Поширення радіо в першій половині ХХ століття

На початку ХХ ст. досягнення в галузі радіозв'язку були використані передусім у військовій галузі. Примітним є той факт, що флот Російської імперії отримав на озброєння радіообладнання вже 1900 року, тоді як британське адміралтейство замовило перші 32 радіостанції лише в лютому 1901-го. При цьому масове озброєння кораблів радіотехнікою було вирішене лише 1903 року.

У 1909-1910 роках у колишній Російській імперії, частиною якої була й Україна, домінував тип іскрових радіостанцій, у яких відповідно застосовували іскрові розрядники. Примітно, що прийом сигналів здійснювався лише з телефонної трубки за допомогою кристалічного детектора. Таке обладнання проіснувало без докорінних змін усю Першу світову війну. Однак тимчасова стабільність іскрової радіотехніки, досягнута до 1908-1909 років шляхом застосування багатократних та обертових розрядників, виявилася недовговічною. В історії радіо наставала епоха т. зв . незгасаючих коливань, перехід до яких став радикальним поворотом у розвитку радіозв'язку. Це вимагало створення дугових генераторів і, відповідно, машин високої частоти, що були спершу розроблені в Європі, а вже потім у США. У цей час розпочалося будівництво довгохвильових надпотужних радіостанцій з величезними антенами, котрі підвішували на 200-250-метрових щоглах і вежах. Будівництво таких станцій коштувало близько 5-10 млн рублів, і будувати їх спроможні були тільки великі електротехнічні підприємства. Іскрову техніку почали витісняти дугові та машинні генератори незгасаючих коливань.

У США експериментальні радіопередачі на початку ХХ ст. здійснювали винахідники Реджинальд Фессенден і Лі де Форест.

Уперше експериментальну передачу публічного виступу по радіо Фессенден здійснив 1900 року. Потім після винаходу ним генератора високої частоти він вирішив випробувати нову техніку у своїй майстерні в Бренд Рок (штат Массачусетс) напередодні Різдва 1906-го, пославши в ефір замість азбуки Морзе людський голос і музику. За три дні до експеримен- Лі де Форест ту він направив радіотелеграфні повідомлення на найближчі кораблі з проханням прийняти його послання в певний час. Оператори в навушниках почули у визначений час голос людини, соло на скрипці у виконанні винахідника, читання уривків з Біблії та вітання з Різдвом. 1910 року подібним чином Лі де Форест передав в ефір з нью- йоркського театру «Метрополітен» спів видатного оперного співака Енріко Карузо. Проте ні Фессенден, ні Форест не створили мовної станції з регулярною сіткою програм. Це сталося пізніше.

Радіопередача - це «окрема, завершена в організаційному чи тематичному сенсі частина радіопрограми, що вміщує звукове повідомлення і/чи матеріали, підготовлені й призначені для радіомовлення. Розрізняють радіопередачі: інформаційні, документально -публіцистичні, пізнавальні, науково-популярні, художні, музичні, рекламні» [121, 358].

У Франції перша експериментальна радіопередача прозвучала 1908 року з Ейфелевої вежі. Це була музика з платівок. Передачу також провів американський винахідник Лі де Форест, а чули її французькі військові радіооператори. Примітно, що ця подія увійшла в історію американського, а не французького радіомовлення.

Відмітною рисою розвитку світового радіозв'язку до 1919 року було прагнення держав організувати свої стратегічні системи дальності радіозв'язку. Так, у Російській імперії 1910 року проклали мережу стратегічного радіозв'язку, яка пов'язала Бобруйськ з узбережжям Балтики, Чорного моря та групою радіостанцій уздовж західного кордону. На Далекому Сході були побудовані радіостанції, що з'єднували Хабаровськ з Харбином, Владивостоком і Петро-Павловськом-на-Кам- чатці. Крім того, споруджували групу радіостанцій уздовж північного узбережжя Російської імперії. Передбачалося також будівництво радіостанцій у Москві для зв'язку з Баку, Ташкентом, Бобруйськом.

З іншого боку, передбачалось московські радіостанції поєднати з радіостанціями Кушки, містами україно-словацького кордону, Афганістаном і через Баку з Ашхабадом і Карсом. Зрештою, намічалося збудувати Транссибірську лінію радіозв'язку Москва - Хабаровськ зі встановленням ретрансляційних станцій у Красноярську та Читі. Деякі плани так і не були реалізовані (завадила Перша світова війна), однак чимало радіостанцій добудовували навіть під час воєнного лихоліття [17].

Система внутрішнього радіозв'язку Російської імперії була налагоджена достатньою мірою, однак відсутнім був зовнішній радіо- зв'язок з європейськими країнами. Міжнародні зв'язки обслуговували іноземні концесійні компанії дротового телеграфу Північноданської й Індоєвропейської групи, що входили до мережі британського світового кабельного зв'язку. До того ж, підготовка до війни вимагала організації власного прямого міжнародного радіозв'язку з майбутніми союзниками. Здійснити це завдання власними силами уряд Російської імперії був не в змозі. Позначилася відсутність власної науково-дослідної бази, яка б розвивала радіотехніку незалежно від іноземних фірм.

До 1916 року в радіотехніці колишньої Російської імперії відбувся кардинальний переворот, хоч на перших порах він був не примітний. Його суть полягала у винаході електронної лампи. Уперше електронну лампу запропонував ще 1904 року англійський учений Флемінг як прилад для детектування магнітних хвиль.

Справжні можливості для електронної лампи 1906 року відкрив лише американський інженер Лі де Форест.

Під час Першої світової війни на Тверській військовій радіостанції група військових радіоінженерів (В. Лещинський, М. Бонч-Бруєвич, П. Остряков) розпочали виготовлення радіоламп і приймачів з прийому незгасаючих коливань. Поява електронних радіоламп значно вплинула на розвиток дальності радіозв'язку.

В Україні перший цивільний радіозв'язок встановили за ініціативи О. Попова. Це сталося 30 грудня 1902 року на лінії Херсон - Гола Пристань (нині - районний центр Херсонської області).

