Справа Івана Дзюби з відстані пів століття

Обкладинки видань «Інтернаціоналізм чи русифікація?» різними мовами

Як бачимо, й у цьому випадку йшлося не про серйозний аналіз виступу на захист І. Дзюби, а так само про дискредитацію особи, яка виступала в ролі захисника. Тим часом посилювався наступ на самого автора «Інтернаціоналізму...».

були зроблені без його відома й дозволу) та від тих, хто «нагнітає націоналістичний ажіотаж» навколо тексту і його автора. І. Дзюба «капітулював»: заяву

Восени 1969 р. Київське відділення Спілки письменників України виключило І. Дзюбу зі своїх лав. Щоправда, президія СПУ цього рішення не затвердила, але запропонувала І. Дзюбі написати заяву про відмежування від «забугорних» публікацій «Інтернаціоналізму...» (які, до речі, було написано та 6 січня 1970 р. надруковано в газеті «Літературна Україна».

Я навмисне написав «капітулював» у лапках, оскільки й тут усе було непросто. І. Дзюба розумів, що текст уже живе своїм життям, «працює» незалежно від автора. Та й ціна «каяття» у СРСР ще зі сталінських часів була добре відома. Однак адепти системи, що її наважився критикувати І. Дзюба, були не дурніші за нього. Так, текст «працював» сам по собі. Проте саме текст робив із його автора символ тих сил, які вважали систему недемократичною й обстоювали права українського народу. З текстом уже нічого не можна було зробити (хіба що коментувати та вилучати), а от зробити автора символом не просто опозиційності, а небезпеки для цілого суспільно-політичного ладу -- можна.

І це завдання висувалося на перший план.

Тим більше, що І. Дзюба й після «каяття» вперто виступав на захист неправедно заарештованих, підписував листи протесту тощо. До того ж черговий тур викриття «націоналістів» в УРСР лягав у кремлівський стратегічний задум усунення П. Шелеста (як такого, що займався «місництвом» і «своєчасно» не розгледів «націоналістичної» загрози) з посади першого секретаря ЦК КПУ [16]. Це влаштовувало всіх -- і Москву, і В. Щербиць- кого, який інтригував і вже бачив себе на партійному «троні».

13 січня 1972 р. під час обшуку на квартирі Івана Світличного 39 з повним портфелем «самвидавівської» продукції до нього зайшов Іван Дзюба. Зайшов -- і був затриманий. Відтак обшук здійснили у самого І. Дзюби в його квартирі № 97 на Повітрофлот- ському проспекті, 52. Тоді вилучили, як мовилося в доповідній записці на ім'я П. Шелеста від 21 січня 1972 р., «84 документи ідейно шкідливого і наклепницького змісту» 40. У згаданій доповідній записці також констатувалося: «Через відсутність доказів злочинної діяльності Дзюба затриманню не був підданий» 41.

І. Дзюбу не затримали, але В. Федорчук зі своїми підлеглими почав готувати таке затримання. В доповідній записці чи не вперше згадано справу «Блок», за якою здійснюватимуться арешти в УРСР. Фігурантами цієї справи будуть Іван Світличний, Євген Сверстюк, Ніна Строкатова, Зиновій Антонюк, Микола Плахотнюк, Олександр Сергієнко, Ірина Калинець, Василь Стус, Данило Шумук, Леонід Плющ, В'ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Михайло Осадчий, Стефанія Шабатура та ін.

Саме у цю справу спочатку намагались «вписати» Івана Дзюбу, щоб створити підстави для його арешту. У записці він був потрактований як ідеолог «націоналістичних елементів республіки, у середовищі яких він почав користуватись особливою популярністю і зайняв місце у центрі групування однодумців з числа об'єктів справи “Блок”. У своєму поясненні органам КДБ І. Дзю-ба підтвердив, що він практично залишається на попередніх ідейних позиціях, викладених ним раніше у трактаті “Інтернаціоналізм чи русифікація?”» 42.

Закінчувалася записка пропозицією створити комісію «з компетентних спеціалістів», що мала проаналізувати згаданий «трактат», надати висновок, вказавши і на його «серйозну політичну шкоду». Це, як стверджувалось, «дозволило б розв'язати питання про притягнення Дзюби до карної відповідальності за ст. 62 КК УРСР і на цій основі здійснити більш дієві заходи до припинення розповсюдження його трактату» Там само. Арк. 247. Там само. Арк. 248..

Таким чином, КДБ при Раді Міністрів УРСР інспірував появу найпотужнішої за наслідками негативної «рецензії» на Дзюбину працю. У лютому 1972 р. спеціальна комісія під головуванням тодішнього директора Інституту історії Академії наук УРСР академіка Андрія Скаби Скаба Андрій Данилович (1905--1986 рр.) -- партійний і державний діяч, історик за фахом. Академік АН УРСР (з 1967 р.). У 1968--1973 рр. -- директор Інституту історії АН УРСР. проаналізувала працю І. Дзюби: «Комісія дійшла висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал “Інтернаціоналізм чи русифікація?” є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР» ГДА СБУ Спр. 69260 ФП. Т. 1. Арк. 104.5.

Чим же насамперед не сподобалося дослідження І. Дзюби авторам висновку? Аргументи максимально конкретні: «Дзюба намагається довести, що нібито український народ під впливом русифікаторської політики КПРС втрачає свої риси як нації (стор. 31), всіляко нав'язує читачеві думку про національну кризу на Україні (стор. 32), звинувачує партію в тому, що у нас проведена “нещадна ревізія ленінської національної політики”, “взяли гору антиленінські, антикомуністичні тенденції в національному питанні” (стор. 62), що практика в національному питанні “далеко не завжди” відповідає теорії (стор. 47). Приписуючи партії неіснуючи форми і методи розв'язання національного питання, він твердить, що вирішення національного питання в СРСР на сучасному етапі по суті “ллє воду на млин наших ворогів” (стор. 47). Такий підхід є наклепом на нашу партійну і державну політику в національному питанні, спрямованим на те, щоб викликати незадоволення і недовір'я до партії і уряду, посіяти сумнів у їх спроможності правильно вирішувати національне питання» Там само. Арк. 105..

Автори висновку також стверджували, що І. Дзюба стоїть «по суті на ворожих, антирадянських позиціях», удається «до шарлатанських прийомів використання висловлювань класиків марксизму-ленінізму з національного питання, спотворення і перекручення змісту їх творів, підтасування партійних документів» Там само. Арк. 110..

