Свідчення Ісаака Розенблата як джерело вивчення Голокосту та місцевої історії

А може це була річка, я так вважаю. Тому що далі був міст, великий міст. Отже, ця ріка, я вже знав, що це була ріка, яку я не зможу перейти, тому що були хвилі, а я не вмів плавати. Але все одно, я кинувся у воду і не знаю яким чином, махаючи руками і ногами ось так, я переплив річку. А це було вже восени, було холодно, чому я це кажу. Я думаю, що загубив туфлі, тому що ми носили такі туфлі, які я зараз ношу тут, це було незвично носити там таке взуття, тому що більшість носила чоботи або щось таке. Хто міг носити туфлі, адже це було розкішшю. І я тікав і біг, а вони бігли за мною, а потім пішли на міст, який розташовувався досить далеко, а вони побігли за міст, щоб наздогнати і знайти мене. Але, через річку з боку села, звідки я тікав, на іншому боці річки, було інше село, точніше сказати навіть не село, а окремі хати, де мешкали чехи або чехословаки, щось у цьому роді.

І я сховався в сараї. Здається, що якийсь чоловік мене помітив. Я сховався у діжці. Здається, що цей чоловік мене помітив і закрив діжку. Коли хлопці прийшли мене шукати, до того як піти, один сказав: «Давайте пошукаємо його всередині!» Якщо ви так кажете, ну, то, заходьте всередину. Вони шукали, шукали і, звісно, не знайшли. Тоді він сказав: «Як на мене, то він втік он туди, тому що знайшов дорогу і пішов». Річ у тім, що хлопці, які прийшли мене шукати, пішли, а він мене залишив на цілий день всередині діжки. Вночі він прийшов, відкрив діжку, приніс мені їжу і сказав: «Ти повинен піти туди. Йди туди, до лісу, де є багато дерев». Оскільки в мене була їжа, я пам'ятаю, то я вирішив сховатися і пішов в інший бік, сховався там, де були чагарники, спав під відкритим небом, до того ж було дуже холодно, а я був босоніж. Я сховався, не знаю як, але взяв і сховався, я йшов, йшов, йшов, до того моменту, поки не відчув, що був голодний.

Тоді, точно в цей момент, на дорозі я побачив кремезного чоловіка, вже старенького, який віз ці, з яких роблять цукор, як вони називаються? Буряки, тобто цукрові буряки. Він віз їх, тоді я наблизився і попросив їжі, він дав мені трохи поїсти і сказав мені: «Дивися, йди і сховайся в чагарниках. А на зворотному шляху я заберу тебе додому». Маленький хлопчик вірить у те, що йому кажуть, але з острахом. Отже, я не сховався в цих чагарниках, я пішов ховатися в інших. Тоді він повернувся і почав свистіти -- він казав, що буде свистіти. Там був ще один шлях, донизу, а нагорі були чагарники. Я спустився, потім сів на його воза, він поїхав, накрив мене і привіз додому, скажімо, вже пізно вночі. Коли ми приїхали пізно вночі, там, поблизу, скажімо, були сараї, а біля сараїв так звані сінники, де було багато соломи.

А цю солому використовували, скажімо, для того, щоб обладнати місце, де сплять свині або корови, всередині хліву. Справа в тім, що він не дозволив мені заходити до хати, але сказав мені, щоб я підняв солому, зробив отвір у цьому сіннику і сховався всередині цього сіннику. Вночі він приніс мені їжу, я сховався у цьому сіннику і був там два дні. Він приходив і приносив мені їжу вночі, а я в той час виходив, аби справити свої потреби, не знаю, все таке інше. І одного разу вранці, -- вже пройшло кілька днів. -- Отже, одного разу вранці прийшла його дружина і почала брати сіно тими, як вони називаються, «wicl+у» польською мовою, тобто «вилами», які мають загострені кінці, щоб піднімати солому. Я не знаю, як це буде іспанською.

Отож, вона взяла ними трохи соломи, щоб настелити худобі й раптом вона до мене доторкнулася. І тоді вона почала кричати, нехай виходить, нехай виходить, а я не знав, що робити. Тоді прийшов чоловік і сказав мені, щоб я виходив, тому що мене викрили. Але він нічого не сказав вдома. Тому що боявся, що, як мені було відомо і я чув, що однієї ночі прийшов його син. І виходить, що його син був поліцаєм у нацистів. І чоловік боявся, якщо його схоплять, то вб'ють його і, звісно, усю його родину, і мене, само собою зрозуміло. Тоді він вирішив дати мені їжу, і казав, що дуже мені співчуває, але ж я маю тікати звідти. Це було вранці. І дівчина, його донька, що саме виводила пасти корів, сказала мені: «Послухай, йди туди, там є чеське поселення, вони зможуть тебе краще сховати, ніж тут. Ось, йди туди». Отже, я не знав цієї місцевості, але мені приблизно пояснили, що там є ліс і треба туди йти. Мені дали їжу, я це пам'ятаю, як зараз, вони дали мені навіть одяг і пару взуття, то були «постоли», так їх називали. Постоли були дерев'яними, а внизу переплетені ниткою. Крім того, вони ще мали онучі, в які можна було загорнути ноги. І то було все, мені ще дали дещо з одягу, типового українського, що мав цей чоловік.

І: Було холодно?

Р: О, так, було холодно, все було в снігу. Я не знаю, але хлопчик залишається хлопчиком, я вирішив піти дорогою, і мене схопив один українець, я ще сьогодні пам'ятаю, що знав його, він був з міста Мізоча і його прізвище було Шуляк. Це означає хижий птах «шуліка». Його звали Шуляк, і він був дуже п'яним. Він схопив мене і почав бити так, що мені самому захотілося здатися німцям. Але він був таким, таким п'яним, він бив мене дуже сильно, так сильно, що я перестав дихати. Я був майже мертвим, весь у крові. А він штовхав мене ногами, він штовхав мене, щоб привести до цього села, тому що ми були поза його межами. Він бив мене до тих пір, поки сам не втомився і пішов. Я залишився на землі. А потім я почув, або нічого більш не чув, піднявся і пішов назад. Але я пам'ятаю, що був весь у крові, з усіх боків. І я пішов. Йшов, йшов. Я не заходив у села, тому що боявся, що там були поліцаї. Тоді я ходив навколо сіл, там були хати, так звані «хутори», або щось подібне, як вони називалися українською мовою.

Скажімо, ці хати були далеко від населених пунктів, де інколи я ховався в цих хатах, так було тоді. Так я ходив від хати до хати і як би там не було, але мені давали поїсти. Я повторюю, що мені не бракувало їжі, мені давали поїсти. Але мені не давали притулку, мені не було де спати, я не мав можливості троти погрітися. Перш за все, мене не так цікавила їжа, а те, що було мені потрібно, це трохи тепла, щоб я міг погрітися. Що стосується їжі, то в мене було її достатньо, я не знав, що з нею робити. Селяни давали, пропонували мені їжу, але вони не запрошували мене додому, тому що боялися, і розповідали про те, що, коли хапали єврея у когось вдома, то їх вбивали. Отже, так було...

