"Любіть Україну, вона незвичайна, у нас незвичайна країна і люди прекрасні"

К. К.: Це інтерв'ю буде зберігатись в архіві Центру усної історії Шевченкового університету. Щоб Ви хотіли сказати, побажати майбутнім слухачам, які будуть слухати Вашу історію?

Ш. Г.: Нащадкам, що будь-яку суперечку та конфлікт можна вирішувати між двома людьми без судді. Так, дві людини, бізнес, посварилися, він в першу чергу біжить до судді, судиться 3-4 роки і витрачатиме великі гроші, багато часу. У принципі, якщо вони мали можливість вирішити це питання між собою, вони могли вирішити без бійки. Були, звичайно, суперечки, але можна було без. Тим паче такі, коли такі ситуації. Якщо винна росія, вони могли вирішити його спокійно без якоїсь війни. Але, на жаль, іноді люди думають, що він Бог, проти цього ти нічого не можеш робити з ним. Як з ним говорити, якщо він із тарганами. Звичайно він має рацію, звичайно піде, буде робити що хоче. І слава Богу Бог доводить, що він сам ніхто, що таргани виявляється не таргани, вони трохи сильніші. На жаль, але брат дорожчий, брати пляшку, брати склянку в руках, коли дуже часто сидять у ресторанах, лають, це страшні речі. Людина не має права підняти руки ні на тварин, ні на собак, ні на котів і тим більше над людьми. І цьому треба вчитися всім, хто подумав, що росія, яка воює з Україною, вони воювали проти нациста і так багато крові лили, бо німці були такі нацисти. Хтось повірив, що така країна як росія буде такою. Це чомусь треба вибрати не знаю. Коротше уроки проміняти не можна. Можна сперечатися, можна думати, можна писати навіть, є межі. Те, що у нас є зброя, це означає, що її треба використати.

К. К.: Дякую Вам за інтерв'ю!

ДОДАТОК Б

Інтерв'ю з Діаною Головіною

Хто записав: Коняєва Карина Ігорівна (К. К.).

Дата запису: 20.07.2023

Місце запису: м. Київ

Інформатор: Головіна Діана (Г. Д.), 1960 р. н.

1. Інформація про дитинство, навчання, професійну діяльність та особисте життя респондентки

Карина Коняєва (далі: К. К): Сьогодні 20 липня 2023 року. Ми знаходимося в м. Києві. Мене звати Коняєва Карина і я беру інтерв'ю в Діани Рудольфівни. Добрий день. Розкажіть, будь ласка, про своє життя. Те, що вважаєте за потрібне.

Головіна Діана (Г. Д.): Я народилася у місті Сєвєродонецьку. Прожила там практично все життя до тих обставин, що сталися 24 лютого 2022 року. Я у Сєвєродонецьку обіймала посаду куратора благодійного фонду Хесед. Ми опікувалися людьми єврейської національності, це здебільшого літні люди, а також сім'ї з дітьми, інваліди та члени їхньої родини. Нами надавалася допомога і матеріальна, і медикаментозна, а також займалися серед наших підопічних, як це сказати, відновленням самоідентифікації єврейської. Тому що багато людей під час Радянського Союзу були позбавлені цього. Не було в містах синагог, не було рабинів і люди були віддалені від своєї єврейської традиції. І ми цим робили. У нас був гурток івриту, де люди вивчали єврейську мову. У нас був гурток традицій, гурток для молодих матусь та діток, у якому вони теж вивчали традиції. Наша громада відзначала всі єврейські свята. Це було дуже здорово. У нас була дуже дружна та міцна громада. До нас завжди дуже добре ставилася міська влада, нам завжди допомагали. У нашому місті ніколи не було жодних антисемітських витівок. У нас взагалі гарне місто. В нас дуже толерантний. У нас, крім єврейської громади, була польська громада, німецька, вірменська. І дуже часто якісь спільні заходи теж робили. Ну, все змінилося, звичайно, 24 лютого, коли наше місто почали обстрілювати. І першим завданням мене, як керівника єврейської громади, було вивезти людей і щоб люди були у безпеці. Тому що було дуже багато людей похилого віку. Наша громада налічувала 150 осіб - це люди похилого віку. Якщо врахувати, що молоді сім'ї, то близько 500600 осіб. Якщо молодим людям було легше зробити це (виїхати - К. К.), то люди похилого віку опинилися взагалі перед такою бідою. У нас було дуже багато людей лежачих, яких треба було також вивезти. І тут нам руку допомоги усі єврейські організації України протягли. Давались автобуси, ми виносили буквально на ношах людей. І мені дуже прикро, що кілька людей із нашої громади залишилися все-таки в Сєвєродонецьку, ну з своїх причин не говоритимемо про це. Ось якось так, таке було моє життя. Мені зараз більше згадується те, що було після лютого, бо це зараз дуже сильно болить. Але те, що громада у нас була чудова, просто чудова.

К. К: А коли саме Ви народилися?