Особливе невдоволення викликали в авторів висновку публікації «Інтернаціоналізму...» за кордоном: «Майже одночасно з виходом в 1968 р. Дзюби українською мовою у видавництвах “Пролог” і “Сучасність” з'явились її видання англійською і французькою мовами: у лондонському видавництві Вайден- фельда і Ніколсона та у видавництві Парті Пріс у Монреалі (Канада). Нещодавно ця “праця” видана групою італійських ревізіоністів італійською мовою (видавництво Самона е Савелі, Рим) під назвою “Придушення національностей у Радянському Союзі”. Уже ці факти свідчать про те помітне місце, яке зайняла ця “праця” в арсеналі антикомунізму. “Секрет” такої популярності серед буржуазних націоналістів, антикомуністів і ревізіоністів полягає в антирадянській спрямованості книжки “Інтернаціоналізм чи русифікація?”» Там само. Арк. 114--115..

22 лютого 1972 р. було ухвалено постанову політбюро ЦК Компартії України «Про висновок на лист І. Дзюби та доданий до нього матеріал, надіслані до ЦК КП України». В основу рішення ліг висновок комісії, яка констатувала «явно виражений антирадянський, антикомуністичний характер» твору І. Дзюби. Звертає на себе увагу останній пункт постанови: «(Протокольно) Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР (т. Федорчуку) посилити оперативну роботу по виявленню, присіканню діяльності і притягненню до відповідальності авторів матеріалів антирадянського і націоналістичного характеру (“Програма української національної комуністичної партії”, “Український вісник” і інш.) та осіб, які поширюють і пропагують ці матеріали» ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 16. Спр. 161. Арк. 39--40.. По суті це була санкція на репресивні дії. дзюба репресивний нонконформістський націоналістичний

28 березня 1972 р. до ЦК Компартії України В. Федорчук надсилає нові матеріали у справі «Блок» (виготовлені ці матеріали були в одному примірнику й підлягали поверненню до КДБ). Спираючись на висновки «комісії компетентних фахівців» щодо праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і на затвердження цих висновків на політбюро ЦК Компартії України, він констатував: «Дано згоду на притягнення Дзюби до карної відповідальності» ГДА СБУ Ф. 16. Оп. 3. Спр. 2. Порядковий 3. Т. 3. Арк. 332..

У березні 1972 р. було інсценовано виключення Івана Дзюби зі Спілки письменників України. У характеристиці «літературно-критичної діяльності та громадської поведінки Дзюби І.М.», що була підписана головою правління СПУ Юрієм Смоличем Смолич Юрій Корнійович (Георгій Корнелійович; 1900--1976 рр.) -- письменник, журналіст, театральний критик. Був завербований НКВС у лютому 1935 р. й з того часу до лютого 1953 р. співпрацював з «органами» під агентурним псевдонімом «Стріла». Водночас на нього самого було відкрито справу-формуляр як на українського націоналіста. Голова правління Спілки письменників України (1971--1973 рр.), секретар правління Спілки письменників СРСР (1971--1976 рр.). Написав спогади про ВАПЛІТЕ, М. Хвильового, літературний Харків 1920-х рр. і секретарем парткому Василем Козаченком Козаченко Василь Павлович (1913--1995 рр.) -- письменник. У 1964--1969 і 1970-- 1973 рр. -- секретар парткому Спілки письменників України. У 1969--1971 рр. -- голова правління Київської організації СПУ., зокрема, зазначалось: «Особливої шкоди нашій країні завдала написана Дзюбою і потім надрукована за кордоном брошура “Інтернаціоналізм чи русифікація?”» 53. У цьому документі також підкреслювалося, що «усі заходи Спілки, пов'язані з тим, щоб повернути Дзюбу на шлях радянського письменника, не давали жодних наслідків. І. Дзюба не вважав свою поведінку такою, що суперечить званню радянського письменника і не засуджував її» 54.

Цікаву деталь зафіксував сам І. Дзюба у своїх спогадах: усі дні після його виключення з СПУ його супроводжували троє -- четверо співробітників КДБ, не криючись, а навпаки -- підкреслюючи свою присутність: «Є, виявляється, і така форма стеження чи супроводу, мета якого -- психологічний вплив на визначений “об'єкт”» [17, С. 353].

Тоді ж було зроблено спробу витиснути І. Дзюбу з видавництва « Дніпро», де він працював редактором. 22 березня 1972 р. у спеціальному повідомленні КДБ за підписом В. Федорчука, надісланому до ЦК Компартії України на ім'я П. Шелеста, про це мовилося окремо. Справа в тому, що головна редакторка видавництва Надія Лісовенко викликала І. Дзюбу й, посилаючись на «певні обставини», запропонувала йому написати заяву на звільнення «за власним бажанням». І. Дзюба відмовився, оскільки влаштуватися надалі на роботу в нього не було шансів, і його легко можна було обвинуватити в «дармоїдстві» 55.

Проте головна редакторка виявила у своїх вимогах неабияку наполегливість і І. Дзюба обіцяв «подумати». В колі своїх знайомих він висловив думку про незаконність звільнення, про те, що можна було б звернутися у суд, але він цього не робитиме, оскільки прагне уникнути колективного обговорення цього питання на зібранні співробітників видавництва. Більшість, був переконаний І. Дзюба, ставиться до нього дуже добре, але змушена буде проголосувати за звільнення з міркувань «самозбереження». І. Дзюба вважав, що його звільнення продиктоване «згори». Йому «деякі авторитетні люди» радять звернутися до першого секретаря ЦК Компартії України й навіть обіцяють улаштувати таку зустріч, але він цього не хоче, оскільки переконаний, що всі рішення стосовно нього «попередньо санкціоновані» 56.

Цікаво, що, виклавши все це, вже наприкінці свого повідомлення, В. Федорчук запевняв: «Органи державної безпеки заходів до звільнення Дзюби І. з роботи не здійснювали» ГДА СБУ Спр. 69260 ФП. Т. 1. Арк. 19. Там само. ГДА СБУ Ф. 16. Оп. 3. Спр. 2. Порядковий 3. Т. 3. Арк. 290. Там само. Арк. 291. Там само. Арк. 292. Там само. Арк. 290.. Цікавою була й резолюція П. Шелеста 23 березня 1972 р. на повідомленні: «Тов. Овчаренку Ф.Д. Вживайте заходів. Дзюба повинен працювати до остаточного розв'язання питання. Доповісте» 58. І ось та сама головна редакторка «Дніпра», яка пропонувала йому звільнитися з роботи, приїздить до І. Дзюби й запрошує його повернутися. Він повернувся, хоч і не надовго.

