Уживання назви "Україна" в міжнародних угодах Війська Запорозького зі Швецією, Туреччиною та Кримом (1710-1712 рр.)

Размещено на http://allbest.ru

Інститут історії України НАН України

Уживання назви «Україна» в міжнародних угодах війська запорозького зі Швецією, Туреччиною та Кримом (1710-1712 рр.)

Тарас Чухліб доктор історичних наук, головний науковий співробітник

Київ, Україна

Анотація

Мета полягає в дослідженні трансформації політико-правого статусу Війська Запорозького в міжнародних відносинах початку XVIII ст., які були спричинені воєнним і дипломатичним протистоянням союзницької коаліції козацької України, Шведського королівства, Османської імперії та Кримського ханства проти Московського царства. Особлива увага звертається на висвітлення вживання назви «Україна» канцелярією гетьманського уряду П. Орлика у площині укладання мирних угод зі Стокгольмом, Стамбулом і Бахчисараєм.

Методологічні підходи полягають у висвітленні даних історичних проблем крізь призму понятійної історії та розкриваються автором за допомогою діахронно-семантичного методу в напрямі історико-лінгвістичного аналізу лексем зі словами «Україна» та «український», що були вживані в міжнародних договорах 1710--1712 рр.

Наукова новизна. Доведено, що, зважаючи на війну між Військом Запорозьким, Шведським королівством, Османською імперією, Кримським ханством -- з одного боку та Московською державою й Річчю Посполитою (короля Авґуста ІІ) гетьман П. Орлик визнавав одночасну протекцію шведського короля й турецького султана.

Доповнено висновки істориків щодо вивчення текстів міжнародних договорів та дипломатичних актів України зі Швецією, Туреччиною, Кримом. україна міжнародний історичний гетьманський запорозький

Висновки. Визначено, що в текстах договорів і дипломатарію гетьманського уряду зі своїми союзниками впродовж досліджуваного історичного періоду неодноразово як синонімічна понятійна назва держави Військо Запорозьке вживався політонім Україна. Він використовувався гетьманським урядом П. Орлика в укладених Військом Запорозьким міжнародних угодах та актах зі Шведським королівством, Османською імперією, Кримським ханством у 1710--1712 рр. для маркування території, що перед тим, упродовж другої половини XVII -- початку XVIII ст., перебувала під владою гетьмана І. Мазепи та його попередників. При цьому в монарших канцеляріях Стокгольма, Стамбула, Бахчисарая в дипломатичних актах уживалися такі узгоджені з гетьманським урядом Війська Запорозького офіційні понятійні словосполучення зі словами «Україна» та «український», як «Україна та Військо Запорозьке», «український народ», «гетьман українських та запорозьких козаків», «Україна обох сторін Дніпра», «Дніпровська Україна», «тогобічна Україна», «українські та запорозькі козаки», «українські купці» тощо. Досліджено інші смислові конструкції, що з'являлися за допомогою слів «Україна» та «український» у 1710--1712 рр. в офіційному дискурсі Війська Запорозького, Османської імперії, Кримського ханства, Московського царства, Корони Польської, Шведського королівства.

Ключові слова: Україна, поняття, Османська імперія, Річ Посполита, Кримське ханство, Військо Запорозьке, Пилип Орлик, лінгвістична конструкція, міжнародні договори.

Тексти міжнародних угод гетьманського уряду Пилипа Орлика з володарями європейських та малоазійських держав -- Шведського королівства, Османської імперії, Кримського ханства, які були укладені козацькою Україною з цими іноземними країнами під час Великої Північної війни 1700--1721 рр. вже давно відомі історичній науці [1--8].

Власне, історики, археографи, мовознавці неодноразово робили успішні спроби дослідити не тільки самі тексти міжнародних угод Війська Запорозького, що були підписані ним зі Стокгольмом, Стамбулом, Бахчисараєм упродовж 1710--1712 рр., але й вивчали надзвичайно інформативний щоденник та великий дипломатичний епістолярій самого гетьмана П. Орлика [9--16]. Однак, незважаючи на це, досі залишається малодослідженим дуже актуальне питання вживання назв «Україна» та «український», а також їх термінологічного прочитання в офіційних міжнародних актах початку XVIII ст.

Нещодавно відомий дослідник періоду гетьманування І. Мазепи та П. Орлика історик-правознавець О. Кресін зробив висновок, що в усіх документах і листах доби ранньомодерного українсько-шведського союзу першої половини XVIII ст., які компактно відклалися у фондах Державного архіву Швеції у Стокгольмі, послідовно використовуються поняття «Україна» («Ukraina») та «Військо Запорозьке» («Exercitus Zaporoviensis»), але «кореляцію між ними встановити складно» [17, C. 102]. З огляду на цю, вірно поставлену нашим колегою, історіографічну проблему, по-перше, в нашій статті спробуємо вирішити питання кореляції названих термінів; по-друге, проаналізуємо, в яких лінгвістичних конструкціях уживалося слово «Україна»; по-третє, яке смислове навантаження мала назва «Україна», з огляду на її довголітнє активне функціонування як політоніма в офіційному дискурсі попередників П. Орлика [18--21], починаючи від гетьманування Б. Хмельницького й до часу правління І. Мазепи.

Відзначимо, що впродовж чотирьох років, із 1710 й до 1714 рр., влада гетьмана П. Орлика була легітимною у Правобережній Україні як із внутрішньополітичного, так і з міжнародно-правового погляду [22, С. 41--42]. А тому за допомогою діахронно-семантичного методу, який є провідним науковим інструментом у межах так званої понятійної історії [23--24], звернімо увагу на тогочасне дипломатичне листування та підписання політичних договорів наступником І. Мазепи з його тогочасним сюзереном -- шведським королем Карлом ХІІ, а також іншими ситуативними зовнішньополітичними союзниками -- султаном Османської імперії Агмедом ІІІ і кримським ханом Девлетом Ґір еєм (Ґераєм). Саме з цими монархами Європи та Малої Азії Військо Запорозьке укладало військово-політичні союзи заради своїх головних політичних завдань того часу -- утвердження легітимної гетьманської влади в Україні, перемоги над військами царя Петра І та промосковського уряду Корони Польської короля Авґуста ІІ, а також об'єднання українських земель під єдиною булавою в одній державі.

