Особливості мовної політики радянської влади в УСРР/УРСР у 1930-х роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Університету Гоигорія Сковороди в Переяславі

Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України

Особливості мовної політики радянської влади в УСРР/УРСР У 1930-х рр.

Новородовська Наталія, Ph.D., викладач кафедри історії і культури України та спеціальних історичних дисциплін

Новородовський Валерій, кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник відділу етнополітологи, голова Ради молодих вчених

Анотація

У статті висвітлюють особливості реалізації радянської мовної політики на території УСРР/УРСР упродовж 1930-х рр. Розглянуто основні методи та засоби впровадження радянською владою процесу русифікації, який розпочався після згортання українізації. Характерною рисою радянської мовно-культурної політики стало комбінування силових та ідеологічних методів. Тобто процес русифікації в умовах радянського тоталітаризму передбачав фізичне знищення національної інтелектуальної еліти, носіїв української мови, формування преференцій для російськомовного населення, втручання у правопис, формування списку заборонених слів, поширення російських відповідників, возвеличення російської мови, як мови еліти, поширення російської мови в освіті, науці, пресі та інших сферах життя суспільства тощо. З'ясовано, що така політика, яка базувалася на масовому терорі, мала певний ефект. Встановлено, що радянська мовна політика в УСРР/УРСР упродовж 1930-х рр. стала підґрунтям для реалізації асиміляції у 1960-1980-х рр., яку радянська влада характеризувала як процес «зближення націй». Висвітлено процес русифікації в освітній, науковій сферах, пресі. Детальний аналіз наявних джерел і матеріалів засвідчив застосування радянською владою комплексних підходів до русифікації населення УСРР/УРСР. Зважаючи на це, з'ясовано, що українська ідентичність суттєво постраждала, що має негативні наслідки на сучасному етапі. У контексті цього дослідження радянська мовна політика 1930-х рр. характеризується як спроба швидкої та насильницької асиміляції українців та інших етнічних груп. Враховуючи сучасні реалії українського державотворення, виклики російсько-української війни, важливість відновлення історичної пам'яті, дослідження має вагоме теоретичне і прикладне значення.

Ключові слова: русифікація, мова, репресії, ідентичність, правопис, уніфікація, суспільство.

Abstract

PECULIARITIES OF THE LANGUAGE POLICY OF THE SOVIET AUTHORITIES IN THE USSR/USSR IN THE 1930 S.

Novorodovskyi Valerii

Candidate of Historical Sciences, Junior Researcher at the Department of Ethnopolitical Science, Chairman of the Council of Young Scientists of Kuras Institute of Political and Ethnic Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine

Novorodovska Natalia,

Ph.D., Lecturer of the

Department of History and Culture of Ukraine and Special Historical Disciplines of Hryhorii Skovoroda University in Pereiaslav

The article highlights the peculiarities of the implementation of the Soviet language policy in the territory of the Ukrainian SSR in the 1930s. The main methods and means of implementing the process of Russification by the Soviet authorities, which began after the curtailment of Ukrainianization, are considered. A characteristic feature of the Soviet language and cultural policy was the combination of force and ideological methods

In other words, the process of Russification under Soviet totalitarianism involved the physical destruction of the national intellectual elite, native Ukrainian speakers, the formation of preferences for the Russian-speaking population, interference with spelling, the formation of a list of forbidden words, the spread of Russian equivalents, the glorification of the Russian language as the language of the elite, the spread of the Russian language in education, science, the press and other spheres of society, etc. It is shown that this policy, which was based on mass terror, had a certain effect. It is established that the Soviet language policy in the Ukrainian SSR in the 1930s became the basis for the implementation of assimilation in the 1960s-1980s, which the Soviet authorities characterized as a process of «rapprochement of nations».

The process of Russification in the educational, scientific spheres, and the press is highlighted. A detailed analysis of the available sources and materials has shown that the Soviet authorities used comprehensive approaches to Russification of the population of the Ukrainian SSR. In view of this, it was found that Ukrainian identity was significantly damaged, which has negative consequences at the present stage.

In the context of this study, the Soviet language policy of the 1930s is characterized as an attempt to rapidly and forcibly assimilate Ukrainians and other ethnic groups. Given the current realities of Ukrainian state-building, the challenges of the Russian-Ukrainian war, and the importance of restoring historical memory, the study is of great theoretical and applied importance.

Key words: Russification, language, repression, identity, spelling, unification, society.

Постановка проблеми

Мовне питання в Україні є об'єктом суспільних, політичних, наукових дискусій. Особливої воно актуалізувалося з початком російсько-української війни. Відсутність збалансованої мовної політики поглиблювало суспільні протиріччя, що ставали знаряддями поширення деструктивних ідей російськими спецслужбами в українському суспільстві. Сучасні події засвідчують низку проблем в національній мовній, культурній, етнонаціональній політиці. Утім існують певні історичні причини, які зумовлювали зміну, втрату чи гібридизацію ідентичності та мають наслідки на сучасному етапі. Серед них слід виокремити русифікацію як метод трансформації ідентичності. В умовах тоталітаризму 1930-х рр. процес русифікації відбувався у контексті цілеспрямованого фізичного знищення української нації. Зважаючи на це, вивчення мовної політики радянської влади у роки становлення та утвердження тоталітарного режиму набуває актуальності. Важливо не лише теоретично осмислити заходи проведенні радянською владою, але й зрозуміти їхні наслідки для мовної ідентичності населення. радянський влада русифікація тоталітаризм

Аналіз останніх публікацій і досліджень

Вивчення процесів русифікації радянської влади актуалізується у наукових працях сучасних дослідників. Це пов'язано як і з сучасними політичними обставинами, так і бажанням відновлення історичної пам'яті та справедливості. Детально мовне питання у радянський період розглядала у своїх працях Л. Масенко (Масенко, 2004; Масенко, 2005). Її дослідження цілісно розкривають особливості розвитку української мови під впливом радянської влади, висвітлюють проблеми лінгвоциду. Оцінюючи русифікаційну політику Л. Масенко не оминула увагою репресивні заходи радянської влади, особливо у роки сталінізму. О. Рафальський, вивчаючи історіографію теми національних меншин у ХХ ст., виокремлював мовне питання, як один з елементів радянської національної політики (Рафальський, 2000). Дещо доповнив науковий дискурс з цієї тематики О. Калакура. Дослідник наголошував, що русифікаторські тенденції 1930-х рр. нищили позитивні досягнення українізації (Національні меншини..., 2020).