І: Де вони спали?

Р: Що?

І: Де ви спали?

Р: Вночі я шукав ці сінники і ховався в цих сінниках, що були розташовані біля хат. У цих сінниках або в якомусь там хліву. Там, де є, скажімо, стійло, де вони тримають худобу всередині. Тому що там худоба не стоїть під відкритим небом, а перебуває всередині хліва. Отже, інколи я залазив у ці хліви і міг там спати, я шукав місце, де був овес, скажімо, це називається овес, не знаю, а може, солома. Тобто там, де була солома, я робив отвір і залазив туди спати, аби провести ніч. А вдень було небезпечно ходити, але ж я все одно ходив від хати до хати, щоб трохи погрітися, бо те, що мене цікавило, перш за все, це трохи тепла.

І: Вам дозволяли заходити до хати, коли давали поїсти?

Р: У більшості випадків мені дозволяли заходити до хати, але, скажімо, я мав шукати більш-менш скромну хату, оце буде правильно сказано. Я завжди шукав найскромнішу хату. Там я відчував себе в більшій безпеці.

І: Чому?

Р: Тому що до великих будинків мені було страшно заходити, оскільки там могли бути люди, скажімо, на моє розуміння, як мені було відомо на той час, могли бути люди, що входили до націоналістичної партії. Натомість бідні селяни були далекими від цього і не втручалися в такі справи. Отже, я завжди намагався знайти хату, яка стояла, скажімо, далеко, подалі від інших хат, і я заходив туди під приводом попросити їжу. Але насправді моєю метою була не їжа, а можливість трохи побути в теплому приміщенні і зберегти дещицю тепла.

І: Вам давали коли-небудь щось гаряче?

Р: Так, мені давали суп, одного разу мені дали суп, мені дали суп. І я з'їв стільки супу, а потім, що коли зайшов до іншої хати, мені знову дали суп, і я не знав, що з ним вже робити, але ж мене цікавило те, щоб побути якомога більше часу усередині. Отже, бачите, що їжа не була метою, тому що мені хотілося, скажімо, побути в теплі і трохи погрітися. Таким чином, я жебракував, переходячи з одного села до іншого, але я не пам'ятаю, тільки одного разу я запам'ятав назву села, яке називалося «Зелений Дуб», що перекладається іспанською, як зелений дуб. Там було дуже багато сіл, які тоді я добре знав, та вже зараз забувся, як називалися ці села. Тому що я завжди ходив із цього міста Мізоча і майже завжди тримався ближче до лісів, які розташовувалися ближче до Острогу, який був важливим містом; Кременець, що був між цими двома містами, розташованими далеко від Рівного, приблизно так. А там були дуже важливі, великі ліси, куди мене завжди відсилали, вони казали: «Йди до лісу, там є євреї, там є партизани». Селяни знали про це. Ось таким чином, скажімо, я ходив багато часу з одного села до іншого, краще сказати -- не заходив у села, а блукав навколо сіл. І намагався підтримувати себе, скажімо, у такий спосіб, щоб знайти місце, де можна було б погрітися, тому що було дуже холодно. Я не знав, що мені робити, тому що сніг і мороз -- це жахливо, а у той час було дуже холодно.

І: Вам не спадало на думку повернутися, щоб побачити чи врятувався хтось із членів вашої родини?

Р: Ні, це було неможливо, неможливо навіть подумати про те, щоб повернутися, тому що ми знали, включаючи сільське населення, що там вже не було нікого, хто б залишився живим, бо всіх вбили. Селяни говорили, що, скажімо, а я був маленьким, розповідали різне, те або інше. Але, коли я зайшов до якоїсь хати, мені говорили, що тут є єврей з двома дівчатками, який втік звідти, так само, як і ти. Отже, вони втекли звідти, і я також. Одного разу я прийшов до одного села, краще сказати, що це було місце за селом, мені сказали: «Дивися, там, у тому лісі, є євреї». Тоді наступного дня я вирішив піти до того лісу шукати їх. І було так багато снігу з усіх боків, не залишилося жодного сліду, тому що сніг йшов усю ніч, але я все одно пішов до цього лісу, сподіваючись на те, що знайду кого-небудь. І знайшов. Знайшов укриття під землею. І у цьому укритті я побачив батька з двома дівчатками. Цілком випадково, то був пекар, у якого працювали двоє моїх братів. І він мені сказав: «Ой, послухай, як твої справи?» Слово за слово, і він мені розказав, що бачив тут двох моїх братів. Я почав їх шукати усюди, але...

І: Ваших менших братів?

Р: Менших за мене. Я їх не знайшов. До цього часу я нічого не знаю про те, що сталося з ними. Щодо інших членів моєї родини, то я дізнався про те, що їх забрали, скажімо, відвезли за місто і там усіх розстріляли. За цим цукровим заводом був невеличкий ліс, і там їх розстріляли, за цим заводом. Мені про це розповідали, скажімо, селяни, які знали все про цю подію, про те, що трапилося і як саме.

І: А про вашого старшого брата ви також нічого не знали?

Р: Ні, я нічого не знав, але потім сталося так, що я також зустрівся зі своїм старшим братом. Але про це буде далі. Отже, коли я зустрів свого старшого брата, скажімо, це було в той час, коли я ходив від хати до хати, і мені сказали, що там ще було двоє людей, такі, такі, такі, і я не знаю, як. А перед цим, я також зустрів, зовсім забувся про це розповісти, іншого єврея, який був з нашого міста Конське. Він також ходив разом із двома дівчатками. І коли я його зустрів, він сказав, що бачив мого брата, що десь тут також ходив мій брат. Але сплинуло багато часу до того моменту, коли я потім, скажімо, зміг зустріти свого брата в той час, як я ходив у пошуках їжі; одного разу я увійшов до хати і побачив його. Зустрівся з ним і ще одним хлопчиком, який був старшим за нього, і він ходив разом з ним.

Отже, ми зустрілися і були разом небагато часу, тобто дуже мало часу, тому що вони також ходили від хати до хати. Але ми вирішили, що маємо розділитися, тому що, якщо нас знайдуть, то вб'ють обох, а так кожен з нас буде окремо і зможе втекти, кому вдасться врятуватися, той врятується, а хто ні -- значить, тому не поталанило, так би мовити. Але, принаймні, один з нас зможе врятуватися. А якщо ми будемо разом, то нас схоплять обох, і вб'ють усіх. Отож, я розлучився зі своїм братом, він пішов в один бік, а я в інший, назад, розпочинаючи потроху. До тих пір, доки я не опинився у родині поляків.

І: Мені хотілося б, щоб ви закінчили розповідь про те, що сталося з пекарем і дівчатками, які жили під землею. Скільки часу ви були разом з ними?

