Справа Івана Дзюби з відстані пів століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України

Справа Івана Дзюби з відстані пів століття

Юрій Шаповал доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник відділу теорії та історії політичної науки

Київ, Україна

Анотація

Мета полягає в дослідженні мотивів та наслідків фабрикації справи Івана Дзюби співробітниками Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР. Методологічну основу становить принцип історизму в єдності всіх його компонентів. Дослідження ґрунтується на критичному аналізі архівних й опублікованих джерел. Використано мікроісторичний підхід. Наукова новизна. Здійснено спробу відтворити на основі унікальних архівних ресурсів, а також з урахуванням наявних публікацій історію фабрикації справи І. Дзюби, який через сім років після появи його памфлету «Інтернаціоналізм чи русифікація?» був репресований за цей текст. Оперативну справу (справу-формуляр) на І. Дзюбу -- найцінніше джерело для розуміння того, на підставі яких агентурних свідчень організовувалося стеження за ним, як збирався матеріал проти нього, -- було знищено. Однак у Галузевому державному архіві Служби безпеки України збереглися 18 томів справи з позначкою «ФП» («Фонд припинених»). Саме ця справа, а також розсекречені документи спецслужб, деякі інші архівні джерела, публікації дослідників, спогади стали основою при написанні цього матеріалу. З середини 1990-х рр. автор статті мав можливість зустрічатись і розмовляти з самим Іваном Дзюбою. Це дозволило уточнити чимало обставин та деталей драматичного періоду його життя. Висновки. В умовах національно-культурного піднесення кінця 1950 -- початку 1960-х рр. І. Дзюба через свою незалежну поведінку й новаторську естетичну позицію був одним із найяскравіших представників руху шістдесятників. Після підготовки в 1965 р. памфлету «Інтернаціоналізм чи. русифікація?» його почали вважати одним із лідерів інтелектуальної опозиції в УРСР. Його вирізняло прагнення висловлювати власні думки відкрито, публічно, а не конспіративно. Розпочавши наприкінці серпня -- на початку вересня 1965 р. репресивні акції проти представників української творчої молоді, керівництво Компартії України та спецслужби УРСР кваліфікували нонконформістську творчість і діяльність І. Дзюби як «націоналістичну», «антирадянську», «русофобську». Під наступну хвилю репресій, розпочату у січні 1972 р., проти нього (та проти тих, хто розповсюджував його памфлет або лише читав) було висунуто політичні обвинувачення. Далі арешт, суд, вимушене каяття І. Дзюби. Аналіз його справи підтверджує, що він імпліцитно ніколи не прагнув і не був готовий до ролі головного ідеолога чи символу опозиції в УРСР. Це зречення розчарувало його прихильників в Україні та за кордоном. Проте воно не змогло девальвувати написане та зроблене І. Дзюбою до його арешту, а тим більше після повернення в культурне й політичне життя України після серпня 1991 р.

Ключові слова: Іван Дзюба, український націоналізм, політичні репресії., КДБ УРСР.

Abstract

Yurii SHAPOVAL

Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor,

Chief Research Fellow at Department of Theory and History of Political Science, I. Kuras Institute of Political and Ethnic Studies NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

THE CASE OF IVAN DZIUBA FROM A DISTANCE OF HALF A CENTURY

The purpose is to investigate the motives and consequences of the fabrication of the case of Ivan Dziuba by employees of the Committee for State Security under the Council of Ministers of the Ukrainian Soviet Socialist Republic. The methodological basis is the principle of historicism in the unity of all its components. The research is based on a critical analysis of archival and printed sources. A microhistorical approach was used. The scientific novelty lies in an attempt to reconstruct the history of the fabrication of the case of Ivan Dziuba, who, seven years after the publication ofhis pamphlet “Internationalism or Russification?” was repressed for this text on the basis ofunique archival resources as well as taking into account available publications. The operational record (casecard) on Dziuba (the most valuable source for understanding on which basis by agency testimony surveillance of him was organized and how the material against him was gathered) was eliminated. However, in the Sectoral State Archive of the Security Service of Ukraine, eighteen volumes of the case, marked DF, that is, Discontinued Fund, have been preserved. The author used it as well as declassified documents of the special services, some other archival sources, publications of scientists, and memories when writing this material. From the mid-1990s, the author of the article had the opportunity to meet and talk with Ivan Dziuba himself. It provided an opportunity to clarify many circumstances and details of the dramatic period of the life of the hero of this story. Conclusions. In the conditions of the national and cultural rise of the late 1950s and early 1960s, Ivan Dziuba was one of the most beautiful representatives of the sixties movement due to his independent behavior and innovative aesthetic position. After preparing in 1965 the pamphlet “Internationalism or Russification?” he began to be considered one of the leaders of the intellectual opposition in the Ukrainian SSR. He distinguished by his desire to express his thoughts openly, publicly, and not con- spiratorially. Having started repressive actions against representatives of Ukrainian creative youth in late August-early September 1965, the leadership of the Communist Party of Ukraine and the secret services of the Ukrainian SSR qualified Ivan Dziubas non-conformist creativity and activity as “nationalist”, “anti-Soviet”, “Russophobic”. In the next wave of repression, which began in January 1972, political charges were brought against him (and against those who distributed or even read his pamphlets). They ended with Ivan Dziubas arrest, trial, and forced repentance. The analysis of his case confirms that he implicitly never aspired and was not ready for the role of the main ideologist or leader of the opposition in the Ukrainian SSR. His resignation disappointed his supporters in Ukraine and abroad. However, it could not devalue what Ivan Dziuba wrote and did before his arrest and after his return to the cultural and political life of Ukraine after August 1991 in particular.

Keywords: Ivan Dziuba, Ukrainian nationalism, political repression, KGB of the Ukrainian SSR (Committee for State Security).

Іван Дзюба (1931--2022 рр.) був на прикметі у КДБ від початку 1960-х рр. Спроби аналізу ставлення спецслужб до нього здійснили О. Бажан [1], Г. Касьянов [2], В. Рибчак-Дунаєвський [3], а також автор цих рядків [4, 5].

