Звідки, коли і якими шляхами могли дістатися до Запорозької Січі засновники її куренів? (Історико-географічна розвідка)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗВІДКИ, КОЛИ І ЯКИМИ ШЛЯХАМИ МОГЛИ ДІСТАТИСЯ ДО ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ ЗАСНОВНИКИ ЇЇ КУРЕНІВ? (Історико-географічна розвідка)

Анатолій Авраменко кандидат історичних

наук, доцент, дійсний член НТШ

Анотація

Метою дослідження є аналіз проблеми походження назв куренів Запорозької Січі, яку намагалися вирішити деякі дослідники (Дмитро Яворницький, Михайло Слабченко, Олександр Рябінін-Скляревський, Олексій Стрижак), але досі залишається багато незрозумілого. Аналіз різних джерел вперше дозволив знайти відповіді в багатьох випадках, що є змістом монографії «От куреней Запорожской Сечи к станицам и городам Кубани (проблемы происхождения названий, исторической географии, топографии и культурного наследия» (2023). Основні результати дослідження полягають в тому, що встановлені найбільш вірогідні пояснення назв куренів, абсолютна більшість (81,6%) назв мають походження від населених пунктів. Винятки складають Донський, Мишастовський, Незамаєвський, Пластуновський, Платнирівський, Поповичівський, Титарівський курені. Жодна назва не має відношення до прізвиська видатної людини - така традиція була невідома запорожцям. Застосування картографічного методу дослідження дозволило виявити місця концентрації населених пунктів в певних ареалах, що дозволяє зрозуміти, якими шляхами і коли засновники 38 куренів могли дістатися до Запорозької Січі. У висновках доведено, що твердження М. Слабченка про зростання з часом кількості куренів, виявилися хибними. Його хронологія виникнення куренів також помилкова. Інформація про курені в енциклопедіях, що ґрунтується на аргументах Слабченка, повинна бути виправленою. Треба також мати на увазі, що термін «курінь» має різні значення і зазнав певної еволюції. Географія місць походження назв куренів дозволяє висловити припущення, що 38 куренів були засновані після 1654, але не пізніше весни 1656 року. Ці курені вже були не аморфними ватагами, як раніше, а стійкими чоловічими воєнними братствами. Створення 38 куренів на нових засадах перетворило Січ на соціальну альтернативу гетьманському Війську Запорозькому.

Ключові слова: Військо Запорозьке Низове, курені Запорозької Січі, Дмитро Яворницький, Михайло Слабченко, Олександр Рябінін-Скляревський, Олексій Стрижак, шляхи пересування козаків, хронологія виникнення куренів, походження назв куренів.

Annotation

курінь назва запорізька січ

Anatoly Avramenko

WHERE, WHEN AND WHAT WAYS THE FOUNDERS OF KURENS COULD GET TO THE ZAPOROZHIAN SICH? (HISTORICAL AND GEOGRAPHICAL RESEARCH)

Some researchers (Dmitro Yavornitsky, Mikhailo Slabchenko, Olexander Ryabinin, Olexiy Stryzhak) tried to solve the problem of the origin of the names of the kurens of the Zaporozhian Sich, but there is still a lot of incomprehensible. The analysis of various sources for the first time made it possible to find answers in many cases, which is the content of the monograph «From the kurens of the Zaporozhian Sich to the villages and cities of the Kuban region (the problems of the origin of names, historical geography, topography and cultural heritage» (2023). It turned out that the absolute majority (81.6%) of the names of kurens originate from settlements. Exceptions are Donskoy, Myshastovsky, Nezamaevsky, Plastunovsky, Platnyrovsky, Popovichevsky, Titarovsky kurens. None of the names are related to the nickname of an outstanding person - such a tradition was unknown to the Cossacks. The use of the cartographic method of research made it possible to identify places of concentration of settlements in certain areas, which makes it possible to understand by what ways and when the founders of 38 kurens could get to the Zaporozhian Sich. Mikhailo Slabchenko's attempts to prove that the number of kurens grew over time turned out to be false. His timeline of the occurrence of kurens is also flawed. The information about kurens in encyclopedias based on Slabchenko 's arguments should be corrected. It must also be borne in mind that the term «kuren» has different meanings and has undergone a certain evolution. The geography of the places of origin of the names of the kurens suggests that 38 kurens were founded after 1654, but not later than the spring of 1656. These kurens were no longer amorphous crowds as before, but stable male military fraternities. The creation of 38 kurens on a new conditions turned Sich into a social alternative to the Hetman's state (“Vijsko Zaporoz'ke”).

