Польські маніфестації у Правобережній Україні напередодні Січневого повстання 1863 р.: учасники, вимоги, наслідки

Размещено на http://allbest.ru

Польські маніфестації у Правобережній Україні напередодні Січневого повстання 1863 р.: учасники, вимоги, наслідки

Валентина Шандра Валентина Шандра доктор історичних наук, професор, старший науковий співробітник, відділ історії України ХІХ -- початку ХХ ст., Інститут історії України НАН України (Київ, Україна), Оксана Карліна Оксана Карліна кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри всесвітньої історії, Волинський національний університет ім. Лесі Українки (Луцьк, Україна)

Анотація

Мета -- з'ясування перебігу, кількості й географії поширення польських патріотичних маніфестацій, персоналізація учасників із визначенням соціоетнічного походження, висвітлення їх ролі у підготовці Січневого повстання 1863 р. у Правобережній Україні, а також ставлення до маніфестацій української людності.

Методологія базується на принципах науковості, історичної об'єктивності та системного аналізу зі зверненням до просопографічних підходів. російський україна польський повстання маніфестація

Наукову новизну становлять визначення місця маніфестацій у майбутніх подіях, описання їх символіки, зокрема одягу, конкретизація вимог учасників до верховної влади, розкриття значення цих акцій для формування української національної ідентичності.

Виявлено, що в маніфестаціях у Правобережній Україні взяло участь переважно польське етнічне населення краю на знак солідарності з учасниками виступів у Царстві Польському. Поляки відчували вразливість свого політичного й соціального становища в Російській імперії, а тому активно долучалися до публічного висловлювання власних прагнень.

Висновки. Маніфестації у Правобережній Україні були мирною спробою відкрито показати верховній владі Росії незгоду з її регіональною політикою.

З іншого боку, у формі релігійно-політичних демонстрацій виявлялася солідарність з учасниками виступів у Царстві Польському. Через використання універсальних символів, таких, як національний одяг, прикраси та патріотичні пісні, а також через обрання костелу публічним простором для висловлювання протесту виявлялося прагнення до відновлення польської держави.

Маніфестації сприяли появі серед частини поляків нової ідейної течії -- українофільства, що засвідчувало про формування української національної ідентичності та самоідентифікації, чим було започатковано більш значимий процес деколонізації Російської імперії.

Ключові слова: маніфестація, Правобережна Україна, Царство Польське, Російська імперія.

Суспільна атмосфера після коронації Олександра ІІ 1856 р. дала привід польській спільноті сподіватися на пом'якшення політичного режиму. Зміну курсу засвідчила амністія висланцям та припинення конфіскації маєтків учасників Листопадового повстання 1830 р., залучення місцевих землевласників до обговорення шляхів звільнення селян від кріпосної залежності, відкриття 1857 р. медико-хірургічної академії у Царстві Польському (в польській історіографії вживається назва Королівство Польське) з польською мовою викладання та її вивчення, хай і факультативно, в Київському університеті Для позначення періоду після поразки Росії у Кримській війні й до початку 1860-х рр. у польській історіографії вживається образне словосполучення «післясевастопольська відлига» (див. [1]).. На лібералізацію вказувало й розпорядження про новий порядок набуття шляхтою російського дворянства [2, C. 32--34]. Незважаючи на висловлене самодержцем застереження не очікувати на жодні зміни, у Варшаві розцінили заходи імператора як потенційну можливість розпочати боротьбу за відновлення державності.

Наданим дозволом виїзду за кордон скористалися чимало поляків. Вони знайомилися з формами політичної активності, засвоювали західноєвропейську революційну риторику та надихалися боротьбою за національні держави, зокрема за об'єднання Італії. Імена Джузеппе Мадзіні та Джузеппе Ґарібальді були тоді широковідомими. Можна було відвідати резиденції лідерів польської політичної еміграції князів Чарторийських у Парижі та графа Владислава Замойського в Лондоні. Там точилися дискусії про програму боротьби за свободу й незалежність, формувалася ідеологія і стратегія майбутнього збройного повстання, розроблялася тактика прийдешньої партизанської боротьби.

У Варшаві перші антиурядові патріотичні маніфестації почалися 1858 р., продовжилися влітку 1860 р. та з цього часу проходили регулярно. Більшість із них присвячувалися річницям подій, пов'язаних із російсько-польським протистоянням. Така тематика сприяла оновленню історичної пам'яті, вказувала на переживання краху державності, героїзувала боротьбу поляків за свою Батьківщину та ставала важливим чинником формування національної ідентичності.

У червні 1860 р. під час поховання у Варшаві Катажини Совінської, вдови офіцера Юзефа Совінського, героя оборони столиці у вересні 1831 р., зібралася кількатисячна патріотична демонстрація. Ксьондз назвав Совінського полковником, але натовп, аби висловити йому свою повагу, проскандував у відповідь: «Генерала, генерала!» [3, C. 516]. 15 лютого 1861 р. варшавську маніфестацію, приурочену до 30-річчя Ґроховської битви часів Листопадового повстання 1830 р., розстріляли російські війська, що викликало цілу хвилю протестів. Закриття Рільничого товариства у квітні 1861 р., першої неурядової організації у Царстві Польському, також супроводжувалося чисельною демонстрацією [3, C. 542]. 23 червня біля містечка Дубенка Люблінської губернії патріотично налаштовані мешканці навколишніх сіл насипали символічний пагорб на відзначення битви корпусу генерала Тадеуша Костюшка з імперськими військами в липні 1792 р. 30 липня в Ковні відбулася маніфестація єдності Речі Посполитої Обох Народів, присвячена Кревській унії. Навіть після запровадження у Варшаві воєнного стану 2 жовтня 1861 р. містяни вийшли на вулиці відзначити річницю смерті Т. Костюшка [3, C. 542].

Часто маніфестації розпочиналися заупокійним богослужінням, як-от по Йоахиму Лелевелю, Адаму Єжи Чарторийському, варшавському архієпископу Антонію Фіалковському. Чисельними були й молебні за процвітання Вітчизни. Після панахид віряни виходили на вулиці, тоді маніфестації ставали велелюдними, налічували від кількох сотень до 20 тис. осіб. А коли після врочистої відправи в день іменин російської імператриці на органі почали виконувати «Боже, царя храни!», молодь заспівала пісню «Boze, cos Polsk^» [4, C. 328-- 329] Повний текст вірша польською та в перекладі російською мовами див.: [5, C. 134--138].. Наростання маніфестацій у Царстві Польському Н. Дейвіс образно назвав переходом «відлиги» в «неконтрольовану повінь» [6, C. 706].