«Остаточне розв'язання» не забарилося. 12 квітня 1972 р. на Івана Дзюбу було заведено кримінальну справу № 55. 18 квітня до нього на квартиру прийшли співробітники КДБ на чолі зі старшим слідчим Миколою Кольчиком Кольчик Микола Михайлович (1933--?) народився в Донецькій обл. Закінчив юридичний факультет Київського держуніверситету в 1956 р. та з серпня того ж року почав працювати в органах держбезпеки. Був помічником оперуповноваженого апарату управління КДБ Волинської обл., з липня 1957 по травень 1967 рр. -- слідчий, старший слідчий слідчого відділення цього управління. У 1963 і 1967 рр. закінчив 5-місячні курси вдосконалення слідчих працівників органів державної безпеки при Вищій школі КДБ СРСР. У 1967--1974 рр. -- слідчий, старший слідчий з особливо важливих справ 1-го, згодом 2-го відділення слідчого відділу КДБ УРСР. Із жовтня 1980 по серпень 1988 рр. -- старший юрисконсульт секретаріату, з серпня 1988 р. -- старший юрисконсульт юридичного бюро секретаріату КДБ УРСР. 31 грудня 1991 р. звільнений у відставку через хворобу у званні підполковника юстиції. За роки служби відзначений 10 медалями, грошовими подяками, грамотами, почесним званням заслуженого юриста УРСР., запросили поїхати з ними, взявши паспорт. У себе в кабінеті той оголосив, що І. Дзюбу затримано. Ось що згадував про М. Кольчика сам І. Дзюба: «Він керував слідчою групою і проводив більшість допитів (хоч у багатьох випадках справу перебирав “суворіший” Бідьовка, а інколи з'являвся й третій, з Черкас, прізвище якого я забув). У колі “дисидентів” Кольчика знали -- ще 1965 р. він вів справу Валентина Мороза і здобув репутацію “ліберального” слідчого. Інші ж, навпаки, казали, що він просто високого рівня фахівець, працює хитріше й тонше, ніж решта. Можливо, ця друга думка ближча до істини. Але не буду грішити: в мене ніяких претензій до Кольчика не лишилося, він не виявляв ніякої упередженості, не вдавався до обманних рухів, не силував до якихось потрібних йому свідчень» [17, С. 365].

До офіційного оголошення про арешт старшим слідчим, як згадував І. Дзюба, був Григорій Бідьовка Бідьовка Григорій Петрович (1924--?) народився в Донецькій обл. У 1942--1943 рр. бравучастьунімецько-радянськійвійні,вжепрацюючиворганахдержбезпеки.У1943р.-- помічник уповноваженого резерву відділу кадрів НКВС УРСР. Із липня 1943 р. -- помічник уповноваженого Лескенеського районного відділення НКДБ Кабардино-Бал- карської АРСР. З березня 1944 р. -- на різних посадах управління НКДБ / МДБ Тернопільської обл. У 1962 р. закінчив Вищу школу КДБ СРСР. Із грудня 1969 до жовтня 1973 рр. -- старший слідчий з особливо важливих справ слідчого відділення управління КДБ Тернопільської обл. З жовтня 1973 по жовтень 1986 рр. -- начальник слідчого відділення управління КДБ Тернопільської обл. 10 жовтня 1986 р. звільнений на пенсію. Був нагороджений орденами й медалями (в тому числі «За участь у боротьбі з бандами ОУН»), почесними грамотами, грошовими преміями, цінними подарунками. з Тернопільського обласного управління КДБ: «Типовий “солдат партії”, судячи з окремих його реплік, був посланий на Тернопільщину в ході боротьби з “бандерівщиною”, і цей “бандерівський” комплекс так і засів у ньому міцно; на кампанію 1972 р. він, відчувалося, дивиться як на логічне продовження того, чому присвятився суворим (так в оригіналі -- Ю. Ш). Щиро вважав мене “ворожим елементом” і відповідно був принципово суворим» [17, С. 364].

Отже заарештований І. Дзюба був ще в добу П. Шелеста. Ця доба закінчиться у травні 1972 р., коли П. Шелеста переведуть до Москви на посаду одного із заступників голови Ради Міністрів СРСР, а наступного року відправлять на пенсію. В. Щербицький нарешті займе давно вимріяне ним місце першого секретаря ЦК Компартії України, а П. Шелеста затаврують як такого, що «недостатньо активно» боровся з «українським націоналізмом», припускався «помилок» у своїй книзі «Україно наша Радянська». З нього зроблять такого собі партійного «націоналіста».

Безумовно, П. Шелеста не слід ідеалізувати як патріота України (хоч він ним і був). Не дає підстав для ідеалізації і його ставлення до І. Дзюби. Так, у квітні 1966 р. у своїх щоденникових записах П. Шелест констатував, що дав завдання «Нікітченкові, Шульженкові Шульженко Борис Сергійович (1919--1970 рр.) -- комсомольсько-партійний діяч. У 1959--1970 рр. -- 1-й заступник голови КДБ при Раді Міністрів Української РСР, генерал-майор (з 1964 р.). Шевель Георгій Георгійович (1919--1988 рр.) -- партійно-державний діяч. У 1970-- 1980 рр. -- міністр закордонних справ УРСР. (КДБ), Скабі, Шевелю 62, Кон- дуфору 6 Кондуфор Юрій Юрійович (1922--1997 рр.) -- історик, партійний діяч. Академік АН УРСР (з 1985 р.). У 1958--1968 рр. --завідувач відділу науки та культури ЦК КПУ. У 1978--1993 рр. -- директор Інституту історії АН УРСР., (ЦК КПУ), Глуху Глух Федір Кирилович (1912--1984 рр.) -- юрист, державний діяч. У 1963--1983 рр. прокурор УРСР. 13 травня 1980 р. санкціонував постанову слідчого КДБ УРСР про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту з триманням у слідчому ізоляторі КДБ УРСР В. Стусу. Костенко Ліна Василівна (нар. 1930 р.) -- поетеса, письменниця. Лауреатка Шевченківської премії (1987 р.). Драч Іван Федорович (1936--2018 рр.) -- поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч. Перший голова Народного руху України. Герой України (2006 р.). Сверстюк Євген Олександрович (1928--2014 рр.) -- літературний критик, есеїст, поет, учасник руху шістдесятників, політв'язень комуністичного режиму. ГДА СБУ Ф. 16. Оп. 5. Спр. 2. Порядковий 9. Т. 9. Арк. 195. (прокуратура) підготувати матеріали про не- достойну поведінку Костенко 65, Драча 66, Сверстюка 67, Дзюби, щоб показати їх негативну і шкідливу роль та застерегти від можливих неприємних наслідків» [7, С. 225].

