Поширення радіо в першій половині ХХ століття

1933 року в Москві радіостанція імені Комінтерну досягла потужності 500 кВт й тимчасово випередила за проектною потужністю американське і європейське радіобудівництво.

На черзі стояло здійснення прямого радіозв'язку із Сибіром, Далеким Сходом, Західною Європою, США.

10 травня 1937 року відбулася перша трансляція по радіо вистави. З МХАТу безпосередньо транслювалася вистава «Анна Кареніна». На думку І. Хоменка, саме радіовиставі належить особливе місце в системі оригінального художнього мовлення. Її вважають вищим продуктивним досягненням радіо, формою творчої діяльності, у якій специфічні якісні риси акустичного мистецтва втілилися найповніше [22].

Всеволод Мейєрхольд

Роботою на радіо захопився і видатний театральний реформатор В. Мейєрхольд. У художньому радіомовленні митець прагнув визначити головні принципи організації емоційного середовища радіопостановки, окреслити основні принципи співтворчості режисера й актора в студії перед мікрофоном, знайти провідну, єдину інтонацію твору, досліджував протиставлення та поєднання ритмічних основ літературного тексту, мови виконавця, музики та заданого ритму шумів. Режисер вів активні пошуки в галузі звукового відображення дійсності, розробляючи прийоми оптимального поєднання слова, музики і шумів, намагався виявити основні акценти, точки можливого перетину.

1934 року майстрові було доручено готувати радіопрограми до Всесвітнього театрального фестивалю, який мав проходити в Москві. 1938 року в радіоефір вийшла вистава В. Мейєрхольда «Русалка» за драмою О. Пушкіна. «Гарна радіовистава, - переконаний І. Хоменко, - запам'ятовується на роки, оскільки акустичне мистецтво має свою специфіку впливу на свідомість і підсвідомість людей, свої соціальні функції, не тотожні функціям телебачення. Адже звук з репродукторів перетворює камерне на Вселенське, локальне - на безмежне, швидкоплинне на таке, що взагалі руйнує перепони часу» [22, 308].

5 березня 1940 року Всесоюзне радіо вперше провело радіопо- дорож «По театрах і концертних залах», здійснивши огляд вистав драматичних і оперних театрів, а також концертів [13].

У той час програми українською мовою були обмежені за змістом і за часом. 70% мовлення українського радіо складали передачі, що забезпечували політосвіту й агітацію. Програма Харківського радіо, окрім т. зв. «радіогазет» (робітничої, селянської, комсомольської, піонерської й ін.), складалася з доповідей, бесід, останніх новин, повідомлень зі з'їздів і нарад. На мовлення, пов'язане з культурою та мистецтвом, припадало всього 3-4 год з 18 год щоденної роботи.

У Німеччині з приходом 1933 року до влади Гітлер отримав у своє розпорядження радіо як добре розвинений засіб масової інформації й дуже швидко перетворив його на інструмент агітації та пропаганди.

З усіх засобів впливу на маси Гітлер віддавав перевагу радіо. Для фюрера слово, що звучало, було важливіше за друковане. Виступи Гітлера по радіо не вкладались у певний жанр. До того ж, неможливо було уявити Гітлера, що сидить перед мікрофоном у радіостудії, веде задушевну бесіду й відповідає на запитання слухачів. Його стихією була не радіостудія, а величезний зал, заповнений вщерть людьми, оснащений мікрофонами. Істеричні крики фюрера перепліталися з ревом збожеволілого від його промов натовпу. Міністр пропаганди Геббельс визначив радіо як найбільш важливий і надійний інструмент маніпуляції народом.