Січневе повстання 1863 р. стало визначною подією в історії Східної Європи. Воно довело, що поляки не змирилися зі втратою держави. Росія не взяла до уваги діалог, запропонований польською спільнотою у формі маніфестацій, які передували виступу. Вона вдалася до посилення репресій, економічних і культурних обмежень. Повстання спрогнозувало, що боротьба підкореного народу за свою державність в імперській Росії буде тривалою й жорстокою.

Січневе повстання 1863 р. ввійшло до тематики наукових студій українських дослідників у 1960-х рр., коли було опубліковано ґрунтовну працю Г. Марахова [7]. Відповідно до тогочасних методологічних засад у ній домінувала «партійно-класова» оцінка причин, перебігу й наслідків цього повстання у Правобережній Україні; підкреслювалася «обмеженість класових інтересів» шляхти; наголошувалося, що коли б ішлося не про відбудову Речі Посполитої в кордонах 1772 р., а селянам було обіцяно звільнення від кріпацтва, то основна маса українського простолюду підтримала б повстанців. Подібні висновки містилися також в узагальнюючих працях з історії України ХІХ ст. [8, C. 487--496].

Проведений Л. Зашкільняком аналіз наукової літератури за перші двадцять років незалежності України дав йому підстави стверджувати, що питання польського Січневого повстання 1863 р. не входило до кола пріоритетних зацікавлень українських дослідників. У трактуванні виступу переважали радянські стереотипи, робився наголос на підкресленні відмінностей між польською шляхтою й українським селянством [9]. Серед напрацювань вітчизняних авторів останніх років, присвячених безпосередньо повстанню 1863 р., на увагу заслуговує колективне дослідження за редакцією І. Кривошеї та Н. Моравця [10]. Його автори прагнули відійти від міфологізованого висвітлення подій і представити минуле в усій багатогранності фактів, суджень, наслідків. Фокус студій Б. Гудя концентрується на вивченні українсько-польського етносуспільного антагонізму, вміло використовуваного імперською Росією під час Січневого повстання [11]. Коло питань, пов'язаних із його підготовкою, з діями російської адміністрації щодо недопущення «антидержавних виступів» розкрито у статтях Ю. Земського, В. Дячка, А. Скрипника [12--15]. Соціальні та політичні наслідки Січневого повстання для України узагальнено в аналітичній розвідці В. Шандри [16].

Тема маніфестацій як акцій протесту, що охопили правобережні губернії в 1861 --1862 рр., не була предметом спеціального дослідження. У монографії Г. Марахова вона стала дотичною у ході розгляду суспільно-політичних подій, які передували розгортанню збройної боротьби. Розкриваючи передумови та хід підготовки повстання, Ю. Хитровська також звернула увагу на релігійнопатріотичні маніфестації як на важливі події напередодні виступу [17]. Городельську маніфестацію, яка займає особливе місце в усьому маніфестаційному русі, Ю. Орел висвітлює крізь призму збережених документів [18].

Натомість польська історіографія темі маніфестацій 1860--1862 рр. приділила чимало уваги. Перші публікації з'явилися у ході підготовки до 100-річчя Січневого повстання. Спираючись на аналіз неопублікованих джерел, автори описували перебіг маніфестаційної кампанії у Варшаві, Любліні, Радомі та інших містах, розкривали вимоги й соціальний склад учасників, репресивні заходи проти них із боку намісника, місцевих губернаторів [19--23]. Тоді ж було видано збірник матеріалів і документів з історії патріотичного руху у провінційних містах, переважно в Люблінській губернії [24]. На вивченні маніфестацій і військово-поліцейських заходів, до яких удавалася російська влада, зосередилася Ф. Рамотовська. У її монографіях релігійно-патріотичні маніфестації розглядаються як «моральна революція» польського народу. Дослідниця сконцентрувала увагу передусім на Варшаві, де розгортались основні події, але не оминула й інші міста [25; 26]. Про ставлення ієрархів і парафіяльного духівництва греко-католицької церкви до маніфестацій на Галичині та Холмщині йдеться у статті А. Крохмаль [27].

Окремі аспекти маніфестаційного руху в тому чи іншому обсязі розглядаються у працях, присвячених безпосередньо Січневому повстанню 1863 р. Див., напр., класичну працю польської історіографії: [28].

Джерельну базу пропонованої розвідки складають архівні документи (переважно судові справи, рапорти поліції, записки губернаторів), що зберігаються у ЦДІАК України та в обласних архівах, а також опубліковані звіти ІІІ відділення [3], збірник документів і матеріалів, виданий у Києві до 100-річчя Січневого повстання 1863 р. [5], спогади сучасників [29], інші публікації джерельного характеру [4; 30].

Маніфестації як прелюдія повстання

Розгін російськими військами 15 лютого 1861 р. маніфестації у Варшаві відгукнувся першими протестами на українському Правобережжі. У Житомирі на ліхтарних стовпах з'явилися плакати із закликом не проводити традиційні зимові бали й не розважатися, допоки не відновиться Річ Посполита [30, C. 587]. А вже 25 лютого в бернардинському монастирі було проведено панахиду за розстріляними п'ятьма варшав'янами. В ній узяли участь губернський предводитель дворянства Кароль Микулич, повітовий предводитель Люцин Невмержицький, місцеві землевласники, судді, чиновники, семінаристи, гімназисти старших класів -- усього близько 300 осіб. Помічений був і поет Апполо Коженьовський (1820--1869 рр.) із дружиною Евеліною. Поліції незабаром стане відомо, що останній очолював комітет таємного волинського товариства, саме він ініціював маніфестації на Волині та підтримував зв'язок із поляками російських міст [5, C. 102--103, 110].

9 березня 1861 р. маніфестація у Житомирі розпочалася у кафедральному соборі, де на врочисте богослужіння зібралися близько 2 тис. вірян. До нього долучилися Владислав Юзеф Міцкевич, котрий, прибувши з-за кордону, спочатку зустрівся зі студентами в Києві, а через кілька днів дістався Житомира [31], знаний поет Адам Плуг (Антоній Петкевич, 1823--1903 рр.) із дружиною Людвікою, Анна Генрика Пустовойтова (Постовуйтувна), яку влада вислала з Любліна через її активну участь в організації протестів [19, C. 317--318], місцеві лікарі. Наступного дня, 10 березня, панахида за вбитими маніфестантами у Варшаві зібрала до 4 тис. осіб, чимало приїхали з навколишніх сіл [7, C. 88; 17, C. 49]. Волинський губернатор Михайло Друцькой-Соколинський зазначав: «Від весни й часу безладів у Варшаві, направлених на порушення громадського законного ладу, польське населення цього краю в той час і зі свого боку поквапилося висловити своє співчуття Варшаві, неухильно наслідуючи її в усьому: в носінні трауру та різних емблемних знаків, які мали політичний зміст, відправлянні панахид за вбитими під час варшавських безладів, співі в костелах політичних гімнів» Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі -- ЦДІАК України). Ф. 1342. Оп. 367. Спр. 242. Арк. 1..