В оперативних документах І. Дзюба мав псевдо «Літератор». Молодий, але вже на той час популярний літературний критик-нонконформіст не міг не потрапити «під софіти» спецслужб, оскільки сповідував незалежні погляди, вибивався своєю поведінкою зі стандартів, за якими будувала життя та кар'єру переважна більшість його колег-літературознавців. Значний резонанс мала вже перша його книжка «Звичайна людина чи міщанин», що вийшла 1959 р., його публікації в газеті «Літературна Україна», участь і виступи в київському Клубі творчої молоді. При цьому він поводився гранично скромно, ніколи не демонстрував якихось лідерських рис, а тим більше прагнення повчати. Уже в 1990-х рр. і пізніше, послухавши виступи І. Дзюби на різних представницьких зібраннях, звернувши увагу на його неквапливу, позбавлену «акторсько-ораторських» ефектів манеру викладу матеріалу, я зауважив: ці виступи завжди концептуально й сюжетно продумані.

4 вересня 1965 р. І. Дзюба виступив на прем'єрі фільму Сергія Параджанова Параджанов Сергій Йосипович (1924--1990 рр.) -- кінорежисер, сценарист, художник. Один із представників хвилі «українського поетичного кіно». Міжнародне визнання отримав після екранізації 1964 р. повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». У 1965--1968 рр. разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти політичних арештів в УРСР, звертався до вищих партійних і державних органів із вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів та виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедли вість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. 1973--1977 рр. -- політв'язень. «Тіні забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна» з несанкціонованою владою промовою. Відомо, що йшлося про здійснювані в УРСР безпідставні арешти інтелігенції, але мало хто знав, що саме було сказано. Карна справа І. Дзюби прояснює це. В ній зберігся протокол допиту тодішнього директора згаданого кінотеатру Федора Брайченка. Допитали його 16 травня 1972 р. і він тоді вже був актором Київського театру ім. Івана Франка. Ф. Брайченко розповів: «Спочатку Дзюба дав високу оцінку фільму, а потім заявив (його слова ці я запам'ятав добре): “Поряд з тим, як ми відмічаєм знаменну подію, зараз стогнуть і плачуть матері України за своїми синами. Товариші, зараз йдуть арешти української інтелігенції, масові арешти молоді пройшли у Львові та Києві. Зараз повторюється 37-й рік. Закликаю не допустити цієї ганьби. Ганьба уряду”» 2.

З огляду на резонанс цієї події навесні наступного 1966 р. швейцарська газета «Neue Zurcher Zeitung» навіть повідомила про арешт у Києві Івана Дзюби [2, С. 58]. Насправді він не був заарештований. Проте КДБ УРСР регулярно інформував владу про його дії. Наприклад, про участь у липні 1963 р. у несанкціонованому вечорі, присвяченому 150-річчю з дня смерті Лесі Українки, в київському Першотравневому парку; про його виступи з нагоди 30-річчя від дня народження Василя Симоненка Галузевий державний архів Служби безпеки України, м. Київ (далі -- ГДА СБУ). Спр. 69260 ФП. Т. 7. Арк. 18--19. Симоненко Василь Андрійович (1935--1963 рр.) -- поет і журналіст. Навчався в Київському держуніверситеті, працював в обласній газеті «Молодь Черкащини». З його ім'ям і творчістю пов'язують цілу епоху в літературі, суспільній свідомості України. В 1962 р., за рік до смерті, було видано його першу та єдину прижиттєву поетичну збірку «Тиша і грім». у січні 1965 р. в республіканському Будинку літераторів і у вересні 1966 р. на несанкціонованому зібранні в Бабиному Яру в Києві. Коли в листопаді 1970 р. в Івано-Франківську розпочався судовий процес над учасником дисидентського руху Валентином Морозом Мороз Валентин Якович (1936--2019 рр.) -- історик, дисидент, політв'язень, один із найбільш радикальних представників дисидентського руху в УРСР, автор понад 100 наукових праць. Уперше заарештований у вересні 1965 р., удруге -- 1 червня 1970 р. У 1979 р. влада СРСР змушена була обміняти В. Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів. За кордоном він був сприйнятий як герой, але його ексцентрична поведінка відштовхнула від нього західну громадськість. У квітні 1990 р. повернувся в Україну, жив і працював у Львові., у петиційній кампанії на його захист із-поміж інших брав участь І. Дзюба. В усіх цих виступах він, на переконання авторів однієї зі складених про нього у КДБ довідок, «зводив наклепницькі вимисли на державний і суспільний лад та національну політику КПРС» ГДА СБУ Ф. 16. Оп. 3. Порядковий 10. Спр. 2. Т. 11. Арк. 185..

Ще 19 липня 1962 р. президія ЦК КПРС своєю постановою схвалила наказ КДБ при Раді Міністрів СРСР «Про заходи з посилення боротьби органів держбезпеки з ворожими проявами антирадянських елементів» та наказ генерального прокурора СРСР «Про посилення прокурорського нагляду за розслідуванням справ про державні злочини й розглядом їх у судах» [6]. 31 січня 1963 р. в Києві відбулася нарада керівників правоохоронних органів, на якій програму боротьби з «особливо небезпечними державними злочинами» виклав голова КДБ при Раді Міністрів УРСР Віталій Нікітченко [6, С. 414] Нікітченко Віталій Федотович (1908--1992 рр.) -- партійний діяч. У квітні 1954 р. призначений головою КДБ при Раді Міністрів УРСР. Не дивлячись на те, що очевидних провалів в його роботі не було, він асоціювався з добою хрущовської «відлиги». Із запо- чаткуванням у Кремлі лінії на більш жорстке ставлення до національно-демократичних сил в Україні, спроб витіснити з політичної арени першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, в липні 1970 р. був звільнений і переведений до Москви, де став начальником Вищої червонопрапорної школи КДБ при Раді Міністрів СРСР ім. Ф.Е. Дзержинського. Після виходу у відставку мешкав у Києві..

Після створення в липні 1967 р. спеціальних контррозвідувальних підрозділів щодо «боротьби з ідеологічною диверсією противника» (на місцях це були 5-ті управління / відділи / відділення) І. Дзюба закономірно став одним з їхніх найголовніших «клієнтів». Використання агентів, довірених осіб, служби зовнішнього спостереження, перлюстрація кореспонденції, застосування так званих оперативно-технічних засобів (прослуховування телефонних розмов) -- весь цей набір засобів роботи кадебістських структур повною мірою торкнувся Івана Дзюби.