Г. Д.: Я народилася 17 серпня 1960 року. Народилася у Сєвєродонецьку. Мої батьки були молоді спеціалісти з Харкова, і вони отримали розподіл у Сєвєродонецьк. Тато працював у комп'ютерному бюро, а мама на машинобудівному, ні не на машинобудівному; СПЗ, приладобудівний завод. Там я народилася у цьому місті, народилася потім моя сестра. І мої батьки, як я вже сказала, як усі радянські люди, ми були віддалені від єврейської традиції. Коли вже народилися мої діти і у нас організувався Хесед, у нас організувалася недільна школа єврейська. Насамперед звичайно я їх туди відвела. І після них туди прийшла я, себто через своїх дітей. Я почала там викладати. Я викладала традиції, пісні єврейські, ми танцювали єврейські танці. Ну, тобто знаєте, якщо взагалі в нормальний час батьки приводять дітей у якусь традицію, то після, ось скільки років Радянському Союзу, так, нас діти почали наводити. Тому що розпочалося з дітей, нас уже за руку привели. Потім я привела свого тата, хоча, здавалося б, він мав мене привести. Ну ось так вийшло, така історія.

К. К: Розкажіть про Ваше шкільне та студентське життя, можливо якісь яскраві моменти були?

Г. Д.: Шкільне життя було звичайним. Звичайна школярка у школі. Єдине, що ніби мені запам'яталося, не знаю, доречно це казати, що в школі були такі антисемітські випади, знаєте. Коли наша вчителька історії почала розповідати нам про Голокост, це був 68-й, ні, 70-ий рік, коли я вже була дорослішою, а то я першокласником була. Один хлопчик повернувся і сказав, шкода, що німці вас усіх не вбили. Ну, тобто коли кажуть, що в Радянському Союзі була дружба народів. Ну ось цей побутовий антисемітизм, я досі його пам'ятаю. До речі, ось уже після незалежності України, ніхто ніколи мені не тикнув про мою національність; ніхто, я ж сказала, ніхто ніколи жодних випадів проти єврейської громади не було в нашому місті. Ну, ось це таке мені запам'яталося. Я закінчила музичний коледж. Це було таке насичене студентське життя. Ми брали участь у капусниках. У нас взагалі музичний коледж Сєвєродонецька, тоді було музичне училище. Там, коли я навчалася, були всі молоді фахівці, які закінчили консерваторії. Вони приїхали, були на такому підйомі, знаєш їм усе хотілося, у нас були дуже гарні вечори. Ну, загалом якось так. Ну і ось, потім я зустріла свого майбутнього чоловіка, ми побралися. У мене зараз двоє дітей, шестеро онуків. Діти в Ізраїлі далеко від нас, але ми бачимося, спілкуємося.

К. К: А ким Ви зараз працюєте? Чи можете детальніше розповісти?

Г. Д.: Коли ми з чоловіком, ми поїхали з Сєвєродонецька, коли почалися активні бойові дії. 8 березня Сєвєродонецьк обстріляли дуже сильно з градів і 9 березня ми вирішили поїхати. Ми поїхали з нашими друзями та першим нашим пунктом був Тернопіль. Але дорогою до Тернополя ми зупинялися у Дніпрі, за що низький уклін Дніпру за те, що нас прийняли. Ми навіть зупинялися, ось бачиш, я навіть не можу це стримати (плаче). Тому що зовсім незнайомі люди прийняли нас, нагодували. Ми змогли помитися, бо в дорозі не милися півтори доби. І через 2,5 доби ми приїхали до Тернополя, теж до своїх друзів. Ми були там п'ять місяців і потім переїхали до Києва. І перше, що я зробила, тому що я така дуже активна дієва людина, я написала рабину Шалому, тому що рабин Шалом він теж переселенець, ти ж знаєш. Він був рабином Луганська та Луганської області. От і я йому написала, чи немає у вас якоїсь роботи, я зараз у Києві, теж біженка. І він мені написав, мені потрібний кухар. Але я не кухар, я взагалі музикант і була заступником директора благодійного фонду. І я йому пишу, що я не кухар. Ну приходь, поговоримо. І ми з ним поговорили, і ось майже рік я тут. Якось так. Мені доводитись і допомагати на кухні. Щоп'ятниці у нас шабати, ми готуємо хорошу трапезу, і я дуже вдячна рабину, що він мене взяв, що я ніби при роботі, бо мені було б дуже важко сидіти вдома. І наше музичне училище воно також було релаковане. Я продовжую працювати дистанційно у музичному коледжі. Коледж розкиданий по всій Україні: директор у Коломиї, усі хто де. Але ми працюємо, випускаємо студентів, ми зараз беремо перший курс. Тобто Сєвєродонецьке музичне училище продовжує працювати.

2. Інформація про вплив російсько- української війни на життя респондентки

К. К: Коли для Вас почалася російсько- українська війна?

Г. Д.: Розумієш, коли зараз пишуть, що не рік війна, а дев'ять років, я погоджуюся з тими людьми, які з 2014 року в евакуації. Але для мене особисто, бо мені довелося виїхати зі свого рідного дому, побачити ці руйнування, смерті, для мене вона почалася 2022 року. Хоча я розумію тих людей, які у 2014 році.

Ми були зовсім трохи під окупацією і ми не мали активних бойових дій. Ми тоді не відчули. Потім повернулася Україна, і ми продовжували жити своїм життям. Хоча приїжджали колеги з Луганська, і вони у нас ночували, і ми бачили ці сльози, і все. Але коли, знаєш, особисто по твоєму дому градами не стріляють, хоч я їх розуміла, я їм співчувала, все. Це мої особисті почуття. Ну тому що ми з чоловіком втратили все.