Оскільки у Житомирі квартирував штаб 3-го корпусу, то осторонь маніфестацій не залишалися деякі військовики. Серед них був старший ад'ютант Кароль Людвик Александрович, безземельний шляхтич із Могильовської губернії, який разом з іншими пройшов містом у релігійно-патріотичній процесії. З його боку це була свідома акція, оскільки він підтримував зв'язки з полковником Володимиром Добровольським [32], членом гуртка офіцерівполяків Зиґмунта Сераковського [33; 34, C. 18--19]. Його участь начальник цього штабу Микола Кармалін не засудив, адже сам співчував полякам. Більше того, він приїздив до столиці захищати цього офіцера, якому погрожували репресіями [34, C. 77]. Поручик Іван Машевський, начальник караулу, під час маніфестації не вжив дієвих заходів через співчуття учасникам виступу [34, C. 108]. Гімназисти Житомира власну зневагу до російської влади проявляли по-своєму. Вони пришпилювали до мундиру дільничного пристава, який при вході до костелу спостерігав за порядком, польські кокарди, кепкували з нього [3, C. 545]. Панахиди відбулися в костелах багатьох містечок Житомирського повіту: Котельні -- 18 березня, Ліщині -- 20 березня, Кодні -- 22 березня та ін. Там само. Ф. 442. Оп. 811. Спр. 51. Ч. ІІ. Арк. 73.

Наступні маніфестації у Житомирі пройшли у вересні 1861 р. Вночі з 20-го на 21-ше активісти спорудили високий дерев'яний хрест, пофарбували у чорний колір, прикрасили вінком із живих квітів і написали, що його встановлено в пам'ять убитих поляків 1861 р. Вдень поліція все прибрала. Звістка про «арешт» хреста швидко поширилася містом. У другій половині дня до тисячі осіб, співаючи польських патріотичних пісень, рушили до кафедрального костелу Тексти польських патріотичних пісень ХІХ ст. див.: [35].. Люди заповнили Соборну площу, вул. Київську та сквер перед губернаторським будинком, вимагаючи повернути хрест. Ця маніфестація відрізнялася від інших активною участю жінок (47 осіб), зокрема дружин предводителів дворянства Загалом маніфестації були тією формою боротьби, в якій, за словами Анни Бараньської, «жінки могли діяти так само успішно, як і чоловіки» (див.: [36, C. 128]).. Тут себе проявила Анна Пустовойтова, яка вже мала досвід організації подібних маніфестацій у Любліні, до того ж добре співала патріотичних пісень [5, C. 149--150]. Троє обраних жінок, Славек, Богомолець і Петкевич, прийшли до губернатора з вимогою повернути хрест, але той не побажав піти назустріч вимогам маніфестантів. Для наведення порядку було використано батальйон внутрішньої сторожі й жандармерію [37, C. 202]. До вечора вулиці спорожніли. Того ж дня губернатор телеграфував до Києва про ситуацію, що склалась у місті, куди було додатково перекинуто військові частини, встановлено суворий поліцейський контроль, проведено обшуки та арешти.

Указ Сенату від 9 серпня 1861 р. давав право військовим губернаторам оголошувати воєнний стан у тих місцевостях, в яких вони вважатимуть за потрібне ЦДІАК України. Ф. 1342. Оп. 367. Спр. 242. Арк. 2. Там само. Арк. 10; Держархів Житомирської обл. Ф. 70. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 31 зв.. Ситуація видавалася владі настільки небезпечною, що губернатор оголосив наказ про запровадження воєнного стану в Житомирі 9. У ньому вимагалося стягнути внутрішній гарнізонний батальйон у центр міста й розквартирувати у будинках місцевих мешканців. У триденний термін власники будь-якої зброї мали здати її поліцмейстеру, а дозвіл на право володіння міг дати лише військовий губернатор. Суворо заборонялося збиратися на вулицях і майданах міста, а «з процесій дозволяються тільки встановлені церквою», але про них духівництво мало повідомляти поліцію [5, C. 111] ЦДІАК України. Ф. 442. Оп. 811. Спр. 51. Ч. ІІ. Арк. 72. Там само. Ф. 1342. Оп. 367. Спр. 242. Арк. 2..

Із запровадженням воєнного стану масові співи в костелах патріотичних гімнів тривали [5, C. 148--149] 1¹. Лише після того, як 17 жовтня 1861 р. губернатор видав наказ про їх заборону, а також заборону відспівування панахид без дозволу властей, маніфестації у Житомирі припинилися. Цього разу з учасниками акцій влада обійшлася суворо: багатьох маніфестантів заарештували та вислали з міста. Всього у житомирських патріотично-релігійних маніфестаціях узяли участь від двох до чотирьох тис. осіб [38, C. 66; 7, C. 93].

Крім Житомира, маніфестації відбувалися в Ковелі й Ковельському повіті Волинської губернії. Одну з них, перебуваючи в безстроковій відпустці вдома, підтримав своєю участю поручик Ніжинського драгунського полку Станіслав-Божидар Подгороденський, іншу -- відставний офіцер Пшемислав Сливовський, який поселився на Волині 1861 р. й за участь у маніфестації був висланий до Саратова [34, C. 137, 160]. У Ковелі на панахиду у травні 1862 р. зібралися землевласники, міщани та селяни [39, C. 271]. 16 березня 1861 р. відбулася панахида в парафіяльному костелі Рівного за участю вихованців місцевої гімназії, під час якої учитель польської мови Адам Дубецький роздавав текст молитви «негідного змісту» Держархів Рівненської обл. Ф. 394. Оп. 2. Спр. 19. Арк. 11.. На підтримку вбитих у Варшаві сімей було зібрано кошти, які мав відіслати лікар гімназії Генріх Богуцький [17, C. 49] Там само. Арк. 17.. 26 серпня 1861 р. в Рівному знову пройшла маніфестація, її приурочили до дня коронації Олександра ІІ [7, C. 90]. Подібний релігійно-патріотичний захід відбувся в костелі с. Свійчів Володимирського повіту за участю підпоручика 1-го саперного батальйону Сабецького [34, C. 153].

