Сучасне джерелознавство: статус і роль в українській соціогуманітаристиці

Те саме стосується монет, які слугували засобом візуалізації леґітимності правителя, а нині подеколи виявляються єдиним джерелом інформації про нього.

Зміна поколінь, що тягла за собою істотні видозміни світосприйняття, часто призводила до втрати або ж до хибного розуміння комунікативно-меморіальної функції речей. Вони розглядались уже з інших позицій, у зовсім відмінній системі ідейних координат та цінностей. Це явище є закономірним розвитком історичного процесу, який викликав занепад саме вербальної складової матеріальних комунікацій. До нашого часу збереглася тільки матеріальна складова. Проте джерелознавство повинно повернути до наукового дискурсу такий вагомий компонент. Тут варто говорити про засвоєння даною наукою герменевтичної методології й інструментарію. Те, що зазвичай називається історичною герменевтикою, насправді є герменевтикою джерелознавчою [див.: 46--47].

Нагальним завданням сучасного дослідника є пошук тієї втраченої вербальної складової, яка надає мову мовчазним пам'яткам архітектури, монументального живопису, зброї, печаткам, монетам, гербам, графіті тощо саме в тих категоріях, які були зрозумілими 'їх сучасникам. Звичайно, такий підхід може стати продуктивним лише у випадку, коли дослідник застосує міждисциплінарний інструментарій. Варто згадати й дані точних наук, таких, як фізика, хімія, математика. Цінними є результати наукової реставрації, рентгенівського аналізу та інших фізичних процедур, яким піддаються артефакти, застосування спектрального аналізу до матеріалів, з яких виготовлені речові джерела тощо. За такого комплексного міждисциплінарного підходу розрізнені та, на перший погляд, малопов'язані між собою пам'ятки створюють загальнокультурний історичний контекст, який дозволяє робити ширші висновки й узагальнення в галузі соціогуманітарного знання.

Саме такою міждисциплінарною наукою покликано стати джерелознавство у своєму широкому контексті -- не прикладний, а саме його фундаментальний теоретичний напрям, що має розробити загальні форми та методи використання різних видів джерел у не менш різноманітних напрямах наукових студій у галузі соціогуманітаристики.

Сучасні обрії й виклики

Відновлення державної незалежності України 1991 р. заклало сприятливі умови для повноцінного розкриття джерельної бази минулого та сучасного нашої країни. Національні джерела потребують очищення від фальсифікацій, спотворень, ідеологічних нашарувань, яких зазнали за імперських і радянських часів. Створюється сприятлива атмосфера для розвитку власне українського джерелознавства, поза російською імперською парадигмою зверхності, винятковості, провіденціалізму. Тому серед актуальних проблем його подальшого розвитку на перше місце висувається необхідність позбавлення від провінційності, меншовартості, другосортності, що нав'язувалися впродовж ХІХ та ХХ ст. Нагальною є потреба в теоретико-методологічних дослідженнях із джерелознавства з урахуванням усіх досягнень науки в Україні та за її межами.

Подальший розвиток джерелознавчої науки також стикнувся з сучасними викликами глобального інформаційного суспільства, що призводять до справжнього «інформаційного вибуху». Стався черговий «поворот» у гуманітарних науках, практично досі не оцінений [див.: 48].

Перший із таких викликів визначений надзвичайними масштабами наповнення самої джерельної бази. Про події Х--ХІІІ ст. на сучасних українських землях, наприклад, розповідає дуже обмежена кількість писемних, певна група монументальних і зображувальних, помірна кількість речових джерел. Натомість події недавнього минулого й особливо сучасності віддзеркалено у справжньому всесвіті писемних, аудіовізуальних, віртуальних, монументальних, речових, усних, цифрових джерел.

Із цим пов'язаний другий виклик, спричинений значною трансформацією видового репертуару джерел. Вони дедалі більше набирають незвичної для класичного джерелознавства форми. Це величезні за обсягом і практично неосяжні за змістом комплекси статистично-облікових джерел, різноманітна планово-звітна документація, офіційні бази даних, різноманітні реєстри (виборців, військовозобов'язаних, власників майна, платників податків, отримувачів банківських кредитів тощо). В них закодована значна інформація, практично недоступна для дослідження усталеним у минулих століттях інструментарієм історичного джерелознавства.

Згаданий інструментарій можливо було застосовувати для дослідження об'єктів, що мають фізичний опис. Натомість нині існують об'єкти (джерела) з описом віртуальним, а навіть ментальним. Джерелознавству ХХІ ст. потрібно зосередитися на методології та інструментах опрацювання саме таких носіїв ретроспективної й сучасної інформації.

