходу або прибутку, одержана юридичними особами, їх філіями, відділеннями за кордоном, входить до загальної суми доходу (прибутку), що підлягає оподаткуванню в Україні, і враховується під час визначення розміру податку.

Суми податку на дохід (прибуток), одержані за межами території України, її континентального шельфу та виняткової (морської) економічної зони, сплачені юридичними особами, їхніми філіями, відділеннями за кордоном відповідно до законодавства іноземних держав, зараховують під час сплати ними податку з доходів (прибутку) в Україні. У цьому випадку розмір зарахованих сум не може перевищувати суми податку з доходів (прибутку), що підлягає сплаті в Україні, стосовно доходу (прибутку), одержаного за кордоном.

Доходи, одержані за межами України фізичними особами з постійним місцем проживання в Україні, входять до складу сукупного доходу, що підлягає оподаткуванню в Україні.

Суми податку з доходів фізичних осіб, сплачені за кордоном відповідно до законодавства іноземних держав громадянами з постійним місцем проживання в Україні, зараховують під час сплати ними податку з доходів фізичних осіб в Україні. У цьому випадку розмір зарахованих сум податку з доходів, сплачених за межами України, не може перевищувати суми податку з доходів фізичних осіб, що підлягає сплаті цими особами в Україні.

Суми податку на нерухоме майно (нерухомість), сплачені за кордоном відповідно до законодавства іноземних держав фізичними особами, які постійно проживають в Україні, за об'єкти, що перебувають за її межами, зараховують під час сплати ними податку на об'єкти в Україні. У цьому випадку розмір зарахованих сум податку, сплачених за межами України, не може перевищувати суми, що підлягає сплаті цими особами в Україні.

Зарахування сплачених за межами України сум податків, зазначених у частинах першій-третій цієї статті, провадять за умови письмового підтвердження податкового органу відповідної іноземної держави щодо факту сплати податку та наявності міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна й запобігання ухиленням від сплати податку. Найважливішим засобом економічного регулювання зовнішньої торгівлі є митний тариф - систематизований перелік ставок митних тарифів, якими обкладають товари у разі імпорту або експорту з країни.

В Україні діє єдиний митний тариф, визначений відповідним законом.

Ставки митного тарифу - це податки, які збирають у випадку перетину товарами митного кордону. Це зумовлює підвищення ціни імпортованих (або експортованих) товарів, а отже дає змогу впливати на обсяг і структуру зовнішньої торгівлі країни.

Головні функції митного тарифу такі:

- захист національних виробників від іноземної конкуренції;

- забезпечення надходження коштів у державний бюджет;

- поліпшення умов доступу національних товарів на зовнішні ринки;

- поліпшення стану платіжного балансу.

В Україні застосовують такі види мит:

- ввізні. Вони є найпоширенішим методом обмеження імпорту. Ними обкладають усі товари, які ввозять в Україну;

- транзитні.

Вивізні мита в Україні сьогодні не застосовуються.

Ставки митного тарифу поділяють на такі:

- преференційні - застосовують до товарів, імпортованих з держав, що утворюють з Україною економічні інтеграційні угруповання - зони вільної торгівлі, митний союз та ін.;

- пільгові - застосовують до товарів країн, які користуються в Україні режимом найбільшого сприяння;

- повні - застосовують до товарів із решти країн.

За способом нарахування мита бувають:

- адвалерні, які нараховують у відсотках до митної вартості товару (митна вартість товару включає ціну товару за рахунком-фактурою, а також такі фактичні витрати, як транспортування, страхування та інше до перетину митного кордону. Визначають за офіційним курсом іноземної валюти, запровадженим НБУ);

- специфічні, які нараховують у визначеному розмірі до одиниці вимірювання товару (маси, площі, об'єму та ін.);

- комбіновані, які об'єднують специфічні й адвалерні мита.

За характером походження мита поділяють так:

автономні, які вводять постановами державної влади країни незалежно від будь-яких угод з іншими державами;

конвенційні, які запроваджують у процесі укладання договору з іншою країною і фіксують у цьому договорі.

Згідно із Законом України "Про єдиний митний тариф" від обкладання імпортним митом звільнено транспортні засоби, які виконують міжнародні валютні перевезення; валюту України, іноземну валюту, цінні папери; товари, які імпортують всеукраїнські та міжнародні об'єднання громадян, що постраждали від Чорнобильської катастрофи та ін. Перелік решти товарів, які у разі імпорту в Україну не обкладають митами, наведено у Класифікаторі звільнень від обкладання ввізним митом.

До економічних методів регулювання зовнішньоторговельних операцій належить і зміна валютного курсу національної грошової одиниці. Зокрема, девальвація національної валюти сприяє збільшенню експорту і гальмує імпорт товарів. Ревальвація валюти, навпаки, стримує експорт товарів і стимулює їхній імпорт.