Окрему увагу слід звернути на напрацювання М. Шведової, яка у контексті утвердження тоталітарного режиму розглянула вплив русифікаторської політики на формування нової лексичної норми в українській мові (Шведова, 2021). М. Старинський та І. Завальна вважають, що радянська мовна політика зумовила соціокультурну травму в суспільстві. На їхню думку, хоч формально українська мова не була заборонена у 1930-х рр., все ж за допомогою силових (репресії, утиски, переслідування) та ідеологічних методів вона поступово витіснялася з офіційного ужитку (Старинський, Завальна, 2022).

З точки зору розуміння особливостей розвитку радянської мовної політики у 1920-1930-х рр. досить цінним є дослідження Л. Оразі. Вона здебільшого акцентувала увагу на розвитку українізації, а також висвітлила тенденції згортання цього процесу (Orazi, 2022). На нашу думку варто деталізувати результати попередніх досліджень з цієї тематики. Також важливо розуміти, який вплив мала радянська мовна політика 1930-х рр. на ідентичність населення.

Метою статті є вивчення особливостей реалізації радянської мовної політики, висвітлення її впливу на мовну ідентичність населення, а також комплексна характеристика втілення русифікації у всіх сферах життєдіяльності 1930-х рр.

Виклад основного матеріалу

З утвердженням тоталітарної системи розпочався прихований наступ більшовицького керівництва на українську мову та культуру, який згодом набув масштабного, відкритого характеру. У кінці 1920-х рр. згаданий процес був загальмований, а на початку 1930-х рр. - доведений до свого логічного завершення. Починаючи з цього часу виняткового розвитку набув державний централізм та унітаризм, як основні важелі управляння Радянським союзом.

Згортання українізації і початок русифікації на межі 1920-1930-х рр. зумовлювало переслідування за мовною ознакою. За допомогою адміністративно-командних методів, відбувалася заміна української мови на російську в усіх сферах життєдіяльності населення. Особливий акцент здійснювався на східних областях УСРР/УРСР, у яких радянська влада вбачала плацдарм для денаціоналізації українського суспільства (Ситник, 2019: 11).

Зміна коренізації на русифікацію, яка супроводжувалася безпрецедентним терором, розпочалася із призначенням на посаду секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева (Масенко, 2004). Згортання політики українізації супроводжувалося демагогічними обвинуваченнями в утисках мовно-культурних прав національних меншин Радянського Союзу.

Головним гаслом періоду русифікації, яке охарактеризувало всю подальшу політику партійної номенклатури у мовній сфері стали слова нового наркома освіти СРСР А. Бубнова: «В конкретних умовах України ізоляція від російської культури є виразне націоналістичне перекручення» (Масенко, 2004). Варто зазначити, що на відміну від царської русифікації, радянська поширилася на всій території тогочасної України та охопила всі верстви українського населення.

Як наслідок у 1930-х рр., розпочався відкритий наступ на українську мову та культуру: скорочувалося викладання українською мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припинялося вивчення української мови у всіх вищих навчальних закладах, згорталося україномовне діловодство та книговидавництво, українська мова витіснилася з наукової сфери (Масенко, 2004). Фактично, українську мову було визнано буржуазним пережитком, з яким потрібно було нещадно боротися (Єфіменко, 2012). Носії української мови, особливо серед інтелігенції, зазнавали переслідувань і репресій з боку радянського тоталітарного режиму.

З метою запобігання небажаній українізації, яка давно вже вийшла за рамки, встановлені партійною номенклатурою, з 1930 р. розпочинаються арешти та судові розправи над 45-ма українськими культурними діячами, звинуваченими за участь у таємній організації «антирадянського» спрямування - Спілці Визволення України (Коляска, 1970: 16). Через деякий час такі «формальності» як арешт, висунення звинувачення та судовий вирок практично не застосовувалися радянською владою. Людей, які становили будь-яку загрозу новому комуністичному світоустрою та вважалися націоналістично налаштованими, відкрито знищували.

Щоб остаточно покласти край політиці коренізації 5 грудня 1932 р. Й. Сталін видав таємну інструкцію для партійного керівництва на місцях, відповідно до якої «українізація» мала бути негайно припинена. Ця дата офіційно засвідчила початок тотальної русифікації україномовного населення УРСР в усіх сферах життєдіяльності, в тому числі мовознавстві та науково-освітній галузі. Масові репресії мали на меті ліквідувати українську інтелектуальну еліту, замінивши її натомість російською чи зросійщеною. Разом з тим, проти носіїв української мови було також застосовано методи фізичного знищення.

Зокрема, Голодомор 1932-1933 рр., у результаті якого загинуло кілька мільйонів населення УСРР. Найбільше постраждало сільське населення східних і південних областей УСРР. Як наслідок ця територія надалі заселялася етнічними росіянами, що пояснює досить інтенсивні процеси русифікації на цій території (Новородовська, 2018: 31).

Аналогічної точки зору притримується Н. Свинаренко і Л. Дубровіна, які переконані, що гуманітарним складником Голодомору та репресій стало згортання українізації та посилення процесу зросійщення. Наслідком була поява певної категорії населення, яка не має чіткої національної самоідентифікації (Свинаренко, Дубровіна, 2023: 65).

Зовнішнє звуження сфери вживання української мови супроводжувалося ще одним, специфічним радянським винаходом, а саме - адміністративним втручанням в її внутрішню структуру. Формально вживання української мови не заборонялось, але під новими гаслами єдності зі «старшим братом» - «великим російським народом», поширилась впроваджувана згори практика зближення української мови з російською.