Бездротовий телеграф через Дніпро між Херсоном

Проект пристрою бездротового телеграфу на лінії Херсон - Гола Пристань склав головний механік поштово-телеграфного округу одеський інженер-електрик Є. Бухгейм, який керував будівельними роботами і проведенням дослідів. З обох сторін зв'язку використовували іскрові передавачі. На Херсонщині цивільна радіостанція розміщувалася в будівлі поштово-телеграфної контори, у Голій Пристані - у державній приймальні. Обидві ці будівлі збереглися до нашого часу - на них встановлені пам'ятні дошки. Чому Попов обрав саме ці населені пункти, достеменних свідчень немає. Існує версія, що причиною стала активізація роботи на морському та річковому портах, де в той час посилився вантажопотік у зв'язку із закінченням роботи з поглиблення дніпровського гирла й будівництва судноплавного каналу, що з'єднав порт із морем.

Херсонська газета «Юг» тоді писала (№1183 від 18.04.1902): «Беспроволочный телеграф между Голой Пристанью и Херсоном, по сделанным расчетам, даст казне свыше 20.000 рублей экономии против устройства обходной линии и будет стоить всего 4000 рублей вместе с предварительными опытами на телеграфирование. К устройству электрических станций в Херсоне и Голой Пристани приступают в апреле. Применение беспроволочного телеграфа на Днепре имеет громадное значение для всего Юга России: оно открывает возможность установления телеграфного сообщения между берегами Черного моря и находящимися в пути черноморскими судами».

Утім радіостанція в поштово -телеграфній конторі Херсона проіснувала недовго. 1907 року через технічну недосконалість устаткування її демонтували. Фактично в Херсоні було здійснено не тільки перший радіозв'язок в Україні, а й запрацював перший у країні державний FM- мовник. реджинальд фессенден експериментальна радіопередача

Радіостанція - система електронних апаратів і технічних пристроїв, призначених для перетворення звукових коливань у радіохвилі або навпаки - радіохвиль у звукові коливання.

Основні вузли радіостудії: передавачі, приймачі, антенне обладнання, джерела електроживлення, допоміжні служби.

Радіостанції поділяють на передавальні, приймальні, передавально- приймальні [121].

Окрім Херсона, до 1917 року активно будували радіостанції в Харкові, особливо в період Першої світової війни. Туди перевели потужну радіостанцію з Могильова. Саме в Харкові з'явилися спеціалісти, які готували технічну базу. Згодом цю радіостанцію, за розпорядженням радянського уряду, перевели в одне з російських міст. При цьому обладнання харківської радіостанції використали для створення в Москві потужної радіостанції імені Комінтерну. Тоді голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) Григорій Петровський і керівник українського уряду Влас Чубар звернулися до харківських працівників з пропозицією своїми силами збудувати потужну радіостанцію для встановлення міжнародного зв'язку.

Побудувати нову радіостанцію вдалося. Вона запрацювала 17 січня 1921 року, передаючи та приймаючи повідомлення.

Однак фактично початок регулярного радіомовлення припадає на 1924 рік, коли в Харкові почали діяти 4-кіловатні радіостанції. Саме в цей час у Москві, Ленінграді й Казані розпочали радіопересилання через малопотужні передавачі. Перші потужні радіостанції були збудовані в Харкові та Києві 1925 року Московським акціонерним товариством для широкого мовлення по радіо. Згодом запрацювали радіостанції в Одесі, Дніпропетровську, Донецьку й інших містах [120].

Після Жовтневого перевороту 1917 року радіо використовували для політичної агітації. 2 грудня 1918 року Ленін підписав декрет, відповідно до якого передбачалось створити радіолабораторію в Нижньому Новгороді. Згідно з документом цю радіолабораторію з майстернями розглядали як перший етап організації в пролетарській державі радіотехнічного інституту, метою якого було об'єднати науково- дослідну, навчальну роботу та радіопромисловість. У названій лабораторії 1918 року було розроблено генераторні лампи, а до грудня 1919 - побудовано радіотелефонну передавальну станцію. Дослідні передачі цієї станції мали історичне значення в розвитку радіомовлення.

До 1920 року інженери Нижньоновгородської радіостанції (серед яких О. Шорін, В. Вологдін, В. Татаринов, Д. Рожанський, П. Остряков) розробили генераторні лампи з водяним охолодженням, до 1923-го - М. Бонч-Бруєвич довів їх потужність до 80 кВт.

Досліди, проведені в лабораторії в Нижньому Новгороді в 19211924 роках, показали, що передавач незначної потужності (50-100 Вт), працюючи на хвилі 100 м, може забезпечувати радіозв'язок протягом майже всієї ночі на відстані 2-3 тис. км. Виявилось також, що зі збільшенням відстані слід зменшувати довжину хвилі. Вивчаючи особливості коротких хвиль, М. Бонч-Бруєвич з 1923 року послідовно переходив на дедалі коротші хвилі. Як виявилось, дуже короткі хвилі (20 м і коротші) не лунали в Томську і Ташкенті вночі, але забезпечували цілком надійний зв'язок в інший час доби і в будь-яку пору року.

Більш довгі хвилі короткохвильового діапазону добре поширювалися взимку й тільки вночі, хвилі коротші - улітку, уночі, а від 25 м починались т. зв. денні хвилі.

Тож, як було з'ясовано вченими, 2-3 короткі хвилі могли забезпечувати практично цілодобовий зв'язок на будь-яку відстань. Задля збільшення дальності радіозв'язку професор лабораторії в Нижньому Новгороді В. Вологдін створив передавач високої частоти потужністю 50 кВт. Його встановили на Жовтневій радіостанції 1924 року й замінили іскровим передавачем. На цій самій станції 1929-го почав працювати передавач високої частоти потужністю 150 кВт.

Третього червня 1921 року під головуванням Леніна Рада праці та оборони обговорювала проект Постанови про встановлення в Москві вуличних гучномовців та організацію усної радіогазети. Постанова була ухвалена. 17 червня того ж року на шести площах Москви були встановлені гучномовці для передачі «Усної газети РОСТу» (РОСТ - Російське телеграфне агентство). Спочатку вона виходила чотири рази на тиждень, потім - щодня, згодом двічі на день - уранці і ввечері. Першими дикторами були А. Скавронський, А. Гурін, А. Цвіленов і А. Щагін. У кожному випуску радіогазети передавали урядові матеріали, короткі огляди подій внутрішнього та міжнародного життя, інформацію на економічні теми, повідомлення про досягнення науки й техніки, літератури і мистецтва, спортивну хроніка, фейлетони. Радіо- газету оформлювали вставками з частівок на злободенні теми, віршів, коротких оповідань, які читали актори театрів. Проіснувала радіога- зета до 1926 року [13].

