Свідчення Ісаака Розенблата як джерело вивчення Голокосту та місцевої історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Свідчення Ісаака Розенблата як джерело вивчення Голокосту та місцевої історії

Роман Михальчук, Рівненський державний гуманітарний університет

Дедалі частіше науковці у своїх дослідженнях використовують не лише документальні архівні джерела, а й усні свідчення очевидців та учасників подій. Усна історія -- це не нова галузь історичної науки, а нова методика -- спосіб залучення до аналізу нової категорії джерел, поряд із писемними джерелами та матеріальними об'єктами. Головним предметом її вивчення є суб'єктивний досвід окремої людини. На сьогодні немає консенсусу щодо остаточної дефініції усної історії. Згідно з визначенням Асоціації усної історії (США), це ділянка досліджень та метод збирання та інтерпретації голосів і спогадів людей, груп й учасників подій минулого. Усна історія є найдавнішим способом історичного дослідження, що передувала писемності. Водночас за допомогою технічного прогресу, цифрових технологій XXI ст. вона стала одним із найсучасніших методів дослідження.

Усне свідчення, інтерв'ю як метод проведення наукових досліджень має низку переваг. Дослідження суб'єктивних усних джерел дає ключ для розуміння не лише історичного досвіду, а й відносин між сучасним та минулим, між спогадом та колективною ідентичністю, між індивідуальною та колективною пам'яттю. Саме в цьому полягає ключова особливість усної історії, її новаторство в контексті дослідження формування суспільної пам'яті Тетяна Пастушенко, «Метод усної історії та усноісторичні дослідження в Україні», Історія України 17-18 (657-658) (2010): 10. Олександр Марущак, «Дослідження усної історії та пам'яті: “постпозитивістські” підходи», Гілея ІЗ (2011): 299-307.. Як зазначає Тетяна Боряк, джерела усної історії виступають засобом подолання травми і, одночасно, олюднення та гуманізації минулого. Завдяки наданню переваги персональній історії над політичною до уваги дослідження потрапляють не державні інституції чи лідери, а конкретна людина як творець минулого Тетяна Боряк, «Усна історія Голодомору: до питання про інтерпретацію історичного джерела», Рукописна та книжкова спадщина України: археограф, дослідж. унікальних арх. та бібл. фондів 26 (2020): 280..

Впровадження в науковий обіг нових історичних документів -- свідчень тих, хто пережив нацистську окупацію, -- збагачує джерельну історичну базу дослідників, надає детальнішу інформацію про події того часу. Одними з найбільших архівосховищ усноісторичних джерел Голокосту є Інститут візуальної історії та освіти фонду ШОА університету Південної Каліфорнії (СІЛА) та наукова інституція Яхад-ін Унум у Парижі (Франція) Зокрема, див.: Roman Mykhalchuk, «Holocaust oral history sources in the educational and scientific discourse (based on the sources of the Shoah Foundation of the University of Southern California and Yahad-ln Unum in France)», In International multidisciplinary scientific and practical Internet conference «Innovative projects and paradigms of international education», Georgia, Tbilisi; Ukraine, Kyiv, February 28 - March 1 (2023), 118-121..

Провідним усноісторичним проектом збереження пам'яті про Голокост став проект відеосвідчень «Ті, що пережили Шоа», заснований С. Спілбергом 1994 р. У 1994-1999 рр. записувалися свідчення вцілілих у Голо кості, а також спогади свідків, рятівників та інших жертв нацистських переслідувань. Більшість із них взято у євреїв, які були свідками Голокосту. З-понад 52 тисяч свідчень вони становлять 48 361. Також записано свідчення тих, хто надавав їм допомогу і рятував життя (1115). Опитування проводилося в 56 країнах 32 мовами. На сайті Інституту можна переглянути детальний каталог відеосвідчень Вебкаталог архіву візуальної історії Інституту фонду Шоа, див.: USC Shoah Foundation. Visual History Archive, дата звернення вересень 20, 2023.

В Україні фонд почав проводити опитування із жовтня 1996 р. Інтерв'ю, що стосуються подій на українських землях (у тому числі 3423 -- проведені в самій Україні), містять спогади євреїв, які пережили Голокост, ромів, свідків Ієгови, яким загрожувало знищення, учасників визволення або свідків цих подій, політичних в'язнів, людей, які допомагали жертвам Голокосту й рятували їх від переслідування. У середньому кожне інтерв'ю триває 2,5 год. Анна Ленчовська, «Відеосвідчення Інституту Фонду Шоа як джерело до вивчення та викладання історії ромів України у період 1941-1944 рр.», Голокост і сучасність 2 (6) (2009): 119. Відеосвідчення становлять велику цінність не лише для Holocaust Studies, а й для регіональних, краєзнавчих досліджень. Матеріали можна і слід використовувати для досліджень мікроісторії. Структура розповіді містить відомості про оповідача від його народження до моменту свідчення. Історична ретроспекція охоплює довоєнний, воєнний і повоєнний періоди. Наприкінці інтерв'ю респонденти демонстрували фото та документи, що підтверджували викладену розповідь. Великою перевагою відеосвідчення є можливість візуально сприймати, а відтак -- аналізувати поведінку оповідача. Це дає змогу не лише вивчати факти та події, про які йдеться, а й фіксувати емоції (плач, сміх), психологічний стан респондента, його/її реакції на події, що інколи промовляє красномовніше за офіціоз та сухі слова.