На думку Юрія Шевельова, відомого дослідника української літературної мови, таке втручання стало ідеєю радянської влади. Він зазначав: «Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, - у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новизною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар'єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації.

Поруч цих «класичних» методів радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й орфоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови» (Шевельов, 1998: 94). Таким чином, радянське керівництво почало застосовувати нові методи для боротьби з українською культурою. Як наслідок, протистояння між російською та українською мовами було реалізовано на практиці та стимулювало подальшу русифікацію україномовного населення республіки.

Метою нової мовної політки партійної номенклатури було формування з багаточисельних народів СРСР однорідного в ідеологічному та мовно-культурному плані населення, позбавленого власної національної ідентичності. Головними чинниками формування такої легко керованої маси виступали ідеологія марксизму-ленінізму, соціальна уніфікація й домінування російської мови, а також демографічна стратегія, що в радянській етнології одержала назву лінгво-етнічної міксації, тобто постійного вимішування людності з метою зменшення в республіках питомої ваги корінного населення (Масенко, 2004).

Сигналом до наступу на українське мовознавство була стаття Наума Кагановича «Проти «народництва» в мовознавстві (Куди йде українська літературна мова?)», розміщена в першому номері журналу «Прапора марксизму» за 1930 р. У завуальованій формі Л. Каганович відстоював форми вживання російської мови під виглядом протесту проти «народників» (Шевельов, 1998: 67).

Через кілька місяців журнал «Прапор марксизму» надрукував ще одну статтю Наума Кагановича «Кілька слів про словники», яка негативно тлумачила видавництво україномовних словників, у тому числі Академічного словника та термінологічного словника з механіки. На думку автора Академічний словник спирався на дореволюційні джерела, не брав до уваги нові терміни радянського періоду та вважав деякі слова періоду українізації «псевдонауковими сурогатами», тобто такими, що не мають широкого вжитку та потребують негайної заміни російськими аналогами.

У 1933 р. вийшла друком третя стаття Наума Кагановича у журналі «За марксо-ленінську критику», з відповідним заголовком «Мовна теорія українського буржуазного націоналізму». У статі автор відкрито звинувачував українських мовознавців у «буржуазному націоналізмі» та «шкідництві», а також приписував його таким науковцям, як О. Курило, Є. Тимченко: відкидання неологізмів революційної епохи, «інтернаціональних» слів; мовних складників, які об'єднують українську мову з російською; намагання прищепити мовним складникам класового та ворожого характеру; розповсюдження за допомогою мови буржуазної ідеології; запровадження штучно створених слів та викривлене тлумачення понять. Майже вся праця українських мовознавців початку 1920-х рр. була визнана «шкідницькою та націоналістичною», «спрямованою на відрив української мови від російської», а лінгвістичні видання тих років, у тому числі академічний «Російсько-український словник», який встиг вийти до літери «П», були забороненими (Масенко, 2005).

Нову кампанію проти «буржуазного націоналізму» розпочав А. Хвиля (Шевельов, 1998: 68). За наказом нового керівництва Наркомосу України 6 квітня 1933 р. було організовано комісію під головуванням А. Хвилі «для перевірки роботи на мовному фронті». Завданням комісії було - «очистити теоретичний фронт від усього буржуазно-націоналістичного сміття, повести дійсно пролетарськими шляхами творення української наукової термінології, виправити українську фразеологію, український правопис» (Масенко, 2005). Того ж, 1933 р., А. Хвиля видав статтю «На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті» та книгу «Знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті».

Варто зазначити, що для цілковитого знищення проявів «буржуазного націоналізму», А. Хвиля пропонував застосувати на практиці наступні заходи: провести чистку серед мовознавців і в мовознавчих установах; вилучити з ужитку всі праці «буржуазних мовознавців» у ділянці термінології, лексикографії й синтаксису; переглянути правопис; підготувати нові словники, загальні та термінологічні (Шевельов, 1998: 68).

Головною похибкою, на думку А. Хвилі, було намагання українських націоналістів відірвати українську мову від російської. У результаті значних утисків зазнали українські мовознавці, зокрема: О. Курило, Є. Тимченко, С. Смеречинський, І. Шелудько, М. Сулима, О. Синявський, Л. Булаховський. Учених звільняли з роботи, заарештовували, розстрілювали та звинувачували у незаконному впровадженню до широкого вжитку локалізмів, архаїзмів, регіоналізмів, тобто тих слів, які вживалися в україномовній формі та були названі невдалими неологізмами (Шевельов, 1998: 69).

Паралельно було запроваджено уподібнення української мови до російської, що мало на меті перетворити українську літературну мову на діалект російської, своєрідну говірку, що з часом мала довести меншовартість та непотрібність української мови. Цьому сприяло оголошення Народним комісаріатом освіти України за вказівкою ЦК ВКП(б) правопису 1928 р. націоналістичним, тобто таким, що не відповідає ідеям братньої дружби між російським та українськими народами, перешкоджає зближенню двох «братських» культур.

Новий український правопис, впорядкований у 1933 р. відкидав усі здобутки українського мовознавства протягом 1927-1928 рр. Всеукраїнська академія наук була змушена відмовитися від вживання літер «ґ» та «ль» та постановила писати «г» і «л» в іншомовних словах. Так, щодо заміни м'якого «ль» у словах іншомовного походження на тверде «л» А. Хвиля писав таке: «треба зазначити, що таке пом'якшення «л» відривало українську мову літературну від живої мови, орієнтувало українську мову літературну не на мовну практику багатомільйонних українських мас на Радянській Україні, а орієнтувало цю мову на галицьку мовну практику, яка далека багатомільйонним працюючим масам Радянської України», такими ж мотивами пояснювалося і скасування літери «ґ» (Масенко, 2005).

