Сучасне джерелознавство: статус і роль в українській соціогуманітаристиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України

СУЧАСНЕ ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО: СТАТУС І РОЛЬ В УКРАЇНСЬКІЙ СОЦІОГУМАНІТАРИСТИЦІ

Георгій ПАПАКІН

доктор історичних наук, директор

Київ

Анотація

джерелознавство соціогуманітарний міждисциплінарний наука

Мета -- формулювання сучасної візії джерелознавства, доведення його статусу та ролі як окремої науки (циклу наук) соціогуманітарного профілю, що має міждисциплінарний гуманітарний характер. Її методологія охоплює інструментарій багатьох точних, природничих і гуманітарних наук. Роль джерелознавства як фундаментальної науки соціогуманітарної галузі полягає у виконанні інтегральних функцій, виходячи з багатоаспектного розуміння самого джерела як продукту діяльності людини у суспільстві. Методологічні підходи визначаються застосуванням загальнонаукових методів досліджень, порівняльними характеристиками, використанням герменевтичних підходів до методології джерелознавства як цілісного комплексу соціогуманітарних дисциплін. Наукова новизна. Джерелознавство визнається наріжним каменем соціогуманітаристики, окреслюються ідеї про систему джерелознавчого знання як сукупності загального джерелознавства та спеціальних складових у вигляді історичного, літературного, мовознавчого, філософського, правового тощо джерелознавства, які при тому залишаються сегментами власних наук, з'ясуванні унітарності джерела при всьому розмаїтті його форм й інструментарію дослідження. Висновки. Джерела, які становлять основу будь-якого дослідження у соціогуманітарному колі, відіграють роль фундаментального компонента знання. Джерело потребує, з одного боку, визнання своєї унітарності незалежно від того, інструменти яких наук запроваджено для його дослідження. З іншого боку, вкрай необхідним є його різностороннє вивчення, тобто кумулятивні дослідження. Сучасне джерелознавство потребує максимального застосування напрацювань різних наук до дослідження свого об'єкта; засвоєння новітніх та інноваційних підходів до традиційних і нетрадиційних джерел; визнання існування у джерелі не тільки матеріальної, але й нематеріальної складової (ментальний підтекст) із можливістю її розкриття; зосередження на специфіці дослідження сучасних цифрових джерел і джерел у цифровому форматі; запровадження новітніх цифрових технологій для найповнішого розкриття інформаційного потенціалу джерел.

Ключові слова: джерелознавство, спеціальні (помічні) історичні дисципліни, соціогуманітаристика, інструментарій наукових досліджень, унітарність джерела, кумулятивний підхід.

Annotation

Heorhii PAPAKIN Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Director of the M.S. Hrushevskyi Institute of Ukrainian Archeography and Source Studies of the NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

MODERN SOURCES STUDIES: THE STATUS AND ROLE IN UKRAINIAN SOCIO-HUMANITARIAN STUDIES

The purpose is to formulate a modern vision of source studies, to prove its status and role as a separate science (cycle of sciences) of a socio-humanitarian profile, which has an interdisciplinary humanitarian character. Its methodology includes the tools of many exact, natural, and humanitarian sciences. The role of source studies as a fundamental science of the socio-humanitarian field is to perform integral functions based on a multifaceted understanding of the source itself as a product of human activity in society. Methodological approaches are determined by the application of general scientific research methods, comparative characteristics, and the use of hermeneutic approaches to the methodology of source studies as a whole complex of sociohumanitarian disciplines. Scientific innovation lies in recognizing source studies as the cornerstone of socio-humanitarian studies, delineating ideas about the system of source knowledge as a collection of general source studies and special components in the form of historical, literary, linguistic, philosophical, legal, etc. source studies, which at the same time remain segments of their own sciences, clarifying the unitary nature with all the diversity of its forms and research tools. The conclusions are that the sources that form the basis of any research in the socio-humanitarian branch play the role of a fundamental component of knowledge. The source needs, on the one hand, the recognition of its unitary nature regardless of the tools of which sciences are introduced for its research. On the other hand, it is extremely necessary to study it from different angles, sometimes even unexpected ones, i.e., cumulative studies. Modern source science requires the maximum application of the developments of various sciences to the study of its object, assimilation of the latest and innovative approaches to traditional and non-traditional sources, recognition of the existence in the source of not only material but also an immaterial component (mental subtext) with the possibility of its disclosure; focusing on the specifics of researching modern digital sources and sources in digital format; introduction of the latest digital technologies for the fullest disclosure of the information potential of sources.

Keywords: source studies, special (auxiliary) historical disciplines, socio-humanitarian studies, tools of scientific researches, source unitarity, cumulative approach.

Чому саме зараз

Ідея цієї статті визрівала вже давно. Її головний предмет -- проблеми, які постали переді мною з того моменту, коли я очолив Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України десять років тому. Матеріали, думки, спостереження й узагальнення мали неквапливо накопичуватися, чекати своєї черги для оприлюднення у фаховому середовищі.

Але час, в якому живемо нині, не дозволяє замкнутися у вежі зі слонової кістки, або в якийсь інший спосіб збоку дивитися на процеси, що відбуваються в науці. Час не дає можливості відсторонитися від виру життя, просто рефлексувати на схоластичні теми щодо ролі, статусу науки. Політичні, зовнішні та внутрішні події брутально втручаються в академічний дискурс. «Революція гідності» 2013-- 2014 рр., початок війни з Росією 2014 р., окупація Криму й частини Донецької та Луганської областей, особливо ж розв'язання повномасштабної агресії проти України 24 лютого 2022 р. диктують зовсім інший формат мислення. Вторгнення Росії, нечувана від середини ХХ ст. кривава війна в осерді Європи надають моєму задуму нові сенси. Суто академічні міркування залишаються актуальними. Вони зумовлені глобальними й екзистенційними проблемами наукознавства, визначення ролі та місця окремих наук у загальній мегаконструкції наукознавства. Але до них додалися пекучі проблеми усвідомлення нової ролі джерелознавства в конфлікті двох цивілізацій, який набуває так само вагомого глобального й екзистенційного звучання.

Тому, жодним чином не відмовляючись від академічних стандартів, спробую висвітлити свої теоретичні міркування на тлі сьогоденних драматичних подій.