Оцінюючи українсько-шведські стосунки початку XVIII ст., польський історик В. Конопчинський писав, що гетьман П. Орлик і його оточення мали собі за мету «збудувати незалежну Україну під протекторатом Швеції, відірвано від Польщі й Москви» [25, С. 63]. Своєю чергою дослідник із Москви В. Артамонов відзначав, що кордони «незалежної Української Речі Посполитої», яка перебувала під протекторатом Швеції та використовувала захист, союз і військову допомогу Османської імперії і Криму, за сприятливих обставин мали охоплювати Лівобережну, Сіверську, Слобідську, а також усю Правобережну Україну з традиційним «козацьким» кордоном по р. Случ. Також українському гетьманові в разі перемоги над царем Петром І мали б підлягати донці-некрасівці та область Війська Донського [26, C. 51]. Як стверджували українські історики Б. Крупницький та О. Субтельний, саме у цей час гетьман П. Орлик намагався повернути собі владу в Україні за допомогою політичного захисту не тільки шведського монарха, але й османського султана [27, C. 29-- 38; 28, С. 96]. А польський дослідник Ю. Фельдман оцінював ситуацію, в якій опинилося Військо Запорозьке у цей період, як дуже критичну з політичного погляду, адже кримський хан намагався домінувати над гетьманом [29, С. 86]. Османіст О. Пріцак уперше у світовій історіографії звернув увагу на укладення гетьманом П. Орликом двох міжнародних військово-політичних договорів з Османською імперією -- у 1711 та 1712 рр. [5, C. 307--320].

Уже саме обрання П. Орлика на гетьманування відбулося за активної підтримки шведського короля Карла ХІІ, а тому ні в кого з сучасників не викликав сумніву факт «вимагання» старшиною Війська Запорозького у цього монарха Північної Європи гарантій щодо політичної протекції з його боку, поки з них буде зняте «московське ярмо» й вони не повернуться до своїх давніх «вольностей». Ще в укладеному по смерті І. Мазепи, 26 вересня 1709 р., документі під назвою «Покірний меморіал Війська Запорозького до святого королівського маєстату Швеції» 1 підписаному П. Орликом як генеральним писарем, слово «Україна» вживалася декілька разів у таких випадках: 1) «Гроші, зібрані за стільки довгих років з усієї України до військового скарбу, попали в руки ясновельможного гетьмана Мазепи»; 2) «Мазепа необмежений правитель на Україні»; 3) «Войнаровський, що не покинув ніякого свого спадку на Україні, й не поніс ніякої утрати своїм маєтностям, матиме багатство Війська Запорозького?» [30, C. 111--116; 31, С. 329--337]. Окрім того, кілька разів у цьому меморіалі в різних контекстах згадувалося слово «народ», «руський народ». Зокрема вже в першій його статті писалося: «[...] до святого королівського маєстату Швеції, свого найласкавішого пана, що раз і назавжди прийняв цей народ, і Військо Запорозьке в оборону, охорону, опіку й захист, щоб скинути московське ярмо», а у третій відзначалося, «щоб руський народ скинув московське ярмо й був вільний» [30, С. 115]. Бачимо, що грошові прибутки збиралися Військом Запорозьким до свого скарбу з «усієї України», а цим процесом керував «правитель Мазепа». Отже в усвідомленні укладачів документа, козацький гетьман був правителем України. Потрібно також зауважити, що тут в одному понятійному ряду вживалися такі терміни, як «Україна», «Військо Запорозьке», «руський народ». При цьому присвійний займенник «цей» застосовувався не тільки стосовно «руськості», але й синонімічного маркування «руського народу» ще і як «народу України» та «народу Війська Запорозького».

5 квітня 1710 р. було укладено відомі історичній науці «Договори і постанови прав і вольностей військових» (далі -- «Договори і постанови» 1710 р.) між новообраним гетьманом П. Орликом, генеральною старшиною та всім Військом Запорозьким з «обох сторін обрадою» Зареєстрований 22 жовтня 1709 р. у канцелярії Карла ХІІ. Документ віднайшов у Націо-нальній бібліотеці у Варшаві, опрацював, переклав із латини та опублікував М. Возняк у 1938 р. [30, C. 111 -- 116]. Российский государственный архив древних актов (далі -- РГАДА). Ф. 13. Оп. 1, 1710 г. Д. 9. Л. 1--20 об. У статті посилатимемося на фототипічне відтворення оригінальних текстів «Договорів і постанов» 1710 р., які розміщені в академічному виданні: «Пак-ти і Конституції» Української козацької держави (до 300-річчя укладення). Відп. ред. В. Смолій. Львів, 2011. С. 76--133.. З огляду на те, що документ 10 травня того ж року затвердив шведський король Карл ХІІ своєю підтверджувальною грамотою («Confirmatio horeem Pactorum a Rege Sueciae»), вважаємо «Договори і постанови» 1710 р. складовою частиною українсько-шведських мирних домовленостей 1708--1710 рр. Згідно з політико-правовими нормами, в тогочасній Європі монарх, який узяв під свою протекцію певного правителя та його країну, мав затверджувати своїм привілейним ак-том нормативні документи вищого порядку, котрі виходили від протегованого, в даному випадку гетьмана Війська Запорозького П. Орлика. Оригінал зберігається в: РГАДА. Ф. 124. Оп. 2, 1710 г. Д. 12. Л. 14 об. -- 15. Мікрофільмована копія оригіналу: Централь-ний державний історичний архів України, м. Київ. Ф. 2236. Оп. 2. Спр. 10. Арк. 14--15. Уперше документ опублікував М. Маркевич у 1842 р. У цьому випадку спираємося на висновок В. Смолія, який влучно зазначив, що укладений під молдавськими Бендерами договір одночасно був і «легалізацією перед міжнародною спільнотою номінального сюзеренітету над Україною правителя Швеції» [32, C. 9]. В ранньомодерну добу європейської історії міжнародний договір між «імперіями королівствами-царствами» складався з двох або трьох частин: 1) прохання протегованої / васальної / залежної країни (у цьому випадку згаданий вище «Покірний меморіал...»); 2) «Договори і постанови...» 1710 р.; 3) підтверджувальна грамота короля Швеції від 10 травня 1710 р.