Поряд з економічними методами регулювання зовнішньоторговельних операцій застосовують методи адміністративні, передусім ліцензування і квотування експорту та імпорту у випадках, коли погіршений стан платіжного балансу, порушена рівновага щодо окремих товарів на внутрішньому ринку, потрібно забезпечити певну пропорцію між імпортною та вітчизняною продукцією тощо.

Ліцензування ЗЕД ведуть у таких формах:

- дозвіл на те, щоб займатися зовнішньоекономічною діяльністю;

- дозвіл на проведення певної експортно-імпортної операції.

В Україні застосовують такі види ліцензій: генеральну; разову (індивідуальну); відкриту (індивідуальну).

Генеральна ліцензія - це відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції щодо певного товару з певною країною (групою країн) упродовж періоду дії режиму ліцензування щодо цього товару.

Разова ліцензія (індивідуальна) - це разовий дозвіл, який має іменний характер. Його видають для виконання кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоторговельної діяльності на період, потрібний для виконання цієї операції.

Відкрита ліцензія (індивідуальна) - це дозвіл на експорт (імпорт) товару впродовж певного періоду часу (однак не менше одного місяця) з зазначенням його загального обсягу.

Ліцензії на експорт (імпорт) товарів видає Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України.

Ліцензування зовнішньоторговельних операцій тісно пов'язане з кількісним обмеженням цих операцій - квотами на імпорт та експорт окремих товарів. Квотування є гнучким методом регулювання зовнішньоторговельної діяльності, оскільки його провадить Кабінет Міністрів і воно не потребує прийняття відповідних законів. Квоти - це граничний обсяг певних товарів, які дозволено експортувати або імпортувати.

В Україні застосовують такі квоти: глобальні, групові, індивідуальні.

Глобальні квоти - це квоти, запроваджені для товару (товарів) без визначення конкретних країн, куди товар (товари) експортують або із яких його імпортують.

Групові квоти - це квоти, запроваджені для товару (товарів) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортують або із яких його імпортують.

Індивідуальні квоти - це квоти, запроваджені для товару (товарів) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) можна експортувати або з якої його можна імпортувати.

Одним із важливих завдань регулювання ЗЕД є диверсифікація зовнішньоторговельних зв'язків, яка дасть змогу ліквідувати надмірну (від 20 до 90%) залежність економіки України від монопольного імпорту стратегічно важливих товарних позицій (енергоносіїв, сировинних та інших матеріальних ресурсів) для життєво важливих галузей національного виробництва.[2]

2. РОЛЬ ДЕРЖАВИ В РЕГУЛЮВАННІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Сучасні тенденції в зовнішньоекономічній політиці промислово розвинутих країн і країн що розвиваються

Зовнішньоекономічна політика нерозривно зв'язана з внутрішньою економічною політикою держави. Тому її зміст обумовлений тими задачами розширеного відтворення, що країна вирішує в рамках свого національного господарства. Головною задачею зовнішньоекономічної політики є створення сприятливих зовнішніх економічних умов для розширеного відтворення всередині країни. [3]

Зазначена задача є загальною для зовнішньоекономічної політики гнітючого числа держав світу. Поряд з нею в зовнішньоекономічній політиці промислово розвинутих і розвиваючих країнах, існують і деякі інші загальні риси, обумовлені спільністю об'єктивних процесів, що відбуваються у світовій економіці і міжнародних економічних відносинах, насамперед швидкою інтернаціоналізацією виробництва і капіталу, що відбувається під впливом нового етапу НТР і на основі поглиблення MPT. Ці процеси знаходять висвітлення в подальшому розширенні економічних зв'язків між державами, розвитку багатонаціонального підприємництва, зокрема в рості числа і різкому збільшенні сфери діяльності ТНК, у підвищенні ролі ВЄС у відтворенні і в остаточному підсумку в посиленні економічної взаємозалежності держав. Поряд з цим на формуванні зовнішньоекономічної політики різних держав не могли не позначитися такі явища, що відбуваються у світовій економіці і міжнародних економічних відносинах, як загострення конкурентної боротьби на світовому ринку, дестабілізація валютних курсів, величезна зовнішня заборгованість країн, що розвиваються, і т.д., дія яких доповнюється внутрішніми проблемами, обумовленими змінами в розвитку їхніх продуктивних сил. Зазначені вище причини породжують постійну взаємодію в сучасній зовнішньоекономічній політиці двох тенденцій: протекціонізму і лібералізації.