Р: Я був з ними дуже мало часу, тому що в них також не було їжі, не було нічого. Якщо ми були б там усі разом, нас би ліквідували усіх. Отож, кожен з нас шукав тоді, як то кажуть, як той щур, який шукав місце, де сховатися. Пізніше я дізнався про те, що за пекарем з двома дітьми прийшли, їх знайшли українські поліцаї і вбили. Я дізнався про це пізніше від селян. Тобто знайшли укриття і витягли їх, привели до міста Мізоча і вбили їх. Я дізнався про це пізніше від селян. Це було так само, як одного разу я зустрів чоловіка, який також був моїм земляком. Мені здається, що згідно з однією з моїх версій, він не витримав більше і сам здався, такі в мене були версії. Я не знаю правди про те, що дійсно сталося з тим Штейнбергом, гадаю, що так звали цього чоловіка, якщо я не помиляюся. В нього було два сини, здається.

Я цього не бачив, тому що кожний з нас шукав можливості не бути з усіма разом, тому що не можна було усім бути разом. І тоді я ходив, ходив з однієї хати до іншої, ми розділилися, а потім одного дня я хотів зайти до однієї хати. Але хлопчик міркує, як дитина, тому що він і є дитиною, нічого більше. І я побачив, скажімо, що в одному місці було кілька коней зі збруєю, я подумав, що може це були партизани і захотів зайти до хати, але коли я увійшов, засунув голову, відчинив двері, то побачив українських поліцаїв. Отож, я почав тікати, як божевільний, побіг, вони стріляли мені вслід, але не наздогнали мене. Оскільки було багато снігу, а вони були п'яні і навіть не могли сісти на коня, ось так мені вдалося втекти. Зараз мені смішно, тому що в це неможливо повірити. Отже, я сховався за хатою, не дуже далеко від цього села, тому що це було село. Я сховався за хатою, пам'ятаю, що там був сарай, а біля нього було дерево і був сінник. Тоді я увійшов, швидко зробив отвір і сховався всередині цього сінника. Це було вдень і я там залишився до ночі. А вночі, зосередивши всю увагу, я почув голоси всередині хліву.

За сінником, що біля дерева, трохи вище дерева, був хлів, і я почав прислухатися і почув, що говорили дуже тихо, говорили мовою, яка, скажімо, не була чисто українською, але була схожа на ту, якою говорять, скажімо, місцеві жителі. І я звернув увагу, а потім вирішив помаленьку залізти на дерево, а коли я вже був нагорі, побачив одного з тих, хто хотів мене вбити. Але потім він помітив, що я єврей, як і він. Він мені нічого не зробив, але єдине, що сказав мені, що не хоче бачити мене ані п'яти хвилин і що я маю негайно йти звідти. Якщо ні, його могли би викрити, а він переховувався там з двома дітьми. Очевидно, цей селянин переховував його там, нагорі. Тому що селянин завжди міг сказати, що я нічого не знаю, я не бачив, що хтось заліз на дерево і там живе. Ви мене розумієте? Тому що він також не хотів ризикувати. Справа в тім, що я був там з ним дуже мало часу і мене вигнали.

Тоді я знову пішов, я провів трохи часу там і пішов, не знаючи хто я, куди йти і що робити далі. Ми трохи поговорили і я пішов. Таким чином, я ходив від села до села, завжди по ближче до лісу, завжди біля хат, за якими можна було стежити, дивитися, що там і як. Я ходив від хати до хати, від хати до хати, доки не зустрів свого брата. Одного дня я прийшов просити їжу і зустрів свого брата, я вже казав раніше. Ми також поспілкувалися там і розійшлись. І так було увесь час. Коли я вже провів там..., тобто коли мене взяла..., потім я провів там..., тому що я не пам'ятаю, що було за чим. Мене взяла до себе польська родина, якій було шкода мене, а їх також переслідували. Вони мешкали там, століттями жили там, у цьому селі. У деяких з них навіть були змішані шлюби, поляки були одружені з українками, але до них також погано ставилися, так, як до євреїв, місцеві українці. Тоді вони взяли мене до себе додому. І я прожив з ними доволі багато часу, доволі багато часу, можна сказати, пару місяців.

І: Як ви з ними познайомилися?

Р: Коли я увійшов і попросив хліба, знаючи, що вони поляки, пішов туди просити їжу. Я знав польську мову і сказав... Вони пожаліли мене, як то кажуть, і дозволили мені залишитися на деякий час. Таким чином, я зміг залишитися у них на досить довгий час. Але що відбувалося? Таких, як вони, переслідували також вночі. Тоді що вони робили? На стерні, скажімо, де була пшениця, посеред поля, вони робили схованку під землею. Вдень вони були вдома, а вночі через острах йшли ночувати в це місце, усі, уся родина. Я пам'ятаю, що їх було два брати, молодята, які тільки-но одружилися і ще одна пара з дитиною, це були молоді люди. І була ще одна особа старшого віку, одна бабуся, а решта були молоді люди. Але вночі їх також переслідували, скажімо, так, як євреїв, українці до них погано ставилися. Отже, одного дня вони вирішили поїхати до міста, тому що в місті відчували себе в безпеці, вони не боялися і залишили все. А я не міг поїхати до міста, тому що мене б викрили відразу. І тоді я знову розпочав свої походеньки, тиняючись від хати до хати.

І: Який приблизно це був період?

Р: Те, про що вам зараз розповідаю, скажімо, відбувалося наприкінці 43-го року, приблизно так. Усе, що було до цього моменту, відносилося, скажімо, до 42-го і 43-го років. Це могло відбуватися вже наприкінці 43-го або на початку 44-го року, вже можна сказати, що ні, в 43-му році, наприкінці.

І: Вже пройшло літо 43-го року?

Р: Коли вони вирішили їхати до міста, було літо, це не була зима. Я пам'ятаю те, що ми спали, скажімо, під землею. Також було місце, де ми ховалися в лісі, я спав у так званому бункері, разом з ними.

І: І яким був цей бункер?

Р: Бункер був схожим на підвал і над ним росла трава, скажімо, для нормального пасовища, нічого не було видно. Тільки потрібно було підняти дошку, яка була замаскована, а там був отвір, через який можна було заходити і спати там всередині.

І: І які були його розміри?

Р: Ні, він був дуже маленьким, одній людині неможливо було ворушитися, скажімо, звідки я знаю, він був дуже маленьким, можна було тільки лягти і більш нічого.

І: Із землі?

Р: Весь із землі. Внизу вони постелили солому, щоб можна було там перебувати. А потім, коли вони поїхали до Острогу, я почав ходити, а коли зайшов до лісу, там зустрів групу партизанів, озброєних партизанів. Але якщо у тебе не було зброї, вони тебе не приймали. Вони були, скажімо, на пагорбі, точно. Внизу протікала ріка, я пам'ятаю, і з цього боку ріки були люди, які також ховалися. Тобто вони не могли йти до партизанів, тому що в них не було зброї, а вони ховалися, скажімо, від українців. Там були поляки, навіть деякі українці, також євреї, які ховалися, скажімо, які були проти цього режиму. І я пішов, скажімо, до цього табору. А потім я хотів наблизитися до партизанів. Отже, я прийшов і деякий час перебував з ними, і одного разу під час розмови я запитав про нього, а потім зустрів свого двоюрідного брата.