Щодо вживаної термінології науки та її структурної організації

Текст, написаний у теоретичному та методологічному форматах, обов'язково вимагає чіткого окреслення термінів, що використовуються. Йдеться про 'їх значення, вживання, тлумачення, переклад, якщо вони іншомовні. Без таких абсолютно потрібних лінгвістичних рамок будь-якому теоретизуванню загрожує небезпека перетворення на беззмістовну балаканину.

Тому маємо одразу визначитися з такими термінами, як «наукове знання», «галузь наукового знання», «наука», «наукова дисципліна», «цикл наукових дисциплін» тощо, позначити їх ієрархію та субординацію. На жаль, таке завдання виявляється надто складним. В Україні досі відсутній сучасний тлумачний словник наукової термінології. Авторські визначення неоднозначні, дуже різняться між собою, залежать від тематики досліджень. Тому довелося використовувати «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (2005 р.), попри те, що він не зорієнтований спеціально на наукову термінологію. З наявних там визначень можна з'ясувати таке. «Знання» та «наука» виступають тотожними поняттями, причому остання окреслюється як «одна з форм свідомості, що надає об'єктивне відображення світу; система знань про закономірності розвитку природи і суспільства та способи впливу на навколишній світ»; «окрема галузь цих знань». «Галузь» у науковому плані охарактеризована як «певна ділянка виробництва, науки і т. ін.», а «дисципліна» в тому ж сенсі -- як «галузь наукового знання». Отже практично ніякого субординаційного зв'язку між такими термінами не простежується. Можна лише говорити про певний ланцюжок понять: від «знання» = «науки» до «галузі» = «дисципліни» [1, С. 219, 300, 469, 741].

Проблеми української наукової термінології не виняткові. Так, сучасний фахівець із Ґани А. Аджепонґ за результатами свого дослідження наукових термінів зазначає, що за «Словником англійської мови», виданим 2006 р. Принстонським університетом (США), «science» («наука») та «discipline» («дисципліна») означають «branch of knowledge» («галузь знання») [2].

Така ситуація змушує використовувати власну субординаційну систему термінів, в якій наукове знання («scientific knowledge») як узагальнена категорія посідає найвищу сходинку, розділяючись за галузями знань («branch of knowledge»): природничих («natural sciences»), точних («sciences») і соціогуманітарних («humanity») наук. Усередині галузей окремі науки («sciences») групуються за циклами наук («cycle of sciences»). Науки, своєю чергою, складаються з окремих дисциплін («discipline»), виділених за специфічними параметрами об'єкта та предмета дослідження («object and subject of research»).

Запропонована авторська схема жодною мірою не претендує на всеосяжність або універсальність. Вона лише може бути доцільною для цього конкретного дослідження.

Джерелознавство як фундамент соціогуманітаристики

Сучасному стану розвитку всього наукового знання притаманні різновекторні тенденції. Серед них переважає прагнення до концептуалізації, розвиток спеціалізації, можливо навіть надмірної. Внаслідок цього маємо постійне збільшення кількості різноманітних наук. З іншого боку -- усвідомлення синтетичного характеру знання, взаємозалежності, взаємопроникнення та навіть переплетіння великих сегментів наук. У царині галузі знань про людину у суспільстві це призвело до формування вагомого соціогуманітарного напряму, з його розмаїттям окремих наук й усвідомленням 'їх вихідної єдності. Адже всі вони мають за об'єкт людину, суспільство, створене нею, та середовище, що її оточує.

Закономірно постає питання про наріжний монолітний фундамент такої єдності. На його роль цілком природно має претендувати така наука, як джерелознавство. Адже саме на ній розбудована вся соціогуманітарна галузь знань. Її складові -- історичні, правові, мовні, літературознавчі, філософські, соціологічні, політичні, культурологічні, етнологічні тощо науки засадничо не можуть існувати без цього. Будь-яка гуманітарна дисципліна починається з окреслення джерельної бази, на якій вона ґрунтується. Виходячи з цього, джерелознавство варто розглядати як цикл фундаментальних соціогуманітарних наук. Позаяк саме воно створює ретроспективне підґрунтя для розвитку всієї галузі знань про людину та суспільство. Джерелознавство виявляється тим вузлом, який пов'язує минуле й сьогодення. Водночас це -- наріжний камінь, на якому будується майбутнє.

Предмет, об'єкт і завдання джерелознавства

Предмет кожної науки визначається її специфічним дослідницьким полем у загальному обширі наукового знання. Очевидно, що для джерелознавства за визначенням ним є всі події, процеси, явища, пов'язані з виникненням, побутуванням, виведенням зі суспільного вжитку, подальшим зберіганням джерела, незалежно від його форми, виду, стану, статусу тощо. Саме з цим пов'язана проблемна ситуація, на осягнення, висвітлення, тлумачення, розв'язання якої спрямовані творчі зусилля науковця.

Іноді можна зустріти твердження, ніби джерелознавство є не лише наукою, але і специфічним методом пізнання. Очевидно, що тим розмиваються його загальні наукові контури. Такий пізнавальний метод, звісно, має право на існування. Але це непорівнювані поняття.

Об'єктом, який постійно та безустанно досліджує наука джерелознавство, є саме джерело як суспільний феномен, продукт / результат діяльності людства і створеного ним суспільства впродовж усього процесу його існування. Джерелознавець покликаний, з одного боку, з'ясувати саму природу та сутність джерела. З іншого -- розв'язати проблему віддзеркалення у джерелі минулих і нинішніх подій, витлумачити значення джерела для сучасників та нащадків. Крім того, виступає в ролі медіатора між минулим і сьогоденням, має розкрити перед своїми сучасниками той сенс, який вкладали у джерело його творці, як сприймала джерело тогочасна людина та прийдешні покоління. Джерело досліджується як окремий феномен або цілісна сукупність, за комплексно-видовими групами, у хронологічно-просторових вимірах тощо. Ним уважається будь-який продукт / результат людської діяльності / творчості, створений упродовж багатовікової історії людства. При тому матеріальність вихідної форми (артефакт, виріб, писемний текст, фізичний слід), або її духовність (ідеї, погляди, звичаї, обряди, церемоніали, традиції), зовнішній вигляд, матеріал, спосіб створення, очевидний і прихований сенси, спонукальні мотиви, що призвели до появи, історія побутування джерела відіграють важливу, але не завжди визначальну роль.