У ході підготовки повстання комісари Національного уряду, а також добровольці-емісари у пошуках потенційних учасників відвідували поляків в Україні, аби з'ясувати їхні настрої та мобілізувати на підтримку виступу. Приїзд до Києва Владислава Міцкевича викладачі та студенти Університету св. Володимира радо вітали й на спільних зустрічах обговорювали важливість маніфестацій [5, C. 101; 38, C. 66].

У Києві організацією протестів займалися кілька осіб, серед яких прозектор анатомії університету Ісидор Коперницький, голова Центрального комітету на Русі та професійний революціонер Стефан Бобровський, котрий очолював Київський польський провінційний комітет. Йому вдалося налагодити випуск нелегальної літератури на базі друкарні Києво-Печерської лаври [40]. Про нього В. Міцкевич згадував як про обдарованого юнака. Борис Познанський вважав його впливовим організатором польської пропаганди. Стефан Бобровський та інші поляки з його оточення були найліберальнішими діячами, які щиро віддалися польській справі та не бачили українські терени у складі відродженої Польщі [29, C. 61].

Університет св. Володимира першим зреагував на варшавські події тим, що у його залі прозвучала мелодія гімну «Jeszcze Polska nie zgin^la!». Адміністрація краю виправдовувалася, стверджуючи, ніби грали мазурку, проте й цього було достатньо, щоб публіка слухала музику стоячи ЦДІАК України. Ф. 442. Оп. 811. Спр. 57. Арк. 6--7..

1 березня 1861 р. у київському костелі Св. Олександра також відбулася панахида за вбитими у Варшаві маніфестантами, яку організували студенти Університету св. Володимира. Кілька з них пройшли центром міста, вимагаючи від власників закладів і господарів приватних садиб не влаштовувати музичні вечори -- на знак жалоби за подіями у Царстві Польському [5, C. 106]. 9 березня маніфестації відбулися в кількох костелах Київської губернії [17, C. 49]. Услід за варшав'янами київські студенти та професура 16 вересня 1861 р. провели маніфестацію в пам'ять Йоахима Лелевеля, під час якої було зібрано 200 руб. сріблом для спорудження йому пам'ятника. Розпочався захід панахидою в кафедральному соборі. Учасникам роздавали портрет польського вченого з його біографією, а також текст гімну «Boze, cos Polsk^» [5, C. 151]. Тут був присутнім і полковник Андрій Красовський [7, C. 91]. Наступні маніфестації 17, 24 і 28 вересня мали б стати масовими, але єпископові Касперові Боровському власті заборонили служити літургію. Він обмежився благословенням, наприкінці якого віряни все ж проспівали два гімни та після цього розійшлися. Незважаючи на попередження, зачинення дверей, а то й погрози, учні 1-ї Київської гімназії все ж узяли участь у цих акціях Там само. Спр. 257. Ч. І. Арк 1; Ф. 707. Оп. 261. Спр. 12. Арк. 1, 3..

У жовтні 1861 р. студенти замовили панахиду за вбитими у Варшаві та за архієпископом Антонієм Фіалковським, який помер 5 жовтня. 9 жовтня студентська демонстрація пройшла по Хрещатику, потім наблизилася до будівлі університету. Її учасники зірвали в актовій залі портрет Олександра ІІ. При затриманні вони чинили спротив поліції, за що близько 60 осіб ув'язнили в Косому капонірі [41, C. 245; 38, C. 68; 42]. Виступам студентів співчували офіцери Чернігівського піхотного полку, найбільше штабс-капітан Ілля Жуков, прапорщик Владислав Вишневський, поручик Франц Конаржевський, також Віктор Коляновський, Йосиф Анфілов, Залеський та ін. (понад 30 осіб). Вони влаштували вечір на підтримку репресованих студентів. Командування поспішно вивело полк із Києва. Штабс-капітана Жукова звільнили зі служби, а інших офіцерів київського гарнізону перевели у Західносибірський військовий округ [43, C. 520--521, 571, 576, 588, 596, 605, 634].

Після заборони патріотичних панахид 9 серпня 1861 р. їх почали проводити у власних помешканнях. Принаймні так було у Хабному, коли подружжя Комнацьких співали під скрипку й гітару гімни у себе вдома та у своїх сусідів Там само. Ф. 488. Оп. 1. Спр. 32. Арк. 1.. Не побоялися їх виконати відразу після літургії у храмі Чорнобиля Генріх та Юзефіна Далькевичі, Михайло та Микола Дублеські Там само. Спр. 40. Арк. 1, 143.. А в білоцерківському костелі під час богослужіння, на якому були присутніми службовці цукрового заводу, лікарі, дідичі, однодворці й іноземні піддані, вікарний ксьондз (а заразом законовчитель у місцевій гімназії) Захарчик прочитав молитву, в якій, звертаючись до Бога, просив звільнення Польщі з «рук росіян» Там само. Спр. 12. Арк. 1..

У Брусилові 15 жовтня 1861 р. після літургії, незважаючи на заперечення ксьондза, присутні місцеві землевласники, вчителі, управителі маєтків, відставні чиновники заспівали «Piesn za Ojczyzn^» Там само. Спр. 2. Арк. 9.. У день Усіх святих 1 листопада 1861 р. після служби в Бердичівському кармелітському монастирі з вуст кількох молодих людей пролунали патріотичні гімни Там само. Спр. 2. Арк. 11.. Поліція доповідала про факти виконання цих пісень під час богослужінь і в 1862 р. Держархів Київської обл. Ф. 2. Оп. 177. Спр. 254. Арк. 4--5.

Панахиди за вбитими у Варшаві 1861 р. відбулися в костелах Подільської губернії, зокрема у Брацлаві, Тульчині -- 16 березня, в Літині -- 29 березня, в Кам'янці-Подільському -- 1 квітня, у Вінниці -- 3 квітня. У Кам'янці-Подільському у вересні 1862 р. єпископ Фіалковський, як і було передбачено процедурою, звернувся до дворян, котрі зїхалися для обрання станових і державних посадовців.

Але замість заклику до старанного виконання службових повноважень та «відданості государеві» він говорив про обов'язок перед краєм і народом. Сповнена патріотичного змісту його промова спричинила, як уважали у III відділенні, подання адреса Олександрові ІІ з проханням приєднати Подільську губернію до Царства Польського [3, C. 583]. Балтський повітовий поліцейський суд покарав штрафом і короткотерміновим ув'язненням 53 осіб за виконання польського гімну в Голованецькому костелі [44, C. 212].