Колекція фонду Шоа містить 16 відеосвідчень євреїв та неєвреїв -- тих, хто їх рятував у Мізочі Про Голокост в Мізочі можна дізнатися з: Роман Михальчук, Мізоч: трагічні сторінки історії. 1939-1955 (Київ: Видавничий дім «Кондор», 2022); Роман Михальчук, «Заслужено життям», Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею 7 (2009): 76-84; Роман Михальчук, «Трагедія мізоцьких євреїв в контексті Голокосту на Рівненщині», Слов'янський вісник: зб. наук, пр. Рівненського ін-ту слов'янознавства Київ, славістичного ун-ту 11, серія «Історичні та політичні науки» (2011): 96-100; Роман Михальчук, «Особливості політики Голокосту в південній Рівненщині (на прикладі Здолбунівського району)», Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: наук, записки Рівненського держ. гуманітарного ун-ту 21 (2011): 304-315; Роман Михальчук, «Відеосвідчення Праведниці народів світу Марії Мосійчук як джерело вивчення Катастрофи та місцевої історії», Голокост і сучасність 2(10) (2011): 97-165; Роман Михальчук, «Голокост мізоцьких євреїв», Гардаріка: матеріали Всеукр. конкурсу наук.-популяр. ст., ред. І.В. Постольник та ін. (Харків: Право, 2015), 136-147; Роман Михальчук, «Пам'ять про Мізоцьку Катастрофу», Тези доповідей III Всеукраїнської науково-практичної конференції «Політика вшанування пам'яті жертв геноцидів та масових убивств», Рівне, 19-20 травня 2016 р., дата звернення грудень 15, 2017; Роман Михальчук, «Нові свідчення про Голокост в Мізочі (за результатами усно історичного проекту у липні-серпні 2016 р.)», Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: наук, записки РДГУ 29 (2017): 265-274; Роман Михальчук, «Діяльність закордонних інституцій в контексті збереження пам'яті про Голокосту Мізочі», Тези доповідей V всеукраїнської науково-практичної конференції «Конструкти формування / коригування колективної пам'яті», Рівне, 11-12 травня 2018 р., дата звернення грудень 25, 2019; Роман Михальчук, «Голокост в Мізочі», Вікіпедія, дата звернення вересень 20, 2023; Роман Михальчук, «Мемуари та усно-історичні свідчення євреїв як джерело вивчення історії Голокосту в Рівному», Між Бугом і Дніпром. Науково-краєзнавчий вісник Центральної України 13 (2020): 15-19; Роман Михальчук, «Порятунокєвреїв в Мізочі підчас Голокосту у свідченнях жертв: відеоджерела Інституту візуальної історії та освіти фонду Шоа університету Південної Каліфорнії в США», Пам'ять нетлінна: Гзлокост на теренах нашого краю. Науковий збірник «Велика Волинь» 62 (2021): 226-238; Роман Михальчук, «Геноцид євреїв Західної Волині на прикладі містечка Мізоч в 1942 р.», Intermarum: історія, політика, культура 11 (2022); Роман Михальчук, «Становище євреїв в Мізоцькому гетто», Zaporizhzhia Historical Review 6(58) (2022): 209-229; Роман Михальчук, «“Я був гірше ніж собака і весь час питав чому так”: становище євреїв у Мізочі під час Голокосту», Проблеми історії Голокосту: український вимір 14 (2022): 58-100; Роман Михальчук, «Порятунок волинських євреїв під час Голокосту (на прикладі містечка Мізоч)», Актуальні питання української та всесвітньої історії: минуле і сучасність: матеріали Всеукраїнської науково- практичної конференції, Рівне, 25 жовтня 2022 р. (Львів-Торунь: Liha-Pres, 2022), 22-25; Роман Михальчук, «Травма Голокосту у свідченнях жертв», Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: зб. наук. пр. Рівн. держ. гуманіт. ун-ту 34 (2022): 62-68; Roman Mykhalchuk, «“I wanted to avenge the spilled innocent jewish blood”: resistance of Mizoch jews during the Holocaust», Emma/c4(40) (2022): 236-253; Роман Михальчук, «Методи порятунку мізоцьких євреїв під час Голокосту», Наукові записки Національного університету «Острозька академія» 34, серія: Історичні науки (2023): 32-36; Роман Михальчук і Петро Долганов, «“Єврею, ми тебе здамо, нам потрібен твій одяг”: пограбування євреїв Мізоча під час Голокосту», Україна Модерна 34 (2023): 166-221., англійською, українською, російською, іспанською, португальською, чеською, польською мовами та івритом USC Shoah Foundation Institute Visual History Archive (USC SFI VHA), testimony № 38193 (Mariia Moseichuk, Ukrainian); № 38669 (Nikolai Slobodiuk, Ukrainian); № 46431 (George Ganzberg, English); № 18572 (Clare Boren, English); № 7722 (Emil Goldbarten, English); № 17845 (Rachel Mosse, English); № 52998 (Jozeph Likwornik, English); № 37515 (Igor' Avanov, Russian); № 38542 (Elizaveta Palamarchuk, Russian); № 44509 (Semen Velinger, Russian); № 38507 (Isaac Rozenblat, Spanish); № 35066 (Bunia Finkiel, Portuguese); № 20499 (Ema Altrichterova, Czech); № 47229 (Jozef Stos, Polish); № 49034 (Rivah Bregnan, Hebrew); № 38537 (Me'ir Veltfroynd, Hebrew).. Одне з них про Праведницю народів світу Марію Слободюк (Мосійчук) транскрибовано та опубліковано автором Михальчук, «Відеосвідчення Праведниці народів світу Марії Мосійчук», 97-165.. В окремій статті коротко проаналізовано долі окремих мізоцьких євреїв на основі їхніх свідчень: Клер Борен, Еміля Голдбартена, Семена Велінгера, а також Іссака Розенблата, про якого йдеться в цій публікації Михальчук, «Порятунок євреїв в Мізочі», 226-238..

Цей матеріал присвячений відеоінтерв'ю Ісаака Розенблата, яке було записано в м. Буенос-Айрес (Аргентина) 7 грудня 1997 р. Номер інтерв'ю: 38507. Інтерв'юер: Грасієла Лураті. На момент зйомки свідку було 67 років. Відеоінтерв'ю транскрибоване та перекладено з іспанської на українську мову Цей транскрипт і переклад на українську мову відеоінтерв'ю Ісаака Розенблата Інституту візуальної історії та освіти фонду Шоа університету Південної Каліфорнії в США здійснений у рамках проекту «Мережа пам'яті» за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини.. Транскрибовані та перекладені на українську мову з різних мов інтерв'ю -- спогади євреїв Мізоча з архіву Інституту візуальної історії та освіти фонду Шоа (USC Shoah Foundation The Institute for Visual History and Education) - дають можливість реконструювати події геноциду та аналізувати події більш широко та різносторонньо. Одним з таких джерел є відеоінтерв'ю Ісаака Розенблата.

Ісаак Розенблат народився 8 квітня 1930 р. в м. Конське, що в провінції Кельце, Польща. Сім'я була віруючою, але не ортодоксальною, а також численною. «Нас було шестеро братів та сестер» Тут і далі усі цитати взяті з: USC SFI VHA, testimony № 38507 (Isaac Rozenblat)., -- зазначав Розенблат.

Євреї в Конському проживали відносно спокійно, поки не розпочалася Друга світова війна. До міста переїхало багато німецьких євреїв. Одна така родина розмістилася в будинку дядька Ісаака. Тому з маленького віку він знав, що в Німеччині переслідували євреїв.

В їхньому місті бомбардували два заводи, тому деякий час вони переховувалися в лісі. Після повернення вирішили, що так жити небезпечно і наважилися переїхати на Схід. Спочатку вони поїхали в Пулави, а звідти -- у Львів. Проте в місті вже було багато біженців і не було місця, де можна було б зупинитися. їм порадили їхати далі і так вони потрапили в Рівне. Там вони опинилися в різних родинах, бо неможливо було прийняти разом усіх. Однак довго затриматися в Рівному теж не вдалося і вони переїхали в менше місто -- Мізоч. Розенблат згадував:

Я пам'ятаю про те, що коли приїхав до цього міста, Мізоча, нас зустрічав рабин з помічником і повідомляв, куди мене треба було везти. Отже, ми приїхали до одного будинку, а тим часом інші візки привозили решту моєї родини в це місто, Мізоч. [...] Ми прибули до Мізоча, а потім потроху приєдналася решта моєї родини: мої брати, мої батьки, кожен привозив одного з членів родини, і там нас усіх зустрічали євреї і допомагали нам у пошуках житла. У нас не було нічого, тож тоді кожний нам приносив те, що міг, для наших побутових потреб, таким чином нам допомогли спочатку, коли ми приїхали до цього міста Мізоча.