К.К: Яким Ви пам'ятаєте 2014рік? Чи передчували, що почнеться війна?

Г. Д.: 2014, ну що буде війна, я не відчувала. Тому що в Сєвєродонецьку були ось ці ополченці, які, знаєш, не навчені. І єдине, що я пам'ятаю, що з жахом дивилася, коли у нас на ПК Будівельнику з'явився, у нас там такий великий флагшток і з'явився прапор ЛНР. І коли я ходила на роботу повз, мені до того це боліло, жахливо. Ну були мітинги, завозили якихось людей із Росії. Це б люди не з нашою говіркою. Знаєш, що їх було видно, вони були дуже агресивні. Як такої стрілянини особливо не було, десь далеко там на підступах. Але я ось зараз зрозуміла, що якби не зараз, то 2023 чи 2024 року все одно була б війна.

К. К: Які були настрої населення у 2014 році?

Г. Д.: Схід України, він, звичайно, орієнтований на росію. Ось коли у нас був губернатором Геннадій Москаль, і він назбирав членів усіх національних меншин. Він сказав, що Схід України 90 відсотків нікуди не виїжджали. Вони не знають світу, вони не були не те, що в Європі чи за кордоном десь, так. Вони не були ні у Західній Україні, ні у Києві, ніде. Вони більше орієнтовані на росію і такі самі настрої. У нас сусід через тиждень, коли почалися ось ці події, він не знаю звідки дістав російський прапор. І в нашому місті чимало людей, які проросійськи налаштовані були. Зараз не знаю, може щось зміниться у свідомості. Але на той момент ситуація була не у бік України.

К. К: А після окупації настрої населення не змінились?

Г. Д.: Ні.

Г.Д.: Я революцію підтримала на всі сто відсотків. Я навіть чоловікові раптово сказала: «Я поїду на Майдан». На що він мені сказав: «Сядь і сиди». Наш син у цей час навчався у Київській консерваторії. А Київська консерваторія вона ж прямо на майдані. І він ходив поки що там були заняття, і він мені якось сказав: «Ти не уявляєш який тут дух. Я ось ходжу і мене, такий патріотизм». Я хочу сказати, що після 2014 року я стала патріоткою. До цього, ну в Україні та в Україні живу, в Україні, ми говорили в Україні, ну живу в Україні, наче Радянський Союз. Ну ось якось так. А після 2014 року ми на тиждень виїжджали до Харкова, коли почали добряче підстрілювати. І ми їхали повз поля з соняшниками, і вони були жовті, а небо було синє, ти не уявляєш якого кольору. І ми вийшли, чоловіки там курити, чоловік мій курити. А ми їхали з нашою подругою та її син. І я пам'ятаю, навіть нещодавно згадувала, що Вова дивись, це твоя країна, це наша Україна, бо це було таке тремтіння. Після цього я почала розуміти, що Україна - моя батьківщина, що це настільки моя земля, що у 2014 році я навіть казала сестрі чоловіка: «Я готова стояти на колінах усю ніч і молитися, аби Україна була незалежною». Ось 2014 настільки мене перемкнув, розумієш. До цього було так, ну в Україні, так в Україні, в Україні, так в Україні. Так що.

К. К: А коли відбулася окупація Криму, чи було розуміння, що розпочнеться війна на Донбасі?

Г. Д.: Напевно, ні, не можу сказати, чи було на той момент це в мене.

К. К: Чи можете детальніше розповісти про життя єврейської громади у Сєвєродонецьку до 2014року?

Г. Д.: Як я вже сказала спочатку відразу, у нас була дуже хороша дружна громада. У нас товаришували та брали участь від малого до великого у всіх заходах. Було багато гуртків, були свята. Ну, все, як у сім'ї. І ось у євреїв прийнято називати людей різного віку без по-батькові. Ну загалом мене називали Діна від таких карапузів до 90-річних старців наших. Ми проводили сімейні табори. Ми з Тарханкута, це Крим, вивозили по 400 людей і це було 10 днів такого єврейського насиченого життя. Я говорю для мене Хесед - це була моя друга сім'я. Мені іноді навіть чоловік казав: Ти Хесед любиш більше, ніж нашу сім'ю.

К. К: Яким Вам запам'ятався перший день війни саме у 2014році?

Г. Д.: Я пам'ятаю, що я вийшла гуляти з собакою, у нас ще тоді був собака і Гвардійським проспектом їхали чеченці. Я їх вперше побачила. Вони їхали БТРами, страшно улюлюкали, слава Богу, вони стріляли в повітря. Згодом почали з'являтися якісь козаки на вулицях. Як би вони нікого не чіпали. Але потім одного разу, у нас готель «Мир» є такий, він трішечки наприкінці міста. Туди прилетів якийсь снаряд. І я пам'ятаю, що ми всі їздили туди дивитися, бо для нас це було дико. Я пам'ятаю, що у Сєвєродонецьку зникли всі іномарки. Люди подоставали свої жигулі старі. Звичайно були розграбовані автосалони, якісь магазини були розграбовані. Якось усе швидко сталося і 24 липня ми повернулися до Сєвєродонецька. І що мене жахливо до сліз [довело], готель «Центральний» і там великі такі сходи, там сиділи люди з Лисичанська. Саме в цей момент звільняли Лисичанськ і люди на якихось засобах, машинах, автобусах. Оскільки Сєвєродонецьк уже був звільнений, вони перебиралися. Їх теж розселяли, громада надала дуже велику підтримку, і в гуртожитках. І люди несли їжу, і консервацію цим людям з Лисичанська. І я пам'ятаю, що мене жахливо вразило і до сліз, сидів старенький дідусь і біля нього собачка спанієль, і вони були такі самотні, такі нещасні, взагалі жахливо. У нас жили двоє людей: мама з дитиною. Люди це надавали своє житло. Ось я якось більше пам'ятаю визволення. Багато людей вийшло зустрічати наших воїнів. Нас звільняв Радієвський, не знаю за посадою, хто він, яке звання. У нас у Сєвєродонецьку навіть йому пам'ятник поставили. Потім у Лисичанську загинув. Ну, ці «друзі», які окупували наше місто, знесли пам'ятник. Його зараз немає цієї пам'ятки.