Польська спільнота у Правобережній Україні, беручи активну участь у панахидах за загиблими під час розгону маніфестацій у Варшаві, протестувала проти богослужінь за військовиками Російської імперії, вбитими у ході придушення Листопадового повстання [45, C. 14]. Були також випадки відмов проводити вдячні молебні з нагоди маніфесту про звільнення селян від кріпацтва [5, C. 111].

Найбільшого значення набула Городельська маніфестація, що відбулася 10 жовтня 1861 р. За задумом її організаторів, вона мала засвідчити єдність усієї шляхти, незважаючи на її розділеність адміністративно-територіальними межами в Російській імперії. Приурочувався захід до річниці Городельської унії 1413 р., коли йшлося про зрівняння прав коронної, руської та литовської шляхти. Звернення до історичної пам'яті мало на меті донести до учасників маніфестації ідею спільної держави трьох народів, до чого слід прагнути й зараз.

Містечко Городло знаходилося в Люблінській губернії. Щоб сюди прибуло якнайбільше учасників, Апполо Коженьовський, який добре володів патріотичною риторикою, підготував відозву з промовистою назвою «Брати поляки, русини й литвини» із закликом любити Батьківщину та свободу Текст відозви опубліковано в перекладі російською мовою: [4, C. 349--350]. . Вона мала успіх, адже зібралося до 6 тис. осіб. Передбачалося, що на зїзді будуть посланці не лише від польських і білоруських земель, а й від Галичини, Волині, Брацлавщини, Чернігівщини, а також уніати з Холмщини [4, C. 351, 356] М. Берґ стверджував, що зібралася десятитисячна процесія (див.: [4, C. 355]). Найбільше було шляхти з Володимира-Волинського [7, C. 90].

Адміністрація акцію заборонила. Протестанти обмежилися молебнем у полі між Степанковицями й Дубенкою, який проходив в оточенні солдатів, та співом патріотичних пісень. Місце маніфестації було продуманим, на пагорбі, насипаному в пам'ять про битву корпусу Т. Костюшка з російським військом [7, C. 90].

Одночасно йшлося про зібрання в Устилузі Володимир-Волинського повіту. Влада й тут зосередила війська, заборонила видачу проїзних документів, проводила перевірку раніше виданих, стежила, аби ніхто таємно не переправлявся човнами до Городла. В Устилуг з'їхалися до 500 осіб, їх не пропустили на переправу через Західний Буг і вони також змушені були обмежитися молебнем у каплиці [18, C. 41--46].

Для того, щоб не допустити богослужінь у волинських костелах у день проведення Городельської маніфестації генерал-губернатор наказав зачиняти їх (та навіть каплиці), якщо збиратимуться люди Держархів Рівненської обл. Ф. 394. Оп. 2. Спр. 19. Арк. 27. акцій, коли поляки спробували мирними засобами добитися від російської влади поступок соціально-політичного характеру, називають «моральною революцією», яка передувала збройному повстанню [26; 36, C. 128] .

Практично всі маніфестації в Києві та інших містах і містечках у південно-західних губерніях локалізувалися навколо костелів як місць зустрічі всіх об'єднаних спільною духовною ідентичністю. У Правобережній Україні цих храмів було 244 і в кожному богослужіння як прояв громадської непокори відбувалося по одному, а десь -- і по два рази [7, C. 96]. Свого часу Б. Познанський вдало підмітив, що панахиди з виконанням гімнів проходили всюди, де тільки проживали поляки та були костели [29, C. 60]. Спираючись на підрахунки поліції, історику Г. Марахову вдалося встановити, що лише 1861 р. відбулися 97 маніфестацій у Київській, 142 -- у Волинській, 21 -- у Подільській губерніях (усього 260) [7, C. 96].

Планувалися маніфестації й у грудні 1862 р. Однак нещодавно призначений на посаду генерал-губернатора Микола Анненков вирішив їх припинити. Він прибув до Олександрівського храму, вважаючи, що його поява на публіці зупинить протести, проте маніфестанти продовжували з'являтися в місті у траурному та національному одязі [46, C. 29]. Час релігійно-патріотичних

Ідеологічне значення одягу та символів

Простором для висловлення протесту й солідарності з поляками Варшави став костел, який у Правобережній Україні залишався єдиним місцем, де можна було збиратися разом. Тому маніфестації від початку проведення набули релігійно-патріотичного забарвлення [47, C. 81]. Сакральність храму надавала акціям протесту піднесення та посилювала переконання їх учасників у справедливості боротьби за відродження Вітчизни. Вони розпочиналися або під час відправлення служб, або відразу після них.

Оскільки самодержавна Росія з недовірою ставилася до етнічних поляків, позбавляла їх (як й інших етносів) ідентичності, ті, побоюючись переслідувань за участь у маніфестаціях, надавали символічного значення своєму вбранню.

Протестуючи проти асиміляторської політики російського уряду, учасники виходили на акції в національному одязі. Місцева адміністрація відразу збагнула публічне призначення такого кроку.

Київський губернатор Павло Ґессе назвав це «одягом повстанців» і «революційним костюмом» та зауважив, що його неповний набір не звільняє від переслідування. Поліцейські службовці детально описували одяг маніфестантів, називаючи його «забороненим вбранням». Марії Тарнавській, київській дворянці, інкримінувалося носіння особливих знаків, що «мали значення публічної заяви бажань та стремлінь», які були спрямовані «проти існуючого державного порядку» 25. Селянська свита та високі чоботи на молодому шляхтичеві, на переконання губернатора, сприймались як умовний знак: мовляв, молодь не поділяє «державний порядок». Тому було заборонено з'являтися в такому одязі у громадських місцях [48, C. 62]. «Викритих» у його носінні викликали повістками до Київського поліцейського суду, який штрафував «підозрюваних», а у разі несплати коштів утримував під арештом. Як правило, одягалися у жупани з широкими пасками із чорної шкіри, застебнуті металевою бляхою із зображенням хреста на якорі, кунтуші та конфедератки [18, C. 44].

Особливо за допомогою одягу намагалися вирізнитися студенти та гімназисти, котрі вдягали чемерки з коричневого верблюжого сукна, «костюшкувки», венгерки, казакіни. Виготовлення чобіт-ботфортів, шкіряних широких поясів (кушаків) для носіння револьверів і невеликих стилетів замовлялося спеціально [29, C. 60, 64]. Навіть в упряжі використовували краківські хомути, а коням у гриви вплітали триколірні стрічки [45, C. 7].

