Джерела з єврейської генеалогії Наддніпрянщини кінця XVIII - початку XX століття: історіографія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чорноморського національного університету ім. Петра Могили

Джерела з єврейської генеалогії Наддніпрянщини кінця XVIII - початку XX ст.: історіографія

Левченко Лариса - доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії, Краковський Олександр - магістрант кафедри історії

Анотація

Метою статті є аналіз та критика досліджень, присвячених джерелам з єврейської генеалогії Наддніпрянщини кінця XVIII - початку ХХ ст. Методологічною основою статті є загальноприйняті принципи історизму, об'єктивності та системності, а також методи історіографічного аналізу та синтезу, історико-генетичний, порівняльно-історичний, типологічний, історико-системний. Наукова новизна полягає у створенні історіографічної моделі, що включає аналіз умов розвитку історичної науки та діяльності істориків, які працювали в галузі єврейської історії та генеалогії. Висновки. Архітектоніка історіографічної моделі дослідження джерел єврейської генеалогії з точки зору поділу на етапи охоплює імперський (до 1917 р.), радянський періоди та часи незалежності України. Окремим сегментом є зарубіжна історіографія (у цій праці - без поділу на періоди), орієнтована на опрацювання джерел в архівах України не лише іноземними дослідниками, а й різними інституціями. У імперський період історики не лише вивчали єврейську історію, а й опрацьовували архіви, виявляли та публікували документи. Радянська історіографія 1920-1930-х років представлена працями з історії єврейських громад окремих регіонів, дослідженнями ролі євреїв у суспільно-політичних процесах. Значних зусиль науковці докладали також до збирання та дослідження єврейських архівів. Антисіоністська політика уряду СРСР і переслідування євреїв у період сталінських репресій (1930-ті роки), а потім у 1950-1980-х роках унеможливили подальші до-слідження єврейської історії загалом. Зі здобуттям Україною незалежності дослідження з юдаїки значно активізувалися: з'явилися статті, монографії, дисертації на різні теми, проводилися конференції, засновувалися наукові журнали та центри. Життєві потреби євреїв з України та з-за кордону спонукали людей шукати єврейське коріння в українських архівах. Активізація наукових і практичних інтересів суспільства спонукала до описування архівних документів, створення історико-генеалогічних довідників, у т. ч. із єврейської тематики. Були реалізовані масштабні видавничі проєкти, а згодом розпочалося оцифрування генеалогічних джерел. Іноземні вчені також описували єврейські документи в українських архівах. До проектів оцифрування та індексування єврейських документів в архівах України долучилися Національний меморіальний музей Голокосту у Вашингтоні, Центральний архів історії єврейського народу та Яд Вашем у Єрусалимі, FamilySearch International та інші.

Ключові слова: історіографія досліджень єврейських генеалогічних джерел, єврейсь кі генеалогічні джерела в архівах України, єврейські генеалогічні джерела, історіографія єврейських досліджень, юдаїка в архівах України.

Abstract

JEWISH GENEALOGICAL SOURCES IN DNIEPER UKRAINE AT THE END OF THE 18th - BEGINNING OF THE 20th CENTURY: A HISTORIOGRAPHY

LEVCHENKO Larysa - doctor of historical sciences, professor, professor of the History Department of the Black Sea National University named after Petro Mohyly

KRAKOVSKY Alexander - Master's student of the Department of History of the Black Sea National University named after Petro Mohyly

This article focuses on the analysis and critique of scientific literature devoted to the sources of Jewish Genealogical Sources in Dnieper Ukraine at the end of the 18th - beginning of the 20th century. The methodological basis of the article is the generally accepted principles of historicism, objectivity and systematicity, as well as the historiographical analysis and synthesis, historical-genetic, comparative-historical, typological, and other methods. The scientific novelty lies in the creation of a historiographical model which includes an analysis of the conditions for the development of historical science and the activities of historians who worked in the field of Jewish history and genealogy. Conclusions. The architecture of the historiographical model for studying the sources of Jewish genealogy from the point of view of periodization covers the imperial (until 1917), Soviet, and Ukrainian Independence periods. A separate segment is foreign historiography (in this work - with no division into periods) focused on the study of sources in the archives of Ukraine not only by foreign researchers but also by institutions. In the im d Jewish history but also engaged archives by discovering and publishing documents. S oviet historiography of the 1920s and 1930s is represented by writings about the history of Jewish communities in certain regions and the role of Jews in social and political processes. Scholars also concentrated on collecting and researching Jewish archives. The anti-Zionist policy of the USSR government and the persecution of Jews during the Stalinist repressions (1930s) and later in the 1950s and 1980s made further research of Jewish history impossible. With the Independence of Ukraine, research on Judaica became significantly more active: articles, monographs, and theses on various topics appeared, conferences were held, and scientific journals and centres were founded. People from Ukraine and abroad searched for Jewish roots in Ukrainian archives. The activation of scientific and practical interests prompted the description of archival documents, the creation of historical and genealogical directories, including those on Jewish topics. Large-scale publishing projects were implemented, and later the digitization of genealogical sources began. Foreign scholars also described Jewish documents in Ukrainian archives. The National Holocaust Memorial Museum in Washington, the Central Archives of the History of the Jewish People and Yad Vashem in Jerusalem, FamilySearch International, and others joined the projects of digitization and indexing of Jewish documents in the archives of Ukraine.

Key words: historiography of studies of Jewish genealogical sources, Jewish genealogical sources in the archives of Ukraine, Jewish genealogical sources, historiography of Jewish studies, Judaica in the archives of Ukraine.