У Мізочі проживали три найбільші національні групи: поляки, українці та євреї. Коли була встановлена німецька окупація, євреїв «закрили в гетто і спорудили барикади, аби не можна було пройти, усі повинні були жити в гетто. І почали працювати». Оскільки батько Ісаака не міг займатися комерцією, хлопець найнявся випасати корів у місцевої селянки за продукти харчування, коли мав змогу ще виходити з гетто. Його два брати Янкель та Лейбл працювали в гетто у єврея, який випікав хліб. їхній дім був поза межами гетто, тож усій родині довелося перебратися з власного будинку в гетто, де вони проживали в тісноті в одній кімнаті.

Багато євреїв з околиць приїхали до Мізоча і розповідали про вбивства у своїх населених пунктах. Зокрема, двоюрідний брат Ісаака із Рівного під час ліквідації гетто зміг втекти (його врятував німець) і розповів йому про це, коли прибув до Мізоча:

Отож, ми прекрасно знали про те, що відбувалося навколо нас. [...] Ми прекрасно знали про ці чутки, ми добре знали про те, що було в Дубно, що було в Здолбунові також, усі ці містечка розташовувалися поряд. А про Рівне, скажімо, ми знали, що там ліквідували гетто.

Під час розгрому мізоцького гетто та опору євреїв Докладніше про опір євреїв під час розгрому мізоцького гетто див: Mykhalchuk, «“I wanted to avenge the spilled innocent jewish blood”», 236-253. усі розбіглися і сталося так, що родина роз'єдналася. Підпал та пожежа сприяли тому, що деякі євреї змогли вирватися з гетто, а деякі -- заховатися. Ісаак Розенблат разом з іншими бранцями гетто заховалися на горищі. Він згадував:

Це було маленьке горище, але там ми були один на одному. Неможливо було дихати, та люди на цьому горищі були один на одному. Потім ми почули, що прийшов поліцай, зайшов усередину і хапав усіх, хто був усередині. Крики, сльози, молитви, усе що завгодно можна було там почути, у той момент я чув увесь той розгардіяш, у цьому домі перебував також сам власник будинку, який був дуже кремезним чоловіком.

Через деякий час група євреїв вирішила покинути свою схованку в гетто. Однак знайти надійне місце переховування не вдалося -- навпаки, Ісаака переслідували. Колишні друзі-пастухи, побачивши його, хотіли за винагороду передати поліцейським: «Єврею, ми тебе здамо, нам потрібен твій одяг, ми тебе здамо поліцаям». Вони його так побили, що, за свідченнями Розенблата, він обмочився і ледве втік до знайомої селянки, в якої раніше пас худобу. Однак пастухи переслідували його і в цієї селянки, та вона його врятувала, відчинивши вікно, через яке він утік Михальчук, «Порятунок євреїв в Мізочі», 228..

Переслідування однолітками продовжувалося, доки Ісаак не опинився в сусідньому селі в чехів і заховався в сараї у діжці Роман Михальчук, «(Не)вшанування рятівників: коли політична доцільність переважає здоровий глузд», Historians, травень 13, 2021. Господар виявив єврея, але не виказав переслідувачам, а Ісааку допоміг з їжею і порадою рятуватися в лісі.

По дорозі Розенблат зустрів чоловіка, який віз цукрові буряки на мізоцький цукрозавод (ім'я та національність не вказані). Це була перша людина, яка взяла його переховувати в сінниках разом зі свинями та коровами. Два дні чоловік приносив йому їжу, але коли про це стало відомо дружині, то ситуація змінилася. Те, що їхній син був поліцейським, змусило Ісаака піти від цього чоловіка. Господар дав йому в дорогу їжу, одяг і взуття, а його донька порадила йти до чеського поселення. У контексті цієї розповіді постають колізії родини в процесі порятунку, коли батько та донька -- «за» порятунок жертви Голокосту, а інша половина сім'ї -- мати та син -- на протилежному боці.

Після цього стався випадок, через який Ісаак ледве не втратив життя. Місцевий житель зустрів його на дорозі і хотів привести в Мізоч, щоб здати окупантам. Ісаак згадував:

Його звали Шуляк, і він був дуже п'яним. Він схопив мене і почав бити так, що мені самому захотілося здатися німцям. Але він був таким, таким п'яним, він бив мене дуже сильно, так сильно, що я перестав дихати. Я був майже мертвим, весь у крові. А він штовхав мене ногами, він штовхав мене, щоб привести до цього села, тому що ми були поза його межами. Він бив мене до тих пір, поки сам не втомився і пішов. Я залишився на землі. А потім я почув, або нічого більш не чув, піднявся і пішов назад. Але я пам'ятаю, що був весь у крові, з усіх боків.

Цей випадок змусив Ісаака стати обережнішим. Відтепер він ходив навколо сіл, де були хати, тобто хуторами. Складнощі його побуту полягали в тому, що йому давали їсти, але не давали притулку. Розенблат згадував:

[...] Вони не запрошували мене додому, тому що боялися, і розповідали про те, що, коли хапали єврея у когось вдома, то їх вбивали. [...] Насправді, моєю метою була не їжа, а можливість трохи побути в теплому приміщенні і зберегти дещицю тепла.

Таким чином Ісаак переходив з одного села в інше, ночував у сінниках чужих хат. Усі локації перебування не пам'ятає, але в одному випадку згадував про с. Зелений Дуб Михальчук, «Порятунок євреїв в Мізочі», 229..

У спогадах Розенблата описано кілька зустрічей з поліцейськими. Одного разу вони його переслідували, стріляли, але були п'яні, тому йому вдалося втекти. Іншого разу він зустрів поліцейського, який під прицілом рушниці вів знайомого єврея до Мізоча. Цей єврей також його впізнав, бо був другом його сім'ї, але нічого не сказав. Поряд їхав на возі українець, який бачив, що відбувається, але на нього поліцейському не доніс, а привіз Ісаака до лісу і дав йому їсти.

Згодом Розенблат зустрів польську родину, яка взяла його переховувати. Однак це був кінець 1943 р., коли міжнаціональні відносини між українцями та поляками були досить напруженими. Тож у період Волинської трагедії його рятівники -- поляки -- змушені були теж переховуватися. Розенблат згадував: «Уночі їх також переслідували, скажімо, так, як євреїв, українці до них погано ставилися» Михальчук, «(Не)вшанування рятівників».. Наприкінці 1943 р. поляки виїхали із села в місто, чого він не міг зробити, адже його б відразу виявили.