Крім того, провідне місце в нацистському радіомовленні посідали масовані, добре підготовлені пропагандистські кампанії. Наприклад, при підготовці референдуму жителів Саарської області щодо входження до складу Німеччини (січень 1935 р.) за рік до голосування керівництво нацистської партії створило спеціальний центр пропаганди, який накрив Саар і жителів Німеччини цілою лавиною радіопрограм. Протягом року по німецьких станціях пройшли 40 тематичних передач під загальною назвою «Наш Саар», 6 передач «Час нації», присвячених Саару, 22 спеціальні програми на цю тему, репортажі з мітингів з виступами Гітлера та його намісника в Саарі Геббельса, 70 політичних бесід, 63 економічні бесіди, 77 передач для школярів, 49 передач «Час юнацтва», 25 радіоп'єс, 16 хорових виступів, 15 політичних інтерв'ю, 12 радіоподорожей по саарських містах, 125 репортажів і круглих столів, 25 передач на іноземних мовах про Саар як невід'ємну частину Німеччини. У результаті жителі Саару проголосували за приєднання до Німеччини.

Радіостудія - це «спеціально обладнане в будинку радіопримі- щення, звідки ведуть передачі в ефір чи на запис. Має добру звукоізоляцію, радіоапаратну з мікшерським пультом, систему мікрофонів.

За призначенням радіостудії поділяють на мовні, розраховані на передачу інформації диктором чи за участі однієї-двох осіб, середніх розмірів (для камерних концертів) і великі (для виступів великих художніх колективів)» [121, 360].

Радіомовлення в нацистській Німеччині контролювали три підрозділи: керівництво нацистської партії, Міністерство пропаганди та відділ культури рейху. Геббельс був керівником усіх трьох.

26 радіостанцій представляли інститут загальнонімецького мовлення - Велике німецьке радіо. Політичні програми та виступи фюрера йшли синхронно по всіх станціях. Тільки певні програми (для фермерів, дітей, а також передачі культурного характеру) передавали на регіональному рівні та відображали провінційні відмінності в допустимих межах. Місцева станція могла собі дозволити трансляцію легкої інструментальної музики, тоді як по центральній, берлінській, звучала тільки симфонічна. Джаз був заборонений на радіо. Примітно, що були заборонені як релігійні, так і атеїстичні передачі.

Особливу увагу в німецькому радіомовленні 1930-х років приділяли організації аудиторії. Нацисти організували загальнонімецьку кампанію під гаслом «Кожен громадянин країни - радіослухач». Велася активна робота з колективного прослуховування радіо в громадських місцях і на підприємствах. Вживали рішучих заходів, щоб уберегти німців від іноземного мовлення. Для цього з 1933 року стали випускати нові типи приймачів для колективного слухання:

• народний приймач;

• приймач німецького народного фронту.

Ці апарати не дозволяли приймати закордонні станції. Приймач, призначений для масового слухання, уперше з'явився 1933 року в Німеччині під назвою «Камерад». Він міг обслуговувати аудиторію до 500 людей. Спеціальні короткохвильові приймачі випускали тільки дві фірми - «Телефункен» і «АЕГ». Вони призначалися, як було зазначено в рекламному прейскуранті, для німців, які перебували за кордоном.

На 1 липня 1939 року німецька аудиторія мала трохи більше 15 млн радіоприймачів, через два роки їх кількість збільшилася ще на один мільйон. Тільки США перевершували Німеччину за кількістю радіоприймачів [16].

Своєрідність електронних ЗМІ Канади за їх організаційною структурою полягає в тому, що потужна впливова національна мережа - Канадська мовна корпорація (СВС) - це сплав громадських і приватних радіостанцій (вона містить у собі й телебачення). Перша радіостанція Канади розпочала мовлення в Монреалі 1918 року. 1932-го утворилася радіомовна організація - предтеча СВС. Офіційно СВС було засновано 1936 року.

1930-1940 роки прийнято вважати «золотим» періодом радіо США.

Урядовим регулятором електронних ЗМІ США стала Федеральна комісія зв'язку, утворена 1934 року.

В означений період американські радіомережі транслювали симфонічні концерти, драматичні й оперні вистави зі знаменитих театрів. Ен-Бі-Сі заснувала свій Симфонічний оркестр під орудою Артуро Тос- каніні: радіослухачі вимагали «живу», а не «консервовану» музику з платівок. В американському радіоефірі відбулись дебюти оркестрів Пола Уїтмена, Лоуренса Уелка, Вінсента Лопеса, Гая Ломбардо.