Політичну спрямованість радіогазет досить повно характеризували вже їх назви:

• «Робітнича радіогазета»;

• «Червоноармійська радіогазета»;

• «Комсомольська правда по радіо»;

• «Радіопіонер» та ін.

По суті своїй це були радіопрограми точного, недвозначного, суворого адресного спрямування. У завдання організаторів входило не лише вирішення проблем підбору тих життєвих новин, які насамперед повинні були сприяти комуністичному вихованню населення й активізації його на виконання пропагандистських, освітньо-виховних та інших завдань: необхідно було ще й знайти таку форму передач, яка приваблювала й утримувала увагу аудиторії протягом усієї програми [23].

Радіогазета - це вид радіомовлення, передачі якого скомпоновані з матеріалів радіо в дикторському читанні (журналістському виданні); виконує функції інформування населення у вигляді коментарів, кореспонденцій тощо. Радіогазета була першою формою організації радіомовлення в СРСР, зокрема в Україні [121].

Перший випуск всеукраїнської робітничої газети «Пролетар» був переданий із Харкова 10 грудня 1926 року. Радіогазета «Пролетар» спочатку не тільки дублювала друковану, але й мало чим відрізнялася від неї: змістом, версткою, жанрами, манерою викладу матеріалу.

Читали радіогазету два диктори. Вона була оформлена двома музично-ліричними номерами та звучала в ефірі 22 хв. Штат радіога- зети складався з однієї людини. 1926 року були підготовлені й передані в ефір 4 випуски радіогазети. Передавалися вони у вільний від музичних передач час. У серпні 1927 року радіогазета відокремилася від однойменного друкованого видання, на базі якого її досі готували, і стала самостійним радіовиданням, прибравши назву «Радіо-Пролетар». Штат редакції зріс до чотирьох чоловік, їм допомагали 50 робкорів, які періодично надсилали до редакції дописи із заводів і фабрик. Радіогазети переважно незадовільно та із запізненням інформували населення про події [12].

У цей же час Московське радіо транслювало в ефір «Ранкову радіогазету РОСТу», що, на думку К. Вдовіної, стала чи не першою в СРСР літературною радіопрограмою, яка долучилася до естафети «художнього лікнепу». Так, «Ранкова радіогазета» №75 від 20.06.1925 знайомила слухачів з гумористичними оповіданнями О. Генрі, зокрема «Любов ділової людини». Літературним читанням (виконуваним театральними акторами) передував невеликий за обсягом авторський коментар [39].

Радіомовлення - це спосіб «передавання різноманітних звукових програм (мова, музика, шуми тощо) не обмеженій за розмірами аудиторії через ефір чи проводами. При радіомовленні передача ведеться перед мікрофоном, який перетворює звукові коливання в електричні імпульси, що, підсилюючись, подаються на передавач. Передавальна антена випромінює в ефір електромагнітні хвилі, які, своєю чергою, будучи прийнятими з ефіру приймальною антеною, перетворюються в ній на електричні сигнали й далі надходять до радіоприймача, котрий і відтворює у звуковому вигляді радіопередачі. Радіомовлення - важливий засіб зМі» [121, з58].

Проте в СРСР транслювання в ефір радіогазет тривало досить короткий період часу. «Уже 1932 року, - переконаний О. Шерер, - стало очевидним, що інформаційна радіослужба вимагає принципово нових організаційних, технологічних та естетичних рішень. Радіогазети, які продемонстрували на той час свою незначну емоційну, а отже, і смислову ефективність, спеціальним рішенням вищих партійних інстанцій були закриті, а їх творчі колективи - розформовані. Головну редакцію центральної радіоінформації зобов'язали організувати інформаційну службу таким чином, щоб передачі «Останніх вістей» та інших інформаційних випусків були б наповнені не тільки фактами, але й емоціями» [23, 108].

У другій половині 1920-х - на початку 1930-х років було досягнуто значних успіхів у галузі радіомовлення в Україні.

В Україні 16 листопада 1924 року було введено в дію Харківську радіомовну станцію (РВ-4), створену харківськими радіоспеціалістами Л. Жиронкіним, В. Лебрехтом, І. Луньовим, М. Дорожиним, що за потужністю посідала третє місце в СРСР.

До 1941 року найпотужнішою довгохвильовою радіостанцією УРСР була Київська (РВ-84).

Щодо роботи Харківської радіостанції, то 16 листопада 1924 року о 19.00 сигнал зі станції був переданий через вуличні гучномовці, з яких лунав голос техніка-диктора: «Алло! Говорить Харків! Всім! Всім! Всім! Працює перша на Україні радіотелефонна станція». Після позивних радіодиктора транслювався концерт за участі місцевих артистів і симфонічного квартету. Після завершення концерту, що тривав 22 хв, в ефір вийшла радіогазета «Пролетарій», де висвітлювались події міжнародного та внутрішнього життя країни. Із січня 1925 року радіомовлення Харкова стало регулярним.

7 листопада 1928 року вперше провели радіопереклик Москва, Ленінград, Харків, Мінськ, Баку й Тбілісі.

Радіопереклик - одна з форм інформаційно-публіцистичного мовлення, яка дозволяє встановлювати ефірний зв'язок між окремими особами, колективами, містами, країнами з актуальних питань.

Радіопереклики широко використовували у 1920-1930-х роках у радянському радіомовленні [121].

Саме з Харківської радіомовної станції до слухачів звертались письменники Остап Вишня, Павло Тичина, Володимир Сосюра й ін.

19 січня 1926 року по радіо вперше в Україні пролунала опера «Камінний господар», чим було започатковано регулярні трансляції (на українському радіо) театральних вистав.

Перша українська оригінальна радіодрама називалась «Uber alles» («Понад усе»). «Її автором і режисером-постановником, - пише І. Хоменко, - був штатний співробітник Всеукраїнського радіокомітету (ВУККРу) Олег Димінський. Передавали її кілька разів упродовж 1933 року (прем'єра 21 лютого) найпотужніша українська радіостанція РВ-4 з тогочасної столиці республіки Харкова. Тема п'єси актуальна й зараз: доля вченого-винахідника інженера Брауна в країні, яка потерпає від економічної кризи, конфлікт особистості й суспільства, драма незатребуваного таланту.

У програмі використовували передові, як на той час, режисерські прийоми, зокрема:

- поепізодний монтаж;

- трансляцію музично-звукового оформлення й акторської гри з різних студій.