Третій виклик пов'язаний із сучасним станом загального наукового знання. Модерні тенденції розвитку соціогуманітаристики змушують розширювати її джерельну базу. З другої половини ХХ ст. європейська та північноамериканська історіографія опанувала цілий спектр нових методологічних підходів, як-от лінгвістичний, культурний, антропологічні повороти, постпозитивізм і постмодернізм, культурна історія, глобальна та мікроісторії, історія повсякдення, Тендерна, усна історія, дослідження історичної пам'яті тощо. Кожен із таких напрямів базується на специфічних джерелах, котрі, як правило, раніше залишалися поза увагою дослідників. Або ж надає можливості іншого прочитання, усвідомлення і трактування вже відомих джерел. Це змушує розширювати джерельну базу, розглядати як джерело всі залишки людської діяльності. Це вимагає оновлення методологічних підходів до їх пошуку й аналізу, розробки нових методів інтерпретації [див.: 49]. Важливими, особливо в новій соціальній та економічній історії стали квантитативні методи, що в українській соціогуманітаристиці застосовуються поки що вкрай рідко.

Від часу появи інноваційної праці Е. Ле Руа Ладюрі (1967, 1983, 2004 рр.) [50], поняття «джерела» поширюються також на неантропогенні (фізичні, природні) явища і процеси. Їх істотний вплив на людину змушує нас до такого розширення його змістового наповнення. Окрім традиційного радіокарбонового аналізу й дендрохронологічної методики, все ширше для збільшення поля джерелознавчих досліджень застосовуються дані рентТенівських обстежень, інформація ДНК, висновки судової та медичної експертизи, астрономічні спостереження. Важливим джерелом для особистісних досліджень є судово-психіатричні методи, наприклад аналіз почерку (графологія); медичні картки, історії хвороби, що зумовлює залучення до джерелознавчого аналізу також медичних знань. Таким чином джерелознавець уже змушений володіти певним інструментарієм точних і природничих наук.

Особливого підходу вимагають джерела усної історії. Фахівці визначають 'їх як «дію із запису розмови з людьми, які оповідають щось цікаве, та подальший аналіз 'їхніх спогадів про минуле» [51, С. 6]. Своє завдання шотландська дослідниця Л. Абрамс якраз бачила в тому, щоб перетворити таку практику на наукову теорію. У центрі згаданої науки лежить інтерв'ю -- як джерело й водночас комунікативна дія, котра «вимагає, щоб ми знайшли шляхи розуміння не лише того, що (тут і далі виділення в оригіналі -- Г. П.) сказане, але також як воно сказане, чому воно сказане і що це означає» [51, С. 6]. Отже джерело усної історії -- інтерв'ю. Його всебічне дослідження стає основним завданням науки. Але не тільки.

Засадничою особливістю усноісторичних джерел є різноманітна форма (письмові, аудіовізуальні записи інтерв'ю), залежність від поставлених запитань та самої атмосфери опитування, унікальність змісту, потреба у спеціальній підготовці інтерв'юера, який водночас виступає співтворцем джерела та його інтерпретатором, специфічні засоби його розшифрування. Щобільше, піонери усноісторичних досліджень на пострадянському просторі вважають за джерело саму практику створення інтерв'ю: «[...] вона стала не тільки поширеним методом польової роботи, застосовуваним у рамках різноманітних дисциплін і напрямків соціогуманітарного знання, але й важливим джерелом для аналізу найширшого спектра питань, орієнтованих на вивчення як колективних і групових структур та процесів, так і приватного, особистісного досвіду, індивідуалізованих стратегій і практик» [52, C. 173].

Така констатація повною мірою підкреслює наявність проблемного поля в усноісторичному джерелознавстві. Привертає увагу той напрям конструювання історії на базі усних свідчень очевидців, який називають наративним або текстуальним. В основі його, за визначенням фахівців, вивчення самого оповідання свідка, «його мови, тематичних і сюжетних характеристик, послідовності й асоціативного ряду викладених подій і епізодів» [52, C. 181]. Очевидним видається, що наукова критика усноісторичних джерел ще далеко не так розвинена, як традиційних.

Поява та повсюдне поширення найсучасніших цифрових джерел стало для джерелознавства, насамперед вітчизняного, повною несподіванкою. Можна стверджувати, що цей феномен ще взагалі не усвідомлено. Досі не маємо його визначення, як і методологічного окреслення специфіки такого виду джерел [див.: 53]. Натомість вона очевидна: віртуальна, а не фізична форма самого джерела, потенційна нестабільність у цифровому середовищі, легка вразливість, можливість втручання у вміст джерела, причому часом навіть неусвідомлена, зміни форми, повна залежність від технічних засобів відтворення тощо. Ще не розв'язана проблема, чи є самі згадані раніше інформаційно-пошукові системи, які містять у собі різноманітні дані та інструментарій здійснення пошуку, також певним видом цифрових джерел? Або ж слід уважати 'їх суто довідковими, помічними системами, єдине призначення котрих -- полегшення пошуку змістовної інформації.

Не можна обійти увагою проблему нового прочитання, нового погляду на, здавалося б, давно відомі писемні документи. Насамперед ідеться про актові судові джерела, які у другій половині ХІХ ст. вважалися найправдивішими, неспростовними, такими, що за визначенням не вимагали глибокої наукової критики. В. Антонович, котрий тоді опублікував чи не найбільшу кількість подібних документів, практично не застосовував до них свого критичного інструментарію, відточеного на інших видах джерел. Сучасники підтримували його. Наприклад, С. Томашівський пояснював ситуацію тим, що таке джерело, як офіційні акти, нібито взагалі не потребує критики: «Антонович уживає передівсїм актового матеріялу, який найменше з усїх родів жерел вимагає попереднього критичного оброблення, бо належить уже своїм характером до найпевнїйших (акти самі себе багато контролюють)» [19, C. 51].

