"Любіть Україну, вона незвичайна, у нас незвичайна країна і люди прекрасні"

Kyiv, Ukraine

Karyna Konyaeva

Kyiv, Ukraine E

«LOVE UKRAINE, IT IS UNUSUAL, WE HAVE AN UNUSUAL COUNTRY, AND THE PEOPLE ARE WONDERFUL»

The aim is to publicize the testimonies of eyewitnesses of the russian-Ukrainian war and large- scale russian aggression against Ukraine. Research method: interviews based on a pre-prepared questionnaire.

Key words: Ukraine, information, respondents, Jews, Jewish community, Luhansk, Luhansk region, russian-Ukrainian war, the beginning of the war, evacuation, volunteering, Jewish traditions, language, religion, Victory.

У попередніх двох випусках «Часопису української історії», в опублікованих нами статтях, наголошувалося, що в 2000-х роках все ширше утверджуються позиції усної історії в українській історичній науці, а дослідження з усної історії стають все активнішими [2, с. 76; 3]. Це засвідчує величезна робота сучасних науковців щодо фіксації свідчень, інтерв'ювання «по гарячих слідах» і польової роботи в умовах війни. Усна історія є важливою складовою формування історичної пам'яті.

Повномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 р. не оминуло жодної української родини. Війна принесла трагедію родинам національних меншин, які живуть на українських землях. Ми писали, що «збройна агресія російської федерації проти Україну та широкомасштабна війна, яка супроводжується геноцидом російського неонацистського режиму на українських землях, змусила турків-месхетинців уже третій раз переселятися в іншу країну» [2, с. 77]. У рамках проведеного дослідження було зафіксовано спогади турків-месхетинців, які проживали в різних містах і селах Донбасу. Зокрема, у Слов'янську, Миколаївці, селах Васюківка та Хрестище.

Як зазначає Світлана Маховська (етно- логиня, антропологиня, кандидатка історичних наук, заступниця директора-завіду- вачка Музею-архіву народної культури Українського Полісся Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф), «перед науковцями/ ицями, зокрема істориками/инями, етнологами/ инями, антропологами/инями тощо також постав небачений до 24 лютого 2022 р. виклик. Частина українських дослідників/иць взяла до рук зброю і захищає Україну в найгарячіших точках, хтось очолив волонтерський рух, а дехто продовжує підтримувати науковий фронт у тилу, «переформатувавши» (повністю або частково) свою довоєнну наукову діяльність відповідно до вимог сьогодення» [4].

Сьогодні все більше уваги приділяється збиранню свідчень про російсько-українську війну. На думку науковиці-волонтерки, учасниці науково-дослідницького проєкту «Гуманітарні аспекти російсько-української війни 2014-2022(3) рр.: історико-культурні візії та сучасні стратегії виживання» Світлани Маховської, «сьогодні важливо не тільки вчасно реагувати на злочини росії та окреслювати на світовому рівні правдивий контекст цієї загарбницької війни, а й паралельно створювати її звуковий, письмовий та візуальний архіви, щоби через роки забезпечити можливість повернення до усноісторичних записів як до повноцінного інформаційного ресурсу в джерельній базі новітньої історії України. Відтак актуальність наукової ініціативи важко заперечити» [4].

Сьогодні нашими респондентами будуть представники єврейські громади в Луганській області.

На момент Всеукраїнського перепису 5 грудня 2001 року євреїв у Луганській області налічувалося 2651 особа, але згідно зі свідченнями респондентів, лише в Луганську проживало понад 6 тисяч осіб та понад 2 тисячі - в Сєвєродонецьку. Там активно розвивалися громади, одну з яких у Луганську очолював Шалом Гопін. Їх діяльність є доказом того, що Закон України «Про національні меншини (спільноти) України» дійсно забезпечував належні умови «для реалізації і захисту прав усіх осіб, які належать до національних меншин (спільнот) України, збереження і розвитку їх мовної, культурної, етнічної, релігійної самобутності, забезпечення повноцінного розвитку як частини українського суспільства» [1]. Зокрема, в Луганську та інших містах працювали школи, де, крім основних предметів, вивчали іврит, єврейські традиції. В Луганську споруджено великий дитячий дім, де жили діти зі всієї області. В обласному центрі діяла синагога та вже на 70% була побудована інша, але завадили бойові дії у 2014 році.

Життя єврейських громад проходило активно, адже міста проводили спільні свята, влаштовувалися різні фестивалі. Варто згадати фестиваль єврейської кухні, коли всі громади привозили традиційні страви. У кожному місті діяли Хеседи - благодійні організації, які опікувалися нужденними. Але в один момент все це рухнуло. Для дітей у Луганську в 2014 році останній дзвоник став дійсно останнім у цьому місті. Інша ситуація була в Сєвєродонецьку, який українські війська звільнили 22 липня 2014 року. Місто майже не постраждало, порівняно з 2022 роком. Зруйновані будівлі швидко відновили. В містах Луганської області, де майорів український прапор, продовжувалося життя єврейської громади й ніхто не міг подумати, що скоро прийдеться виїжджати.

Повномасштабне вторгнення росії в Україну остаточно припинило діяльність єврейських громад у Луганській області. Люди виїжджали звідти, адже обстріли не припинялися, зникло електро- та водопостачанням тощо. Завдяки Федерації єврейських громад України вдалося евакуювати 98% представників громади. Хтось переїхав до іншого регіону України, хтось до Ізраїлю. Велика частина доєдналася до Оболонської громади Києва, яку заснував рабин Шалом Гопін. Не більше 5% відсотків євреїв залишилося на окупованій території. Ті, хто виїхав, не мали бажання жити під російською владою. Адже знали від знайомих в росії, яке там ставлення до євреїв, що сьогодні вони вимушені ховатися там і «жити із зачиненими вікнами».

Євреї, як і інші національні меншини (спільноти) та корінні народи України, протистоять російській агресії. Вони боронять нашу землю у лавах ЗСУ, а також волонтерять. Зокрема, Оболонська громада, крім того, що налагоджує культурне життя, ще й активно матеріально допомагає людям, які постраждали внаслідок війни. За лаштунками євреї також проводять дипломатичну місію у світі, їздячи та спілкуючись з єврейськими громадами країн світу. Вони організовують гуманітарну допомогу тим, хто постраждав і страждає від російської агресії в Україні. Для євреїв Україна є рідною Батьківщиною і тому вони, як і усі українці, вірять у деокупацію захоплених росією українських територій, щоб повернутися в рідний край, домівку.

Текстове наповнення публікації передається у максимальній відповідності до проведених аудіозаписів (додатки А - Ґ).