Ще один приклад. 16 лютого 1971 р. В. Федорчук повідомляв, що в «поле зору» органів держбезпеки потрапив Іван Арсентійович Покидько, лікар із Вінниці, учасник війни. Він кілька разів відвідував І. Дзюбу, брав у нього самвида- вівську літературу, в тому числі памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?». На цьому повідомленні є така резолюція П. Шелеста: « ВВ! (Віталій Васильович Федорчук -- Ю. Ш.). Треба завершувати “гру” з Дзюбою. Доповісте» 68.

І все ж «гру» з І. Дзюбою за П. Шелеста таки не завершили. Реальний її підсумок припав на момент, коли при партійній владі був В. Щербицький, котрий на боротьбі з «українським націоналізмом» відразу зробив собі потужний важіль для самоствердження в новій якості 69. Минуть роки й Ф. Овчаренко оприлюднить запис, зроблений ним 19 червня 1972 р. на засіданні по- літбюро ЦК Компартії України. Запис виступу В. Щербицького. Останній наголошував на «небезпеці націоналізму» в республіці, на тому, що він витісняє «класову свідомість», що політбюро запізно ухвалило рішення щодо книжки І. Дзюби -- «через 6,5 років» [14, С. 252].

Це один із найкращих компліментів і П. Шелестові, й тим працівникам тодішнього КДБ, яким вистачило розуму не форсувати боротьбу з примарою «українського націоналізму» в тих формах, в яких це далі робитиметься під орудою В. Федорчука. У зв'язку з цим один із дослідників пише: «Виникає питання: чи міг Шелест ліквідувати опір, якщо він справді цього хотів? Відповідь мала би бути позитивною, оскільки у 1972 р. поліційними заходами вдалося зтероризувати і на той момент припинити найбільш відверті форми опозиції. Це могло бути зроблено і у 1969, 70-му або 71-му році, але цього не було зроблено з багатьох причин. Шелест, по суті сталініст, і аж ніяк не друг українського національного руху, відчував, що може маніпулювати ним у своїх власних інтересах. Виступаючи проти “буржуазного націоналізму” у промовах та статтях, він не протидіяв настільки сильно, наскільки міг, проявам українського націоналізму» [18, С. 35].

Проте повернімося до арешту І. Дзюби у квітні 1972 р. Невдовзі з'ясувалося, що йому не лише інкримінують усе, що пов'язане з «Інтернаціоналізмом...». Його почали перетворювати на теоретика незнаної йому «Української національної комуністичної партії» і на автора документа під назвою «Програма укомуністів» (себто українських комуністів). А це вже означало для І. Дзюби зовсім іншу статтю Кримінального кодексу й зовсім інші наслідки для його подальшого життя.

Було організовано докладну лексико-стилістичну експертизу «Інтернаціоналізму.» та деяких інших праць І. Дзюби і згаданої програми. Цей документ обсягом 69 машинописних сторінок був вилучений під час обшуку 12 січня 1972 р. в Євгена Сверстюка. До комісії ввійшли фахівці з Київського педінституту ім. Горького (д-р філолог. наук Григорій Удовиченко), Інституту мовознавства АН УРСР (докторка філолог. наук Галина Їжакевич, кандидатка філолог. наук Ніна Марчук). Комісія підтвердила, що автором «Програми укомуністів» є саме І. Дзюба Цікаву характеристику В. Щербицькому дав колишній голова КДБ СРСР В. Семичаст- ний. За його словами, якщо порівнювати П. Шелеста та В. Щербицького за політичними якостями та масштабом керівників, «Шелест, безумовно, вище. Щербицький -- служака, він був відданим брежнєвським холуєм, він ніколи не заперечив жодної навіть найдур- нішої пропозиції Брежнєва» [7, С. 729]. ГДА СБУ Спр. 69260 ФП. Т. 9. Арк. 248..

Він збагнув, що вирішується його доля. Тож опротестував висновки комісії, яка, на його думку, не врахувала «не одинаковой а в багатьох моментах прямо протилежної ідейної спрямованості “Програми...” та моїх документів, зокрема “Інтернаціоналізму чи русифікації?”, хоча ця різниця відбилася на всій лексико-фразеологічній тканині порівнювальних творів» Там само. Т. 10. Арк. 3..

На 312 (!) аркушах І. Дзюба зробив власний лексико-стилістичний аналіз, що доводив упередженість офіційної експертизи. І «чекістам» довелось призначати повторну експертизу. За це взялися двоє фахівців: А.О. Ковтунен- ко та А.П. Непокупний з Інституту мовознавства АН УРСР. Їхній висновок: І. Дзюба «не є автором анонімної “Програми укомуністів”» Там само. Арк. 305.. Отже цю смертельну атаку проти себе І. Дзюба відбив. До речі, автором згаданої програми українських комуністів у документах КДБ названо Василя Рубана Там само. Ф. 16. Оп. 3. Спр. 2. Порядковий 10. Т. 11. Арк. 185.. Він був заарештований у Києві на початку 1972 р., дев'ять місяців не давав свідчень і згодом потрапив на примусове психіатричне лікування [19, С. 541--542].

Час перебування у внутрішній в'язниці КДБ на вул. Володимирській, 33, зробив свою справу: 10 січня 1973 р. на допиті, проведеному майором М. Кольчиком і помічником прокурора УРСР Макаренком, І. Дзюба частково визнав себе винним у пред'явленому обвинуваченні. І у «центрі» цього визнання опинилась саме праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Ось що зафіксовано у протоколі: «Визнаю себе винним в тім, що дійсно у вересні -- грудні 1965 р. я написав документ під назвою “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, в якому односторонньо, викривлено показана радянська дійсність і національна політика КПРС, тенденційно висвітлено становище економіки України та відносини її в Союзі РСР, дана неправильна, тенденційна кваліфікація поширення російської мови як якоїсь насильницької русифікації, допущені різні безпідставні і гострі нападки на політику КПРС в національному питанні, зокрема в галузі освіти, культури, мови тощо. Об'єктивно цей твір набув антира- дянського значення і використовується в антирадянській пропаганді» Там само. Спр. 69260 ФП. Т. 2. Арк. 432--433..

Тобто І. Дзюба нарешті вимовив те, що від нього хотіли почути, хоча в додатку до своїх свідчень (дописаних його власною рукою) він наполягав, що такий характер його праці «був зумовлений моєю тодішньою політичною незрілістю і безвідповідальністю, помилковим розумінням національного питання та поверховою обізнаністю в ньому, -- але не наміром підривати чи послаблювати радянський соціальний лад: такого наміру я ніколи не мав» Там само. Арк. 462..

