Міжнародні відносини доби середньовіччя і раннього модерного часу: трансформаційно-глобальні зміни розвитку європейського суспільства на зламі тисячоліть (теоретико-методологічний, інституціональний і політико-дипломатичний аспекти)

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин

Міжнародні відносини доби середньовіччя і раннього модерного часу: трансформаційно-глобальні зміни розвитку європейського суспільства на зламі тисячоліть (теоретико-методологічний, інституціональний і політико-дипломатичний аспекти)

Ціватий В.Г., к.і.н., доцент

Засл. працівник освіти України



Вступ

Наукове обґрунтування і концептуалізація таких соціальних регуляторів сучасного світоустрою, як міжнародні відносини, зовнішня політика, дипломатія і право це інноваційний і перспективний напрям досліджень у сфері сучасної гуманітаристики та соціокультурних розвідок в умовах поліцентричного світоустрою ХХІ століття.

Науковці перш за все акцентують увагу на актуальних питаннях для поглибленого вивчення соціуму, а саме: інституціональний розвиток, здобутки, проблеми і перспективи європейських дипломатичних служб у контексті трансформаційно-глобальних змін у темпоральному вимірі, зокрема на національних особливостях дипломатії та зовнішній політиці провідних держав Європи, які мають багатовікові історичні традиції та етапи інституціонального розвитку [1, с. 292-299].

В історії дипломатичних служб Європи та в історії інституціонального розвитку їх органів зовнішніх зносин, моделей дипломатії, дипломатичних систем дипломатія завжди розглядалася як частина політичної культури суспільства, як одне з найголовніших засобів захисту інтересів держави у процесі державного будівництва, інформаційного, комунікативного та соціокультурного розвитку суспільств [1, с. 296-300].

Міжнародні відносини, зовнішня політика і дипломатія провідних держав Європи доби Середньовіччя та раннього Модерного часу уособлювалися в образі та діях їх правителів (владарів-державців), оскільки підходи, принципи, переконання, рішення та практичні дипломатичні дії багато в чому визначали й загальний поступ дипломатії зазначеного періоду, і визначили її подальший розвиток під впливом реформаційних та інституціональних процесів протягом XVI-ХУШ століть.

Постановка проблеми. Компаративний аналіз і порівняння конкретних зовнішньополітичних доктрин і моделей дипломатії в історичній ретроспективі ставить передусім головною й обов'язковою умовою певний рівень абстрагування від історичного та політико інституціонального контексту розвитку подій та окремих чинників політико-правових процесів в міжнародно-політичних регіонах. Тобто, головний акцент робиться на контекстний і фактологічний дискурс, що формується історичною або політичною наукою. Адже зовнішньополітичні доктрини і моделі дипломатії формують поряд з науковцями й практиками і політичні актори, які діють цілеспрямовано й усвідомлено, добре орієнтуючись в політико-дипломатичній та інституціональній системах координат [1, с. 292-300; 2, с. 136-141].

Для доби раннього Модерного часу характерний об'єктивно обумовлений процес завершення інституціонального оформлення зовнішньої політики і дипломатичних служб провідних держав Європи, зокрема Франції, Італії та Іспанії. Відповідно й постає споконвічне питання співвідношення та пріоритетності концептів «міжнародні відносини», «зовнішня політика» і «дипломатія».

З цією проблематикою пов'язані й оцінки сучасників щодо різноманітних державно-правових форм і типів правління, інституціональних політичних процесів, характеристик реальності й створення ідеалів при висвітленні завдань і практичної діяльності влади, концептів «міжнародні відносини», «зовнішня політика» і «дипломатія», моделей дипломатії, інститутів дипломатії, дипломатичного інструментарію тощо.

Для вивчення цих історичних процесів, явищ і подій, концептів автор пропонує до раніше існуючих досліджень підійти з нових методологічних засад, а саме використати теорію інституцій та інституціональних змін у політичних, міжнародно-політичних, правових, суспільних системах, політико-дипломатичних і дипломатичних системах.

Такий методологічний підхід дає можливість показати, як інституції розвиваються у відповідь на конкретні виклики, стимули, стратегії та варіанти вибору і, відповідно, як вони впливають на функціонування політико-дипломатичних систем і систем міжнародних відносин упродовж тривалого історичного періоду.

Поняття «інституціоналізація» активно використовують політологи, правознавці, філософи, соціологи, економісти для виявлення суперечливих проблем суспільного розвитку з найдавніших часів до сьогодення. Історики, враховуючи його специфіку та концептуально-теоретичну складність, не поспішають залучати до методологічного арсеналу історичного пізнання [3, с. 268-274].

Історичний аспект дослідження інституціоналізації міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії передбачає виявлення способів досягнення тих чи інших суспільних результатів, відтворює процес самої трансформації, а не зосереджує увагу дослідника лише на простій фактологічній констатації. Така постановка проблеми має показати, яким чином відбувалося виникнення, формування інституціональних основ і розвиток дипломатичних служб європейських держав, а також систем міжнародних відносин.

Постановка проблеми інституціоналізації міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії є новою для історичного дослідження, відтак вимагає застосування системного аналізу та відповідної термінології, яка необхідна для виконання наукових завдань.

Інституціоналізація це перетворення будь-якого політичного явища (зокрема, міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії) на організовану системоустановчу інституцію. Вона є формалізованим, упорядкованим процесом з певною структурою відносин, ієрархією чи підпорядкованістю різних рівней влади і іншими ознаками організації (правила поведінки, звичаї, закони, норми, етикетні норми, дипломатичні методи, церемоніал, дипломатичний протокол, інститути дипломатії, дипломатичний інструментарій тощо).