Особливу увагу приділяли технічному та фонічному контролю вистави. Немає жодного сумніву, що 21 лютого 1933 року в національному ефірі прозвучав літературний твір чи театральна постановка, який, проте, не був пристосований до вимог радіо. Він не потребував коментатора, неодмінного тлумача тогочасних радіоверсій сценічних вистав. Обставини дії авторський текст не окреслював. Внутрішньо логічною і змістовною була також музично-звукова партитура» [22, 86].

16 лютого 1925 року в Москві відбулася трансляція оперної вистави, коли через Сокольницьку радіостанцію з Большого театру транслювали оперу «Євгеній Онєгін».

У радіотрансляції театральних постановок могли застосовувати й додаткові, спеціально відтворені шумові ефекти, які за вмілого використання дозволяли певною мірою компенсувати відсутність візуаль- ності.

На радіозаписи оперних вистав з часом стали активно залучати кращих виконавців країни, а іноді й провідних солістів оперних театрів світу, хоч радіотехніка перших років мовлення, на жаль, спотворювала звучання й голосів, і музичних інструментів.

З розвитком світової практики трансляції оперних вистав за допомогою радіо не тільки записували вже створені на театральній сцені постановки, але й організовували студійні записи кращих опер. Так розвивався т. зв. концертний метод запису й трансляції оперних спектаклів.

25 грудня 1925 року з Москви прозвучала перша радіоп'єса «Вечір у Марії Волконської», присвячена 100-й річниці повстання декабристів.

19 квітня 1927 року в радянському ефірі відбувся «Радіовечір», присвячений творчості Леоніда Леонова. Виступив спочатку сам письменник, а потім театральні артисти А. Горюнов і Д. Орлов: вони прочитали уривки з творів Леонова. Пізніше в такий спосіб відбулися радіо- вечори А. Серафимовича, Ф. Гладкова, В. Іванова, Д. Бєдного й ін.

На переконання І. Хоменка, принциповим для розуміння походження радіоп'єси є питання зв'язку між радіодрамою та драмою сценічною. Думка про те, що радіоп'єса є щаблем еволюції театральної п'єси, дуже поширена. Разом з тим, важко уявити театральну виставу початковою точкою еволюції такого напряму радіодраматургії, як поетична радіоп'єса (більшість поетичних радіоп'єс абсолютно не сценічні, не просто позбавлені тягаря театральних умовностей, а фізично не можуть бути «переказані» мовою зорових образів, рухів, послідовної дії). Також не буде коректним твердження, ніби епічна радіодрама виникла під впливом епічного театру Бертольда Брехта: власне «епічний театр» Б. Брехта народився вже в епоху «радіобуму», радіодрама- тургічна та сценічна творчість епічного театру розвивались паралельно.

При цьому твердження про те, що радіотвір є етапом у розвитку сценічного твору, зовсім не тотожне твердженню про те, ніби радіодрама залишилася драмою театральною, але певним чином модифікованою щодо нових технічних умов [22].

Примітним для радіопостановок стало те, що 1 травня 1927 року була передана постановка п'єси Б. Лавреньова «Вітер, або Повість про дні Василя Гуляєва», де вперше було використано звукові ефекти: шурхіт моря, шум дощу, завивання вітру, стукіт коліс поїзда, звуки кроків тощо [13].

У роботі «Радиовещание 1920-1930-х годов. К проблеме взаимного влияния немецкой и русской аудиокультур» О. Шерер вказує, що «звукотехніки Московського радіо та Будинку радіомовлення й звукозапису на вулиці Качалова, 24, який запрацював 1927 року, скрупульозно вивчали досвід німецьких колег для того, щоб не тільки в художніх програмах, а й в інформаційно-подієвих репортажах відтворювати в максимально можливому обсязі реальну атмосферу певної події, того, що відбувається на пленері, на промисловому підприємстві, на стадіоні, у театрі, концертному залі тощо. Поступово вони опанували комплекс тих звукових виражальних засобів, які дозволяли відновити біля мікрофона в студії атмосферу будь-якої життєвої події - від параду на стадіоні і до концерту у Великому залі Консерваторії» [23, 109].

У 1920-х роках радіомовлення активно освоювало монтаж, запозичуючи його основні принципи й прийоми в кінематографі. На переконання К. Вдовіної, монтаж відкривав безмежні можливості перед радіодраматургами.

З'являлися перші радянські радіоп'єси, в ефір виходили численні радіоадаптації класичної літератури. Радіокомпозиція виявилася надзвичайно зручною формою для «переосмислення» літературних текстів, зокрема, через призму комуністичної ідеології. Скорочення текстів іноді цілком спотворювали первісний зміст. Вільний монтаж епізодів, логічні й емоційні акценти при виконанні - усі ці засоби дозволяли вивести «потрібну» ідею практично з будь-якого твору [39].

У цей час на радіо починає формуватися професія режисера. Особливістю такої професії на радіо є те, що остаточної завершеності аудіотвір набуває у свідомості радіослухача, який домислює відсутні в ній візуальні компоненти, що суттєво позначається на специфіці режисерських засобів виразності.

1925-го на радянському радіо перші постановки здійснив Микола Волконський (зокрема адаптував для радіо п'єсу Ернеста Толлера «Новини Берліна»). Митець прийшов у радіорежисуру з Малого театру. На думку ж О. Шерера, М. Волконський - один із керівників радянського радіо другої половини 1920-х років, був автором перших радіоп'єс і радіокомпозицій в СРСР, а в колі професіоналів його, по праву, називали батьком радянського радіотеатру.

Московська версія «Новин Берліна» йшла з музикою, спеціально написаною саме для цієї радіовистави за п'єсою Толлера. Для звукового вирішення М. Волконський спочатку пропонував використовувати художній прийом, знайдений ним ще під час роботи над документальною радіокомпозицією «Подорож по Японії», основу якої склали однойменні нариси відомого журналіста Г. Гаузнера в читанні одного з найпопулярніших радянських акторів Е. Гаріна.

Кіноролі Ераста Гаріна у фільмах «Джентльмени удачі» і «Попелюшка»

Гарін багато й охоче співпрацював з Московським радіо та з радіостанцією імені Комінтерну: читав текст Гаузнера, і впродовж читання оповідань вмикалися патефони, встановлені перед кількома мікрофонами. Для кожного патефона була заздалегідь заготовлена звичайна пластинка, на якій були зафіксовані реальні звуки різних японських міст - Токіо, Кіото й ін. [23].

У середині 1920-х років радіомовлення в усьому світі вступило в найважливішу фазу розвитку - починається усвідомлення специфіки радіо не лише як засобу масової інформації, пропаганди, але і як галузі художньої творчості.