Однак і після цього М. Кольчик продовжував «контент-аналіз» Дзюбиної праці, підводячи до визнання того, що надзавданням його були «підрив та послаблення» радянської влади Там само. Арк. 471..

12 січня 1973 р. І. Дзюбі оголосили про завершення слідства. 18 січня він був ознайомлений з усіма матеріалами своєї справи. Особисто прочитав їх у кабінеті слідчого й заявив, що ніяких клопотань про доповнення слідства не має. Власне, у цей самий день справу було закрито, оскільки був складений обвинувальний висновок. Цей доволі великий за обсягом документ підписав М. Кольчик, а узгоджений він був із начальником слідчого відділу КДБ при Раді Міністрів УРСР Туркіним і головою відомства В. Федорчуком. Справу та висновок надіслали прокуророві УРСР, а з прокуратури -- до Київського обласного суду.

12--16 березня 1973 р. відбулося відкрите судове засідання Київського обласного суду, на якому розглянуто справу І. Дзюби за обвинуваченням його за ст. 62 част. І КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда). І. Дзюбу засудили до 5 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії, ще й стягнули з нього 300 руб. судових витрат «у прибуток держави».

У справі зберігся рукопис останнього слова підсудного. Читати це нелегко. Проте цінність його, на мою думку, насамперед у тому, що він характеризує стан Івана Дзюби. Суть документа виразно передають уже перші фрази: «Те, що я пишу, буде болісним, але необхідним і одвертим розрахунком з самим собою, точніше: з частиною самого себе, -- з кількома роками помилок, ілюзій, ідейної плутанини і роздвоєності; з кількома роками самомарнування, невільного відщепенства і забуття власних життєвих ідеалів. Це буде посутня самокритична розмова про сумнозвісний, більше з поголосу, ніж з обізнаності, -- хоч і гучний у певних колах, -- твір “Інтернаціоналізм чи русифікація?”» Там само. Т. 18. Арк. 213..

Ось як був потрактований судовий вирок у довідці за підписом В. Федорчука, надісланій до ЦК Компартії України: «Враховуючи характер і міру небезпеки здійсненого Дзюбою злочину, а також його покаяння і стан здоров'я (хвороба туберкульозу легенів), суд засудив Дзюбу до п'яти років позбавлення волі у виправній колонії суворого режиму без заслання. Вирок Дзюба сприйняв як заслужене покарання за вчинену ним злочинну діяльність і особистої ініціативи по його оскарженню не виявляв. Касаційну скаргу підготувала адвокат Глабай, із змістом якої Дзюба в цілому погодився» Там само. Ф. 16. Оп. 3. Спр. 10. Т. 11. Арк. 187..

Справді, 27 березня 1973 р. до Верховного суду УРСР надійшла касаційна скарга за підписом І. Дзюби. Він наполягав на тому, що не мав на меті «послаблення» й «підрив» радянської влади: «Насправді я такої мети не мав і не міг мати, і суд, на мій погляд, її не довів» Там само. Спр. 69260 ФП. Т. 18. Арк. 300.. Скарга містила прохання переглянути кваліфікацію справи або зменшити міру покарання. 26 квітня судова колегія у кримінальних справах Верховного суду УРСР розглянула скаргу та не задовольнила її.

Після суду

Івана Дзюбу засудили, але з Києва, з Володимирської, 33 вивозити не поспішали. Організаторам його переслідування не вдалося зробити його автором програми вигаданої «Української національної комуністичної партії», але тепер вони (цілком у садистських традиціях своєї «контори») почали вимагати від нього зробити новий крок. Вимагали -- не значить аж так прямолінійно тиснули.

В повній ізоляції у внутрішній в'язниці КДБ (до речі, її зруйнували, хоча туди після серпня 1991 р. варто було б водити екскурсії), хворий і виснажений І. Дзюба, як помітили організатори його справи, важко переживав ситуацію, в якій опинився, багато що переоцінював, еволюціонував. І не дивно: його заганяли у глухий кут. Одне зізнання мало потягнути за собою інше.

В одному з документів «чекісти» хвалилися, що «з метою перевиховання і переконування в неспроможності “націоналістичних поглядів” до І. Дзюби прикріплений “досвідчений оперпрацівник” [2, С. 131]. І. Дзюба розповів мені, що це був Євген Марчук Марчук Євген Кирилович (1941--2021) -- політичний і державний діяч. Генерал армії України (1994 р.). Народний депутат України (1995--1998, 1998--2000 рр.). У червні 1995 -- травні 1996 рр. -- прем'єр-міністр, у листопаді 1999 -- червні 2003 рр. -- секретар Ради національної безпеки і оборони України. У червні 2003 -- вересні 2004 рр. -- міністр оборони. Почав професійну діяльність у 1963 р. з посади оперуповноваженого управління КДБ УРСР у Кіровоградській обл. З 1965 по 1988 рр. працював молодшим, старшим оперуповноваженим, начальником відділу, заступником начальника управління, начальником інспекції КДБ. У 1988 р. очолив управління КДБ у Полтавській обл. З 1990 р. -- перший заступник голови КДБ УРСР. У 1991--1994 рр. -- голова Служби безпеки України.. Саме він супроводжував його на “бесіди” до В. Федорчука й під час одного з таких супроводів раптом вимовив: «Послухаємо. Що нам цей чмур скаже». Минуть роки й І. Дзюба напише про Є. Марчука: «Мені здавалося, що в душі він мені співчуває; принаймні недоброзичливості не відчувалося. Як оперативний працівник він не мав права втручатися в слідство. Але після суду, коли мене ще на кілька місяців залишили в ізоляторі, я мав з ним багато розмов (до речі, він добре орієнтувався в теоретичній літературі з національного питання, зокрема читав тоді ще не перекладені праці німецьких та англійських авторів)» [17, С. 368]. Через багато років І. Дзюба обережно припускав, що, можливо, і ці розмови з нестандартним оперативником вплинули на зміну його позиції.

В одному з 18 томів Дзюбиної справи є рукописний документ, який значною мірою пояснює психологічний стан його автора. Тут не місце докладно аналізувати весь текст. Коротко кажучи, І. Дзюба обґрунтовує необхідність «подолання своїх помилок, розрахунку зі своїм минулим -- кількалітнім відхиленням у громадянське і творче небуття, шлях спокутування своєї провини і відшкодування тих збитків, яких я завдав радянському суспільству, шлях утвердження нових ідейно-творчих позицій» ГДА СБУ Спр. 69260 ФП. Т. 18. Арк. 221..