Виходячи з постановки проблеми маємо вивчати не лише схему хронологічних подій зовнішньополітичної діяльності держав і їх дипломатичний інструментарій спираючись на джерельну базу, показати перетворення міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії як політичного явища на організовану системоустановчу інституцію, проаналізувати внутрішні та зовнішні функції держави, виявити критерії ефективності міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії з погляду формування європейської системи держав чи визначення пріоритетів зовнішньої політики держав Європи та світу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У сучасній українській історіографії проблеми міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії доби Середньовіччя та раннього Модерного часу в контексті їх актуалізації та комплексного розуміння досліджувалися такими вітчизняними науковцями, як Б.М. Гончар, О.Б. Дьомін, В.О. Дятлов, С.В. Віднянський, В.А. Смолій, Я.Д. Ісаєвич, Н.Г. Подаляк, М.В. Кірсенко, А.І. Кудряченко, С.С. Троян, Б.О. Ачкіназі, В.В. Ададуров, О.П. Машевський, С.Б. Сорочан, О.М. Масан, С.В. Пронь, О.І. Сич, С.І. Лиман, Т.В. Чухліб, В.А. Рубель, П.М. Котляров, Ю.О. Голубкін, Т.А. Балабушевич, Л.О. Нестеренко, І.В. Нємченко, Б.М. Боднарюк, В.О. Балух, С.А. Каріков, Ю.В. Подрєз, О.М. Маклюк, В.В. Чепіженко, О.М. Луговий, С.А. Демчук, О.С. Охріменко, А.М. Домановський та інші. Суттєву увагу до проблем міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії Середньовіччя, раннього Модерного часу і Нового часу у своїх наукових розробках приділяють представники французької, іспанської, німецької, італійської, англо-американської, латиноамериканської та інших історіографічних шкіл.

Спеціальні фундаментальні дослідження із зазначеної тематики відсутні. У цілому, аналіз науково-теоретичних розробок стосовно генезису та розвитку системи європейських держав, проблем її доктринального забезпечення, свідчить про усталену в історіографії традицію фактологічного відтворення процесів, спираючись на принцип історизму, що значною мірою свідчить про неможливість за таких умов уникнути схематизації відтворення історичних подій. У той же час, необхідно виявити організаційні та кількісні, якісно нові зміни в системах міжнародних відносин, зовнішній політиці й дипломатії європейських держав досліджуваного періоду під впливом реформаційних і модернізаційних процесів, тобто вказати на всі суттєві події та факти, не означає збагнути сутнісних ознак самої системи держав.

Для її вивчення необхідно використовувати нові методики пізнання, однією з яких є теорія інституцій та інституціональних змін, а також модернізаційних процесів.

У цілому, аналіз науково-теоретичних розробок стосовно генезису та розвитку системи європейських держав, проблем її доктринального забезпечення, свідчить про усталену в історіографії традицію фактологічного відтворення процесів, спираючись на принцип історизму, що значною мірою свідчить про неможливість за таких умов уникнути схематизації відтворення історичних подій. Така постановка проблеми має показати, яким чином відбувалося виникнення, формування інституціональних основ і розвиток дипломатичних та консульських служб провідних європейських держав.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою цього дослідження є спроба зробити аналіз політико-дипломатичних систем і процесів в Європі, зокрема історичних передумов та інституціональних етапів формування європейської школи дипломатії в цілому та національних особливостей дипломатичних служб Іспанії, Італії та Франції в добу Середньовіччя та раннього Модерного часу.

Об'єкт дослідження міжнародні відносини як система міждержавних відносин у контексті розуміння концептів «гуманізм», «війна» і «мир».

Предмет дослідження специфіка і значення зовнішньої політики та дипломатії, як духовно орієнтованої соціальної та інтелектуальної організації європейської школи дипломатії доби Середньовіччя та раннього Модерного часу.



Виклад основного матеріалу дослідження

Із кінця XV століття Європа вступає у новий період міжнародних відносин. Політична ситуація в Західній Європі наприкінці XV століття, після подій Столітньої війни (1337-1453) [4, с. 193-200; 5; 6, с. 37-41], суттєво змінилася завдяки тому, що значно зміцнилися монархії, й у більшості держав, зокрема Франції, Іспанії та Англії, завершувався процес внутрішньої консолідації. Саме в цих державах було закладено основи сучасних національних держав, у той час як розробленість Німеччини й Італії залишалась непереборною. Ці тенденції знайшли свої чітке відображення в подіях Італійських воєн (1494-1559) [7].

У нових політичних умовах формуються і нові погляди на міжнародні відносини, зовнішню політику та дипломатію.

Раніше інших найбільш послідовно ці нові погляди на державу та її зовнішню політику та дипломатію виклав у своїх працях Нікколо Мак'явеллі: «...державець, якщо він прагне зберегти владу, повинен набути уміння відступатися від добра і користуватися цим умінням залежно від потреби» [8, с. 345], тобто вміти вступати і на шлях зла, якщо це необхідно. Ідеї та політичний реалізм Нікколо Мак'явеллі, витоки якого чітко окреслюються у потребах епохи, поділяли видатні політичні діячі й дипломати Середньовіччя та раннього Модерного часу.

Особливості міжнародних відносин, зовнішньої політики та дипломатії ранньомодерної Європи визначалися тим, що це був вузловий багатофакторний часовий проміжок періоду генезису капіталістичного укладу в межах феодальної формації, у цей період відбувається трансформація суспільної європейської моделі.

Адже кожному історичному типу класового суспільства відповідає свій тип держави і права, і відповідно своя модель дипломатії. Це стосується й міжнародних відносин і міжнародного права, зародження й функціонування яких безпосередньо пов'язано з виникненням держави й здійсненням нею її зовнішніх функцій.

Дипломатична практика розвивалась у відповідь на зміцнення державної влади. У минулому монархи задовольнялися тим, що відкликали своїх послів, тільки-но їхня місія закінчувалась.

У XV столітті Венеція була єдиною державою, що підтримувала мережу постійних посольств за кордоном; згодом її приклад наслідували папа, заснувавши папські нунціатури, і решта італійських міст. Суверенні володарі десь із 1500 року потроху стали усвідомлювати, що однією із ознак їх статусу й незалежності є можливість призначення постійних закордонних посольств. До того ж вони стали цінувати наплив до їх держав, і перш за все до королівських дворів політичної інтелігенції [9].

Першим серед них був Фердинанд Арагонський, що мав своє посольство при дворі св. Якова з 1487 року; спершу його очолював доктор Родріго Гондесальві де Пуебло, а згодом жінка Катерина Арагонська, принцеса Велська і донька короля. Французькому королю Францискові І звичайно приписують заснування першої організованої королівської дипломатичної служби, з 1526 року він мав послів навіть у османській Порті.

Невдовзі corps diplomatique, дипломатичний корпус, з'явився при кожному великому дворі та в кожній столиці. Живучи за умов певної небезпеки, дипломати швидко виробили необхідні правила імунітету, взаємодії, екстериторіальності, складання вірчих грамот і прецеденту.