Отже проаналізуємо два основних тексти «Договорів і постанов» 1710 р. -- староукраїнською та латинською мовами, на предмет уживання та понятійного наповнення іменника «Україна» та прикметника «український». У тексті вони трапляються в таких випадках: 1) «короля його милості шведського Кароля Дванадцятого, особливим Бога Всемогущого промислом і військами своїми вступившого в Україну»; 2) «короля його милості шведського свободити Отчизну нашу Малую Росію від невольничого ярма московського [...] Іновірцям співжиття на Україні [...] не позволяти»; 3) «найясніший король шведський вічними протекторами України титуловалися і самим ділом зоставали для більшої кріпості Отчизни нашої і для заховання своєї цілості в правах наданих і границях»; 4) «в нинішню війну на Україні шкоди збільшено і слушно від Москви поповнено»; 5) «не дерзали порабощення собі (Кримському ханству -- Т Ч.) України бажати і оную в чому небудь силувати»; 6) «не менша городам українським і з того діється важкість, що багато сіл до них для відбування всяких посполитих повинностей належні, під різних державців духовних і світських в посесію повідходили; 7) «город столичний Київ і інші українські городи з магістратами своїми у всіх своїх правах і привілеях слушно наданих непорушно щоб заховані були»; 8) «Щоб посполитим людям насамперед цього на Україні наїзди і підводи, а козакам провідництва, найбільше приносили важкість» [15, C. 83--111]. Як можна зрозуміти з контексту, назва «Україна» вживалася в одному синонімічному ряду з такими термінами, як «Отчизна» й «Мала Росія». Підтримуємо висновок О. Трофимук, яка стверджувала, що в тексті «Договорів і постанов» 1710 р. певним чином ототожнювалися поняття «Україна, наша Отчизна» та «Військо Запорозьке» [33, C.307]. Окрім того, зазначимо, що в даному випадку слово «Україна» поряд із понятійним словосполученням «українські городи» Про смислове навантаження понятійного словосполучення «українські городи» див.: Чух- ліб Т. Поняття «Україна» та «Українний» в офіційному дискурсі Війська Запорозького: 1649--1659 рр. Україна в Центрально-Східній Європі. Вип. 15. К., 2015. C. 13--41. були уточнювальними назвами для території, якою, згідно з «Договорами і постановами» 1710 р., мав володіти П. Орлик разом із Військом Запорозьким. Підвладна гетьманові територія мала поширюватися як на Правобережну, так і Лівобережну Україну.

В латиномовному тексті «Договорів і постанов» 1710 р. слова «Україна» та «український» ужито в таких понятійних словосполученнях: 1) «релігія в Україні» («Religionem in Ukraina»); 2) «викорінення якого з України» («Quem extirpare de Ukraina» ); 3) «протектори України» («Protectores Ukrainae»);4) «втрат завданих Україні» («Manu Ukrainae illatorum»); 5) «вона звільнить Україну» («Illisque Ukrainam al immanu»; 6) «вторглися в Україну» («Invaluit in Ucraina»); 7) «недоторканність українських кордонів» («Integritas limitum Ukrainensium»). Дуже промовистою є лінгвістична конструкція, що була вжита у ст. 13 латиномовного тексту: «Столичне місто Русі, Київ, та інші українські міста» («Metropolis Urbs Rossiae, Kiiovia, caeteraeque Ucrainae civitates») [15, C. 135--151]. Тут бачимо, що «Русь» («Rossiae») є тотожною назвою щодо терміна «Україна» (« Ucrainae»). Внутрішньополітична суб'єктність України як державного утворення підтверджується існуванням у неї «кордонів», що мали бути «недоторканними». А зовнішньополітичний статус держави на чолі з П. Орликом визначався тим, що вона мала свого міжнародного «протектора»покровителя в особі шведського монарха Дослідник міжнародного права швейцарець Е. де Ваттель у своїй книзі «Право народів чи принципи природного права, які застосовуються до поведінки і справ націй і сувере-нів» (1758 р.) відзначив, що впродовж XIV--XVIII ст. існувала така багаточленна стратифі-кація держав: 1) «суверенні»; 2) «пов'язані нерівноправними союзами чи договорами про підлеглість»; 3) «данниці»; 4) «васальні»; 5) «які потрапили під владу інших держав»..

Незважаючи на поразку від Московського царства під Полтавою в 1709 р., шведський король Карл ХІІ будував плани щодо відновлення втрачених позицій і відвоювання у царя Петра І та його сателіта -- польського короля Авґуста ІІ, спочатку Правобережжя, а згодом і всієї України, включно з Лівобережжям. Разом з Османською імперією, Кримським ханством, Військом Запорозьким (П. Орлика) та Короною Польською (С. Лещинського Великопольська шляхетська конфедерація за сприяння шведського короля Карла ХІІ об-рала в 1704 р. королем Речі Посполитої шляхтича С. Лещинського. Він будував далеко-сяжні плани за допомогою повернення України під владу Польсько-Литовської держави об'єднати шляхетський загал та остаточно усунути з політичної арени свого суперни-ка -- короля Авґуста ІІ. Задля втілення цієї мети в 1707 р. уряд С. Лещинського налаго-див таємні дипломатичні контакти з гетьманом І. Мазепою.) він планував здійснити похід на «столичний град» Київ. 1 грудня 1710 р. в похідній резиденції короля Швеції Карла ХІІ в Бендерах відбулася нарада за участю гетьмана П. Орлика, кримського хана Девлета Ґірея, київського воєводи Корони Польської Й. Потоцького (представника прошведського короля С. Лещинського), де було узгоджено майбутню операцію щодо оволодіння Україною. У зв'язку з цим гетьман П. Орлик почав активну діяльність у двох зовнішньополітичних напрямах. По-перше, він вислав на Правобережжя та Лівобережжя своїх представників, які мали розповсюджувати серед населення гетьманські універсали із закликом визнавати його владу та вербувати серед місцевої старшини прихильників ідеї відмови від московського протекторату й переходу під шведську протекцію. По-друге, гетьман почав проводити активні переговори з ханом щодо укладення військово-оборонного союзу. По-третє, П. Орлик вислав своїх послів до Туреччини, де українська делегація за допомогою французького резидента у Стамбулі Дезаєра добилася у султана Агмеда ІІІ оголошення Османською імперією війни Московському царству.

У грудні 1710 р. П. Орлик надав своїм дипломатам до Кримського ханства спеціальну інструкцію під назвою «Головні пункти для переговорів про договір із ханом та Кримською державою» [1, С. 47--50; 34, С. 48--70]. У цьому дипломатичному документі було 23 пункти, в 10 з них згадувалися слова «Україна» й «український». У 4-му, зокрема, відзначалося, що «хан і вся Кримська держава [...] не можуть [...] висувати якісь претензії щодо підкорення України, будування фортець чи досягнення будь-якої влади в Україні» [1, C. 47]. У 5-му пункті йшлося про те, що «хан і Кримська держава не можуть перебирати владу над правами й законами України та Війська Запорозького» [1, C. 47]. Пункт 7-й проголошував: «Після скинення московського ярма, якщо в мирний час в Україні виникнуть внутрішні заворушення [...]». А у 8-му пункті було таке положення: «Доки триватиме ця війна проти спільного ворога, татари не мають права захоплювати в полон невинних жителів України» [1, C. 48]. 9-й пункт торкався релігійної проблеми: «Святим церквам не тільки в Україні, а й у московських поселеннях, так званих слободах (тут ідеться про Слобідську Україну -- Т Ч.), татари не можуть завдавати шкоди» [1, C. 49].