Отже головним завданням, метою сучасного джерелознавства є створення нового синтетичного знання про джерело як основу, фундамент усієї соціогуманітаристики. Це потребує широкого застосування сучасних методів інформаційного аналізу та синтезу, використання новітніх інформаційних технологій із метою повноформатного опрацювання джерел.

Що є джерелом

У науці термін «джерело» дуже багатоаспектний, багатозначний. «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (2005 р.) подає з позначкою «переносне» таке визначення: «Те, що дає початок чому-небудь, звідки постає, черпається щось; основа чого-небудь; вихідне начало». Там само міститься зазначене як «спеціальне» додаткове тлумачення: «Писемна пам'ятка, документ, на основі якого будується наукове дослідження» [1, C. 291]. Такі визначення нашого головного терміна, зокрема з професійного погляду, не можна вважати достатніми. І зовсім неприйнятне надто звужене трактування джерела як винятково писемної пам'ятки. З іншого боку, впадає в око повна відсутність ретроспективних параметрів.

Кожна наука природничої, точної й соціогуманітарної галузей знань має своє розуміння про джерело, його значення, зміст, ретроспективу. Тому вестиму мову лише про соціогуманітарну сферу нашого наукознавства.

У колі соціогуманітарних наук від кінця XVIII ст. з'явилося багато авторських визначень цього засадничого поняття. Назагал було заведено вважати джерелом той феномен (зазвичай використовувалося некоректне формулювання «все, що»), який був створений колись і постає підґрунтям, вихідною основою для наукових досліджень людини та суспільства, в якому вона існує / існувала.

Найбільше джерелознавча тематика опрацьована в історичних науках. Причини очевидні, адже будь-яке спеціальне джерелознавство / джерелознавчий розділ кожної конкретної гуманітарної науки має вагому ретроспективну складову. Наука повинна висвітлити об'єкт дослідження від самого створення до сьогодення. З таких причин німецькі історики ХІХ ст. говорили про «традицію» та «залишки», чеські, польські, українські -- «старожитності», «древності». Вже тоді порушували проблему самоцінності джерела. Не можна забувати, що історична галузь знання в її сучасному вигляді саме як комплекс знань про минуле людини й суспільства у цілому, а не зібрання цікавих історичних анекдотів і літературних творів, сформувалася завдяки зверненню до першоджерел. Ініціаторами такого «архівного», або ж «джерельного повороту» в історичних дослідженнях виступили німецькі вчені ХІХ ст. Ф.Л. фон Ранке, В. Дільтей, Й.Ґ. Дройзен, Е. Бернгайм та ін.

Джерелознавство і джерело: визначення

Назва науки в українській («джерелознавство»), англійській («source study»), білоруській («крьініцазнауство»), болгарській («изворознание»), італійській («studi sulle fonti»), польській («zrodloznawstwo»), російській («источниковедение»), румунській («studii de sursa»), французькій («etudes de sources»), чеській ( «zdrojove studie») тощо мовах є калькою з німецької «Quellenkunde» -- «вивчення джерел». Імовірно, що вперше його вжив у 1830-х рр. німецький історик, філолог і політик Ф.К. Дальман у назві своєї невеликої довідкової праці [3]. В тому конкретному випадку йшлося про перелік джерельних публікацій з історії Німеччини, ранжованих за певними ознаками. Студія відомого історика стала надзвичайно популярною, мала багато перевидань упродовж ХІХ та початку ХХ ст. Сам термін виявився вдалим, прижився, почав своє власне існування, набуваючи іншого змістовного забарвлення.

Принагідно варто згадати й про походження вихідного наукового терміна « Quelle », тобто «джерело». Зазначимо, що традиційно російська / радянська історіографія джерелознавства вважала його винахідником іншого німецького історика -- А.Л. Шлецера, який упродовж 1761--1767 рр. працював в Імператорській академії наук у Санкт-Петербурзі. Цей термін було використано 1768 р. у книжці «Зразок російських літописів» [4, С. 168], пізніше в п'ятитомнику «Нестор. Russische Annalen in ihrer slawonischen Grundsprache verglichen, von Schreib Fehlern und Interpolationen moglich gereinigt, erklart, und ubersetzt, von August Ludwig von Schlozer» [5]. У російському перекладі Д. Язикова, що вийшов відразу після німецької першопублікації, цей термін ув'язувався з літописом Нестора, визнаним ґеттінґенським професором «першим та єдиним джерелом найдавнішої російської історії» [6, C. 394, 425].

Але ґеттінґенський професор ніколи не претендував на лаври першовідкривача терміна, тим більше в німецькій науковій літературі. Навпаки, він шляхетно згадав свого старшого сучасника, історика-богослова Й.С. Землера, котрий 1761 р. опублікував працю з дослідження середньовічних джерел з історії держави та церкви [7], названу Шлецером «дорогоцінною».

Натомість Шлецера можна вважати одним із перших розробників методології наукової критики джерел. Тут він сповна скористався доробком дослідників Святого Письма та класичних філологів, застосувавши його до середньовічних джерел. Цей напрям джерелознавства надзвичайно важливий. Джерелознавці (й дослідники джерел з інших наук) упродовж ХІХ--ХХ ст. уважали основним своїм завданням критику джерел. Їх насамперед і в основному цікавили питання автентичності джерела, часу його появи, авторства (зовнішня критика); істинність змісту джерела, його об'єктивності, першоджерела вміщеної в ньому інформації (внутрішня критика).

Проте нині джерелознавці ставлять перед собою значно ширші завдання. Вони пов'язані з необхідністю комплексного вивчення джерел за допомогою широкого кола наукових дисциплін не лише гуманітарного циклу. Джерела з минулого досліджуються не тільки й не стільки на предмет 'їх автентичності, правдивості, об'єктивності. Навіть відверто фальшовані джерела можна та потрібно розглядати як продукт свого часу, з'ясовувати, задля чого 'їх було створено, яку мету ставили перед собою автори [8].

На теренах Російської імперії термін «источниковедение» у сенсі «дослідження історичних джерел» зажив своїм життям із другої половини ХІХ ст. Вагомим став внесок українських учених у розвиток цієї науки. Варто згадати ґрунтовний навчальний курс засновника київської документальної школи В. Антоновича, який читав його студентам Університету св. Володимира починаючи з 1880--1881 рр. [9--10]. Водночас маємо підкреслити, що сам Антонович не вживав у лекційному курсі термін «джерелознавство», лише «джерела з історії». Підвищення статусу лекцій до такого теоретичного стандарту відбулося пізніше завдяки наступним публікаторам. Першою серед них стала учениця та дружина київського професора Катерина Мельник-Антонович, яка готувала в 1920-х рр. академічне видання його творів [11, C. XLIX--L].