К. К: Як Ви виїхали із Сєвєродонецька у 2014 році?

Г. Д.: Ну, ми виїхали через блокпост ополченців, російської армії тоді в нас не було. Через пост ополченців вони нас пропустили, і ми поїхали. І теж пам'ятаю такий момент: ми їмо й стоять наші танки, український прапор, і я пам'ятаю, що в нас була, а ми знали, що там українські танки стоять і ми взяли воду в баклажках, було дуже спекотно. Ми заїхали до магазину, я купила цукерки, печиво і ми цим хлопцям, я пам'ятаю, що я його так обіймала і сказала йому, що швидше нас звільняйте. Вони кажуть: скоро, скоро. Ще я пам'ятаю, що коли ми поверталися назад у звільнене, є таке місто Сватове, зараз теж окуповане, і там у чоловіка брата ставок, і нам дали ось такі три великі рибини. І ми повертаємось, під'їжджаємо вже до Сєвєродонецька і стоять також наші хлопці. І я кажу: «Зупиняйся». Ми відкриваємо машину, кличемо їх, будете рибу. Вони такі на нас дивляться, кажуть: «Будемо». Ми даємо їм дві ось ці рибини і я пам'ятаю, як він схопив і побіг: «Хлопці, буде юшка» (сміється). Зараз таке спливає в пам'яті і так було приємно. Теж два тижні не пускали до міста, також розмінували. Перше, що ми зробили, коли дізналися, що звільнили Сєвєродонецьк, ми одразу приїхали. А тут уже буде, як рік ми тут, у Києві. У серпні ми приїхали і майже два роки у лютому, як ми вже не вдома. Як я кажу, саме моє довге відрядження.

К. К: Я так розумію, що у 2014 році Ви поїхали до Харкова?

Г. Д.: Так. У мене там сестра була, і ми виїхали до Харкова.

К.К: А як там були налаштовані люди? Чи відчували вони, що поряд іде війна?

Г. Д.: Такої допомоги, звичайно, як у 2022 [не було]. Тоді люди не могли зрозуміти, що відбувається. У Харкові нічого не було тоді, бо з Донбасу розпочалося. Але люди, які в домі сусіди моєї сестри, дуже співчували. І коли я пам'ятаю, ми їхали на таксі, я у водія запитала: «А які настрої у Харкові: проросійські чи більше проукраїнські». Він сказав: «50 на 50». Мене це трошки порадувало. Слава Богу, що це не так, як у нас, 80 відсотків було все-таки за росію.

К. К: Чи були проблеми з електро- та водопостачанням, їжею, коли Сєвєродонецьк був окупований в 2014році?

Г. Д.: Ні, вони ще не мали такої зброї. У них були автомати, якісь там гармати, вони нічого не пошкодили. Коли нас уже звільнили, ми приїхали, ось тоді почалися, бо вже напевно російська армія та Щастя є таке місто, Щастянська електростанція, ось туди щось прилетіло і в нас кілька днів не було світла та води. А потім якось усе налагодили. І з їжею також було. Це, звичайно, не 2022 рік, коли всі магазини позакривалися і неможливо було взагалі нічого купити. Були дикі черги, і якщо десь щось давали, то були дикі черги. А потім просто почало прилітати цими чергами і дуже багато людей загинуло у Сєвєродонецьку саме за гуманітаркою, за продуктами харчування.

К. К: А чи були у Вас у той час свійські тваринки?

Г. Д.: У нас був собака спаніел, рудий Буся. І перед тим, як їхати, ми поїхали до лікарняного містечка, у нас там є приватний сектор. Там жив чоловік батько. Ми його звали з собою поїхати. Він сказав: Ні, я не поїду. І виходячи з дому, ми почули несамовитий котячий крик, що долинав під нашою машиною. Я опустилася подивитися, там сидів чорний котьонок із зеленими очима і кричав. У нас кішок не було. Ми весь час мали собаки. І чоловік сказав: «Беремо». Я говорю: «Куди? Нам зараз евакуюватись. Раптом тут зараз почнеться війна, нам їхати, куди нам із цими тваринами?». Він каже: «Беремо». Так у нас з'явилася кішка Міла.

3. Інформація про єврейську громаду у Сєвєродонецьку.

К. К: А чи виїжджала єврейська громада у 2014 році?