Key words: Zaporozhian Cossaks Host, the kurens of Zaporozhian Sich, Dmytro Yavornytsky, Mykhailo Slabchenko, Oleksandr Ryabinin, Oleksiy Stryzhak, ways of movement of Cossacks, chronology of kurens origin, origin of kuren names.

Виклад основного матеріалу

Як відомо, назви багатьох станиць Краснодарського краю походять від куренів Запорозької Січі. З'ясувати походження назви населеного пункту, в якому живе людина - таке ж природне бажання, як дізнатися про свій родовід. Це частина нашої культурної спадщини. Однак назви колишніх курінних поселень, що відповідали куреням Запорозької Січі, містять у собі багато загадок, які дуже важко розв'язати. Через відсутність автентичних джерел нерідко виникають фантастичні версії, що набули широкого поширення. Нагромадження помилкових думок серед кубанських краєзнавців перетворилося на стійку традицію, що формує масові хибні стереотипи.

Наприклад, Федір Єпатко, який назвав себе нащадком запорозького козака, висловив переконання: «если Шкуринский курень назван по имени атамана Шкуры, а курень Кисляковский по названию озера Кислого и поселения Кисляковка, то курень Кущевский, можно предположить, назван по фамилии атамана. Ибо ни селений, ни речек, ни озера не было с таким названием»¹. Тут у всіх трьох випадках походження назв вказано неправильно. До того ж, автор висловлювання демонструє свою географічну некомпетентність. Патріотичне виховання та формування основ культури не може будуватися на вигадках та сурогатах.

Аматорський рівень абсолютної більшості публікацій краєзнавців, які захоплюються топонімікою, породив безліч непорозумінь, що набули широкого поширення. Краснодарського архівіста Г.Т. Чучмая Епатко, Ф. Кущевец и кисляковец ведут запорожцев на Кубань // Кущевская летопись: казачье-иногородняя и советская история / авт.-сост. И. Буряк. [Б. м.: б. и.], 2000. С. 385. Чучмай, Г. Тайна географических названий. Краснодар, 1996. С. 40. можна вважати основоположником багатьох помилок, розповсюджених зараз на Кубані. Г.Т. Чучмай не був сумлінним автором - деяку частину інформації про походження назв куренів він майже буквально запозичив (допустивши плагіат!) у краєзнавця-дилетанта С.І. Вахріна, який нетривалий час мешкав у Краснодарі, збирав відповідну інформацію протягом 1978-1980 рр. для топонімічного словника, а на початку 80-х поїхав назавжди до Петропавловська-Камчатського. Його текст майже півтора десятиліття зберігався в єдиному примірнику в крайовому архіві і лише потім був виданий (мізерним накладом) в Армавірі за згодою автора.

Деякі міркування С.І. Вахріна виглядають наївними, наприклад про те, що Кущівський (Кущовський) курінь, можливо, «получил название по имени казачьего атамана Кущи, который в 1637 г. был назначен Потоцким войсковым судьей казачьего реестрового (состоявшего на службе у поляков) запорожского войска». При цьому бачимо посилання на книгу В.О. Голобуцького, де без жодного зв'язку з куренями згадується не Куща, а Куша, страчений в 1637 р. Голобуцкий, В.А. Запорожское казачество. К., 1957. С. 232, 234; Вахрин, С.И. Биографии кубанских названий (популярный топонимический словарь Краснодарского края). Краснодар-Армавир, 1995. С. 42. Г. Чучмай майже буквально повторив цю безглузду версію, без посилання на джерело: «курень, возможно, получил название по имени казачьего атамана Кущи, который в 1637 году был назначен Потоцким войсковым судьей казачьего реестрового (состоявшего на службе у поляков) запорожского войска» Чучмай, Г. Тайна географических названий. Краснодар, 1996. С. 40.. З того часу вигаданий «Куща» неодноразово з'являвся в творах краєзнавців також без посилання на джерело (що показує їх низький якісний рівень), у тому числі в «енциклопедичному» словнику І.П. Лотишева та в книзі В.М. Ковєшнікова Лотышев, И.П. География Кубани: энциклопедический словарь. Майкоп, 2006.