Поряд із цим історики кінця ХІХ -- початку ХХ ст. розглядали джерелознавство як складову історіографії, що засвідчує перебування обох наук на стадії формування предметного поля. Наприклад, фундаментальна монографія В. Іконникова «Опыт русской историографии» стала передусім енциклопедією джерелознавства загальноросійської, в тому числі української історії на межі століть. «Перекази представляють первісне джерело історичного знання», -- це речення відкриває першу частину першого тому праці [12, C. 1].

Такий погляд на статус джерелознавства можна вважати надбанням позитивістського дискурсу історичної науки. Вона запровадила своєрідне ранжування джерел, поставивши на перше місце писемні, сформувала потужний інструментарій 'їх дослідження [13]. Але історіософська думка з тих часів значно просунулася вперед. Напрацьований у ХІХ -- на початку ХХ ст. науковий багаж уже був практично нездатний забезпечити потрібну методологію новіших джерельних досліджень. На це звертав увагу Ж. Ле Ґофф, ще в 1970-х рр. доводячи неспроможність традиційних істориків якісно досліджувати літературні, культурні та мистецькі джерела: «Важкі для історика ці документи. Використання більшості з них передбачає певну підготовку, технічну компетентність, якої історикові бракує. Скандальна спеціалізація університетів -- у Франції, а також у більшості інших країн -- не лише стоїть на заваді тому, щоб закласти основи проблемної міждисциплінарної науки, й робить майже неминучими невдачі, добрі апостоли яких, що зробили все, аби стати 'їй на перешкоді, згодом відверто з них же насміхаються. За такої спеціалізації нелегкі для подолання перепони ізолюють галузь історії, перешкоджаючи серйозним синхронним дослідженням» [14, C. 5].

Історичне джерелознавство

Наприкінці ХІХ ст. в умовах панування позитивістської парадигми усталилася й окрема наука -- історичне джерелознавство як важливий вихідний компонент досліджень минулого. Своєрідним її маніфестом можна вважати історіософську працю французьких учених Ш.-В. Ланґлуа та Ш. Сеньобоса «Вступ до вивчення історії» (1898 р.). Вони сформулювали категоричний постулат уже на початку книжки, послуговуючи переважно терміном «документи»: «Історію створюють документи. Документи -- це сліди, залишені думками та вчинками людей минулого. Серед думок і вчинків людей дуже мало таких, які залишають видимі сліди, і ці сліди, коли вони виникають, рідко бувають довговічними: достатньо випадковості, щоб 'їх стерти. Тому кожна думка та кожна дія, які не залишили слідів, прямих чи опосередкованих, або чиї видимі сліди зникли, втрачені для історії: 'їх наче й не було. Через брак документів історія величезних періодів минулого людства назавжди невідома. Адже документів ніщо не замінює: як немає документів, то немає історії» [15, С. 29]. У висновках ще раз було наголошено: «Історія -- це лише вживання до діла документів» [15, С. 253].

Використання такого терміна, менш ємного, на мій погляд, ніж «джерело», пов'язано зі специфікою 'їхньої праці -- в ній дійсно йшлося лише про писемні документи. Принагідно підкреслю, що у згаданій книжці французьких істориків майже повсюдно використано термін «document». Він не з'явився в російському перекладі, як помилково вважають деякі методологи історії та документознавці [див.: 16, С. 3]. Поняття «sources» також уживалося, але не часто, переважно синонімічно до основного терміна.

Вже наступного століття французька школа «Анналів» таку формулу оголосила «зашкарублою», оскільки за межами наукового дослідження виявилося надзвичайно багато різноманітних слідів людської діяльності впродовж тисячоліть: артефактів, візуальних, монументальних, речових джерел. Л. Февр писав, що суворе дотримання цієї формули призводить до непоправних втрат джерельної інформації: «[...] і раптом зникає проникливе спостереження над конкретними місцями, глибоке розуміння ближніх і далеких географічних зв'язків, дослідження слідів, залишених на олюдненій невпинною працею поколінь землі, починаючи з неоліту, коли визначалося, що мало залишатися лісом, а чому перетворитися на рілля, коли встановлювалися на прийдешні часи перші відомі історичні типи первісних людських інституцій» [17, С. 5].

Історичне джерелознавство формувалося впродовж другої половини ХІХ та всього ХХ ст. у статусі помічної (допоміжної, спеціальної), причому досить маргінальної науки (або ж комплексу таких наук) у лоні історичного знання. Вкупі з ним ішли інші «помічні» джерелознавчі дисципліни: археографія, архівознавство, дипломатика, палеографія, текстологія тощо. Французькі історики ХІХ ст. називали такі науки «супутники» («satelites») або «прислужниці» («ancillaires»). Основне 'їх завдання бачили у здобутті потрібної (саме потрібної -- визнане за непотрібне відкидається у шлак) «сировини» для творців історичного наративу, адже саме на це історики орієнтуються, це завжди було та є 'їхньою головною метою.

У XVIII ст. спостерігаємо дещо іншу картину, що примушує говорити про темпоральну складову в розвитку взаємин між істориком і джерелознавцем. От А.Л. Шлецер, який однією ногою стояв у тому столітті, а іншою -- вже у ХІХ, засвідчив такі зміни. На початку його наукової кар'єри джерелознавець мав, на його думку, перевагу над істориком, а наприкінці -- останній уже відчував зверхність щодо першого. Звертаючись до читачів, Шлецер наголошував: «[...] зауважте, я кажу про 1762-й рік, а не про 1800-й -- розчищати джерела, порівнювати списки або виправляти грамоти, тлумачити атаЈ /.гх°7^Ј7а (“одного разу сказав”, тобто цитати -- Г. П.) -- було нагальним питанням того часу. В ті часи дослідники у сфері історії, критики, навіть збирачі варіантів були елітою між істориками й задавали тон; але ті, які писали історію, перебували на задньому плані, їм навіть не снилося, що онуки їхні заволодіють виключно чеснотою та іменем істориків-мислителів» [18, С. 50].