Тим більше загострився інтерес спецслужби до нього з появою в липні 1970 р. в УРСР нового шефа місцевого КДБ Віталія Федорчука, який почав спеціалізуватися на відстежуванні та погромних акціях проти «українських націоналістів » Федорчук Віталій Васильович (1918--2008 рр.) -- один із керівників комуністичної спецслужби. Закінчив Вищу школу КДБ СРСР (1960 р.). У 1963--1966 рр. -- заступник начальника управління особливого відділу КДБ при Раді Міністрів СРСР по групі радянських військ у Німеччині. З лютого 1966 р. -- начальник управління особливого відділу КДБ при Раді Міністрів СРСР по групі радянських військ у Німеччині. З вересня 1967 р. -- начальник 3-го управління КДБ при РМ СРСР (військова контррозвідка). 16 липня 1970 р. призначений головою КДБ при Раді Міністрів УРСР. Виявив себе як беззастережний прибічник жорстокого придушення інакомислення, національної інтелігенції й самвидаву. У 1978 р. провів істотне зміцнення органів КДБ у республіці. Це на практиці означало збільшення апарату та посилення тотального контролю за суспільством. Із травня 1982 р. -- голова КДБ при Раді Міністрів СРСР. Від грудня 1982 по січень 1986 рр. -- міністр внутрішніх справ СРСР. До виходу на пенсію (1991 р.) працював генеральним інспектором Міністерства оборони СРСР.. Перед тим він обіймав посаду начальника 3-го управління (військова контррозвідка) КДБ СРСР, а представляти його в Києві спеціально приїздив перший заступник голови КДБ СРСР генерал-полковник Семен Цвігун Цвігун Семен Кузьмич (1917--1982 рр.) -- один із діячів і керівників комуністичних спецслужб. У 1937р. закінчив Одеський педагогічний інститут. З 1939 р. в НКВС. Від 1967р. -- перший заступник голови КДБ СРСР. Був куратором 3-го (військова контррозвідка) і 5-го (боротьба з ідеологічними диверсіями) управлінь КДБ. Починаючи з 1971 р. -- куратор 2-го головного управління (контррозвідка), прикордонних військ (ГУПВ) та мобілізаційного відділу. За офіційною версією, покінчив життя самогубством..

Погромних акцій в Україні й раніше не бракувало. Достатньо згадати арешти та судові процеси 1965--1966 рр. або гучний процес над В'ячеславом Чорноволом Чорновіл В'ячеслав Максимович (1937--1999 рр.) -- політик, громадський діяч, публіцист, літературний критик, політичний в'язень у часи СРСР. Із грудня 1992 р. був головою Народного руху України. Загинув за нез'ясованих обставин. у 1967 р. Хоча зрозуміло й інше: ті акції не йдуть у порівняння з широкомасштабними діями В. Федорчука. Його головним завданням було зібрати матеріал на тодішнього партійного лідера УР СР Петра Шелеста Шелест Петро Юхимович (1908--1996 рр.) -- партійний і державний діяч УРСР. У 1963--1972 рр. -- перший секретар ЦК Компартії України. До жовтня 1964 р. підтримував М. Хрущова та його політичну лінію, різко критикуючи її після повалення останнього. Спочатку користувався підтримкою Л. Брежнєва, діючи у цілому в річищі «брежнєвізму». З 1964 р. -- член президії / політбюро ЦК КПРС. Підтримав придушення «празької весни» в 1968 р., критикував виступи дисидентів проти режиму. Водночас у власній політичній практиці неодноразово вимагав того, щоб московське керівництво дотримувалося офіційно декларованих принципів у взаєминах центру та союзних республік. Це, а також зусилля політичних конкурентів, створили П. Шелесту образ «надмірного» українського патріота, який нібито плекає плани більшої автономізації України. У травні 1972 р. увільнений від обов'язків першого секретаря ЦК КПУ у зв'язку з призначенням одним із заступників голови Ради Міністрів СРСР. У 1973 р. у журналі «Комуніст України» з'явилася погромна стаття, де йому інкримінувалися нібито наявні в його книжці «Україно наша Радянська» (1970 р.) применшення «ролі комуністичної партії, її ідейної і практичної діяльності у розв'язуванні завдань соціалістичного будівництва», порушення ленінських принципів «класово- партійного, конкретно-історичного підходу» до оцінки історичних явищ, ідеалізація минулого України, «патріархальщина» тощо. З квітня 1973 р. на пенсії., насамперед довести, що він належним чином не керує боротьбою проти «націоналістів» і дисидентського руху.

В. Федорчук фактично не приховував свого переконання, що П. Шелест «заграє» з «націоналістами». Сам П. Шелест 19 вересня 1970 р. зробив запис у щоденнику: «Федорчук займає екстремістську позицію, проявляє надто велику активність і сміливість. Безумовно, робить все це не самостійно, а з санкції та підтримки Москви, більше того: не тільки з санкції, а за прямою вказівкою і планом... “Докопується”, чому не було справжньої боротьби проти націоналістів і “праці” Дзюби. На його думку, боротьба тоді, коли, не розбираючись, запроторюють до в'язниці» [7].

Взята П. Шелестом у лапки «праця» -- це те, що ще в 1965 р. написав І. Дзюба. Йдеться про памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У ньому автор заходився переконувати партійно-державних владоможців, що «сьогодні українець, відданий справі комуністичного будівництва, має всі підстави бути неспокійним за долю своєї національності, а раз так -- ніхто в світі не в силі заборонити йому про це говорити» [8, С. 26].

Ще під час роботи над рукописом І. Дзюба давав друзям і знайомим (це в умовах масового доносительства) читати чорнові варіанти своєї праці. Ще більша наївність була в тому, щоб надіслати памфлет після його закінчення водночас на адресу кількох владних інстанцій -- до першого секретаря ЦК Компартії України амбівалентного Петра Шелеста, до голови Ради Міністрів УРСР консервативного Володимира Щербицького 11, ще й до ЦК КПРС у Москву. Щоправда, один примірник було надіслано й до Олександра Твардов- ського 12, головного редактора журналу «Новый мир» (це видання на той час залишалось оплотом радянської ліберальної інтелігенції).

Минуть роки й у січні 1972 р., тоді ще не заарештований, але вже допитуваний Іван Дзюба напише розлоге «Пояснення», адресоване КДБ при Раді Міністрів УРСР. Він згадував, що «зламним моментом» у його біографії став 1965 р., коли почалися арешти тих, хто виступав за інтереси української культури. «Серед заарештованих тоді, -- мовилося в “Поясненні”, -- було кілька моїх знайомих і друзів, і це дало, можливо, гострий емоційний порив до написання листа» 13.

Пояснюючи, що арешти не можуть бути методом розв'язання наболілих проблем у питаннях української культури, в мовній ситуації, І. Дзюба переконував у тому, що «відчувалася загальна потреба якогось "роз'яснення", якогось виступу в цій справі. Офіційні кола мовчали. Серед тих, хто багато в чому не погоджувався з офіційною національною політикою, не знайшлося кому виступити одверто, принципово і на всю широчінь питання. Тоді довелося взятися за цю справу мені» 14.