17 вересня 1922 року з Москви був переданий перший радіоконцерт, у програмі якого прозвучала народна музика. Він проходив у дворі Центральної радіотелефонної станції, був організований і зрежисо- ваний просто під антеною, оскільки в студії, що являла собою невелику кімнату, звук спотворювався, відбиваючись від стін.

7 листопада 1922 року до чергової річниці Жовтневого перевороту відбулося офіційне відкриття Центральної радіотелефонної станції, що отримала назву «Радіостанція імені Комінтерну». О 17 год виконанням «Інтернаціоналу» почалася передача святкового концерту, під час якого на вулицях Москви працювало перше пересувне радіо: на вантажному автомобілі були встановлені приймальна радіоапаратура та гучномовці [13].

Радіоапаратура - сукупність обладнання для передавання і прийому передач радіомовлення [121].

Примітна подія на радянському радіо відбулася 22 лютого 1923-го, коли на честь п'ятиріччя Червоної Армії з Москви передавали радіоконцерт, програму якого оголошували трьома мовами: російською, французькою та німецькою, а слухали його не лише в СРСР, а й за кордоном.

5 липня 1924 року радянське радіо вперше передало концерт художньої самодіяльності.

12 грудня 1924 року радіостанція московських профспілок так само вперше транслювала по радіо концерт симфонічного оркестру з Колонного залу Будинку спілок у Москві.

Концерт за заявками радіослухачів вперше вийшов в ефір 22 грудня 1929 року [13].

Проте з часом організатори перших радіоконцертів, зокрема в СРСР, зрозуміли, що поодинокі трансляції музичних творів невдовзі наскучать радіослухачам. З 1924 року на зміну епізодичним музичним радіоконцертам прийшла системна радіопередача «Радіопонеділок», що заклала підмурок радянського літературно-драматичного радіомовлення. Ця програма являла собою щотижневі трансляції із залу Большого театру, а також півгодинні студійні концерти, що складалися вже не з випадкового набору музичних номерів, а вибудовувалися тематично: це були цикли концертів класичної музики різних історичних епох, серії передач, присвячених музичному фольклору народів СРСР. Твори для концерту підбирали фахівці, зазвичай музикознавці. На радіо їх стали називати музичними керівниками. Вони ж виконували й функцію ведучого радіоконцертів. Перед кожним номером музичний керівник виступав з розгорнутим коментарем до виконуваного твору. Слухачі дізнавалися біографію композитора, особливості музичного стилю, його місце в історії музики. Таким чином, твір вводили в культурно - історичний контекст - і він сприймався значно глибше [39].

У першій половині 1930 -х років в СРСР почала формуватися професія диктора. 1932 року тільки-но створена Редакція центральної інформації на Всесоюзному радіо відразу ж провела набір у спеціальну дикторську групу, керувати якою, навчати й тренувати молодих дикторів були запрошені видатні майстри Московського художнього академічного театру - учні К. Станіславського і В. Немировича-Данченка. Першими наставниками професійної дикторської групи набору 1932 року стали В. Качалов і Н. Литовцева. Саме вони привнесли в радянську радіошколу необхідність і вміння «проникати» в характер і мислення

людини, яка першою дізнається про події у світі і, пропустивши їх через власне сприйняття, доносити інформацію до мільйонів людей.

У радянських дикторів не було права коментувати події. У їх розпорядженні були своєрідні позавербальні засоби виразності. Однак це була визначна професійна школа, яка дала радіомовленню Юрія Левітана, Володимира Герцика, Ольгу Висоцьку й багатьох їхніх колег, чиїми голосами радянське радіо багато десятиліть говорило з усією планетою [23].

У цей самий час у режисерську професію на радіо прийшли відомі актори Ераст Гарін (з театру В. Мейєрхольда) та Осип Абдулов (з театру-студії під орудою Юрія Завадського), які спочатку виконували ролі в радіопостановках Миколи Волконського.

Осип Абдулов стояв біля витоків

художнього радіомовлення для дітей і поставив на радіо близько 200 вистав, зокрема:

- «Кола Брюньйон» за повістю Р. Роллана;

- «Тартарен із Тараскона» за циклом романів А. Доде;

- «Піквікський клуб» за романом Ч. Діккенса «Посмертні записки піквікського клубу»;

- «Шинель» за однойменною повістю М. Гоголя;

- «Мальва», «Макар Чудра» за оповіданнями М. Горького й ін.

Ераст Гарін, працюючи як режисер на радіо, багато експериментував зі словом, його змістовою й емоційною наповненістю, використовуючи глибокі традиції акторів-читців. Серед режисерських робіт митця, що поклали початок жанру монодраматичноїзвукової вистави:

- «П'ятнадцять раундів» за романом А. Декуена;

- «Цусіма» за романом О. Новікова-Прибоя (де сам Гарін ще й виконував головну роль);

- «Моє відкриття Америки» за поетичними та прозовими творами В. Маяковського (вистава мала широкий успіх і її неодноразово повторювали в ефірі);

- «Я сам» - моновистава, побудована на автобіографії В. Маяковського;

- композиція «Париж» з музикою французьких композиторів.

Цікавим є той факт, що техніка радіопередач того часу була одночасно й примітивною, і складною. На радіо ще не використовували магнітну плівку, яка дозволяла б монтувати звуковий ряд і надовго залишати його у змонтованому вигляді для повторів у радіоефірі. Не було й перезапису, який би уможливив зведення воєдино всіх компонентів радіопередачі: мову, музику, шуми. Радіопостановка йшла безпосередньо в ефір, і всі її складові частини діяли самостійно, що вимагало бездоганної точності від усіх учасників. У разі ж якщо передача повторювалася, це відбувалося так, як повторюється спектакль у театрі.