С. 269; Ковешников, В.Н. Краткий топонимический словарь. Населённые пункты Кубани. Краснодар, 2014. С. 96..

Ілюстрацією повного нерозуміння суті Коша Війська Запорозького та курінного устрою Січі сучасними кубанськими істориками є уривок із кандидатської дисертації Вікторії Коваленко, захищеної у Кубанському державному університеті у 2013 р.: «Центром Сечи был Кош - своеобразная столица, часто менявшая свое место нахождения в связи со своим военизированным характером. Кош по своему внутреннему устройству был по сути идентичен устройству всего Запорожья. Он так же имел 38 куреней (бараков) для размещения призывников из каждого куреня на территории Сечи» Коваленко, В.В. Система казачьего станичного самоуправления на Кубани в конце XVIII - начале XX вв. Автореферат дис.... канд. ист. наук. Краснодар, 2013. С. 19.. Коментар до цього фрагмента зайняв би занадто багато місця, але безглуздості очевидні. Ще більш безглуздим є твердження про те, що «на территории Малороссии, польской Украины казачество, вошедшее в реестр, считалось привилегированным населением, имеющим статус дворянства-шляхетства» Коваленко, В.В. Система казачьего станичного самоуправления на Кубани в конце XVIII - начале XX вв. С. 20.. Якби це було правдою, реєстрові козаки ніколи не брали б участь у повстаннях.

У 2015 р. Андрій Кондріко захистив у Москві кандидатську дисертацію про систему самоврядування Запорозької Січі, де всерйоз стверджується, що Січ «по условиям Переяславского договора 1654 года официально была признана одним из казачьих войск России» Кондрико, А.В. Система казачьего самоуправления в рамках российской государственности на примере Запорожской Сечи в сер. XVII - кон. XVIII вв. Автореферат дис.. канд. ист. наук. Москва, 2015. С. 4., хоча це є абсурдом - у Переяславі тоді взагалі ніякого договору не було підписано, а Січ не була окремим козацьким військом Росії. Не називаючи в огляді літератури жодного українського історика, А. Кондріко пише: «Современная украинская историография по истории Запорожской Сечи представляется нам слишком тенденциозной. Украинская литература по рассматриваемым нами в диссертационном исследовании вопросам содержит много фальсификаций и спекуляций, что не позволяет нам относиться к ней с должным доверием» Кондрико, А.В. Система казачьего самоуправления в рамках российской государственности на примере Запорожской Сечи в сер. XVII - кон. XVIII вв. Автореферат дис.. канд. ист. наук. Москва, 2015. С. 8.. Як можна робити такі твердження, не читаючи? Перед нами рідкісний випадок середньовічної обмеженості. Здається, автор взагалі не знайомий з українською історіографією, а це робить дуже сумнівним його «дослідження». Ненабагато відрізняється за рівнем дисертація Ірини Бенку, де є посилання на книгу канадського українського історика З. Когута англійською мовою Бенку, И.В. Система казачьего самоуправления с XVIII в. по 1860 год (на примере Донского, Запорожского и Черноморского казачьих войск). Дисс.... канд. ист. наук. Ставрополь, 2005. С. 13. Бантыш-Каменский, Д. История Малой России. Ч. 2. Москва, 1830. С. 63., але зовсім не використана велика література, видана українською мовою, що також робить безглуздим захист дисертації.

Відсутність джерел, що дозволяють відповісти на поставлені питання, найчастіше призводить до того, що автор або уникає теми, або обмежується версіями, підкреслюючи, що жодна з них не має прямих доказів. Так, Д. Бантиш-Каменський (1788-1850) вважав, що у Запорозькій Січі «каждый курень [...] имел особливое название, заимствованное или от строителя, или от отечества первых основателей сего куреня, или от тогдашнего верховного главы Сечи»¹¹. Він не мав переконливих джерел, що дозволяють висловитися більш виразно з цього питання.