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

свідчення очевидців російсько-української війни

1. Закон України «Про національні меншини (спільноти) України». URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/2827-20#Text

2. Коцур А., Коняєва К. «Ми зберігали двісті років свою мову, спілкуючись лише вдома між собою...». Часопис української історії. Київ, 2023. Вип. 47. С. 75-83.

3. Коцур А., Коняєва К. «Ми зберігали двісті років свою мову, спілкуючись лише вдома між собою.». Часопис української історії. Київ, 2023. Вип. 48. С. 79-101.

4. Маховська С. «Науковий False Start» чи вимога воєнного часу: (не)новий досвід документування свідчень українців. Україна модерна. 24.04.2023. URL: https://uamoderna.com/ war/naukovyy- false-start-chy-vymoha-voiennoho-chasu-ne-novyy-dosvid-dokumentuvannia-svidchen-ukraintsiv/

REFERENCES

1. Zakon Ukrainy «Pro natsionalni menshyny (spilnoty) Ukrainy» [Law of Ukraine «On National Minorities (Communities) of Ukraine»]. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/2827-20#Text [in Ukrainian].

2. Kotsur, A., Koniaieva, K. (2023). «My zberihaly dvisti rokiv svoiu movu, spilkuiuchys lyshe vdoma mizh soboiu.» [«We have preserved our Language for two hundred Years, communicating only with each other at Home...»]. Chasopys ukrainskoi istorii [Journal of Ukrainian History], Kyiv, 47, 75-83 [in Ukrainian].

3. Kotsur, A., Koniaieva, K. (2023). «My zberihaly dvisti rokiv svoiu movu, spilkuiuchys lyshe vdoma mizh soboiu.» [«We have preserved our Language for two hundred Years, communicating only with each other at Home...»]. Chasopys ukrainskoi istorii [Journal of Ukrainian History], Kyiv, 48, 79-101 [in Ukrainian].

4. Makhovska, S. (2023). «Naukovyi False Start» chy vymoha voiennoho chasu: (ne)novyi dosvid dokumentuvannia svidchen ukraintsiv [«Scientific False Statrt» or a wartime requirement: (not) a new experience of documenting the testimony of Ukrainians]. Ukraina moderna [Modern Ukraine]. 24.04 URL: https://uamoderna.com/ war/naukovyy-false-start-chy-vymoha-voiennoho-chasu-ne- novyy-dosvid-dokumentuvannia-svidchen-ukraintsiv/ [in Ukrainian].

ДОДАТКИ

ДОДАТОК А

Інтерв'ю з Рабином Шалом Гопін

Хто записав: Коняєва Карина Ігорівна (К. К.).

Дата запису: 17.04.2023

Місце запису: м. Київ

Інформатор: Гопін Шалом (Ш. Г.), 1974 р. н.

1. Інформація про дитинство, навчання, професійну діяльність та особисте життя респондента

К. К.: Сьогодні 17 квітня 2023 рік. Ми знаходимося в місті Києві. Мене звати Коняєва Карина і я беру інтерв'ю у Рабина Шалома Гопіна. Добрий день. Розкажіть, будь ласка, про своє життя. Те, що вважаєте за потрібне.

Ш. Г.: Те, що я є, це вже добре. Подруге, я народився в Ізраїлі. Ми маємо гарну хасидську єврейську родину. Навчався в Ізраїлі, потім у Нью-Йорку кілька років. Потім був у росії, навіть рік у Татарстані, як стажування, так би мовити. Це було ще 1996 року. Потім одружився, приїхали жити до Луганська. До 2 червня 2014 року мешкали в Луганську, там керував єврейською громадою. У нас тут була школа, синагога, дитячий садок, дитячий будинок, багато інших проектів. У нас народилися загалом 8 дітей: 7 у Луганську та восьмий уже у Києві. Почалася війна та поїхали з Луганська. Чимало моталися Україною, потім Ізраїль, і у 2016 році приїхали тут, до Києва на Оболоні, і тут живемо та займаємося тут оболонськими справами, єврейською громадою.

К. К.: Будь ласка, розкажіть про Ваших батьків?

Ш. Г.: Мої батьки обидва, можна сказати, вчителі. Моя мама була директором школи багато років у Кфар-Хабаді. Незважаючи на те, що вона має 11 дітей, вона була директором школи і працювала важко, з ранку до вечора. Папа мій, духовний лідер руху Хабад в Ізраїлі, дуже велика та шанована людина. Він називається головним духовним лідером у Центральній єшиві Хабада в Ізраїлі. І від мої батьки слава Богу живі, у них є 11 дітей, які, хтось із них є основними в Ізраїлі, але двоє з них в Америці живе, я в Україні і залишилися в Ізраїлі.

К. К.: Пригадайте Ваше шкільне та студентське життя?

Ш. Г.: Вічно гарне. Діти навчалися у хедерах. Хедер відрізняється, це релігійна школа, бо ми там вивчаємо лише єврейські предмети. Навіть математика, мінімальна англійська та географія, анатомії взагалі не вчимося. Там виходило так, що вчили не на івриті, а часто уроки були на ідиші. Ідиш - це староєврейська мова. Для того, щоб зберегти цю мову, ми навчали на ідиші. Тому я можу сьогодні розмовляти мовою на ідиші. Там навчався до 13 років, потім вступив у єшиву у Рішон-ле-Ціоні називається, там три роки навчався. Потім у Барчеві ще три роки. Потім у Нью-Йорку в єшиві Любавічного Ребе, як усі, хасиди їдуть туди один рік, бути ближчими до них. Я був у Нью-Йорку в 1994 році, коли Лебер пішов, Лебер помер. Це було у тяжкий рік. Потім був у різних та навчався у Нью-Йорку ще два роки. Потім поїхали до Казані, бо там єврейська громада, там не було людей. Нас відправили туди як досвідчених, щоби ми могли щось робити. І в єшиві сиділи, навчалися з ранку до вечора. У єшиві починається робочий ранок, день о 7-й ранку і закінчується офіційно о 9:30 вечора. Є перерва звичайно на молитву, ранкова це півтори години, сніданок, потім денна молитва, перерва на обід та вечірня. Загалом десь з 7 ранку до 9:30 офіційно, потім додалося ще годину-півтори, близько до 11 вечора. Не можу сказати, що весь час просто [навчалися], іноді балакали, іноді ходили. Загалом був такий напрямок у навчанні.

К. К.: Розкажіть, будь ласка, про Вашу батьківщину. Чи маєте дружину, дітей?