1515 року папа звелів, щоб нунцій був за дуаєна дипломатичного корпусу, що імперський посол повинен бути вищий від своїх колег, а решта послів мають поділятися на ранги, залежно від того, коли їхня держава визнала християнство як державну релігію.

На практиці цей розпорядок не діяв, бо Карл V ставив іспанських послів вище за імперських і, як «найкатоличніший» король Іспанії, відмовився визнати вищість французьких послів над іспанськими. Почалася сварка, іспанські та французькі посли твердо обстоювали свої переконання майже двісті років. Одного разу в Гаазі (1661р.), коли почети французького та іспанського послів зіткнулися на вузькій вулиці, дипломати цілісінький день простояли, не рушаючи з місця, аж поки міська рада наказала розібрати огорожу, щоб посли могли розминутись як рівня один одному [10, с. 540-541].

За часів Нікколо Мак'явеллі дипломати невдовзі уславились своїм ошуканством. Вони мали бути знайомі з кодами, шифрами та невидимим чорнилом. А втім, розвиток постійної дипломатії становив важливий етап формування спільноти держав. У 1643-1648рр., коли в Мюнстері та Останбрюку було скликано велику дипломатичну конференцію, щоб покласти край Тридцятилітній війні, вже зароджувалась «Європейська згода» [11, с. 429-441].

Саме тому відомості про міжнародні відносини, зовнішню політику та дипломатію на рубежі Середньовіччя та раннього Модерного часу варто розцінювати не як випадкові, не пов'язані між собою історичні факти, а як ознаки, що підтверджують усталеність нової дипломатичної практики на одному з етапів формування абсолютних держав у Європі, інституціоналізацію їх зовнішньої політики та дипломатії. Найтиповішими моделями дипломатії, що формувалися стали французька, італійська та іспанська.

Ця нова дипломатична практика виникала, уособлювалася та оформлювалася на тлі світового багатовікового дипломатичного досвіду, що стало передавався від формації до формації, від держави до держави.

Уже наприкінці XV початку XVI століття надто швидке поширення міжнародних зв'язків було відзначено переходом у Європі, перш за все у Західній Європі, до сучасної системи організації посольської служби постійним дипломатичним представництвам, було покладено початок процесу інституціоналізації зовнішньої політики кожної окремої держави та європейської зовнішньої політики в цілому.

Беззаперечно, саме Італія, та її дипломатична система і модель дипломатії, по праву вважається країною-фундатором постійної дипломатії. Так, першою республікою, яка заклала її основи, була Венеція.

З метою запобігання неочікуваних політичних конфліктів і несподіванок, вона повсемістно у всіх державах, в яких можливо було очікувати небезпеку, утверджує своїх послів, яким доручалося спостерігати, попереджувати і, по можливості, запобігати небезпеці. Відповідно, Венеція й у себе приймала послів інших держав.

Венеціанська дипломатія надовго залишалася найкраще поінформованою та найбільш спритною. З 1480 року майже на всьому

Апеннінському півострові стало звичною практикою повсемістне використовування посольств [12, с. 66-79].

Італія, Франція та Іспанія стали фаворитами політико-дипломатичної системи, що формувалася на початку доби раннього Модерного часу, і достеменними, справжніми школами європейської дипломатії.

Перші спроби теоретичного обґрунтування постійної дипломатії та її форм здійснив відомий італійський політичний мислитель, дипломат і публіцист того часу Нікколо Мак'явеллі. Саме за його оцінкою, дипломатія вважалася війною на іншій території, а звичною зброєю неправда й лукавство. Посли обов'язково мали добре знати історію.

Історія, згідно з тлумаченням сучасника Нікколо Мак'явеллі Філіпа де Коміна це «пані усіх шахрайств, одурювань і віроломств» [13, р. 140]. А Нікколо Мак'явеллі повчав до цього ж, що дипломат спочатку повинен виявити себе як із найкращого боку «хорошою людиною», лояльним і відвертим, щоб опісля добиватися хитрощами довіри у своїх співрозмовників і вміти краще ошукувати в сприятливий момент.

Але слід зазначити, що не всім італійським республікам і монархіям судилося розвивати та вдосконалювати цей процес. Після початку Італійських воєн чільна позиція переходить до Франції й Іспанії. Ці дві держави зіграли одну з найважливіших ролей у міжнародних відносинах кінця XV першої половини ХУІ століття, адже саме франко-іспанські відносини були визначальними на рубежі Середньовіччя та ранньої Нової історії.

Суперництво Франції та Іспанії, яке знайшло свій прояв в Італійських війнах, було тією віссю, навколо якої формувалася система європейських держав та їх взаємовідносини, формувалася нова політико-дипломатична система нового світоустрою.

У той же час французький дипломат Філіп де Комін закликав до мирного співіснування двох провідних держав Європи Франції й Іспанії висуваючи ідею єднання двох великих держав і жалкував, що ці дві держави на сьогодні «не мають співчуття одне до одного» [14, с. 11-31].

У Франції та Італії вже наприкінці XV початку XV! століття починають утверджуватися форми й методи дипломатії Нового часу («модель нової дипломатії» або «нова дипломатія»).

В Іспанії цей процес дещо стримувався, що можливо пояснювалося, на думку автора, певною системою поглядів (дещо консервативного до процесів інституціоналізації) її владарів-державців, які побоювалися створення постійної дипломатичної служби в Іспанії, як свого часу вони з пересторогою відносилися і до поширення та інституціоналізації юриспруденції.

Так, наприклад, Мішель-Еквем де Монтень зазначає: «Король Фердинанд, надсилаючи колоністів в Індію, мудро передбачив, щоб серед них не було вчених законників, висловлюючи побоювання про те, що у

Новому Світі розплодяться суди, адже саме юриспруденція як наука природно породжує суперечки й розбіжності у поглядах. Король, як у свій час і Платон, убачав, що будь-яка країна лише потерпає від юристів та медиків...» [15, с. 254].

Цілком імовірно, що аналогічна точка зору поширювалася й на дипломатів, які мали багато спільного з юристами. Але цей стан був не надто тривалим. Іспанія, сприйнявши вочевидь позитивний досвід Франції та Італії у формуванні дипломатичної служби, розпочала цю справу й у себе, усвідомивши необхідність і доцільність існування постійної дипломатії.