Із погляду сучасного джерелознавства подібна заява виглядає просто наївною. В науці не може бути зон поза критикою. Відповідно, у джерелознавстві -- джерел, котрі не потрібно оцінювати з позиції 'їх об'єктивності чи автентичності, завдань створення. Це повною мірою стосується офіційної, у цьому випадку актової, документації. Таку думку доводить на власному багаторічному досвіді вивчення ранньомодерних судових актів Н. Старченко. Вона визначає судовий акт «непевним свідком». Отже це не беззастережний відбиток реальності, а змагальний джерельний конструкт, у створенні якого рівною мірою брали участь сторона звинувачення та захисту, а також діловодна служба, яка фіксувала судовий процес [54].

Інноваційного підходу вимагають також такі традиційні, стабільні артефакти, як, наприклад, зброя. Існують дослідження артилерії, арсеналу важкого озброєння, здійснені зброєзнавцем О. Мальченком. У його монографії з промовистою назвою «Інформаційний потенціал гарматних стволів XV -- початку XIX ст.» зазначено, що для дослідження обрано «власний варіант історичного джерела, переповненого антропологією -- вогнепальну артилерію XV -- початку XIX ст. Її інформаційний потенціал і буде об'єктом нашого дослідження, явищем, суто мисленнєвою конструкцією, яка проявляється у цілком конкретних (предметних) речах, здатних для прочитання, обчислення та вимірювання (матеріал, форма, емблеми, епіграфіка і декор)» [55, C. 5]. Автор визначає специфіку джерельного вмісту предмета дослідження: «Оскільки гармати -- феномени доволі “мовчазні”, то вони, переважно, позбавляють нас необхідності інтерпретації брехні документального джерела. Хоча давня гармата, особливо декорована, також, без сумніву, може вважатися “хитрим текстом”. У такому сенсі ця робота -- спроба систематизації й інтерпретації джерельного тексту гармат» [55, C. 6].

Виклики воєнного часу

Змушений говорити про ще один, політичний чи навіть воєнний виклик сьогодення. 10-літня війна з Росією довела, що джерелознавство перебуває зовсім не на марґінесі актуальних проблем. Йому визначено місце у самому осерді нинішнього конфлікту між істиною та брехнею, правом справедливості і правом брутальної сили, демократією й тоталітаризмом. Адже ця війна ведеться не тільки за територію, незалежність, демократію. Це також війна за історію, за усвідомлення минулого та конструювання майбутнього.

Глибоко проаналізовано всі аспекти впливу війни за свободу проти насилля у статті В. Смолія та О. Яся. Позначені там і проблеми спеціально джерелознавчого сенсу. Зокрема йдеться про «очевидне звуження культурного простору гуманітарія внаслідок обмеженого доступу» до національних інформаційних ресурсів, абсолютну недоступність архівних, бібліотечних, музейних скарбів країни-агресорки -- тих скарбів, які впродовж кількох століть цілеспрямовано вивозилися з України. Влучно окреслено також протилежний процес: «[...] російсько-українська війна є війною цифрової, мережевої, віртуальної доби. Вона кидає новітні виклики на полі історичного джерелознавства, архівістики, бібліотекой документознавства, у низці інших сфер. Навіть більше, евристичні програми гуманітаріїв волею-неволею мають залучати найширше коло електронних джерел і веб-ресурсів, а також запропонувати новітні прочитання й інтерпретації відомих текстів, що вже досить давно циркулюють у науковому обігу. Це видається очевидним трендом на тлі ускладнення та обмеження доступу до джерельних комплексів» [56, C. 64].

Відомі науковці підбили загальний підсумок: «[...] воєнний час гостро затребував дослідницькі стратегії та методики на ниві джерелознавства і спеціальних галузей історичної науки, пов'язані з реагуванням на виклики цифрової й віртуальної сучасності, як-от циркуляція, кодифікація е-версій джерел, уведення веб-елементів до наукового апарату, своєрідна технізація та віртуалізація наукової мови тощо» [56, C. 65]. А також підкреслили: «Зазначені виклики та проблеми з особливою гостротою постали перед українською соціогуманітаристикою воєнної доби, позаяк феномен інтерсуб'єктивності й інтерактивності соціальних мереж як масових комплексів е-джерел сполучився з очевидними ворожими діями у Всесвітній мережі. Це виявляється в спотворенні й фальсифікації дописів і візуальних свідчень, інформаційних вкиданнях (фейки) тощо. Такою є багатоманітна та жорстока реальність російсько-української війни як масової війни цифрової, віртуальної, інформаційної та глобальної доби» [56, C. 65].