Ви пам'ятаєте, що я вам казав на початку про Островецького, Шошек Островецький -- так його звали. І він був з партизанами, у нього була зброя, він був там, нагорі, з партизанами. Я запитав про нього, він спустився і привітався зі мною. Ми провели з ним трохи часу, а потім він пішов у своїх справах, а мені дозволили спуститися донизу. Але з часом, потроху, я зміг, скажімо, тобто мені вдалося бути і ходити з ними, але дуже небагато часу. Одного разу мені наказали піти до одного села, скажімо, і подивитися, де є щось те, а де щось інше. Ми, як діти, приходили і казали: «Дивіться, там ми бачили українського солдата з рушницею, а там ми бачили іншого з кулеметом»... Але це тривало дуже мало часу, коли я був з ними. А потім, сталося те, як це можна сказати? Прийшли і атакували їх, і вони розбіглися.

І: Я не все почула.

Р: Прийшли атакувати їх туди, у це місце. Я не знаю як, але кожний з них тікав, куди міг, тому що казали, що прийшло дуже багато людей, щоб їх атакувати. І тоді я втратив зв'язок з ними і розчинився як у диму, не знаючи, куди вони пішли ні чогось подібного. Тому що в той час я ще був унизу.

І: Ви пам'ятаєте, як називався цей партизанський загін?

Р: Ні, не пам'ятаю, тому й кажу, що не пам'ятаю назву цього загону.

І: А ватажка, який його очолював?

Р: Також ні. Я тільки знаю, що за той невеликий час, що я перебував зі своїм двоюрідним братом, під час розмов, він мені казав, що там були поляки, євреї, включаючи грузинів. Це російські люди, скажімо, які дезертирували з армії, скажімо, замість того, щоб не потрапити до німців, вони переховувалися у лісі. Там, нагорі, серед партизанів були представники багатьох національностей. Він мені багато не розповідав, скажімо, багато не говорив, нічого подібного, тому що це була секретна інформація. Отже, коли почалась атака, кожний з них тікав, куди міг. Я також втік, а потім знову почав ходити з одного села до іншого, просив їжу і так далі і тому подібне. До тих пір, поки було літо, я пам'ятаю, що було літо, це було ще в 43-му році, тоді ще було літо. Тоді я йшов до кордону, який раніше розділяв Польщу і Росію, Україну, ходив по колу, скажімо, навколо, доки одного дня не прийшов туди. Я був добре одягнутий, як селянин, проходив біля річки, і мені захотілося, як то кажуть, поговорити з українськими хлопчиками.

І: Ви продовжите нам розповідати у наступній касеті, яку ми зараз поміняємо.

І: Касета номер чотири. Ісаак Розенблат. Ми перервалися, коли ви розповідали про те, що опинилися біля річки і зустрілися з кількома хлопчиками.

Р: Так, кілька українських хлопчиків купалися. Я не хотів знімати одяг, щоб купатися, тому що вони б відразу дізналися, що я єврей. Але вони помітили щось і донесли на мене поліцаю-націоналісту. У той час українці боролися не тільки проти євреїв і поляків, вони боролися також проти німців. І вони називалися Націоналістичною Організацією. Мені здається, що їх називали «бандерівці» або щось у цьому роді. Але насамперед я забувся розказати вам про один епізод. Коли я ходив від села до села, була сльота, і я йшов по пагорбу. Там було два пагорби: один, на який піднімалися, а з іншого спускалися. А поряд була дорога, яка йшла праворуч. Коли я піднявся на пагорб, раптом, коли я вже був нагорі, раптом я побачив, що з іншого боку, навпроти, йшов поліцай, який вів єврея, націливши на нього рушницю, він вів його у місто Мізоч. Виходить, що цей єврей, якого вели, знав мене дуже добре, тому що був великим другом нашої родини. Він мене також прекрасно знав. Але нічого не сказав. Коли я був вже близько, поряд їхав віз і я закричав: «Дядьку! Зачекай-но на мене, я хочу поїхати з тобою!» А він його вів. Я кричав і спустився з пагорба, щоб заскочити на воза. Цей українець звернув увагу на те, що відбувалося, але не доніс на мене, і узяв мене із собою. Він привіз мене до лісу, дав мені поїсти, сказав мені, щоб я йшов туди, де були партизани, і що до лісу не заходять ті, хто шукає євреїв. Отже, там я з ним попрощався. А потім трапилося те, про що я вже вам розповідав. А тоді я опинився у родині поляків, я вже вам дещо розповідав про одну деталь, коли я жив у домі поляків. Вони розказали мені, що бачили двох мертвих євреїв. І, переважно, за його жестами, я припустився, що це був мій брат ще з одним хлопцем.

І: Це був старший брат?

Р: Старший брат, його звали Бен Сіон. Дійсно, там, у лісі, це був він, і я побачив, що в його потилиці була куля, а все його обличчя було спотворене. Це була така куля, яка повністю спотворює обличчя, там, де виходить на зовні. Ось там я побачив мертвим свого брата. Та ще я побачив іншого хлопця, який був вбитий у такий самий спосіб. А потім я ходив від села до села, які називалися хуторами або щось у цьому роді. Так називали хати, що стояли окремо, за селом. Я заходив у ці хутори, бо до сіл заходити було небезпечно.

І: Ви мені сказали, що зустрілися з офіцером націоналістом?

Р: Ні. Це сталося вже після того, як я пішов до хлопців купатися. Справа в тім, що я розповідав кілька попередніх епізодів, але забувся розказати про це. Коли я пішов до хлопців купатися, вони донесли на мене цьому, як його звали, поліцаю, який йшов з дівчиною, а я його в той момент не бачив. Він націлив на мене зброю. Він наказав мені, щоб я ліг на землю. Потім він перевірив, чи не було у мене якоїсь зброї. А далі він привів мене до села. Він нічого не зробив, тому що я був малим.

Мене привели до комендатури. Я побачив, що ця комендатура, куди я зайшов, містилася лише в одній кімнаті. У той час не існувало ієрархії відзнак, кому належало яке звання (що можна було визначити за погонами на плечах), але можна було помітити, що це були люди більш освічені, було видно, що це були не прості селяни, а люди начитані, з освітою. Загалом, у цих селах люди майже не мали освіти. Тож, коли мене представили цьому чоловікові, я миттєво помітив, що він був більш освіченим. Вони ставили мені питання і я сказав, що я єврей. І так, у ході розмови, я сказав: «Чуєш, а я тебе знаю», звертаючись до одного з тих, хто мене допитував.