Постійна дипломатична служба набувала швидкого поширення та вжитку в практиці міждержавних відносин. Так, із 1510-х років у Папській державі, із 1520-х в Англії, в Імперії за доби Карла V. До середини XVI століття це вже стало європейською традицією.

Першу чверть XVI століття слід визнати офіційним початком процесу інституціоналізації міжнародних відносин, зовнішньої політики, ери постійних посольств, постійної дипломатії на системній основі. А вже згодом продовжився наступний етап етап розвитку й удосконалення дипломатичної практики досвідом багатьох держав і народів, і, безперечно, що в центрі цієї практики споконвічно стояли питання війни й миру, адже, як стверджував Філіп де Комін, «дружба між государями далеко не одвічна» [16, с. 107]. Першими війнами доби раннього Модерного часу стали Італійські війни (1494-1559).

Шлях до нового не проходив по прямій висхідній лінії, а навпаки, при збереженні загальної схоластичної орієнтації, у ньому перепліталися елементи старого і нового способів мислення, старі й нові ментальні установки, траплялися і компроміси, але при цьому нове мислення вимагало свого прояву, і, насамперед, у питанні влади: що таке «міжнародні відносини» і «влада» у новому світосприйнятті і реальне місце владаря-державця в цьому новому суспільстві , у період політичної та міжнародно-системної інституціоналізації.

Західноєвропейські владарі-державці доби раннього Модерного часу (Карл VIII, Людовік XII, Ізабелла Кастильська, Фердинанд Арагонський та ін.) були державцями-реформаторами як за способом мислення, так і за переконаннями.

Саме їх, державна діяльність внесла суттєві та яскраво виражені зміни в процеси державотворення Західної Європи, у процеси політичної інституціоналізації, у методи ведення війн і організацію дипломатичних служб на постійних засадах, у розвиток договірних основ співіснування держав, що складають європейську систему держав.

Владарі-державці на рубежі двох епох персоніфікували в собі певний окреслений соціальний тип менталітету епохи ранньої Нової історії, тим самим просунулися далеко вперед від ще реально існуючих у суспільстві, через що багато в чому не були зрозумілі і не цілком вірно оцінені їх сучасниками. І з повною впевненістю можна відзначити, що владарі-державці західноєвропейських країн були державцями-політиками, яких сама історія поставила до керма європейської політики та дипломатії в початковий період формування європейської системи держав на рубежі Середньовіччя і раннього Модерного часу.

З них починається відлік нових подій і великих змін у міжнародному житті ранньомодерної Європи. Проблема війни й миру, війни й дипломатії хвилювали сучасників доби раннього Модерного часу. Вони перебували в пошуку відповідей на ті питання, які ставила перед ними об'єктивна реальність. Адже цей період історії не міг залишити нікого байдужим, так як «мир і злагода першочергово необхідні речі для королів і держав» [17, р. 15].

Франція доби правління Людовіка ХІІ (1498-1515) стала складовим елементом європейської системи держав, що зароджувалася, і в якій, як і в інших державах Європи, відбувалася інституціоналізація зовнішньої політики і дипломатії [18, р. 177; 19, р. 39-40; 20; 21].

Тридцятишестирічний Людовік ХІІ став правонаступником французької зовнішньої політики та дипломатії у 1498 році, після смерті Карла VIII (1492-1498). Сучасники відзначали поступальність внутрішньої та зовнішньої політики нового короля, щодо політики свого попередника. Людовік ХІІ також заручився підтримкою колишнього найближчого оточення і радників Карла VTH Його головним міністром став архієпископ Жорж д'Амбуазький, а радником з дипломатичним досвідом Ембер де Батарне (1438-1523) [22; 23, р. 454].

З самого початку свого правління Людовік ХІІ головні зусилля зосередив на дипломатії, як головному засобі вирішення конфліктів. Зовнішньополітична концепція Людовіка ХІІ була безпосередньо пов'язана з дипломатичним курсом, який здійснював його попередник Карл УШ, і стала закономірним продовженням його намагань по зміцненню позицій Франції на Апеннінському півострові [24, р. 326].

Людовік ХІІ врахував досвід перших італійських походів Карла VTH і визначився зі своїми зовнішньополітичними і дипломатичними пріоритетами. Перші зовнішні зносини він здійснив з трьома державами: Іспанією, Англією та Імперією.

Результатом стало укладення наприкінці літа 1498 року з цими державами низки договорів. Так, 2 серпня 1498р. у Парижі було укладено договір між Людовіком ХІІ і ерцгерцогом Філіпом Австрійським, сином Максиміліана, про довіру та взаємоповагу [25, р. 240].

По три дні тому 5 серпня 1498 року було підписано в Селестін де Маркуссі договір про союз між Людовіком ХІІ і Фердинандом та Ізабеллою, королем та королевою Кастилії і Арагону щодо Італії [26, р. 215-218].

Перемир'я час від часу поновлювалося, але зовнішньополітичні інтереси Іспанії при цьому залишалися незмінними: вона лише себе вважала спадкоємницею середземноморської політики Арагонського дому, який на той час володів островами Сардинія і Сицилія. Завоювання ж Неаполітанського королівства повинно було стати логічним продовженням зовнішньополітичного курсу Іспанії [27, р. 328; 28, р. 45].

Між Англією, у особі Генріха VІІ, та Францією, у особі Людовіка ХІІ, 24 серпня 1498 року у Вестмінстері було підписано договір про торгівлю і судноплавство [29, с. 54-60; 30, р. 414-417]. Людовік ХІІ всіляко підтримував та заохочував внутрішню і зовнішню торгівлю і з цією метою встановив у 1498 році торгові привілеї для Нідерландів.

Вирішивши першочергові завдання зовнішньої політики Франції, Людовік ХІІ зосереджує увагу на внутрішніх проблемах. Він відстоює свої права на територію Бретані, яка знаходилась у володінні вдови Карла VІІІ Ганни Бретонської. Реалізуючи поставлену мету, він добивається від папи згоди на розірвання шлюбу з королевою Жанною (м. Блуа, 17 грудня 1498р.). Згодом, протягом першого тижня січня 1499 р. в м. Нант Людовік ХІІ укладає угоду з королевою Ганною Бретонською про збереження у дії привілей Бретані і договір про свій шлюб з Ганною Бретонською (відповідно 1 і 7 січня).