Також, забороні підлягало вживання паралельних (статтів-статтей, хатів-хат, губів-губ) та подвійних форм словосполучень (дві книзі, три вербі, дві хати, три квітці, дві руці), використання західного відмінку в словосполученнях (бачу молодиці, веду хлопці, дивлюся на піонерки), скасовувалося правило, яке дозволяло писати українські географічні назви в їх народно- історичній формі та слова з початковим пів- (півтретя, півчетверта, півп'ята). У дієсловах, які згідно з правописом 1928 р., мали префікс з-, що відповідало українській вимові (зформувати, зфабрикувати, зфотографувати) відбулися зміни на спільне з російським початкове с- (сформувати, сфабрикувати, сфотографувати), написання слів іншомовного походження бакханка, барбаризм було замінено на вакханка, варваризм, уніфіковано з російським написанням претенсія, іхтіосавр, бронтосавр, бальсам (відповідно узаконювались претензія, іхтіозавр, бронтозавр, бальзам), радіюс, консиліюм, медіюм, Маріюполь (відповідно радіус, консиліум, медіум, Маріуполь)- У зміненому правописі було узгоджено з російськими правила вживання великої літери, пунктуаційні норми, запроваджено російську граматичну термінологію (Масенко, 2005).

Навіть для слів, що мали відмінну форму написання від російської, ще до змін 1928-1929 рр., наприклад «хемія», «лямпа», запроваджували російську форму - хімія та лампа відповідно. Як наслідок відбулося змішування української та російської форми правопису та поширення російськомовних слів серед україномовного населення.

Єдиним винятком для українського правопису було збереження «правила дев'ятки». Це правило дозволяло, щоб після дев'ятьох літер - д, т, з, с, ц, ж, ш, ч, р - перед приголосною, західноєвропейські слова передавалися українською «и», в решті випадків, як «і» (Шевельов, 1998: 70). Проте, це правило поширювалося лише на кілька десятків іншомовних слів та не мало вагомого значення для українського правопису. Для прикладу, слова «адреса», «пошта», «Європа» було дозволено вживати українською мовою, в той час як по російському - «адрес», «почта», «Европа».

Отже, вади цього правопису були очевидними, а своєрідне «зближення» двох «братських» культур можна трактувати, як примусову відмову від української мовно-культурної ідентичності та поступове входження до російського мовно-лінгвістичного простору. На практиці, впровадження в життя стратегії етнокультурної міксації на території УСРР/УРСР, було продовженням попередньої самодержавної політики Російської імперії, щодо асиміляції не російськомовного населення республіки (Масенко, 2005).

Як зазначає В. Німчук: «реформа 1933 р. зачепила не просто написання, а віковічні традиції орфографії і, головне, оригінальність системи української мови» (Нельга). Як наслідок, була підірвана лексична структура українського правопису, що послугувало причиною для зближення української мови з російською.

Починаючи з 1930-х рр. напрями мовознавчих досліджень в УРСР базувалися на трьох основних принципах: 1) «благотворному» впливі російської мови на українську; 2) потребі зближення двох «братніх» мов; 3) необхідності формування спільного мовно-лексикологічного фонду для всіх народів СРСР.

На нашу думку, головним завдання партійної номенклатури була уніфікація української мови за російським зразком, що з часом мало стимулювати русифікацію українського населення. А втручання радянської влади до лексичного складу та внутрішньої структури української мови мало на меті перервати досягнуту в 1920-х рр. цілісність української літературної мови та вилучити ті елементи, що увійшли до неї із західноукраїнських діалектів та з галицько- буковинської літературної мови (Масенко, 2005).

Вивчення розвитку радянської преси засвідчив зміну синонімічних рядів: зменшення кількості українських синонімів чи заміна їх на російські відповідники. Хоча, як зауважує М. Шведова, українській мові все ж вдалося зберегти свою лексичну форму, а русифікаторський вплив у 1930-х рр. був поверхневим (Шведова, 2021: 33). З іншого боку, започатковані тенденції у 1930-х рр. щодо зближення російської та української мов, масово втілювалися у 1960-1980-х рр. Іншими словами, у роки сталінізму покладено основу подальшої інтенсивної русифікації, як частини асиміляторської політики радянської влади.

Масштаби антиукраїнського терору виразно засвідчує той факт, що уже в другій половині 1930-х рр. молоде покоління українців було майже цілком позбавлене навчальної літератури з української мови. Були заборонені шкільні підручники, зокрема популярна у той час «Початкова граматика української мови» О. Курило та посібники для вищої школи - «Нариси історії української мови» П. Бузука, «Курс історії української мови. Вступ і фонетика» Є. Тимченка, колективний «Підвищений курс української мови» за редакцією Л. Булаховського, «Норми української літературної мови» О. Синявського. Внаслідок таких дій радянського керівництва студенти філологічних факультетів залишилися без будь-яких посібників як з історії української мови, так і з сучасної літературної мови (Мовна ситуація в Україні...).

Дії партійної номенклатури не обмежилися сферою впливу на український правопис. Одночасно зі згортанням українізації радянське керівництво вжило заходів щодо посилення централізації видавничої справи та введення надзвичайно суворого контролю за цензурою.

Починаючи з 1930-х рр., періодичні видання стали основним засобом ідеологічного впливу на маси. Особливість радянської періодики та книговидавничої справи цього періоду полягала в тому, що радянське керівництво більше не приховувало ворожого ставлення до української мовно-культурної спадщини та у відкритій формі, на сторінках газет, журналів, часописів, книг, - пропагувало боротьбу з проявами «українського буржуазного націоналізму» та тотальну русифікацію україномовного населення республіки.

Таким чином, розпочався період утиску україномовної періодики та денаціоналізація її змісту. Фактично перед засобами масової інформації було поставлене нове завдання - за допомогою друкованого слова поширювати серед населення проросійські настрої та стати масовим ідейно-психологічним знаряддям русифікації.

Влітку 1930 р. Головліт видав інструкцію під назвою «Перелік з охорони державних таємниць в пресі», яка передбачала не допущення до широкого розголосу відомостей про стайки, масові акції протесту селян, антирадянські виступи та маніфестації (Стоян Т., Стоян П., 2015: 169-174). Таким чином, радянська влада намагалася приховати реальну сутність речей, які відбувалися у республіці, разом з тим подаючи негативну інформацію про капіталістичні країни.