Виклики воєнної доби та цивілізаційного протистояння у царині джерелознавства проявляються, крім того, в археографічній практиці. Разом із військами Росія кидає в бій проти України опубліковані джерела, завдання яких -- виправдання агресії. Минулого року, наприклад, був оприлюднений збірник джерел під назвою «Об историческом единстве русских и украинцев: Документы». Його надзавданням було проілюструвати історичними джерелами тези відомої статті президента РФ В. Путіна з такою самою назвою. Спроба виявилася невдалою, незграбною, навіть абсурдною за визначенням. Відома в археографії ситуація, що називається «опір матеріалу», призвела до того, що наведені у збірнику джерела здебільшого ніяк не підтверджували згадані тези, мали до них дуже опосередковане відношення, або навіть засвідчували протилежне. До того ж видання стало прикладом рідкісного сервілізму російських археографів, нечуваного навіть за сталінської доби. Кожен розділ цього псевдонаукового збірника відкривається тезою зі статті очільника Російської Федерації, яку мали підтверджувати наведені джерела.

Така ситуація засвідчує, що наші археографи мають вести бій з агресором на такій ділянці. Фахівці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України доводять це своєю практикою. Достатньо лише згадати підготовлені останнім часом збірники документів, які змістовно підважують імперську міфологему «Новоросії» [57--58].

Отже роль джерелознавства на сучасному етапі -- не лише суто наукова. Агресор зазіхає не просто на наші території. Об'єктом його нападів стають також наші джерела, які він знищує, грабує, спотворює, намагається використати проти нас. Тому ведемо бої за джерела. Маємо академічними засобами дати рішучу відповідь.

Нагальні потреби

Всього наведеного, на мій погляд, цілком достатньо для того, щоб спростувати поширену думку з визнанням за джерелознавством статусу «допоміжної дисципліни». Навпаки, згадана наука належить до числа формуючих, визначальних, фундаментальних наук соціогуманітарного циклу. Джерелам, які становлять основу будь-якого дослідження в усьому їх колі, варто відвести роль не «сировини», а головного, фундаментального компонента таких досліджень. Джерело потребує, з одного боку, визнання своєї унітарності незалежно від того, інструменти яких наук запроваджено для його вивчення. З іншого боку, вкрай необхідним стає його вивчення з найрізноманітніших сторін, часом навіть неочікуваних. Об'єднання задля цього методології та інструментарію не лише соціогуманітарних, але й точних, природничих наук здатне інспірувати кумулятивний ефект, спрямований на максимальне розкриття вмісту і значення джерела. Роль сучасного джерелознавства, таким чином, полягає в максимальному застосуванні напрацювань різних наук до дослідження свого об'єкта; засвоєнні новітніх та інноваційних підходів до традиційних і нетрадиційних джерел; визнанні існування у джерелі не тільки матеріальної, але й нематеріальної складової (ментальний підтекст) із можливістю її розкриття; зосередженні на специфіці дослідження сучасних цифрових джерел і джерел у цифровому форматі; запровадженні новітніх цифрових технологій для найповнішого розкриття інформаційного потенціалу джерел.

Наприкінці наведу знакову, на мою думку, цитату з наукознавчої праці нідерландського фахівця Р. Бода: «На історію гуманітарних наук можна дивитися як на постійні пошуки принципів і моделей, як і 'їхньої формалізації -- як ми це зробили в цій книжці, але й як на постійний процес звільнення від нав'язаних рамок мислення» [59, C. 331]. Саме таке завдання -- пошуку принципів і нових моделей, звільнення від нав'язаних традиційних рамок усвідомлення джерелознавства як помічної історичної дисципліни -- намагається виконати ця стаття. За всієї поваги до колег-істориків закликаю відмовитися від свого «історичного імперіалізму» (термін А. Аджепонґа [2]) по відношенню до джерелознавства, погодитися визнати його самостійною та, більш того, фундаментальною наукою гуманітарної галузі знання.

References

1. Busci, V.T. (Ed.). Velykyj tlumachnyi slovnyk suchasnoi ukrainskoi movy. Kyiv; Irpin, 2005 [in Ukrainian]. [Великий тлумачний словник сучасної української мови. В.Т. Бусел (уклад., гол. ред.). Київ, Ірпінь: Перун, 2005. 1728 с.].

2. Adjepong, A. Historical Imperialism in Science: A Theory of the Relations between History and Other Disciplines. International Journal of History and Cultural Studies. 2018. 4 (1): 10-46.

3. Dahlmann, F.C. Quellenkunde der deutschen Geschichte nach der Folge der Begebenheiten fur eigene Vortrage des deutschen Geschichte. Gottingen: Dieterichsche Buchhandlung, 1830. 69 S. [in German].

4. Schlozer, A.L. Probe russischer Annalen. Bremen; Gottingen: Verlage G.L. Forsters, 1768. 235 S. [in German].

5. Schlozer, A.L. Нестор. Russische Annalen in ihrer Slavonischen Grund Sprache: verglichen, ubersetzt und erklaret von August Ludwig Schlozer D. Hofrath und Professor in Gottingen. Thl. 1: Allgemeine Einleitung in die alte Russische Geschichte, und in die Nordische Geschichte uberhaupt. Gottingen: Heinrich Dieterich, 1802. 143 S.; Thl. 2: Rufilands VorGeschichte. Entstehung des russischen Stats. Erster GrosFurst Rurik, bis zu dessen Tod im J. 879. Allgemeiner Plan, die russische Annalen kritisch zu behandeln. Gottingen: Heinrich Dieterich, 1802. 374 S.; Thl. 3: Oleg, vom J. 879-913; zweiter GrosFurst und zweiter Stifter des Russischen Reichs. Gottingen: Heinrich Dieterich, 1805. 368 S.; Thl. 4: Igor, dritter GrosFurst, vom J. 913-945. Gottingen: Heinrich Dieterich, 1805. 179 S.; Thl. 5: Die heil. Olga, ReichsVerweserin; der IVte GrosFurst Sviatoslav, und der Vte Jaropolk: zusammen vom J. 945 bis 980. Gottingen: verlegt von Vandenhoek und Ruprecht, 1809. 251 S.[in German].