На початку 1930-х років в Україні склалася сприятлива обстановка для народження та розвитку вітчизняної радіоп'єси. На думку І. Хо- менка, «вибухоподібне культурне піднесення (назване потім Розстріляним відродженням) збіглося в часі зі стрімким розвитком радіомережі. Програмна політика українського радіомовлення до 1934 року майже не обмежувала митців у творчих експериментах. За цих умов на хвилі всесвітнього “радіобуму” національна радіодраматургія не могла не з'явитися. І вона з'явилася, та доля її не була щасливішою за долю українського народу. “Націоналістична”, “хуторянська”, “куркульська”, “формалістична”, нарешті - “шкідницька”... Радіоп'єсу, затавровану в такий спосіб, не тільки заборонили і не просто викреслили з культурного контексту. Було докладено чимало зусиль, щоб стерти саму пам'ять про неї. Разом з тим, відомості, що збереглися, дозволяють зробити обґрунтований висновок про те, що національна оригінальна радіо- драма 1930-х років не була ані “куркульською”, ані “хуторянською”. Її ідейно-тематична спрямованість і форма нагадували скоріше кращі зразки європейського радіомистецтва (“акустичні фільми” Р. Леонгар- да, радіовистави А. Брауна), ніж класичну українську театральну спадщину (про яку радіомовлення тих часів теж, звичайно, не забувало)» [22, 84-85].

У вересні 1920 року британський журнал «Бездротовий світ» повідомив про передачі потужного радіотелефона, встановленого в місті Челмсфорді. Людську мову приймала радіостанція, встановлена на судні на відстані 1800 км, музику - до 2800 км.

Примітно, що експериментальне радіомовлення, яке називалося радіотелефонією, здійснював у Великій Британії Гульєльмо Марконі. Початок регулярному мовленню в Британії поклали шість фірм, що заснували приватну радіокомпанію «The British Broadcasting Company» (BBC), яка вийшла в ефір 15 грудня 1922-го. Мовлення фінансувалося за рахунок відрахувань від прибутків фірм, спонсорів, що платили за програми, а також абонентної плати. Реклама в ефірі була заборонена, хоча дозволялося спонсорувати програми та згадувати імена спонсорів в ефірі.

Радіокомпанія - це «творчо-виробнича організація, що здійснює радіомовлення. У сучасній Україні провідною такою структурою є Національна радіокомпанія України, яка веде мовлення на трьох загальнонаціональних наземних каналах на територію всієї країни та супутникові передачі для зарубіжної аудиторії» [121, 357].

Через п'ять років рішенням парламенту акції приватної компанії викупила держава. За королівською хартією було засновано громадську радіокорпорацію. Так 1 січня 1927 року відбулося друге народження BBC вже під назвою «British Broadcasting Corporation».

Термін бродкастинг (мовлення) стали застосовувати під час Першої світової війни. До того часу використовували такі поняття, як радіотелеграфія і радіотелефонія.

У Франції регулярне національне радіомовлення почалося на початку 1920-х років з Ейфелевої вежі, де розташувалася перша радіостанція. Протягом усієї історії розвитку французьке радіомовлення відрізняли високий естетичний рівень і жанрове розмаїття програм, турбота про національну культуру та французьку мову. Серед найбільш популярних були програми про французьких шансоньє, різноманітні кумедні ігри за участі куплетистів, дитячі передачі у вигляді вікторин, змагання умілих і кмітливих із врученням призів переможцям, літературно-драматичні радіокомпозиції і радіоспектаклі різних жанрів.

Радіокомпозиція - це вид передачі художнього радіомовлення, а також об'єднана спільністю теми, скріплена авторським текстом цілісність документальних записів, музичних, літературних і сценічних творів (чи їх фрагментів) [121].

Цікавим, на нашу думку, є той факт, що 30 березня 1935 року Всесоюзне радіо передало літературну композицію «Кола Брюньйон» (за романом Ромена Роллана) у режисурі С. Алексєєва з О. Абдуловим у ролі Кола Брюньйона. У переробці роману для радянського радіо брав діяльну участь сам автор Р. Роллан. Він написав для цієї передачі звернення до радянських радіослухачів «від товариша Кола з французької Бургундії» і сам прочитав його перед мікрофоном [13].

На відміну від інших країн світу, котрі разом з розвитком радіо проходили початкову школу грамотності й духовного формування, Франція розпочинала радіомовлення без підготовчого періоду, одразу спрямувавши радіомовлення в русло національної культури.

В історії французького радіо можна виділити два найбільш виразні і характерні пласти програм:

1) радіотеатр;

2) музичні передачі.

Постановчий, драматургічний елемент як специфічно радійний був основою багатьох програм радіо Франції [16].

У Німеччині радіомовлення було започатковане в кінці 1923 року і досить швидко перетворилося на загальнонімецький централізований державний інститут, що став опорою нацизму ще до приходу Гітлера до влади 1932-го.

За рік до того, як Гітлер отримав посаду рейхсканцлера з рук Гін- денбурга, він домігся для своєї партії вільного доступу в ефір.

Німецьке радіо кінця 1920-х років відрізняли високий професіоналізм інформаційних, публіцистичних, просвітницьких передач і пильна увага до акустичних можливостей радіо, його здатності відображати реальне життя у звукових образах. Цьому художньому завданню відповідали й найбільш прогресивні художньо-творчі технології того часу. Побудований у другій половині 1920-х років Берлінський радіобудинок, за свідченням фахівців, був одним з найкращих у світі за акустичними параметрами й технічним оснащенням.

Радіоефір - простір як середовище поширення радіохвиль.

Радіобудинок - це спеціально «обладнане приміщення, де функціонує комплекс творчих і технічних служб, що забезпечують процес радіомовлення (прямий ефір, запис, монтаж звуку на плівку, випуск готової передачі в ефір тощо)» [121, 355].

Німецькі журналісти та літератори, активно працювали на замовлення радіоредакцій, були захоплені пошуками нових форм радіоп'єси:

• поетичної (Г. Кессер);

• документальної (Е. Толлер, Р. Гунольд, Р. Леонгард та ін).

Радіоп'єса - художній твір, вибудований на драматургічній основі з використанням звуків мови, музики і шумів, здатних викликати в слухача зорові й акустичні асоціації. Радіоп'єсі притаманні чітка концентрація дії, тісний зв'язок окремих сцен, обмежене коло персонажів, монтажний принцип чергування епізодів, відносно короткий час трансляції. За допомогою монтажу радіоп'єса може відтворювати внутрішній стан героя (мрії, марення, внутрішні монологи, потік свідомості тощо) [16].

У цей час на німецькому радіо розвивається акустичний фільм - різновид документальної радіоп'єси зі справжніми звуками міста, заводу, приморського селища тощо. Саме тоді були закладені підвалини арт-акустики, що набула значного поширення у світовому ефірі 1990-х років [16].