За допомогою «класиків»

Пишучи свій памфлет, І. Дзюба зробив власними союзниками не будь-кого, а тих, кого у СРСР обожнювали, кому поклонялися, -- «класиків марксизму-ленініз- му». Він вільно оперував їхніми висловлюваннями, покликався на їхні праці, а також доволі професійно використовував інші джерела, в тому числі стенограми партійних з'їздів доби «коренізації» / «українізації» (до речі, на той час самих цих понять не було у суспільно-політичному лексиконі, 'їх просто «викреслили» з історико-політичного дискурсу), постанови партз'їздів та уряду, праці тодішніх керівників і партійних лідерів, статистику, публіцистику, літературні твори. Все 11 Щербицький Володимир Васильович (1918--1990 рр.) -- партійний і державний діяч. У 1957--1961 рр. -- секретар ЦК Компартії України, у 1961--1963 і 1965--1972 рр. -- голова Ради Міністрів УРСР. Був близьким приятелем Л. Брежнєва та конкурентом П. Шелеста в боротьбі за посаду першого секретаря ЦК КПУ. Сприяв поваленню П. Шелеста, отримав цю посаду у травні 1972 р., перебував на ній понад 17 років. Не сприйняв політику «перебудови», започатковану генсеком М. Горбачовим. Фактично до осені 1989 р., тобто до виходу В. Щербицького на пенсію, УРСР уважалася «заповідником комунізму».

12 Твардовський Олександр Трифонович (1910--1971 рр.) -- поет. У 1959--1971 рр. -- секретар правління Спілки письменників СРСР. У 1950--1954 і 1958--1970 рр. -- головний редактор журналу «Новый мир», в якому друкував твори окремих представників нонконформістської літератури (О. Солженіцин, Г. Снєгирьов, Л. Кисельов, І. Дзюба та ін.). 13 ГДА СБУ. Спр. 69260 ФП. Т. 1. Арк. 204. ¹⁴ Там само. Арк. 205. це виглядало переконливо й дуже дратувало партійне начальство, яке вважало себе єдиним розпорядником «марксистсько-ленінської спадщини».

Тепер повернімося до вже цитованого пояснення І. Дзюби, датованого січнем 1972 р. Він визнавав, що в підготовленому ним рукопису «багато емоційного, непродуманого, може, й поверхового чи квапливого, бо й писалося це під гострим враженням і поспіхом. Я ніколи не вважав цю річ не тільки бездоганною, а й задовільною для себе в смислі рівні виконання. Проте основні її принципи я підтверджую і сьогодні» Там само. Арк. 206.. Головне, запевняв І. Дзюба, полягає в констатації «незадовільного і ненормального становища» в багатьох питаннях, що стосуються української мови й культури, розуміння, що «все ненормальне в національній сфері випливає не з принципів соціалізму й ленінської національної політики, а з порушень і викривлень цих принципів» Там само. Арк. 207..

Якось я запитав Івана Дзюбу (з яким мав честь особисто спілкуватися з середини 1990-х рр.), чи справді він був щирим у поясненнях такого роду (а йому 'їх довелося писати й озвучувати неодноразово). І. Дзюба уважно на мене подивився, витримав паузу і сказав, що в той час -- так, його щирість не підлягала сумніву. Якщо вчитатися в текст, то цьому твердженню не можна не повірити.

Від самого початку автор «Інтернаціоналізму...» піднімав розмову на теоретичний рівень, торкаючись значення так званого «національного питання», таких понять, як «національне почуття», «національна свідомість», «національні обов'язки», «український буржуазний націоналізм», «російський шовінізм» тощо. Він підкреслював, що національна справа є справою всього народу й кожного громадянина, а отже ніхто не має права мовчати, коли бачить «щось неподобне» [8, С. 37].

Оце «неподобне» І. Дзюба виводив передусім із порушень «заповітів класиків», а також «перекручень», як уже було зазначено, принципів національної політики за часів обожнюваного комуністами В. Леніна. Нині, звісно, можна (як дехто й робить), іронізувати з такого підходу: мовляв, немає підстав говорити про «нереалізовані альтернативи» або жорстко протиставляти ленінський і сталінський варіанти побудови багатонаціональної держави.

Все це так, але варто придивитися до ситуації зі створенням СРСР уважніше. В. Леніна цікавив широкий геополітичний контекст того, що відбувалося в більшовицькій Росії, він усе ще не відкидав ідеї «світової революції», але її він тепер дедалі частіше пов'язував не з Заходом, а зі Сходом. А багатонаціональний і складний Схід потребував обережності та гнучкості саме в національному питанні. Очевидно, що для В. Леніна і для Й. Сталіна не було сумніву у ключовому питанні -- про збереження потужної та багатонаціональної Росії. Йшлося лише про те, якими методами реалізувати цей спільний для обох лідерів політично-державний імператив. Коли до В. Леніна надійшов сталінський проєкт «автономізації», він спочатку не піддав його критиці по суті, а лише зауважив, що Й. Сталін має схильність «поспішати».

Однак невдовзі ленінська позиція зазнала певних коректив. Ось чому слід пам'ятати не лише про схожість, а й про певну відмінність ленінського та сталінського підходів. І наполягаючи на цьому, ще тоді, у середині 1960-х рр., І. Дзюба не помилився. Він зміг переконливо довести, що Й. Сталін, котрий, як відомо, критикував ленінський «лібералізм» у національній політиці та який вдало відсунув хворого В. Леніна з тодішнього політичного «Олімпу», послідовно втілював у життя русифікаторськи-централізаторську політику.

Звісно, Іван Дзюба, пишучи свій памфлет, не міг знати багато з того, що відомо нині. Прикладів тут чимало. Зокрема зберігся один надзвичайно важливий сталінський лист, датований 22 вересня 1922 р. Не дивлячись на його екстраординарне значення для правдивого розуміння багатьох подій (а можливо, саме через це), він пролежав в архіві до 1989 р. й лише тоді був надрукований у журналі «Известия ЦК КПСС».