6. Nestor. Russkie letopisi na drevleslavenskom jazyke, slichennye, perevedennye i obiavlennye Avgustom Ludovikom Shletserom. Ch. 1. Saint Petersburg, 1809. 476 s. [in Russian]. [Нестор. Русские летописи на древлеславенском языке, сличенные, переведенные и объясненные Августом Лудовиком Шлецером. Ч. 1. Санкт-Петербург, 1809. 476 c.].

7. Semler, J.S. Versuch den Gebrauch der Quellen in der Staatsund Kirchengeschichte der Mittler Zeiten zu erleichtern. Halle: J.J. Gebauer, 1761. 160 S. [in German].

8. Polishchuk, V.V. Nevidomyi namisnyk kyivskykh voevod Semen Hrynkovych ta analiz aktu na prodazh s. Hlevakhy Sviato-Mykhailivskomu Zolotoverkhomu monastyriu v 1563 r. Ukrainskyi arkheohrafichnyi shchorichnyk: Nova seria. Kyiv. 2020. 23/24: 165-202 [in Ukrainian]. [Поліщук В.В. Невідомий намісник київських воєвод Семен Гринькович та аналіз акту на продаж с. Глевахи Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирю у 1563 р. Український археографічний щорічник: Нова серія. Київ, 2020. Вип. 23/24. С. 165--202].

9. Antonovych, V.B. Kurs lektsii z dzhereloznavstva 1880--1881 / O. Vasyliuk (upor.), I. Butych (nauk. red.) Kyiv, 1995 [in Ukrainian]. [Антонович В.Б. Курс лекцій з джерелознавства 1880--1881. О. Василюк (упор.), І. Бутич (наук. ред.). Київ, 1995. 108 с.].

10. Antonovych, V.B. Lektsii z dzhereloznavstva. M.P. Kovalskyi (red.). Octroh; New York, 2003 [in Ukrainian]. [Антонович В.Б. Лекції з джерелознавства. М.П. Ковальський (ред.). Острог, НьюЙорк, 2003. 382 c.].

11. Melnyk-Antonovych, K.M. Do vydanna 1 tomu tvoriv V. Antonovycha. Antonovych V Tvory. K.M. Melnyk-Antonovych (red.). T. 1. Kyiv, 1932: XLIX--L [in Ukrainian]. [Мельник-Антонович К.М. До видання 1 тому творів В. Антоновича. Антонович В. Твори. К.М. Мельник-Антонович (ред.). Т. 1. Київ: ВУАН, 1932. С. XLIX--L].

12. Ikonnikov, V.S. Opyt russkoj istoriografii. T. 1. Кп. 1. Kiev, 1891 [in Russian]. [Иконников В.С. Опыт русской историографии. Т. 1. Кн. 1. Киев, 1891. 880 c.].

13. Bohdashyna, O.M. Pozytyvizm v istorychnii nautsi v Ukraini: suchasni obrazy klasychnoi modeli istoriopysannia. Pozytyvizm: refleksii shchodo klasychnoi modeli istoriopysannia. Mat. kruhloho stolu (Kharkiv, 29.11.2016). Kharkiv, 2016: 5-12 [in Ukrainian]. [Богдашина О.М. Позитивізм в історичній науці в Україні: сучасні образи класичної моделі історіописання. Позитивізм: рефлексії щодо класичної моделі історіописання: Мат. круглого столу (Харків, 29.11.2016). Харків, 2016. С. 5--12].

14. Le Goff, Zh. Seredniovichna uava. Esei. Lviv, 2007 [in Ukrainian]. [Ле Ґофф Ж. Середньовічна уява. Есеї. Львів: Літопис, 2007. 348 c.].

15. Langlois, Ch.-V., Seignobos Ch. Introduction aux etudes historique. Paris: Ed. Kime, 1992. 284 p. [in French].

16. Bezdrabko, V.V. Do pytannia evolutsii nauky pro dokument, abo Odyn siuzhet z istorii dzhereloznavstva ta formuvannia peredumov dokumentoznavstva. Bibliotekoznavstvo. Dokumentoznavstvo. Informolohiia. Kyiv, 2011. 1: 8-16 [in Ukrainian]. [Бездрабко В.В. До питання еволюції науки про документ, або Один сюжет з історії джерелознавства та формування передумов документознавства. Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. Київ, 2011. № 1. С. 8--16].