Я сказав: «Ти з Мізоча, ти завжди ходив з цим єврейським хлопчиком, який вчився у середній школі, ви були дуже близькими друзями і ходили разом до школи». Він сказав мені: «Так, дійсно, це я. Отже, ти мене знаєш?». Я сказав, що так, ми розмовляли, вони мені ставили багато питань. Вони розглядали мене, як щось незначне, не били мене, не ображали мене, нічого подібного. Вони залишили мене в кімнаті, дали мені поїсти. Вони не кривдили мене. Потім прийшов один селянин, який дізнався про те, що у них був хлопчик. Оскільки обидва його сини брали участь у націоналістичному русі, він потребував кого-небудь, хто б йому допомагав по господарству, тому він попросив, щоб йому мене віддали. Було помітно, що я їм сподобався, цим націоналістам, і вони мене запитали, чи не хотів би я працювати у цього селянина. Я сказав їм, що так. Я пішов до нього, до цього селянина, він навчив мене орати землю конем. Туди німці не приходили. Там було лише дві групи: націоналістична група, яку вони представляли, які управляли селами; і зовні були комуністи, що були росіянами, і ховалися в лісах. Але в селах командували націоналісти. Це була велика сила.

І: Тобто німці там не представляли собою будь-якої значної сили?

Р: Ні. Вони не заходили до сіл. Ні до сіл, ні до лісів, де було зосереджено багато сил опору і вони були зайняті тим, що відбувалося на задніх фронтах. Отже, я пішов із цим селянином, який навчив мене орати землю конем, він навчив мене, як треба було орати. Навіть тоді, коли приходили люди, він показував мене і казав: «Подивіться, як вміє орати цей єврейський хлопчик. Дивіться, як швидко він цьому навчився і як добре він це робить. Я тільки-но його навчив, і дивіться, як добре у нього виходить. Ми стільки часу витратили тут на віслюка і не змогли це зробити добре, а подивіться на нього, за один день він навчився орати в полі». Він був мною дуже задоволений. Я працював, водив пасти вівці та корови, допомагав йому у полі з плугом, розводив вогонь і таке інше. Аж доки не захворів. Після того як я досить довго перебував у нього, коли захворів на тиф. На той час люди мерли від тифу, як мухи. Кожного дня по селах сотні людей помирали від цієї недуги. Коли я захворів на тиф, він поклав мене нагорі, на печі у хаті, під дах печі, туди, де, за звичай, сушать зерно, використовуючи концентрацію тепла. Там, нагорі, було моє спальне місце, коли я заразився тифом.

І: І це було всередині хати?

Р: Всередині хати, там де стоять ці печі. І нагорі, на... так називається це місці в Україні. Нагорі, де вони зберігають зерно, там, де роблять борошно за допомогою кам'яних пристроїв (жорен), на яких я працював також, щоб молоти борошно [робить руками кругові рухи, аби показати як працює цей пристрій], я допомагав їм, коли не був хворим. Потім, коли я захворів, я дуже важко хворів. Насправді, інколи мені здавалося, що моя голова важить десять тонн, про це я пам'ятаю. Я чув від людей, які казали, що якщо пройде криза, людина зможе вижити. Зрештою, так, я подолав цю кризу. Подолав хворобу і вижив.

І: Вами опікувалися?

Р: Так, звичайно. Мені давали їсти, я уявляю, що в такий час втрачаєш сенс і мало чого розумієш. Але я думаю, що мені давали їсти, пити і таке інше. Але в той час люди помирали у великій кількості. Я їм допомагав. А вони до мене добре ставилися, я не можу сказати, що вони погано до мене ставилися.

І: Ви пам'ятаєте ім'я?

Р: Ні. Я не пам'ятаю імен цих людей. Не пам'ятаю жодного імені. Це дуже сумно, тому що треба було б пам'ятати їх, хоча б на знак подяки. Мені хотілося поїхати до них потім, щоб подякувати їм за те, як вони ставилися до мене. Але цього не сталося. Потім з ними я жив досить багато часу, але завжди хотів піти, я відчував якийсь поштовх зсередини, який підказував мені, що я повинен піти, було щось таке, що не дає спокою людині, я не знаю, як це пояснити. Вже наближався російський фронт, що наступав. З іншого боку, з інших сіл, йшли повстанці, дуже багато повстанців, ніхто не хотів наближатися. Російські партизани, скажімо, включаючи також повстанців-націоналістів не втручалися, тому що боялися тієї великої сили, яка йшла. Росіяни приходили і вони йшли на фронт, скажімо, на зустріч один одному [вказує руками напрямок, в якому вони з'єднуються].

І: На зустріч з росіянами?

Р: Так. А я мав шалене бажання втекти, щоб піти з ними.

І: Ви не відчували себе в безпеці там, з тими людьми?

Р: Так, але підсвідомо, десь там, всередині мене, я не знав, що могло статися завтра, або післязавтра, що могло відбутися. Краще сказати, що ти сам не знаєш, що може відчувати людина там у своєму внутрішньому світі. Він мене попросив, щоб я вивів коней зі стійла і відвів їх до лісочка, тому що він боявся, що партизани зможуть викрасти коней і забрати їх із собою. Я пішов і, як тільки-но пішли партизани, прийшов і забрав коней. А через деякий час, через пару днів прийшли росіяни. У глибині душі я відчув задоволення, але в той момент не міг показати свою радість. Я залишився там у той час, як росіяни приходили і займали села. Одного дня прийшов російський патруль до цього селянина і попросив коней, щоб доїхати до загону, де вони були розташовані. Це було недалеко, приблизно за 15 або 20 кілометрів, а, може, ближче. Він попросив селянина, щоб він відвіз їх, але вони побоялися і попросили мене.

І: В який період вас звільнили?

Р: Це було, коли вони прийшли туди, можливо в 44-му, приблизно так. У середині 44-го або в кінці 1944 року. Але я не знаю, тому що був маленьким, і не пам'ятаю нічого подібного, дат і таке інше.

І: Ви тільки що сказали, що не могли виявити радості, яку відчули, тільки-но прийшли росіяни, чому?

Р: Тому що я відчував, що при росіянах вбивали, те саме було при німцях, які теж вбивали. При українцях я також не відчував себе в безпеці, тому що вони вбили багатьох євреїв. Отже, десь глибоко в душі я відчував радість від того, що прийшли росіяни, тому що я відчув себе у більшій безпеці. Ніякої політики. Тільки в тому сенсі, що я відчував себе в більшій безпеці, нічого більше. Питання було в тому, що старий селянин боявся вести коней до цього патруля, і попросив мене, щоб я відвіз їх. Я взяв коней і запряг їх у сани, тому що було холодно. Не зважаючи на те, що половина дороги була занесена снігом, а половина залита водою, я поїхав на санях, а не на возі. На санях? Зараз я вже не впевнений, чи на санях, чи на возі. Ні. Це було на возі, а не на санях. Отже, я відвіз їх до залізничного вокзалу і розказав їм усю свою історію. Він був євреєм. Я розказав їм усю свою історію в той час, коли ми їхали, а потім мене познайомили з представником російської армії. Мені нічого не сказали. Але згодом, із часом я дізнався, що офіцер, один із старших офіцерів, був євреєм з Києва, і він був, як це сказати? Він був євреєм з Києва, а коли повернувся до Києва, дізнався про те, що українці вбили всю його родину. Тоді, як це пояснити? Він прагнув помсти. Коли він міг помститися, робив це. У цьому не було нічого доброго. Потім, далі, я розкажу про що йшлося. Але він дуже мстив, особливо, коли приходив до сіл, робив щось жахливе.