Про жителів Слобідської України йшлося й у 10-му та 11-му пунктах майбутньої мирної угоди, де говорилося «мешканців московських слобід, які походять з України», та зазначалося: «Якщо виникнуть якісь труднощі під час захоплення московських слобід і приєднання їх до України [...], наші люди муситимуть покинути ці землі й перебратися на цьогобічну (Правобережну -- Т Ч.) Україну» [1, C. 49]. Дуже цікавим з історично-правового боку був 15-й пункт планованого договору: «Чи буде в Україні війна, а чи мир, хан і Кримська держава не можуть заявляти права на довільне покарання козаків» [1, C. 49]. У 18-му пункті обумовлювалися права «українських купців» [1, C. 49]. Пункт 19-й проголошував, що Кримське ханство має «відшкодувати збитки, яких воно завдало Україні та Війську Запорозькому у цій війні» [1, C. 50]. Згідно з 20-м пунктом передбачалося, що «донські козаки мають пристати до українських козаків і прийняти владу гетьмана» [1, C. 50]. У 21-му пункті писалося, що «гетьман України та Війська Запорозького користуватиметься іу своїй, і в інших країнах усіма прерогативами гетьманської влади» [1, C. 50].

19 січня 1711 р. дипломати Війська Запорозького оголосили свій проєкт майбутнього договору урядовцям Кримського ханства. Вже у ст. 1 цього документа говорилося про те, що «народ і Військо Запорозьке повинні мати постійне заступництво його величності короля Швеції». Таким чином, уперше гетьманський уряд у переговорах з іншою державою декларував визнання протекції Карла ХІІ згідно з «Договорами і постановами» 1710 р. Одночасно в одній із пропонованих статей П. Орлик намагався убезпечити себе від протегування кримського хана над Військом Запорозьким і трактував зв'язок із Бахчисараєм як рівноправний: «Хан і вся Кримська держава під жодним приводом братерства, дружби та військового союзу не можуть ані тепер, ані будь-коли в майбутньому висувати якісь претензії щодо підкорення України» [34, C. 65].

Дипломатичні заходи гетьмана П. Орлика та посольства Війська Запорозького набули свого логічного завершення в укладеному на виконання ст. 3 «Договорів і постанов» 1710 р. українсько-татарському мирному договорі. Його було підписано 23 січня у військовому таборі «на річці Дніпро», а в історіографії він дістав назву Кайрського миру 1711 р. Оригінал Кайрського миру 1711 р. зберігається в Державному архіві Швеції у Стокголь-мі: Riksarkivet. Diplomatica. Turcica, bihang Tatarica (1592--1713). SE/RA/2119/2119.4/1. Документ уперше опублікував О. Бодянський у 1847 р. з копії XVIII ст., зробленої М. Ха- ненком [1, С. 47--50]. Ще одна копія його віднайдена В. Олександренком у Королів-ському архіві у Дрездені та опублікована 1916 р. [3, С. 87--90]. Ця копія була додатком до листа гетьмана П. Орлика кабінет-міністрові польського короля та курфюрста Саксо-нії Авґуста ІІ -- графа Я.Г. фон Флемінґа від 5 листопада 1721 р. Згідно з дослідження-ми О. Субтельного, копії цього документа, зроблені, відповідно, в 1711, 1731, 1740 рр., зберігаються в Архіві Міністерства закордонних справ Франції (AAE. Cor. Pol. Turquie, vol. 51, feuil 19; vol. 180, feuil 392; vol. 107, feuil 136). Опубліковано в додатках до праць О. Субтельного (1981, 1994 рр.) та О. Кресіна (2001 р.). Однак в остаточному тексті документа, який був затверджений 22 урядовцями Кримського ханства на чолі з мурзою Девлет-шахом, не згадувалося про заступництво над Україною шведського монарха, проте визнавалося, що «хай вона [Україна] -- буде вільним народом» [28, C. 189]. Окрім того, в тексті договору 1711 р. між Військом Запорозьким і Кримським ханством кілька разів уживалося понятійне словосполучення «українські козаки», при цьому П. Орлик титулувався як «гетьман українських та запорозьких козаків» [15, C. 355--366]. Про «українських та запорозьких козаків» також ішлося у грамоті ханського брата -- солтана Мегмеда Ґірея від 29 січня того ж року, який закликав військо Кримського ханства виступити в похід разом із силами П. Орлика та польського воєводи Ю. Понятовського Biblioteka Polskiej Akademii Nauk w Korniku. Rkp. № 1560-2, l. 1.. У цих документах ішлося про те, що наступник І. Мазепи очолював не тільки козаків Правобережної та Лівобережної України, але й Запорозьку Січ.

Українсько-татарська угода 1711 р. мала чітко виражений антимосковський характер та узаконювала на міжнародному рівні спільний визвольний похід на чолі з гетьманом П. Орликом, ханом Девлетом Ґіреєм і польським воєводою Ю. Потоцьким на Правобережну Україну Цей похід українсько-татарсько-польських військ детально описаний у книжці Б. Круп- ницького [35, C. 36--53].. Цікаво, що 9 жовтня того ж року в листі московського урядовця П. Шафірова до князя Б. Шереметєва вживалося таке словосполучення, як «Україна Задніпровська», що маркувало Правобережну Україну, де населення підтримало намагання П. Орлика встановити тут свою владу: «З України Задніпровської раджу козаків перегнати і на ту сторону (Лівобережжя -- Т Ч.) і залишити її полякам (прихильникам промосковського короля Авґуста ІІ -- Т. Ч.), щоб Орлику у ній прихистку не було» [36, C. 555].

Ще на початку 1711 р. в Москві розпочалися переговори між Московським царством і Річчю Посполитою. Представники польського короля Авґуста ІІ заявляли, що договори 1686 та 1704 рр. були ратифіковані на Варшавському сеймі 1710 р. лише за умови виведення московських військ та українського козацтва зі східних воєводств Речі Посполитої. Цього не відбулося, а тому поляки збільшували свої претензії: окрім повернення Білої Церкви, Фастова, Брацлава, Немирова й Богуслава, вони вимагали звільнення від російських гарнізонів Полоцька, Бихова, Вітебська, а також Вільна й Риґи з окремими прибалтійськими територіями; виплати грошової компенсації; розмежування земель поблизу Києва, Стародуба, Великих Лук [26, C. 56]. Лише у цьому випадку, як заявляли польські посли, Річ Посполита зможе виставити своє військо на допомогу Московській державі у війні з Османською імперією.