Напередодні Другої світової війни класичну музику витіснили популярні ритми Бенні Гудмана, Оззі Нельсона, Томмі Дорсі. Розважальні ж шоу досягли піку популярності завдяки Бобу Хоупу, Джеку Бенні, Фреду Аллену та Джиммі Дюранте.

Радіомережі створювали блискучі радіоп'єси й комедійні серіали, наприклад «Голдберг» - про єврейські сім'ї з Манхеттена. Цей серіал тримався в ефірі з 1929 до 1946 року.

Денні серійні драми, призначені для домогосподарок, просочені сльозами розчулення і насичені «пінистою» рекламою виробників миючих засобів, отримали назву мильних опер.

«Мильні опери», що пропонували цілий набір емоційних потрясінь, розрахованих переважно на жіночу аудиторію, зародились на американському радіо. За своєю жанровою природою означений радіожанр, походив із «жіночих» романів. Розвиток «мильної опери» на радіо й телебаченні був пов'язаний з розподілом на чотири групи:

1) кримінальні мотиви;

2) соціальні питання;

3) медичні теми;

4) романтичні й матримоніальні мотиви (кохання, якому щось загрожує, розлучення і примирення подружніх пар, майбутнє одруження).

Примітно, що поступово коло рекламованих товарів вийшло за межі миючих засобів у царину косметики, кулінарних виробів тощо. Незмінним залишалось одне: товари, як і передачі, що їх рекламували, були адресовані передусім жіночій аудиторії, в основному домогосподаркам, оскільки їх слухання було легко суміщати з домашньою роботою [42].

Колосальною подією в історії радіо стало 30 жовтня 1938 року, коли мережею Сі-Бі-Ес пройшла радіопостановка «Вторгнення з Марса» (режисер Орсон Уеллс, за романом Герберта Уеллса «Війна світів»). Імітація живого репортажу з місця подій про захоплення марсіанами Нью-Йорка та просування їх у штат Нью-Джерсі викликала масову паніку в країні. Радіослухачі не прислухались до неодноразових нагадувань в ефірі про те, що це лише художня радіопрограма, і все, про вона розповідає, фантастика. Такий феномен впливу радіо на психіку людей став предметом багатьох досліджень у галузі соціології, психології та журналістики.

З 1930-1940-х роках радіо США перетворилось на могутній інструмент політики. Справжнім тріумфом для президента Франкліна Делано Рузвельта стали його радіобесіди зі співгромадянами «Біля каміна». Крім того, прикладом переконувальної сили радіо під час Другої світової війни став феномен Кейт Сміт. Популярна співачка провела радіомарафон зі збору коштів для фронту. Вона перебувала біля мікрофона протягом 18 год і вмовляла співгромадян пожертвувати гроші на розгром ворога. Кейт Сміт вийшла зі студії, втративши голос, але громадяни США, дослухавшись до закликів естрадної зірки, надіслали 39 млн доларів.

До 1931 року гаслом мовлення Японії були слова: «Люди передусім». З ростом мілітаризму, після вторгнення Японії в Маньчжурію, це гасло змінилося іншим: «Держава передусім». Військові стали відігравати домінуючу роль і в радіомовленні. Ефір заполонили політичні й ура-патріотичні програми [16].

У другій половині 1930-х років програми радіостанцій в УРСР були доповнені музичними пересиланнями та літературно-драматичними передачами, а також окремими пересиланнями для дітей і молоді.

У 1930-х роках в Україні 30-40% ефірного часу обов'язково приділяли транслюванню московських пересилань на радіомережу УРСР, а також пересиланню з Москви російською мовою 12 разів на добу останніх новин.

Цікавим упровадженням у радянське, зокрема українське, радіомовлення цього часу стали радіопереклики, які згодом назвали радіомости. Вони допомагали налагоджувати пряме ефірне спілкування представників різних виробничих колективів, які змагалися між собою. Люди збиралися в заводських клубах, червоних куточках, просто в цеху, де брали участь в обговоренні. Радіомости дозволяли учасникам спільно вирішувати назрілі господарські проблеми, обмінюватися досвідом тощо.