Й. Сталін писав: «Тов. Ленін! Ми прийшли до такого становища, коли існуючий порядок відносин між центром та окраїнами, тобто відсутність всякого порядку й повний хаос, стають нестерпними, створюють конфлікти, образи, роздратування, перетворюють на фікцію так зване єдине федеративне народне господарство, гальмують і паралізують всіляку господарську діяльність у загаль- норосійському масштабі. Одне з двох: або справжня незалежність і тоді -- невтручання центру, свій НКЗС, свій Зовнішторг, свій Концесійний комітет, свої залізниці, причому питання загальні вирішуються в порядку переговорів рівного з рівним, за узгодженням, а постанови ВЦВК, РНК і РПО (Рада праці та оборони -- Ю. Ш.) РСФРР не обов'язкові для незалежних республік, або справжнє об'єднання радянських республік в одне господарське ціле з формальним поширенням влади РНК, РПО і ВЦВК РСФРР на РНК, ЦВК й економ- ради незалежних республік, тобто заміна фіктивної незалежності справжньою внутрішньою автономією республік у розумінні мови, культури, юстиції, вну- справ, землеробства тощо» [9, С. 198--199].

Не менш цікавим у листі було сталінське пояснення цієї позиції: «За чотири роки громадянської війни, коли ми внаслідок інтервенції змушені були демонструвати лібералізм Москви в національному питанні, ми встигли виховати серед комуністів, усупереч своєму бажанню, справжніх і послідовних со- ціал-незалежників, які вимагають справжньої незалежності в усіх смислах і розцінюють втручання Цека РКП і як обман і лицемірність з боку Москви... Ми переживаємо й таку смугу розвитку, коли форма, закон, конституція не можуть бути ігноровані, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність (підкреслення моє -- Ю. Ш.) відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само вперто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік» [9, С. 199].

Нарешті Й. Сталін висловлював власний прогноз на майбутнє. На його думку, якщо не замінити «формальну (фіктивну) незалежність формальною ж (і разом із тим реальною) автономією, то через рік буде непорівнянно важче відстояти фактичну єдність радянських республік. Нині йдеться про те, як би

не “образити” націоналів; через рік, імовірно, йтиметься про те, як би не викликати розкол у партії на цьому ґрунті, оскільки “національна” стихія працює на окраїнах не на користь єдності радянських республік, а формальна незалежність сприяє цій роботі» [9, С. 199].

Хоч В. Ленін зрештою оголосив «бій великоросійському шовінізмові», за його проєктом компартія для всіх республік повинна була залишатися єдиною, тобто «націоналізація» республік залишалася в руках московського ЦК, а не в руках «націоналів». Партією фактично керував Й. Сталін. Він і його прибічники створили союз республік за своєю власною формулою з очевидною гегемонією Росії. Проте поняття «незалежна», «суверенна» тощо вживалися на офіційному рівні. Це створювало в учасників процесу «національно-культурного будівництва» ілюзію, що йдеться про справді договірні відносини.

Іван Дзюба у своєму памфлеті торкався й цих питань, доходячи висновку про формальний характер декларованого суверенітету тодішньої Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР, із 1937 р. -- УРСР). Поклика- ючись на полеміку на Х та ХІІ з'їздах РКП(б), на матеріали пізнішого періоду, він підкреслював, що насправді не велося боротьби з російським державницьким шовінізмом. Після відомого сталінського тосту, виголошеного у червні 1945 р.: «За великий російський народ!» почалася справжня оргія «російського пріоритету», наслідки якої були глобальними для всіх народів СРСР.

Нарешті, свої оцінки та висновки І. Дзюба підкріплював багатьма прикладами з економічної, управлінської, соціальної та мовно-культурної сфери. Читачеві ставало зрозумілим: за таких умов усі розмови про «інтернаціоналізм» це просто прикриття зовсім інших процесів, цілеспрямованої русифікаторської політики, а вона (як виявляється) суперечить «марксистсько-ленінським засадам».

Памфлет у дії

Скільки б І. Дзюба не клявся у своїй праці в повазі до перекручених і проігнорованих «першоджерел», розумний читач відразу ставив перед собою просте запитання: що ж це за «джерела» такі, якщо ними можна маніпулювати (Й. Сталін, М. Хрущов, Л. Брежнєв завжди розписувались у незмінній повазі до В. Леніна, але цитували й використовували з того, що називали «ленінізмом», лише ті фрагменти, які 'їм були потрібні)?! І ще одне запитання: у чому позитив цих «джерел», якщо вони призводять до таких негативних наслідків?!

Отже задум І. Дзюби не був аж таким простим. Тим більше, що у фіналі своєї розвідки він доходив висновку про те, що «процес денаціоналізації й русифікації є колосальним мінусом для справи соціалістичного демократизму і має об'єктивно реакційне значення» [8, С. 187].

Тепер доцільно вказати на те, для кого було зроблено текст «Інтернаціоналізму чи русифікації?». За словами самого І. Дзюби, його праця мала потрійну заадресованість. Насамперед писалася вона для партійно-державного керівництва СРСР та УРСР, якому посилався меседж про порушення й від-

ступ від «ленінської спадщини». По-друге, І. Дзюба апелював до частини російського та русифікованого населення в Україні, насамперед із числа інтелігенції, яка не бачила справжнього стану справ у національній сфері в республіці та слугувала режимові у здійсненні русифікаторської політики (недаремно у праці багато уваги приділено аналізу тези: «Кто этим украинцам запрещает говорить по-украински?!»). По-третє, памфлет адресувався тим українцям, які прагнули зрозуміти, що діється з Україною, молоді, яка була в розгубленості. «Я, -- згадував І. Дзюба, -- тоді вважав, що нам потрібно отак одверто, чесно, сміливо, мужньо сказати, що ми вимагаємо того і того, на це ми маємо право за конституцією і на цьому ми повинні стояти» [10, С. 67].

І. Дзюба «влучив» у всі три адресати. Його працю читали в найвищих інстанціях. Наприклад, молодший син Петра Шелеста Віталій згадував: «Цікава ситуація з книгою Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Вона була в батька майже настільною. Він її читав, плювався, говорив, що так не можна, я відповідав, що є факти, 'їх треба осмислити. Його позиція щодо Дзюби у наших розмовах багаторазово прокручувалась і поступово формувалась» [7, С. 748].

Зрозуміло, працю І. Дзюби прочитав не лише Петро Шелест, її скорочений варіант було розіслано в обкоми партії для ознайомлення. «Інтернаціоналізм...» прочитали в найвищих керівних інстанціях у Москві. Її читала російськомовна інтелігенція та учасники руху боротьби за права людини у СРСР. Нарешті в Україні праця, як мовиться, «пішла в народ», її передруковували, розповсюджували, передавали з рук у руки, вона була популярна, зокрема, серед студентства. Повною мірою це з'ясувалося, коли на початку 1972 р. розпочалися арешти в УРСР. Вони зазвичай супроводжувалися вилученням Дзюбиної праці.