17. Febvre, L. Combats pour L'Histoire. Paris: Libr. Armand Colin, 1992. 520 p. [in French].

18. August Ludwig Schlozer's offentliches und privat-Leben, von ihm selbst beschrieben. Erstes Fragment. Aufenthalt und Dienste in Russland, von J. 1761 bis 1765. Literar-Nachrichten von Russland in jenen Jaren. Gottingen, 1802. 314 S. [in German].

19. Tomashivskyi, S. Volodymyr Antonovych. Yoho dialnist na poli istorychnoi nauky (z nahody yuvileiu). Lviv, 1906 [in Ukrainian]. [Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки (з нагоди ювілею). Львів: Друк. НТШ, 1906. 60 с.].

20. Hrushevskyi, M. Volodymyr Antonovych. Osnovni idei yoho tvorchosti i diialnosti. Hrushevskyi M. Tvory: u 50-ti tomakh. Lviv, 2007. T. 8. M. Kapral, V. Feloniuk (upor.) [in Ukrainian]. [Грушевський М. Володимир Антонович. Основні ідеї його творчості і діяльності. Грушевський М. Твори: у 50 т. Львів, 2007. Т. 8. М. Капраль, В. Фелонюк (упор.). 756 с.].

21. Yas, O. Komparatyvni istorii: instrumentalni mozhlyvosti, porivnialni perspektyvy ta piznavalni limity: Analit. zapyska. Kyiv, 2023 [in Ukrainian]. [Ясь О. Компаративні історії: інструментальні можливості, порівняльні перспективи та пізнавальні ліміти: Аналіт. записка. Київ: Інститут історії України НАН України, 2023. 50 с.].

22. Myronets, N. Dzherela istorychnoi pamiati. Kyiv, 2008 [in Ukrainian]. [Миронець Н. Джерела історичної пам'яті. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 2008. 400 с.].

23. Vislobokov, K.A. Problemy dzhereloznavstva istorii ukrainskoho prava. Archivy Ukrainy. Kyiv, 2002. 1-3: 24-34 [in Ukrainian]. [Віслобоков К.А. Проблеми джерелознавства історії українського права. Архіви України. Київ, 2002. № 1-3. С. 24--34].

24. Vislobokov, K.A. Do pytania pro kontseptualni osnovy dzhereloznavstva istorii prava. Pravova derzhava: Shchorichnyk nauk.prats. Kyiv, 2010. 21: 33-44 [in Ukrainian]. [Віслобоков К.А. До питання про концептуальні основи джерелознавства історії права. Правова держава: Щорічник наук. праць. Київ, 2010. Вип. 21. С. 33--44].

25. Borshchevskyi, I.V. Forma (dzherelo) prava: teoretychno-pravova sutnist poniattia. Pravova derzhava. Odesa, 2006. 21: 6-11 [in Ukrainian]. [Борщевський І.В. Форма (джерело) права: теоретично-правова сутність поняття. Правова держава. Одеса, 2016. № 21. С. 6--11].

26. Zagoskin, N.P. Istoria prava rossiyskogo naroda: Lektsii i issledovania po istorii russkogo prava. T. 1. Kazan, 1899 [in Russian]. [Загоскин Н.П. История права российского народа: Лекции и исследования по истории русского права. Т. 1. Казань, 1899. 528 c.].

27. Kornii, L. Dzhereloznavstvo istorii ukrainskoi muzychnoi kultury. Kyiv; Nizhyn, 2019 [in Ukrainian]. [Корній Л. Джерелознавство історії української музичної культури. Київ: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського; Ніжин, 2019. 312 c.].

28. Puriaeva, N.V. Ukrainske linhvistychne edytsiine dzhereloznavstvo. Ukrainska mova. 2: 94-105 [in Ukrainian]. [Пуряєва Н.В. Українське лінгвістичне едиційне джерелознавство. Українська мова. 2019. № 2. С. 94--105].

29. Boldt, A.D. Leopold von Ranke: A Biography. Routledge; London; New York, 2019. 379 p.

30. Ranke, L. Neue Briefe. B. Hoeft, H. Herzfeld (ed.). Leipzig; Frankfurt am Main, 1949. XXXII, 778 S. [in German].

31. Ranke, L. The Theory and Practice of History. G.G. Iggers and K. von Moltke (ed.). W.A. Iggers, K. von Moltke (trans.). Indianapolis; New York: Bobbs-Merril Co., 1973. 522 p.

32. Huizinga, J. Aufgaben der Kulturgeschichte. Wege der Kulturgeschichte. Studien von J. Huizinga. Munchen: Drei Masken Verlag, 1930: 7-77 [in German].

33. Kotliar, M.F. Dopomizhni istorychni dystsypliny na suchasnomu etapi rozvytku istorychnoi nauky. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. Kyiv, 1974. 2: 81-88 [in Ukrainian]. [Котляр М.Ф. Допоміжні історичні дисципліни на сучасному етапі розвитку історичної науки. Український історичний журнал. Київ, 1974. № 2. С. 81--88].

34. Perkun, V. Dopomizhni istorychni dystsypliny: pidsumky ta perspektyvy studii. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. Kyiv, 2021. 5: 191-202 [in Ukrainian]. [Перкун В. Допоміжні історичні дисципліни: підсумки та перспективи студій. Український історичний журнал. Київ, 2021. № 5. С. 191--202].