Протекціонізм являє собою таку політику, що спрямована на захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції, а найчастіше і на захоплення зовнішніх ринків. На противагу йому політика лібералізації зв'язана зі зниженням митних зборів і інших бар'єрів, що перешкоджають розвиткові ВЄС. І протекціонізм, і лібералізація відбивають не тільки специфіку економічної політики тих або інших держав, але і їхню реакцію на зміни в МРТ, події, що відбуваються в міжнародних економічних відносинах.

Державне регулювання ВЄС здійснюється за допомогою широкого кола дій, число яких постійно росте. Пояснюється це насамперед тим, що в міру розширення ВЄС тієї або іншої країни потрібні всі нові інструменти оптимізації її участі в міжнародній спеціалізації, відгородження національної економіки від негативного впливу зовнішніх факторів (циклічних спадів, надмірних коливань валютних курсів, несумлінної конкуренції і т.д.), сприяння зміцненню позицій національних виробників на світовому ринку. [4]

2.2 Основні інструменти зовнішньоекономічної політики держав

Митні тарифи.

Класичним інструментом регулювання зовнішньої торгівлі є митні тарифи, що по характеру своєї діяльності відносяться до економічних регуляторів зовнішньої торгівлі. Митний тариф -- це систематизований перелік митних зборів, якими обкладаються товари при імпорті, а в окремих випадках при експорті з даної країни. Митний збір виконує функцію податку, стягнутого при пересічені товаром митного кордону, що підвищує ціну імпортованих (або експортованих) товарів і робить тим самим вплив на обсяг і структуру зовнішньоторговельного обороту. У силу цього митні тарифи залишаються одним з важливих інструментів державного регулювання зовнішньої торгівлі, що дозволяє здійснювати захист національних виробників від іноземної конкуренції. Разом з тим митний тариф виконує й інші функції. Зокрема, у багатьох країнах митний збір являє собою важливе джерело надходжень засобів у державний бюджет. Крім того, митні тарифи широко використовуються з метою поліпшення умов доступу національних товарів на іноземні ринки. З цією метою зацікавлені країни проводять переговори про порівнянне зниження ставок своїх митних тарифів (тобто зборів) по товарах, що представляє інтерес для розширення взаємної торгівлі.

Звичайно митний тариф застосовується на національному рівні, але в тих випадках, коли ряд країн поєднуються з торгово-економічне угруповання і створюють свій митний союз, митний тариф стає загальним інструментом зовнішньоторговельного регулювання, єдиним для всіх країн-учасниць в їх торгових відношеннях із третіми країнами. Прикладом митного союзу, що об'єднав усі країни, що беруть участь, у єдину митну територію з єдиним митним тарифом, є Європейське економічне співтовариство.

Митні тарифи будуються на основі товарних класифікаторів, що містять перелік товарів, що розподіляються за відповідною схемою. Класифікація товарів означає їхній розподіл по підгрупах, групам і розділам відповідно до визначених ознак. В залежності від цих ознак товари можуть бути згруповані по галузях виробництва, за матеріалами, з яких вони виготовлені, по ступеню обробки і т.п.

Звичайно митні тарифи мають декілька колонок ставок обкладання: колонку максимальних (або генеральних) зборів, колонку мінімальних зборів і колонку преференційних зборів. Максимальні збори звичайно застосовуються стосовно товарів тих країн, з якими немає торговельних договорів і угод. Мінімальні збори діють у відношенні товарів тих країн, з якими діють торговельні договори або угоди, що передбачають взаємне надання режиму найбільшого сприяння (РНС). Митні тарифи багатьох країн містять також колонку преференційних (пільгових) зборів, якими обкладається імпорт товарів з країн, що розвиваються. Преференційні збори промислово розвинутих країн для товарів держав, що розвиваються, входять в утворену в рамках ООН (ЮНКТАД) Загальну систему преференцій.

Середній рівень ставок митних тарифів промислово розвинутих країн відносно низький: він складає близько 6% від вартості товару. Зокрема, середні ставки тарифів США, країн ЄС і Японії складають (у %): на сировинні товари -- 1,8; 1,6 і 1,4; на напівфабрикати -- 6,1; 6,2 і 6,3; на готові вироби -- 7.0; 7,0 і 6,4 відповідно. Такий відносно низький рівень митного обкладання імпорту в промислово розвинутих країнах є результатом зниження цими країнами ставок своїх митних тарифів у рамках ГАТТ.

Як правило, тарифні ставки ростуть у міру збільшення ступеня обробки товару з метою захисту національної промисловості, але існують і інші фактори, що впливають на рівень зборів. Так, багато країн прагнуть до захисту національного сільськогосподарського виробництва, для чого встановлюють не тільки досить високі збори на імпорт конкуруючих товарів, але і додатково вводять сезонні збори. Деякі країни в умовах загострення конкуренції на світовому ринку практикують значне підвищення тарифних ставок на окремі товари: до їхнього числа варто віднести шарикопідшипники, напівпровідники і побутову радіоелектроніку, текстильні товари й одяг, взуття і т.д. [5]

Нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі.