Людовік ХІІ зберігаючи зовні миролюбність і добросусідність своєї зовнішньої політики, продовжував розробляти таємні плани італійського походу. Свою заповітну мрію він здійснює найближчим часом. З самого початку правління Людовіка ХІІ характер франко-іспанських відносин набуває більш суперечливого характеру, ніж при його дядьку Карлу VTH Але тепер його мета була більш реальною.

Першочергово необхідно було укріпитися на півночі Апеннінського півострова, зокрема, у Мілані. Він відразу ж недвозначно заявив, що не має намірів відмовлятися від претензій на герцогство Міланське. Людовік ХІІ обґрунтував свої права на Мілан як батьківську спадщину, оскільки він вважав себе повноправним спадкоємцем дому Вісконті по лінії своєї бабці Валентине Вісконті, в яких Сфорца, правляча в Мілані династія «узурпувала» трон. політичний дипломатичний європейський середньовіччя модерний

Саме за цієї обставини титул «герцог Міланський» було включено до офіційної титулатури французького короля. Але коло його власницьких інтересів поширювалося не лише на Мілан. Людовік ХІІ пред'являв права і на Неаполітанське королівство.

Його територіальні претензії базувалися на тому, що свого часу це королівство належало французькій династії і цим королівством, хоча і короткочасно, володів Карл VTH Ці обставини, на переконання Людовіка ХІІ, надавали йому право на повернення спадщини, навіть через війну.

Врахувавши внутрішньополітичні та зовнішньополітичні обставини, Людовік ХІІ приймає рішення про початок дій в Італії. Французька армія, очолювана італійським кондот'єром Джаном Джакомо Трівульціо, в липні 1499 року пересікає кордон Італії.

За загальною характеристикою, ця друга експедиція французів до Італії майже нічим не відрізнялася від походу Карла VІІІ.

Головна відмінність полягала лише в іншому комбінативному розмежуванні сил на політичній арені. Італійське питання стає всеціло загальноєвропейським.

Хід подій та підсумки французького походу Людовіка ХІІ суттєво вплинули на процес формування європейської системи держав та інституціоналізацію зовнішньої політики і моделей дипломатії держав. І як наслідок, франко-іспанські протиріччя постають у центрі розвитку міжнародних відносин на рубежі ХV-ХVІ століть. Іспанія, держава-противага здійсненню зовнішньополітичних планів Франції, намагалася перешкодити територіальному розширенню Франції.

Так, вже у травні 1500 року Фердинанд Арагонський та Ізабелла Кастильська спорядили військо і флот, нібито проти турок. Прикликані Моро і Федеріко Неаполітанським, турки здійснили напад на венеціанців не лише у Далмації і Імперії, але й на зайнятому натомість Венецією березі Калабрії. У своїй дипломатичній грі Іспанія зробила ставку, в першу чергу, на Англію та Імперію. Мета ж іспанської політики була цілком визначена створення антифранцузької коаліції.

Правління Ізабелли Кастильської та Фердинанда Арагонського це особлива віха в історії Іспанії на рубежі Середньовіччя і раннього Модерного часу. У цей період вони добилися припинення феодальних смут, які краяли державу на протязі двох століть як підсумок перемоги над антикоролівською коаліцією феодалів.

Головним підсумком проведених ними політичних, соціально-економічних, судово-адміністративних та законодавчих реформ стало встановлення в Іспанії «миру та заспокоєння», як з виправданою гордістю відзначає Ізабелла в «Заповіті» [31, р. 129; 417-419]. Увесь процес розвитку Кастилії та Арагону, як єдиної держави наприкінці XV початку XV! століть, сприяв її включенню у європейську систему держав в якості одного з провідних її елементів.

Мета французької зовнішньої політики й дипломатії, відкрито проголошена Людовіком ХІІ, різко змінила ситуацію на міжнародній арені і послужила каталізатором до підписання у Лондоні 10 червня 1499 року угоди між Іспанією і Англією.

Одним із головних її пунктів була вимога без взаємної згоди не вступати у політичні союзи і не заключати династичні шлюби. Після підписання цієї угоди обидві сторони прискорили вирішення питання і про шлюб Артура і Катерини (воно було підтверджено в Іспанії 20 січня 1500р.) [31, р. 414-417; 32, р. 30-32]. Але Англія, підписуючи англоіспанський договір з Фердинандом та Ізабеллою, аж ніяк не поривалася приєднатися до коаліції, спрямованої проти Франції.

В Англії були свої одноособові зовнішньополітичні цілі. Тюдори здійснювали свою, незалежну ні від кого зовнішню політику. Союзи з Іспанією та Імперією і мир зі Францією та Шотландією повинні були створити такі зовнішні умови, в яких Тюдори мали б можливість відчувати себе унебезпеченими, не побоючись зовнішніх вторгнень чи йоркських бунтів. Крім того, 14 червня 1500 року був укладений договір з Венецією про допомогу з боку Франції, Іспанії та Угорщини [33].

Події в Італії отримали свій подальший розвиток. Тимчасовий союз між Францією і Іспанією у 1501 році був, на нашу думку, лише проміжним етапом лавіювання в планах Фердинанда перед повним завоюванням Неаполітанського королівства. Ця мета у нього визріла давно, і він поступово досягав її здійснення.

Незважаючи на демонстрування доброї волі, майже рік по тому після їх загального тріумфу, військові дії між двома колишніми союзниками поновлюються з червня 1502 року. Спочатку їх хід був несприятливим для іспанців, які перебували під командуванням Гонсальво де Кордови, тоді вже відомого своїми перемогами у війні з Гранадою.

Однак, протягом 1502р. іспанці під командуванням Гонсальво де Кордови, були витіснені французами під командуванням д'Обін'ї із Апулії. Гонсальво лише з великою напругою захищав Барлетту, Андрію, Галліполі, Таранто, Козенцу, Семінару і інші пункти. Барлетту можна було б завоювати відразу, якщо б прислухалися до поради д'Обін'ї, який радив сконцентрувати усі сили на її штурм. Замість цього, Немур, за старим феодальним звичаєм, влаштовував тут показові бої, подібні боям биків, між Баяром, Франсуа д'Юрфе, Торсі, Модрагоном та іншими рицарями з французького боку і іспанськими рицарями. Ізабелла, яка першою була втягнута в неаполітанські справи супроти своєї волі (оскільки плани її чоловіка були чужі інтересам Кастилії), потім прийнялася з ентузіазмом за їх здійснення, бажаючи таким чином зміцнити політичний престиж Іспанії.