Тоді працівники КДБ постійно й цілеспрямовано цікавилися тим, який саме ефект мав памфлет, яке враження він справляв на тих, хто його читав. Ось, наприклад, уривок з одного зі свідчень: «Після того, як я прочитав документ І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, крім того я переписував його, то він посилив мої націоналістичні погляди, які я мав на той час. Я став активніше вести розмови серед свого оточення, доводячи, що нібито Україна перебуває в залежному стані від Росії, являється її економічним придатком, що на Україні проводиться русифікація. У своїх розмовах наклепницького характеру я використовував дані з документа “Інтернаціоналізм чи русифікація?”» Там само. Т. 7. Арк. 106--106 зв..

Або ось таке зізнання: «З твором Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” я ознайомився, прочитавши його в рукопису, а також прослухавши передачі закордонних радіостанцій. На той час, коли я знайомився з цим твором, я розділяв погляди, які в ньому висвітлював автор. Під впливом цього твору в мене сформувалися деякі погляди на нашу радянську дійсність, які, як я зрозумів після бесіди зі мною прокурора Кам'янко-Бузького району в березні 1972 р., були невірні» Там само. Т. 18. Арк. 34..

Я особисто не ставлю під сумнів такого роду свідчення, хоч вони й давалися за певних умов і сформульовані за певними стандартами. Текст «Інтернаціоналізму...» направду справляє враження. За таким собі наративним «адажіо», за неквапливою розповіддю автора, його тезами, аналізом, висновками час від часу виникає своєрідне політико-ідеологічне «крещендо», яке бере читача в полон:

«Найвищий обов'язок людини -- належати людству. Але належати людству можна тільки через націю, через свій народ» [8, С. 60].

«У нас уже протягом кількох десятиліть не тільки не ведеться ніякої боротьби з російським шовінізмом та великодержавництвом, а й самі ці поняття виведені з ужитку, натомість головним ворогом оголошено “місцевий” націоналізм, під який часто-густо підводилися найневинніші, найелементарніші вияви національної гідності й чесності і національного життя. Боротьба з цим “націоналізмом” велася методами терору» [8, С. 67].

«Російське міщанство почуває себе не дружнім гостем і не добрим приятелем народів, серед яких живе, а господарем становища й вищим елементом» [8, С. 70].

«Не все те інтернаціоналізм, що на інтернаціоналізм виглядає, що зве себе інтернаціоналізмом, що хоче себе інтернаціоналізмом зарекомендувати. І не все те націоналізм, що противна сторона оголошує націоналізмом чи сепаратизмом. Не все те братерство, що на братерство претендує. Не все те любов, що саме себе любов'ю називає» [8, С. 102].

«Майже вся українська культура виявилася “контрреволюційною” (як у деякі пізніші часи -- нерентабельною). А тому нищено і всесвітньовідомих учених і письменників, і сотні талантів в усіх галузях культури, а рядових інтелігентів -- тисячами й тисячами. Заодно і кілька мільйонів селян штучним голодом у 1933 р. Врахуймо: це було задовго до “тридцять сьомого”» [8, С. 130].

«Русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовиро- блення. Тоді не треба буде стежити за кожним українським словом, кожною українською душею, не треба буде витрачати колосальні суми й кошти на пильнування, “пресечения”, “искоренения”. І не доведеться запаковувати в каде- бістські “ізолятори” людей, вся “вина” яких у тім, що вони люблять Україну синівською любов'ю і тривожаться її долею.» [8, С. 202, 203].

Органи держбезпеки та влада дуже швидко зрозуміли, що мають справу з текстом, здатним вражати, мобілізовувати й виховувати. Додаткова перевага його полягала в тому, що він виглядав написаним на «залізобетонних» марксистсько-ленінських засадах. Із цим треба було щось робити, тим більше, що «Інтернаціоналізм.» потрапив за кордон. Цей шлях був непростим.

Наприкінці 1965 р. мешканець с. Проців Броварського р-ну Київської обл. Григорій Трохимович Тименко на прохання І. Дзюби передрукував на машинці текст памфлету, а в листопаді того самого року машинописний варіант було передано Миколі (Миклошу) Мушинці Мушинка Микола Іванович (нар. 1936 р.) -- словацький фольклорист та українозна- вець, мистецтвознавець, літературознавець, бібліограф українського походження. Член Міжнародної комісії з дослідження національної культури Карпат і Балкан. Від 1989 р. дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), президент НТШ у Словаччині, голова Асоціації українців у Словаччині (з 1990 р.), іноземний член Національної академії наук України (з 1997 р.). з Чехословаччини ГДА СБУ Спр. 69260 ФП. Т. 3. Арк. 12, 18.. З останнім І. Дзюбу познайомив Зиновій Антонюк Антонюк Зиновій Павлович (1933--2020 рр.) -- громадський діяч, правозахисник, перекладач, публіцист, політичний в'язень. Співголова громадської ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини.. Він привів М. Мушинку на квартиру до І. Дзюби в день народження його доньки Олени.

4 грудня 1965 р. особисто І. Дзюба передав рукопис памфлету М. Мушинці. При цьому останній запевнив, що хоче показати рукопис Василеві Капушев- ському, голові Центрального комітету культурного союзу українських трудящих, депутатові Словацької народної ради, деканові кафедри марксизму-ленінізму при Вищій школі у Кошицях. «Я, -- зазначав пізніше на допиті М. Мушинка, -- казав Дзюбі, що можливо Капушевський ознайомить з цим документом членів ЦК Комуністичної партії Чехословаччини, щоб вони підказали Радянському урядові звернути увагу на порушення національної політики на Україні» ГДА СБУ Спр. 69260 ФП. Т. 3. Арк. 131..

Рукопис передруковувався також завдяки сприянню Зиновії Тарасівни Франко Франко Зиновія Ростислава Тарасівна (1925--1991 рр.) -- мовознавиця, літературоз- навиця, публіцистка, громадська діячка. Авторка понад 200 наукових і науково-публіцистичних праць з історії української літературної мови, лінгвостилістики, ономастики, топоніміки, літературознавства та франкознавства., старшої наукової співробітниці Інституту мовознавства АН УРСР. На допиті 27 листопада 1972 р. вона визнала, що в листопаді 1965 р. І. Дзюба приніс до неї рукопис із проханням передрукувати й надіслати до офіційних інстанцій. З. Франко звернулася до друкарки Євгенії Марківни Ґімель- берґ. Остання на машинці «Continental» підготувала 10 примірників праці І. Дзюби. Один З. Франко залишила собі та переклала російською мовою.