Не погоджуючись на віддання прибалтійських, північноукраїнських і литовських міст, канцлери Ґ. Ґоловкін та П. Шафіров обіцяли негайно повернути Польщі українські міста Правобережжя в разі приєднання польсько-литовських сил до воєнних дій проти турецького султана.

Політичні й територіальні претензії Польсько-Литовської держави та намагання П. Орлика в 1711 р. повернути під свою владу землі Правобережної України змусили царя Петра І і промосковського гетьмана Війська Запорозького І. Скоропадського впродовж другої половини 1711 -- початку 1712 рр. здійснити примусовий «згін» близько 200 тис. українського населення з Правобережжя на Лівобережжя [37, C. 46--49].

На початку січня за наказом із Москви лівобережний гетьман І. Скоропадський видав універсал, де зазначалося: «Щоб з тієї сторони Дніпраукраїнських городів (Правобережжя -- Т Ч.), також городків і сіл коло [...] Немирова, Білої Церкви, Фастова, Брацлава, Чигирина, Канева, Умані і коло Богуслава проживаючих козаків і жителів [...] йшли в малоросійські городи (Лівобережжя -- Т Ч.) з жінками і з дітьми і з пожитками» РГАДА. Ф. 124, 1712 г. Д. 4. Л. 54. У 1732 р., як засвідчував у своєму «Діарії...» гетьман П. Орлик, його син Г. Орлик від імені Війська Запорозького проводив переговори з радниками французького короля Лю- довіка XV у Версальському палаці під Парижем, де було домовлено звернутися до сул-тана Османської імперії з проханням тиску на Російську імперію щодо виконання умов Прутського миру 1711 р. [10, С. 342--343].. Як засвідчував 10 березня 1712 р. сам П. Орлик у листі до великого візира Османської імперії, московські війська залишили Правобережну Україну «жахливо і неможливо спустошену, випалену та знелюднену» [1, C. 59]. Такі невдачі спонукали гетьманський уряд П. Орлика до нових зовнішньополітичних комбінацій.

На початку липня 1711 р. поблизу с. Станілешти на р. Прут багатотисячну армію Петра І на чолі з ним самим оточило об'єднане турецько-татарсько-шведсько-українське військо. Московський цар був змушений підписати з султаном Османської імперії невигідний для себе Прутський мир 1711 р., в якому, зокрема, вирішувалася й доля міжнародного-політичного становища Війська Запорозького 11. У 2-му пункті московського варіанту від 12 липня 1711 р. говорилося: «В польские дела его царское величество мешаться, також и их казаков и запорожцев, под их область принадлежащих и у хана крымского сущих, обеспокоивать и в них вступаться не изволит и от стороны их руку отымает» [38, C. 216] Польська копія московського варіанту тексту Прутського трактату 1711 р., який під-писаний П. Шафіровим і Б. Шереметєвим, знаходиться в: Archiwum Giowne Akt Dawnych (далі -- AGAD). Archiwum Radziwiiiow. Dz. ІІ. № 2228. 1--3..

Турецький текст цієї статті був трохи інший і в латиномовному перекладі звучав так: «Poloniae atque ei adhaerentibus Cosacis et Zaporoviensibus et iis Cosacis, qui Serenissimo Hano Czymede Domino Deulet Geraj confoederati sunt, ex parte Cari nulla in posterum molestia fiat, sed ut a longa annorum serie nullum lus habuit in illis locis, ita modo ex iis omnibus sese subtrahere debeat» [1, C. 50]. Обидва варіанти, хоч і були суперечливими, але, на нашу думку, означали наступне: Москва повинна була відмовитися від втручання у внутрішні справи Речі Посполитої, а також від зверхності («віднімає руку») над козаками всієї України (Правобережжя, Лівобережжя) та Запоріжжя («належної до області [українських] козаків і запорожців»), у тому числі й козаками, що перебували під владою гетьмана П. Орлика та базувалися на підвладній кримському ханові території [37, C. 52--53]. Хоча представники царя Петра І трактували цей пункт як такий, що поширювався тільки на Правобережну Україну та козаків-«вигнанців». Водночас 31 липня 1711 р. московський цар наказував своєму воєводі Б. Шереметєву «казаков, которые бунтовали (на Правобережжі -- Т. Ч.), вывесть за ту их вину к Москве ближе, а протчи за Днепр перевесть. И которыя городы и места (Правобережної України -- Т Ч) написаны в вечном миру (1686 р. -- Т. Ч.) с поляки быть пустым, оныя все зжечь и разорить» [36, C. 56, 382].

На виконання своїх: зобов'язань перед гетьманом П. Орликом та Військом Запорозьким шведський король Карл ХІІ відіслав у Стамбул дипломата Томаса Функа, котрий мав добиватися від Османської імперії виконання положень Прутського трактату 1711 р. щодо «свободи України». В розлогій інструкції від 14 вересня 1711 р. текст 5-го пункту засвідчував перед турецьким султаном Агмедом ІІІ права протегованих союзників Стокгольма: «Водночас він (Т. Функ -- Т Ч.), щоб ця стаття, яка затверджує свободу України і всіх запорожців, негайно ж і повністю стала чинною, щоб таким чином вся Україна і Військо Запорозьке в повному обсязі отримали давні свободи і вольності, а також отримали власність землею у своїх давніх кордонах під владою теперішнього гетьмана Пилипа Орлика; так, щоб народ, який описаний вище, одразу ж отримав статус самостійної держави, і більше ніколи і жодним чином не був під послухом царя (московського -- Т. Ч.) чи його протекцією» [39, C. 162--179].

У цьому документі, який вийшов із королівської канцелярії Швеції й був підписаний самим монархом, уживалося таке словосполучення, як «уся Україна і Військо Запорозьке», що корелювалося з відповідними понятійними лексемами Кайрського договору 1711 р. між Військом Запорозьким і Кримським ханством.

У зв'язку з укладенням Прутського миру 1711 р. та «суперечливою» відмовою московського царя від протекції над Україною, восени того ж року П. Орлик вислав до Стамбула поважну делегацію з метою вплинути на процес ратифікацію султаном як положень турецько-московського миру, так й укладення договору між Військом Запорозьким та Османською імперією. Це посольство очолив прилуцький полковник Д. Горленко. До його складу також увійшли генеральний суддя К. Довгополий, генеральний писар І. Максимович, генеральний осавул Г. Герцик і кошовий отаман Запорозької Січі К. Гордієнко.