Ш. Г.: Ну, моя сім'я теж із гарної хасидської сім'ї прийшла, приїхала. Між іншим, такої не буває, особливо сьогодні. Нині рідний брат моєї дружини, звати Шмулик. Він не рабин, який просто дотримується хасидських традицій. Він сьогодні сам ліг на операцію, у нього забирають одну нирку, і він дарує комусь, є донором без жодних затівань. Він вирішив сам піти, робиться операція сьогодні, зараз в операційній і віддає нирку якимсь безплатним, без жодних [вигод для себе], просто як добра справа. Дружину звуть Хана. Ви можете на неї на Фейсбук заходити, напиши її ім'я та прізвище, знайдете одразу. В нас вона дуже ділова жінка. Вона поїхала з нами до Луганська. Там народилися наші діти. Там вона була директором школи, займалася всім єврейським вихованням і опікувалася дитячим садком, і зробила дуже багато. Видавала журнал щомісяця 15 років поспіль. Єврейська жінка, яка уславилася на весь Радянський Союз. Як би не в союзному складі, а СНД. Коли ми поїхали до Ізраїлю, вона здобула дві вищі освіти, зробила за 2 роки. Вона змогла так сильно вчитися, що зробила дві вищі освіти і відкрила свою, тому що так ми були покинуті. Відкрила свій бізнес на Амазоні й досі, зараз на Амазоні наша громада працює, допомагає, бо треба й приймати гостей, у суботу дуже багато, виховує дітей та ще сказати. Вона зараз закінчила спеціально курси з коучингу. Вона зараз починає працювати не заради грошей, а тому, що це для неї душа. Гроші вона не бере. Починає вона рекламу, що буде коучером. Вона дуже успішна, тому вона не знає, коли відпочивати.

К. К.: Що можете розповісти про свою професію?

Ш. Г.: Моя професія дуже проста. Сиджу в синагозі, п'ю каву (сміється). Ну що за професія. Різні бувають наші професії. Основне це Рабин. Відповідаю за якісь духовні (справи - К. К.) підтягнути євреїв. Ось мій добрий хасид, добрий друг Олег. Скільки ми вже знайомі? 7 років майже. Завдання, щоб стали потихеньку краще і духовніше. Він і так непоганий хлопець, але ще добрий хлопець, щоб знали звідки він прийшов, навіщо, щоб кацапи зрозуміли навіщо нас іноді б'ють. Це як із антисемітами, коли знайшли людей, які не знали, що євреїв вони б'ють. Вони не розуміли, що це єврей, що б'ють, що вони роблять. Він єврей, бо він один із сім'ї. Тому я думаю, що кацапи знають, хто ми такі, що ми знаємо нашу історію, наші традиції, скільки зможемо дотримуватися. І те, що єврейський народ не загубився в Україні. І так ми вже багато втрачали тут: за сталінською, за війною, за всякими справами. Зараз все це підняти - це головна мета моя тут. Іноді гроші збираємо, обов'язок зібрати людей, іноді свята, заходи. Слава Богу виходить більш-менш. Ми маємо невелику громаду як Центральну Синагогу. Ми не маємо так багато євреїв. Натомість на Оболоні живе чимало і працюємо з ними потихеньку, є результати.

2. Інформація про вплив російсько-української війни на життя респондента та єврейську громаду

К. К.: Основною метою нашого інтерв'ю є розмова про російсько-українську війну, тому зараз будуть питання саме про неї. Опишіть, будь-ласка, Ваш звичайний день до війни.

Ш. Г.: Я жив у Луганську й ми втекли від цього. До 2014 року ми мали гарну громаду в Луганську, яку ми підняли, побудували. Ми мали велику приватну школу, яку ми фінансували. Там навчалися діти з усього Луганська та Луганської області. У нас там був дитячий будинок, діти якого живуть далеко в області, вони могли жити. І десь у нас було у дитячому садку 140-150 людей. Для України, для Луганська це хороша кількість. Була дуже гарна школа. Діти наші надійшли згодом у різних місцях, різних установах. Наші випускники могли до будь-якої іншої школи світу вступати, інститут. Вони мали дуже гарну школу. На жаль, коли ми відсвяткували останній дзвінок у 2014 році, день після цього, так вийшло, що це було у червні. Ми відзначили останній дзвінок і в червні розпочалася просто бомбардування. Ми вирішили поїхати та поїхали. У нас там був свій будинок великий, який збудували, думали назавжди, а виявилося ненадовго. Там велика синагога була, збудована гідно. І нову синагогу ми почали будувати, на 70% зупинилося будівництво і досі так є. І до цього моменту (до 2014 року - К. К.) було все дуже добре. О 6:30 встали, з дітьми навчалися вдома єврейські предмети, відправив дітей до 8, я до синагоги, потім уроки, потім справи, пов'язані з фінансами, бо треба було зібрати дуже великі гроші. Потім ще уроки, вечірня молитва, потім з дітьми вчитися читати ще треба було. Плюс- мінус такий звичайний день.

К. К.: Чи передчували Ви, що скоро може початися війна у 2014році?

Ш. Г.: Ми не здогадувалися. Коли думали, так, щоб війна - ні. Ніхто не здогадався. Це було, я думаю, саме спокійне місце у світі - Луганськ, кому вона (війна - К. К) потрібна. Я думав, якщо в Ізраїлі буде війна страшна, то до себе запросити. Виявилось, що навпаки. Не лише я, ніхто не думав навіть ті, які брали участь у Революції, на жаль. Там були якісь революції, і я також не думав, що буде війна. Я думав, що якось обійдеться. Вони (ті, хто брав участь на Майдані - К. К.) думали, що залишиться Україна, вони не думали,

що підуть якісь справи. Так вийшло, що ми не знаємо, як починати, і ніхто не знає, як закінчувати. Як зараз пан диктатор думав за 3 дні, виявляється читати не за його планами, не вдалося. Ні, ніхто не думав. Я пам'ятаю навіть тієї ночі, коли вони (росіяни - К. К.) били градами нашого СБУ в Луганську, це було прямо 100 метрів від синагоги, 150 метрів відстані. І я повз пройшов, уночі бачу, що кидають каміння, кричать «росія, росія». Але я не здогадувався, що буде якась (війна - К. К.). Ну мітинг та мітинг, але війна. Можливо, найгірший варіант якось, буде автономія українська, луганська. Не думав, ніхто, хто там жив, брав участь. У клубі, напевно, кілька людей, які хотіли війну. Звичайних луганчан їх просто використали. Багато з них не розуміють, що їх використовують у якійсь політиці.

К. К.: Які були настрої населення у Луганську в 2013-2014роках?