І: 3 українцями?

Р: Так, з українцями. Спочатку він сам, безпосередньо, не заходив, а чекав, аби село оточили з усіх боків, а потім сам заходив і стріляв. Він належав до НКВД (НКВС). Це не була армійська структура, НКВД означало військову поліцію. Це не було армійською структурою, а скоріше це була військова поліція. Я дізнався про це, пояснив йому ситуацію, і вони запитали мене, чи не волів би я залишитися разом з ними. Я їм сказав, що так, я хочу залишитися з ним, але спочатку я хотів би повернути коней. Адже я їх привів, тому хочу повернути. Тож я поїхав назад, туди, де жив селянин, я йому нічого не сказав, залишив коней, поставив їх у стійло так, щоб він мене побачив. Вийшов і попрямував до комендатури, не сказавши нічого.

І: Чому ви не попрощалися?

Р: Не знаю. Не знаю, чому я не попрощався. Я пішов до комендатури. Пішов до комендатури. Можливо, щось в глибині душі мені підказувало, що я повинен був попрощатися, але я не знаю, чому я не попрощався. Я пішов до комендатури і залишився з ними на пару місяців, їздив з одного місця в інше, і до села. Оскільки я добре знав місцевість, вони питали у мене дорогу, і так далі. Я знав небагато, але все, що знав, я розповідав їм. І трохи пізніше я приїхав з ними до Острога.

І: Це була передова армії або це був який-небудь фронт?

Р: Ні, армія вже пройшла, а за нею йшла військова поліція, НКВД. Військова поліція була позаду, вона здійснювала зачистку, здійснювала зачистку, тому що було багато українців, які вбивали росіян, коли ті прийшли. Отже, вони залишалися, щоб здійснити зачистку. Тому я й кажу, що цей офіцер був не дуже добрим. Я їздив з ним на возі, а був ще один офіцер, старший за званням, який також був євреєм. Вони починали сваритися між собою і обидва дуже нервували. Вони дуже нервували, злилися один на одного, і той сказав йому: «Тебе розстріляють за те, що ти робиш». Здавалося, що цьому було байдуже, тому що він хотів тільки того, аби помститися за своїх. Потім я заприятелював з цим старшим офіцером. Він був з Москви. Він запропонував мені, якщо я захочу поїхати з ним до Москви, то зможу навчатися у школі. А я відповів йому, що я вважаю за краще залишитися з ними і слідувати до Польщі, щоб дізнатися, чи залишився хтось у живих. Ми про це багато не говорили. І я був в армії. Ми прибули до міста Маневичі, я йшов з авангардом армії. Це було в Україні, біля міста Ковеля.

І: Після Острогу?

Р: Так, після Острогу. Я там був з ними. Відчувалося, що їм дали наказ наступати. Тому що вони наступали разом із армією: вони зачищали позаду і йшли вперед з ними. Коли я прибув до міста Маневичі, що біля Рафаловки, це ще одно місто в Україні, у цих Маневичах я знайшов пару єврейських родин, які прибули з Росії. А деякі, що прибули разом з партизанами, працювали у військовій комендатурі під керівництвом росіян у цивільних справах, як партизани. Вони також проводили зачистку проти українців. Я зустрів ці родини і почав з ними жити, залишивши армію. Я пішов з армії і вони мені нічого не сказали. Я пішов і залишився із цією родиною. З того часу я почав заробляти гроші, тому що в мене був знайомий офіцер, який давав мені сіль. Сіль була там предметом великої розкоші. Я брав цю сіль і ходив разом з офіцером. Ходив до селянок, які натомість давали мені горілку, яйця, масло і сир. Ая вже продавав усі ці товари. Коли армія перевозила солдатів, які їхали в потягу, а коли потяг зупинявся, я обмінювався товарами. Я давав їм яйця, горілку і все таке в обмін на одяг. Таким чином, я почав торгувати. Я заробив трохи грошей. Тоді я міг би купити дві або три золотих монети, які називалися скарбничками, наскільки я пам'ятаю. Це були такі золоті монети. З цим я вже був кимось, з грошима в кишені, так би мовити. Там була родина, яка одного дня вирішила сказати мені, що армія вже поблизу Варшави, я не пам'ятаю, як називається це місто, що на шляху перед Варшавою, місто, яке розташоване на березі ріки.

І: Прага?

Р: Точно, Прага. Що російська армія вже була у Празі, а німці чинили опір з іншого боку, з Варшави. Але я вже прибув до Любліна, тому що ця родина попросила мене, аби я поїхав туди, тому що вони знали, що в Любліні є єврейський центр, щоб я поїхав і подивився, чи можливо знайти їх батька. Це була родина, що складалася з жінки та доньки, і вони взяли мене, так би мовити, під свою опіку. Я був з ними як єврей. Потім була інша родина. Але ж, в дійсності, ми жили як одна й та сама родина. Отже, вони попросили, щоб я поїхав і подивився, чи можна знайти там батька. Тоді я з Маневичів залізав на потяги, що проходили з гарматами для армії. Залізав на потяги і подорожував у такий спосіб. Я приїхав до Любліна і відразу знайшов їх батька. Я сказав йому, що його родина перебувала там, і ми подивимось, яким чином можна буде привезти їх до нього. Я повернувся, привіз їм новину проте, що батько все ж таки жив там. Мені здається, що будинок, де я зупинявся в Любліні, називався #00:22:18--4# [назва нерозбірливо], де збиралися всі євреї після війни, у громаду. Отже, я про це пам'ятаю.

І: У них була підтримка Джойнт або іншої єврейської організації?

Р: Я цього не знаю, тому що тоді ще був малим і не знав нічого про ці речі, ні про єврейську релігію, тому що в той час нічого не було. На мою думку, може й існувала, але я про це не знав. Потім, іншого разу, коли я повертався, щоб привезти повідомлення, мене схопила військова поліція. У Ковелі, в місті Ковель. Це було місто, через яке проходило багато потягів у різні напрямки, тому це місто було важливим і там був суворий контроль. Мене схопив поліцейський і мене привели до комендатури. Мене залишили в комендатурі і повинні були допросити, у той час, коли я чекав допиту, я вийшов і знову втік. Сів на перший потяг, який відправлявся. Я знав, що мені потрібно було їхати в напрямку до річки Бугу, в бік Любліна, і я піднявся на потяг, який вже рушив, і мене більше не побачили. Ось так я прибув до Любліна. І там я залишився, я більше не повернувся до Маневичів. А там, у Любліні, у той час, як армія наступала, я вже був далеко, у Польщі. Я їхав саме в Прагу, проїхав через Прагу і Варшаву...