Постановка проблеми

Не потребує доведення той факт, що в межах сучасної України станом на 1917 р. чисельність єврейського населення була чи не найбільшою в світі. Протягом XX ст. євреї мігрували з українських те-ренів до інших країв. На початку ХХІ ст. зацікавлені в створенні історії своїх родин і родів нащадки мігрантів розшукують в архівах, іноді безрезультатно, інформацію про своїх предків з України. Виникненню проблем пошуку інформації можна запобігти, не лише шляхом представлення цифрових копій метричних книг у вільному доступі на вебсайтах архівів та на інших ресурсах Інтернету, а й через якомога ширше опрацювання цих та інших джерел і доведення інформації про них до дослідників. Вагоме значення має сформована у дослідника система знань про методи систематизації та наукового описування архівних джерел. Батько американської наукової генеалогії Дональд Якобус (1887-1970) у своїй праці «Генеалогія як розвага та професія» зазначав, що професійний генеалог не лише повинен працювати в архівах і створювати власну бібліотеку джерел, а й матиме знатися на історії та культурі різних історичних періодів, національних традиціях, законах наслідування спадщини, шляхах міграції населення тощо (Jacobus, 1930, p. 39-45). У цьому контексті важливе місце посідає історіографія дослідження джерел єврейської генеалогії, яка здатна вказати як на самі джерела, так і на кращі практики дослідження єврейських родоводів. На жаль, на сьогодні в Україні відсутні комплексні праці, які б стосувалися аналізу історіографії досліджень архівних джерел з єврейської генеалогії.

Отже, метою цієї статті є аналіз та критика досліджень, присвячених джерелам з єврейської генеалогії Наддніпрянщини кінця XVIII - початку ХХ ст. історичний наука генеалогія

Виклад основного матеріалу

Архітектоніка історіографічної моделі досліджень джерел єврейської генеалогії з точки зору періодизації включає імперський (період до 1917 року), радянський періоди та часи незалежності України. Окремий сегмент складає зарубіжна історіографія (для цілей цієї статті - без поділу на періоди), у фокусі якої перебувають опрацювання джерел в архівах України не лише зарубіжними дослідниками, а й організаціями.

Історіографія періоду до 1917 р. На перший погляд здається, що за темою єврейської генеалогії на українських теренах у складі Російської імперії до 1917 р. мало б бути виявлене широке коло виданих праць, однак це не відповідає дійсності. В основному до 1917 р. документи, що стали об'єктом дослідження в подальшому, тільки створювались у поточному діловодстві імперських державних установ, станових (йдеться про різні єврейські заклади, дозволені імперськими законами) та релігійних інституцій. Затребуваними генеалогічними джерелами вони стали по суті тільки після 1991 р., коли, після розпаду СРСР, з'явилися тенденції до подолання тоталітаризму в усіх сферах життя й дослідники отримали відкритий доступ до архівів. А втім, не можливо оминути праці вчених із загальної історії єврейського народу на українських теренах, які створювали підґрунтя для подальших генеалогічних досліджень.

Шлях до досліджень історії євреїв України проклали історики, які гуртувалися навколо першого друкованого єврейського органу - тижневика «Рассвет», що виходив друком в Одесі у 1860-1861 рр. - Г. Барац (1835-1922), І. Йост (1793-1860), Л. Леванда (1835-1888), В. Леванда (1840-1913) та інші.

Високого рівня наукові дослідження з єврейської історії в Російській імперії представив І. Оршанський (1846-1875) (Оршанский, 1872, 1877). С. Бершадський (1850-1896) не лише захистив дисертацію з історії євреїв Польщі та Литви, а й виявив у архівах Києва, Варшави, Санкт-Петербурга сотні документів і підготував їх до публікації (Бершадский, 1880, 1895). Публікацією архівних документів з історії єврейського етносу в Україні та Польщі XVII-XVIII ст., у т. ч. часів Богдана Хмельницького, займався також Х. Гурлянд (1843-1890). Свою роботу над виданням «До історії гонінь на євреїв» він продовжував навіть не зважаючи на широке коло обов'язків рабина Одеси, на якого його було обрано 1888 року (Гурлянд, 1887-1992).

У 1901 р. світ побачило видання «Євреї в Новоросійському краї», підготовлене Й. Лернером (1847-1907) за матеріалами архіву Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора. Це було чи на найперше введення до наукового обігу архівних документів ХІХ ст. з історії єврейства Півдня України (Лернер, 1901).

Слід відзначити внесок, справлений єврейським істориком і публіцистом С. Дубновим (1860-1941), праці якого побачили світ в Одесі наприкінці ХІХ ст. - на початку ХХ ст. і досі не втратили своєї значущості. Він першим за-пропонував періодизацію історії євреїв Центрально-Східної Європи, виокремивши в ній такі періоди: 1) створення єврейської общини в Польщі (10961264 рр.); 2) зростання єврейської общини у Польщі та Литві (1264-1506 рр.); 3) золота доба єврейства у Речі Посполитій (1506-1648 рр.); 4) криза єврейської общини (1648-1772 рр.); 5) входження єврейської общини у соціально- правову систему Російської імперії (1772-1795 рр.). З огляду на тему обраного дослідження, підкреслимо той факт, що саме С. Дубнов першим серед єврейських істориків порушив питання розширення джерельної бази для вивчення історії євреїв (Дубнов, 1891, 1916, 1918, 1920, 1922, 1936, 1937).

Близько 200 наукових публікацій з історії євреїв Російської імперії, насамперед Наддніпрянської України, належить уродженцю Одеси, єврейському історику і архівісту Ю. Гессену (1871-1939). Він був членом Єврейського історико-етнографічного товариства та Товариства для наукових єврейських видань, редагував журнал «Єврейська старовина» та «Єврейську енциклопе-дію» (томи 1-16 вийшли друком у 1908-1913 рр.), був автором серії брошур «З історії та життя євреїв». За радянських часів Ю. Гессен мешкав у Ленінграді й присвятився роботі в архівах. Головним його здобутком стало дослідження суспільно-економічних умов життя євреїв Російської імперії та вивчення біографій євреїв-членів масонських організацій (Гессен, 1903, 1906, 1925, 1927).

Наприкінці ХІХ ст. - на початку ХХ ст. у Російській імперії група істориків започаткувала багатотомне видання «Історія єврейського народу», у підготовці якого брали участь Ш. Гінзбург, М. Вишницер, П. Марек, І. Цинберг та О. Браудо, Бен-Ціон Кац та інші вчені. У томі ХІ висвітлена історія єврейських общин Східної Європи з ХІІІ ст. до кінця ХУШ ст., у т. ч. тих земель Речі Посполитої та Литви, звідки до України потрапила величезна кількість єврейського населення (История еврейского народа, 1914-1921).