Під час слідства йому давали читати матеріали, що засвідчували «шкідливість» його публікацій, оскільки їх «використовують противники СРСР». Ці матеріали, за словами І. Дзюби, «розкрили мені очі на те, якою мірою мої твори та моє ім'я об'єктивно були втягнені в ідеологічну боротьбу проти радянської влади» Там само. Арк. 219..

Тепер уже йшлося про те, щоб спростувати «Інтернаціоналізм...» Пізніше у спогадах І. Дзюба напише: «Вразливим місцем моєї політичної позиції було те, що я апелював до ідеалів соціалізму, до "неспотворених" ідей марксизму-ленінізму, за реформування радянського устрою, а не проти нього взагалі (хоч уся сума висловленої критики могла справити й інше враження). І мені говорили приблизно таке: якщо це щиро і Ви не лукавили, то чому миритесь із тим, що Вашу працю і Ваше ім'я на повну потужність використовує буржуазна пропаганда, що націоналісти за кордоном підносять Вас як прапор. Я заперечував: вони й Шевченка використовують, і Франка, і Скрипника. “Але ті не можуть протестувати, а ви могли б”. -- “Як і проти чого протестувати, коли буржуазна пропаганда вказує на справжні вади нашого суспільства; найкращий спосіб спростувати її -- це усувати ці вади”. -- “Саме цим партія і займається”. І т. д. У цих і подібних суперечках у мене була слабка “стійка”: на одній нозі, -- тоді як вони твердо стояли на обох. А за їхніми спинами -- могутня і, як тоді здавалося, непорушна держава. З нею не подискутуєш. Краще не вступати ні в які дискусії, мовчки приймати удари долі. А я вже вступив в дискусії. І побачив: стіна. Набагато товща, ніж метрові стіни в ізоляторі. Головою її не проб'єш. Чи не краще її обійти і далі робити свою справу, хоча вже по-іншому? Мені здалося, що такий вихід можливий» [17, С. 369].. Наприкінці згаданого рукопису є навіть план майбутньої публікації з п'яти розділів. Потребу такого «спростування» колишньої власної позиції І. Дзюба обґрунтовував так: «Це потрібно і мені самому -- для того, щоб оголити коріння своїх помилок, обітнути його, щоб душевно оздоровитися і вдихнути нове повітря. Це потрібно і для того, щоб застерегти інших людей від таких помилок, зокрема тих, хто збочив під впливом “Інтернаціоналізму чи русифікації?” -- 'їх я прошу з довірою поставитися до моєї самокритики». І. Дзюба наголошував: «Я певен, що мине лише кілька років, і моє ім'я буде асоціюватися не з “Інтернаціоналізмом чи русифікацією?”, а з новими літературними працями» ГДА СБУ. Спр. 69260 ФП. Т. 18. Арк. 222..

Проте ці пропозиції І. Дзюби спростувати самого себе дуже нагадували, скажімо, те, як Микола Хвильовий Хвильовий Микола Григорович (справжнє прізвище Фітільов; 1893--1933 рр.) -- прозаїк, поет, публіцист. Активний адепт політики «україникраїнізації», автор низки памфлетів, що мали у середині 1920-х рр. у ході літературної дискусії великий суспільно-політичний резонанс і привернули увагу Й. Сталіна. Своєрідним продовженням цих памфлетів стала стаття «Україна чи Малоросія?». У цих творах висловив вимогу перед новою українською літературою припинити наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Уважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти «євразійський Ренесанс», в якому головну роль відводив новій українській культурі. Підтриманий «націонал-комуністами», був підданий демагогічній критиці особисто Й. Сталіним та його прихильниками, трактований як ідеолог «націо- нал-ухильництва». Напередодні арешту покінчив життя самогубством. критикував «хвильовизм», або як притиснуті до лави підсудних полум'яні в минулому адепти троцькізму не менш пасіонарно критикували троцькізм. Та систему І. Дзюба не обдурив. Йому не дозволили написати «спростування» самого себе.

Натомість він написав працю «Грані кристала». Вона з'явилася 1978 р. й була видана англійською, українською та російською мовами. Її за вказівкою з Москви широко розповсюджували за кордоном. У ній, як зазначалося в одному із закритих партійних документів, «з марксистсько-ленінських позицій оцінюється розвиток і розквіт української радянської культури, її взаємодії з іншими братніми радянськими культурами» ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 25. Спр. 1362. Арк. 11.. Далі цитувати не варто -- і так зрозуміло, про що йдеться.

8 жовтня 1973 р. І. Дзюба звернувся до президії Верховної Ради УРСР із проханням про помилування -- та був помилуваний. 9 листопада «Літературна Україна» надрукувала його заяву-зречення. Це дотепер викликає дискусії, дорікання та обвинувачення на його адресу. Мовляв, не «виправдав надії», «зламався» тощо. Це не та площина, до якої доцільно переводити серйозну розмову.

Сам І. Дзюба так пояснював свою заяву: «Вирішальним, що схилило мене до заяви, яка стала підставою для мого помилування, було відчуття безглуздості катастрофи (його зрозуміє той, хто уважно прочитає Шевченкові поезії з каземату, зокрема саме ті, що їх зазвичай оминається) і уявлення про те, що я можу ще зробити набагато більше, ніж зробив. Я розумів, звичайно, що мій крок буде шоком для багатьох, але думав, що з часом усі побачать, заради чого я так учинив» [17, С. 370].

Так, слід визнати, що Іван Дзюба--не Василь Стус Стус Василь Семенович (1938--1985 рр.) -- поет, перекладач, публіцист, прозаїк, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв'язень у часи СРСР. Уперше заарештований у січні 1972 р. і засуджений до 5 років ув'язнення. В 1979 р. приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. У травні 1980 р. заарештований удруге, отримав 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Причина смерті В. Стуса в таборі до кінця не з'ясована., не Левко Лук'я нен ко Лук'яненко Левко Григорович (1928--2018 рр.) -- політичний і громадський діяч, дипломат, письменник, юрист, учасник українського національного визвольного руху. Наприкінці 1950-х рр. став ініціатором створення Української робітничо-селянської спілки. У 1961 р. заарештований і засуджений до розстрілу, який (через 72 год.) був замінений на 15 років ув'язнення. У 1976 р. ввійшов до Української Гельсінської групи. У 1977 р. заарештований (оголосив голодування, відмовився давати показання, також відмовився від громадянства) і згодом засуджений до 10 років. У таборі продовжував боротьбу проти комуністичного режиму. У листопаді 1988 р. помилуваний, у 1989 р. повернувся в Україну. У 1990 р. обраний головою Української республіканської партії, народним депутатом, був автором Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. У 1992--1993 рр. працював послом України в Канаді. Через незгоду з політикою уряду подав у відставку, повернувся в Україну, де продовжив активну політичну діяльність. і не В'ячеслав Чорновіл. Останній, до речі, сказав якось, що Дзюбині твори репрезентують «філологічний націоналізм», а не націоналізм як такий.