Відповідно, за джерелознавцями закріпилася роль чорноробів, копачів, цегельників, які розробляють сирі поклади, формують цеглини для справжніх науковців. Згадаємо докори, що висловлювалися В. Антоновичу, котрий усю свою наукову діяльність присвятив джерельним пошукам. Автор першого ґрунтовного огляду його спадщини С. Томашівський висновував: «Антонович, хоч сам не звів більшої одноцїльної наукової будівлі; все таки багато зробив для улекшення того завдання иньшим» [19, C. 49]. Найвидатніший учень Антоновича М. Грушевський вирішив, що вчитель на останньому етапі свого життя врятувався від злободенної історії та політики втечею у другорядні (джерельні) вправи. Той нібито заглибився у «суто антикварські заняття» [20, C. 188], хоча насправді йшлося про активне опрацювання Антоновичем речових джерел, заняття нумізматикою, сфрагістикою та ін.

Але у визнанні за джерелознавством такого «сировинного» статусу криється дуже велика небезпека. Свого часу її красномовно описав один із «батьків» французької школи «Анналів» Л. Февр: «Стільки на полях історії каменів, вирубаних доброхітними мулярами, а потім залишених непотрібними на землі. Якщо архітектор з'явився, то нехай чекають без ілюзій -- маю думку, що, втікаючи з цих рівнин, усіяних розрізненим камінням, він пішов би будувати на вільному та порожньому місці. Маніпуляції, винаходи, тут чорнороби, там конструктори: ні. Творчість повинна бути всюди, щоб нічого з людської спадщини не було марно втраченим» [17, С. 7].

На мій погляд, основна різниця в підходах істориків наративістів і джерелознавців полягає в тому, що саме брати за основну найменшу одиницю, відправну точку дослідження. Коли перші заявляють, що відштовхуються від джерел, вони здебільшого кривлять душею. Адже насправді у джерелі їх цікавить винятково відбиття факту, події, процесу. Не йдеться про справжнє дослідження джерела з професійного погляду. Наративіст прагне суто до його препарування, вилучення з нього потрібної інформації в рамках свого дослідження.

Натомість джерелознавець зосереджений передусім на самому джерелі. Його дослідження спрямоване на з'ясування походження, побутування, зберігання. Але найголовніша увага прикута до вмісту джерела, досягнення його невичерпних глибин, осягнення самого контексту. В результаті цього так само отримується інформація, але зовсім іншого ґатунку. За справедливим зауваженням О. Яся, «у світлі постмодерністських стратегій учений-гуманітарій постає і як автор-транслятор тексту, і як читач-інтерпретатор» [21, C. 35].

Гроно «спеціальних джерелознавств»

Маємо всі підстави стверджувати, що поряд із загальновизнаним історичним джерелознавством існують менш відомі аналогічні науки / дисципліни в інших соціогуманітарних науках. Отже не тільки в лоні історії єдиної народилися джерелознавчі студії, хоча історія претендує саме на це. Впевнено почувається літературне джерелознавство, вже давно конституйоване в академічному дискурсі. Академічний Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка з 2004 р. видає фаховий щорічник «Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія». До проблем художньої літератури як джерела ще 1976 р. привертала увагу відома джерелознавиця Н. Миронець [22, С. 260]. А 1978 р. С. Білокінь захистив кандидатську дисертацію «Предмет та завдання літературного джерелознавства».

Можна стверджувати, що правове / юридичне джерелознавство вже стало предметом дослідження в межах правової галузі наук. У цьому напрямі працював, зокрема, дослідник пам'яток ранньомодерного часу К. Віслобоков [23--24]. Щоправда, правова наука має власне розуміння джерела. Туди, окрім пам'яток правової думки, потрапляють юридична практика і традиція: «Про джерела права говорять, перш за все, в сенсі факторів, які живлять появу і дію права. Такими виступають правотворча діяльність держави, воля народу і матеріальні умови життя суспільства. Про джерела права пишуть також в плані пізнання права і називають відповідно: історичні пам'ятники права, дані археології, чинні правові акти, юридичну практику, договори, праці юристів і т. д.» [25, C. 7].

Не буде зайвим згадати, що саме юристам завдячуємо першим науковим визначенням терміна «джерело» на теренах Російської імперії. Професор-правознавець із Казані М. Заґоскін наприкінці ХІХ ст. сформулював таку універсальну для всіх наук формулу: «Під джерелом ми розуміємо все те, що може дати нам можливість пізнання істини, розкриття якого є предметом даної науки, оскільки мета будь-якого людського знання -- відкриття істини. Виходячи з такого загального визначення, ми можемо окреслити поняття джерел історії даного народу як сукупність матеріалу, завдяки якому отримуємо ми можливість вивчати явища минулого життя цього народу в 'їх поступовому розвитку, і з'ясовувати закони, яким підпорядковувалося це останнє. Все те, що здатне послужити нам засобом до пізнання минулого життя народу -- чи будуть це письмові оповідання, рукописні документи й акти, усні перекази, твори усної та писемної літератури, давні та сучасні народні звичаї, законодавчі пам'ятки, рештки старовинного діловодства, речові пам'ятки (давні кургани, городища, могили, начиння, зброя, предмети одягу і прикраси тощо) -- тим самим набувають значення джерела до пізнання історії даного народу» [26, С. 129--130].

Таке розгорнуте визначення, універсальне й конкретизоване щодо історії загальної та історії права зокрема, безперечно, заслуговує на увагу. Навіть попри те, що в ньому яскраво віддзеркалено позитивістський підхід до науки.

Такою ж мірою можемо говорити про існування філософського, мистецького, культурологічного джерелознавства. З останнього маємо монографію дослідниці історії музичної культури України Л. Корній, де знаходимо таке визначення музичного джерелознавства: «Спеціальна галузь музикознавства, у межах якої вивчаються джерела, методологічні принципи їх пізнання, теорія і методика їх застосування в музикознавчих дослідженнях, а також структура і функціонування джерельної бази на різних історичних етапах» [27, C. 6].