Цю російськомовну версію було роздруковано в 5--6 примірниках за допомогою якоїсь «друкарки Ані» й ці примірники віддали авторові. Згадану «Аню» почали шукати. Однак, як повідомляв слідчому Миколі Кольчику 31 липня 1972 р. начальник оперативного підрозділу КДБ підполковник Черпак, «вжитими заходами друкарку Аню, яка проходить за свідченнями свідка Франко З.Т., встановити не виявилося можливим» ГДА СБУ Спр. 69260 ФП. Т. 3. Арк. 124.. Цей факт «невиявлення» Ані можна потрактувати по-різному, але суттєвого значення це не має.

13 грудня 1965 р. при виїзді з УРСР під час митного догляду Миколу Му- шинку затримали, вилучивши в нього рукопис. Як розповідав мені сам М. Мушинка, ті, хто його обшукував, наперед знали, що саме вони шукають. Та це був не єдиний примірник. 3 січня 1966 р. І. Дзюба відправив свій памфлет до ЦК Компартії України.

20 серпня 1966 р. І. Дзюбу викликав до себе на розмову тодішній голова КДБ при Раді Міністрів УРСР В. Нікітченко. Він повідомив, що М. Му- шинку затримано на кордоні з текстом «Інтернаціоналізму чи русифікації?». 24 серпня І. Дзюба написав пояснення, в якому підкреслював, що «М. Му- шинка взяв “Листа” тільки на моє прохання, а ним ніякої ініціативи в цьому відношенні не виявляв» (так в оригіналі -- Ю. Ш.) 25.

Збереглися свідчення якогось «джерела» («источника»), в розмові з котрим І. Дзюба також пояснив мотиви своїх тодішніх дій: «Передаючи за кордон свою працю, я припустився найбільшої у своєму житті помилки: треба було спочатку розповсюдити роботу у Києві, по Україні, а тоді вже без мене знайшлися б люди, які переслали б її далі, як воно фактично і вийшло, -- вдруге моя праця була передана за кордон уже без моєї участі, причому дійшла вдало. Але чому я тоді поспішав передати? Я боявся, що мене заарештують й іншої можливості для передання вже не виявиться» Там само. Арк. 143. Там само. Ф. 16. Оп. 3. Спр. 17. Т. 1. Арк. 242. Сергієнко Олександр Федорович (1932--2016 рр.) -- громадський і політичний діяч. У грудні 1970 р. виступав на похороні Алли Горської, натякаючи на те, що за її загибеллю стоїть КДБ. Був звільнений із роботи. У січні 1972 р. заарештований. Серед іншого йому інкримінували редагування памфлету І. Дзюби. Засуджений до 7 років таборів і 3 років заслання. Член Усеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих. У 1981 р. повернувся до Києва, з 1990 р. вів активну політичну діяльність..

Від Зиновії Франко текст потрапив до кількох осіб, а з-поміж них до Олександра Сергієнка 27, в 1965 р. студента Київського медичного інституту, який вніс правки в текст. «Інтернаціоналізм...» також був у середовищі, що згуртувалося довкола доцентки Ніжинського педінституту Лесі Коцюби Коцюба Леся Йосипівна (1921 --1987 рр.) -- фольклористка, педагогиня, учасниця дисидентського руху в УРСР 1960--1970-х рр. Працювала на кафедрі української мови Ніжинського державного педагогічного інституту ім. Миколи Гоголя, зазнала переслідувань, була змушена звільнитися.. Саме у цьому середовищі виникла ідея ще раз спробувати передати памфлет І. Дзюби за кордон. І це вдалося [11, С. 70--72]. Викладач Пряшівського університету літературознавець Юрій Бача Бача Юрій (1932--2021 рр.) -- літературознавець, публіцист і письменник у Словаччині. Закінчив Університет ім. Коменського у Пряшеві (1954 р.), де від 1960 р. (до цього -- аспірант Київського держуніверситету) працював на кафедрі української літератури. У квітні 1971 р. звільнений із політичних мотивів. У 1973 р. засуджений на 4 роки за перевезення й розповсюдження праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Поновлений на роботі у травні 1990 р., з 2000 р. -- професор. отримав текст на фотоплівці, привіз його до Словаччини. Через деякий час він опинився у Павла Мурашка Мурашко Павло (1939--?) -- учений, викладач. Народився у Празі. Вивчав українську мову та літературу у Пряшівському, Празькому університетах, здобув ступінь доктора філософії за працю про життя і творчість Олександра Олеся. Викладав в українській гімназії у Пряшеві, був редактором «Дуклії» (також у Пряшеві). Організував видання на Заході ряду праць самвидаву, зокрема «Українського вісника» та «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби. За це був заарештований у 1972 р. і засуджений на 6,5 років. Відсидів половину, згодом завербований чехословацькою спецслужбою. Після звільнення залишився у Чехословаччині, працював чорноробом і брав участь у діяльності правоза- хисної групи «Хартія-77». Упорядкував «Бібліографію українських та слов'янських періодичних видань у празькій слов'янській бібліотеці» (1990 р.), брав участь в українській періодиці у Чехословаччині., який згадував: «Усі політичні матеріали, які відправляли на Захід, задля дотримання певних принципів безпеки ми спочатку переписували на машинках у Чехо- словаччині. У випадку цього рукопису Івана Дзюби ми домовилися, що краще буде влаштувати перепис не в Пряшеві, а в Празі. Я відвіз матеріал до Праги й попросив Зіну Ґеник-Березовську допомогти з цим. А вона домовилася з рідною сестрою Лесі Українки, яка тут жила, Оксаною Петрівною Косач-Ши- мановською» [12]. З Праги передрукований, а потім знов перефотографова- ний текст до Мюнхена відвезла Анна Коцурова (Ганна Коцур) Коцур Ганна (нар. 1948) -- українська письменниця у Словаччині. У 1968--1972 рр. навчалась у Київському держуніверситеті, у 1986 р. закінчила Університет ім. П. Шафарика у Пряшеві. Учасниця українського правозахисного руху. Перевозила на Захід твори українського самвидаву. Заарештована 1972 р. Засуджена до 1 року позбавлення волі. Дала згоду на співпрацю з чехословацькою спецслужбою, була звільнена. Вчителювала, займалася літературною діяльністю., яка вчилася свого часу в Київському університеті й регулярно перевозила літературу українського самвидаву [13].