Сенсаційна знахідка наприкінці 1830-х років основної частини архіву Коша Нової Запорозької Січі дозволила А. Скальковському (1808-1898) написати солідну працю, що видавалася тричі за його життя Скальковский, А.А. История Новой-Сечи или последняго Коша Запорожскаго, извлечена из собственнаго Запорожскаго архива А. Скальковским. Ч. I-III. Одесса, 1841; То же. Издание второе, исправленное и значительно умноженное. Ч. I-III. Одесса, 1846; Он же. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского: На основании подлинных документов Запорожского Сечевого архива. 3-е изд. Т. I-III. Одесса, 18851886., з уточненнями та доповненнями. Історик монопольно розпоряджався архівом і став найавторитетнішим фахівцем з історії запорозького козацтва. Значною мірою потрапивши під вплив відкритого ним документального багатства, він висловив низку романтичних ідей, за що неодноразово зазнав критики. Однак щодо походження назв куренів він міг лише обмежитися своїми припущеннями Скальковский, А. История Новой-Сечи или или последняго Коша Запорожскаго.

Ч. I. Одесса, 1846. С. 76-77.. Проте Скальковський першим спробував дати якесь логічне пояснення курінним назвам.

У подальшому Дмитро Еварницький (який після революції змінив прізвище на «Яворницький», бо вважав правильним саме такий варіант), також даремно намагався знайти документальні свідчення про час появи куренів у Запорозькій Січі. За його словами, «на этот счет имеем лишь указание историка Мацеевского, который говорит, что войско запорожское разделилось на «курени, селения и околицы» при гетмане Евстафии Рожинском, т. е. в первой половине XVI столетия (1514-1534). Но такое указание, как не основанное ни на каких материальных данных, не заслуживает доверия». Однак далі йде твердження про те, що кількість куренів, «сколько помнят историки запорожских козаков, всегда было 38» Эварницкий, Д.И. История запорожских козаков. Т. I. СПб., 1892. С. 199; Яворницький, Д.І. Історія запорозьких козаків. Т. 1. К., 1990. С. 157.

Сучасник Д. Яворницького, український історик, археолог та етнограф Лев Падалка (1859-1927) висловив таку думку: «Замечательно, что запорожские курени, отдельные козачьи группы в запорожской общине, носили название различных поселений в западно-русском и южно-русском крае. Это обстоятельство в свою очередь показывает, как сложилась запорожская община. Группы земляков черкасских, каневских, стеблевских и других, уходивших за пороги для промыслов, а иногда и для вторжений в турецкие и татарские земли, вследствие новых распорядков на Украйне, соединялись, как отдельные курени, в необходимую по новым условиям быта форму одного коша запорожского» Падалка, Л. Происхождение запорожского козачества // Киевская старина. 1884. Кн. IX. С. 48.. Він конкретно не вивчав питання про походження назв куренів, натомість висловив низку цікавих ідей про сутність Запорозької Січі, полемізуючи з Д. Еварницьким (Яворницьким).

У 1920-ті роки Михайло Слабченко (1882-1952), продовжуючи дослідження архіву, виявленого та збереженого А. Скальковським, та залучаючи інші джерела, дійшов сміливого висновку про те, що раніше на великій території виникали та поступово пересувалися курені, а потім на основі їхнього об'єднання з'явилася Запорозька Січ, яка за своїм устроєм стала федерацією куренів. За його твердженням, Кіш Війська Запорозького лише санкціонував та узаконював усе, що робили та вирішували курені. Тому курінним отаманам належала провідна роль в організації господарства і комплектуванні війська, у підтримці порядку Слабченко, М.Є. Соціяльно-правова організація Січи Запорозької // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права. Вип. ІІІ. Збірник Соціально-Економічного Відділу Укр. Академії Наук. № 12. К., 1927. С. 203-340; Слабченко, М.Є. Організація народнього господарства України від Хмельниччини до світової війни. Том V. Вип. 1. К., 1927. 136 с.. До речі, сучасний історик Володимир Мільчев вважає навіть, що Військо Запорозьке Низове «від початку свого існування являло собою конфедерацію (курсив мій. - А.А.) січових куренів» Мільчев, В. І. Джерела з соціальної історії запорозького козацтва XVIII століття. Дисертація... докт. іст. наук. Запоріжжя, 2011. С. 361..

За М. Слабченком, кількість куренів у різні епохи відрізнялася і в період Нової Січі було значно більше тридцяти восьми. Він запропонував свою хронологію виникнення окремих куренів (дуже сумнівну), спробував розібратися в їхньому топографічному розміщенні в Січі тощо.