Історіографія радянського періоду (1917-1991 рр.). Дослідник єврейських джерел в архівах України та інших пострадянських республік Ю. Меламед зазначав у своїй статті «Джерела для історії єврейських наукових і культурно-просвітницьких установ 1920-1940-х років в архівах України», що після 1917 року Київ став центром розбудови нової єврейської культури. Єврейська інтелігенція гуртувалася навколо товариства «Тарбут» і створеної ще за часів Гетьманату Павла Скоропадського Культур-Ліги, до якої належав і майбутній фундатор архівної галузі держави Ізраїль, засновник і перший директор Яд Вашем Бен-Ціон Дінур. У грудні 1923 р. була заснована Центральна єврейська бібліотека ім. М. Винчевського (Меламед, 2009, с. 229-241). При Всеукраїнській академії наук (ВУАН) діяла створена ще 1919 р. Гебраїстична історико-археографічна комісія, члени якої - Д. Бродський, Д. Вайнштейн, І. Галант, В. Іваницький та В. Рибинський - працювали над збиранням та впорядкуванням архівних матеріалів з історії євреїв України. Комісія зібрала унікальну колекцію документів та видала низку наукових праць з історії іудаїзму (Збірник праць єврейської археографічної комісії, 1928-1929).

Визначну роль в збиранні єврейських джерел відіграв історик іудаїзму та єврейського народу Ілля Чериковер (1881-1943). Ще до революційних подій 1917 р. він став членом Товариства сприяння культурі серед євреїв Російської імперії, редагував біографічні статті до «Єврейської енциклопедії». Навесні 1919 р. Україну накрила хвиля єврейських погромів. І. Чериковер очолив Редакційну колегію зі збору та дослідження матеріалів, що стосу-валися погромів в Україні. Свої зусилля вчений спрямував на збір документів про погроми в єврейських громадах. Соратниками І. Чериковера були його дружина Ривка Чериковер, а також Н. Штіф, Я. Лещинський, Н. Гергель та інші. Разом вони зібрали величезний архів і створили картотеку на осіб, постраждалих від погромів (картотека налічувала 17 тисяч імен убитих євреїв, містила інформацію про 1350 погромів у 750 місцях). У 1921 р. І. Чериковер покинув Україну й поїхав до Німеччини, забравши із собою архів. У 1925 р. на конференції в Берліні І. Чериковер разом із М. Ванрайхом і Н. Штіфом ініціювали заснування науково-дослідного інституту YIVO для дослідження історії та культури євреїв Східної Європи. Згодом інститут розмістився у Вільно (нині - Вільнюс, Литва). У його історичному відділі працюва-ли С. Дубнов, Ш. Гінзбург, І. Чериковер та інші вчені. Для підтримки дослідницької роботи при інституті були засновані бібліотека, архів та бібліографічний центр (Левченко, 2015, с. 26-46).

У Всенародній бібліотеці України (нині - Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського) функціонував окремий єврейський підвідділ «Hebraica-Judaica», яким керував один із засновників Гебраїстичної історико-археографічної комісії ВУАН, видатний сходознавець, професор Я. Ізраельсон (1856-1926). Учений збирав, систематизував і каталогізував рукописи і книги на мовах ідиш, іврит, ладіно і татській, працював над описом єврей-ських та арабо-єврейських рукописів із фондів архівів Києва. У 1926 р. до підвідділу приєднався В. Іваницький, ним основна увага приділялася опрацюванню єврейських бібліотечних фондів. У червні 1928 р. підвідділ реорганізовано на відділ і його очолив єврейський бібліограф І. Мітельман. У вересні 1929 р. задля уникнення розпорошеності єврейських бібліотечних фондів Інститут єврейської пролетарської культури ВУАН об'єднався з єврейським книжковим фондом бібліотеки, розпочалися опрацювання гебраїки-юдаїки, у т. ч. газет, відбір матеріалів з обмінно-резервних фондів. Однак, у 1936 р. змінився вектор розвитку бібліотекознавства: було запроваджене єдине для СРСР положення про бібліотечну справу, розформований Інститут єврейської пролетарської культури. На той час продовжував функціонувати лише Кабінет єврейської культури з окремою етнографічною і фольклорною секцією на чолі з М. Береговським (Історія відділу фонду юдаїки, 2023).

Початком єврейської марксистської історіографії вважається видана 1930 року «Історія громадського руху євреїв у Польщі та Росії» радянського єврейського історика Т. Гейликмана (1873-1948), який, до речі, отримав освіту в Київському університеті Св. Володимира (Гейликман, 1930). Відомо, що Т. Гейликман працював над створенням «Історії євреїв у СРСР», однак ця праця не була опублікована й нічого не відомо про її рукопис.

Гучну славу й неоднозначне сприйняття в СРСР здобули праці С. Борового (1903-1989). Він народився в Одесі, закінчив Одеське комерційне училище, юридичний факультет Одеського інституту народного господарства та одночасно Археологічний інститут. Якийсь час працював у Одеському історичному архіві, згодом - в Одеській єврейській академічній бібліотеці. Наукову кар'єру розпочав як книгознавець, опублікувавши працю «Нариси з історії єврейської книги на Україні» (1925 р.). Науковий доробок С. Борового налічує понад 200 наукових статей і книг. 1930 року він захистив дисертацію «Наукова бібліотека в сучасних умовах», викладав в Одеському інституті народного господарства. Своїми працями вчений намагався протистояти марксистській ревізії єврейської історії. 1934 року С. Боровий опублікував статтю «Євреї в Запорозькій Січі» (Боровий, 1934) на матеріалах Січового архіву. У цій статті він проаналізував зв'язки між єврейським купецтвом і запорозькими козаками, що знайшли відображення в архівних документах. Напередодні Другої світової війни в Інституті історії Академії наук СРСР С. Боровим була захищена дисертація «Нариси з історії євреїв в Україні в 1618 ст.», частина якої була опублікована як стаття під назвою «Національно-визвольна війна українського народу проти польського панування і єврейське населення України» (Боровий, 1940). У ній С. Боровий доводив, що євреї боролися за українську незалежність в лавах повсталого козацтва, причому це була менш заможна їх частина. Більш заможні брала участь у війні на боці поляків. Ця думка вченого викликала дискусії в середовищі радянських єврейських учених України й певну ворожість до С. Борового, позаяк вважалося, що історична пам'ять євреїв репрезентувала події XVII ст. як національну катастрофу. Після цього С. Боровому фактично заборонили займатися історичними дослідженнями єврейської тематики. Він уникнув арешту тільки дякуючи смерті Й. Сталіна, але повернутися до єврейських студій зміг лише в 1970-х рр., та й то опублікував лише кілька невеличких праць.