Радіоміст - це «радіомовлення у формі ефірного зв'язку двох чи кількох аудиторій, у ході якого обговорюють актуальні питання» [121, 357].

Типовими для 1930-х років стали радіосуди, що транслювали із залів судових засідань.

У 1930-х роках Львівське радіо здійснювало окремі україномовні радіопрограми, які були нерегулярними та досить обмеженими в часі (15-30 хв). Зазвичай, у неділю та на великі християнські свята передавали богослужіння з українських церков. Із середини 1930-х років було започатковано радіомовлення українською мовою для населення Закарпаття. У межах чехо-словацьких пересилань з Кошице двічі на тиждень (з 1934 р. - 5 разів) звучали 15-хвилинні передачі. 1934 - радіожурнал «Прага» увів щоденні радіопересилання для Закарпаття. У часи карпатсько-української державності пересилання українською мовою передавалося з Банської Бистриці на Словаччині. З 1939 року діяла короткохвильова радіостанція в Хусті.

Під час Другої світової війни у 1939-1941 роках українське населення західних земель обслуговували радянські радіостанції у Львові, Станіславові й Тернополі. За німецької окупації західних українських земель (1941-1944) діяла німецька радіостанція у Львові (транслювалися 30-хвилинні україномовні програми тричі на тиждень).

З початком Великої Вітчизняної війни опівдні 22 червня 1941-го в ефірі пролунало звернення радянського уряду до всіх громадян, з якого слухачі дізналися, що «без оголошення війни німецькі війська напали на СРСР» [17].

Перші відгуки на це звернення інформаційна служба Українського радіо подала вже через кілька годин після його передачі. Вони містилися у випусках «Останніх вістей». Того дня випуски новин лунали з Одеси, Дніпропетровська, Харкова, Донецька й інших обласних центрів. Таким чином, уже в перший день війни виявилася перевага інформаційного мовлення - його оперативність.

На відміну від республіканських газет, перші номери яких вийшли лише 24 червня, радіо перебудувало свою роботу на воєнний лад практично за кілька годин.

7 листопада 1941 року по радіо транслювали репортаж про парад радянських військ на Красній площі в Москві. Вели репортаж В. Гончаров, В. Синявський, М. Потапов, А. Фетисов (оператор А. Спаський).

16 листопада 1941 року Центральне радіо організувало редакцію фронтового мовлення, що готувала передачі, які виходили в ефір під назвою «Говорить фронт!»», присвячені бойовим діям Червоної Армії. Передачі складалися з оперативних повідомлень і репортажів кореспондентів «Останніх вістей», які перебували на найважливіших бойових ділянках.

5 березня 1942 року Всесоюзне радіо транслювало з Куйбишева перше виконання Сьомої симфонії Д. Шостаковича. Перед виконанням виступив сам композитор, розповівши про роботу над симфонією, її характер і зміст.

29 березня 1942 року вперше в Москві силами об'єднаного оркестру Большого театру СРСР і Всесоюзного радіо під орудою С. Самосуда виконували Сьому симфонію Д. Шостаковича. Концерт транслювали радіостанції Великої Британії та США. Цю саму симфонію виконував 9 липня 1942 року в оточеному фашистами Ленінграді оркестр під керуванням К. Еліасберга з трансляцією на вуличні репродуктори [13].

У роботі «Художественное радиовещание в отечественной культуре: традиции и современность» К. Вдовіна пише: «Під час війни радіохвилі часом виявлялися чи не єдиною сполучною ланкою між частинами величезної країни, як це було, наприклад, з блокадним Ленінградом. Проводи місцевої радіомережі й чорна тарілка репродуктора часто-густо були не лише єдиним засобом інформації, а й останнім доступним джерелом художніх вражень для змучених війною і стражданнями людей на фронті і в тилу. Війна відкинула радіомовлення назад як у технічному, так і у творчому плані. Але в історію радіомовлення в роки Великої Вітчизняної війни були вписані такі сторінки, які варті багатьох найвищих творчих досягнень. Як, за якими критеріями, можна вивести оцінку авторського читання О. Ф. Берггольц «Лютневого щоденника» на ленінградському радіо взимку 1942 року? Про яку «чисту естетику» можна говорити стосовно концерту, який одна з фронтових бригад у листопаді 1942 року дала по телефону для зв'язківців, які не могли покинути свої бойові пости? [39, 103].