Після цього Ісаак потрапив до лісу, де зустрів партизанів. Він чітко не пояснював, що це був за загін, але зазначав, що це були російські люди, які дезертирували з армії, щоб не потрапити до німців. Там він зустрів двоюрідного брата (Шошек Островецький). Проте, як зазначав Ісаак, «якщо у тебе не було зброї, вони тебе не приймали», тому люди, які були в лісі, не могли йти до них, але могли перебувати поряд. Згодом цей загін був розгромлений невідомими людьми Михальчук, «Порятунок євреїв в Мізочі», 230..

У свідченнях Розенблат згадував про українських хлопчиків на річці, які донесли на нього поліцейському, який привів його до комендатури Михальчук, «(Не)вшанування рятівників».. Там його впізнали. Виявилося, що один з присутніх ходив разом з Ісааком до школи, тому під час допиту його не били і не ображали. Розенблат згадував:

Потім [до комендатури] прийшов один селянин, який дізнався про те, що в них був хлопчик. Оскільки обидва його сини брали участь у націоналістичному русі, він потребував кого-небудь, хто б йому допомагав по господарству, тому він попросив, щоб йому мене віддали. Було помітно, що я їм сподобався, цим націоналістам, і вони мене запитали, чи не хотів би я працювати у цього селянина. Я сказав їм, що так. Я пішов до нього, до цього селянина, він навчив мене орати землю конем. Туди німці не приходили.

Селянин був задоволений його роботою і хвалився знайомим:

Подивіться, як вміє орати цей єврейський хлопчик. Дивіться, як швидко він цьому навчився і як добре він це робить. Я тільки-но його навчив, і дивіться, як добре у нього виходить. Ми стільки часу витратили тут на віслюка і не змогли це зробити добре, а подивіться на нього, за один день він навчився орати в полі Михальчук, «Порятунок євреїв в Мізочі», 230..

Селянин ставився до нього добре, піклувався, коли він захворів на тиф до самого одужання. Невдовзі прийшли радянські війська і таким чином Ісаак Розенблат пережив окупацію. Він виїхав у Польщу і планував потрапити в Палестину. Однак доля розпорядилася інакше -- через Чехословаччину та Австрію він потрапив в Італію. Місцеперебування в цій країні він описував із захватом:

Я не відчував, що мене переслідують, ніхто не знав, що я був євреєм. Я ходив з італійцями на танці, на концерти, у кіно. Я дуже подружився з італійськими хлопцями, і вони завжди мене запрошували на танці, так було в маленьких містечках, біля Модени: одне містечко називалося Сан Дамазо, інше -- Сан Донніно. Я завжди ходив з ними на ці танці, познайомився з місцевими італійськими дівчатами. Дійсно, там, в Італії, я можу сказати, що я реально вперше відчув себе вільним. Саме з того моменту в мене залишилось це прекрасне почуття відчувати себе вільним, вільним від забобонів, пов'язаних із тим, що я єврей або щось інше.

Однак його друг Маєр Фукс подав ідею поїхати в Америку заробити грошей і кораблем вони потрапили до Аргентини, де Ісаак одружився і заснував бізнес з Маєром Фуксом у текстильній галузі.

Останні рефлексії Ісаака Розенблата в інтерв'ю пов'язані з пам'яттю про трагедію Голокосту:

Те, що я зараз хочу сказати людству, іншими словами, це, щоб ніколи більше не повторилося те, що трапилося. Щоб навіть найхижіший звір, якого можна собі уявити, не зміг би подумати, що може статися те, що було під час Другої світової війни. Катастрофа подібного масштабу. Не поважати однієї або іншої людини, не маючи жодної причини для того, щоб вбивати один одного. Не маючи жодної причини одним вбивати інших. Це не має жодного гуманного або негуманного пояснення. Я не можу дати вам це пояснення, я цього не розумію і ніколи не зрозумію до останніх днів мого життя. Як можна вбивати людей, не пояснивши яку-небудь причину? Вбивати літніх людей, чоловіків, жінок, дітей, вагітних жінок? Я цього не розумію, і ніколи в моєму житті не зможу це зрозуміти. Таким є моє послання для людей, які будуть мене слухати.

Загалом, історія Ісаака Розенблата порушує багато суперечливих питань, часто дражливих у міжнаціональних контекстах. Проаналізовані свідчення Розенблата показують, наскільки різними можуть бути долі євреїв під час Голокосту і які різноманітні лінії поведінки щодо них можуть застосовувати місцеві жителі, bystanders, часто не на користь жертв. Свідчення інституту візуальної історії та освіти фонду ШОА університету Південної Каліфорнії в СІЛА мають потужний потенціал у дослідженні Голокосту. У них наявна ексклюзивна інформація, яка не зустрічається в інших джерелах. Натомість розповіді свідків та жертв дають можливість різносторонньо розкрити тему, однією з таких є історія Ісаака Розенблата.

Представлене джерело, на жаль, значно перевищує норми публікації в журналі (близько 125 тис. знаків), тож його подано не повністю. Розповідається власне лише про події, які пережив герой розповіді, відколи потрапив з Польщі до Мізоча. У публікації упущено інформацію про дитинство та сім'ю, довоєнне становище Ісаака Розенблата, його післявоєнну історію тощо. Наприкінці інтерв'ю подаються його рефлексії щодо пережитого, травму Голокосту, яка переслідувала його все життя. Текст представлений у редакції перекладача з іспанської мови на українську.

Інтерв'ю use SFI VHA, testimony № 38507 (Isaac Rozenblat).

І: 7 грудня 1997 року. Свідок: Ісаак Розенблат. Інтерв'юер: Грасієла Лураті. В місті Буенос Айрес, Аргентина. Іспанська мова. Мене звати Грасієла Лураті Л-У-Р-А-Т-І, сьогодні 7 грудня 1997 року. Я беру інтерв'ю у пана Ісаака Розенблата у місті Буенос Айрес, Аргентина. Назвіть Ваше ім'я.

Р: Мене звати Ісаак Розенблат, Р-О-З-Е-Н-Б-Л-А-Т.

І: Дата Вашого народження.

Р: Дата мого народження 08.04.1930.

І: Скільки Вам зараз років?

Р: Мені зараз 67 років.

І: В якому місті ви народилися?

Р: Я народився в місті Конське, що в провінції Кельце, Польща.

[...]

Я пам'ятаю про те, що коли приїхав до цього міста, Мізоча, нас зустрічав рабин з помічником і повідомляв, куди мене треба було везти. Отже, ми приїхали до одного будинку, а тим часом інші візки привозили решту моєї родини в це місто, Мізоч.

І: Хто керував містом Мізочем, хто був при владі в той час?