На державному рівні антисемітизм в СРСР виник наприкінці 1930-х років, а в середині 1940-х рр. кампанія по боротьбі з космополітизмом переросла в антисемітську й невдовзі перетворилася на репресії з переслідуваннями й масовими арештами. У 1948 р. (рік заснування держави Ізраїль) в СРСР було припинено діяльність Єврейського антифашистського комітету як такого, що ніби займався антирадянською пропагандою. Закрилися єврейські видавництва, у Києві, Москві та Мінську розформували організації єврейських письменників. Євреїв «вичищали» з більш-менш відповідальних державних посад, переслідувалася єврейська інтелігенція - вчені-філологи й історики, театральні діячі, кінорежисери, журналісти. На початку 1950-х рр. була сфабрикована справа лікарів («Дело врачей»), за якою проходило багато євреїв. Смерть Й. Сталіна не надто вплинула на покращання ставлення радянського уряду до євреїв. Антисемітизм дедалі розбурхувався через політичну орієнтацію держави Ізраїль на Сполучені Штати, Суецьку кризу (29 жовтня - 6 листопада 1956 р.), Шестиденну війну (5-10 червня 1967 р.). Врешті СРСР дійшов до розриву дипломатичних відносин з Ізраїлем. Прикро, що після колосальних втрат єврейського народу в Другу світову війну в радянському суспільстві цілеспрямовано викривлялася й замовчувалася історія Голокосту з його численними жертвами. Така ситуація тривала до розпаду СРСР. За неї не те що єврейська генеалогія, а й історичні дослідження єврейської тематики були нездійсненими.

Історіографія єврейської історії та генеалогії незалежної України. Більшість архівних документів, що є об'єктом дослідження генеалогів, фактично, стала доступною широкому загалу лише після здобуття Україною незалежності. 24 грудня 1993 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про Національний архівний фонд і архівні установи», після чого значно розширився доступ дослідників до архівів, у т. ч. до документів генеалогічного характеру та справ репресованих.

Після 1991 р. архівні документи з єврейською генеалогічною інформацією почали набувати неабиякої значущості в житті євреїв України та зарубіжних країн. Єврейські емігранти з розвинутих країн, насамперед із США та Ізраїлю, наполегливо цікавились своїм походженням. Євреї з України шукали можливість виїхати до Ізраїлю і для доведення свого єврейського походження активно розшукували документальні докази в архівах.

Отже, політика демократизації доступу до архівів і практичні потреби як українського, так і зарубіжного єврейства, спричинили «вибух» історичних і генеалогічних досліджень єврейської тематики в архівах України.

Після стану «забуття», пережитого упродовж радянських часів, генеалогія відразу досягла неймовірної популярності. Разом із цим, генеалогія досі з надзвичайними зусиллями торує шлях через терни від аматорства до науковості. А втім, за роки незалежності в Україні наукова генеалогія має чи не найкращі здобутки за весь період її існування як науки.

Дисертації за генеалогічною тематикою захищено О. Ткаченко (родина Терещенків, 1998), Т. Березовською (рід Аркасів, 2003), О. Целуйко (рід Даниловичів, 2003), Н. Барабаш (рід Білозерських, 2004), Н. Товстоляк (Тарновські, 2006), А. Задерейчук (рід Фальц-Фейнів, 2010), С. Горобець (рід Шихуцьких, 2012), С. Зимницькою (рід князів Вишневецьких, 2015), О. Тригуб (рід Туманських, 2015), В. Кіцелюк (рід Березовських, 2017), І. Кузьміною (рід Штейнгелів, 2017) та інш.

Непересічної значущості набули наукові розробки В. Томазова, який не лише 2005 року захистив дисертацію з генеалогії козацько-старшинських родів (історіографія та джерела, др. п. XVII ст. - поч. XXI ст.), а й є автором монографії, присвяченої роду Патонів, численних статей, що висвітлюють історії родів Скарамангів, Раллі, Родонакакі, Азгуріді, Маврогордато (Маврокордато), Маркевичів, Костянтиновичів, Вернадських та ін. З 2009 р. В. Томазов очолює сектор генеалогічних та геральдичних досліджень відділу спеціальних галузей історичної науки та електронних інформаційних ресурсів Інституту історії України НАН України. Учений є ініціатором і організатором міжнародних генеалогічних науково-практичних конференцій. 2020 року з під його пера вийшла монографія, присвячена грекам-хіосцям на Півдні України (Томазов, 2020). А втім, у В. Томазова є праці, спеціально присвячені аналізу іудейських метричних книг, у т. ч. Київського рабинату, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві України, м. Київ (Томазов, 2002, 2004).

Особливої пошани в Україні здобули праці доктора історичних наук В. Кривошеї, присвячені генеалогії українського козацтва (Білоцерківському,

Канівському, Переяславському, Вінницькому полкам) та еліті Гетьманщини. Ще й досі єдиною, присвяченою генеалогії українського селянства, залишається докторська дисертація Ю. Легуна «Генеалогія селян Подільської губернії: джерела» (2005).

Вагомий внесок у розвиток генеалогічних досліджень в Україні своїми публікаціями справили не лише численні представники науки, а й аматори. Загальні дослідження з генеалогії сприяли актуалізації спеціальних знань - методики, методології, джерелознавчих підходів. На цьому загальному тлі достойно виглядають здобутки української єврейської генеалогії. Коло генеалогічних єврейських студій настільки широке, що для реалізації мети цього дослідження вибрано лише наукові праці, у яких йдеться про архівні джерела генеалогічного характеру. Так, низку праць представив Ю. Меламед, який описав джерела в державних архівах Волинської та Житомирської областей (Меламед, 1995, 1996, 1999).