Своєму зятю Філіпу вона надала всі повноваження для ведення переговорів з Людовіком XII. Переговори відбулися в Ліоні і за їх підсумками було укладено мирний договір 5 квітня 1503 року між Людовіком XII і Фердинандом Іспанським (з представництвом ерцгерцога Філіпа). Умови цього договору наступні: народжений у 1500 році син Філіпа Карл (згодом Карл V) повинен був бути заручений із двохрічною дочкою Людовіка XII Клавдією; вони отримують титули короля і королеви Неаполя, герцога і герцогині Калабрії; до шлюбу іспанська частина Неаполітанського королівства надавались Філіпу, а на французький частині призначався намісник, бажаний для обох сторін; Людовік XII мав затримати свій споряджений в Генуї флот із військом і припасами для підтримки Неаполя; Фердинанд, разом з Філіпом повинен був послати Гонсальво наказ про припинення військових дій. Фердинанд, без відома Філіпа, вчинив навпаки і віддав Гонсальво наказ не коритися наказам Філіпа.

У той же час як Людовік ХІІ сам пов'язав, таким чином, собі руки, Фердинанд послав із Трієсти в Барлетту людей та гроші і відправив нові війська проти д'Обін'ї в Калабрії чисельністю в 15000 чоловік; їх начальник Портокарере помер відразу ж після висадки в Калабрію, його замінив Фернандо Андрада, під керівництвом якого перебували: Мануель Бенавідес, Гонсальво Аволос, Хуан Кордова і Антоніо Лейва, згодом кращий полководець Карла V.

Андрада вирушив до укріпленого міста Терра Нуова, яке перебувало у стані облоги д'Обін'ї; останній виступив йому на зустріч, здійснив на нього напад і 25 квітня 1503 року д'Обін'ї був розбитий наголову при Семінаре, на південному заході від Калабрії, північніше Реджіо.

Його армію було знищено. Амбрекур, Малебр і Джок Стюарт, герцог Олбені, полягли у битві. Д'Обін'ї втік до фортеці Анджітоллу, де і перейшов у полон до іспанців. Цей договір не був ратифікований і війна була поновлена.

Найближчим часом Фердинанд уклав перемир'я (у нього не було включено Італію), яке потім було продовжено на три роки.

Іспанські війська, отримавши підкріплення, взяли реванш і Гонсальво де Кордова отримав перемоги над французами при Семінаре, Чериньоле і Гареллано, захопивши усе Неаполітанське королівство, за що отримав прізвисько «Великий полководець». 29 грудня 1503 року іспанці отримали перемогу над французькими військами, незважаючи на хоробрість Баяра. Ця битва отримала назву «Гарил'янська утеча».

Французи, які уціліли на полі битви, були перебиті іспанцями на гастанській дамбі. У підсумку Гонсальво де Кордова змусив французькі війська після довгої серії військових операцій капітулювати в Гаеті (1 січня 1504 року). Ізабелла Кастильська, як ніхто, добре розуміла значення цієї значної перемоги над французами для Іспанії. І вона відверто і всеосяжно була вдячна своєму головному прихильнику, Гонсальво де Кордова [34, р. 296-297]. Зіткнення між французькими і іспанськими військами переросли у війну (1502-1504 рр.). Ця війна була невдалою для Франції. До січня 1504 року іспанці повністю витіснили французів із Неаполітанського королівства.

Загальним підсумком війни 1498-1505рр. стало падіння одразу двох великих італійських держав: французи окупували Мілан, іспанці Неаполь. Подальші ж наслідки були ще жалюгідніші для французів. Король Франції запропонував іспанцям укласти перемир'я, яке і було підписано 31 березня 1504 року на трирічній термін.

Це перемир'я було ратифіковане в той же день Людовіком XII у Ліоні, а Фердинандом та Ізабеллою у монастирі Санта Марія де ла Махорада. Це перемир'я відкрило новий період у європейській історії.

Згодом Людовік XII змушений був підписати 22 вересня 1504 року в Блуа мир з Іспанією та договір, згідно з яким французи назавжди відмовилися від своїх зазіхань на Неаполь і повертали права на його володіння Фердинанду Арагонському. Однією із умов угоди було укладення шлюбу між французькою принцесою Клод і Карлом Люксембурзьким, первістком Філіпа і Хуани, майбутнього Карла І.

На початку 1505 року кортеси в Торо визнали заповіт і принесли присягу Фердинанду Арагонському як регенту. Філіп і вище кастильське дворянство були цим невдоволені. Саме тому Фердинанд Арагонський підтримував дружбу з Людовіком ХІІ, навіть після того як останній у 1505 році образив Філіпа, порушивши договір, за яким була домовленість, що його чотирьохрічна донька Клавдія має стати дружиною п'ятирічного Карла, сина Філіпа Кастильського (згодом імператора Карла V).

Крім того, у 1504 році в Ліоні було підписано договір між Францією і Іспанією, де обумовлювалися сфери їх впливу в Італії. Фактично Італія була розділена на дві зони впливу: іспанську на півдні та французьку на півночі [35]. Цей поділ отримав своє підтвердження при новому королі Франциску І після перемоги французів при Мариньяно, і коли Франція і Іспанія знову поновили міждержавні відносини (Договір у Нуайоні) [36, р. 296-297]. Фактично, після цього поділу сфер впливу, папі та іншим італійським владарям не залишалося нічого робити, як лавіювати між цими двома зовнішніми силами (державами-лідерами).

Весною 1505 р. Людовіку ХІІ вдалося збалансувати свої відносини з Імперією та Іспанією, підсумком яких став договір, укладений в Ожено 4 квітня 1505р. між Людовіком ХІІ, Максиміліаном і Філіпом І, королем Кастилії, в якому вони домовляються про інвеституру на Мілан для Людовіка ХІІ. І через три дні була офіційно дана інвеститура на герцогство Міланське і графства Павія і Англієр. Інвеституру надав імператор Максиміліан, яка поширювалася і на спадкоємців по чоловічій лінії, а при їх відсутності дочкам [37, с. 498-503; 38].

Розвиток політико-дипломатичних подій у ранньомодерній Європі свідчив про інституціоналізацію нових міждержавних відносин, державами-лідерами яких були Франція, Італія та Іспанія, формуючи свої моделі й традиції у сфері зовнішніх зносин [39, с. 34-43; 40, с. 137149; 41, с. 67-72; 42, с. 179-182; 43].