У роботі «Художнє радіомовлення і рух до відкритого суспільства» І. Хоменко вказує, що радіоп'єса народилася в середині 1920-х років: 1924 року, якщо вважати автором першого досконалого радіодраматур- гічного твору «Небезпека», трансльованого ВВС, британця Р. Х'юза, або 1923 року, якщо допустити, що пріоритет належить рекламній програмі «Коли народжується кохання», трансльованій радіостацією WLW американського автора Ф. Сміта. Виникнення радіоп'єси, спонтанне та несподіване, стало однією із загадок теорії радіомовлення [22].

З радіо в різний час активно співпрацювали відомі письменники:

- Бертольт Брехт («Політ Ліндбергів» і «Допит Лукул»);

- Фрідріх Дюрренматт («Нічна розмова», «Експедиція "Вега"», «Аварія», «Двійник», «Сторінковий і національний герой»);

- Станіслав Лем («Місячна ніч», «Прийомні години професора Тарантога»),

- Макс Фріш («Бідерман і палії»).

Акустичний фільм (або радіофільм) - звуковий твір, написаний спеціально для радіомовлення. Характеризується специфічною драматур- гійною вибудовою, особливою естетикою. Автори, режисери і звукооператори радіомовлення при створенні акустичного фільму широко використовують виражальні можливості звуку (мову, шуми й музику), досягаючи високої емоційності й глибокої виразності. Класичним зразком акустичного фільму стала радіоінсценізація роману британського пись- менника-фантаста Герберта Уеллса «Війна світів», здійснена 30 жовтня 1938 року американською радіокомпанією ВС8 [121].

Радіожурналіст - це «професійний творчий працівник, який спеціалізується на підготовці передач і програм для радіомовлення» [121, 356].

Досвід німецьких радіожурналістів і радіодраматургів набуває широкого розвитку в різних країнах. Наприклад, п'єса Е. Толлера «Новини Берліна», в основі якої лежить поєднання інформаційних матеріалів новинного характеру та традиційної театральної п'єси, була поставлена майже одночасно в Берліні, Москві, Нью-Йорку й інших великих містах [16].

Френк Конрад

Піонером регулярного радіомовлення в США став інженер компанії «Вестінгауз» Френк Конрад, який відкрив першу ліцензійну мовну станцію в Пітсбур- зі 2 листопада 1920 року. По суті, раніше й не могло бути повноцінного радіомовлення, оскільки відсутньою була радіоіндустрія, що з'явилася до 1921 року.

Технічною основою масового радіомовлення США стала Радіо- корпорація Америки, утворена 1919 року, задумана як всеосяжний монополіст радіовиробництва та радіомовлення.

Давид Сарнов, один з провідних діячів корпорації, проголосив радіо безприбутковою організацією на зразок бібліотеки чи музею. У США заговорили про нього ще 1912 року, коли 21-річний радист Сарнов прийняв сигнали з «Титаніка», а потім три дні без перерви приймав і записував імена пасажирів, що залишились живими, передані кораб- лями-рятувальниками. Сарнов запропонував фінансистам і промисловцям вкласти кошти в нове підприємство. Однак ніхто не відгукнувся. Станції звернулися до слухачів за внесками, але також не знайшли підтримки. Не мало шансів на успіх і запровадження абонентної плати за прикладом Великої Британії. Проте радіомовлення США обрало комерційний шлях.

Бурхливе будівництво нових станцій в 1920-х роках, стрімке виробництво приймачів активізувало питання про програмну централізацію, створення мереж станцій. Перші спроби в цьому напрямі зробила американська телеграфно-телефонна компанія 1922 року. Її 26 мовних станцій були пов'язані спільними програмами. Але справжня історія національних мереж почалася 9 вересня 1926 року з утворення на базі Радіокорпорації Америки мережі «National Broadcasting Company» (Ен-Бі-Сі).

27 січня 1927 - дата народження «Columbia Broadcasting System» (Сі-Бі-Ес). 1934-го з'явилася «Mutual Broadcasting System» (Ем-Бі-Ес) і того ж року - «American Broadcasting Company» (Ей-Бі-Сі). Ці гіганти тривалий час задавали тон в електронних ЗМІ США.

Примітним є той факт, що програмна концепція американського мовлення першої третини ХХ ст., а саме:

• виключно комерційне мовлення;

• культ позитивної естетики;

• заборона проблемних передач

- призвели до відставання радіодраматургії США від європейської майже на десять років.

Навпаки, «відмова від комерціалізації радіо, усвідомлення куль- туротворчих завдань нового комунікативного засобу перетворили Велику Британію у світового лідера в галузі оригінального радіомистец- тва» [22, 84].

У Японії радіомовлення стартувало 22 березня 1925 року. У цей день у Токіо були здійснені експериментальні радіопередачі, що підготували ґрунт для створення регулярного мовлення. Регулярний вихід в ефір радіо датують 12 червня 1925 року. Японський уряд надав радіостанціям статус безприбуткових приватних організацій, що існують за рахунок абонентської плати. Незалежне на словах японське радіомовлення насправді було підпорядковане досить жорсткій цензурі. Примітно, що міністр комунікацій виступав головним цензором програм і міг знімати та призначати керівників мовлення на свій розсуд.

20 серпня 1926-го була заснована Японська мовна корпорація (Ен-Ейч-Кей), що об'єднала в єдину мережу радіостанції трьох японських міст - Токіо, Осака, Нагоя. Поступово вона розширила свою діяльність на всю країну. З ростом популярності радіо збільшувалась кількість станцій і власників приймачів.

На зорі японського радіомовлення важливе місце в сітці програм посідали художньо-драматичні передачі. Крім радіопрограм, що розігрували в студії, чимало було прямих трансляцій з театрів. Японське радіо розвинуло власну традицію мовного мистецтва, коли один і той самий актор читав і грав драматичну історію. У цей час популярним стало читання романів по радіо. Крім того, значної популярності швидко набули радіоспектаклі й аудіоп'єси, що виникли разом з появою перших радіопередач 1925 року.

Оригінальна радіоп'єса (радіодрама) передбачає драматичний сценарій аудіовізуальної (позбавленої зорових компонентів) вистави, написаний з урахуванням особливостей утворення звукового образу та закономірностей сприйняття інформації по акустичному каналу.

На думку І. Хоменко, «досі не існує єдиної думки, чи вважати оригінальними радіосценарії, у яких використовують окремі мотиви певної книги, кінофільму або театральної п'єси, але докорінно змінено форму та зміст первинного тексту, втрачено притаманні йому художні особливості, стиль, мову, суму ідей. Подібні твори є “проміжною ланкою” між оригінальними й адаптивними творами (до останніх належать інсценізація, ефірна адаптація сценічної вистави, студійна постановка п'єси, написаної для театру)» [22, 74].