35. Perkun, V. Dopomizhni istorychni dystsypliny: pidsumky ta perspektyvy studii. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. Kyiv, 2021. 6: 151-164 [in Ukrainian]. [Перкун В. Допоміжні історичні дисципліни: підсумки та перспективи студій. Український історичний журнал. Київ, 2021. № 6. С. 151 --164].

36. Havrylenko, V. Shliakh do sphrahistyky. A. Hrechylo (nauk. red., upor.) Kyiv; Lviv, 2014 [in Ukrainian]. [Гавриленко В. Шлях до сфрагістики. А. Гречило (наук. ред., упор.). Київ; Львів, 2014. 328 с.].

37. Wozniak, Th. Stand und Perspektiven der Historischen Grundwissenschaften. URL: https://www.hsozkult.de/conferencereport/id/fdkn-126340 [in German] (дата звернення: 15.10.2023).

38. Doublier, E., Schulz, D., D. Trump (Hg.). Die Historischen Grundwissenschaften Heute: Tradition -- Methodische Vielfalt -- Neuorientierung. Wien; Koln; Weimar: Bohlau verl., 2021. 223 S. [in German].

39. Voitsekhivska, I.N. Struktura istorychnoho dzhereloznavstva: tradytsii ta suchasni problemy. Arkhivoznavstvo. Arkheohrafiia. Dzhereloznavstvo: Mizhvidomch. zb. nauk. prats. Vyp. 3: Dzhereloznavchi dystsypliny. Kyiv, 2001: 255-270 [in Ukrainian]. [Войцехівська І.Н. Структура історичного джерелознавства: традиції та сучасні проблеми. Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомч. зб. наук. праць. Вип. 3: Джерелознавчі дисципліни. Київ, 2001. С. 255--270].

40. Kalakura, Ya.S. Struktura spetsialnykh istorychnykh dystsyplin yak pidsystema istorychnoi nauky. Spetsialni istorychni dystsypliny:pytannia teorii ta metodyky. Kyiv, 2004. 11 (1): 37-52 [in Ukrainian]. [Калакура Я.С. Структура спеціальних історичних дисциплін як підсистема історичної науки. Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Вип. 11. Ч. 1. Київ, 2004. С. 37--52].

41. Domanska, E. Istoria i suchasna humanitaristyka: doslidzhennia z teorii znannia pro mynule. Kyiv, 2012 [in Ukrainian]. [Доманська Є. Історія і сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле. Київ: Ніка-Центр, 2012. 264 c.].

42. Sharleman, N.V. Priroda і ludi Kievskoi Rusi. Vospominania. Avtobibliografia. Perepiska. Kyiv, 2015 [in Russian]. [Шарлемань Н.В. Природа и люди Киевской Руси. Воспоминания. Автобиография. Переписка. Київ: Антиквар, 2015. 1136 с.].

43. Mavrin, O. Neochikuvani zdobutky vtrachenoho chasu: teoria і metodyka arkheohrafii v URSR (40-vi -- 80-ti roky XX st.). Kyiv, 2018 [in Ukrainian]. [Маврін О. Неочікувані здобутки втраченого часу: теорія і методика археографії в УРСР (40-ві -- 80-ті роки ХХ ст.). Київ, 2018. 352 с.].

44. Perkun, V. Pechatka yak skladova prostoru pysmovoho dokumenta. Sfrahistychnyi shchorichnyk. Kyiv, 2020. VII: 34-49 [in Ukrainian]. [Перкун В. Печатка як складова простору письмового документа. Сфрагістичний щорічник. Вип. VII. Київ, 2020. С. 34--49].

45. Alforov, O. Vytoky: sfrahistychna tradytsia Kyivskoi Rusi. Tysiacha rokiv ukrainskoi pechatky: Kataloh vystavky. Kyiv, 2013: 21-27 [in Ukrainian]. [Алфьоров О. Витоки: сфрагістична традиція Київської Русі. Тисяча років української печатки: Каталог виставки. Київ: Інститут історії України НАН України, 2013. С. 21--27].

46. Papakin, H. “Hermenevtyka dzhereloznavcha” (arkhivna ta arkheohrafichna): do formuliuvannia problem. Eidos: Almanakh teorii ta istorii istorychnoi nauky. Kyiv, 2010/2011. 5: 368-380 [in Ukrainian]. [Папакін Г. «Герменевтика джерелознавча» (архівна та археографічна): до формулювання проблеми. Ейдос: Альманах теорії та історії історичної науки. Вип. 5. Київ, 2010/2011. С. 368--380].

47. Papakin, H. Istorychna hermenevtyka yak nauka: “Suvora dumka metriv” (H.-G. Gadamer ta P. Rikior). Zhittia v nautsi: Studii naposhanu Liubovi Dubrovinoi. Kyiv, 2020: 217-244 [in Ukrainian]. [Папакін Г. Історична герменевтика як наука: «Сувора думка метрів» (Г.-Ґ. Ґадамер та П. Рікьор). Життя в науці: Студії на пошану Любові Дубровіної. О. Онищенко (відп. ред.). Київ: НАН України, НБУВ, 2020. С. 217--244].