Пам'ятаю, що в наших розмовах особисто І. Дзюбі не дуже подобалося таке визначення, але щось у ньому є.

Валентин Мороз, згадуючи про події 1960-х рр., підкреслював, що «Дзюба став богом для нас усіх. Бо він же написав “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. То це ж фактично кредо 1960-х рр. і не тільки українських! Це був фактично меморандум із 1960-х рр. Тобто він для нас таким на довгі роки став» [20, С. 254].

Однак проблема полягала в тому, що І. Дзюба не хотів бути ані «богом», ані «символом», ані «прапором» для чогось або для когось. Під час наших із ним розмов він пояснював, що його не дивувало те, що влада трактувала його як «антирадянщика» чи як «націоналіста». І. Дзюбу дратували його прихильники, чисельність яких була чимала, а мотиви прихильності були не завжди зрозумілі. Вони, на думку І. Дзюби, спрощували його позицію, приписували йому якісь потаємні задуми, яких насправді не було. Понад те, І. Дзюба відверто говорив про те, що з ним часом солідаризувалися ксенофобські налаштовані або просто обмежені люди. Це його лякало, дратувало, справляло гнітюче враження. Від цих самих людей після помилування він отримав докори у «зраді» тощо Дружина І. Дзюби з цього приводу висловилася так: «Він був для багатьох символом. І я б сказала, що це було поза його бажанням. Його гнітило те, що він не може спокійно сісти за стіл і працювати. Ця робота, “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, зробила його символом поза його волею. Ще відіграли свою роль його виступи на літературних вечорах, які тоді були популярними. Він завжди дуже логічно міг сказати, обґрунтувати. Проте скільки я знаю, Іван не хотів займатися політикою, він хотів займатися літературою... Я бачила, що він -- це література, що йому не треба бути трибуном, що йому потрібен стіл і книжки, його життя в цій праці» [21, С. 127--128]..

Одним із перших, хто достатньо відверто-цинічно розкрив справжню політичну цінність помилування І. Дзюби, був уже згаданий «перший чекіст» УРСР В. Федорчук. У своєму листі до ЦК Компартії України від 2 листопада 1973 р. він зазначав, що помилування та виступ І. Дзюби із самозасудженням «серйозно скомпрометують його перед зарубіжними центрами ОУН і націоналістичними елементами в республіці, поставлять І. Дзюбу в стан ізоляції і недовір'я зі сторони націоналістичних елементів, що сприятиме остаточному його ідейному роззброєнню, перевихованню і відриву від націоналістичного середовища» [6, С. 199].

Плановані у КДБ «ізоляцію та недовір'я» І. Дзюбі довелося пережити. Після виходу на відносну свободу (контроль за ним тривав) він почувався, зрозуміло, як людина, що зазнала поразки. Його почали уникати друзі та знайомі. Одні роби-ли це через розчарування в колишньому символі опозиції, а інші -- через небезпеку можливих обвинувачень у контактах нехай і з «обеззброєним», але все-таки «ворогом». Як згадував сам І. Дзюба [22, С. 835], лише троє людей відвідали його тоді. Це були Віктор Некрасов 90, Микола Лукаш 90 91 92 і Григір Тютюнник 92.

Підсумовуючи, маємо підстави констатувати: роки, що минули після описаних у статті подій, засвідчують -- Іванові Дзюбі не вдалося «розрахуватися зі своїм минулим». Його ім'я назавжди асоціюватиметься з тим, що він кинув виклик комуністичній системі, зокрема у вигляді памфлету «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Одним із підтверджень такої оцінки можна вважати слова колишнього високопосадового працівника КДБ, людини, котра впродовж багатьох років організовувала боротьбу з опозиційними силами у СРСР. Ідеться про Пилипа Бобкова 93, в минулому начальника 5-го управління КДБ СРСР. У книзі «КДБ і влада» він зауважував, що праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стала «по суті програмою для виникнення рухів, що призвели до утворення “Руху”» [23, С. 317].

Це -- ще один аргумент на користь тези про те, що вимушена капітуляція перед КДБ у 1973 р. виглядає історично девальвованою й не може бути перетворена на підставу для відродження застарілих філіппік проти Івана Дзюби. Те, що він вижив, устиг написати і зробити до свого відходу у Вічність у 2022 р., є очевидною перемогою. І не лише його персональною, а й усіх, для кого Україна -- не абстрактне й не лише географічне поняття.

Слід продовжити дослідження та неупереджений аналіз ролі й місця Івана Дзюби в контексті руху шістдесятників, значення його спадщини для утвердження демократії та свободи слова в Україні, для протистояння політичній і мовній українофобії кремлівського комуністичного керівництва, а потім і з боку путінської Росії. Вкрай важливо удоступнити дослідникам документи з особистого архіву І. Дзюби, які були передані 2023 р. на зберігання до Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України. З цією метою, зокрема, доцільно зреалізувати дослідницько-видавничий проєкт для спеціального висвітлення теми «Іван Дзюба і комуністична спецслужба».

References / список літератури

1. Bazhan, O.H. Posiiav buriu. Do 30-richchia z dnia vykhodu v svit pratsi I. Dziuby “Inter- natsionalizm chy rusyfikatsiia?”. Slovo i chas. 1995. 11-12: 37-40 [in Ukrainian].

2. [Бажан О.Г. Посіяв бурю. До 30-річчя з дня виходу в світ праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Слово і час. 1995. № 11-12. С. 37--40].

3. Kasianov, H. Nezghodni: ukrainska intelihentsiia v rusi oporu 1960--80-kh rr. Kyiv: Ly- bid, 1995 [in Ukrainian].

4. [Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960--80-х рp. Київ: Либідь, 1995. 224 с.].

5. Rybchak-Dunaievskyi, V. “Dukh, shcho tilo rve...”. Literaturna Ukraina. 2001. 26 lypnia [in Ukrainian].

6. [Рибчак-Дунаєвський В. «Дух, що тіло рве.». Літературна Україна. 2001. 26 липня].