Більшість сучасних заходів регулювання зовнішньої торгівлі відносять до так званих нетарифних інструментів, вплив яких у плані надання впливу на структуру, обсяг і географічний напрямок імпорту й експорту значно вище, ніж у митних тарифів. Нетарифні заходи включають широке коло інструментів сучасної торговельної й економічної політики держав, деякі з яких безпосередньо не зв'язані з зовнішньоторговельним регулюванням, але, проте, впливають на зовнішню торгівлю.

Відповідно до найбільш розповсюдженої класифікації нетарифних заходів, прийнятої в ООН, вони поділяються на три категорії. До першої відносяться зовнішньоторговельні заходи, застосування яких спрямоване на пряме обмеження імпорту з метою захисту визначених галузей національного виробництва. До їхнього числа відносять ліцензування і контингентирування імпорту, антидемпінгові і компенсаційні збори, так звані «добровільні» обмеження експорту, компенсаційні збори, систему мінімальних імпортних цін і т.д. Перша категорія -- сама численна, куди входить понад 1/2 усіх нетарифних заходів.

Друга категорія включає заходи, безпосередньо не спрямовані на обмеження зовнішньої торгівлі і ті, що більше відносяться до адміністративних формальностей, дія яких, проте, обмежує торгівлю. У їхнє число входять митні формальності, технічні стандарти і норми, санітарні і ветеринарні норми, вимоги до упакування, маркіруванню і розливові і т.п.[6, 7]

До третьої категорії відносяться заходи, застосування яких не спрямоване безпосередньо на обмеження імпорту або стимулювання експорту, але дія яких найчастіше веде саме до цього результату.

До числа найбільш розповсюджених інструментів прямого регулювання імпорту (а іноді й експорту) відносять ліцензії і контингенти (квоти). Практично всі промислово розвинуті країни, застосовують ці нетарифні заходи. Ліцензійна система припускає, що держава (через спеціально уповноважене відомство) видає дозвіл на зовнішньоторговельні операції товарами, включеними в списки ліцензованих по імпорту і по експорту. Застосовані різними країнами системи ліцензування характеризуються значною розмаїтістю форм і процедур. Однак основні види ліцензій можна звести до наступних двох основних типів: автоматичної (або геніальної) ліцензії, що дозволяє безперешкодний ввіз або вивіз товару, включеного в списки, протягом визначеного періоду часу; і, неавтоматичної (або разова індивідуальна) ліцензія, що дозволяє імпорт (або експорт) визначеного товару визначеному імпортерові (експортерові) із вказівкою кількості товару, його вартості, країни його походження (або призначення), а в ряді випадків також і митний пункт, через який повинний бути здійснений ввіз (або вивіз) товару.

Використання ліцензійних систем регулювання зовнішньої торгівлі спирається на ряд погоджених на міжнародному рівні норм. До них, зокрема, відносяться деякі положення Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, а також Угода по процедурах ліцензування імпорту, укладена в рамках ГАТТ.

Ліцензування зовнішньоторговельних операцій тісно взаємодіє з кількісними обмеженнями, тобто контингентами на імпорт і експорт окремих товарів. У цю категорію входять глобальні контингенти, контингенти, що діють у відношенні окремих країн, сезонні контингенти і так звані «добровільні» обмеження експорту. Кількісне регулювання зовнішньоторговельних операцій здійснюється через індивідуальні або неавтоматичні ліцензії.[8]

Кількісні обмеження імпорту й експорту -- пряма адміністративна форма державного регулювання зовнішньої торгівлі. Ліцензії і контингенти обмежують самостійність підприємств у відношенні виходу на зовнішній ринок, звужують коло країн, з якими можуть бути укладені угоди по визначених товарах, регламентують кількість і номенклатуру товарів, дозволених до ввозу і вивозу. Разом з тим система ліцензування і контингентування імпорту й експорту, встановлюючи твердий контроль над зовнішньою торгівлею деякими товарами, у багатьох випадках виявляється більш гнучкими й ефективними, ніж економічні важелі зовнішньоторговельного регулювання. Ліцензування і контингентування ввозу і вивозу товарів зайняли міцне місце в арсеналі засобів торговельного регулювання гнітючої більшості країн світу.

В Україні та ряді інших країн СНД і країнах Східної Європи також застосовуються системи ліцензування і контингентування експорту й імпорту. Дія цих систем спрямована на забезпечення державних інтересів, належне виконання зобов'язань цих країн по міжнародних договорах, досягнення збалансованості їх ВЄС, а також на сприяння реалізації цілей внутрішньої економічної політики цих країн.