Всі згадані громадяни тодішньої Чехословаччини опинилися в полі зору КДБ УРСР і чехословацької спецслужби, були допитані. Серед інших запитань були й такі: чи передавав І. Дзюба ще якусь літературу, машинописні документи, фотоплівки тощо з текстами документів, коли, з якою метою, хто їх автор ГДА СБУ. Спр. 69260 ФП. Т. 3. Арк. 201.. Однак у той час нічого принципово важливого «накопати» проти І. Дзюби не вдалося й ніхто з допитаних не характеризував його як «антира- дянськи налаштовану» особу.

Отже, «Інтернаціоналізм...» за кордон потрапив, і з 1968 р. його почали перевидавати чи видавати різними мовами.

Контратака влади

Ті, хто займався І. Дзюбою професійно, зрозуміли: найкращий спосіб дискредитувати текст -- це очорнити в очах суспільства репутацію його автора. У вересні 1966 р. популярний в УРСР журнал «Перець» у фейлетоні висміював поведінку Івана Дзюби та його «закордонних націоналістичних покровителів».

10 квітня 1967 р. з'явилася спеціально присвячена І. Дзюбі записка двох завідувачів відділів (науки й культури, пропаганди та агітації) ЦК Компартії України. У записці особливий акцент було зроблено на тому, що «націоналістичні угруповання» за кордоном пропагують І. Дзюбу, «героїзують» його, а сам він не лише не спростовує вигадки навколо себе, а вперто шукає форми висловлення своїх опозиційних настроїв. Автори записки нагадували, що влітку 1966 р. вони, «з метою роз'яснення хибності такої поведінки», запросили І. Дзюбу на розмову до ЦК Компартії України, але він «поводив себе зухвало, категорично відмовившись давати будь-яку відповідь у пресі своїм націоналістичним “захисникам” за рубежем» 33. Записка завершувалась висновком про доцільність заслухати на секретаріаті ЦК КПУ керівництво Спілки письменників України, яке мало б доповісти «про заходи, які намічає здійснити Спілка по відношенню до І. Дзюби у зв'язку з його поведінкою, яка порушує всі вимоги Статуту СПУ та норми внутрішньоспілчанського ідейно-творчого життя» 333 Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -- ЦДАГО України). Ф. 1. Оп. 24. Спр. 6313. Арк. 33.

34 Там само. Арк. 36.

35 Овчаренко Федір Данилович (1913--1996 рр.) -- учений і політичний діяч, академік АН УРСР за фахом колоїдна хімія (1961 р.). У 1950--1956 рр. -- секретар партійного комітету Академії наук Української РСР. У 1956--1958 рр. -- завідувач відділу науки й культури ЦК Компартії України. У 1968--1972 рр. -- секретар ЦК КПУ з ідеології.

36 Суслов Михайло Андрійович (1902--1982 рр.) -- партійний діяч, секретар ЦК ВКП(б) / КПРС з ідеології (1947--1982 рр.). Зробивши політичну кар'єру за Й. Сталіна, утримався при владі за М. Хрущова. За часів правління Л. Брежнєва залишався другою людиною в державно-партійній ієрархії СРСР, отримавши прізвисько партійного «сірого кардинала». Дотримувався вкрай консервативних і просталінських позицій. Установив часовий рекорд перебування на посаді секретаря ЦК -- 35 років.

37 ГДА СБУ. Спр. 69260 ФП. Т. 14. Арк. 254 зв..

Утім тиснули не лише в УРСР. Федір Овчаренко 35, який у 1968 р. став секретарем ЦК Компартії України, поїхав на ритуальні (перед обранням-при- значенням) бесіди у ЦК КПРС. Під час розмови з Михайлом Сусловим 36 той раптом порадив звернути особливу увагу на «розвінчування» українського літературного критика І. Дзюби. Його книжка «Інтернаціоналізм чи русифікація?» поширюється в усьому світі «вашими земляками-націоналістами», а Україна на це не реагує, мовчить. За словами Ф. Овчаренка, посилювати боротьбу з українським націоналізмом вимагав від нього тоді й генеральний секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв [14, С. 162--163].

У травні 1969 р. у газеті «Вісті з України» з'явилася стаття Джона Віра «Вигадки й дійсність». Він писав про розквіт української мови та культури, а також згадував І. Дзюбу, який «гуляє вулицями Києва, а думками ширяє в хмарах містичного націоналізму» 37.

Того самого року Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном видрукувало в Києві невеличку книжечку Богдана Стенчука «Що і як обстоює І. Дзюба (Ще раз про книгу “Інтернаціоналізм чи русифікація?”)». До цього тексту було додано перелік «основних книг і статей», виданих союзними, республіканськими та обласними видавництвами і надрукованих у жур-

Фото з кримінальної справи Івана Дзюби. 1972 р.

Обкладинка одного з томів кримінальної справи І. Дзюби

налах у 1964--1967 рр., а також авторефератів докторських та кандидатських дисертацій (захищених у вказаний період) з національного питання. Цей перелік, напевно, мав на меті «просвітити» І. Дзюбу, підкреслити, яку велику увагу приділяють у СРСР та УРСР тому, що Б. Стенчук називав «національною політикою КПРС і практикою національного будівництва в СРСР» [15, С. 167]. Якраз «наклепом» на все це оголошувалася книжка І. Дзюби, а сам він поставав особою, яка намагається «оживити збанкрутілі ідеї українського буржуазного націоналізму», переспівує «антирадянські виступи сучасних антикомуністів, вишукуючи при цьому нові методи і аргументи» [15, С. 167].

Насправді ніякого «Богдана Стенчука» не існувало. Підписане цим ім'ям видання підготувала група осіб, спеціально запрошених апаратниками ЦК Компартії України. Однак твердження «Стенчука» виглядали настільки жалюгідно, що вони були піддані нищівній критиці незаангажованими коментаторами.

Зокрема в березні 1970 р. на появу «Стенчукового» опусу відреагував В'ячеслав Чорновіл, підготувавши рукопис «Як і що обстоює Б. Стенчук (66 запитань і зауваг “інтернаціоналістові”)». У справі Івана Дзюби, що зберігається в Галузевому державному архіві Служби безпеки України в Києві, є рецензія на рукопис В. Чорновола, в якому той захищав написане І. Дзюбою. Цю рецензію готували також спеціально запрошені три кандидати наук і один журналіст. На'їх думку, «аналіз рукопису В. Чорно- вола дозволяє зробити висновок про те, що він написаний у дусі найгірших зразків антикомуністичних, антира- дянських націоналістичних пасквілів, які поширюються за кордоном буржуазною пропагандою, різними осередками українських буржуазних націоналістів, сіоністів і т. п.» 3³⁸ Там само. Т. 1. Арк. 140..