Ш. Г.: Я скажу так, що було багато, які були звичайно проросійські на той час і в нашій громаді, і в інших. Ті, які були проросійські, думали, що буде так само, як у Криму, що путін зайде офіційно візьме і це буде росія, буде легше і добре жити. Але вони не зрозуміли, що цьому путіну Луганськ та Донецьк взагалі не потрібні, він просто використовує. І вони (люди проросійських поглядів - К. К.) пішли, на жаль. Зараз багато хто розуміє. Той, хто давно зрозумів, уже виїхав звідти. Мій знайомий єврей залишився, але потім поїхав, бо зрозумів, що там жити не можна поки що під російською (владою - К. К.) і поїхали звідти багато. Залишилось ще. У мене є знайомі, які досі проросійські, незважаючи на те, що їх населення гине на фронті. На жаль, є такі. Я думаю, що сьогоднішній день масово луганчани вже чекають на спокійне [життя] і, напевно, всередині вони розуміють, що краще, якось українська армія візьме їх назад і буде нормальна держава. Незважаючи на те, що у них немає інформації, я спілкуюся з людьми і вони, я їм говорю: не дивися телевізор. Я думаю, що вони зараз починають тверезіти, так хочу сподіватися. Не стільки тверезіти з якими спілкуюся. Навіть на початку війни я спілкувався зі знайомим у росії євреєм і, на жаль, багаті люди вони, напевно, залежні від системи трішки, вони пропутинські були кілька місяців тому. Якось із євреєм спілкувався, один взагалі втік із країни до Ізраїлю, другий уже каже: я не дивлюся, не хочу це знати, хочу тільки це [зупинення війни]. Він уже розуміє, що це велика помилка у них там, що мають великі проблеми.

К. К.: Як у єврейській громаді віднеслися до Революції Гідності у 2013 році?

Ш. Г.: Як завжди, це не секрет, що східні євреї, які жили у Харкові, Донецьку, Луганську, були пов'язані з Януковичем, були пов'язані з росією. З Донецька на день було щонайменше п'ять рейсів Донецьк- Москва. Зрозуміло, що мали велике бажання об'єднатися з росією. Можна їх розуміти бізнес. Зараз я думаю, що багато хто з них розуміє, що це була помилка. Я не знаю, як це було Майдан, не Майдан, але зрозуміло, що краще бути не під диктатором. Усі це розуміють. Коли був Майдан, Луганськ був дуже проти, багато хто був проти. Вважали, що Янукович кращий, що краще нам його, краще нам росія. Але тоді ще не зрозуміли до кінця путіна, не зрозуміли, що він такий психопат, не зрозуміли, що він такий страшний чоловік.

К. К.: А яке Ваше ставлення до окупації росією Криму?

Ш. Г.: Відповідь так само. Були хлопці, які словом добре, давай те саме з Луганськом; були, які проти. Треба сказати, що я теж був у цей час не зрозумів своєї позиції, не знав, може краще за росію. Я не займався українською політикою, я далекий від цього і багато друзів у мене було в росії, москві. Досі деякі живуть там. Може, там краще буде. Потім були люди, які говорили, може помиляєшся, це дикдатуралізація (диктатуралізація - К. К.). І вони мали рацію. Я не соромлюся говорити, що вони у 2013 році мали рацію. Я не знав, що путін грав дуже святу людину. Ви знаєте, що путін у Росії вважається найкращий президент для єврея, як би допомагає тим і тим. Тож його так дуже підтримували. До війни я спілкувався з моїм знайомим, що путін він молодець, що ніякої війни не буде, ви що, він такий це все. Зараз вони напевно розуміють, що помилилися та визнають, але вони не мають права говорити. Вони тихо сидять. Якщо хтось скаже, що путін помилився, його (єврея - К. К.) відразу виганятимуть. Тож євреї не мають права це робити, вони розуміють. Коли бачу віч-на-віч в Ізраїлі, Нью-Йорку, вони кажуть, що правда, вони бояться, бо за ними стежать постійно, до них у гості приходять різні особи, які перевіряють. Декілька рабинів уже вигнали з росії.

К. К.: Чи можете розповісти про життя єврейської громади у Луганську до 2014 року?

Ш. Г.: До 2014 року у Луганську, у 2012, 2013 не було взагалі проблем, не було конфліктів, не було теми, що від хасиди. Але були якісь розмови, але ніхто нічого. Ніхто не заважав. Було дуже спокійно, добре та розвивалися. Було, як завжди, нічого особливого, все нормально. Не було ні проти євреїв, ні проти росіян. Було тихо, спокійно і ніхто не здогадувався, це було спокійне місце на глобусі, так мені здається, Луганськ, Донецьк. Люди хотіли заробити гроші. Був такий Єфремов, команда, яка була керівниками нашої області, вони постійно до Києва літали щотижня. Ніхто не думав, ні єврейський народ, ні єврейська громада. Все було розвинене та збиралися у свята, шабат та уроки. Все було.

К. К.: Коли почалися обстріли у 2014році, чи Ви одразу поїхали з міста, чи залишалися ще певний час?

Ш. Г.: Дітей ми відправили раніше читати. Ми думали відправляти дітей, коли вже голод, стали воювати, стали військові дії. Деякі сепаратисти напали на українську базу в Луганську, тож дітей відправили. І думали залишитися ще трохи, але потім через день-два, коли бомбардували центр міста, військові дії почалися в південних округах міста, спалахнули будинки та машини. Зрозуміли, що вже все, тож у червні поїхали. Потім було якесь перемир'я, тридцять днів було тихо, я повернувся на кілька днів туди. Виїхав, коли закінчилося перемир'я, знову розпочалися воєнні дії. У серпні та вересні там було страшно у Луганську, загинуло дуже багато людей і потім за рік ми з родиною приїхали кілька разів на свята. І потім, коли за нами почали стежити, коли місцева влада ЛДНР стали за нас стежити і звинуватили, що я шпигун якийсь незрозумілий і таке інше. Тому вирішив більше туди не їхати, і з травня 2016 року я там уже не був. Я у Луганському списку сепаратистів.

К. К.: Чи евакуйовувала населення місцева влада, чи Ви виїжджали самі?

Ш. Г.:Організована не була. Ми

від'їжджали поїздом плацкартним вночі. Наших дітей зі школи відвезли просто під обстрілом. У Луганську не було ні електроенергії, ні світла, ні зв'язку, ні води, нічого не було. Добре, що було літо, а якби взимку. Пощастило, що було літо, тож ми вижили. Місцеві дуже допомогли. Наша організація забрала євреїв, іншими не займалися, забрали своїми зусиллями. Платили великі гроші, але забрали, коли пішла війна, то забрали і звідти. У нас був великий табір для біженців у Житомирі, там було 300-400 чоловік знаходилися там. Потім виїхали звідти, хто лишився, хто до Ізраїлю, хто до Європи, хто до Києва. Були ще, які поїхали до росії.

К. К.: Як Вас прийняли у місті, куди переселилися? Ви одразу у Київ потрапили?