Г. Д.: Масово ні, я тобі навіть більше скажу, коли ми виїхали, а ми виїхали 14 червня, та ми виїхали на тиждень. Ну, я була у відпустці й це були мої законні [вихідні]. Але мої патронажні, у нас була дуже велика патронажна служба. Патронаж - це коли жінки ходили до людей похилого віку, які лежать або не лежать, але дуже старенькі. Ось, у мене навіть патронажні працювали. І коли були сильні прильоти, кілька разів може бути так, навіть я дівчаткам дзвонила і кожній казала: «Сиди вдома, не ходи». Масових виїздів у нас не було. Тоді ми не думали, що так все серйозно.

К. К: А чи була у Вас у місті синагога?

Г. Д.: Ні.

Г. Д.: Ну, у нас була синагога в Луганську. Тоді ще раб Шалом там працював, він почав будувати нову синагогу і до 2014 року вже збудували майже два поверхи. І коли вони мали якісь заходи, ми теж туди їздили. Він до нас приїжджав. Ну, ні. У нас таке життя було, знаєш, воно перепліталося з Луганськом. На Луганщині майже в кожному місті був Хесед. Ми часто робили спільні заходи. Ось Рубіжне, Лисичанськ, ми робили спільні свята, вони до нас приїжджали. Були спільні свята з усіма містами. Нас у Луганськ запрошували. Наші громади їздили з малих міст Молодів, Стаханов, Алчевськ, Попасна, Сєвєродонецьк, Рубіжне, Лисичанськ. Ну, тобто таке інше. Ми мали чудовий у Луганську Фестиваль єврейської кухні, коли всі громади привозили якісь приготовлені єврейські страви. Такими були масові заходи.

К. К: Я так розумію, що в Луганській області була велика єврейська громада?

Г. Д.: Так. У Луганську на обліку у громаді було близько 6 тисяч, велика громада. І якщо взяти ось ці малі міста, то це ще десь тисячі дві.

К. К: Чи змінилося життя єврейської громади після 2014року?

Г. Д.: Коли нас звільнили, деокупували, то все повернулося навкруги своє. Ми також продовжували життя, жити, 8 років нормального мирного життя у Сєвєродонецьку під українським прапором. Продовжували ту ж роботу, з'являлися нові клієнти, нові члени громади, народжувалися діти, яким громада також допомагала. Ні, вона не змінилася. Вона на ті ж рейки встала і пішла взагалі.

4. Інформація про зміни у житті рес- пондентки з початком повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року

К. К: Чи пам'ятаєте Ви, що робили 23 лютого 2022 року, перед днем повно- масштабного вторгнення росії?

Г. Д.: Я пам'ятаю, що нам сказав наш головний офіс купити ліхтарі, продукти харчування. Ми це все завезли про всяк випадок. Я ще пам'ятаю, що колись у нас була онлайн-конференція і почали про це говорити, я якось до кінця не вірила, чесно кажучи, що це буде. О шостій ранку раптом пролунав телефонний дзвінок, і моя колега з Хеседа з Рубіжного, Неля Коваль. Я беру слухавку і кажу: «Неля, щось трапилося?». Ну тому що о шостій ранку, чого людина дзвонитиме, якщо не родич. Вона каже: «Ти що нічого не знаєш?». Я говорю: «Що трапилося?». Вона каже: «Діна, війна». Я повертаюся до чоловіка, він теж прокинувся, говорю: «Юро, війна». Вона каже мені: «Вмикай телевізор». І ми включаємо телевізор, і там рядком, що біжить, і вже вибухи в Харкові, вже у великих містах. Це взагалі, я зараз згадую зі сльозами. Ми, звичайно, схопилися, ми розуміємо, що в мене чоловік волонтер. Він допомагає кішкам та притулкам, що треба кудись їхати купувати корм. Я пам'ятаю ми поїхали на оптову базу і тут прилетіло, страшний вибух, і все з жахом. І ось цей день перший, жахливий, звичайно, був. Вони стріляли по аеропорту. А в нас там аеропорт був. Він непрацюючий, але був. Ми якось сподівалися, що, як і у 2014 році, ми мали надію, що нас швидко відіб'ють, розумієш. Ми навіть, коли до Тернополя поїхали, ми поїхали, як я вже сказала на два тижні. Ми навіть нічого не взяли ні осіннього, ні весняного, ні літнього. Ось як були в зимовому, а в нас була дуже холодна зима, тоді дуже холодна. Ще у березні, квітні були морози. Ми поїхали ось у зимовому. Усвідомлення, що це серйозно і надовго тоді був у перші дні.

К. К: А тоді вже були проблеми із продуктами, водою?