М. Гольдштейн присвятився дослідженню матеріалів з єврейської історії в Державному архіві Полтавської області (Гольдштейн, 1998), Л. Кравцова - в Державному архіві Автономної Республіки Крим (Кравцова, 1997); Г. Михайлова та С. Модієвський - в Державному архіві Херсонської області (Михайлова, 1992, 1995, 1997; Модиевский, 1995), В. Мосяков - у Державному архіві Запорізької області (Мосяков, 1995, 1997, 1998, 1999), Л. Покидченко - в Державному архіві Сумської області (Покидченко, 1998), Т. Ченцова - в Державному архіві Дніпропетровської області (Ченцова, 1992), Л. Білоусова - в Державному архіві Одеської області (Білоусова, 2015), Г. Морозова - в Державному архіві Чернігівської області (Морозова, 2022). І. Сергієва та Й. Петровський представили науковій спільноті напрацювання за фондами пинкасів, що зберігаються у Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського (Сергеева, 1995; Петровский, 1996). У 2012 та 2016 рр. світ побачив двотомник авторства В. Кумока та С. Воловника «Євреї Мелітополя», що викликав широкий резонанс серед громадськості. У першому томі описане життя євреїв Мелітополя від заснування міста у 1842 році, міститься список 4230 прізвищ євреїв, 1290 фотографій та архівні документи. У другому томі представлені історія та генеалогія 200 мелітопольських єврейських сімей, список 1900 прізвищ євреїв, 1730 фотографій, том містить додаток - компактдиск із архівними документами та спогадами (Кумок, Воловник, 2012, 2016).

Достойний уваги доробок із описування джерел до єврейської генеалогії у двох книгах - «Білоцерківська юдаїка: бібліографія 1991-2016 рр., джерельна база та справи у фонді “Київське губернське правління”» та «Євреї Білої Церкви (середина ХІХ - початок ХХ ст.): просопографічний довідник» - представив дослідник із Білой Церкви Євген Чернецький (Чернецький, 2018, 2021). У передньому слові до «Білоцерківської юдаїки», що власне представляє з себе каталог справ кінця XVIII - початку ХХ ст. із фонду «Київське губернське правління Державного архіву Київської області», Є. Чернецький підкреслив значущість описування архівних джерел для подальших наукових досліджень істориків: «Обсяги збережених джерел, якщо йдеться про білоцерківську юдаїку, настільки значні, що годі сподіватися на їхнє опрацювання і аналіз лише власними силами. Водночас не спостерігається розширення кола дослідників, які цікавляться цим дослідницьким напрямком. Проте нам хотілося б, щоб дослідження документальних скарбів, які розповідають про минуле Білої Церкви, тривало. Найпростішим способом досягнення цієї мети, на наш погляд, є публікація серії оглядових праць, які б уможливили молодим науковцям швидкий старт, не обтяжений необхідністю витрачати роки на створення джерельної бази для обраної теми дослідження» (Чернецький, 2021, с. 19).

1995 року в Інституті історії України НАН України відбулися Перші генеалогічні читання пам'яті Вадима Модзалевського, за результатами яких світ побачила збірка доповідей «Українська генеалогія: теорія, методологія, історія та практика» (Українська генеалогія, 1996) і власне розпочало свою діяльність Українське генеалогічне товариство. 2011 року зусиллями Інституту історії України та Музею Шереметьєвих були проведені Українські генеалогічні читання, після яких світ побачила перша збірка наукових праць в серії «Генеалогія» (Генеалогія, 2013). Ці конференції та публікації справили вплив на загальний розвиток подальших генеалогічних досліджень в Україні, у т. ч. й на єврейську генеалогію.

На початку ХХІ ст. осередками дослідження історії та генеалогії євреїв України стали Запоріжжя, Дніпро, Київ, Миколаїв і Чернігів. Ще з 1997 р. у Запорізькому державному університеті щорічно проходили «Запорізькі єврейські читання», зорганізовані видатними українськими вченими, докторами історичних наук Федором Турченком та Семеном Орлянським. Це одна з найпотужніших конференцій України з історії та культури євреїв, на яку кожного року прибувають зарубіжні вчені. Незмінною традицією Запорізьких єврейських читань стало видання збірників наукових праць, монографій, рефератів, методичних посібників, поява серед учасників молодих кандидатів наук та аспірантів. Тематика опублікованих доповідей багатогранна, у т. ч. на конференціях знайшли місце генеалогічні та біографічні розвідки. Нижче надається посилання на окремі видання матеріалів конференції (Запорожские еврейские чтения, 2015, 2016, 2017, 2019).

Після смерті С. Орлянського конференція в 2013 р. вперше проходила у двох містах: Запоріжжі та Дніпрі. Підтримку в її проведенні нині надає Український інститут вивчення Голокосту «Ткума». Інститут було засновано у 1999 р. Він реалізує науково-дослідні та освітні програми; видає наукову та публіцистичну літературу, пов'язану з дослідженнями історії Голокосту та історії євреїв України; проводить міжнародні, міжрелігійні конференції, налагоджує діалог між вченими в галузі юдаїки з різних куточків України та світу для реалізації спільних проєктів. До складу Міжнародної академічної ради «Ткума» входять відомі вчені зарубіжних країн. До досліджень, наукових конференцій та методологічних семінарів підключаються партнери з Ізраїлю, Канади, Молдови, Німеччини, Польщі, Франції, США тощо. Головним завданням Інституту «Ткума» є вивчення історії єврейського народу, історії Другої світової війни та Голокосту, міжнародних відносин, а також феномену Праведників світу, які рятували євреїв від нацистського режиму (Український інститут вивчення Голокосту, 2023).

Надзвичайною подією наукового життя України десять років поспіль була конференція «Історичні мідраші Північного Причорномор'я». Перша конференція відбулася 2012 року, десята - 2021 року. Її засновником був голова Миколаївської обласної єврейської общини Михайло Гольденберг, який згуртував навколо себе інтелігенцію і вчених України та зарубіжжя, зацікавлених в дослідженні історії та культури євреїв України. Незмінним секретарем конференції була знана дослідниця міграційних процесів єврейського населення М. Ласінська (Ласінська, 2015, 2018, 2020). Конференція відбувалася на базі Навчально-наукового інституту історії, політології та права Миколаївського національного університету ім. В. О. Сухомлинського. За результатами конференцій щороку видавалися багатотомні матеріали, у яких представлені праці істориків, у т. ч. з генеалогічних та біографічних досліджень. Нижче надається посилання на окремі видання матеріалів конференції (Історичні мідраші Північного Причорномор'я, 2015, 2019, 2020, 2021). Серед інших в рамках конференції представляли свої праці одеська дослідниця Ю. Прокоп (Захаріна), яка в 2017 р. захистила кандидатську дисертацію в Одеському національному університеті та опублікувала монографію «Євреї-іноземці на Півдні України (кінець XVIII - початок ХХ ст.): соціальний, правовий та культурний аспекти» (Прокоп, 2017), автор численних праць з історії євреїв Півдня України та міста Миколаєва В. Щукін (Щукін, 2001, 2004, 2006, 2009, 2016), дослідниця історії євреїв Миколаєва у ХІХ ст. та єврейських архівів Л. Левченко (Левченко, 1999, 2000, 2001, 2004), дослідник економічної складової в історії євреїв Півдня України А. Павлюк (Павлюк, 2013). У 2019 р. друком вийшла спільна праця Л. Левченко та В. Щукіна, присвячена родині Лавутів-Яновських-Шнеєрсонів та видатному релігійному діячу, лідеру Хабада Менахему-Мендлу Шнеєрсону (Levchenko, Shchukin, 2019).