Висновки М. Слабченка незабаром були піддані ґрунтовній та заслуженій критиці Н. Полонською-Василенко (на той час вона підписувалася як Василенкова-Полонська) Василенкова-Полонська, Н. [рец. на:] Проф. М.Є. Слабченко. Соціяльно-правова організація Січи Запорозької. («Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права». Вип. третій. За редакцією голови Комісії академика Н.П. Василенка. Збірник № 12 Соц.-Екон. Відд. Укр. Академії Наук. У Київі. 1927. С. 203-340) // Записки історично-філологічного відділу. Кн. XVI. К., 1928. С. 291-304. Про використання нею двох варіантів свого прізвища (Василенкова-Полонська и Полонська-Василенко) див.: Ульяновський, В.І. Magna est veritas et praevalebit. (З приводу рецензії І.В. Верби та О.С. Рубльова) // Український археографічний щорічник. Вип. 3/4. К., 1999. С. 627., хоча в цілому вона позитивно оцінила його дослідження.

Заслуговує на увагу невелика історична довідка про курені Рената Польового (1927-2008) Польовий, Р.П. Кубанська Україна. 2-ге вид., стереотипне. К., 2003. С. 42-45.. Захопившись історією українського козацтва, він за понад десять років об'їздив усі відомі йому центри полків та сотень Гетьманської та Слобідської України, запорозьких паланок, побував у кубанських станицях, що були до 1842 р. курінними поселеннями.

Особливо важливу роботу виконав відомий лінгвіст-ономаст, кандидат філологічних наук Олексій Стрижак (1925-2006) Стрижак, О.С. До етногенезу та етномовної історії кубанців-чорноморців // Український історичний журнал (УІЖ). 2001. № 1. С. 93-106; 2002. № 2. С. 37-50.. На початку статті він писав: «Священним обов'язком українських патріотичних кіл сьогодні є надавати всіляку просвітно-гуманітарну та іншу допомогу національно свідомим українцям Кубані і їхній нелегкій боротьбі за своє фізичне, мовне й етно-культурне виживання» Стрижак, О. С. До етногенезу та етномовної історії кубанців-чорноморців // УІЖ. 2001. № 1. С. 95.. В історико-лінгво-географічному дослідженні О. Стрижака наводиться цінний «ойконімно-курінний» матеріал, що є базовим для вивчення походження назв куренів, перенесених із Запорозької Січі до Чорноморського козацького війська.

Він писав: «Ці назви були здебільшого відойконімного походження й указували, як правило, на своєрідні «земляцтва», котрі формувалися впродовж десятиліть, якщо не століть, ще в столиці козацько-християнської республіки, відображаючи номінативні особливості поселень, звідки вони прибували» Там само. С. 98.. Оцінюючи значення перенесення назв запорозьких куренів на Кубань, О. Стрижак писав, що закріпивши за новими поселеннями «традиційні курінні назви, січовики створили на Кубанщині своєрідний номінативний комплекс-заповідник, який, розвиваючись за власними внутрішніми законами, увічнив пам'ять про єдину в світі рицарсько-християнсько-демократичну республіку, що стала на захист людських прав і європейської цивілізації» Стрижак, О. С. До етногенезу та етномовної історії кубанців-чорноморців // УІЖ. 2001. № 2. С. 49.. Сумнівно, щоб запорозькі козаки розмірковували про людські права та цінності європейської цивілізації, але важливість збереження історичної пам'яті та, зокрема, дослідження походження назв, безперечна.

Точного часу формування курінних назв ми визначити не можемо. Проте спроби встановити певну хронологію, виділити групу найстаріших куренів відбувалися. Особливу позицію зайняв у цьому плані Іван Стороженко Стороженко, І.С. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI - середини XVII століть. Кн. 2. Дніпродзержинськ, 2007. 418 с., 9 вкл.. Автор прийшов до вельми спірної думки про те, що першою Запорозькою Січчю стала Базавлуцька, нібито створена як «ДержаваМісто» та знищена у 1638 р. І лише з 1652 р. Запорозька Січ (Чортомлицька) відродилася на новому місці нібито за проектом гетьмана Б. Хмельницького.