Звук і слово у вказаних радіотрансляціях покликані були відігравати провідну роль. Адже всі звукові засоби є компонентами акустичної цілісності, де слово відіграє провідну роль. Крім того, монополія звуку, як вважає А. Близнюк, має надзвичайно сильний вплив на підсвідомість і свідомість слухача, що зумовлює потребу знати й правильно використовувати специфіку радіомовлення.

Зосередження уваги слухача на одному каналі сприйняття інформації розвиває образне мислення, надає можливість уявити себе безпосереднім учасником подій, пофантазувати, домислювати, навіть розробити свою версію подій [16].

Коли Друга світова війна докотилася до Києва, радіостанція була демонтована. Після демонтажу Київської радіостанції РВ-87 і вивезення її до Челябінська інформаційне мовлення з Києва доповнювали передачами редакції фронтового радіомовлення з Броварів. Перед мікрофоном зачитували нариси, оперативні кореспонденції з місць боїв , у кожній передачі виступали письменники.

В аналогічній ситуації опинилася й Одеса. Звідти теж було евакуйовано радіостанцію, і журналісти залишилися без власних засобів радіомовлення. Проте одесити знайшли вихід зі скрутного становища: в Одеському інституті інженерів зв'язку вони відшукали розкомплектований радіопередавач, за кілька днів відремонтували його і стали виходити в ефір.

З початком переможної ходи нацистських військ по Європі і з нападом Німеччини на СРСР німецьке радіо теж повністю перебудувалося на військовий лад: основне місце в ефірі став займати блок політичних і військових програм. З 1940 року почала виходити передача «Голос солдата». Спеціальна інформаційна програма про військові дії називалася «Екстрені повідомлення». Вона вперше прозвучала під час захоплення Норвегії та стала для слухачів синонімом могутності німецької армії. Ще одна репортажна військова програма - «Повідомлення з фронту» - йшла в ефір просто з літаків, що бомбардували британські міста, з передових частин німецьких військ, що вступали в європейські столиці.

З 1944 року інформаційні та військові програми нацистського радіо поступово згорталися та зникали з ефіру, коли гітлерівські війська стали зазнавати поразки. Їх замінювали бадьорі виступи Г еббельса та радіокоментаторів. Гітлер став виходити в ефір вкрай рідко.

На окупованій німецькими військами території України виникли та діяли ще 15 радіостанцій, котрі вели мовлення для українського населення. У радянській історіографії їх, як правило, іменують «ворожими», «фашистськими» або «націоналістичними». Слухати такі радіостанції було заборонено.

Фактично під час Другої світової війни, коли більшість радіостанцій була знищена внаслідок воєнних дій, населення України обслуговували або радіопересилання німецької окупаційної влади, або радіомовлення московських і радянських військових радіостанцій.

Після падіння Харкова, звідки теж деякий час велося інформаційне мовлення, Український радіокомітет переїхав до Саратова, де 22 листопада 1941 року розпочала свою роботу радіостанція імені Т. Шевченка. Радіостанція щоденно по кілька годин на добу інформувала населення України про найважливіші події на фронтах у країні та за її межами. Періодично готувалися спецвипуски для партизанів та українців, евакуйованих до Середньої Азії й Поволжя.

Основний тягар інформаційного мовлення взяла на себе радіостанція «Радянська Україна», яка запрацювала в Москві невдовзі після відкриття радіостанції імені Т. Шевченка. Щоденно вона готувала радіогазету, де в кожному випуску звучали зведення Радінформбюро (Радянського інформаційного бюро), кореспонденції з фронтів, розповіді про партизанські бої, повідомлення про роботу уряду України, трудові зусилля українців у тилу. Перед мікрофоном часто виступали бійці, командири Червоної Армії, відомі вчені й письменники. Через цю радіостанцію вели спеціальні передачі для партизанів і підпільників, зміст яких ті могли не тільки почути, а й записати та поширити серед населення усно, рукописно чи друковано [81].