7. Shapoval, Yu. Ivan Dziuba ta KDB. Fenomen Ivana Dziuby: Mat. kruhloho stolu, 17lysto- pada 2006r Kyiv: VD «KM akademiia», 2007. 134-154 [in Ukrainian].

8. [Шаповал Ю. Іван Дзюба та КДБ. Феномен Івана Дзюби: Мат. круглого столу, 17лис- топада2006р. Київ: ВД «КМ академія», 2007. С. 134--154].

9. Shapoval, Yu. Kagebistska “odiseia” Ivana Dziuby. In: Obrii osobystosti. Knyha na posha- nu Ivana Dziuby. Kyiv: Dukh i litera, 2011. 19-39 [in Ukrainian].

10. [Шаповал Ю. Каґебістська «одісея» Івана Дзюби. В: Обрії особистості. Книга на пошану Івана Дзюби. Упор. О. Гнатюк, Л. Фінберґ. Київ: Дух і літера, 2011. С. 19--39].

11. Danyliuk, Yu.Z., Bazhan, O.H. Opozytsiia v Ukraini (druha polovyna 50-kh -- 80-ti rr. ХХ st.). Kyiv: Ridnyi krai, 2000 [in Ukrainian].

12. [Данилюк Ю.З., Бажан О.Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х -- 80-ті рр. ХХ ст.). Київ: Рідний край, 2000. 616 с.].

13. Shelest, P. “Spravzhnii sud istorii shche poperedu...”: Spohady, shchodennyky, dokumenty, materialy. Kyiv: Heneza, 2003 [in Ukrainian].

14. [Шелест П. «Справжній суд історії ще попереду...»: Спогади, щоденники, документи, матеріали. Київ: Генеза, 2003].

15. Dziuba, I. Internatsionalizm chy rusyfikatsiia? Kyiv: VD “KM academia”, 1998 [in Ukrainian]. [Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Київ: ВД «КМ academia», 1998. 276 с.].

16. Pismo I.V. Stalina V.I. Leninu. 22 sentiabria 1922 g. Izvestiya TsKKPSS. 1989. 9: 198-199 [in Russian].

17. [Письмо И.В. Сталина В.И. Ленину. 22 сентября 1922 г. Известия ЦК КПСС. 1989. № 9. С. 198--199].

18. Naspravdi bulo tak. Interviu Yuriia Zaitseva z Ivanom Dziuboiu. Lviv: Instytut ukrai- noznavstva im. I. Krypiakevycha NAN Ukrainy, 2001 [in Ukrainian].

19. [Насправді було так: Інтерв'ю Юрія Зайцева з Іваном Дзюбою. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2001. 76 с.].

20. Avrakhov, H. Spovidne slovo pro Ivana Dziubu. Slovo i chas. 2004. 2: 70-72 [in Ukrainian]. [Аврахов Г. Сповідне слово про Івана Дзюбу. Слово і час. 2004. № 2. С. 70--72].

21. Krupnyk, L. Kontrabanda pravdy. Ukrainskyityzhden. 2021. 16: 21 kvitnia.

22. [Крупник Л. Контрабанда правди. Український тиждень. 2021. № 16. 21 квітня.

23. Hvat, I. Priashivska stezhka blahorodnoi kontrabandy z Kyieva na Zakhid. Ukrainskyi zhurnal. 2009. 4.

24. [Гвать І. Пряшівська стежка благородної контрабанди з Києва на Захід. Український журнал. 2009. № 4.

25. Ovcharenko, F.D. Spohady. Kyiv: Oriiany, 2000 [in Ukrainian].

26. [Овчаренко Ф.Д. Спогади. Київ: Оріяни, 2000. 456 с.].

27. Stenchuk, B. Shcho i yak obstoiuie I. Dziuba (Shche raz pro knyhu “Internatsionalizm chy rusyfikatsiia?”). Kyiv: Tovarystvo kulturnykh zviazkiv z ukraintsiamy za kordonom, 1969 [in Ukrainian].

28. [Стенчук Б. Що і як обстоює І. Дзюба (Ще раз про книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація?»). Київ: Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном, 1969. 196 с.].

29. Shapoval, Yu. Partiinyi “natsionalist”. Paradoksy Petra Shelesta. Lviv: Vyd-vo Anetty Antonenko. Kyiv: Nika-Tsentr, 2020 [in Ukrainian].

30. [Шаповал Ю. Партійний «націоналіст». Парадокси Петра Шелеста. Львів: Вид-во Анетти Антоненко. Київ: Ніка-Центр, 2020. 216 с.].

31. Dziuba, I. Ne okremo vziate zhyttia. Kyiv: Lybid, 2013 [in Ukrainian].

32. [Дзюба І. Не окремо взяте життя. Київ: Либідь, 2013. 760 с.].

33. Kravchuk, T. Ukrainian Nationalism and the Fall of Petro Shelest. International Socialist Review. 1973. 34 (10): 31-36.

34. Zinkevych, О. (ed.) Rukh oporu v Ukraini: 1960--1990: Entsyklopedychnyi dovidnyk. Kyiv: Smoloskyp, 2010 [in Ukrainian].

35. [Рух опору в Україні: 1960--1990: Енциклопедичний довідник. Гол. ред. О. Зінкевич. Київ: Смолоскип, 2010. 804 с.].

36. Moroz, V. “...Istoriia Ukrainy, pobachena ukrainskymy ochyma”. In: Dysydenty. Uklad. i peredm. V. Kipiani. Kharkiv: Vivat, 2021 [in Ukrainian].

37. [Мороз В. «.Історія України, побачена українськими очима». В: Дисиденти. Уклад. і передмова В. Кіпіані. Харків: Віват, 2021. 352 с.].

38. Skuba, V., Zahakailo, O. Marta Dziuba: Pysmennytsia Iryna Vilde hovoryla meni: “Ivan -- tse sama esentsiia”. Den. 2011. 22--23 lypnia. 127-128 [in Ukrainian].

39. [Скуба В., Загакайло О. Марта Дзюба: Письменниця Ірина Вільде говорила мені: «Іван -- це сама есенція». День. 2011. 22--23 липня. № 12

40. Dziuba, I.M. Z krynytsi lit. U 3 t. T. 3. Kyiv: VD “KM akademiia”, 2006 [in Ukrainian]. [Дзюба І.М. З криниці літ. У 3 т. Т. 3. Київ: ВД «КМ академія», 2006. 896 с.].

41. Bobkov, F. KGB і vlast. Moscow: Veteran MP, 1995 [in Russian]

42. [Бобков Ф. КГБ и власть. Москва: Ветеран МП, 1995. 382 с.].

Размещено на Allbest.ru