Приклад польської молоді наслідували й українці, учасники спротиву. Вони одягалися у білі та коричневі свитки «малоросійського покрою», підпе-різувалися червоними широкими кушаками, носили високі смушкові шапки. Студенти українського, польського, литовського походження навіть в аудиторіях з'являлися в національному одязі, ігноруючи правила носіння мундиру.

Київська поліція була неабияк здивована, коли затримала в театрі 14-річного учня 2-ї Київської гімназії Миколу Вуйча. Він був у казакіні та баранячій шапці, пошитих його батьками з с. Семигори, як він пояснював, для домашнього використання. Випадки носіння свиток були непоодинокими 26, що вказує на потребу молоді через одяг засвідчувати власну ідентичність.

Часто колоритне національне вбрання змінювали на чорне, підкреслюючи цим трагічність втрати Батьківщини та висловлюючи у такий спосіб принизливість перебування в Російській імперії. Чоловіки мали траурні нашивки на лівій руці.

Деякі студенти чіпляли чорні стрічки на кашкети, інші -- на чемерки. Жінки зазвичай убиралися в темні сукні, обшиті у два ряди плерезами, голови покривали темним крепом. Із прикрас вони носили зламаний хрестик із терновим вінком та зображення орликів [30, C. 588].

Такі форми прояву польського патріотизму не могли пройти повз увагу місцевої влади. У серпні 1861 р. справи щодо носіння жалоби перейшли в компетенцію поліцейських судів, запроваджених того ж року 27. Серед перших житомирянок, притягнутих до відповідальності, були дружина чиновника Злотницького та дворянки Левандовська, Рудзинська, Камінська, Зарошицька, Руліковська, сестри Марія і Францішка Михайловські, Медзянська та Яхимовська ²⁸. Цесарину Дубинську поліція затримала за перебування в київському костелі на службі з чорним дерев'яним хрестиком на грудях зі срібним розп'яттям, була підперезана чорним лакованим шкіряним поясом зі сталевим якорем і ланцюжком. Її супроводжував дворянин Мержиєвський у конфедератці 29. Польки в Радомишлі не лише вдягалися у траур, а й обрізали волосся на знак жалоби Там само. Спр. 58. Арк. 1, 9; Спр. 82. Арк. 6. ^{Держархів Житомирської обл. Ф. 70. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 30 зв.} Там само. Арк. 36--48. ^{ЦДІАК України. Ф. 488. Оп. 1. Спр. 28. Арк. 1.} Там само. Спр. 52. Арк. 1..

Зламаний хрест як символ набув поширення після сутички з російськими військами 8 квітня 1861 р. у Варшаві, під час якої було пошкоджено розп'яття в руках одного з учасників. Хрестик у терновому вінку уособлював утиски, яких зазнавала Польща, перебуваючи у складі Російської імперії [49, C. 115-- 118]. Орел уважався символом польської незалежності. Під час маніфестацій несли патріотичні знамена, хоругви, ікони, розп'яття, співали гімни «Pod Twoj^ obron^», «Boze, cos Polsk^» та «Jeszcze Polska nie zgin^la!» [5, C. 107; 38, C. 67]. На заходах проводився збір коштів на повстання, поширювалися тексти гімнів і звернень [50, C. 141]. У Рівному гімназійний учитель польської мови Адам Дубецький склав молитву й, беручи участь у богослужінні, мав на руці траурну пов'язку Там само. Ф. 442. Оп. 811. Спр. 51. Ч. ІІ. Арк. 208..

У Київський поліцейський суд було викликано учня землемірно-таксаторського училища при 2-й Київській гімназії Леона Рутковського за те, що він був одягнений у «заборонений костюм»: широкі шаровари сірого кольору, полотняна з широким рукавом і вузеньким коміром сорочка, вишита кольоровою заполоччю. На комірі була пов'язана кумачева стрічка. Суконна куртка була коричневою без рукавів зі стоячим комірцем і маленькими ґудзиками. Підперезаний учень був різнобарвним поясом, носив простий солом'яний бриль і високі чоботи.

Певно, його пояснення, що одяг призначався для практичних занять, не сприймалося як правдиве 32. Майже в такому самому вбиранні (за винятком чотирикутної конфедератки синього кольору з козирком) з'явився в костел й учень цього училища Межиєвський 33.

До суду притягалися студенти Цезарій Горецький, одягнутий «у польську свиту з погонами на плечах» та «сорочку й підштаники з товстого простого селянського невибіленого полотна» 3⁴, Володимир Обух-Вощатинський -- за носіння «польської чемерки, обкладеної по борту густим рядком дрібних ґудзиків» 35.

Одяг у затриманих був схожим, тому що його шили на замовлення. В 1863 р. в екіпажі поміщика Петра Хоєцького у с. Соловївка Радомишльського повіту Київської губернії було виявлено 29 сукняних і полотняних штанів, повну валізу сорочок із маленькими стоячими комірцями «малоросійської форми», вишитими, як і «пазухи», червоними нитками, 9 кашкетів різної форми, в тому числі конфедератка [5, C. 40]. Підприємливі кравці-євреї спеціально зайнялися пошиттям і продажем свиток, називаючи їх «українками» ³⁶.

У 1861 р. було заборонено вїзд до Російської імперії іноземців у польських національних костюмах, оскільки таке вбрання нібито «заохочувало» місцевих поляків до протестів. Приводом до заборони став приїзд австрійського підданого Ґодлевського, одягнутого у чемерку, конфедератку, жилет із довгими полами, підперезаний чорним лакованим поясом із зображенням на пряжці Т. Костюшка [51, C. 22]. За носіння селянського одягу іноземного підданого могли оштрафувати 37.

Під час судових процедур уже після придушення повстання поліція вилучала фотографії юнаків у «забороненому одязі», з ланцюжками та з якорем і серцем, медалі, присвячені повстанню (зокрема спеціально виготовлену срібну на честь Городельської маніфестації «в пам'ять з'єднання Литви й Русі з Польщею») 3⁸. Серед збережених у судових справах світлин привертають увагу декілька. Так, на першій із них (див. іл. 1) бачимо кількадесят людей -- студентів та офіцерів Чернігівського полку, котрі брали участь у маніфестаціях (знімок київського фотоательє Клецера 1862 р. 39); на другій (див. іл. 2) -- чоловіки «у чемерках, високих чоботях і конфедератках» Там само. Ф. 442. Оп. 813. Спр. 286. Арк. 5. Там само. Ф. 473. Оп. 1. Спр. 39. Арк. 7.; на третій (див. іл. 3) зображено киянку Емерику Каленську в «революційному одязі» Там само. Арк. 16..