На початку квітня 1932 р. культпропвідділ ЦК КП(б)У надіслав циркулярного листа редакторам газет, у якому застерігав їх від ігнорування «правил літконтролю», тобто безпосередньо закликав до цензурного нагляду за друком. Враховуючи «ідеологічні прориви», культпропвідділ ЦК КП(б)У запропонував наступні заходи: 1) Організувати роботу редакцій газет таким чином, щоб усунути всяку можливість проникнення до друку державних таємниць; 2) Підсилити пильність при редагуванні всіх матеріалів, що їх друкують в газетах та неухильно додержуватися існуючого переліку питань, що складають військову та економічну таємницю (Годун, 2006: 155).

У 1935 р., щоб завершити питання структурування системи політцензури, замість культпропвідділу було засновано 5 відділів: агітації та пропаганди, друку та видавництва; шкіл; культурно-освітньої роботи; науки; науково-технічних винаходів та відкриттів (Годун, 2006: 157).

Основним завданням, яке постало перед відділами, стала систематизація та поглиблення механізму русифікації населення, що дало змогу партійній номенклатурі не тільки безпосередньо втручатися до культурно-освітньої сфери, а й проводити соціалістичну агітацію робітників та пропагувати ідеологію марксизму-ленінізму. Практично, відбулося цілковите підпорядкування радянському керівництву освітньої та наукової сфери, цензури та видавничої справи, які формально все ж вважалися самостійними структурами.

У 1930-х рр. фактично єдино правильними та офіційно визнаними функціями періодичних видань стали: пропаганда, агітація та організація (Лопата, 2013: 29-36). Це означало, що партійна номенклатура розпочала поширювати ідеологічну пропаганду новими методами, які на законодавчому рівні дозволяли вчиняти мовні розправи над культурною спадщиною українського народу.

Так радянська влада підготувала ґрунт для тотального контролю над засобами масової інформації, які в свою чергу стали так званою ідеологічною зброєю для поширення комуністичних настроїв та слугували важелями впливу, які застосовували для контролю над численними народами республіки.

Після призначення на посаду секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, кількість російськомовної періодичної преси починає зростати. Якщо у 1931 р. в УРСР видавалося 80 газет російською мовою, то в 1935 р. їх кількість збільшилася до 478 (Рудий, 2008: 29-35). Якщо станом на 1933 р. вага російськомовних періодичних видань становила 10,1%, то на 1940 р. вона досягає 22,2% (Шевельов, 1998: 66). Також відбувалося зниження кількості україномовних видань, що засвідчує початок тотальної русифікації.

Так, у 1933 р. на україномовні журнали припадало 75% від загального тиражу, а в 1938 р. їхня кількість скоротилася до 54%, відповідно з 204 до 138 журналів. Крім цього, велика кількість російськомовних газет завозилася на територію УРСР з інших країн соціалістичних республік та друкувалася додатковими тиражами на території України. Багато періодичних видань, які видавалися раніше українською мовою, наприкінці 1930-х рр. припинили свій вихід або русифікувалися.

Як зазначає Г. Рудий, роль газет зводилася до інформування населення про партійні рішення та пропагування виробничих досягнень. Періодичні видання також брали активну участь у кампаніях проти «українського буржуазного націоналізму» та були дієвим інструментом для здійснення партійною номенклатурою політичних репресій (Рудий, 2008: 29-35).

До авторів та видавців україномовних періодичних видань досить часто застосовувалися репресивні заходи, такі як звільнення з роботи, ув'язнення чи заслання. Починаючи з 1934 р., до них додалися розстріли видатних українських діячів науки, літератури, культури. Жертвами антиукраїнського терору стали заслужені працівники української книговидавничої справи Гнат

Хоткевич, Іван Лизанівський, Сергій Пилипенко, Антін та Іван Крушельницькі та багато інших (Ісаєвич, 2002: 254).

Варто зазначити, що незважаючи на складні русифікаційні тенденції в українському мовно- культурному просторі, все ж існували журнали та часописи, які продовжували виходити українською мовою, зокрема: «Шлях до здоров'я», «Червоний шлях», «Красне слово», «Радянська література», «Літературний Донбас», «Літературна критика», «Літературний журнал», «Театр», «Молодий більшовик», «Літературна газета» та ін.

Парадокс цих журнальних видань полягав у тому, що хоча виклад основного матеріалу й здійснювався українською мовою, кожну сторінку журналів пронизували ідеї соціалістичної ідеології, що було рівнозначним поширенню русифікації. Вагомою причиною, яка спону кала до видавництва україномовної періодики була спроба радянського керівництва продемонструвати народам СРСР слабкість українського відродження та неповноцінність мовно-культурного простору, а ліквідація україномовного журналу «Червоний шлях» у 1936 р. означала цілковите знищення плюралізму думок в галузі культури. Відсоток українських часописів на початку 1930-х рр. впав до 45% від загальної кількості виданих в Україні (Діяк, 2010). Що, в свою чергу, продемонструвало ставлення радянського керівництва до україномовної періодики та до культури загалом.

Були знищені, також, такі фахові видання як «Бібліологічні вісті» (1923-1931 рр.) та «Журнал бібліотекознавства та бібліографії» (1927-1930 рр.), що був організований на базі «Бібліотечного журналу» (1925-1926 рр.) і «Бібліотечного збірника» (1926-1927 рр.). Для радянських бібліотекознавців було засновано журнал «Бібліотека у соціалістичному будівництві» (1932-1936 рр.), надалі «Радянська бібліотека» (1937-1938 рр.), а з 1939 р. - «Соціалістична культура».

Вивчення цих часописів демонструє цілковиту відсутність матеріалів, присвячених історії українського народу, розвитку національної преси та книговидавничої справи (Лопата, 2013: 2936). Фактично, часописи стали політичним знаряддям, яке використовувалося для агітації та пропаганди проросійських настроїв серед україномовного населення республіки.