Мовознавство виглядає максимально наближеним до джерелознавства. Мова -- найвагоміша, обов'язкова складова насамперед писемних документів. Так само вона присутня у візуальних, речових пам'ятках, на монетах, печатках, гербах, зброї тощо. Виходячи з цього, мовознавиця Н. Пуряєва вирішила охрестити археографію, науку з більш ніж 200-річним минулим, «лінгвістичним едиційним джерелознавством». Запропоноване нею визначення згаданого наукового напряму виглядає так: «Галузь лінгвістики, завданням якої є вивчення і публікація пам'яток писемності мовознавчого типу» [28, C. 94]. Навряд чи доцільно дискутувати щодо обґрунтованості такої думки. Як і розмірковувати, що саме малося на увазі під «пам'ятками писемності мовознавчого типу». Адже «Слово о полку Ігоревім» є водночас пам'яткою мови, літератури, історії, права, філософії, релігії, культури, військової справи та навіть зоології. Авторка посилалася на доробок мовознавців, зокрема авторів правил видання пам'яток української мови В. Німчука, М. Пещак, В. Русанівського. Такі напрацювання насправді дуже вагомі, засвідчують плідність синергетичних підходів у джерелознавстві назагал та археографії зокрема.

Отже маємо ціле гроно наук / дисциплін соціогуманітарної галузі знання, які ставлять перед собою суто джерелознавчі завдання. Кожна з них досліджує джерела (як специфічні, так і загальні) задля власних потреб. Поза сумнівом, кожна з них є складовою власної науки. Водночас марно сперечатися щодо 'їх спорідненості з джерелознавчою наукою. Адже працюють вони над тим самим об'єктом, орють той самий переліг і тим самим плугом, утім збирають різні врожаї.

Джерела -- сировина та гумус. «Помічний» чи фундаментальний статус?

Але повернімося до найбільш знаного -- історичного джерелознавства. Німецький історик Л. фон Ранке став натхненником і провідником «архівної революції» ХІХ ст. Він надзвичайно високо поціновував архівні документи, був навіть закоханим у них. Маємо його порівняння своїх відвідин джерельних сховищ із побаченнями, а власну працю там -- зі пробудженням «чарівних сплячих красунь». При всьому тому берлінський професор називав досліджувані джерела «сирою рудою», з якої ще треба «отримати в результаті щире золото» [цит. за: 29, С. 60--61]. Іншим разом він казав, що, працюючи в бельгійському архіві, «самотужки прокладав тунель у цій копальні», і видобув «масу невідомого сирого матеріалу» [30, С. 357]. Ранке навіть відділяв історію-науку від історіїмистецтва, вважаючи дослідження джерел першою, а творення на їх основі історичних наративів -- другою: «Історія відрізняється від усіх інших наук тим, що вона також є мистецтвом. Історія -- наука у сенсі збирання, знаходження, розуміння (джерел -- Г. П.); це мистецтво, тому що воно відтворює та зображує те, що знайдено і впізнано» [31, С. 33].

Відомий нідерландський історик і культуролог Й. Гейзинґа свого часу висловився ще категоричніше, назвавши джерела «гумусом» історієписання [32, С. 7--77].

Можна стверджувати, що такий помічний, вторинний статус джерелознавства та всього комплексу наук із дослідження джерел, призначених лише видобувати «сировинний ресурс», міцно вкоренився у свідомість сучасних українських дослідників. Причому йдеться не лише про, скажімо так, рядових науковців. Відомі вчені, котрі присвятили своє життя віднайденню першоджерел в архівах, бібліотеках, музеях (Я. Дашкевич, О. Купчинський, М. Котляр та ін.), вели мову про джерела як «цеглини», «підмурок» для історичних побудов. М. Котляр навіть рішуче висловився щодо джерелознавчих наук: «[...] саме фактор допоміжності визначає, головним чином, роль і місце кожної з них в історичній науці» [33, C. 82].

Найостаннішим свідченням цього стала нещодавня стаття сфрагіста В. Перкуна. Він, з одного боку, справедливо дорікає, що «ми після тривалого затишшя (1970-- 1980-ті рр.) на тлі й так не надто дієвих традицій у цій ділянці знань, не обговоривши поняттєвий апарат, місію, роль, значення, методологію, завдання допоміжних історичних дисциплін, уже на порозі XXI ст. заговорили проблему, не аналізуючи її, не осмислюючи» [34, C. 192]. З іншого боку, автор, користуючись досвідом і термінологією переважно польської (частково чеської та німецької) науки, намагається остаточно закріпити в нашому гуманітарному наукознавстві ставлення до всього комплексу джерелознавчих наук як до помічних / допоміжних. Назагал стаття демонструє суперечливість авторських підходів. Наполягаючи на допоміжності, вторинності всіх джерелознавчих дисциплін, він водночас закликає 'їх вийти зі «своєрідного наукового ґетто», зі замкненого кола ілюстративності: «Насправді цінність кожної дисципліни полягає також у вмонтуванні результатів наукових пошуків у загальний культурноісторичний контекст. У такому підході печатка, герб, монета, генеалогічне дерево не буде “ілюстрацією”, а насамперед текстом, конкретним візуальним текстом, який інсталюється у часово-просторовий та причинно-наслідковий контекст. І умовою реалізації цього завдання виступає зміщення акценту: метою вивчення є не стільки предмет, скільки крізь призму предмета входимо в дослідження структур довгого тривання -- економіки, політичної історії, соціальних страт, демографії, категорій часу, ментальних структур, уяви, релігійної свідомості, психоісторії, культурних кодів» [35, C. 157]. Але саме «допоміжність» прирекла 'їх на перебуванні в такому «ґетто». Визнання самостійного статусу цих наук, у широкому контексті джерелознавства, надає єдину можливість здійснити те, до чого закликає фахівець.

Висловлюються також побоювання, що визнання самостійного статусу джерелознавчих наук може негативно вплинути на 'їх розвиток. Сфрагіст В. Гавриленко навіть стверджував: «[...] виділення допоміжних дисциплін в окреме ціле може призвести до відособлення їх від історичної науки, розірвати між ними органічні зв'язки і, врешті-решт, перетворить вивчення допоміжних дисциплін у самоціль» [36, C. 17].

Цілком очевидно, що це -- лише безпідставні страхи. По-перше, нічого поганого не бачу, якщо дослідження джерел стане «самоціллю». Вони на це заслуговують. По-друге, новий статус усіх джерелознавчих наук не заперечує, а навпаки, сприятиме міждисциплінарним зв'язкам на новому, значно вищому рівні органічної співпраці фундаментальних наук.