У Києві осередок вивчення іудаїки створився в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», у т. ч. у 2015-2020 рр. Українська асоціація юдаїки (президент Віталій Черноіваненко) започаткувала тут магістерську програму з юдаїки. Українська асоціація юдаїки та університет видавали щорічний рецензований журнал «Judaica Ukrainica». За 2012-2020 рр. вийшло дев'ять чисел журналу, на сторінках яких побачили світ статті з єврейської історії, культури та біографістики (Judaica Ukrainica, 2023).

У Чернігові єврейські студії розвивалися в рамках Міжнародного наукового семінару «Євреї Лівобережної України. Історія та культура», вперше проведеного у вересні 2000 р. Ідейним натхненником семінару багато років поспіль був Семен Бельман - голова правління Чернігівського обласного об'єднання єврейських общин і організацій, головний редактор газет «Тхия» («Возрождение») та «Еврейские вести», нині - віце-президент Всеукраїнської єврейської ради. У цій серії семінарів, останній з яких - XVI - відбувся 7 жовтня 2021 року, незмінними організаторами виступала Чернігівська обласна єв-рейська община, Благодійний єврейський фонд «Хасде Естер», Чернігівський історичний музей ім. В. В. Тарновського та Міжнародна громадська організація «Центр Джойнт». Доповіді учасників семінару з історії, історії, культури та біографістики єврейства Лівобережної України XVII-ХХІ ст. опубліковані в серії збірників «Євреї Лівобережної України. Історія та культура: матеріали Міжнародного наукового семінару» (2005, 2008, 2010, 2011, 2012, 2013, 2014, 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020).

Станом на початок 1990-х років довідковий апарат архівів, сформований за радянських часів, вже не справлявся з інформаційними потребами користувачів. Причиною цього була його заполітизована сутність, за якої описуванню документів генеалогічного характеру увага не приділялася зовсім, а також переміщення архівних фондів і відсутність інформації про їх місце зберігання, втрати архівних документів за революційної доби, під час війн та через спрямовану на знищення пам'яті про минуле політику радянського уряду, недосконалість методики описування (заголовки справ часто не відповідали їх внутрішньому змісту, місця зберігання не були актуалізовані тощо).

Зважаючи на викладене, архівісти й історики насамперед звернули увагу на виявлення та описування історичних і генеалогічних джерел, що зберігалися в архівах України.

Наприкінці 2006 року світ побачив путівник по документах з історії і культури євреїв в архівах Києва (Документы по истории и культуре евреев в архивах Киева, 2006). Путівник включав найбільш повне зведення даних, виявлених у 912 архівних фондах і колекціях 22 державних і галузевих архівів, науково-дослідних та академічних інститутів, бібліотек та музеїв Києва, що стосувалися різних сторін життєдіяльності єврейського населення та українсько-єврейських зв'язків у XVI-XX ст. Цим путівником було започатковано серію міжархівних довідникових видань, яку продовжив путівник архівами Волинської, Житомирської, Рівненської та Черкаської областей (Документы по истории и культуре евреев в региональных архивах Украины. Путеводитель. Волынская, Житомирская, Ровенская, Черкасская области, 2009). Ця серія путівників була частиною міжнародного проєкту «Документи з історії та культури євреїв в архівах Росії, України, Білорусі», у якому брали участь Центр архівних досліджень (з 1997 р. - Центр бібліїстики та юдаїки) Російського державного гуманітарного університету (Москва, Росія), Єврейська теологічна семінарія Нью-Йорку (Нью-Йорк, США) та Державний комітет архівів України (Київ, Україна). У передмові до путівника архівами Волинської, Житомирської, Рівненської та Черкаської областей його упорядник Ю. Меламед змалював історію єврейської спільноти в Україні від XII ст. до сьогодення, стан релігійних громад, роль видатних діячів, участь євреїв у конфліктах і війнах. Путівник архівами Волинської, Житомирської, Рівненської та Черкаської областей охопив 498 архівних фондів і колекцій 9 архівів і музеїв, що належали до доби Речі Посполитої, Російської імперії, Польської Республіки, СССР та незалежної України. Описані документальні матеріали датовано кінцем XVIII ст. - початком ХХІ ст. Матеріали кожної області систематизовано за архівами і музеями, а всередині розділів - за історичними періодами. Опис кожного фонду містив назву та номер, загальну кількість справ та крайні дати документів, історичну (для особових фондів - біографічну) довідку, принцип систематизації, анотації тих виявлених джерел, що стосувалися єврейської історії чи культури (Документы по истории и культуре евреев в региональных архивах Украины, 2014). У 2014 р. друком вийшов ще один том путівника по Миколаївській, Одеській, Херсонській областях (Документы по истории и культуре евреев в региональных архивах Украины: Николаевская, Одесская, Херсонская области, 2014). До нього увійшли описові статті на 511 архівних фондів та колекцій з 12 архівів, бібліотек та музейних установ Миколаївської, Одеської та Херсонської областей, що містять різноманітні за типами та змістом документи з історії та культури євреїв Російської імперії, Румунії, СРСР та України за період з другої половини XVIII до початку ХХІ ст.