48. Papakin, H. Dzhereloznavstvo u tsifrovomu sviti: shcho robyty? Slavistychna zbirka. Kyiv. V: 5-16 [in Ukrainian]. [Папакін Г. Джерелознавство у цифровому світі: що робити? Славістична збірка. Вип. V. Київ, 2020. С. 5--16].

49. Berk, P. (Comp.). Novi pidkhody do istoriopysannia. Kyiv, 2013 [in Ukrainian]. [Нові підходи до історіописання / П. Берк (упор.). Київ: Ніка-Центр, 2010. 638 с.].

50. Le Rua Liadiuri, E. Korotka istoriia klimatu: vid serednovichchia do nashykh dniv. Besidy z Anushkoiu Vasak. Kyiv, 2009 [in Ukrainian]. [Ле Руа Лядюрі Е. Коротка історія клімату: від середньовіччя до наших днів. Бесіди з Анушкою Васак. Київ: Ніка-Центр, 2009. 144 с.].

51. Abrams, L. Oral History Theory. 2-nd ed. Abingdon; New York: Routledge, 2016. 240 p.

52. Hrynchenko, H.H., Rebrova, I.V., Romanova, I.M. Usna istoriia v postradianskykh doslidnytskykh praktykakh (na prykladi suchasnykh Bilorussii, Rossii ta Ukrainy). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. Kyiv, 2012. 4: 172-187 [in Ukrainian]. [Гринченко Г.Г., Реброва І.В., Романова І.М. Усна історія в пострадянських дослідницьких практиках (на прикладі сучасних Білорусії, Росії та України). Український історичний журнал. 2012. № 4. С. 172--187].

53. Papakin, H. “Tsyfrovyi povorot” u dzhereloznavstvi: realnist, perspektyva chy iliuziia? Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. Kyiv, 2021. 1: 153-169 [in Ukrainian]. [Папакін Г. «Цифровий поворот» у джерелознавстві: реальність, перспектива чи ілюзія? Український історичний журнал. Київ, 2021. № 1. С. 153--169].

54. Starchenko, N. Shukaiuchy tochku opertia: doslidnyk mizh dzherelom yak nepevnym opovidachem ta shliakhetskymy konventsiiami. Stratehii ta rytualy konfliktu: shliakhetskyi sotsium VolynizlamuXVIiXVII st.:Dzherela ta interpretatsii. Kyiv, 2020: 6-72 [in Ukrainian]. [Старченко Н. Шукаючи точку опертя: дослідник між джерелом як непевним оповідачем та шляхетськими конвенціями. Стратегії та ритуали конфлікту: шляхетський соціум Волині зламу XVIі XVII ст.: Джерела та інтерпретації. Київ: Інститут історії України НАНУ, 2020. С. 6--72].

55. Malchenko, O.Ye. Informatsiinyi potentsial harmatnykh stvoliv XV -- pochatku XIX st. Kyiv, 2021 [in Ukrainian]. [Мальченко О.Є. Інформаційний потенціал гарматних стволів XV -- початку XIX ст. Київ: Академперіодика, 2021. 604 с.].

56. Smolii, V., Yas, O. Ukrainska sotsiohumanitarystyka voiennoi doby: vyklyky, perspektyvy, mozhlyvosti. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. Kyiv, 2022. 4: 53-70 [in Ukrainian]. [Смолій В., Ясь О. Українська соціогуманітаристика воєнної доби: виклики, перспективи, можливості. Український історичний журнал. Київ, 2022. № 4. С. 55--70].

57. Boiko, P., Brekhunenko, V., Zaiats, A., Amelina, O. (Comps.). Terytoriia, merezha poselen, personalnyi sklad zaporozkoho kozatstva seredyny 1770 -- pochatku 1780-kh rr.: Zb. dok. Lviv; Kyiv, 2021 [in Ukrainian]. [Територія, мережа поселень, персональний склад запорозького козацтва середини 1770 -- початку 1780-х рр.: Зб. док. П. Бойко, В. Брехуненко, А. Заяць, О. Амеліна (упор.). Львів; Київ, 2021. 544 с.].

58. Boiko, P., Brekhunenko, V., Zaiats, A., Аmelina, O. (Comps.). Evolutsiia skladu naselennia Pivdennoi Ukrainy ostannoі chverti XVIII -- pochatku XIX st. v opysovo-statystychnykh dzherelakh: Zb. dok. Lviv; Zaporizhzhia, 2023 [in Ukrainian]. [Еволюція складу населення Південної України останньої чверті XVIII -- початку XIX ст. в описово-статистичних джерелах: Зб. док. П. Бойко, В. Брехуненко, А. Заяць, О. Aмеліна (упор.). Львів: ЛНУ ім. Івана Франка; Запоріжжя: Тандем, 2023. 584 с.].

59. Bod, R. Zabuti nauki: Istoriia humanitarnykh nauk. Kyiv, 2011 [in Ukrainian]. [Бод Р Забуті науки: Історія гуманітарних наук. Київ: Вид. Жупанського, 2011. 376 с.].

Размещено на Allbest.ru