Нове XVII століття внесло трансформаційні зміни в систему міжнародних відносин і дипломатичні системи держав Європи. Події та наслідки Тридцятилітньої війни (1618-1648) для нової європейської дипломатії та політико-інституціонального розвитку Європи мали трансформаційно-глобальні наслідки у сфері міжнародних відносин, зовнішньої політики та дипломатії.

Відбуваються інноваційні зміни дипломатичного інструментарію, національних особливостей і національної специфіки переговорного процесу європейських держав у ході та за підсумками Тридцятилітньої війни.

Підсумки Вестфальського конгресу слугували важливим стимулом для подальшого соціально-економічного, безпекового, політичного та дипломатичного європейського розвитку.

Практичні здобутки Вестфальського конгресу і досвід, набутий європейською дипломатією першої половини XVII століття, визначили майбутній інституціональний розвиток світової дипломатії та міжнародного права, не втративши своєї актуальності й для сьогодення: становлення нової постійної дипломатії та нової системи міжнародних відносин Ранньомодерного часу і Нової історії.

Події Тридцятилітньої війни (1618-1648), що передували найважливішим дипломатичним переговорам у Вестфалії, а також сам Вестфальський конгрес 1648 року, його результати та історичні наслідки вже понад триста років привертають пильну увагу істориків, політиків, дипломатів різних держав світу.

За останні роки в різних державах відзначається зростання інтересу наукової громадськості до історичних реалій доби раннього Модерного часу (ХVI-ХVIII ст.), а особливо політико-дипломатичних подій Вестфальського (1648) і Віденського (1814-1815) конгресів [44, с. 338-348].

Міжнародні відносини в історії Європи та світу пройшли ряд складних етапів [45, с. 268-274].

Від сильного впливу релігійних і династичних принципів вони поступово набували сучасний світський характер. Генрі Кіссінджер із цього приводу писав: «Коли завалилася концепція єдності, держави Європи, що народжувалися (інституціоналізувалися), стали потребувати в будь-якому політичному принципі міждержавних відносин, який би виправдовував їх політико-дипломатичні запити і регулював би взаємовідносини між ними. Вони знайшли його в концепції raison d'etat і рівноваги політичних сил. Одне залежало від іншого» [46].

Для доби раннього Модерного часу (ХVI-ХVIII ст.) характерний об'єктивно обумовлений процес інституціонального оформлення зовнішньої політики і дипломатичних служб держав Європи [47, с. 51-79].

Особливості цієї трансформаційної епохи знайшли відображення в наукових роботах європейських дослідників. Англо-американська і французька історіографія представлена в праці Марка Жаретта [48].

На особливу увагу, як приклад, заслуговує монографія французького історика Тьєррі Ленца, яка була видана в Парижі у 2013 році [49]. Ця роботи відображає особливості поглядів представників новітньої французької історіографії на результати Тридцятилітньої війни та їх інституціональний зв'язок з Віденським конгресом.

Першочергове завдання свого дослідження Т. Ленц вбачає не стільки в тому, щоб висвітлити фактичні події та інституціональну історію ХУТІ-ХУШ століть у різних її проявах, а головно в тому, щоб оцінити значущість його наслідків для всієї Європи.

Французький дослідник підкреслює, що він намагався написати європейську дипломатичну історію раннього Нового часу, відмовившись від позитивних або негативних стереотипів і міфологем.

Вельми показово, що автор книги заявив про необхідність подолати певною мірою застарілі франкоцентричні погляди на Вестфальський і Віденський конгреси. У його роботі надається розгорнута історіографія досліджуваного питання.

Завершення, нехай і наполовину, довгої Тридцятилітньої війни, вихваляється більшістю істориків (у всякому разі, французьких, інші висловлюються стриманіше), як і укладений мирний договір було оцінено й визнано далеко не всіма підданими юного короля [50].

Вони були дуже зайняті: одні працями і турботами, інші конфліктами, інтригами, сварками і грошовими претензіями [51]. Коротше кажучи, когось цілком поглинала Фронда, когось злидні. Тридцятилітня війна це перш за все протиборство особистостей лідерів політичних, дипломатичних, воєнних і релігійних [52].

У період Італійських воєн (1494-1559рр.) розпочався процес формування політико-дипломатичної системи в Європі, та відповідно формування європейської системи міжнародних відносин, т.зв. Довестфальська система міжнародних відносин (або Середземноморська система міжнародних відносин або Като-Камбрезійська система міжнародних відносин).

Ці назви (Довестфальська/Середземноморська/Като-камбрезійська) для позначення відповідної системи міжнародних відносин та політико дипломатичної системи автором уперше вводяться в науковий обіг у контексті обґрунтування теорії та історії політико-дипломатичних систем.

У цей період було закладено основи інституціонального розвитку постійних дипломатичних представництв в Європі, визначено їх політико-правовий статус, було закладено основи практики переговорного процесу, етикету та церемоніалу, елементи протокольної практики в дипломатії тощо [53].

Наступним етапом посилення міждержавних відносин за підсумками Тридцятилітньої війни (1618-1648рр.), і, відповідно підсумкового мирного договору Вестфальського (1648р.), стало становлення Вестфальської системи міжнародних відносин і удосконаленої політико-дипломатичної системи.

Вестфальський мир 1648 року забезпечив юридичні підвалини для інституціонального закріплення ряду нових принципів й інститутів міжнародного права, формування й трансформації раніше існувавших постійних дипломатичних представництв в Європі, визначення режиму іноземців, переходу до епохи буржуазного міжнародного права тощо [54].

XVI століття відкрило новий етап міждержавних стосунків і дипломатичних баталій у ранньомодерній Європі.

Цей період тісно пов'язується із зародженням та інституціоналізацією нової дипломатії постійної дипломатії як інструменту реалізації зовнішньої політики та ефективної діяльності моделей дипломатії доби Середньовіччя та раннього Модерного часу (XVI-XVIII ст.) [55].

Головним каталізатором європейських міжнародно-політичних подій слугувала Тридцятилітня війна (1618-1648) та її підсумки, зафіксовані у документах Вестфальського конгресу (1648).

Вестфальський мир чітко закріпив принципи «державного інтересу» і констатував інституціональне закріплення націй в Європі [56, с. 11-78].