У 2009 р. Державний комітет архівів України, Український науково- дослідний інститут архівної справи та документознавства розпочали видання серії архівних довідників «Зведений каталог метричних книг, що зберігаються в архівах України. Міжархівний довідник», у підготовці яких взяли участь всі державні архіви України. У кожному томі інформація групувалася за впорядкованими за алфавітами державними архівами та відповідно до «Генеральної схеми класифікації документної інформації в систематичних каталогах державних архівів України», тобто: християнство (у такій послідовності - православ'я, римо-католицизм, греко-католицизм (уніатство), протестантизм, інші християнські течії); іслам; іудаїзм; інші релігії та вірування. Наведена в довіднику інформація має фондову, географічну, віросповідну, статистичну, хронологічну і мовну складові та відображена у відповідних розділах.

Позаяк у різних регіонах України, що колись входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій, а також Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Румунії, наявною була різна практика ведення метричних книг, яка крім усього змінювалася з плином часу, до довідника вміщено історико-архівні довідки щодо конкретних метричних книг, які відклалися в кожному з державних архівів України. До них включалися відомості про практику ведення метричних книг, історію їх передавання до архівів, загальні відомості про архівні фонди, у складі яких містяться метричні книги, їхні кількісні та хронологічні показники, наявність науково-довідкового апарату тощо. Інформація про конкретні архівні фонди подавалася у такому порядку: номер і назва фонду, хронологічні межі загальна кількість метричних книг у фонді та їхні хронологічні межі; перелік і характер стандартизованих відомостей, що наводилися в метричних книгах, населені пункти, мова, якою велися записи в книгах; перелік наявного науково-довідкового апарату до метричних книг або ж відмітка про відсутність такого апарату. Основна частина кожного тому є найбільшим за обсягом розділом, в якому, власне, й подається конкретна інформація про метричні книги. Вона згрупована за десятьма позиціями: назва державної адміністративно-територіальної одиниці, в межах якої велася метрична книга; назва церковної адміністративної установи, в якій велася метрична книга; назви храму (синагоги), в якому велася метрична книга та населеного пункту, де він знаходився; назви населених пунктів, мешканці яких були прихожанами цього храму; відомості про записи в метричній книзі про народження (їх хронологічні межі, номери фондів, описів, справ. Аналогічно подавалися відомості про записи про шлюб, розлучення, смерть. До довідника включалися також відомості про наявність сповідних відомостей. Крім зазначеного, подано додаткову інформацію, що міститься в метричних книгах, у т. ч. про персональний склад парафіян. Науково-допоміжний апарат довідника складається з географічного покажчика, в якому наведено назви населених пунктів, з яких походили метричні книги. Складено також покажчик про сучасну адміністративно-територіальну підпорядкованість населених пунктів, приєднання їх до інших населених пунктів чи зняття з обліку. Через те, що низку населених пунктів було перейменовано і користувачі довідника можуть не знатися на їхніх старих назвах, по кожному регіону вміщено зворотні покажчики назв населених пунктів (Зведений каталог метричних книг, що зберігаються в державних архівах України, 2009, 2010, 2012, 2013, 2018, 2021).

Отже, за роки незалежності фактично була створена науково-довідкова база щодо джерел для генеалогічних досліджень в архівах України. Однак, самі джерела були все ще важкодоступні для дослідників. У зв'язку із цим, один із авторів цієї роботи, Олександр Краковський, одним із перших в Україні власними силами розпочав проєкт «Єврейське містечко» із копіювання генеалогічних джерел єврейської тематики та розміщення їх в Інтернеті у вільному доступі (Краковський, 2023).

Протягом наступних років відбулася значна лібералізація доступу до документів Національного архівного фонду. Архіви України почали цифрувати та викладати у вільний доступ не лише довідковий апарат, а й архівні фонди в повному обсязі, користувачі отримали можливість самостійно копіювати документи.

Важливий внесок в розробку архівних фондів генеалогічної тематики відіграв форум Єврейські корені https://forum.j-roots.info. Крім опрацювання справ та індексації, тут розроблена база даних контекстного пошуку за заголовками справ з описів архівних установ. До процесу опрацювання описів долучилися звичайні користувачі, які мали добру мотивацію та досвід роботи з генеалогічними джерелами.

Зарубіжна історіографія. Зарубіжна історіографія представлена численними працями дослідників із різних країн світу. З відкриттям архівів у незалежній Україні дехто з них здійснив неймовірні зусилля щодо виявлення, описування та копіювання джерел в українських архівах. Одним з таких дослідників ентузіастів була Міріам Вайнер (Miriam Weiner). Майбутня дослідниця єврейської генеалогії народилася в Лос-Анджелесі (США) в 1942 р. У коледжі вона вивчала кримінальне право, потім працювала помічником різних адвокатів в Каліфорнії. З 1986 р. по 1988 р. М. Вайнер була виконавчим директором Американської асоціації євреїв, які пережили Голокост та їхніх нащадків (American Gathering of Jewish Holocaust Survivors and their Descendants). Наприкінці 1980-х років у фокусі досліджень М. Вайнер постала східна Європа, звідки походила значна частина євреїв. 1990 року вона заснувала компанію Routes to Roots, яка займалась архівними дослідженнями по всьому світу. М. Вайнер організовувала тури до Польщі та після розпаду СРСР - до України, Молдови, Білорусі та Литви. У 1994 р. М. Вайнер зареєструвала неприбуткову організацію з такою самою назвою. Під час своїх відвідувань українських архівів вона створила власний реєстр архівних документів з генеалогічною інформацією на євреїв. Пізніше на сайті своєї організації вона виклала ці індекси у вигляді бази даних по містах.

У 1999 р. М. Вайнер у співробітництві з Державним комітетом архівів України та Національним архівом республіки Молдова підготувала та опублікувала книгу під назвою «Єврейське коріння в Україні та Молдові» (Weiner, 1999). Книга містить описи 1392 штетлів та близько 5 тис. покликань на архівні документи щодо єврейського населення цих штетлів.