[...]

І: А Вашим друзям, з того часу, як ви влаштувалися в Аргентині, ви розповідали свою історію? Своє минуле?

Р: Ні. Я намагався ніколи не розповідати про ці речі. Тому що, я повторюю: я сам не можу в це повірити. Що я можу розповідати друзям? Випадково мої друзі, більшість яких у мене є в Аргентині, це люди, які також приїхали після війни: один з Росії, інший, що переховувався, ось такі мої друзі. У мене був лише один дуже близький друг, який помер, він був моїм дуже близьким другом, і він іноді розповідав мені дуже особисті речі. Але він не розповідав про це. Я завжди намагався уникати цих речей. Не знаю, чому. Тому що, коли приходять спогади, наступного дня я почуваю себе погано і перебуваю у стресовому стані. Я тоді у стані сильного стресу, думаючи про те, що сталося з моїми близьким і з усіма тими, хто нас оточував. Не знаходячи відповідь на питання «Чому?». Тому що до цього часу я не зрозумів, чому. Мені сьогодні 67 років, а я продовжую жити, не розуміючи цього, мій розум не може це збагнути. Я пропустив це крізь себе, крізь свою плоть і кров, але не можу зрозуміти цього, так що я думаю: «Як це може зрозуміти хто-небудь, хто не пережив цього?».

І: Коли ваші доньки були маленькими, вони не запитували хоча б інколи, чому в них немає дідусів чи бабусь або двоюрідних братів чи сестер з вашого боку?

Р: Добре, я думаю, що моя дружина пояснила їм, що я приїхав сюди після війни і в мене не було батьків. Крім того, моя дружина багато чого не знає. Я також ніколи не сідав поговорити про те, що сталося в моєму житті або яким чином я приїхав сюди. Але я добре пам'ятаю, що потім моя свекруха, яка була дуже хорошою жінкою, якось у розмові сказала мені: «Ісаак, насправді я була трохи перелякана, тому що не знала, хто ти, навіщо приїхав після війни і ніколи нічого не розповідав, а з моєю дочкою...». Вона була вдовою і трохи боялася, що її дочка зустрічається з кимось, хто приїхав після війни. Тому що всяке було і зараз є, чи не так? Але я ніколи ані їй, і нікому більше не розповідав про своє минуле, нічого подібного. Я намагаюся не... Не знаю. Тому що розповідаю, а потім почуваю себе погано. Тому що я не знаю, чи зможуть мене зрозуміти, адже це річ незрозуміла.

І: Ви думаєте, що цей ваш особливий життєвий досвід, який ви пережили в дитинстві, залишив відбиток на вашому житті дорослої людини?

Р: Думаю, що так. Завжди залишається відбиток. Тому що ці речі неможливо забути. Як би людина не намагалася стримати це, але там, всередині, завжди є мрії, іноді спомини, які приносять погані спогади, я так думаю. Мені здається, що це завдає мені шкоди. Іноді я нервую і не знаю чому, можливо із цієї причини, коли до мене приходять спогади і я не можу стримати те, що зі мною відбувається.

І: Це відчуття, яке було у вас у дитинстві або підлітковому віці, від того, що ви не можете залишитися на одному місці під час війни, а потім зміни... Ви могли до цього пристосуватися?

Р: Я би не сказав, пристосуватися, єдине місце, де насправді я відчував себе добре і був щасливим і задоволеним, повторюю, що це було в юності, коли мені було 16 років, 16 або 17, коли я був разом з італійськими хлопцями. Де я відчував себе вільним і також співав російських пісень. Я не розумів того, що співав, але в мене був більш-менш непоганий голос і їм подобалося, як я співаю. Ми їздили в гори і співали, ая був щасливий. Єдиним щасливим моментом, який я реально пам'ятаю зі своєї юності, був тільки тоді, коли я перебував в Італії. Коли я був у Модені, у місті Модена, з моїми італійськими друзями.

І: Питання було таким, чи зараз, вже в дорослому віці, за ці останні роки вашого життя, чи ви подолали це відчуття неможливості залишитися в будь-якому місці?

Р: Так, звісно. У мене тут є родина, як би вам сказати? Моє коріння вже посаджене тут. У мене є діти, онуки, у мене є все, що потрібно людині. Дякувати Богу, мені усього вистачає. Я маю все, про що мріяв у своєму житті. Я не можу сказати, що в мене є абсолютно все, але мої бажання, те, чого я хотів, все це здійснилося. З матеріальної точки зору в моїй родині все більш-менш непогано, є прислів'я, в якому говориться: «Ніхто не може мати усього, що є у мене», тобто це означає, що люди не можуть бути щасливими цілком і повністю і мати все; але я отримав у своєму житті можливість мати чудову родину і тому можу бути задоволеним.

І: Яким буде ваше останнє послання до людей, які почують ці ваші свідчення?

Р: Мої свідчення. Те, що я зараз хочу сказати людству, іншими словами, це, щоб ніколи більше не повторилося те, що трапилося. Щоб навіть найхижіший звір, якого можна собі уявити, не зміг би подумати, що може статися те, що було під час Другої світової війни. Катастрофа подібного масштабу. Не поважати однієї або іншої людини, не маючи жодної причини для того, щоб вбивати один одного. Не маючи жодної причини одним вбивати інших. Це не має жодного гуманного або негуманного пояснення. Я не можу дати вам це пояснення, я цього не розумію і ніколи не зрозумію до останніх днів мого життя. Як можна вбивати людей, не пояснивши яку-небудь причину? Вбивати літніх людей, чоловіків, жінок, дітей, вагітних жінок? Я цього не розумію, і ніколи в моєму житті не зможу це зрозуміти. Таким є моє послання для людей, які будуть мене слухати.

розенблат голокост еврей інформація

Bibliography

1. Boriak Tetiana. «Usna istoriia Holodomoru: do pytannia pro interpretatsiiu istorychnoho dzherela». Rukopysna ta knyzhkova spadshchyna Ukrainy: arkheohraf. doslidzh. unikalnykh arkh. ta bibl. fondly 26 (2020): 276-290.

2. Lenchovska Anna. «Videosvidchennia Instytutu Fondu Shoa yak dzherelo do vyvchennia ta vykladannia istorii romiv Ukrainy u period 1941--1944 rr.». Holokost і suchasnist 2(6) (2009): 114-123.

3. Marushchak Oleksandr. «Doslidzhennia usnoi istorii ta pamiati: “postpozytyvistski” pidkhody». Hileia 43 (2011): 299-307.