Г. Д.: Проблеми з водою та з електрикою почалися, я так згадую, вже на початку березня. Але наші, звичайно, служби латали все і могло бути, що пів дня немає води, потім вони давали; не було газу, потім давали. Але вже десь після 10 березня почалися серйозні проблеми. Ми, коли поїхали, у нашому районі все ще було. А в моєї подруги, вона з двома дітьми, п'ятьма кішками, з чоловіком. Вони на околиці міста якраз уже з боку окупованих територій. У них одразу вже нічого не було. І ми з чоловіком через сусідів дали їй ключі, щоби вона жила в нашій квартирі. І коли вона мені каже: «Діна, ми, коли зайшли до вашої квартири, а в ній було тепло». Ми ще мали опалення. Ми, каже, півдня просто не знімали куртки, дівчата ось так тремтіли. І вона мені сказала, що вони котів там лишили. Я говорю: «Ти що, Олю, забирай». Вона каже: «Можна?» А ми лише зробили ремонт, свіжі шпалери. І вона потім, коли виїжджала до Дніпра, коли там стало просто нестерпно. Вона каже: «Діно, в коридорі коти подерли шпалери». Я говорю: «Олю, хоч у всій квартирі. Навіть не звертай уваги». І вона досі ми так з нею спілкуємося. І вона: «Я така вдячна, що ви нас прихистили». Але в них там нічого не було, шибки повилітали. Вони тиждень просто в чоботях, куртках у ковдрах ось так спали. Ось такі вихоплює пам'ять. Це, мабуть, ніколи не забудеться. І цей ранковий дзвінок, і дзвінок сестри чоловіка, які із Західної України поверталися з відпустки. Вони туди поїхали на зимові канікули і коли вони вже під'їжджали до Луганської області, почалися дзвінки так само, як мені, о 6-7 ранку почали по всьому вагону дзвонити люди звідси і кричати, що війна. І зайшла провідниця і сказала, що поїзд далі не піде (плаче), виходьте. Вам краще вийти у Києві, а до Києва вони якраз під'їжджали із Західної. Вам краще вийти в Києві, бо далі поїзд, там невідомо що буде, там можуть бомбу кинути на поїзд і все. Як вона розповідала, що діялося у Києві на вокзалі, і як вони добиралися на таксі у цей ЖК, де ми зараз живемо. Дуже все емоційно так, зі сльозами. Найцікавіше, що в мене багато знайомих, які мешкають за кордоном, не після 2022 року. У мене подруга, моя сусідка, і вона, коли це все почалося, вона мені в трубку плакала. Як так можна. Вона була у Німеччині. І ми досі з нею телефонуємо, і вона каже: «Я не можу досі пробачити, зрозуміти, як у 21 столітті це може бути. Взагалі, весь світ об'єднався, весь світ настільки за нас переживав, особливо перші місяці. Ти ж все знаєш.

К. К: Як Ви виїжджали із Сєвєродонецька у 2022 році?

Г. Д.: 8 (березня - К. К.) нас дуже сильно обстріляли, і ми ухвалили рішення. Я чоловікові сказала, що давай виїжджати, бо вони захоплять (місто - К. К.). У них завдання - захопити Сєвєродонецьк. А жити під окупацією, жити під російським прапором не зможу. По-перше, найжахливіше, що десь на початку березня почав зникати зв'язок і ми не могли зв'язатися ні з ким. І я розуміла реально, що, якщо мої діти не знатимуть що з нами, вони збожеволіють тут, а ми збожеволіли там. І ми 9 березня виїхали рано-вранці, рано-рано, напевно, ще спали ці російські війська. І ми, десь на околицях, було дуже гучно, але ми якось через Лисичанськ швидко виїхали. І ми вже під'їжджаючи до Бахмута, почали розмовляти між собою. Тому що до цього ми просто напружено сиділи і боялися, а потім ми вже видихнули.

І до кінця березня людей вивозили ще, вивозили, було небезпечно. Я пам'ятаю, що найжахливіше, що не було зв'язку, що ти замовляєш автобус із Федерації Єврейських громад і ти не можеш повідомити людей, що треба в такий час вийти кудись. Ось це було найжахливіше. Але 98 відсотків єврейської громади вивезли: хтось на своїх машинах, забираючи ще когось. Ми виїхали і низький уклін Дніпру, який дав притулок і люди жили. Потім людей відправляли безкоштовно в інші громади. Когось відправляли до Ізраїлю, хто хотів; автобусами до Польщі довозили на кордоні теж абсолютно безкоштовно. Загалом, я так розумію, що не лише єврейська громада, всі громади України, вони настільки згуртувалися. Вони й були дружні, але в такий час вони так згуртувалися, що просто неймовірно. Я пам'ятаю у Тернополі до півночі сиділа на телефонах, сиділа кудись куди. Потім треба було всіх, хто евакуювалися до якихось міст України, треба було прикріпити до Хеседів, щоб люди отримали допомогу. Люди жили на базах абсолютно безкоштовно, годували, одягали, взували. Ну це неймовірно, це просто неймовірно.

К. К: Якими Ви передбачали розвиток подій?

Г. Д.: Розвиток подій я відчувала, що за два тижні все закінчиться. Оце в мене було. Я ж кажу, що ми навіть своїх кішок, тварин домашніх віддали на лікарняний нашій родичі, бо ми були твердо впевнені, що за два тижні ми повернемося. Такого почуття великої війни не було. Може, у когось було, але в мене, я зараз згадую свої думки. Ми думали, що повернемось.

К. К: Скажіть, будь ласка, а чому після Тернополя, Ви вирішили поїхати до Києва?

Г. Д.: Ми із чоловіком музиканти. У Тернополі для нас немає роботи. З Тернополя дуже багато дітей та студентів виїхали до Європи. Ми, коли приїхали до Тернополя, у Тернополі не було дітей. Ти можеш уявити місто без дітей. Тому що в перші дні війни почали вивозити хтось до Європи, хтось у села найближчі, бо боялися теж обстрілів. Чоловікові тут запропонували роботу Луганська академія, яка евакуювалася ще 2014 року. Він дуже добрий трубач. Йому запропонували роботу вкотре, потім йому запропонували у музичній школі і тут був наш син до від'їзду до Ізраїлю. Ну основна причина - це звичайно робота, бо там роботи не було.