Ш. Г.: Ні, ми поїхали до Житомира, потім моталися тут до Києва. Потім є наша громада, яка з Луганську приїхала з нами. І тут на свята були. І потім десь у жовтні поїхали до Ізраїлю як би остаточно. Жили в Ізраїлі до серпня 2016 року. І коли я туди-сюди приїхав до Луганська, оскільки ми там жили, і до Києва кілька разів було. Я дуже добре переніс як можна розуміти. Без хліба та солі, але іноді краще навіть (сміється).

К. К.: Ви говорили, що були проблеми з електро-, водопостачанням, коли почалися обстріли. Як Ви вирішували цю проблему?

Ш. Г.: Коли ми були у місті, ще все було. Навіть коли повернувся за три тижні все було. Коли я поїхав вдруге, почався обстріл і загубився зв'язок. Востаннє, коли я спілкувався, у нас є моя сусідка, коли ми жили в Луганську, вона єврейка, секретарем працювала. І з ранку я їй дзвоню, вона каже все так (добре К. К.), потім в обід вона дзвонить і каже, що бомба впала під нашим будинком і розбився весь фасад. І після цього вже не міг із нею (говорити - К. К.). Вона встигла сказати, що ввечері поставить паркан, наклеїти на скло плівку. І після цього я не міг з нею зв'язатися десь півтора місяці, як мінімум. Просто в нас була жінка одна, вона зайшла і пішла. Як можна зайти до Луганська і піти. І вона зайшла, була там 3-4 дні, допомогла відвести євреїв. Треба книгу написати, що вона зробила на той час. І за два тижні вона зайшла назад, дзвонила і доповіла, що відбувається з містом, гроші треба чи не треба, кого відвезли, хто це. Був дуже складний період, дуже тяжко там було. Голодували, шукали їжу в інших. На жаль, як було зараз у наших районах. У цей час у Києві було непомітно. Я приїхав перший раз до Києва, бачу, як тут народ живе, у ресторанах їдять, життя вирує, все нормально і там [люди виживають]. Мені було дуже тяжко. Я не судив, звичайно, киян, вони просто не розуміли. Нині теж уже, на жаль, починають тут гуляти, коли на фронті гинуть. Це теж не дуже добре, звичайно, але скільки народ тримати так, це теж дуже важко. Ну не знаю. І було дуже тяжко в перші місяці, дуже страшно. Коли вересень місяць стали Мінські домовленості підписувати і з цього моменту стало тихо на Луганщині. Якось менше вже пішла війна, не було болю. Було більш-менш спокійно. Була електроенергія, світло. Життя та радість туди не повернулися. Там живе той, що ще не помер і той, який нічого не хоче досягти. Йому вистачає дожити і все, на жаль. Це були люди, які лишилися там жити. Без особливої енергії, без особливого бажання. Було, звичайно, там 5%, які хочуть, у яких там бізнес, люди, що залишилися, які не поїхали звідти, бо жити в такій місцевості, що без паспорта нормально, без освіти дітей, без того, що не можна виїжджати. Треба щоразу там годинами, цілодобово на кордоні стояти і так далі. Це дуже неприємно.

К. К.: А чи були проблеми з харчуванням, продуктами у 2014році?

Ш. Г.: Так, звісно. У цей час, серпень- вересень, все було зачинено, нічого не було. Люди зайшли до інших квартир і взяли те, що мають: каші, макарони, все що можна було взяти. Люди на вулиці готували їжу, на мангалі. Не було нічого. Було дуже складно. Води не було. Нам багато дзвонили родичі з Ізраїлю, вони, дідусь та бабуся, у них вода є чи ні, щоби волонтери всередині допомогли занести воду, підняли на восьмий поверх пішки, там десять літрів води. Там була страшна ситуація, люди дуже постраждали.

К. К.: Розкажіть, а чи допомагали тоді волонтери?

Ш. Г.: Було кілька, але небагато. Було кілька людей, які допомогли, які намагалися. Вони точно не вирішили всіх проблем, ні, вони не вирішили все, але якось щось могли допомогти. Може ліки потрібні комусь, комусь воду занести, комусь допомагати виїжджати. Було складно.

К. К.: Що Ви їли та про яку їжу мріяли під час обстрілів?

Ш. Г.: Нам нічого не заважало, вдома було більш-менш нормально. Коли було важко і ми поїхали на Харків, замість поїзда їхав 5-6 годин, ми їхали десь 15 годин поїздом, дуже повільно через бойові дії. Не знаю, чому, але дуже повільно їхали. Ми не встигли взяти з собою нормальної води, ми поїхали з маленькими дітьми до плацкартного вагону. Було не дуже приємно, приїхали до першої години дня і звичайно були голодними, втомленими. Але там харківська громада допомогла, зустріли, все нормально. За нами доглядали. Але пам'ятаю один раз ми були у Житомирі, ми мали проблеми з їжею. У Житомирі півтора тижні перебували там і було загалом. Але у них було дуже багато людей, не було достатньо сил, щоб готувати. Були дуже голодні. І так сталося, що одного разу поїхали до Києва з сім'єю і зайшли тут у кошерний ресторан, пам'ятаю досі. Замовили напевно 10 кг м'яса, не знаю скільки і просто їв, їв. І нам дали ще залишки із собою, бо хасид мало їсть. Ось так.

К. К.: Що з Вашим будинком у Луганську зараз?

Ш. Г.: Знаю, але зараз вагаюся. Ми збудували будинок, оселилися там у 2008 році, збудували в найдорожчий час, який був в Україні. Курс долара був, не пам'ятаю, колись. Дуже багато грошей тоді коштувало. Щоб його продати, треба було їхати, довіреність комусь і довіреність давали тільки в Росії, тому через півтора роки поїхали в росію машиною. Тут на кордоні зайшли до найближчого міста, зробили довіреність про продаж і десь 7 місяців тому його продали. Тому що я боявся, що скоро впаде бомба на будинок, а він уже 8 років там стоїть порожній, проблема, дах може впасти, не знаю, вікно. Тільки гроші щоби ремонтувати, він мені не потрібен. Тому вирішили продати дуже дешево і зараз можливо помилку зробив, бо сподіваємось, що Луганськ повернеться до нас назад. Але я думаю, що якщо Луганськ повернеться назад, то піду до суду, скажу, що продаж був нелогічний, не за українськими законами, тим більше. Я думаю, що можна буде отримати якісь (гроші - К. К.), заплачу покупцеві якісь гроші. Подивимося, може й вийде, хто знає.

3. Інформація про зміни у житті респондента з початком повномасштабно- го вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року

К. К.: Як проходило Ваше життя від часу переїзду до Києва й до 24 лютого 2022 року?