Характер Вестфальського миру 1648 року, який додав нового інституціонального вигляду і підвищив значення європейського нормативному порядку, створив новий ідейний, а пізніше і політико-дипломатичний простір. Вестфальський мир вперше в європейському масштабі відкрив те, що політика може бути технологією залагодження конфліктів.

Він також поклав край Тридцятилітній війні в Західній Європі і санкціонував розпад Священної Римської імперії на 355 самостійних держав, увінчав цілу смугу боротьби, гострого протистояння середньовічного католицького універсалізму, підкріпленого амбіціями Габсбургів, з молодими силами майбутнього в особі протестантських станів Імперії, керованих княжої елітою [57].

Саме з цього часу в якості головної форми політичної організації суспільства повсюдно стверджується національна держава (у західній термінології «держава-нація»).

Нові зміни обумовили й нові підходи абсолютиських монархій до своєї зовнішньополітичної діяльності в період XVI-XVII століть [58].

Масштаби міждержавних відносин і особливості систем міжнародних відносин уже не окреслювалися стосунками із сусідніми чи найближчими державами, уже напередодні Тридцятилітньої війни існувала європейська система міжнародних відносин, а зовнішньополітична активність держав поширювалася на всю Європу.

Форми і методи дипломатії доби раннього Модерного часу були спрямовані на створення своїй державі, шляхом використання різноманітного дипломатичного інструментарію, найсприятливіших умов у стосунках з іншими державами [59].

Якщо поставленої мети не вдавалося досягти мирним, політико дипломатичним шляхом, то мета реалізовувалася за допомогою військової сили та зброї, що яскраво підтвердили події та історичні наслідки Тридцятилітньої війни для європейського простору XVII століття.

Для цього періоду історії міжнародних відносин симптоматичне зростання масштабів військових зіткнень та протистояння численних армій держав. Армії вимагали на своє утримання величезних коштів, які зтягувалися з рядових платників податків. Цей грошовий тягар і безпосередньо самі гроші в тогочасних сучасників-хроністів отримали назву «нерв війни» [60, с. 229-246].

У цей період також активізується і впливовий чинник міжнародних відносин релігійний чинник. Нові моделі дипломатії європейських держав раннього Модерного часу поєднували у своєму арсеналі й звичні для них із попереднього середньовічного періоду звичаї: систематично використовувалися принципи династичних шлюбів, принципи династичних успадкувань тощо.

Також залишалися стереотипними й ментальні установки суспільства щодо зовнішньої політики і дипломатії раннього Модерного часу на зовнішню політику кожної держави продовжували мати вплив особистісні антипатії чи симпатії, прихильність чи відстороненість її очільників.

Тридцятилітня війна (1618-1648) стала логічним продовженням міжнародно-політичних подій в Європі після Італійських воєн (1494-1559) та славнозвісного Като-Камбрезійського мирного договору (1559). Система політичної рівноваги не втрималася і отримала свій подальший міждержавний силовий діалог у ході, важливих подіях та інституціональному фіналі Тридцятилітньої війни [61].

Відповідно до загальноприйнятої періодизації Тридцятилітньої війни виділяється чотири її основні етапи: чеський, або чесько-вестфальський період (1618-1624); данський період (16125-1629); шведський період (1630-1635) і франко-шведський (1635-1648).

Накопичення протиріч у міждержавних відносинах європейських держав XVII століття супроводжувалося безумовними змінами і в їх дипломатичній діяльності та оновленні її дипломатичного інструментарію.

Характерною рисою цього періоду є існування постійних дипломатичних представництв у більшості держав. Утримання посольств на постійній основі вимагало достатнього фінансування, тому не всі тогочасні держави мали такі можливості. Але розуміння важливості існування постійних дипломатичних представництв спонукало відшукувати такі кошти. Напередодні Тридцятилітньої війни система постійного дипломатичного представництва стала загальноєвропейським явищем.

Робота Послів мала традиційний характер. Зокрема, Посли держав у добу раннього Модерного часу збирали необхідну і корисну для своєї країни інформацію та на систематичній основі (навіть, інколи двічі-тричі на день) надсилали до своєї столиці звіти про стан військ, події внутрішнього життя, оцінки та реакції на міжнародні події в Європі та світі, фінансову спроможність країни перебування, культурні події тощо.

Уся ця інформація допомагала у військових баталіях та на дипломатичних раутах безпомилково обирати союзників чи противників, успішно використовувати слабкі місця чи вагомі важелі впливу своїх супротивників, вести правильно і обґрунтовано переговори між державами, позиціонуватися в різних міждержавних чи міжнародних конфліктах і суперечках, оперативно корегувати свої зовнішньополітичні стратегії та реальні плани, а за обґрунтованої доцільності і зовнішньополітичний курс держави тощо [62].

Війни завершувалися договорами: і тут дипломати допомагали підписати мир на вигідних умовах чи інколи, навіть після поразки, відстояти імідж свого монарха чи знизити негативні наслідки від підписання невигідного договору.

У добу раннього Модерного часу (XVI-XVIII ст.) дипломатія стає професійним полем діяльності і справжнім мистецтвом. У цей період формується дипломатичний церемоніал, етикет і основні аспекти протокольної практики, порядок прийому Послів і обов'язковий перелік почестей, які мають надаватися Послам зарубіжних країн [63].

Інституціоналізація нової дипломатії постійної дипломатії, сприяла появі спеціальних трактатів і підручників для дипломатів. У них чітко формулювалися права і обов'язки Посла, особливості його поведінки в країні перебування.

Принцип посольської недоторканності став загальновизнаним принципом. Урочистий прийом означав повагу до держави, і навпаки стриманий («холодний») прийом означав неприховане невдоволення її міжнародною політикою чи політико-дипломатичну зневагу. Досягненням цього історичного періоду стала інституціоналізація та розвиток міжнародного права.

Цей процес розпочався в період Італійських воєн (1494-1559) і завершився по завершенню Тридцятилітньої війни (1618-1648). Норми зовнішніх зносин уже чітко фіксували і обґрунтовували норми взаємовідносин між державами, давали визначення концептів «війна», «мир», «договір» і т.д. Дипломатичний корпус (Corps diplomatique) з'явився при кожному великому дворі та в кожній столиці.

Живучи за умов певної небезпеки, дипломати швидко виробили необхідні правила імунітету, взаємодії, екстериторіальності, складання вірчих грамот і прецеденту.