К. К: Чи не думали Ви їхати за кордон?

Г. Д.: Ну, закордон не думали, тому що моєму чоловікові немає ще 60-ти років, йому буде у вересні. Наша донька, яка в Ізраїлі, вже давно в Ізраїлі, близько 20 років, у якої 6 дітей, 6 наших онуків. Вона мені казала: «Мама приїжджай», але залишити чоловіка у чужому місті, у стані війни. Я одразу сказала: «Діти, не ображайтесь, але я залишуся з татом». І знаєш, ось як я тобі сказала, це моя Батьківщина, це моя сім'я, моя Україна. Тут могила моїх батьків і я хочу тут залишитися.

К. К: Чи складно було адаптуватися в Києві, бо таки нове місто?

Г. Д.: Спершу було і зараз буває такі напливи. Було важко, бо він дуже великий після нашого Сєвєродонецька. Чоловік, коли побачив цей рух, кількість машин, сказав, що я ніколи в житті не вийду на вулицю, за кермом тут. Ну, поступово, поступово і важко було після Тернополя, бо ми там залишили друзів, з якими ми виїжджали. Були моменти, коли плакали, коли пили заспокійливе. Але поступово, потихеньку, знаєш. Якісь нові знайомства, якісь розумієш десь купити, де лікуватись. Тут же у Києві є теж величезний Хесед, мене теж вони підтримали. Я стала на облік і мені допомагають, і мені гуманітарку дають, і допомагають у сплаті за оренду, і психологічна допомога у них. Вони проводять дуже добрі курси психологічної допомоги. Отак якось, поступово адаптуємося. Тому що повертатися звичайно нікуди, бо місто окуповане. Наскільки там можна буде жити надалі. У нас там місто зруйноване на 80 відсотків.

К. К: Звідки Ви дізнавались новини про війну? Яким джерелам інформації Ви довіряли?

Г. Д.: Довіряла і Телеграм, і Фейсбук, і ті люди, які були там, приїхали від них. Як у всіх Інтернет, щось із телебачення якісь новини.

К. К:Чи змінилися Ваші ціннісні

орієнтири під час війни? Ось у мене, наприклад, змінилося ставлення до дому. Я його почала надзвичайно цінувати, особливо коли довелося також евакуюватися.

Г. Д.: Ти маєш на увазі свою малу Батьківщину?

К. К: Так.

Г. Д.: Не Україну загалом? Ну, ти знаєш, може тобі легше, бо твоє місто не окуповане. Я пам'ятаю, що в Тернополі, коли з моєю подругою, з якою, з її родиною евакуювалися, ми багато плакали і казали: «Хочу додому». І зараз зловила себе на думці, що я не говорю таке, що хочу додому. І одна з причин - це те, що його окуповано. Дехто мені каже, що ось там уже все відновлюється. Мені сам факт, що я приїду і там російські прапори, це для мене неприйнятно апріорі. Ми в 2014 році вирішили, ще тоді з чоловіком, що якщо буде окупація Сєвєродонецька і там буде росія, ми туди не повернемося. Я згадую, я люблю своє місто. Там залишилося дві квартири: наша та моїх батьків, і вони цілі. Я іноді прокидаюся і подумки йду своєю квартирою, тут у мене те, тут у мене се. Але через те, що його окуповано, я туди не повернуся.

К. К: Коли Луганська область буде звільнена від окупантів і повернеться до України, Ви поїдете до Сєвєродонецька?

Г. Д.: Ну, ми з чоловіком так вирішили, що як тільки звільнять наше місто, перше, що ми зробимо - це поїдемо туди і подивимося, чи можливо там жити. Так, ми повернемося.

К. К: А як налаштована єврейська громада?

Г Д.: Ну, ти знаєш, тут теж такі думки. Перші півроку всі тільки мріяли про будинок, і ми повернемося, ми повернемося. Але ж поїхало багато літніх людей, які досить літні. Це 80 плюс, 90 плюс. І я розумію, що вони навряд чи повернуться. Нині там наразі залишилося десять євреїв. Їх підходив Луганськ, звичайно. Вони до них їздять, надають якусь допомогу, вони привозять гуманітарну, рідко, але привозять. Але ще я пам'ятаю, коли це було можливо, їздили туди волонтери від єврейської організації, і я записувала відео і просила: «Виїжджайте. Буде тяжко». Але люди ухвалили таке рішення. Якщо хтось повернеться і почнеться відродження, то зрозуміло, що я підставлю своє плече.

К. К: Як вплинула російсько-українська війна на дотримання єврейських традицій?

Г. Д.: Там вплинуло в негативному сенсі, бо там єврейського життя нема. Якщо всі ці люди ходили до нас на свята, і вони знали, що завтра Песах, через місяць там Шавуот і ще. Ми давали багато єврейської літератури, єврейські календарі обов'язково на початку року надсилали, всякі святкові набори. Тобто, це все так було. Тепер там усе єврейське життя спустилося на рівень того, щоб отримати гуманітарку від Хеседа. Все, більше нічого там нема. По-перше, небезпечно, таки небезпечно досі. Там зараз і Лисичанськ обстрілюють і Рубіжне. Тут я дивлюся, що єврейське життя вирує. Ось я з вересня, починаючи Рош ха- Шана, Нового року єврейського. Усі свята тут відзначалися масово. У ресторані до 150 осіб. Хочу сказати, коли я сюди приїхала, тут уже годували людей, ми ж годуємо людей. Єврейська громада годувала Тероборону.