3 листопада 1711 р. було затверджено дипломатичні «Інструкції посланцям до Оттоманської Порти» Оригінал «Інструкції...» 1711 р. зберігається в Державному архіві Швеції у Стокгольмі: Riksarkivet. Diplomatica. Cossacica. її (1711 --1741). Fol. 98--102. Цей документ упер-ше опублікував О. Бодянський 1847 р. з копії XVIII ст., зробленої М. Ханенком. Ско-рочений варіант у перекладі на французьку мову Г. Орлика було подано королю Франції Людовіку XV. Він зберігається в Архіві МЗС Франції (AAE. Cor. Pol. Turquie. Vol. 107. Feuil 133). Інструкція публікувалася також у перекладі В. Кулика у книжці О. Субтельно- го 1994 р. [28, C. 188--190].. Документ містив десять пунктів, був підписаний гетьманом та затверджений печаткою Війська Запорозького. Насамперед П. Орлик наказував своїм делегатам вимагати від султана зміни того пункту Прутського трактату, що торкався України й був доволі незрозуміло сформульований. Слова «Україна» та «український» згадувалися в таких лексичних конструкціях: «гетьмана Малої Русі, тобто України», «усієїУкраїни», «Москва назавжди зреклася України», «дозволити Україні бути вільною» (п. 1); «москаль звільнить Україну», «обтяжувати Україну», «аби Україна, відтепер і надалі залишалася вільною» (п. 2); «назавжди відмовитися від України», «вільно селитися разом із нами в Україні» (п. 3); «підкорити заляканих жителів України своїй владі», «забравши свої залоги з України», «коли Україна має бути повністю очищена від московського війська» (п. 5); «наші кордони, що відокремлюють Україну від Московії та Польщі» (п. 6); «на відшкодування віддадуть Україні», «Україна могла задовольнитися гарматами», «без жодної шкоди для України» (п. 7); «змусила москалів відшкодувати Україні» (п. 8); «не лише в Україні, але й Польщі та інших землях Європи», «Україна має перебувати під турецькою протекцією», «зберегти владу в Україні», «Україна з обох боків Дніпра», «встановити свою владу, васалітет чи підпорядкування в Україні», «українські фортеці», «будуватимуть в Україні», «Українська церква має підлягати патріархові в Константинополі», «підтримувати цілісність України», «збереження її свобод, устрою, законів і привілеїв України», «гетьман повинен мати повний контроль над Україною», «українським купцям має бути дозволено торгувати в Османській імперії», «розповсюдити в Україні через маніфести преславного гетьмана» (п. 9); «не суперечать інтересам ані Високої Порти, ані України», «завдяки Україні дружба та воєнний союз між Портою і Шведською державою будуть зміцнені» (п. 10).

Узагальнюючи, можемо відзначити, що назва «Україна» вживалася у цьому дипломатичному документі як самодостатня, поряд із назвами Польщі, Високої Порти, Шведської держави. При цьому Україна, згідно з текстом, не тільки мала власні «кордони», «закони», «привілеї» та «церкву», але й визнавала, як державне утворення «під контролем гетьмана», протекторат Османської імперії.

О. Пріцак дослідив, що в результаті діяльності тогочасної українськотурецької дипломатичної комісії між гетьманом П. Орликом і султаном Агмедом ІІІ було укладено мирний договір [5, C. 307]. 21 грудня 1711 р. його оформили як привілейну султанську грамоту (берат), що забезпечувала П. Орликові владу над «козаками обох боків Дніпра». Історик проаналізував документ спочатку з копії, що знаходиться в Архіві Міністерства закордонних справ Франції14. Та невдовзі за допомогою свого учня В. Остапчука дослідник отримав оригінальний текст цієї султанської грамоти зі стамбульського архіву, який і порівняв зі французькою копією 15. Нещодавно цей султанський акт 1711 р. опублікував османіст О. Середа [40, C. 90--93]. Цікаво, що якщо в османському оригіналі П. Орлика названо гетьманом «громад Барабаш / Barabas і Поткали / Potqali (України й Запоріжжя -- Т. Ч.)», то у французькому перекладі титулування перекладається як «гетьман України обох сторін Дніпра» [40, C. 90] 16.

Однак спротив московських дипломатів на чолі з П. Шафіровим (а вони саме в той час перебували у Стамбулі) та, найголовніше, швидке виконання Петром І положень Прутського миру 1711 р. змусили Агмеда ІІІ переглянути проєкт привілейної грамоти для козацької України в новому варіанті від 5 березня 1712 р. Він був оформлений як султанська ратифікаційна грамота (агднаме) і в ньому вже не згадувалося про надання права володіння українському гетьманові Лівобережжя, а йшлося тільки про можливість урядування П. Орлика на Правобережжі. Текст цієї грамоти, який зберігся в латинському перекладі, має назву «Privilegij Imperatoris Turcarum, quod dutam est Duci Zaporoviensium Philippo Orlik in possesionem ab hacpаrte Borysthenis Ucrainae» 17. Як бачимо, в назві вживалося слово «Україна», під яким потрібно розуміти правобережну частину «дніпровської» держави козаків, якою володів гетьман П. Орлик. Грамота засвідчувала: «Таким чином ми (султан Агмед ІІІ -- Т Ч.) оцю Україну по цей бік Дніпра, яка на основі воєнного права перейшла до нашого непереможного цісарства від московського царя, передаємо й ласкаво відступаємо в повне володіння вищейменованованому гетьманові козаків українських і запорозьких, найяснішому Пилипу Орлику і його нащадкам, гетьманам українським і запорозьким [...] під нашою непереможною протекцією» («Igitur Nos Ucrainam illam ab has parte Borysthenis, quae iure belli a Czaro Moscorum ad Nostri Invictissimi Imperij pervenit potestatem, obtulimus clementissimeque concessimus in plenariam possessionem supra nominato Duci Cosacorum Ukrainensium et Zaporoviensium, illustrissimo Philippo Orlik successoribusque Eius, Ducibus Ucrainensium et Zaporoviensium [...] sub protectione Nostra invictissima» ) [3, C. 75]. Отже, спираючись на положення Прутського договору 1711 р. з Московською державою, султан віддавав тільки правобережну частину козацької держави (« Ucrainum illam ab has parte Borysthenis») під владу П. Орлика та його наступників. Загалом у латиномовному тексті грамоти від 5 березня 1712 р. іменник «Україна» і прикметник «український» ужито у 16 випадках: «Дні Ministere des Affaires etrangeres. Archives Diplomatiques. Correspondance politique. Turquie. T. 107. Fol. 136--137. Ba^bakanlik Osmanli Ar^ivi. Bab-i' Ali. Name-i-humayun. Defter 6. Sayfa 337. Цікаві спостереження одеських дослідників О. Бачинської та О. Середи щодо вживання османською канцелярією терміна «Поткали / буткали» [41, C. 222--242]. Biblioteka Czartoryskich w Krakowie. Rkps. 498. L. 101.