Р: У цей час дійсно керували поляки, які, скажімо, були в стані війни, і віддавали накази насамперед, там, у Рівному, де ми розділилися і де втратили вантажівку. Не знаю причини, з якої, можливо, вкрали вантажівку, я не пам'ятаю, або взяли її, щоб перевозити зброю в той час. Таким чином, ми залишилися без автомобіля. Ми прибули до Мізоча, а потім потроху приєдналася решта моєї родини: мої брати, мої батьки, кожен привозив одного з членів родини, і там нас усіх зустрічали євреї і допомагали нам у пошуках житла. У нас не було нічого, тож тоді кожний нам приносив те, що міг для наших побутових потреб, таким чином нам допомогли спочатку, коли ми приїхали до цього міста Мізоча. Тим часом, я думаю, що це було напередодні Нового року або чогось подібного, з огляду на те, що мій тато був Ха- заном, я пам'ятаю, що за той невеликий проміжок часу, коли ми там перебували, його запрошували на молитву, скажімо, йому була надана честь молитися в цій Бейс-Медреш. Таким чином, він проводив церемонії, а я, мій старший брат і ще один найменший брат, ми усі співали в хорі під час молитви. У нього був такий успіх від цього співу, що люди переказували з уст в уста, і наступного дня не можна було зайти до Бейс-Медреш, щоб послухати, як співає мій тато, як він проводить церемонію, під час, як це сказати, молитви. А потім потроху наше життя почало налагоджуватися, а тим часом прийшли росіяни.

І: На цьому зупинимося, щоб поміняти касету.

Name File: 38507.002

І: Касета номер два, Ісаак Розенблат. Ви нам розказували про прихід росіян до Мізоча. Як це було?

Р: Добре, прихід росіян до Мізоча був таким: мені здається, що його святкували. Тому що мій старший брат, який був прихильником соціалізму, так кричав від захвату, що аж захрип, скажімо, коли прийшли росіяни. Це було не так з боку мого тата, решти родини і решти друзів. У мого брата була своя група людей. Життя в Мізочі було, -- я не знаю як, але більшість людей, які тікали з нашого міста Конське, а потім усі перебували в Рівному разом у вантажівці, усі вони прибули до Мізоча. Можна сказати, що в Мізочі сформувалась своєрідна колонія євреїв з міста Конське. Люди, з якими я був знайомий, скажімо, які були друзями мого тата, усі чотири родини, з якими ми їхали разом у вантажівці, а також інші люди, які тікали звідти. Отже, прибули росіяни, а з часом я почав ходити до української школи, де вивчав українську мову, навчився читати і писати в цей проміжок часу, що продовжувався недовго, але я точно не пам'ятаю скільки. Аби утримати родину, мій тато почав займатися комерцією, але це було заборонено росіянами. Наскільки я пам'ятаю, він торгував дріжджами. Дріжджі були дуже цінним товаром, тому що українцям були потрібні для приготування горілки, яку вони пили. І цей товар був їм потрібен, він мав дуже великий попит і його не вистачало. Отже, як би це сказати сучасною мовою, це називається контрабанда, і він, скажімо, діставав ці дріжджі з одного з міст Галичини, здається, воно називалося Станіслав (Івано-Франківськ), якщо я не помиляюся, де розташований завод з їх виготовлення. І привозив їх контрабандою, у потягах, до цього міста і перепродавав їх. Це продовжувалося до тих пір, доки його не схопили. Його схопили і посадили у в'язницю. Тоді, я пам'ятаю, що моя мама й усі ми пішли до суду, аби допомогти йому, і цілком випадково головою суду був росіянин, але це був російський єврей. Отже, питання про нас, пройшло досить багато часу, який він провів у в'язниці, і нам вдалося його витягти. Але ж він не вмів робити більш нічого, крім цього, і знову розпочав те ж саме. Питання було в тому, що більш його не спіймали, тому що він став вже досвідченим і робив все, аби його не схопили, і ми, скажімо, продовжували жити в такий спосіб. Інші родини також були дуже обережними, це були друзі мого тата, більшість з них працювала там. У цьому місті Мізочі був цукровий завод, я пам'ятаю, що він розташований дуже близько біля озера, я пам'ятаю, що це був великий завод, який виробляв цукор з буряків. Тоді, скажімо, цей Вівальський, який був Паном, там, ще в Польщі, дуже багатим, він пішов працювати водієм, ось і все. Я пам'ятаю також, що мій старший брат ще з одним хлопцем з міста Конське пішли туди і організували щось подібне до колгоспу, тобто вони всі працювали разом із цією групою. І вони працювали на цьому заводі, тому що він пішов з нашої родини жити окремо з людьми із цього колгоспу. А я вивчав цікаві предмети, мені усього вистачало, я навчався, а ми жили, -- звичайно, по суботах і п'ятницях ми завжди ходили, скажімо, молитися, як це було прийнято, а коли приходили опівдні, співали опівдні, після обіду. І життя продовжувалося таким чином увесь цей час, без особливих новин, наскільки я пам'ятаю. А потім почалася війна між росіянами і німцями.

І: Якими були відносини з українцями?

Р: Насправді. Я нічого не пам'ятаю, тому що ми влаштувалися і мешкали в будинку одного єврея, прізвище якого також було Мізоч, яке звучало так само, як назва міста, щось більш-менш подібне, його так називали там, і ми жили в цьому домі з його родиною. Я знаю, що ми платили оренду, не знаю, яким чином, але ми платили і нічого більшого. Ми жили в цьому домі, скажімо, не траплялося нічого надзвичайного, взагалі, жили нормальним життям. Я вчився, мій брат працював на цьому заводі, а мій батько, скажімо, купував і продавав ці дріжджі. І таким чином, скажімо, продовжувалося життя, доки не розпочалася війна з німцями.

І: Ви особисто спостерігали які-небудь прояви антисемітизму в той час?

Р: Антисемітизм був присутнім там, у Мізочі, ось я пам'ятаю один випадок, -- наприклад, місце, де я мешкав, розташовувалося на пагорбі, а внизу була вулиця. І якраз у той момент проходив католицький священник, а українські хлопчаки досить погано з ним поводилися. Вони співали некрасивих пісень, спрямованих проти поляків і євреїв. Це було, скажімо, проявом того, що український націоналізм у той час був дуже сильним, і насамперед був направлений проти євреїв, а тоді вже проти поляків, яким також діставалося там, у цій місцевості. Про антисемітизм у той час я більш нічого такого не пам'ятаю.

І: 3 ваших менших братів або сестер хтось народився в цей період?

Р: Ні. ні, ні, ні. Усі, хто приїхав, скажімо, всі народилися в Польщі в місті Конське. У цей період ніхто не народився, скажімо, в Україні, нічого подібного. Усі були маленькими, мої брати могли би вишукуватися, як на сходах один за одним.

І: Скільки років було найменшій дитині в той час?

Р: їй могло бути..., подивимося, мені тоді було дев'ять років, -- припустімо, що в той час моїм братам і сестрам було десять, вісім, п'ять або шість років найменшій сестрі, щось таке.