К. К: А тут велика Оболонська громада?

Г. Д.: Ну от Женя мені каже, що 600800 чоловік, близько 800 людей. І це лише Оболонська. А у кожному районі є своя громада. Тут дуже багато.

К. К:Чим займається Оболонська

єврейська громада?

Г. Д.: По-перше, вона веде єврейський спосіб життя. У нас тут щоранку молитви. У нас увечері уроки равин веде. Шабат зазначається, щоп'ятниці починається шабат. У суботу дві трапези, коли люди приходять, моляться. Він розповідає їм про тижневу главу Тори. Потім надається гуманітарна допомога, теж продовольчий набори, і одяг, і для дітей одяг, памперси, і гігієнічні набори. Це також дуже велика робота. Ну, тобто повноцінне єврейське життя. Хтось якщо потребує матеріально, є у нас зараз люди також матеріально надають допомогу. Була програма всім людям похилого віку окуляри були роздані. Я вважаю, що повноцінно як у нас, так і тут повноцінне єврейське життя.

К. К: Чи є тут школи, чи дитсадки для дітей?

Г. Д.: Є дитсадки, так. Ось на Оболоні є. Вони зараз улітку не працюють, вони роблять укриття, бо не мають притулку. Жінка, яка зараз на кухні допомагає, вона працює у єврейському дитячому садку. А так є звичайно єврейські школи. Зараз канікули. На мою думку, 144-та це тут у Києві єврейська, чи це у Дніпрі. Тобто є, так. Люди поступово повертаються. Багато, звичайно, поїхало, коли почалися тут активні, бо Київ теж добре так трясло. Багато поїхало, і жінок із дітьми. І зараз багато повертається поступово.

К. К: А чи багато з єврейської громади зараз у лавах української армії?

Г.Д.: Я знаю, що тут троє людей. Ось зараз із Луганська в Ірпені родина теж чоловік, двоє дітей маленьких, народилася під час війни дитина-хлопчик. У них тато зараз у ЗСУ. У нас одного члена нашої громади було поранено, ось привезли, чоловіки наші провідували.

К. К: Чи допомагаєте Ви тим, хто постраждав від російської агресії?

Г Д.: Ну, ми допомагаємо з чоловіком. Ми і перераховуємо гроші, і допомагаємо притулку, який зараз у Сєвєродонецьку залишився. Там залишилася жінка, у неї сто котів. Вона не змогла їх покинути. І ми перераховуємо гроші. Там є батько чоловіка учня, він там залишився. На картку перекидає гроші і він привозить корм для тварин. Я підтримую зв'язок з усіма членами громади. Якщо якісь потреби, то в мене є група. І я всіх вітаю із днем народження. І те, що я тут працюю - це внесок. Ми всі на своєму робочому місці, ми працюємо на перемогу, тільки на перемогу. Те, що ми віримо, що перемога буде - це вже внесок, я так вважаю, я так розумію.

К. К: Якщо порівняти 2014 та 2022роки, то який рік був для Вас важчим?

Г. Д.: Для мене важчим був звичайно 2022 рік, бо тоді я залишилася у своєму місті, ми виїхали на тиждень і повернулися, і все працювало, і ми пішли працювати, і всі учні були на місцях. Звичайно, для мене особисто війна вона з 2022 року, саме велика війна.

К. К: Чи змінилося Ваше спілкування з родичами, друзями після початку війни?

Г. Д.: Ну, я якось у Фейсбуці написала «Походу в мене немає родичів у росії», сама розумієш. Зі справжніми друзями, вони на моїй хвилі. Вони є патріоти, вони за Україну. Той, хто там лишився, вони мені не друзі. І тим більше, читаючи, що іноді там прослизає, що вони пишуть. А родичів у росії у мене не залишилося, хоч у мене там є родичі. Коли почали писати, що ви вісім років бомбили Донбас, я все зрозуміла. Нічого, що зробиш. Вони теж бояться, у них теж промиті мізки. Ти ж знаєш, ти розумієш все.

К. К: Що Ви зробите першим після Перемоги?

Г. Д.: Я довго плакатиму. Потім, мабуть, вип'ю келих коньяку. Перше, що я буду - це довго плакати. Ну а потім просто житиму. Я дуже хочу, щоби Україна перемогла, дуже хочу. Спочатку ми писали одне одному, що нап'ємось. А зараз я подрузі, яка в Тернополі говорю: «Іро, давай обіймемося і ридатимемо». Ось так багато крові, дуже багато жертв.

К. К: Це інтерв'ю буде зберігатись в архіві Центру усної історії Шевченкового університет. Щоб Ви хотіли сказати, побажати майбутнім слухачам, які будуть слухати Вашу історію?

Г. Д.: Я хочу, щоб люди любили свою Батьківщину. Що незважаючи ні на що, те, що зараз відбувається, те, що ми дізнаємося про якісь корупційні схеми, про якісь негарні вчинки. Україна в нас одна. І будь-якої іншої Батьківщини у нас не буде. Любіть Україну, вона незвичайна, у нас незвичайна країна і люди прекрасні.

К. К: Дякую Вам за інтерв'ю!

Размещено на Allbest.ru