Архівні фонди Центрального державного історичного архіву, м. Київ, Державного архіву Київської області та Державного архіву міста Києва перебували у фокусі уваги Вікторії Хітерер, професорки історії Міллерсвільсь- кого університету зі Сполучених Штатів (Хітерер, 1992, 1993, 1998). У 1996 р. ця дослідниця захистила дисертацію на тему «Документи з єврейської історії в київських архівах (XVI-XX вв.)» (Хітерер, 1996), другий розділ якої представляє собою тематичний огляд документів з історії євреїв Польщі (XVI-XVII ст.) та Російської імперії (з кінця XVII ст. до революцій 1917 р.), а третій - тематичний огляд документів з історії євреїв Української РСР та Радянського Союзу (листопад 1917 р. - середина 1980-х рр.). В. Хітерер також приділила увагу вивченню архівної спадщини Гебраїстичної історико- археографічної комісії ВУАН (Хітерер, 1994, 1997). У статті «Конфіскаціця єв-рейських документальних матеріалів і єврейської власності в Україні у 19191930 рр.» В. Хітерер висвітлила процес руйнації синагог по всій Україні, вилучення в них архівних документів, у т. ч. богослужбових і метричних книг. Ініціатором цієї акції вона називає євсекції, які просували гасло поєднання комунізму з Торою. Водночас із секуляризацією майна синагог в Україні закривалися єврейські громадські й наукові організації. Тоді ж зупинилася діяльність Товариства сприяння культурі серед євреїв Російської імперії та Єврейського історико-етнографічного товариства, архіви яких надійшли на зберігання до Київського центрального історичного архіву. Бібліотека Товариства сприяння культурі серед євреїв Російської імперії була передана на зберігання директору Інституту єврейської культури ВУАН Йосипу Лібербергу (1899-1937). 1929 р. з його ініціативи в Київському центральному історичному архіві була заснована єврейська секція. Саме вона мала стати джерельної базою для вивчення історії євреїв України. Ба більше, на базі єврейської секції Й. Ліберберг намагався створити Центральний архів єврейських документів СРСР, куди планувалося прийняти єврейські документи з теренів усього Радянського Союзу, навіть почали передавати архівні фонди єврейських діячів із Ленінграда. Згідно з вказівкою Центрального архівного управління УСРР державні архіви в регіонах збирали єврейські документи, якщо такі ще не були втрачені назавжди через масштабні макулатурні кампанії тих часів, й мали передавати їх до Києва. Однак, процес передавання- приймання великих документальних комплексів із регіонів утруднювався не лише відсутністю коштів і приміщення, підтримки влади, а й надто швидкою реалізацією задуманого і небажанням місцевих єврейських спільнот позбутися своїх документів. З місць до Києва надходили листи з проханням залишити документи, насамперед метричні книги, на зберіганні в місцевих архівах. Після реорганізації в 1932 р. Київського центрального історичного архіву в Київський обласний історичний архів при ньому також була заснована єврейська секція. Центральне архівне управління УСРР прийняло рішення про концентрацію в ній єврейських документів з усієї республіки. Однак, як зазначає В. Хітерер, цим планам не судилося виповнитися, позаяк до середини 1930-х рр. всі співробітники вже були репресовані (Хітерер, 2007). Це дослідження В. Хітерер підтверджує гіпотезу про те, що іноді єврейські метричні книги та інші документи можливо знайти в самому неочікуваному місці.

У контексті теми дослідження важливою також є праця ще одного американського дослідника - Стівена Ципперштейна. Він вивчав культурні трансформації євреїв, які переселилися до Одеси з Галичини, розглядав їх господарську і громадську діяльність (Ципперштейн, 1995).

Вадим Алцкан, директор проєктів відділу міжнародних архівних програм Національного музею пам'яті жертв Голокосту (Вашингтон, США), як вчений, присвятився дослідженню матеріалів з єврейської історії в Державному архіві Вінницької області (Алцкан, 1996) та інших архівосховищах України. Основна робота В. Алцкана полягає у виявленні та копіюванні документів з історії євреїв на теренах СРСР, насамперед за період Голокосту, та комплектуванні ними копійних фондів Національного музею пам'яті жертв Голокосту у Вашингтоні. У своєму інтерв'ю з приводу створення концепції музею Голокосту в Бабиному Яру в Києві В. Алцкан зазначив: «Мені часто доводиться пояснювати нашим відвідувачам, чому, наприклад, у музеї мало інформації про Голокост в Україні, і взагалі про колишній Радянський Союз. Справа в тому, що коли створювалася наша постійна експозиція в середині та наприкінці 1980-х років [музей відкрито у 1993 р.], архіви та музеї колишнього СРСР були закриті для західних дослідників. Багато з того часу змінилося. За два з половиною десятиліття роботи у країнах колишнього СРСР ми зібрали багатомільйонний архів копій архівних документів, фотографій, документальних історичних кадрів, записів усної історії та експонатів. Ця робота активно та успішно продовжується, особливо в Україні, Литві, Молдові та інших країнах. У цьому, а також у роботі над історичними дослідженнями і полягає моя основна робота в музеї. Усім, що ми зібрали за ці роки, а також накопиченим досвідом роботи, наш музей охоче ділиться з колегами в усьо-му світі» (Семенік, 2020).

Аналогічні обов'язки в Єрусалимі виконує Веніамін Лукін, голова східно-європейського відділу Центрального архіву історії єврейського народу (Єрусалим, Ізраїль). У фокусі досліджень Веніаміна Лукіна не лише видатні діячі українського єврейства, містечки Західної України, де мешкали євреї, а й фонди державних архівів, у яких він виявляє документи з метою їх копіювання для поповнення зібрань Центрального архіву історії єврейського народу в Єрусалимі (Лукин, 1996, 1997, 2011).

Архів Меморіального комплексу історії Голокосту Яд Вашем (Єрусалим, Ізраїль) не позиціонує себе як збирача генеалогічної інформації, однак фактично, увічнюючи пам'ять людей і родин, загиблих від рук нацистів у роки Другої світової війни, Яд Вашем заповнює хронологічну прогалину в єврейських родоводах, виниклу через трагедію єврейського народу в роки війни. За час свого існування [з 1953 р.] Яд Вашем створив базу даних майже на 6 млн імен жертв Голокосту. У співробітництві з архівами європейських країн, у т. ч. України, Яд Вашем сформував архів із копій документів, мікрофільмованих або оцифрованих у цих архівах. Цей архів містить не лише копії документів, а й фотографії. Ба більше, Яд Вашем реалізував проєкти усної історії, власними силами створював кіно-, відео- записи інтерв'ю постраждалих і свідків Голокосту. Інститут Меморіального комплексу Яд Вашем розробляє методики евристичного пошуку інформації, а школа Яд Вашем запрошує і навчає істориків, архівістів, викладачів з усіх країн світу історії Голокосту, теорії та методології історії єврейства (Yad Vashem, 2023).