Один із рецензентів (В. Заруба) з іронією пише, що І. Стороженко, «ототожнюючи себе з Б. Хмельницьким, реставрує як реально існуючий його універсал від 1 березня 1652 р. про створення Чортомлицької Січі» Заруба, В.М. [Рец. на кн.:] Стороженко І. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI - середини XVII століть. Кн. 2. Генезис, еволюція та реформування організаційної структури Січі. Дніпродзержинськ, 2007. 415 с. // УІЖ. 2008. № 3. С. 215.. Інший рецензент (Д. Вирський), критикуючи І. Стороженка, зазначає, що Базавлуцька Січ «так само аморфна, як і нібито не існуюча Томаківська» Вирський, Д.С. [Рец. на кн.:] Стороженко, І.С. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI - середини XVII століть. Кн. 2. Генезис, еволюція та реформування організаційної структури Січі. Дніпродзержинськ, 2007. 418 с. // УІЖ. 2009. № 2. С. 220., а тому не може претендувати на роль «держави-міста». Скоріше, це рухливий військовий табір, або навіть кілька таких таборів. В основі розбіжностей тут різне розуміння, що вважати Запорозькою Січчю.

Автор цієї статті здійснив монографічне дослідження, перший розділ якого містить найімовірніші пояснення походження назв куренів Запорозької Січі Авраменко, А.М. От куреней Запорожской Сечи к станицам и городам Кубани (проблемы происхождения названий, исторической географии, топографии и культурного наследия). Москва: Директ-Медиа, 2023. С. 37-100., проте вийшла книга у Москві (українські спонсори не виявили до неї інтересу, а кубанські видавці бояться української тематики) і в умовах війни поки що недоступна українським вченим. Попередні результати дослідження були частково опубліковані в деяких статтях Авраменко, А. Зміни в географії населених пунктів Кубані, назви яких походять від запорозьких куренів (до проблеми збереження історико-культурної спадщини) // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. Т. CCLXXI. Львів, 2018. С. 624-640; Авраменко, А. Історико-географічні аспекти дослідження чорноморської і кубанської козацької минувшини (питання картографічної реконструкції) // Чорноморська минувшина. Випуск 14. Одеса, 2019. С. 85-104; Авраменко, А. До проблеми походження і трансформації назв куренів Запорозької Січі. (Фрагмент книги, що готується до друку) // Донецький вісник НТШ. Т. 48. Донецьк-Маріуполь, 2021. С. 5-21., а також в «Енциклопедії сучасної України» - у статтях, присвячених окремим населеним пунктам Кубані.

Виявилося, що абсолютна більшість (81,6%) назв куренів мають походження від населених пунктів. Винятки складають Донський (який під час існування Січі не називали Дінським), Мишастовський, Незамаєвський (Незамаївський), Пластуновський, Платнирівський (Платнерівський), Поповичівський, Титарівський курені (див. Додаток 1).

Жодна назва не має відношення до прізвиська видатної людини - така традиція була невідома запорожцям. Усі існуючі версії про уявне походження назв деяких куренів від імен або прізвиськ видатних осіб (епонімів) виявилися неспроможними. Сама можливість походження такої назви від конкретної особи суперечила менталітету запорозьких козаків. Навпаки, багато козаків отримували прізвисько за найменуванням свого куреня. Саме так можна пояснити появу прізвиська майбутнього гетьмана Івана Брюховецького, який у Реєстрі Війська Запорозького 1649 р. був записаний як «Иванєц Хмєлницкого» Реестра всего Войска Запорожскаго после Зборовскаго договора с королем польским Яном Казимиром, составленные 1649 года, октября 16 дня, и изданные по подлиннику О.М. Бодянским. Москва, 1875. С. 3; Реєстр Війська Запорозького 1649 року: Транслітерація тексту. К., 1995. С. 29..

Найменування Пластуновського куреня вказує на те, що серед його засновників переважали «пластуни», що спеціалізувалися на полюванні та рибальстві. Назва Платнирівського (Платнерівського) куреня вказує на слово «платнер» (платнЬрь), як іменували зброярів. «Поповичі», які бігли на Січ із духовних семінарій, мабуть, мали пряме відношення до заснування Поповичівського куреня. Подібним чином можна пояснити найменування Титарівського куреня - від слова «титар», як могли назвати козаків, які взяли на себе турботу про побудову церкви в Січі. Але так само можливо, що курінь отримав свою назву тому, що був найближчим до «титарні» (якщо її вже встигли побудувати, що сумнівно). Можна припустити, що Незамаєвський (Незамаївський) курінь заснували вихідці з південних районів Московського царства, які почувалися чужинцями серед запорожців, категорично відмовилися повідомляти про себе будь-які відомості або були відкинуті в інших куренях. Мишастовський курінь, міг отримати іронічне найменування через «мишасту» масть коней (вона в той час абсолютно переважала у запорожців), на яких прибули засновники куреня у Січ (могли бути зовсім інші причини цього феномену).