І: Яким був будинок у Мізочі, де ви жили?

Р: Будинок у Мізочі складався з двох спальних кімнат і кухні. Це все, що я пам'ятаю. А там, всередині, скажімо, у цьому домі, де ми жили, був завод, де мололи мак, туди селяни привозили мак, щоб перемолоти його і таким чином отримували олію. А потім, я пам'ятаю, що ми їли щось таке чорного кольору, скажімо, те, що залишалося від перемелювання маку. Я не пам'ятаю, як воно називалася, але пам'ятаю, що на цьому заводі, у домі, де ми жили, були дуже добрі люди. Цей чоловік, цей Мізоч був дуже гарною людиною, і мав цей маленький завод, куди селяни привозили це. А після того як його перемелювали, отримували олію.

І: Чи могли ви тоді вживати кошерну їжу?

Р: Так, ми тоді ще могли, так, могли їсти щось з кошерної їжі. Наскільки я пам'ятаю, до останнього моменту, ми ніколи не їли, наприклад, свинину, її ніколи не було в нашому домі. До останнього моменту, скажімо, ніколи не було. Потім, так, ми вживали кошерне м'ясо, а, може й некошерне, цього я не можу сказати, тому що в той час я був маленьким, що я міг тоді знати?

І: У період, коли ви жили при комуністичному режимі, якою була якість їжі, яку ви отримували?

Р: Ми не голодували, їли, жили... Як казав мій тато, який був комерсантом, доводилося виживати. Це означає, що робітник ніколи не залишить роботу з причини, що не вміє це робити, а для батька тільки комерція завжди була його заробітком. У нас завжди все було. Життя там продовжувалося нормально, я ходив до школи і нічого більше.

І: Яким був прихід німців?

Р: Прихід німців я не пам'ятаю, тому що був малим, але він був схожим на той час, коли поляки тікали від німців. І росіяни також тікали і кидали зброю. Тому що Мізоч був тут, а Острог там, і я вже чув, що німці були там, а росіяни тут, тобто це означає, що вони тут, -- так я розумів. Отже, по дорозі вони кидали всю зброю, аби втекти, деяким вдалося втекти, а інші пішли до лісу і навіть залишилися там. Дуже мало. Але більшість потрапила в полон («плен»), тобто потрапили в полон, це означає, як це сказати, полон («плен»), іншими словами, їх схопили німці. Вони потрапили в полон не як дезертири, а тому що їх схопили і вони не могли втекти. Вони потрапили в полон і прийшли німці. А потім, коли прийшли німці, досить тривалий час ми, скажімо, були вільними, тоді ще не було створено гетто або щось подібне.

А потім, із часом, ми вже почули, що, наприклад, у Дубно, яке розташовувалося недалеко, Острозі, Кременеці, Рівному були створені гетто для євреїв, їх туди розміщали. А Мізоч залишився, скажімо, ще вільним, там не було гетто. Це відповідає тому, що я пам'ятаю. Розповідали, наскільки я пам'ятаю, так, розповідали, що це було одне з останніх міст, де не було гетто. Але пізніше вийшов наказ, згідно з яким ми повинні були всі йти до гетто, тобто місто розділили на частини, в одній з яких був храм, скажімо, Шул і Бейс-Медреш, з цього великого кварталу зробили, скажімо, одну частину. Словом, місто розділили на арійську зону і єврейську зону. І там нас закрили в гетто і спорудили барикади, аби не можна було пройти, усі повинні були жити в гетто. І почали працювати. У той час я був..., -- мій тато вже не міг займатися комерцією, тобто він вже не міг більше торгувати. Я не знаю, як вчинив мій тато, чи дозволили йому працювати в іншому місці.

Я пішов, скажімо, до одного з найближчих сіл, щоб подивитися, яку роботу можна було б знайти, і там була одна вдова, яка мене взяла за пастушка, аби пасти корів. Гадаю, що в неї було три або чотири корови. Мабуть, в неї було три корови. Отже, я мав вранці йти -- я міг виходити з гетто, і вести корів на пасовище за селом, де, я, скажімо, їх там пас. Саме на той час, я пам'ятаю, що збирали всю пшеницю, і я повинен був водити корів, скажімо, на те місце, яке залишилося після збору пшениці, куди вони заходили і для них там було багато їжі. А вона завжди мені говорила, що вони також знали, про те, що вбивають у Здолбунові, що вбивають у Дубно, що вбивають у Рівному. Вони вже знали про те, що відбувалося.

Селянка завжди мені казала: «Дивися, якщо щось трапиться, ти знаєш, тікай сюди, я тебе сховаю». І добре, маленький хлопчик завжди вірить у ці речі, коли йому про це кажуть таким чином. Отже, я працював у неї, а вона давала мені їжу, яку я приносив додому. А два моїх брати, що були меншими за мене, які в мене були у той час, мені тоді було дванадцять років. І мій молодший брат, якому могло бути десять чи одинадцять років, Янкель, а також був Лейбел, що йшов за ним. Ми були в гетто, і вони пішли працювати до єврея, який випікав хліб. А потім цей хліб видавали за картками, цей хліб повинен був видаватися за картками, давали хліб тому, хто приносив цю картку. І мій брат працював у цього пекаря. Потім я розкажу, який зв'язок існує між цим пекарем і що він мені сказав, коли я його зустрів.

Отже, таким чином, життя продовжувалося, до того часу, коли... Я завжди ходив до села, в якому, скажімо, у мене, як то кажуть, з'явилися друзі -- інші пастушки, хлопчики, які разом зі мною пасли худобу. Там ми розмовляли про все потроху. До тих пір, коли вони не дали мені, але серед дітей це буває інакше. Отже, скажімо, до того часу, коли одного дня...

І: Вам довелося переїхати, коли було створено гетто, чи ви залишилися?

Р: Усі євреї поїхали в гетто, не залишилося нікого за межами гетто.

І: Але будинок, в якому ви мешкали спочатку, він був за межами гетто, або ви повинні були переїхати?

Р: Він був за межами гетто, де мешкав цей, з родини Мізоч, він був за межами гетто, і ми повинні були поїхати і цей чоловік також мав поїхати зі свого дому, який він надавав нам в оренду, мав бути всередині гетто.

І: А яким був новий дім, який вам виділили в гетто?

Р: Це була одна кімната, де ми були на голові один у одного. Я точно не пам'ятаю, як, але знаю, що це була одна кімната, де ми жили всі разом у цій кімнаті.

І: А вода, ви мали її шукати на вулиці?

Р: Вода була, мені здається, був резервуар, але там не було гарячої води. З цього резервуару ми носили воду додому.

І: А туалети?

Р: Вони були спільними. Це означає, що багато сімей користувалися тим самим туалетом.

І: Ваш брат продовжував жити з вами чи жив окремо?

Р: Мій старший брат повернувся до нас, скажімо, але ходив працювати на цей завод. Скажімо, вранці він ходив на завод, а увечері повинен був повертатися ночувати сюди.