Схожу ситуацію можна прослідкувати під час аналізу книговидавничої справи у період русифікаційних процесів 1930-х рр. на території українського мовно-лінгвістичного простору. На противагу партійним та урядовим документам, які регламентували усі аспекти видавництва україномовної періодичної преси, директив з приводу видавничої діяльності виходило значно менше, але їх вистачало для того, щоб контролювати прояви так званого «українського буржуазного націоналізму» та спрямовувати важливу складову комуністичного будівництва - ідеологію - у потрібне русло (Тимощик).

Для більшого контролю над книговидавничою справою Держвидав, який до 1930 рр. інспектував цензуру друкованих творів та книгодрукування на території України, було реорганізовано у ДВОУ (Державне видавниче об'єднання України), якому підпорядковувалися такі головні видавництва республіки, як: «Радянська школа», «Література і мистецтво» та «Держмедвидав» (Ісаєвич, 2002: 255).

У кінці грудня 1930 р. в УРСР формується типологія видавництв за тематичним спрямуванням літератури, починаючи з цього періоду всі літературні твори поділялися на: 1) твори основоположників марксизму-ленінізму, партійна і суспільно-політична література («Пролетарій»); 2) технічна література (Держтехвидав); 3) книги з питань сільського господарства і агротехніки (Держсільгоспвидав); 4) підручники і методична література для вчителів («Радянська школа»); 5) масова політична і професійна література («Український робітник»); 6) художня література («Література і мистецтво»); 7) військова, спортивна література («На варті»); 8) медична та природознавча література (Держмедвидав); 9) дитяча, юнацька та комсомольська література («Молодий більшовик») (Тимощик).

Варто зазначити, що цю типологію складали видавництва, які безпосередньо входили до Державного видавничого об'єднання України. Проте, ДВОУ проіснував не довго та уже 1934 р. його було ліквідовано. Незважаючи на це, визначена спеціалізація видавництв, які почали працювати самостійно, зберігалася й надалі.

Напередодні Другої світової війни видавнича структура в УРСР почала змінюватися. З юридичного боку типологія видавничої системи визначалася функціонуванням двох типів видавництв: оформлених і неоформлених. До першої групи відносилися ті видавництва, що були оформлені як самостійні творчо-виробничі підприємства, друкована продукція яких мала загальнореспубліканське значення і поширювалася зокрема й через книготорговельну мережу. Такими були: видавництво Академії наук, Сільгоспвидав, Літвидав, Держвидав, «Мистецтво», «Молодий більшовик» (пізніше - «Молодь»), Політлітература при ЦК КР(б)У, «Радянський письменник», Укрмашвидав, Укроргвидав Місцевпрому, Держфінвидав, Юрвидав, Металвидав, Нацменвидав.

До другої групи відносилися видавничі підрозділи різноманітних відомств, організацій, міністерств другого порядку, які, не маючи юридичного статусу, здебільшого випускали літературу відомчого характеру. Це передусім видавничі відділи партійних, комсомольських, адміністративно-судових, військових, торговельно-заготівельних, фінансових, обліково- статистичних, книготорговельних, краєзнавчих, літературних, видавництва органів охорони здоров'я, народної освіти та промисловості (Тимощик).

На практиці, такий стан речей означав посилення ідеологічного контролю партійної номенклатури за україномовним населенням СРСР та відповідно зменшення кількості україномовних книг. Як зазначає Ю. Шевельов, в 1930 р. українською мовою було видано 6 394 назви, 1933 р. - 3 472, 1936 р. - 3 232, 1937 р. - 2 566, 1938 р. - 2 159, 1939 р. - 1 895. Це складало відповідно 79%, 69%, 59%, 52% і 43% від загальної кількості книг виданих на території УРСР (Шевельов, 1998: 66). Так, станом на 1939 р. на кожного мешканця УРСР припадало 1,3 україномовної книги.

У структурі довоєнної книжкової продукції станом на 1940 р. основне місце посідало видавництво навчальної та навчально-методичної літератури, яка становила 78,4% від загального тиражу. У 1940 р. в УРСР було надруковано 4 836 назв книг тиражем 51млн. 370 тис. примірників, або 1,2 книги на кожного жителя України (Мураховський, 2014). Частка неоформлених видавництв складала 17,3 відсотка (Тимощик). Згідно з наведеними статистичними даними, можна стверджувати, що основна маса неукраїнських книжок була надрукована російською мовою. Головною ж причиною зменшення кількості україномовних книжкових видань була, в першу чергу, русифікаторська політика партійної номенклатури, яка непомітно окупувала всі сфери життя українського населення.

Російськомовний друк переважав україномовний не тільки кількістю, а й якістю. Цьому сприяло багато причин: фундаментальні наукові праці видавалися російською мовою (для прикладу Вісті ВУАН, а згодом АН УРСР), а українською - переважно белетристика та суспільно- політична література; центральні видавництва, які зосереджувалися в Москві, мали набагато кращу матеріальну та технічну базу; відбувалося систематичне відтягування до Москви кращих кадрів та авторів (Дзюба).

З іншого боку, такий стан речей відображав певні настрої серед україномовної частини населення: багато людей почало вважати українську мову не практичною та соціально не престижною. Це призвело до повернення давнього стану речей: українською мовою говорили лише в селах та інтелігенція гуманітарного профілю.

Таким чином, аналізуючи становище україномовних періодичних видань та книжкової продукції на території УРСР у 1930-х рр., ми дійшли до висновку, що пріоритетним завданням партійної номенклатури було винищення «живої» української мови та викорінення проявів українського націоналізму. Важливим заходом, який використовувався для боротьби з націоналістично ворожими елементами стала політика русифікації, що проявлялася у жорсткому контролі над україномовною книговидавничою справою та періодичними виданнями.

У свою чергу ЗМІ отримали нове завдання - бути масовим психологічним та ідейним знаряддям русифікації українського суспільства за допомогою друкованого слова (Рудий, 2008). У результаті русифікаційних дій партійної номенклатури кількість україномовної друкованої продукції значно зменшилася, що в свою чергу сприяло поширенню російськомовного продукту в українському мовно-лінгвістичному просторі.