Також широке розповсюдження у світі одержала практика висновку «добровільних» угод про обмеження експорту й угод про встановлення мінімальних імпортних цін, що полягають, як правило, з ініціативи західних держав з більш слабкими в економічних і політичних відносинах експортерами. Специфіка цих нових видів торговельних обмежень складається в нетрадиційній техніці їхнього встановлення, коли торговельний бар'єр, що захищає країну-імпортера, вводиться на межі експортуючої, а не імпортуючої країни. Так, угода про «добровільне» обмеженні експорту являє собою нав'язане експортерові під погрозою санкцій зобов'язання по обмеженню експорту визначених товарів у країну, що імпортує. Аналогічним образом встановлення мінімальної ціни на ринку імпортера повинне строго дотримуватися фірмами, що імпортують, при укладанні контрактів з імпортерами країни, що встановила такі ціни. У випадку зниження експортної ціни нижче мінімального рівня країна, що імпортує, вводить антидемпінгове мито, застосування якого може привести взагалі до закриття ринку для країни-експортера.

Серед заходів нетарифного регулювання імпорту варто зазначити і такі фінансові засоби обмеження ввозу, як імпортні податки і депозити. До числа імпортних податків відносять звичайно прикордонний податок, яким товари обкладаються при перетинанні границі ряду країн, різні збори, зв'язані з оформленням документів на митниці, митним оглядом товару, перевіркою його якості, портові, статистичні, фітосанітарні й інші збори. Особливим різновидом імпортного податку є ковзні імпортні збори, застосовувані широко в ЄС як інструмент аграрного протекціонізму. За характером своєї дії ковзні імпортні збори близькі до митних зборів, але на відміну від них постійно змінюють свій рівень в залежності від співвідношень внутрішніх і світових цін на сільськогосподарську продукцію.

Імпортні депозити являють собою форму застави, що імпортер повинен внести у свій банк перед закупівлею іноземного товару в місцевій або іноземній валюті. Сума імпортного депозиту встановлюється у виді визначеного відношення до вартості імпортованого товару.[9]

Особливе місце в ряді нетарифних інструментів регулювання займають валютні обмеження, що виступають фактором стримування не тільки зовнішньої торгівлі, але і всієї зовнішньоекономічної діяльності. Валютні обмеження являють собою регламентацію операцій резидентів і нерезидентів з валютою й іншими валютними цінностями і є частиною валютного контролю держави. Сферою застосування валютних обмежень можуть бути зовнішня торгівля товарами і послугами, рух капіталів і кредитів, переклад прибутків, податкових і інших платежів. В області зовнішньої торгівлі дія валютних обмежень рівносильна кількісним обмеженням імпорту, оскільки імпортер у цьому випадку зобов'язаний одержувати дозвіл на використання валюти для імпорту у відповідній державній установі.[10]

Ще одним з важливих напрямків діяльності держави є регулювання припливу і вивозу капіталів. В сучасному світі міграція капіталів перетворилася в організований, контрольований і стимульований державний процес. Іноземні приватні інвестиції стали одним з факторів розвитку гнітючої більшості країн. У той же час з метою підвищення ефективності іноземних капіталовкладень в цілому для економіки і ВЄС уряду приймаючих країн вводять різноманітні заходи для регулюванню діяльності іноземного капіталу. Причому регулювання припливу іноземних приватних інвестицій носить, як правило, двоїстий характер. З одного боку, здійснюються заходи для створення в країнах сприятливого інвестиційного клімату за допомогою гарантій від націоналізації іноземної власності, у відношенні перекладу прибутків, репатріації капіталу, надання різних податкових знижок і митних пільг, захисту від іноземної конкуренції і т.д. З іншого боку, держави проводять політику, спрямовану на дотримання інтересів приймаючих країн, тобто власних інтересів. З цією метою іноземні інвестиції ставляться під визначений контроль, здійснюваний за допомогою виділення галузей економіки, доступних для іноземного капіталу в СП, обмежень у відношенні створення філій, репатріації капіталу і прибутків, умов в частині використання компонентів національного виробництва, участі національних кадрів у керуванні підприємством, різних застережень, що запобігають обмежувальну ділову практику з боку іноземних монополій і забезпечуючих одержання необхідної інформації. Так, у Мексиці, відповідно до закону про іноземні інвестиції, обов'язкової їхньою умовою є участь національного капіталу в усіх підприємствах, створюваних при участі іноземних інвесторів. В Анголі закон про іноземні інвестиції забороняє участь іноземного капіталу в оборонній промисловості, у зовнішньоторговельні, фінансові і страхові організації, на радіо і телебаченні. Діяльність іноземних компаній дозволяється тільки в рамках змішаних компаній, які повинні надавати урядові Анголи всю необхідну інформацію про свою діяльність.