На відміну від В. Перкуна, котрий веде мову загалом про всі «помічні» історичні дисципліни, ставлю перед собою інакше завдання. Воно полягає у спробі доведення самостійного, а не помічного статусу джерелознавства як окремої науки / циклу наук соціогуманітарного блоку. Такий цикл включатиме всі науки, пов'язані з дослідженням самого джерела. До речі, В. Перкун сам згадав наявні в німецькому (К. Бранді) та французькому (Ж. Ґленіссон) наукознавстві тенденції до визнання всіх джерелознавчих наук основними, фундаментальними («Grundwissenschaften»). Також він зафіксував обговорення в Польщі в березні 2018 р. пропозиції закріпити за ними всіма узагальнену назву -- джерелознавство [35, C. 197--198]. Але варто згадати і про конференцію в Німеччині на базі Мюнхенського університету ім. Людвіґа -- Максиміліана в лютому 2018 р. під промовистою назвою «Стан і перспективи розвитку фундаментальних історичних наук». К. Мертл у доповіді проаналізувала загальну ситуацію стосовно всіх історичних наук, окреслила дугу обговорення від виступу К. Бранді 1938 р. до дискусії 2015 р., констатувала критичність ситуації [37]. В Німеччині два роки тому друком вийшла колективна монографія, де декілька фахівців на загальному теоретичному рівні та конкретних прикладах порушують ту саму тему [38]. Це свідчить, що подібні ідеї не те що витають у повітрі, чекаючи на свій час, а вже вимагають конкретного втілення.

Тож ітиметься насамперед про джерело та його дослідження. А також не лише про історичне, а про загальне (теоретичне) джерелознавство і про науки, що нині є джерелознавчою складовою інших гуманітарних наук. Проблему внутрішньої структури самого джерелознавства поки залишаємо осторонь. Із цієї теми існують праці, на які можна послатися [див.: 39--40].

Унітарність джерела, кумулятивність дослідження: приклади

Легко побачити, що саме джерело, досліджене за допомогою історичного, літературного, культурологічного, мистецького інструментарію, методологічно лежить в основі такої синхронності. У сучасних умовах усвідомлення всеохопного значення сукупного наукового знання потрібно говорити про універсальність та / або навіть унітарність джерела. В такий спосіб формуються єдині засади для здійснення пошуку, здобуття, оцінювання й використання в різних соціальних практиках ретроспективних знань про саму людину та суспільство, створене нею. Будь-яка з наук, котрі трактують зазначену тематику, починається з окреслення й дослідження власної джерельної складової. Вона надзвичайно різноманітна та навіть строката. Але специфіка кожної окремої науки не суперечить вихідній унітарності цілої джерельної бази соціогуманітаристики. Пояснюється це дуже просто: будь-який артефакт, річ, пам'ятку літератури й мистецтва, скульптуру або гармату, церемонію та імпрезу тощо потрібно досліджувати в рамках відповідних конкретних наук. Проте джерело залишається тим самим, єдиним -- різними є погляди на нього.

Вичерпне дослідження джерела (якщо таке взагалі можливо, адже джерело практично невичерпне) можна здійснити тільки шляхом поєднання зусиль, методології та інструментарію багатьох наук. Є всі підстави стверджувати, що джерело -- продукт багатовимірної діяльності людського суспільства впродовж багатьох століть його існування. А тоді все, що виникло в минулому, можна розглядати як єдине величезне джерело, залишене людиною внаслідок свого існування на цій планеті. Дослідити його всебічно і ґрунтовно -- основне завдання науки, адже без знання про реальні результати діяльності людини в минулому неможливо осягнути сьогодення та рухатися в майбутнє.

Джерелознавчий підхід у міждисциплінарних і компаративних дослідженнях відіграє інтегруючу роль, з огляду на спільність та єдність фундаментальної джерельної основи більшості наук. Також у рамках джерелознавчої теоретичної концепції, яка спрямована на всебічне розкриття інформаційного потенціалу джерела як продукту багатовікової цілеспрямованої діяльності людини у суспільстві, проявляються можливості перспективної взаємодії соціогуманітарних, природничих, точних наук. Ідеться про «компліментарність» досліджень, тобто про взаємне доповнення студій зі згаданих наук [41, C. 202--203].

На додаток до такої «компліментарності» варто вести мову також про компаративізм, який набуває дедалі більшого поширення в гуманітарних студіях. Дослідник історичної думки О. Ясь підкреслив таку тенденцію: «[...] в епіцентрі сучасних порівняльних сюжетів опинилися не тільки процеси, структури, спільноти, держави, масиви фактів, серії пов'язаних і непов'язаних між собою історичних подій, а й мовні протоколи та наративні стратегії представлення минувшини. Навіть більше, порівняльні запити органічно ввійшли до дискурсивних практик і стратегій» [21, C. 35].

Дослідження джерела як єдиного цілісного (унітарного) феномена потребує застосування методології й інструментарію великого комплексу різноманітних наук до одного об'єкта дослідження. Наочним прикладом цього є широке залучення методів природничих і точних наук для різнопланового опрацювання артефактів, узагалі викопних решток та різноманітних залишків. Щобільше, джерелознавчий підхід у міждисциплінарних і компаративних практиках відіграє об'єднавчу роль, оскільки фундаментальна джерельна основа для більшості наук спільна, єдина. Настав час покласти на джерелознавство функцію комплекс - ного міждисциплінарного історико-антропологічного та соціального вивчення такого феномена.

Одна й та сама пам'ятка є джерелом досліджень у полі різноманітних соціогуманітарних, а подеколи також точних, природничих наук. Скажімо, дослідження «Слова о полку Ігоревім» від кінця XVIII ст. здійснювалося з історичного, мовного, літературного, філософського, військового тощо боків. Але це не призвело до розв'язання наявних проблем, спричинених відсутністю першоджерела. Йдеться про його точне датування, встановлення авторства, назагал висновку щодо автентичності пам'ятки. Натомість залучення для того природничого інструментарію, здійснене зоологом М. Шарлеманем, здається, надає можливість поставити крапку у двохсотлітній дискусії [див.: 42]. Ефект від подібного кумулятивного дослідження достатньо високий.

Вочевидь необхідно наблизитися до комплексного міждисциплінарного історико-антропологічного й соціального вивчення такого феномена. Плідними можуть бути порівняльні дослідження джерела у суміжних сферах різних наук, що визнається сучасним наукознавством за пріоритетні.