З початком визволення території України починає вести передачі українською мовою ще одна радіостанція - «Дніпро», позивні якої «Реве та стогне Дніпр широкий» згодом стали позивними Українського радіо. Ця радіостанція просувалася слідом за наступаючими військами 1-го Українського фронту з міста Калач Воронезької області до Куп'янська в Україні, а потім до Харкова. Вона вела мовлення для військових частин, населення визволених районів і ще окупованих територій.

6 листопада 1943 року Київ було визволено, а в грудні міська трансляційна мережа вже передавала інформаційні випуски, що звучали тричі на добу: уранці, удень і ввечері. 9 січня 1944року із Саратова до Києва повертається і поновлює свою діяльність Український радіокомітет. Одночасно із Харкова починає перебазовуватися радіостанція «Дніпро». У Києві колективи обох цих радіостанцій об'єдналися, і з лютого 1944 року столиця України починає вести мовлення на хвилі 800 м для всієї республіки, а також для воїнів Червоної Армії, партизанів, що діяли в західних областях України та на території Польщі й Чехословаччини. Провідне місце в передачах посідали випуски «Останніх вістей», котрі готували за матеріалами РАТАУ та газет, оскільки власну кореспондентську мережу Українське радіо ще не встигло відновити [120].

На підставі наказу Наркомату зв'язку СРСР №328 від 14.06.1944 та наказу по Київському обласному управлінню зв'язку №207 від 29.06.1944 замість існуючого Київського приймально-передавального радіоцентру при Київському обласному управлінні зв'язку було організовано Дирекцію радіозв'язку і радіомовлення, до складу якої увійшли всі приймальні та передавальні радіостанції. Київська дирекція радіозв'язку та радіомовлення належала до радіопідприємств 1-го класу.

10 липня 1944 року припинила свої передачі з Москви радіостанція «Радянська Україна». Відтоді все мовлення для українського населення велося з Києва. Кількість випусків новин зросла із трьох 1944-го до семи 1945 року, що перевищувало довоєнний рівень. Крім того, редакція щоденно готувала огляди республіканських газет, спеціальні випуски для жителів західних областей; налагоджувала програми для українців, які проживали за кордоном; спортивні й шахові випуски; вела позастудійні передачі про відбудову Хрещатику [17].

Надзвичайно цікавими, сповненими хвилюючих документів і вражень стали випуски «Останніх вістей» за переможний день війни - 9 травня 1945 року. Повідомлення про беззастережну капітуляцію Німеччини працівники радіо одержали після другої години ночі, негайно переклали його українською мовою й через певні проміжки часу передавали до ранку.

24 червня 1945 року всі радіостанції транслювали репортаж з Красної площі Москви про Парад Перемоги над гітлерівською Німеччиною. Радіорепортаж вели письменники А. Сурков, Б. Полєвой, Л. Кассиль, В. Ардаматський, диктори Всесоюзного радіо Ю. Левітан і О. Ви- соцька. Одночасно Московське радіо вело розповідь про парад для зарубіжних слухачів на іноземних мовах [13].

Після перемоги над Німеччиною країни антигітлерівської коаліції прагнули знищити пропагандистську машину нацизму й утілили це в устрої Німеччини: на руїнах гітлерівського рейху утворилися дві німецькі держави, що протистояли одна одній:

• ФРН (Федеративна Республіка Німеччина - з вересня 1949 р.);

• НДР (Німецька Демократична Республіка - із жовтня 1949 р.).

Розділена Німеччина на 40 років стала переднім краєм «холодної війни», зокрема війни в ефірі.

У ФРН була прийнята модель суспільного мовлення, що наближалася до британської, але не централізована, а місцева, у межах окремого регіону. Радіомовлення у ФРН отримало назву суспільно-правового. У НДР радіомовлення за радянським зразком було централізованим, державним.