провська Україна» («Borysthenis Ucrainae») й «українськікозаки» («Cosacorum Ukrainensium») -- по 6 разів; «Україна» («Ucraina») -- 2 рази; «українці» («Ucrainensibus») та «український народ» («gens Ucrainensis») -- по 1 разу. Досліджуючи міжнародну ситуацію й українсько-турецькі відносини початку XVIII ст. потрібно зауважити, що, згідно з тогочасними правовими нормами, Стамбульський мирний договір 1712 р. Член посольства Війська Запорозького до Стамбула в 1711--1712 рр. осавул Дем'ян Щербина у своїх спогадах згадував, що їхня делегація «підписала Pacta Conventa, ко-трі великий султан Агмед ІІІ уділив козакам Запорожжя та України». При цьому укра-їнський дипломат зазначав, що «цісарський рескрипт і фірмани султана прочитав нам 14 червня [1712 р.] Ісмаїл-паша» [42, C. 67--72; 43, С. 125-- 126]. між Військом Запорозьким й Османською імперією складали три дипломатичних акти: «Інструкція»-прохання Війська Запорозького до султана Агмеда ІІІ від 3 листопада 1711 р; привілейний султанський берат-відповідь за 21 грудня 1711 р.; ратифікаційна султанська грамота-агднаме Згідно зі влучними спостереженнями Т. Григор'євої, султанська грамота типу агднаме означала завершення укладення мирних угод Османською імперією з державами Євро-пи [44, C. 167]. за 5 березня 1712 р.

Треба віддати належне султанові Агмеду ІІІ як протекторові Правобережної Гетьманщини, адже восени 1712 р. він вислав велике посольство до Варшави з метою узгодження з королем Авґустом ІІ переходу цієї частини України під владу гетьмана П. Орлика. Як засвідчував учасник турецько-польських переговорів мазовецький воєвода С. Хоментовський у своїй реляції: «17 жовтня відбулася врочиста аудієнція послів Порти у Варшаві. Вимагали утвердження орликівців на Україні (Правобережжі -- Т. Ч.) під протекцією Речі Посполитої. У грудні переговори продовжилися у Стамбулі. Переговори мали за головне питання український пункт. І тільки протести австрійського посла у Стамбулі проти українських претензій Порти допомогли зрушити справу з місця»

С. 142--143]. Отже, як бачимо, саме дипломатичний представник Австрії зміг добитися від турків уступлення Правобережної України на користь авґустовської Польщі. До речі, прошведський король С. Лещинський запевняв султана, що в разі повернення гетьмана П. Орлика до України він відразу «поверне» йому Правобережжя [29, С. 127].

Одночасно Османська імперія вислала ультиматум до Петра І з вимогою повернути «вольності» всім козакам та вивести свої війська з території Правобережжя [25, С. 66--67]. З огляду на це, в Москві дуже захвилювалися, адже змушені були виконувати положення турецько-російського Прутського миру 1711 р. та враховувати статті українсько-турецького Стамбульського миру 1712 р. [45, C. 152--158]. Цар побоювався, щоб султан не віддав П. Орликові право володіти всією територією України, а тому дипломати Московської держави зробили все можливе для укладення нової угоди між Москвою і Стамбулом. З огляду на це, вже 5 квітня 1712 р. у столиці Порти було підписано Константинопольський договір про мир між Османською імперією й Московським царством. Цікаво, що міжнародними посередниками виступили Англія та Нідерланди. Цей мир укладався терміном на 25 років, а також доповнював та уточнював положення Прутського трактату 1711 р. Чотири з семи пунктів нової турецько-московської домовленості присвячувалися Україні. Власне в пункті 3 вживалася й сама назва «Україна» стосовно Лівобережної Гетьманщини: «Місто Київ із належними до нього містами, містечками всіма згідно з давніми кордонами на тій стороні Дніпра (Лівобережжя -- Т. Ч.), також і вся Україна, тобто край Малороський на тій стороні Дніпра, має бути так, як і перед тим, в посесії й[ого] царської ве[лично]сті [...] Стосовно земель, міст і містечок козацьких, що знаходяться на тій стороні Дніпра (Правобережжя -- Т Ч.), опріч вищейменованих, й[ого] царська ве[личні]сть руку свою віднімає» AGAD. Archiwum Radziwiiiow. Dz. ІІ. № 2234. 1--2.. Зауважимо, що вживання назви «Україна» у цьому договорі засвідчило міжнародну суб'єктність України як автономної держави на Лівобережжі, однак вона перебувала під політичною зверхністю московського царя. У пункті 4 Константинопольського договору 1712 р. козакам, які перебували під зверхністю Московської держави (тобто Лівобережної Гетьманщини на чолі зі І. Скоропадським) заборонялося «чинити шкоди» козакам П. Орлика, котрі підлягали протекторату Османської імперії. В пункті 5 ішлося про заборону українцям і донським козакам будувати фортеці в межах «від Азова до Черкас». 7-й пункт договору між Стамбулом та Москвою підтверджував відповідне положення Прутського миру 1711 р. про зруйнування московської фортеці Кам'яний Затон на р. Самара, яка була збудована тут за часів гетьманування І. Мазепи. Водночас територія Правобережної України, згідно з цим договором, виводилася «з-під руки» московського царя задля передачі її під управління гетьману П. Орлику. Московська сторона виплатила султанові 297 тис. 470 руб., а турки відпустили з полону близько 60 знатних московитів на чолі з графом П. Толстим.

Константинопольський мир 1712 р. викликав бурхливий протест П. Орлика та його уряду [46, C. 35--37]. Він негайно звернувся до великого візира Османської імперії, намагаючись аргументувати свою позицію і при цьому посилаючись на історичне право обраних українцями гетьманів володіти всією Україною: «Не лише всі мої попередники з усім Військом Запорозьким добивалися визволення від московського ярма України, найближчої до Московщини (Лівобережжя -- Т. Ч.), але й сам гетьман Мазепа не для чого іншого з'єднав зброю Війська Запорозького зі зброєю війська й[ого] в[еличності] шведського короля та разом з й[ого] в[еличністю] [я] пішов під протекторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити всю Україну [...] вільною Річчю Посполитою (республікою -- Т. Ч.) навічно» [1, C. 55--56; 47, С. 449].