4. Mykhalchuk Roman. «Diialnist zakordonnykh instytutsii v konteksti zberezhennia pamiati pro Holokost u Mizochi». Tezy dopovidei V vseukrainskoi naukovo-praktychnoi konferentsii «Konstrukty formuvannia/ koryhuvannia kolektyynoi pamiati», Rivne, 11--12 travnia 2018 r. Accessed December 25, 2019.

5. Mykhalchuk Roman. «Henotsyd yevreiv Zakhidnoi Volyni na prykladi mistechka Mizoch v 1942 r.» Intermarum: istoriia, polityka, kultura 11 (2022).

6. Mykhalchuk Roman. «Holocaust oral history sources in the educational and scientific discourse (based on the sources of the Shoah Foundation of the University of Southern California and Yahad-In Unum in France)». In International multidisciplinary scientific and practical Internet conference «Innovative projects and paradigms of international education», 118-121. Georgia, Tbilisi; Ukraine, Kyiv, February 28 -- March 1, 2023.

7. Mykhalchuk Roman. «Holokost mizotskykh yevreiv». Hardarika: materialy Vseukr. konkursu nauk.-populiar. st, edited by I. V. Postolnyk et al. Kharkiv: Pravo, 2015.

8. Mykhalchuk Roman. «Holokost v Mizochi». Vikipediia. Accessed September 20, 2023.

9. Mykhalchuk Roman. «“I wanted to avenge the spilled innocent Jewish blood”: resistance of Mizoch jews during the Holocaust». Eminak 4(40) (2022): 236-253.

10. Mykhalchuk Roman.« “ la buv hirshe nizh sobaka і ves chas pytav chomu tak”: stanovyshche yevreiv u Mizochi pid chas Holokostu». Problemy istorii Holokostu: ukrainskyi vymir 14 (2022): 58--100.

11. Mykhalchuk Roman. «Memuary la usno-istorychni svidchennia yevreiv yak dzherelo vyvchennia istorii Holokostu v Rivnomu». Mizh Buhom і Dniprom. Naukovo-kraieznavchyi visnyk Tsentralnoi Ukrainy. Spetsialnyi vypusk za materialamy VI naukovoi konferentsii iz mizhnarodnoiu uchastiu «Kolory viiny» (Druha svitova viina 1939-1945 rr. v istorii yevropeiskoi tsyvilizatsii) 13 (2020): 15-19.

12. Mykhalchuk Roman. «Metody poriatunku mizotskykh yevreiv pid chas Holokostu». Naukovi zapysky Natsionalnoho universytetu «Ostrozka akademiia» 34, seriia: Istorychni nauky (2023): 32--36.

13. Mykhalchuk Roman. Mizoch: trahichni storinky istorii. 1939--1955. Kyiv: Vydavnychyi dim «Kondor», 2022.

14. Mykhalchuk Roman. «(Ne)vshanuvannia riativnykiv: koly politychna dotsilnist perevazhaie zdorovyi hluzd». Historians. May 13, 2021.

15. Mykhalchuk Roman. «Novi svidchennia pro Holokost v Mizochi (za rezultatamy usno istorychnoho proektuu lypni-serpni 2016 r.)». Aktualni problemy vitchyznianoi ta vsesvitnoi istorii: nauk. zapysky RDHU 29 (2017): 265-274.

16. Mykhalchuk Roman. «Osoblyvosti polityky Holokostu v pivdennii Rivnenshchyni (na prykladi Zdolbunivskoho raionu)». Aktualni problemy vitchyznianoi ta vsesvitnoi istorii: nauk. zapysky Rivnenskoho derzh. humanitamohoun-tu2\ (2011): 304--315.

17. Mykhalchuk Roman. «Pamiatpro Mizotsku Katastrofu». Tezy dopovidei III Vseukrainskoi naukovo-praktychnoi konferentsii «Polityka vshanuvannia pamiati zhertv henotsydiv ta masovykh ubyvstv», Rivne, 19-20 travnia 2016 r. Accessed December 15, 2017.

18. Mykhalchuk Roman. «Poriatunok volynskykh yevreiv pid chas Holokostu (na prykladi mistechka Mizoch)». Aktualni pytannia ukrainskoi ta vsesvitnoi istorii: mynule і suchasnist: materialy Vseukrainskoi naukow- praktychnoi konferentsii, Rivne, 25 zhovtnia 2022 r. Lviv-Torun: Liha- Pres, 2022.

19. Mykhalchuk Roman. «Poriatunok yevreiv v Mizochi pid chas Holokostu u svidchenniakh zhertv: videodzherela Instytutu vizualnoi istorii ta osvity fondu Shoa universytetu Pivdennoi Kalifomii v SShA». Pamiat netlinna: Holokost na terenakh nashoho kraiu. Naukovyi zbirnyk «Velyka Volyn» 62 (2021): 226-238.

20. Mykhalchuk Roman. «Stanovyshche yevreiv v Mizotskomu hetto». Zaporizhzhia Historical Review 6(58) (2022): 209-229.

21. Mykhalchuk Roman. «Trahediia mizotskykh yevreiv v konteksti Holokostu na Rivnenshchyni». Slovianskyi visnyk: zb. nauk. pr. Rivnenskoho in-tu slovianoznavstva Kyiv, slavistychnoho un-tu 11, seriia «Istorychni ta politychni папку» (2011): 96-100.

22. Mykhalchuk Roman. «Travma Holokostu u svidchenniakh zhertv». Aktualniproblemy vitchyznianoi ta vsesvitnoi istorii: zb. nauk. pr. Rivn. derzh. humanit. un-tu 34 (2022): 62-68.

23. Mykhalchuk Roman. «Videosvidchennia Pravednytsi narodiv svitu Marii Mosiichuk yak dzherelo vyvchennia Katastrofy ta mistsevoi istorii». Holokost і suchasnist 2(10) (2011): 97-165.

24. Mykhalchuk Roman. «Zasluzheno zhyttiam». Naukovi zapysky Rivnenskoho oblasnoho kraieznavchoho muzeiu 7 (2009): 76-84.

25. Mykhalchuk Roman, and Petro Dolhanov. «“levreiu, my tebe zdamo, nam potriben tvii odiah”: pohrabuvannia yevreiv Mizocha pid chas Holokostu». Ukraina Moderna 34 (2023): 166--221.

26. Pastushenko Tetiana. «Metod usnoi istorii ta usnoistorychni doslidzhennia v Ukraini». Istoriia Ukrainy 17-18 (657-658) (2010): 10-15.

27. USC Shoah Foundation. Visual History Archive. Accessed September 20, 2023.

28. USC Shoah Foundation Institute Visual History Archive (USC SFI VHA). Testimony № 7722, 17845, 18572, 20499, 35066, 37515, 38193, 38507, 38537, 38542, 38669, 44509, 46431, 47229, 49034, 52998.

Размещено на Allbest.ru