Політика русифікації не оминула і науково-освітньої сфери. Варто зазначити, що на відміну від доби українізації, коли радянська влада зробила деякі поступки україномовному населенню республіки (своєрідні «поступки» українському народу були законодавчо оформлені на ХІІ з'їзді РКП(б) у квітні 1923 р.; політика українізації включала в себе створення шкільної мережі та освітніх установ нового типу), русифікація була спрямована на знищення здобутків українізації та подальше поширення російської мови вже у науково-освітньому просторі.

З 1930-х р. розпочалося відкрите та безцеремонне закриття україномовних шкіл на території УСРР/УРСР та СРСР загалом. На Кубані, заселеній переважно українськими козаками у ХУІІІ ст. та селянами з Полтавщини і Чернігівщини у XIX ст., розпочалася кампанія масових депортацій українців до Сибіру. У 1930-1935-х рр. українську мову було скасовано у школах Кубані, а вчителів відправлено на заслання як націоналістично-ворожих україномовних елементів, що суперечать тоталітарному механізму управління «братніми народами», які проживали на території Радянського Союзу (Коляска, 1970: 17).

Таким чином, ліквідовуючи паростки української мови, освіти та культури, що закріпилися в період українізації, радянська влада взяла курс на максимальне викорінення національної ідентичності і політику асиміляції неросійських народів, зокрема, українців.

У січні 1933 р. в УРСР із Москви було направлено близько 15 тис. урядовців, основне завдання яких полягало у тотальному контролі за роботою голів і секретарів колгоспів, районних та обласних секретарів партії та голів обласних виконавчих комітетів (Коляска, 1970: 16). Фактично, це означало, що центральний уряд у повному обсязі перейняв на себе контроль над Україною: М. Скрипника було звільнено з посади міністра освіти, а переслідування українських націоналістів набувало широкого, досі не баченого, розмаху.

На підтвердження вищесказаного, можемо додати, що 21 листопада 1933 р. П. Постишев звітував про вигнання із закладів освіти більше ніж 2 тис. «національно-ворожих» елементів, в тому числі понад 300 наукових і редакційних працівників та 200 людей, що займали посади начальників відділів освіти (Коляска, 1970: 17). Після звільнення на освітян очікував розстріл або довічне заслання у північні регіони країни.

Таким чином, якщо у 1920-ті рр. контроль партійної номенклатури над розвитком української мови, культури, освіти та науки був обмеженим, то 1930-ті рр. були періодом уніфікації та жорстокої регламентації всіх сфер життя українського народу.

На початку 1930-х рр. видано ряд партійних постанов: «Про початкову і середню школу» (1931 р.), «Про навчальні програми і режим в початковій і середній школі» (1932 р.), «Про структуру початкової та середньої школи» (1934 р.), «Типовий розпорядок шкільних занять і режим дня учнів початкової, неповної середньої та середньої школи» (1934 р.), «Про організацію навчальної роботи і внутрішній розпорядок у початковій, неповній середній і середній школі» (1935 р.) (Шевченко, 2013a: 74).

Постанови були спрямовані на створення нової системи шкільної освіти, яка акцентувала увагу на російській мові викладання предметів та лише частковому вивченні рідної мови у школах. У організації шкільної роботи відбулися такі нововведення: запроваджувався індивідуальний облік знань та екзамени; з 1933 р. було відмінено практику складання місцевих навчальних планів і програм та затверджено нові уніфіковані навчальні плани для всіх типів шкіл, введено предметність викладання (Розвиток освіти...).

Починаючи з 1930-х рр. в УРСР вводилася обов'язкова початкова освіта, що ґрунтувалася на запровадженні шкіл з чотирьохрічним, семирічним та десятирічним терміном навчання (Чуткий). Навчальний рік розпочинався 1 вересня і закінчувався 1 червня; кількість учнів у класах початкової школи не перевищувала 42 особи, у невеликих селищах - 25 осіб, у школах для національних меншин - не менше 30 осіб. Розподіл учнів по класах відбувався за принципом «однакової грамотності» один раз у першому класі після 15-20 днів навчання дитини у школі; установлювалася єдина форма одягу для учнів (Шевченко, 2013a).

Таким чином, до кінця ІІ п'ятирічки відбувся остаточний перехід до обов'язкової семирічної освіти (Чуткий). Групи учнів, що існували у період 1920-х рр., реорганізовувалися у класи. Зменшувався авторитет керівника школи, а відповідно, збільшувалися вимоги щодо його кандидатури та походження (Розвиток освіти...).

У 1932-1933 р. у початкових школах навчалося близько 98% дітей віком до 10 років, 80% дітей навчалися в школах з українською мовою викладання, проте їх кількість, починаючи з 1933 р., постійно зменшувалася (Чуткий). Таким чином, не зважаючи на поширення русифікаторських тенденцій, у науково-освітній сфері все ж відбувалися позитивні зміни, які стосувалися підвищення грамотності населення УСРР/УРСР. У свою чергу, партійна номенклатура, ставила за мету збільшити кількість грамотного населення, але встановлювала чіткі рамки подачі інформації та акцентувала увагу на російській мові навчання.

На противагу україномовним, значна увага партійної номенклатури приділялася створенню шкіл для національних меншин, які проживали та території УРСР. Найчисельнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%).

На початку 1930-х рр. в УРСР налічувалося 3564 школи з іншими (крім української) мовами навчання, серед них: з російською - 1539, єврейською - 786, німецькою - 628, польською - 381, болгарською - 100, молдавською - 16, татарською - 8, асирійською - 2 (Шевченко, 2013a: 74). У такий спосіб радянська влада демонструвала фіктивне забезпечення права націй на самовизначення, у тому числі у науково-освітній сфері. Проте не варто відкидати той факт, що російська мова викладання навчальних предметів домінувала над мовами всіх етнічних груп, що населяли СРСР.