Ш. Г.: Дуже хороше життя. Ми приїхали сюди, ми почали, тут нічого не було, ні знайомих, нікого й потихеньку познайомились із нашими євреями. Кожен із них на свята, більше справ, людей, уроків. Було життя дуже хороше. Діти дуже добре влаштувалися, свої хедер релігійний, такий же, як я вчився, як у мене був. Дівчата теж тут навчалися. Було все дуже добре слава Богу. І громада розвивалася, і матеріальну проблему вирішити було легко, не легко, але не складно, як у Луганську. Тут Київ, тут набагато більше місто і було слава Богу дуже добре. Тому 24 числа я загубився читати. Було передчуття, що війна почнеться.

К. К.: З чим це було пов'язано?

Ш. Г.: Це, мабуть, внутрішній досвід. Я сказав, що все може бути. Що була війна у Луганську, було взагалі, як страшний сон. Гаразд, війна ще в Києві логічна, але кому той Луганськ потрібен, передчуттів взагалі не було. І коли весь світ кричить «Війна, війна», родичі дзвонять «Війна, війна», літаки всі відмовляються летіти. І я щось у собі, я відчував, що буде. Я був неспокійний. Була напруга в мене.

К. К.: Чи не могли б Ви згадати, що робили 23 лютого?

Ш. Г.: 23 лютого вислали всю мою бібліотеку, яка досі залишилася у Луганську, не могли відвести. Меблі ми забрали з Луганська, два роки тому могли забрати всі наші меблі, півроку до війни забрали меблі з Луганська, сюди привезли, квартира наша тут. І книжки ніхто не хотів забрати з Луганська сюди машинами. Сказав, що не можна законами єврейську книгу забрати, коротше ніхто. І якось я знайшов шлях потихеньку і перші книги, які мені привезли з Луганська, я одержав їх 23 лютого ввечері. Це було 5 книг, їх одержали прямо 12 годин до початку війни поштою. Хтось їх віз і був не знак, тільки отримав перші книги звідти і знову поїхали. Це було 23 лютого.

К. К.: Яким Ви пам'ятаєте ранок 24 лютого?

Ш. Г.: Стали о 6-й ранку, дивлюся на телефон, бачу, що він кипить, у Ватсапі мільйон повідомлень. У мене була домовленість з дружиною, що коли нічого немає, ми нікуди не їдемо, але коли починається перша ракета, тим більше, якщо це буде повномасштабне, ми не сильні, ми вже пережили одну війну, один раз втекли з дому. Я не хочу, щоб мої діти сиділи в підвалі, тому сідаємо в машину та їдемо. Заздалегідь дружина готувала дві валізи екстрені, тривожні, я заправив повний бак бензину, сказав не ризикуватиму. Хай дай Боже не почнеться - нічого страшного, почнеться. Але коли з ранку почалося, то зібрали ще 3 валізи. 5 валіз, велика машина слава Богу, влізли туди четверо дітей. Чотири старші не в Україні взагалі, в Ізраїлі за кордоном навчаються. Чотири малі з нами. О 9:15 ранку сіли на машину та почали виїжджати. Звичайно дорога була важка. Ми через Гостомель проїхали, у той момент, коли там уже страшна війна була. І до Хмельницького приїхали о 3 годині ночі. О 9-й ранку поїхали і десь 16 годин довго їздили. Наступного ранку приїхали до Чернівців, були 4 дні у Чернівцях і 28 лютого, здається, перетинали кордон, Молдову, потім Румунію та почали мотатися до Європи.

К. К.: Яким Ви передбачали розвиток подій на початку повномасштабного вторгнення?

Ш. Г.: Дуже погано. Я не знав. Я сказав би, хто Зеленський, така людина, ну звідки він може Україною керувати. Я був певен, що перший втече Залужний, то я думав. Я його взагалі не знав. Напевно, все вже куплено росіянами, він продає себе і потім слідом Зеленський тікає кудись і все. Я думав, що телефон не використовуємо. Я був у Чернівцях, думав, що дружина прийшла і зараз відкрию телефон, і там буде вже все, що Київ уже впав і Зеленського тут нема. Я лише через 3 тижні, коли я зрозумів, що вони до Києва не висуваються, застрягли тут у Києві, я зрозумів, що вони мають шанс на перемогу. Через місяць, коли вони від'їхали від Києва, я зрозумів, що стовідсотково буде перемога, просто ціна та питання, наскільки це довго.

К. К.: Звідки Ви дізнавались про те, що відбувається у країні, на війні? Яким джерелам інформації довіряли найбільше?

Ш. Г.: Я читаю лише українські джерела інформації чи ізраїльських журналістів, і все. І з друзями спілкуюся, тут із таксистом спілкуюсь і продавцями. Продавці - найкращий інформатор.

К. К.: Я так розумію, що Ви думали про те, щоб виїжджати з Києва, але потім повернулись?

Ш. Г.: Я на перші чотири дні був упевнений, що ми до Києва не повернемось. Бо жити під путіним не хотілося б. І іншого моменту мені здавалося, що не буде. Я був упевнений, що 2-3 тижні. Коли їх зупинили під Києвом, і вони не наближалися, я зрозумів, що їм не буде легко забрати Київ. Перші два дні я був упевнений, що все було домовлено, що всі тікають, потім за тиждень зрозумів, що їм легко не буде, але все одно я не думав, що скоро підуть. Потім через місяць-півтора я зрозумів, що більшість повернулася. Ми ще до кінця не повернулися, мотаємось туди-сюди. Може за тиждень-два знову кудись поїмо до Європи і повернемося за місяць. Через півтора місяці, якщо не буде гірше, я думаю, ми вже повернемося. Головна проблема зараз, що ми не повертаємось - це те, що у нас зараз немає хедер, немає куди дітей везти, куди їх. Я не можу віддати їх до звичайної школи, навіть до єврейських шкіл, які тут є. Тільки до своєї школи, чисто релігійної і такої тут немає, на жаль, зараз. Тому для нас одна з найбільших проблем. Ми не вирішили залишатися тут, у нас залишилося до кінця канікул два місяці: травень та червень. Тут один місяць та в Європі два місяці залишилося, кінець червня. Тож може ми за два тижні поїдемо назад до Європи, там зараз живуть у Європі, місяць, до вересня вже напевно повернемось стовідсотково сюди. Можливо, щось відкриється для наших дітей. Якщо буде хоч би 15 дітей, відкриємо свою школу.

К. К.: Опишіть, які зміни відбулись в умовах війни? Що Ви почали робити нового, а що перестали?