2.3 Форми стимулювання експорту

Сучасний механізм державного стимулювання експорту промислово розвитих країн характеризується великим різноманіттям форм і активною участю держави в розвитку експорту. Витрати держави на цей вид діяльності ростуть постійно, однак вони окупаються зростанням доходів від зовнішньої торгівлі, збільшенням виробництва і зайнятості, ростом поступлення від податків і більш раціональним розвитком економіки.

Одним з головних інструментів стимулювання експорту промислово розвинутих країн, і країн, що розвиваються, є державне кредитування експорту. Поряд з комерційними банками надання експортних кредитів все більше здійснює держава. При цьому в порівнянні з приватним сектором держава встановлює зниження процентної ставки по експортним кредитах і подовжує терміни кредитування експорту. З цієї метою в більшості країн створені спеціальні державні організації, банки і фонди, що надають кредити для експорту насамперед тих товарів, реалізація яких вимагає довгострокового фінансування, тобто в основному машин і обладнання. Пільгове державне кредитування експорту отримало широке поширення як у промислово розвинутих країнах, так і в країнах що розвиваються. В ряді країн частка кредитуємого державою експорту перевищує 1/3 його загальної вартості.[11]

До числа інших найбільш розповсюджених інструментів підтримки експорту варто віднести його страхування, що здійснюється у формі державного страхування експортних кредитів. Урядові гарантії, що є істотною підтримкою в конкурентній боротьбі, дають можливість комерційним банкам надавати постачальникам пільгові кредити, тому що держава бере на себе ризик неотримання платежу.

Державне страхування експорту здійснюється по низьких ставках, що звичайно не перевищує 1% від застрахованої частини контракту, що дає можливість експортерам одержувати в комерційних банках пільгові кредити. В свою чергу, це дозволяє значно збільшити зацікавленість підприємств у продажу товарів на зовнішній ринок.

Державне страхування експорту охоплює не тільки більшу частину комерційних ризиків, але і багато видів політичних ризиків. Перелік страхуємих ризиків комерційного і політичного характеру нараховує сотні зобов'язань; у їхньому числі неотримання платежу від імпортера, затримка постачання товару, зміни валютного і ліцензійного контролю в країні-імпортері, експропріація власності, державні перевороти і т.д. В останні роки сфера страхування експорту значно розширилась.

Операції по страхуванню експорту здійснюють спеціально організовані для цих цілей державні установи, чи державні організації, що займаються кредитуванням експорту. В США - це Експортно-імпортний банк, у Великобританії - ДГЕК. В деяких країнах Західної Європи - Німеччини, Бельгії - функції державного страхування покладені на приватні страхові компанії, що здійснюють ці операції за рахунок державних засобів. [12]

Досить розповсюдженою формою стимулювання експорту є його пряме субсидування. Субсидування експорту дозволяє експортеру значно знизити ціну товару, часто нижче собівартості, створює не обосновані переваги у експортерів субсидируємих товарів. Використання субсидій жорстко регламентується правилами укладеної в рамках ГАТТ згоди о субсидіях і компенсаційних зборах.

Субсидування експорту використовується в тих секторах міжнародної торгівлі, які відчувають гостру конкуренцію. До субсидування сільськогосподарського експорту широко прибігають США і ЄЕС, що є основними постачальниками продовольства на світовий ринок; що стосується субсидування експорту судів і літаків, то їм користуються практично всі основні постачальники цих видів транспортних засобів -- США, Японія, Великобританія, Франція, Німеччина, Швеція.

Державний апарат багатьох країн робить різні види організаційного й інформаційного сприяння експортної діяльності національних підприємств. До числа цих видів допомоги експортерам відносяться організація торговельних виставок і ярмарків за рубежем, відрядження торговельних місій за кордон, надання практичної допомоги з боку апарата посольств, забезпечення фірм торгівельно-економічною інформацією.

2.4 Організаційні форми державної підтримки експортної діяльності фірм

Експортній політиці держави належить значна роль у зміцненні позиції національних компаній і товарів на світових ринках. Мова йде не тільки про пряме втручання держави в процеси фінансування, організації, інформаційного забезпечення і заохочення національного експорту, але і про постійно вдосконалюючі системи заходів непрямого впливу на рівень конкурентноздатності національних товарів шляхом зміцнення науково-технічної і виробничої бази, регламентування в області стандартів і якості, допомоги в кадровому забезпеченні і т.д.

Акценти в державній експортній політиці можуть бути розставлені по-різному.