І: Яким чином можна було вийти з гетто? У вас була яка-небудь ідентифікація?

Р:Я не пригадую. Тому що, оскільки я був маленьким, міг пролізти через будь-яку шпарину, пролізав і виходив. Але точно не пам'ятаю. Мені здається, що були перепустки, скажімо, біля виходу. Я точно не пам'ятаю, як це було.

І: Ви не виходили через вхід, де була охорона гетто?

Р: Ні, я виходив у будь-якому місці, через будь-який отвір виходив і заходив.

І: Ви мали носити Зірку Давида?

Р: Так, мали носити Зірку Давида. Я не знаю про це.

І: Чому?

Р: Я її не носив, тому що я був маленьким, і я не знаю, як це було, я її не носив. Але залишалося дуже мало часу до того, як вони ввели, скажімо, -- як оточили гетто, коли зробили з гетто, -- воно існувало недовго, тому що його дуже швидко ліквідували.

І: У вас були продовольчі картки?

Р: Продовольчі картки, так, були продовольчі картки, так, були картки на все, я пам'ятаю.

І: На що ви мали право із цими картками, якщо пам'ятаєте?

Р: Не знаю. Знаю тільки, що були шалені черги за хлібом або за чимось іншим, я не пам'ятаю, тому що не купував ці речі. Знаю, що були великі черги, скажімо, включаючи сварки через ці картки.

І: Ви голодували в той час?

Р: Ні, я не голодував, тому що завжди приносив щось із села. Коли я йшов, ця жінка завжди мені давала що-небудь із собою додому. Отже, я думаю, що особисто я, не пам'ятаю, щоб голодував. А про інших братів, не дуже це пам'ятаю, скажімо, як це було. Але я думаю, що той, що працював у пекарні, приносив трохи хліба, а я приносив дещо із села, і отже, кожний з нас приносив що-небудь додому, таким чином ми змогли вижити, тобто ми не помирали з голоду. І це продовжувалося до того часу, коли одного дня не закрили гетто.

І: Як це було?

Р: Отже, ми прокинулися вранці і побачили, що щось відбувається, тому що побачили багато поліцаїв, що прибули, скажімо, з найближчих сіл, ми зрозуміли, що щось не так. Але я думаю, що люди тоді..., я не знаю, не було жодного розпорядження, не було жодного розпорядження. Не було жодної людини, яка могла б пояснити, а також нікого, хто б міг протистояти.

І: У місті був Юденрат (Єврейська Рада)?

Р: У місті був Юденрат. На жаль, я пам'ятаю, що керівником Юденрату, оскільки ви мене про це запитали, був дехто Кроненблум, який був сином того власника заводу в нашому місті, і його зробили, скажімо, комендантом Юденрату в Мізочі. Ми всі його ненавиділи, це я добре пам'ятаю. Він був доволі освіченим типом, володів німецькою мовою, звісно, не за ці речі, але ж його призначили керівником. Але наскільки я розумію, він не був зобов'язаний погоджуватися із цим, як казали у мене вдома, він не мав погоджуватися, скажімо, бути керівником Юденрату там, і так далі і тому подібне. І його ми всі ненавиділи. Я пам'ятаю, що в той час всі його ненавиділи.

І: Ви казали, що приїхали поліцаї? Це були українські поліцаї?

Р: Так, ті, що приїхали, були всі поліцаї з найближчих сіл. Ми бачили, що вони приїхали на возах, озброєні. Отож, було видно, що вони приїхали, тому що в маленьких містечках відразу можна помітити, а це було не велике місто, а маленьке містечко. Тоді було видно, що приїхало багато поліцаїв. Можна було звернути увагу на те, що приїхало занадто багато поліцаїв. Ви мене розумієте? І оскільки ми вже чули про ліквідацію гетто тут або про те, що залишили гетто там. Тим часом про цю деталь я також хочу розказати вам, що мій двоюрідний брат, який був у Рівному, під час ліквідації гетто зміг втекти, тому що його врятував один німець. Оскільки мій брат трохи розмовляв німецькою мовою, він заприятелював з ним, а той відчував до нього певну симпатію, і коли йому сказали, що будуть ліквідовувати гетто, він повідомив йому, щоб він тікав. І він сховався і прийшов. А потім, коли прибув до цього міста Мізоча, розповів про те, що сталося. Отож, ми прекрасно знали про те, що відбувалося навколо нас.

І: Що він розповідав?

Р: Він розказував про те, що євреїв хапали і зачиняли в гетто і вивозили їх. Він не знав, куди їх вивозили, тому що втік. Потім, далі я вам розповім про те, як я з ним зустрівся ще одного разу, коли він був у партизанах, цей самий двоюрідний брат.

І: Ходили чутки про те, що вбивають людей?

Р: Так, звісно. Ми прекрасно знали про ці чутки, ми добре знали про те, що було в Дубно, що було в Здолбунові також, усі ці містечка розташовувалися поряд. А про Рівне, скажімо, ми знали, що там ліквідували гетто. Як я вже вам казав раніше, із цих чуток я дізнався про те, що це було одним з останніх гетто на Волині, скажімо, у цій частині. Я не знаю, чи то була правда, чи брехня, але я кажу про те, що чув у той час. І тоді все це сталося, вони прийшли і закрили гетто. Коли зачиняли гетто, було чутно крики, розпочалася метушня, були сльози, були люди. Я був разом зі своєю мамою. Багато будинків, де жили євреї, підпалили в Мізочі, скажімо, усередині гетто. Підпалили будинки тих, хто був власником будинків, не знаю скільки, але знаю, що підпалили. А потім розпочалася плутанина, я був в останній момент, про що я пам'ятаю, я був з мамою та іншими своїми братами і сестрами, меншими за мене.

І: А ваш тато?

Р: Мого тата не було з нами, тому що всі розбігалися, хто куди міг. Тобто ми розділилися в той час. Ось чому я кажу, що це був останній момент, який я запам'ятав, -- про свою маму.

І: Цього дня ваш тато пішов на роботу?

Р: Ні, ні, ні, усі були в гетто, тому що його закрили на світанку. Тобто його закрили вночі, щоб вранці ніхто не зміг вийти. Вже вранці ніхто не міг вийти, тому що не дозволяли виходити більш нікому. Отже, тоді ми зрозуміли, що щось повинно трапитися.

І: Ви не пам'ятаєте, що сталося з вашим татом?

Р: Ні, тому що мій тато пішов сам, окремо від нас і мій старший брат також пішов сам, тобто кожний з них біг в інший бік. І ми залишилися, скажімо, мама з нами, тобто трьома братами та двома меншими сестрами, які були разом з мамою.

І: І як це може бути, що ваш тато залишив маму саму?