У 1935 р. Наркомос УСРР запровадив новий навчальний план, що значно відрізнявся від попереднього: зменшувалося тижневе навантаження та кількість годин на викладання рідної (української) мови. Було складено навчальні плани для міських (з шестиденним навчальним тижнем) і сільських (із семиденним навчальним тижнем) шкіл з українською та російською мовами навчання. Навчальні плани для міських і сільських шкіл відрізнялися кількістю годин, що відводилися на вивчення української та російської мови (Шевченко, 2013b: 275).

Таким чином, якщо в 1933 р. у І-IV класах на україномовні предмети відводилося 14-8 годин, то в 1935 р. - 9-5 годин у міській та 12-6 годин у сільській школі. Відповідно, для вивчення російської мови у 1933-1935 рр. надавалося 3 години (Шевченко, 2013a: 79). Проте, варто враховувати той факт, що більшість основних предметів викладалася російською мовою, зокрема у містах.

За передвоєнної диктатури П. Постишева, а згодом М. Хрущова, реалізація мовної політики в освітній та науковій сфері зазнала істотних змін. Розпочався процес деукраїнізації шкіл у великих містах та промислових центрах УСРР/УРСР. У 1935 р. П. Постишев зізнавався, що «члени Комуністичної партії України почали деукраїнізовуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою» (Діяк, 2010: 57). Під час перебування на посаді народного комісара освіти В. Затонського школи спочатку ставали двомовними, а згодом остаточно переходили на російську мову викладання (Шевельов, 1998: 66).

XIV з'їзд КП(б)У в червні 1938 р. постановив: «З'їзд з особливою силою підкреслює необхідність зліквідувати наслідки ворожого шкідництва у викладанні російської мови в неповних середніх школах, а також вищих. Буржуазні націоналісти, троцькісти й бухарінці йшли на підлості, щоб вигнати велику російську мову з наших шкіл і вишів» (Огієнко). На цьому ж з'їзді представник радянського уряду в Україні М. Хрущов заявив: «Тепер усі народи вивчатимуть російську мову, щоб вивчити ленінізм-сталінізм...вороги народу, буржуазні націоналісти знали силу і вплив російської мови, російської культури...тому вони витравлювали з шкіл російську мову.

В багатьох українських школах вивчали німецьку, французьку, польську й інші мови, але тільки не російську. Вороги всіма способами відривали культуру українського народу від російської культури» (Огієнко). Фактично, такі заяви означали, що вживання української мови було недопустимим для подальшого існування «братніх народів» на території Радянського Союзу та, в свою чергу, негативно впливало на мовно-культурний розвиток національних меншин.

З метою зменшення впливу української мови, в першу чергу, потрібно було звести до мінімуму її роль у культурно-освітньому процесі. Тому, заходи радянського керівництва першочергово стосувалися переходу україномовних шкіл на російську мову викладання.

Внаслідок прийняття у 1938 р. постанов РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей» та РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України» російська мова повинна викладатися в усіх школах як обов'язковий предмет, починаючи з ІІ класу, та педагогічним навантаженням від 4 до 5 годин на тиждень (Шевченко, 2013a: 79). До 1938 р. навчання російською мовою розпочиналося лише з 3 класу та становило 2-4 години щотижнево (Шевельов, 1998: 65).

Внаслідок прийняття цих постанов, перед Наркомосом УРСР були поставлені нові завдання: розробити проект навчального плану з акцентом на російську мову викладання у початкових, неповних середніх та середніх неросійських школах на 1938/39 н.р. Як наслідок, Постановою №331 РНК УРСР «Про доповнення постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У» від 20 квітня 1938 р. «Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України» від 9 жовтня 1938 р., було збільшено кількість годин для вивчення російської мови у 1938/39 н.р. для початкової школи (протягом семиденного робочого тижня): 2 клас - 3 год., 3, 4-5 год.; для неповної середньої і середньої школи: 3 і 5 класи -5 год., 5, 6 і 7-6 год., 8, 9 і 10-5 год. (Шевченко, 2013a: 79). Отже, у 1938-1939 рр. планувалося виділити 1660 годин на російську мову і 360 на літературу в міських російських школах, а у сільських, де частка російськомовного населення була нижча, - 1662 і 408 годин відповідно (Русский язык в школах Украины: 11).

Таким чином, наведені постанови згортали політику українізації та підтверджували перехід до нового курсу мовно-культурного поневолення українського народу, який дістав назву русифікація та отримав офіційну регламентацію у всіх сферах життєдіяльності українців. Як наслідок, освітня політика радянського керівництва містила в собі суто політичну мету: за допомогою русифікації науково-освітньої сфери об'єднати всі неросійські народи, які проживали на території республіки у єдиний радянський народ.

Остаточного удару по національним меншинам партійна номенклатура нанесла постановою РНК УРСР «Про реорганізацію особливих національних шкіл , технікумів, Одеського німецького педагогічного інституту і особливих національних відділів та класів у школах, технікумах і вузах УРСР» від 29 червня 1938 р.

Згідно з цією постановою, до 1 серпня 1938 р. реорганізовано 766 національних початкових, неповних середніх і середніх шкіл у такі ж школи з російською та українською мовами викладання. Також мало відбутися об'єднання 122 шкіл з російськими або українськими. Слід зазначити, що на час реорганізації мережі національних шкіл на Україні функціонувало 63 - польських, 688 - німецьких, 19 - чеських, 65 - болгарських, 33 - грецьких, 15 - румунських, асирійська і шведська школа (Шевченко, 2013b: 79).

Через збільшення кількості годин для вивчення російської мови наприкінці 1930-х рр. відчувався брак вчительсько-викладацького складу. У зв'язку з цим, уряд УРСР організував семимісячні курси для підготовки вчителів російської мови (Русский язык в школах Украины: 10). Підготовка педагогічних кадрів для освітніх закладів забезпечувалася: інститутами соціального виховання, інститутами професійної освіти, інститутом лінгвістичної освіти, ВІПКПом (Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів), педагогічними та учительськими інститутами середньої ланки (з 1935 р.) - національними педагогічними і лінгвістичними технікумами та курсами (Войналович, 2011: 14).