Так, у США, де уряд активізує свій вплив на експортну діяльність приватного бізнесу, велика увага приділяється розгортанню комплексних програм по підвищенню експортного потенціалу, а також регулюванню форм і процедур зовнішньоторговельної конкуренції. Особливу роль грає міністерство торгівлі. По спеціальній програмі «Можливості торгівлі» по каналах торговельних представників, що працюють у 66 країнах, до американських фірм надходить різноманітна інформація про закордонні ринки. Допомогу експортерам роблять і страхові бюро міністерства торгівлі. Вони мають найновішу економічну і комерційну інформацію про країну перебування, збирають відомості про регулювання, митні тарифи, торговельну практику, економічний і політичний розвиток, стані торгівлі і її перспектив, місткості ринку. Бюро вживають заходів по ліквідації перешкод для розширення американського експорту, розробляють рекомендації з торговельної й інвестиційної політики. [13]

У розвитку експорту беруть участь також урядові федеральні відомства: Експортно-імпортний банк США надає прямі кредити, дає гарантії і т.д.; Державна корпорація сприяння приватним інвестиціям за рубежем здійснює фінансування і страхування американського експорту в країни, що розвиваються; Програма по торгівлі і розвиткові забезпечує експортерів інформацією про стан державного і приватного сектора в країнах, що розвиваються, і сприяє в пошуку партнерів; Агентство міжнародного розвитку стимулює експортну діяльність за допомогою надання позик і гарантій; Керування по справах дрібного бізнесу безкоштовно робить американським фірмам наступні послуги: консультування по фінансових, правових, економічних і технічних питаннях, складання експортних програм, навчання фахівців (разом з міністерством торгівлі), надання позик і гарантій, юридичні консультації; Керування сільського господарства стимулює експорт за допомогою фінансової підтримки, проведення комплексних ринкових досліджень.

Урядові програми розвитку експорту США тісно координуються з заходами влади штатів і реалізуються разом з організаціями підприємців, наприклад банківськими і торговельними асоціаціями, а також з місцевими навчальними інститутами. Задачами програм розвитку експорту є виявлення компаній, продукція яких може експортуватися, навчання і консультування їхнього посібника з зовнішньоторговельного маркетингу. [14]

Органи влади і керування штатів сприяють розвиткові експорту компаній, головним чином за допомогою інформування їх про поточні і перспективні можливості розвитку ВЄС. Для цього публікуються комерційні дані про попит на окремі товари на закордонних ринках, пропозиції про створення СП, матеріали про міжнародні торговельні ярмарки.

У Японії діє система державної підтримки національних експортерів. Еволюція цієї системи йде в напрямку переважного використання непрямих методів стимулювання національного експорту. Центральне місце серед організацій, що підтримують японських експортерів, займає створена в 1951 році під егідою міністерства зовнішньої торгівлі і промисловості (МЗТП) напівдержавна організація «Джетро» («Джапан експорт трейд організейшн» -- «Нихон юсюцу сінко кодан»).

Головні напрямки діяльності «Джетро» -- збір і обробка інформації про зовнішні ринки, організація ділових контактів японських експортерів з потенційними покупцями за кордоном, пропаганда японських товарів. У Японії мається 11 відділень «Джетро» і понад 20 консультаційні пункти. Вони роблять допомогу у вивченні зовнішнього ринку і встановленні зв'язків з майбутніми покупцями. «Джетро» має представників більш ніж у 60 країнах, під їх керівництвом діють японські торгові центри, філії експортних асоціацій фірм-виробників. [15]

Також уряд Японії зосереджує зусилля на науково-технічній допомозі фірмам на стадіях розробки виробництва експортних товарів. Звичайно це відбувається у формі організації спільних із приватним бізнесом досліджень. У порівнянні з іншими країнами особливість японських спільних (у тому числі міжнародних) досліджень полягає в тому, що кінцевою їхньою метою в більшості випадків є створення готового продукту-зразка. Це сприяє більш швидкому, ніж в інших країнах, промисловому освоєнню результатів науково-технічних розробок.[16]

У Великобританії основним видом державної підтримки експорту приватних фірм є допомога в одержанні інформації про іноземні ринки і конкурентів, сприяння в організації міжнародних виставок, ярмарків і ін. Регулярне міністерство зовнішньої торгівлі виділяє кошти (порядку 40--50 млн. ф. ст. у рік) для стимулювання експорту і зробило інформаційні послуги 7 тис. британських фірм-експортерів.

Більш 1500 дрібних і середніх підприємств беруть участь у здійснюваної міністерством програмі вивчення нових зовнішніх ринків, у рамках якої виділяються субсидії на організацію ярмарків і виставок, а також на вивчення експортних ринків.