Кумулятивний / синергетичний ефект від такого комплексного й порівняльного опрацювання джерел очевидний і дуже результативний. Достатньо послатися на тривалу (1966--2017 рр.) видавничу серію «Пам'ятки української мови». В її рамках спільними зусиллями фахівців Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, Інституту мовознавства, Інституту української мови та Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України опубліковано 33 пам'ятки нашої історії, мови, літератури, релігії та культури XIII--XVIII ст. Упорядники (мовознавці В. Німчук, М. Пещак, В. Русанівський, В. Мойсієнко, І. Чепига, історики Г. Боряк, В. Поліщук, кодикологиня Л. Гнатенко та ін.) продемонстрували ставлення до таких пам'яток історії, культури, мови, релігійної думки, права як до цілісних / унітарних джерел, диференційований підхід до відтворення свідчень різних епох. Завдяки згуртованій праці фахівців різного гуманітарного профілю з їхнього дослідження згадана археографічна серія забезпечила всебічне розкриття специфіки українських джерел доби середньовіччя й ранньомодерного часу [див.: 43].

І навпаки. Вимушена відмова джерелознавців та археографів від співпраці з фахівцями-лінгвістами заважає розкриттю повного джерельного потенціалу документів Архіву Коша Нової Запорозької Січі. Як відомо, січова козацька громада мала широкі контакти різного рівня з південними і східними сусідами. В декількох томах цього корпусного видання було опубліковано документи османськотурецькою, чаґатайською, кримськотатарською мовами. Проте через відсутність фахових перекладів зміст цих важливих документів не розкрито. Тож вони залишаються практично невідомими для наукової спільноти в Україні й за її межами.

Розширення методологічної складової та інструментарію джерелознавства дозволяє вивчати не лише, й навіть не стільки, фізичний «текст», як «ментальний контекст», підтекст джерела. Саме джерело незалежно від форми стає «текстом», який підлягає комплексному дослідженню. Йдеться не тільки про те, що «записано між рядками» пам'ятки. Наприклад, сфрагіст В. Перкун привертає увагу до проблеми тісних зв'язків змісту документа та печатки на ньому. Він демонструє, що окреме дослідження цих двох видів джерел непродуктивне: «Коли йдеться про печатку, то часто залишається поза увагою документ, який супроводжує печатка, а саме -- не враховується його дипломатична складова: аналіз характеру документа, рівень його розвитку на момент виставлення на ньому сфрагісу, взаємин на лінії: сігілюм -- текст -- простір документа (виділення автора -- Г П.). Таким чином ми виключаємо з поля зору сфрагістики її дипломатичний аспект. Зрозуміти печатку як знак, і юридичний зокрема, можна тоді, коли сама печатка буде розглядатись у контексті розвитку документа» [44, C. 36].

Печатки з княжими знаками несли, окрім юридичної, функцію ідентифікації їхніх власників шляхом невербальних засобів -- зображення знаків та емблем, патрональних святих тощо. Подібні знаки вербалізувалися лише шляхом знання й розуміння індивідом сталих у минулому суспільних комунікацій. Ідеться про комплекс таких знаків і символів, які оточували людину. Причому печатка, на відміну від письмового документа, що міг бути створений постфактум, пізніше редагований і виправлений, віддзеркалювала події, так би мовити, «в реальному часі». «Печатка наче консервує подію у часовій капсулі», -- як справедливо зазначив сфрагіст О. Алфьоров [45, C. 21].

Аналогічні властивості мали князівські вірчі знаки, що видавалися дружинникам при виконанні ними доручень володаря, свинцеві молівдовули, які привішували до грамот тощо.

Окрім того, печатка разом зі своїм оточенням (матеріал, зображення, віск, нитки для привішування) набуває ознак витвору мистецтва. Відповідно, вона має оцінюватися з естетичного та мистецького поглядів, із використанням мистецтвознавчого інструментарію. Утім, це рівною мірою характерно і для писемних джерел, артефактів, зброї, знарядь праці, монументальних й інших речових джерел.

Епіграфічні пам'ятки, печатки, монети, монументальний живопис, архітектурні об'єкти тощо -- всі ці матеріальні речі від античності й до сучасності завжди мали в основі, окрім необхідної функціональності та естетичності, ще й інформаційно-меморіальну складову. Тому все те, що пов'язано з людиною, має перспективи стати важливим джерелом для комплексних соціогуманітарних досліджень. Чим менше збереглося від різних епох писемних пам'яток, тим більшого значення в інформаційному плані для дослідника набувають джерела візуальні, невербальні -- живопис, архітектура, графіті, діпінті, монети, медалі, печатки.

Наприклад, оформлення декоративного убрання християнського храму завжди мало в основі складений канон, який отці церкви називали «Біблією для неписемних». В ілюстративному невербальному полі до вірян доносилося те, чого вони не могли прочитати. Проте монументальний живопис ставав зрозумілим тільки в комплексі з розповіддю священника, переживаннями слухачів. Останні нерідко доповнювали цей сакральний простір додатковими джерельними складовими -- видряпували на стінах храму графіті. В них молилися, пояснювали сюжети зображення, малювали карикатури, додавали підрахунки тощо. Так формувався своєрідний духовний світ, який лежав в основі мотивації 'їхніх учинків, дій. Французький історик Ж. Ле Ґофф говорив про віддзеркалення образно-уявних і символічних вимірів середньовіччя в монументальних джерелах: «Про символічне можна говорити лише тоді, коли йдеться про причетність певного досліджуваного об'єкта до глибинної системи цінностей -- історичної або ідеальної. Французькі королі з королівських порталів кафедральних соборів є актуалізацією царів Юдеї (або ж навпаки). Готична скульптура жінки з зав'язаними очима є емблемою синагоги» [14, C. 4].

Ж. Ле Ґофф привертав увагу також до образно-уявного сенсу всіх середньовічних джерел, починаючи з писемних. Він писав, наполягаючи на необхідності всебічного 'їхнього дослідження: «Документи, з якими працює історик, можуть, безперечно, нести відбиток образного мислення. Навіть найпрозаїчніша як за своєю формою, так і за своїм змістом грамота може прочитуватися в образних категоріях. Пергамент, чорнило, письмо, печатки тощо дають щось більше, аніж просто уявлення про культуру, адміністрування, владу. Образні категорії писаного документа не такі самі, як образні категорії усного мовлення, пам'ятника, малюнка. Формули вступної частини документа, завершальної його частини, датування, список свідків, не кажучи вже про самий текст, не менш, ніж описані в ньому конкретні ситуації, відбивають образні уявлення про владу, суспільство, час, правосуддя тощо» [14, C. 5].