Окремо гетьман П. Орлик турбувався про долю Києва, який, згідно з положеннями турецько-московського договору 1712 р., переходив до володінь Московської держави. «Ані Київ без України, ані Україна без Києва існувати не зможуть, бо яка користь з голови без тіла чи тіла без голови?» [1, C. 57], -- наголошував він у зверненні до найвищих урядовців Османської імперії. Натомість великий візир Балтаджі Мегмед відповідав українському гетьманові, що після повернення Правобережжя Туреччина вимагатиме в Московського царства ще й «решти» України, тобто Лівобережної Гетьманщини [29, С. 74].

Отже, відзначимо, П. Орлик розумів, що віддання йому у володіння, згідно з положеннями Стамбульської угоди 1712 р., тільки правобережної частини України не вирішить проблеми утвердження тут його влади. Адже на Правобережжя, окрім Москви, претендувала ще й авґустовська Польща, а тому, якби навіть орликівське Військо Запорозьке і змогло утвердитися за допомогою військової сили, то московський цар і польський король не дали б змоги йому тут довго перебувати. Тим паче, що не вирішувалася головна зовнішньополітична проблема для українських гетьманів, яка існувала вже півстоліття, від початку 1660-х рр. -- питання про об'єднання України під єдиною булавою.

Потрібно наголосити на тому, що шведський король не був задоволений прийняттям П. Орликом протекції Агмеда ІІІ, а тому гетьман намагався переконати Карла ХІІ в тому, що посольство на чолі з полковником Д. Горленком не дотримувалося його настанов і не повинно було приймати привілей султана [28, С. 96; 35, C. 80]. Водночас шведський монарх попереджав гетьмана, що в такому випадку він позбавить його протекції. Після розмов зі своїм шведським патроном П. Орлик вирішив звернутися до Стамбула з листом, що не вступатиме з військом на Правобережну Україну, поки султан Агмед ІІІ не врегулює це складне питання з королем Речі Посполитої Авґустом ІІ. У даному випадку гетьман пояснював свої дії тією обставиною, що Висока Порта не захотіла скористатися зі сприятливої нагоди перемоги над Московським царством у Прутській битві 1711 р. й не змусила останніх покинути всю територію Україну, а отже, на думку П. Орлика, Османська імперія порушила свої міжнародні зобов'язання перед Військом Запорозьким.

* * *

Назва «Україна» неодноразово використовувалася в укладених Військом Запорозьким міжнародних угодах та актах зі Шведським королівством, Османською імперією, Кримським ханством упродовж 1710--1712 рр. для маркування території, що перед тим знаходилася під владою гетьмана І. Мазепи та його попередників.

При цьому в монарших канцеляріях Стокгольма, Стамбула, Бахчисараю в дипломатичних актах уживалися такі узгоджені з гетьманським урядом офіційні понятійні словосполучення зі словами «Україна», «український», як «Україна та Військо Запорозьке», «український народ», «гетьман українських та запорозьких козаків», «Україна обох сторін Дніпра», «Дніпровська Україна», «тогобічна Україна», «українські та запорозькі козаки», «українські купці» й ін.

Окрім того, особливості дипломатичного дискурсу Османської імперії передбачали такі самобутні означення для «українських та запорозьких козаків», як «Барабаш і Поткали козаки» («Barabas ve Potqali kazaklari»), що в обов'язковому латинському тексті міжнародних монарших актів, які видавалися турецьким султаном Агмедом ІІІ, звучали як «Cosacorum Ukrainensium et Zaporoviensium». Дуже важливою є та історико-лінгвістична обставина, що слово «Україна», саме як синонімічна назва лівобережної частини Війська Запорозького, було вжито в офіційному тексті Константинопольського договору 1712 р. між Високою Портою й Московською державою.

Таким чином, проаналізовані нами міжнародні угоди та акти Війська Запорозького -- «Договори і постанови» 1710 р. зі Швецією, Кайрський мир 1711 р. з Кримом і Стамбульський мир 1712 р. із Туреччиною, а також дипломатичне листування початку XVIII ст., засвідчують тогочасну міжнародну суб'єктність Війська Запорозького як протегованої держави. Під «Україною» в межах зовнішньополітичних відносин країн Північної, Східної, ПівденноСхідної Європи та Малої Азії розумілася територія державно-політичних автономних утворень, що існували з 1660-х рр. -- Лівобережної і Правобережної Гетьманщин. Водночас із боку Шведського королівства, Османської імперії, Кримського ханства назви «Україна», «український» не стосувалися земель Запорозької Січі та використовувалися більшою мірою для маркування Правобережжя й тільки в окремих випадках -- Лівобережжя.

References / Список літератури

1. Perepiska i drugie bumagi shvedskogo korolia Karla XII, polskogo Stanislava Leshchinsko go, tatarskogo khana, turetskogo sultana, generalnogo pisaria F. Orlika i kievskogo voevody Iosifa Pototskogo, na latinskom i polskom yazykakh. Chteniia v Obshchestve istorii i drevnostei rossiiskikh. Moscow, 1847. I(3): 1-68 [in Russian].

[Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII, польского Станислава Лещинского, татарского хана, турецкого султана, генерального писаря Ф. Орлика и киевского воеводы Иосифа Потоцкого, на латинском и польском языках. Чтения в Обществе истории и древностей российских. Москва, 1847. Кн. І. Отд. 3. C. 1--68].

2. Kolessa, F. Materialy do istorii kozachchyny u 1709--1721 rr., zibrani v Shvedskim derzhavnim arkhivi v Stokholmi. Dilo. Lviv, 1910: 33-40 [in Ukrainian].

[Колесса Ф. Матеріали до історії козаччини у 1709--1721 рр., зібрані в Шведськім державнім архіві в Стокгольмі. Діло. Львів, 1910. Ч. 33--40].

3. Dokumentbi o Andree Voinarovskom і FlUppe Orlike, kvlechennye iz inostrannykh arkhivov prof. V. Aleksandrenkom. In: Sbornik statei i materialov po istorii Yugo-Zapadnoi Rossii. Kkv, 1916 (2): 1-118 [in Russian].

[Документы о Андрее Войнаровском и Филиппе Орлике, извлеченные из иностранных архивов проф. В. Александренком. В: Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. Вып. 2. Киев, 1916. С.1 --118].

4. Kordt, V. Materialy iz Stokholmskoho derzhavnoho arkhivu do istorii Ukrainy druhoi polovyny XVII -- pochatku XVIII st. Ukrainskyi arkheohrafichnyi zbirnyk. Kyiv, 1930 (3): 17-55 [in Ukrainian].

[Кордт В. Матеріали із Стокгольмського державного архіву до історії України другої половини XVII -- початку XVIII ст. Український археографічний збірник. Київ, 1930. Т. 3. С. 17--55].