Іл. 1. Ув'язнені студенти й офіцери Чернігівського полку, котрі брали участь у маніфестаціях

Іл. 2. Повстанці, вдягнуті у чемерки й конфедератки та взуті у високі чоботи

Іл. 3. Киянка Емерика Каленська в «революційному одязі»

Під час богослужінь віряни влаштовували в костелах, як говорили в поліції, «церемонії»: ставили символічні домовини з траурним покриттям. У волинських Торговищах на службі 15 березня 1861 р. на такій труні поставили накрите чорним сукном підвищення із залізним хрестом і терновим вінком, який символізував муки та страждання ⁴2. У Літині «церемонію» організував повітовий предводитель дворянства Радзієвський, який театралізував акцію виконанням кантати про страждання Польщі з використанням тернового вінка й польського герба. За подібним сценарієм відбулися богослужіння в інших повітових містах [5, C. 113--119]. У відповідь на звинувачення предводителі відповідали, мовляв, їм і на думку не спадало надавати молитві за небіжчиків якогось політичного характеру Там само. Ф. 442. Оп. 811. Спр. 51. Ч. ІІ. Арк. 74. Там само. Арк. 116..

Учасники маніфестацій та їхні вимоги

Акції у Царстві Польському та південно-західних губерніях хоч і мали спільні риси, проте на Правобережжі України спостерігалася певна їх специфіка. Тривали вони тут довше, адже й повстання на цих теренах розпочалося не у січні, а наприкінці квітня 1863 р. Тривали вони в першій третині того року в Луцьку, Бердичеві, Володимирі-Волинському, Білій Церкві, Торчині [7, C. 93]. Серед їх учасників більшість становили поляки різного соціального статусу. У Київській, Подільській і Волинській губерніях проживали 485 тис. етнічних поляків, які становили 9,2 % всього населення краю. Вони були представлені заможними й освіченими верствами: аристократією, землевласниками, чиновниками, інтелігенцією. Магнати польського походження володіли понад 80 % всіх приватновласницьких земель на Правобережжі [52, C. 362]. Численних безземельних шляхтичів держава перевела в категорію платників податків і виконавців рекрутської повинності. Втративши привілейоване становище, вони взяли найактивнішу участь у протестах, висловлюючи тим самим незгоду з урядовою політикою. Маніфестації засвідчили, що незважаючи на понад 60-річне перебування у складі Російської імперії, правобережна польська шляхта не змирилася зі втратою Речі Посполитої. Вона, будучи своєрідною локальною спільнотою, продовжувала сподіватися про відновлення власної державності.

Чим же не влаштовувала Російська імперія учасників протестів? Певна частина правобережної шляхти, беручи участь у маніфестаціях, змогла конкретизувати свої вимоги в кількох документах. У травні 1861 р. у Житомирі відбувся зїзд представників шляхти Київської, Подільської й Волинської губерній, де йшлося про адрес на ім'я імператора. Основним жаданням було приєднання Київського генерал-губернаторства до Царства Польського [53, C. 96]. Під час зібрання в Городлі ухвалили рішення подати петицію Олександрові ІІ про повернення привілеїв шляхті, якими вона користувалася до 1831 р., а також про недоцільність налаштовувати селян проти поміщиків, як це робить уряд. Більше того, було висловлено пропозицію: укладаючи уставні грамоти, селяни мають отримати у володіння свої земельні наділи [18, C. 44-- 45]. Поширення цієї вимоги до виконання всіма поміщиками Південно-Західного краю мало розглядатися на зїзді у Житомирі 20 жовтня 1861 р. [18, C. 45]. Історик М. Берґ стверджував, що акт або протест був прийнятий від імені всіх делегатів. У ньому йшлося про відновлення «унії всіх народів і віросповідань, які прагнуть звільнення й набуття повної незалежності Вітчизни» [4, C. 357]. Висловлювався також «протест проти насилля та утисків наших прав, проти жорстоких заходів уряду, проти самовільного розділення Речі Посполитої». «А оскільки, -- йшлося далі, -- акт не можна спрямувати до властей, котрі управляють деспотично, без народного представництва, він буде опублікований у закордонних виданнях» Повний російськомовний текст протесту див.: [4, C. 358--359]..

Найбільшого резонансу набули адреси дворянства Подільської губернії. Перший вони хотіли подати імператорові 1861 р., коли той приїздив до Кам'янця-Подільського. В ньому йшлося про запровадження польської мови не лише у школах, а й у судочинстві [5, C. 125]. В адресі імператорові 1862 р. висловлювалося прохання приєднати губернію, як і весь Західний край, до Царства Польського, мотивуючи це обіцянкою ще Олександра І та прагненням жити в одній державі, котра існувала з часів Люблінської унії. Вони сподівалися, що тоді відбуватиметься саморозвиток як польської, так й української народності. Приєднання аргументувалося ще тим, що Російська імперія занедбала край: народ не має можливості здобувати освіту, середні навчальні заклади перебувають у незадовільному стані як за якістю навчання, так і за кількістю; промисловість позбавлена капіталів, страждає від податкового тиску, збіжжя через поганий стан шляхів не має збуту за кордоном. Потерпають також землевласники, котрих залишили без державних позик, іпотек. У краї запанували закони, які суперечать звичаям, чиновники не рахуються з традиціями, бюрократія зневажає місцеве право. Крім того, державна регіональна адміністрація не вирішує локальних потреб і не переймається інтересами людності, ігнорує обрання місцевих органів влади. Виконувач обов'язків губернського предводителя Олександр Садовський так узагальнив претензії: дворянство не підтримує місцеву адміністрацію, адже та прагне придушити, а то й знищити «польський дух» [54, C. 362]. Одна з копій адреса збереглася в колекції голови Київського військово-польового суду Г.В. Новицького ЦДІАК України. Ф. 489. Оп. 1. Спр. 7. Арк. 1..

Дещо поміркованішою була волинська шляхта, яка у проєкті адреса від 27 травня 1859 р. висловилася про створення нових парафій і будівництво католицьких храмів, збільшення коштів на утримання вихованців римо-католицької духовної семінарії із запровадженням викладання польської мови в усіх школах Волині [53, C. 93]. Проте вже навесні 1862 р. волинські дворяни уклали звернення до всіх землевласників-поляків про «звільнення народу» й надання йому власності та про необхідність розвивати його громадянські навички шляхом просвіти [53, C. 96]. Рільниче товариство у Царстві Польському для землевласників південно-західних губерній слугувало зразком, згідно з яким вони також розпочали створення подібної організації 1860 р. [53, C. 94--95].