Ш. Г.: Ми стали набагато більше займатися гуманітаркою. Якщо до війни майже не займалися. Ми завжди займалися якоюсь допомогою, коли хтось захворіє, то якісь гроші. Коли розпочалася війна, то взагалі на інших рівнях. І готівки багато і великі суми нужденним, і не тільки нужденним, на початку війни всі потребують. І зараз перед кожним святом. Бачите, зараз напівпорожній. Але перед Великоднем зайти сюди не можна, тут була щедра допомога, дуже потужна допомога. Допомогу 300-400 євреїв одержали тут. Було постійно і взимку, і влітку. Можна сказати, що вже два тижні після війни мене тут не було, але сюди відправили гроші і тут уже почали видавати продукти, хорошу таку фінансову допомогу. Багато робилося різного членами громади. З минулого літа тут запровадили щоденні гарячі обіди, а тим, хто лежачи, доставляють додому, хто не може, старенький, хворий.

К. К.:Чи змінилися Ваші ціннісні

орієнтири під час війни? Ось у мене, наприклад, змінилося ставлення до дому. Я його почала надзвичайно цінувати.

Ш. Г.: Напевно, мені це теж близько, що немає вдома. Я вже дідусь, я вже маю двох онуків в Ізраїлі. І зазвичай на свята вони приїжджають до нас, і минулої Песах. Зараз Песах закінчився, рік тому Песах теж був. Трохи більше півтора місяця до початку війни з'явилося свято Песах та моя мрія зібрати всіх дітей. У нас двоє в Америці навчалися, одна заміжня і одна в Ізраїлі вчилася на той час саме. У мене була мрія як їх зібрати, де ми можемо відзначати це свято, як годиться. У нас нема де. Бог нам допоміг. Ми потім були у готелі у Польщі, наші єврейські біженці, багато дітей вивезли туди. Але в нас немає нашого житла, немає вдома. Людина, яка немає дома свого, вона не людина. Тому коли ти там мотаєшся і не знаєш, де ночувати. Звичайно, у нас не було грошей на готелі, хочеться до себе і було дуже складне питання. А друге питання, що діти кинуті. Дітям тут було добре, вони вчилися, тут було нормально. І тут одного дня навіть не попрощалися з друзями, встали з ранку поїхали, і всі вони мали непросту ситуацію.

К. К.: Можете розповісти про свято Песах. Як вплинула російсько-українська війна на дотримання ваших традицій?

Ш. Г.: На свято вона не завадила, ми все одно дотримувалися законів. Ми зрозуміли набагато більше, що кожне покоління є якимось психопатом, якого завдання знищувати, тому боротися зі злом. Це ми відчуваємо цього року набагато більше. Я єврей, займаюсь різними ситуаціями, але Олег не такий. Він не вчився, як я. І для мене це було зрозуміло, що постійно хтось хоче знищувати. Для інших євреїв це було, але як це, ну навіщо, кому потрібна ця війна? Постійно є люди і таких як українських єврейських людей, нас постійно хтось хоче знищувати. Взагалі хтось зараз може сказати, що Зеленський - це єврей, путін - єврей та війна використовується. Тому сподіваємося все пройде тихо щодо єврейського народу. Сподіваємось.

К. К.: Коли Луганськ звільнять і він повернеться до України, Ваша громада переїжджає до Луганська чи залишається тут?

Ш. Г.: Я вважаю, що наша сім'я вже тут залишається. Ми до Луганська вже, на жаль [не повернемося]. Там євреїв дуже мало, лишилися такі, які не хочуть нічого. Це дуже прикро, коли євреї, які там залишилися, це низький рівень, невинні євреї, не дай Боже, вони всі добрі. Але вони вже звикли до такого, їм нічого не хочеться. Головне жити, якось простягнути вічно і жити так до смерті. У них немає жодних завдань, вони не ставлять, ні поїхати кудись, ні стати найкращими євреями, на жаль. Я з ними досі зв'язуюсь, допомагаю комусь, коли треба, не для публіки, допомагаю гроші там громаді, щоб могли збиратися. Це з релігійних цілей, щоб тримали там те, що залишилося. Але на жаль, це дуже, як сказати, не найкращі. Є якісь більш відпущені, вони відпущені від громадських справ, у них низький рівень, без бажання. Що буде з нього. Народився, поїв і помер. Без особливих цілей у житті (сміється).

К. К.: А як Ви ставитеся до того, що невелика частка євреїв використовується у російській армії?

Ш. Г.: Перше, у російській армії мало євреїв, дуже одиниці. В українській армії я знаю більше і більше починають служити. Ми були шоковані. Виявляється, єврей керує іноземним легіоном, працює із ними. Він дуже велику посаду там має і двічі отримав поранення вже цей єврей. Не очікував. Він і фронт мотається. І його брат їздить волонтером на фронт возить продовольство.

І багато тут служить євреїв, і багато ізраїльтян тут служить в українській армії. Чому? Тому що розуміють, що фашизм, путін - це настійний фашист, це хвора людина. І на жаль, путін використовує своїх євреїв для підтримки його боку. І я можу сказати, що є знайомі, які найбільший олігарх єврей у росії, які якщо зміг вийти проти путіна, звичайно це неробно, але вони бояться, вони бояться за їхнє життя. У них вікна всі зачинені і ніяк не відчиняються, падати через третій поверх. Вони бояться і мають якийсь маленький відсоток євреїв, які підтримують путіна, підтримують діалоги, вважають, що українці - це нація. Так є на жаль, але 98% євреїв мріють, щоби ця людина пішла. Був час, коли було добре для євреїв там, але коли настали останні 5-7 років просто хамить усьому світу, вони розуміють, що вони. Якщо порівнювати скільки виїхало з росії та скільки з України, удвічі більше, ніж з України. І навіть зараз багато звідти тікає і у великій кількості. Це помітно у синагогах. Якщо зараз зайдемо до центральної синагоги москви, яка там є, це помітно. Там я не скажу у цифрах, 50 відсотків, дуже багато втекло, поїхало звідти. Вони бояться, розуміють, що потрапили; гірше, ніж нас, можна сказати. Я говорив і досі кажу, що наше обличчя нагорі. Потроху починаємо підніматися. Спокійно побули читати у Києві та інших містах. Общиною збираємося знову, у фонді, дай Боже, буде велика перемога. Ми вже стали краще жити. Вони ж упали, як літак, який сідає і впаде, і не знає, на яку глибину він падає і як падатиме. Це їхня ситуація. Мої друзі - рабини, які тримають громаду там, я дуже їх шкодую, вони не винні, вони потрапили в ситуацію, вони нічого не можуть говорити, не мають права відкрити рота, сказати слово, тому що за ними постійно стежать. І вони мають фінансову проблему, бо ми їм багато грошей дали. Їх ненавидять. Мої друзі, якщо я кажу, що я живу в Києві, вони вау, вау, ти такий герой. Кажуть, ти рабин їдь, що ти там робиш. На жаль, мир та публіка проти них, тому для них дуже складно зараз.