Історія радіомовлення в Австралії спирається на чотири ключові дати:

1) 22 вересня 1918 - було прийнято радіотелеграфне повідомлення з Великої Британії;

2) 13 серпня 1919 - у Сіднеї відбулася демонстрація радіотеле- фона для Королівського товариства Нового Південного Уельсу;

3) 1921 - у Мельбурні прозвучала перша експериментальна передача, радіоаматори почули концерт в ефірі;

4) 13 листопада 1923 - відбулося офіційне представлення австралійського радіомовлення населенню: радіостанція в Сіднеї відкрила регулярні передачі.

Австралійські радіослухачі спочатку платили абонентську плату конкретній станції: про це подбали держава й промисловці, випускаючи приймачі з фіксованою частотою. Принцип фіксації не виправдав себе та через рік був скасований.

1924 - Міністерство пошт Австралії запровадило нові правила діяльності радіомовлення. Станції були розбиті на дві категорії - А і В. Для станцій першої групи джерелом доходу визначали абонентську плату, для другої - рекламу. Ліцензії на мовлення видавали терміном на п'ять років. Пізніше ці дві групи отримали, відповідно, назви «національна» і «комерційна».

В історії світового радіо період до 1927 року вважають першим етапом формування у світі комерційного радіомовлення, коли радіо використовували переважно як можливість передати інформацію за допомогою електромагнітних хвиль.

В ефірі переважно звучала класична музика, читали історичні драми, що взагалі не приносило сподіваних фінансових дивідендів і не могло бути достатньо прибутковим.

Другий період в історії світового радіо (т. зв. золота ера радіо) було започатковано 1928 року, коли радіо почало розважати слухачів: актори озвучували пригодницькі оповідання, готували скетчі й аудіо- комікси, що дозволило говорити про радіомовлення як про певний вид бізнесу.

Розпочата 1928 року уже під керівництвом Народного комісаріату пошт і телеграфів СРСР радіофікація України відбувалася переважно з використанням релейної системи, тобто шляхом будування радіовузлів і подальшої ретрансляції дротами до підключених репродукторів- гучномовців.

Панівний в інших країнах ефірний метод встановлення радіоприймачів використовували мало. Ефірні радіоприймачі виготовляли в незначній кількості, переважно для урядових і партійних установ і осіб.

Кількість ефірних радіоприймачів почала збільшуватися лише під кінець 1930-х років, коли були вдосконалені засоби заглушення радіопоси- лань з-за кордону та коли розпочалось виробництво ефірних приймачів, які були придатні лише для слухання радянських радіостанцій.

Тривалий час (майже до середини 1950-х) головним засобом радіомовлення в СРСР (зокрема в Україні) у робітничих кварталах міст і по селах були радіовузли й трансляційні радіоточки з репродукторами. Власні ефірні радіоприймачі треба було реєструвати в міліції.

Радіовузол - це комплекс апаратури для здійснення радіозв'язку та передавання радіомовних програм радіотрансляційною (проводовою) мережею.

Радіоточка - установка для приймання передач проводового радіомовлення. Цей спосіб радіотрансляції започаткували в СРСР наприкінці 1920-х років і набув свого найбільшого розвитку до середини 1980-х. 1990 року в Україні було 16,8 млн радіоточок [121].

Цікавим є факт, що в США в період між 1930 і 1938 роком кількість радіоприймачів зросла на 100%, і до кінця десятиліття радіо стало майже всеосяжним: приймачі мали 91% міських сімей і близько 70% - сільських.

Радіоприймач - електронний апарат для приймання радіопередач з ефіру [121].

Електрифікація аграрних районів, яку активно проводили в роки правління президента Ф. Д. Рузвельта, сприяла швидкому зростанню аудиторії радіослухачів в американській глибинці. Проте слід зазначити, що справді всеамериканською радіоаудиторія стала лише в 1950-х, коли радіоприймачі були вже в 95% будинків.

Доступність радіо, можливість охоплення передавачами найма- совішої аудиторії сприяли розвитку уявлень про радіомовлення як про новий громадський інститут. Прибічники просвітницьких поглядів на соціальну роль журналістики не без підстав вважали, що призначення радіо може бути набагато ширшим за вузькі комерційні рамки, що орієнтують мовців переважно на розвагу аудиторії та поширення реклами.

Численні ентузіасти радіо в різних країнах світу бачили майбутнє радіомовлення як альтернативу комерційній пресі, засобу освіти та поширення знань, боротьби проти неуцтва, задоволення різноманітних громадських інформаційних потреб.

Прагнення створити службу радіомовлення, вільну від комерції,

від впливу рекламодавців і прямого урядового втручання в редакційну діяльність утілилося в моделі Британської телерадіомовної корпорації (Бі-Бі-Сі) - самоврядній організації, що фінансується за рахунок абонентських зборів з власників радіоприймачів.

Згідно зі Статутом не охоплення населення

радіо Бі-Бі-Сі покликане забезпечити загаль- Великої Британії мовленням і якісним інформуванням, сприяти освіті, відпочинку та розвагам британців. У низці країн світу радіомовлення розвивалося на основі державного фінансування та під контролем державної бюрократії, що поширювалося й на редакційну програмну політику.

У Франції 1932 року було проголошено державну монополію на радіомовлення, однак з допуском в ефір обмеженого числа приватних радіостанцій. У цей час на французькому радіо розвивається радіотеатр. Невичерпним джерелом французького радіотеатру були вітчизняна історія, вітчизняна та світова класика.

У серпні 1930 року постановою Ради Народних Комісарів УРСР було створено Всеукраїнську радіоуправу з підлеглими їй радіоцентром Автономної Молдавської РСР і місцевими радіоцентрами. 1932-го Всеукраїнську радіоуправу перейменували на Всеукраїнський комітет радіофікації та радіомовлення при Раді Народних Комісарів (РНК) УРСР (з 1938 р. скорочено - Український радіокомітет). Цей комітет одержував інформацію від Радіотелеграфного агентства України (РАТАУ). Як допоміжна установа було створене 1930 року з місцевих товариств друзів радіо республіканське Радіотовариство України. 1930 року діяв також Комітет сприяння радіофікації та радіоаматорству при Центральному комітеті комсомолу України. Цього ж року було започатковано журнал «Радіо», присвячений новинам і проблемам радіотехніки, радіомовлення та радіоаматорства [120].