В Франції допомога компаніям-експортерам роблять державна адміністрація, банки, страхові компанії, інформаційні служби і т.д. Для полегшення пошуку ринків збуту товарів індивідуального споживання створена спеціальні організації, зокрема Служба підтримки і сприяння зовнішньоекономічної діяльності (SESAME), що безкоштовно робить такі послуги, як аналіз експортного потенціалу фірми, консультації по вивченню ринків, у тому числі перспективних товарів, динаміки попиту і т.д. Застосовується страхування кредитів вивчення ринків і експортну діяльність, включаючи проникнення на нові ринки.

При цьому надаються фінансові засоби для поїздки за кордон, реклами, випуску каталогів і т.д. Якщо фірма домагається успіху й влаштовується на ринку, кредит підлягає поступовому відшкодуванню. У випадку невдачі фірма звільняється від відшкодування збитку. [17, 18]

2.5 Система експортного контролю

Одним з важливих напрямків регулювання зовнішньоекономічної діяльності є система експортного контролю, створена в основних закордонних країнах. Даний механізм містить у собі Координаційний комітет з багатобічного контролю над експортом (КОКОБ), а також національні і внутріфірмові режими експортного контролю. Причому на кожнім рівні вирішуються свої мети і задачі.

Експортний контроль базується на основному принципі, відповідно до якого постачання товарів і технологій високого технічного рівня країни-виробники й експортери здійснюють за умови, що до них будуть звертаться відповідним чином і що вони не стануть реекспортуватися в контрольовані держави. Отже, метою такого регулювання служить одержання достовірного представлення про те, де знаходиться контрольований товар, хто є його власником або користувачем і з якими цілями він використовується. Крім того, експортний контроль базується на системі попереднього контролю, покликаної стежити за тим, чи не суперечить характер діяльності учасників зовнішньоекономічних операцій задачам контрольного режиму. Контроль проводиться таким чином, що експортер зобов'язаний запросити уряд своєї країни про видачу експортної ліцензії, і тим самим з'являється підстава для здійснення контролю за рухом товару і метою його використання.

Механізм експортного контролю набув глобального характеру, був взят курс на залучення в неї всіх країн, що є експортерами високотехнологічних товарів. Значно укріплені механізми експортного контролю, посилені здійснюючі його функціональні структури. Намітилися зрушення в принципах організації контролю: від контролю над експортом товарних позицій до контролю над експортом стратегічно важливих технологій. Причому експортний контроль дозволяє постачальникам новітніх технологій робити могутній вплив практично на усю світову економіку.

Найбільш помітний розвиток ці процеси одержали у США. Їхнє законодавство з проблем регулювання експорту неодноразово переглядалося. Не можна виключити і можливість його нових змін у поточному десятилітті. Американське законодавство встановлює, що надійність національних систем експортного контролю визначається на основі наступних критеріїв:

- наявність у країн, що дотримують політики експортного контролю, що відповідають законам, що передбачають серйозні санкції проти порушників існуючих розпоряджень;

- якість проведення процедури видачі експортних ліцензій, включаючи технічну експертизу виробів і технологій, а також оцінку надійності кінцевого споживача;

- наявність кваліфікованих кадрів, здатних розслідувати випадки порушення і запобігати нелегальний експорт;

- використання документації, що засвідчує просування товару або технології від виробника до кінцевого споживача;

- ступінь координації країнами своїх дій з КОКОБ і інтенсивність обміну інформацією з приводу порушень правил міжнародного контролю. [19, 20]

Останнім часом до числа держав, що забезпечують найбільш ефективний експортний контроль, відносять звичайно США, Великобританію, Францію, Японію, Норвегію. Задовільно функціонують також системи регулювання в Нідерландах, Бельгії, Люксембурзі, а також в Іспанії. Однак можливості Італії, Греції і Данії забезпечити виконання експортних обмежень зазнають різкої критики, а Туреччина і Португалія таких обмежень практично не мають.

Як і раніше зберігається роль США як ініціатора вдосконалювання національних і міжнародних систем експортного контролю. Звідси -- прагнення інших закордонних держав і фірм, що базуються в них, до одержання північноамериканської технології, а це означає, що погроза позбавитися доступу до неї як і раніше є ефективним засобом впливу і на країни, і на фірми. Тому американські закони, що пропонують країнам і компаніям систему заходів для організації і здійснення експортного контролю, зберігають свою дієвість, незважаючи на те що вони не мають юридичної чинності за межами Сполучених Штатів. Можливо, система міжнародних угод частково узаконить такий порядок. Однак навряд можна чекати, що США зможуть поставити під свій повний контроль основні міжнародні технологічні потоки.

З огляду на сформоване положення, особлива увага звертається на ліквідацію пробілів і різночитань у багатобічній системі експортного контролю. Це означає необхідність зміцнення контрольного апарата в першу чергу тих країн, що відстають. Налагоджуються нові форми співробітництва в розглянутій області. Так, все більша увага приділяється своєчасному доведенню до контрольних служб необхідної інформації.