К. К.: А скільки приблизно зараз налічує Оболонська єврейська громада?

Ш. Г.: По-єврейськи немає однозначної відповіді. Питання, кого ми вважаємо членом громади, хто такий член громади: людина, яка ходить раз на п'ять років купує маца, він член громади. Як класифікуєте, що таке член громади. Скільки євреїв у записнику в телефоні - це теж факт, це теж можна вважати. Скільки населення одержують допомогу. Є різні. Скільки євреїв мешкає на Оболоні, на мій погляд, напевно, кілька тисяч, 4-5 тисяч мешкають на Оболоні, я думаю, як мінімум. Маємо відношення щорічно, раз на півроку, коло синагоги тисяча-півтора. Але ми знаємо, що є набагато більше.

К. К.: Як Ви бачите своє місце та роль під час війни?

Ш. Г.: Я людина маленька. Напевно, більше із боку допомоги допомагаю. Підтримую нашу єврейську громаду і не лише я, а й інші євреї. Часто пишуть на Фейсбук різні люди, що хочуть отримувати допомогу і ми так акуратно дізнаємося єврей чи не єврей. Якщо єврей, то добре, приходь, один раз одержуй, бо ми не можемо всім давати. Потім якось потихеньку наступного разу не запрошуємо його. Ми не можемо всіх, але намагаємось. Не було такого, щоби хтось звернувся і не отримав, оскільки обсяги. У мене є знайомий, написав мені, що він працював як паркувальник під нашим будинком. І я завжди давав йому 10-15 гривень. І якось із ним познайомився і зустрічаю його півроку тому, він сказав, що зараз його звільнили з армії, він був під Луганськом і отримав контузію. Був поранений, із групи один загинув, троє отримали поранення, одне вухо не чує, втратили слух, праве вухо не чує і сказали, що вже не придатне. І коротше я його зустрічаю і даю йому гроші 300, чи то 500 гривень, залишив записку на машині, залишив мій телефон, щоб дзвонити. Треба йому зателефонувати.

К. К.: Якщо порівняти 2014 та 2022 роки, то коли було складніше ?

Ш. Г.: Напевно, складнішим був зараз. Для мене це був сильний удар. Я не думав, що двічі треба буде покидати будинок. Це було надто страшно. Які ще матеріальні. Ще був складніший за 2014 рік, що і в Україні, і у світі не відчували це, ніхто про це не говорив, не було нікому цікаво. Ми приїхали до Харкова як біженці, зайшли навіть у синагогу, єврейський народ там вболівав за нас звичайно, доглядав нас. Старший там сказав: «Ну гаразд, ну що робити». Вони не зрозуміли, народ не зрозумів, що йде страшна війна, там загинуло також не знаю скільки людей, тисячі загинули. Луганці та інші загинули, все одно війна війною, це трагедія. Прикро було. І тут у Києві, у Харкові ніхто про це не здогадався. Усі жили, це був такий сильний удар. Я не повірив, я дивився. У нас одна жінка, яка була волонтером, яка там мешкала, вона поїхала звідти, вона просто не змогла всередині жити. Я бачу її трагедію. Нині весь світ підтримує. Постійно дзвонять родичі, друзі з усього світу за перші дні, перші два тижні, щодня все гаразд. Це був інший рівень уваги. Світ прийняв набагато більше, ніж на той час, який там був.

К. К.: Як змінилося Ваше спілкування з родичами, друзями під час війни?

Ш. Г.: У мене було дуже багато друзів із москви. Досі є, але ми вже майже не спілкуємось. Перше - складно, друге - не дуже хочеться. Не у всіх є нормальна, адекватна думка, тому не хочеться. І інше - вони не можуть спілкуватися зі мною, навіть якщо вони хочуть щось сказати, вони не можуть. Зараз є друзі у Словенії, у мене є родичі у москві. Я з ними не можу сьогодні говорити телефоном, тільки про те, що вдома; але політика, фінансове становище - немає. Тому не спілкуємося майже з моїми родичами у росії. З тими, які в Ізраїлі, мені здається, що 99% моїх родичів усі підтримують Україну, хвилюються з усього світу. Я не знайшов жодного знайомого в Америці, Європі, Ізраїлі, який не проти війни, який за росію.

К. К.: Що Ви зробите найперше після Перемоги України?

Ш. Г.: Я читав, що сказав Подоляк або його друг, хтось сказав, що перша річ - це плакатиму. Бачив відео, де він сказав, що плакатиму за тими втратами, які Україна втратила. Що робитиму після? Я думаю, що сьогодні вже це якась 50% перемоги. Те, що ми сьогодні спокійно тут живемо, це вже така потужна перемога для України, що ми ще не розуміємо до кінця. Дай Бог буде ще якщо повернемось до 24 лютого, то це буде суперперемога, після якої Крим, Луганськ та Донецьк прийдуть до нас навіть без війни, я думаю, їх просто здадуть. Буде така слабка росія, що будуть зміни, так мені здається. Справедливість, зрештою, перемагає, це питання лише часу, іноді й ціна. Але, зрештою, повернеться, і я сподіваюся, що не такою великою ціною, як було досі, набагато менше і не так довго. Так сподіваюсь. Я оптиміст, тому може бути проблема, що я оптиміст. Тому моє завдання тут збудувати велику синагогу на Оболоні, зібрати всіх євреїв. Десь півроку сказав, що накрию стіл, величезну галявину на метро Мінська для всіх. Купимо там місце. Зараз бачу, що це вже не треба, бо народ не зрозуміє, перемога вже була якась мега. Можу додати, що коли розпочалася корона (коронавірус - К. К.), то синагога закрилася, все закрилося і хтось казав, що перший шабат, який відкриємо після корони, буде таке свято. Я теж так думав, але виявилося, що нема такої, не встигли після корони. Поки корона не закінчилася і все було потихеньку, відкрилися і спочатку прийшли 10, потім 20. Досі не всі громади пішли від корони і тому, що буде після корони. Це етап був такий. Перший етап, що Україна перемогла, що вигнали їх, повернули 50% земель, це вже велика перемога. Тому треба вже зараз займатися. І хочемо будівлю купити чи щось збудувати, розширити громаду тут. Тому що всі сподіваються, діти впевнені, що дай Бог після якнайшвидшої перемоги, тут буде дуже зростання і економіки, і людей багато повернеться. Буде тут багато іноземців, бізнес відкриватимуть. Тому всі чекають. Я знаю, багато знайомих вже збирають гроші. Тільки, коли буде якийсь, всі туди їздитимуть.