Як стверджувала радянська історіографія, студентська молодь була найактивнішим учасником патріотичних демонстрацій 1860--1863 рр. [41, C. 181, 194]. Студентів польського походження об'єднувало вміння організовувати ґміни-земляцтва (серед них Волинське, Подільське, Українське, Царства Польського, Литовське) [3, C. 521]. Їх число в Університеті св. Володимира постійно зростало, адже молодь із лівобережних губерній віддавала перевагу Харківському. В Києві навчалися юнаки з трьох правобережних, а також із Мінської, Гродненської губерній та Царства Польського. Генерал-губернатор Дмитро Бібіков не заперечував проти чисельного зростання польських студентів, оскільки вважав російську освіту надійним засобом формування в них лояльності до імператорської влади. І все ж студенти, як зазначав Б. Познанський, надавали університету польського характеру, виразником чого була польська мова спілкування. Він згадував, що чисельність поляків відчутно зросла 1859 р., коли голова Рільничого товариства граф Анджей Замойський зауважив «забраний край», людність якого зможе підтримати майбутнє повстання, а тому спрямовував сюди молодь із Варшави. Навчаючись в Університеті св. Володимира, працюючи як управителі в маєтках, на цукрових заводах і мануфактурах у Таганчі та Славуті, молоді шляхтичі зміцнювали б господарські зв'язки Правобережжя з Царством Польським. Б. Познанський та його однодумці зауважували, що варшавські поляки були чванькуватими і хвалькуватими й відрізнялися від «українських» мовою, одягом.

Натомість «наші поляки» були патріотами та демократами-народниками. Єдине, що їх об'єднувало, це ненависть до Москви [29, C. 38--39]. Київський генералгубернатор князь Іларіон Васильчиков підмітив, що саме студенти з Царства Польського й західних губерній постійно «проявляють національний дух, свавілля, неповагу до властей і прагнення до відновлення Польщі» [цит. за: 41, C. 205], а тому пропонував уряду обмежити їх перебування у краї.

Студенти Києва не писали адресів на ім'я імператора, а своє невдоволення імперською владою та солідарність із поляками виявляли у формі участі в маніфестаціях, співаючи патріотичні гімни, носячи національний одяг. Вони стали взірцем для учнів київських і житомирських гімназій (серед яких переважали поляки), котрі в державних освітніх закладах спілкувалися польською. Сповідуючи романтику революційної боротьби, вони також долучалися до маніфестацій.

Як й у Царстві Польському, в організації богослужінь на Правобережжі України чільну роль відіграло духівництво, адже користувалося найбільшим авторитетом у локальному польському соціумі (попри те, що на цих теренах державну підтримку мав православний клір, чию паству складало чисельне селянство).

Єпископові Луцько-Житомирської дієцезії Касперові Боровському доводилося дотримуватися буферної позиції між російською адміністрацією та мирянами-католиками. Міністр внутрішніх справ виніс йому догану за те, що духовні особи сприяли маніфестаціям, а генерал-губернатор І. Васильчиков переконував, що, мовляв, належить служити державі, а не пастві, що «маніфестації не притаманні духу релігії», що храм не може бути місцем політичних акцій тощо Там само. Ф. 2227. Оп. 1. Спр. 580. Арк. 47, 49., а тому єпископ має покарати священників, котрі проводили панахиди «по безпорядках» у Варшаві Там само. Ф. 442. Оп. 811. Спр. 51. Ч. ІІ.; Спр. 580. Арк. 116.7.

За проведення таких «політичних панахид» одних ксьондзів відсилали у православні монастирі на північ Росії [39, C. 270], інших арештовували [5, C. 123].

До учасників маніфестацій можна віднести і військовослужбовців, серед яких переважали вихідці з польської шляхти та демократично налаштовані російські офіцери.

Державна влада Російської імперії не визнавала за своїми підданими права на протест у формі релігійно-патріотичних зібрань, що їх уперше так широко продемонстрували поляки Правобережної України. Уже у червні 1861 р. в Київському генерал-губернаторстві для переслідування тих, хто проявляв політичну активність, створювалися тимчасові поліцейські суди на повітовому рівні. Так, у Подільській губернії подібні суди почали діяти у вересні й жовтні [44, C. 211--212].

Формами покарання учасників маніфестацій було вислання з маєтків, з місця постійного проживання, встановлення гласного й негласного поліцейського нагляду, судове переслідування, арешт, сплата штрафу. Зокрема родина Апполо Коженьовського змушена була переїхати як висланці до Чернігова [18, C. 44]. Шляхтянок Славек, Богомолець і Петкевич відправили під нагляд поліції до родин: першу -- у Старокостянтинів, другу -- у Бердичів, третю -- в Овруч [5, C. 155]. За участь у Городельській маніфестації поміщики Старокостянтинівського повіту Гілярій Коженьовський та Едмунд Лозинський за судовим рішенням відбули кількаденний арешт і сплатили штраф, а Олександр і Мар'ян Дубецькі, котрим усе ж удалося дістатися Городла, опинилися на підписці про невиїзд [18, C. 44]. Київський поліцейський суд визначав для учасників маніфестацій штраф у розмірі від 10 до 175 руб. Хто відмовлявся від сплати або не мав коштів, відбував покарання у в'язниці Там само. Ф. 488. Оп. 1. Спр. 7. Арк. 21,41..

Студентів висилали під нагляд поліції у Царство Польське (якщо вони були звідти родом), у повітові міста правобережних губерній, а найактивніших -- у російську глибинку (Вятська, Тамбовська губернії). Військовиків зазвичай переводили на інше місце служби зі встановленням за ними нагляду.

Ставлення українців до маніфестаційного руху

Прагнення керівників повстання добитися відродження Речі Посполитої в кордонах 1772 р., як і небажання більшості землевласників-поляків звільняти своїх селян від примусової праці провокували активність нової українофільської течії у середовищі суспільного руху. Її прихильники, беручи за взірець боротьбу поляків за власну ідентичність, почали формувати свою, українську, яку намагалися прищепити ширшому загалу. В дискусіях про майбутнє українофіли польського походження висловлювалися, за Б. Познанським, так: куди піде мій народ, туди піду і я, а народ цей український, що означало фактично визнання себе українцями. Володимир Антонович, познайомившись з ідеями свободи й нації, сам став українцем [55, C. 93]. Він доводив, що полякам жити серед українського народу й не злитися з ним, не перейматися його інтересами, означає бути дармоїдом і паразитом [29, C. 43--45].