Р: Річ не в тім, що в той час він залишив маму саму, а в тому, ви розумієте чому. Він вийшов послухати одну групу людей, іншу групу. І останнє, що я пам'ятаю, що тато був разом з нами. Справа у тім, що, можливо, він хотів насамперед почути, де можна сховатися і що можна зробити, а тим часом мій брат зник, а я залишався зі своєю мамою. В останній момент моя мама сказала: «Тікай, нехай хоч, скажімо, один з нас, принаймні, хтось з нас залишиться живим». Це були останні слова, які я почув від своєї мами. Отже, я почав тікати. Я почав бігти, не знаю, куди, але біг. Тим часом я побачив, що люди заходять в якийсь будинок і я побіг за ними. Я побіг за ними і побачив барак, в якому було горище зі сходами. Я бачив, що вони підіймалися нагору і я прослідував за ними. Коли я піднявся туди, на горище, там було, як я вам пояснив раніше, щось на кшталт бараку. Отже, коли я підіймався на горище, припустімо, що це було горище, і там, де закінчувалося горище, зверху була черепиця. Коли підіймаєшся нагору, що там можна побачити? Горище там закінчується. Виходить, що там, де було горище, знімали черепицю, пару плиток і ховалися під нею. Отож, я також заховався за ними. Але мені не дозволяли входити, і я почав кричати, тоді мені дозволили увійти. І коли я зайшов туди, там було повно людей, один на одному.

І: Скільки ж там могло бути людей?

Р: Не знаю, але було дуже багато людей. Це було маленьке горище, але там ми були один на одному. Неможливо було дихати, та люди на цьому горищі були один на одному. Потім ми почули, що прийшов поліцай, зайшов усередину і хапав усіх, хто був усередині. Крики, сльози, молитви, усе що завгодно можна було там почути, у той момент я чув увесь той розгардіяш, у цьому домі перебував також сам власник будинку, який був дуже кремезним чоловіком. Разом з нами, на горищі, також був його син. Але ж цей чоловік був дуже кремезним і старим, отже, що з ним зробили? На горищі його засунули в бочку, як це називається? У діжку. Накрили його і залишили там, всередині. А потім його зловив поліцай, змусив його спуститися зі сходів, і як тільки витягли його з дому, а він ледве міг ходити, його вбили там же на місці. Здається, що його сину зробилося дуже зле, я не знаю, що саме трапилося, але знаю, що піднялися за ним нагору, я не знаю, чи вдавили його, чи зробили з ним щось інше.

Річ у тім, що я потім не чув більш нічого про нього. І там ми були приблизно два дні, або менше, думаю, що два дні і дві ночі і ще один день, а на третю ніч, за спільною згодою, більшість вирішила піти, тому що в нас не було води, вибачте за вислів, всі там справляли свої потреби, це було жахливо. А на третю ніч, у проміжок часу, коли, скажімо, забирали цих людей, прийшли українці до будинків, щоб вкрасти, забрати з дому все, що можна було забрати, одним словом, вони штурмували будинки і забирали всі речі. І все це, можна було почути все це, перебуваючи на горищі будинку, звідки було чутно все, що відбувалося внизу. Отже, до третьої ночі, було... там, нагорі, на горищі, шукали, але нічого не знайшли, тому що було неможливо уявити собі, що, скажімо, там, за межами горища, хтось ще може бути. Отож, на третю ніч ми почали спускатися, не знаю, як, але я спускався за цими людьми. Але коли я опинився внизу, не побачив більш нікого, я залишився сам.

І: Це було вночі?

Р: Так, скоріше сказати, вже на світанку. Коли зовні не було чутно жодного звуку, жодного подуву, нічого, ми почали спускатися із цього горища. Але наприкінці я дізнався, що залишилося кілька людей, яких наступного дня схопили, але більшість змогла втекти. Коли я спустився, скажімо, коли я спустився з горища, не зустрів жодної людини. Не знаю, як це сталося, немов би завдяки мистецтву магії, було темно, а вони зникли, я нікого більш не побачив. Отже, я вийшов і побіг за межі міста.

І: Куди?

Р: У напрямку до сіл. Я знав, що за містом були села, тож я вирішив, що маю йти далі, залишивши позаду ці села. Отож, я це... Я біг, біг, біг до села, де пас корів. Тоді, у той час, збирали, як це сказати? Коли збирають кукурудзу, тому що там було багато кукурудзи і пшениці. Ні, це була пшениця, а не кукурудза. Вони збирали її докупи, ось так, як це називається? У такі «букети» (снопи), робили копиці і залишали сушити. А коли я прибіг вже на світанку, я схопив і відкрив одну копицю і заліз всередину, де, скажімо, вони стояли, тому що їх залишили сушити, ось такі копиці.

Я сховався всередині. І чекав увесь ранок, коли прийдуть пастушки. Я гадав, що зважаючи на те, що ми були друзями, вони мені допоможуть у тому або іншому. Але яка там допомога? Вони почали мене бити і казали: «Єврею, ми тебе здамо, нам потрібен твій одяг, ми тебе здамо поліцаям». Отже, я почав бігти, вибачте, вони мене так побили, що я обмочився від такого побиття. Я біг дуже швидко і добіг до села і увійшов до цієї жінки. Перше, що вона зробила, коли я прийшов до неї додому, -- я знаю, що від мене йшов дуже поганий запах, але перше, що вона зробила, вона мене обшукала. Чому вона мене обшукала? Вона мене обшукала, щоб подивитися, чи немає у мене сірників, чи не збирався я підпалити дім. Вона боялася, тому що євреї підпалювали будинки, вони боялися, оскільки говорили, що євреї, які залишилися в живих, будуть палити їх будинки.

І: Зараз поміняємо касету.

Name File: 38507.003

І: Касета номер три, Ісаак Розенблат. Ви нам розповідали про те, як ви прийшли до цієї селянки?

Р: Отже, я розповідав вам, що коли прийшов до хати цієї селянки, вона мене обшукала, щоб подивитися чи не було у мене сірників, тому що, як я вам вже говорив раніше, що люди думали, що буцімто євреї спалили частину міста. Тоді вона мене обшукала, а від мене йшов поганий запах, і вона відійшла. Але тим часом прибігли два хлопці, які вже були біля дому, і вимагали, щоб я вийшов. Отож, вона схопила мене, відчинила вікно, що було позаду, і сказала мені, щоб я вистрибнув у вікно, схопила мене, коли я був трохи далі від неї, вона сказала, щоб я тікав через вікно, і я вистрибнув через вікно. Це означає, що вона, у відповідний момент, скажімо, захищала мене, тому що, якби не вона, інші б здали мене відразу. У цьому випадку вона сказала мені: «Краще буде тікати через вікно». Як тільки я трохи віддалився, вона сказала хлопцям, що єврей втік. Тоді хлопці, що йшли за мною, побігли, переслідуючи мене, кидали каміння здалеку, але це каміння до мене не долітало. Потім я добіг до річки, не те щоб то була річка, а просто, як це сказати, -- брід. Брід, але досить широкий.