1950 року у ФРН утворився консорціум АРД, який об'єднав під своїм началом регіональні (земельні) радіостанції, але лише як координатор програмної політики. Пізніше, з утворенням телебачення, у цей консорціум увійшов блок телестанцій. Характерною особливістю західнонімецького ефіру стало те, що після 1945 року він був насичений численними зарубіжними радіостанціями військ союзників, які ведуть мовлення до сьогодні, займаючи внутрішні радіочастоти.

До середини 1940-х років британська компанія BBC мала два загальнонаціональні канали:

1) «Home Service», або «Внутрішня служба» («Дім»);

2) «Light», або «Легка програма».

На другому каналі переважно звучали комедійні передачі, вікторини, камерна музика, дитячі програми. Новини подавали дозовано. Означений канал залучав до двох третин слухачів. На каналі «Внутрішньої служби» переважала симфонічна музика, радіопостановки за класичними творами, дебати, аналітичні інформаційні програми.

Післявоєнною новинкою став третій канал BBC, призначений для освіченої аудиторії. У сітці його мовлення були, приміром, програми про мистецтво співу а капела, передачі, присвячені середньовічній поезії, історії Британії, а також коментарі на теми дня, круглі столи з міжнародних проблем.

У світовому радіомовленні Велика Британія зіграла настільки ж важливу роль прикладу, як і Сполучені Штати. Країни Західної Європи вирішували, якій моделі віддати перевагу: суспільній, британській, або комерційній, американській. Британський підхід до радіомовлення докорінно відрізнявся від американського. Так, для жанру британської радіодрами (пізніше й теледрами), презентованої BBC, була властива психологічно поглиблена розробка характерів, висока майстерність акторської гри.

Різною є також стилістика документальних та інформаційних програм Великої Британії та США. Британській манері, на відміну від американської, властиві самокритичність і самоіронія, але чужий американський дещо агресивний, часом розв'язний стиль подачі новин.

Новинно-інформаційна служба BBC - одна з найкращих у світі. Примітно, що репортери BBC навчені уникати сенсаційності, не піддаватися настроям та афектації в інформаційних програмах.

BBC заслужила всесвітню репутацію як одного з найбільш надійних джерел інформації. У роки Другої світової війни передачі з Лондона були голосом правди та надії в окупованій Європі. Крім того, Лондон і студії BBC в цей час були опорною базою й польського опору, і радіостанції «Вільна Франція» під керівництвом де Голля, і великої армії американських журналістів, які готували тут програми для своїх мереж. Із запальними промовами виступав під час війни по BBC Уїн- стон Черчилль. У текстах його радіовиступів пізніше були виявлені цікаві помітки, які могли б служити керівництвом для сучасних політиків, що виходять в ефір. Так, на полях одного із своїх пасажів Черчилль написав: «Аргументація слабка, тут треба підсилити голос!»

Для BBC характерна стабільна сітка радіопередач. Так, по каналу «Дім» з 1932 до 1959 року йшла радіопередача про Лондон «У нічному місті». Через 27 років її перейменували в «Сьогодні в місті». Ведучий залишився той самий - Пітер Данкен. 28 червня 1960 року BBC відзначала 20-річчя музичної передачі «Поки ви працюєте». Передача починалася на каналі «Дім» після 10:00 ранку, а в другій половині дня «переходила» на «Легку програму». Вона складалася з відомих мелодій, без супроводу ведучого, у стилі «бекграунд мюзик» і була дуже популярна у виробничників та управлінців, які перебували на роботі. Адміністрація низки промислових підприємств повідомляла, що ця радіопрограма знижує стомлюваність робітників і підвищує продуктивність праці. Цікаво, що адміністрація зверталася до BBC з проханням не додавати в програму незнайомі мелодії, які змушували б працівників прислухатися і відволікатися від роботи [16].

Третій етап в історії світового радіо розпочався наприкінці 1940-х років із появою телебачення, коли комерційну модель радіо було доповнено великою кількістю програм, доступних, більш спеціалізовано наближених до споживача.

Размещено на Allbest.ru