Особливу увагу слід приділяти археографічно правильній передачі назв у публікаціях, оскільки в сучасних виданнях джерел та цитатах нерідко адаптують текст, що ускладнює пошук істини. Часто історик «виправляє», як йому здається, помилку писарів, а насправді спотворює джерело. Саме тому Івонєвський курінь підміняється «Іванівським».

Деякі назви куренів (Канівський, Корсунський, Переяславський, Стеблієвський, Уманський та ін.) вказують на порубіжні міста та містечка, що знаходилися на терені формування українського козацтва, але дивує, що в Січі не виявилося Чигиринського чи Черкаського куреня, хоча місто Черкаси у XVI ст. було найважливішим центром козацтва, а Чигирин - столиця гетьмана Б. Хмельницького.

Встановлення ймовірного походження назв куренів Запорозької Січі дає змогу сформулювати додаткові завдання дослідження, зокрема: спробувати пояснити географію походження більшої частини назв куренів; встановити приблизний час та причини виникнення січових куренів, як козацьких братств та адміністративно-господарських одиниць; визначити, чи змінювалася кількість куренів з часом, чи їх було 38 із самого початку.

Стан джерел не дає підстав для повної впевненості у правильності прив'язки назви куреня до конкретного населеного пункту, навіть коли рішення здається очевидним. Наприклад, в «Географическом описании Киевского наместничества» 1775-1786 рр., яке уклав поручик Київського гарнізону Василій Новгородцев, читаємо: «Город Миргород [...] разделяется на 4 части: 1-я, Портянка; 2-я, Лесок. Сии две части на левой стороне реки Хорола. На правой же стороне той же реки - 3-я, Медведовка; 4-я, Личанка; и почему так названы - неизвестно» Описи Київського намісництва 70-80 років XVIII ст.: Описово-статистичні джерела. К., 1989. С. 72.. Хто може гарантувати, що не з цієї Медведовки вийшли засновники Медведовського куреня? Чи можемо ми бути абсолютно впевнені, що Переяславський курінь дійсно заснований вихідцями з міста Переяслава, а не з села Переяславка Ніжинського району, що виникло у першій половині XVII ст. Історія міст і сіл Української РСР. Чернігівська область. К., 1972. С. 468; Чернігівщина: енциклопедичний довідник. К., 1990. С. 615.? Проте, зазвичай вважається, що у першому випадку це зробили вихідці з містечка Медведовка, тоді як у другому - з Переяслава, хоча немає жодних документальних доказів. Крім того, група людей, що з'явилася у Січі, могла просто сказати, що прибули вони з Медведовки чи Переяслава, а насправді цей пункт був місцем їхнього збору за попередньою змовою.

Крім того, М. Кордуба слушно зауважив: «треба тямити, що назви з протягом часу змінялися, приймали иншу (тут і далі орфографія оригіналу. - А.А.) форму. Часто не вистане мати саму лише теперішню, значить останну форму; треба знати, як дана назва виглядала в минулих часах, які переміни переходила протягом століть, треба відшукати, як вона записана в давних літописях, грамотах, судових актах, люстраціях» Кордуба, М. Земля свідком минулого. Ґеоґрафічні назви як історичне жерело. Львів, 1924. С. 9..

На підставі свого дослідницького досвіду він писав: «Дуже часто, при недостачі інших даних, вже сама назва оселі дає підставу до хронольоґії осельництва, до бодай приблизного означення часу повстання даної оселі» Там само. С. 7.. До того ж, територіальна близькість населених пунктів, які, ймовірно, мають відношення до заснування куренів, сама по собі є додатковим аргументом на користь такого зв'язку.

У цьому випадку доцільно застосувати «метод відносного простору», сформульований В. Ніконовим (якого Я. Дашкевич назвав «одним з кращих сучасних російських мовознавців-топонімістів) Дашкевич, Я. Топоніміка та історичні дослідження // Дашкевич Я. Майстерня історика: Джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. Львів, 2011. С. 441.: «Методическими приемами относительного пространства (аналогично относительной хронологии), определяемого относительно установленных в науке ориентиров, по отношению к которым определяется место изучаемого явления в пространстве (неизвестный город, территория расселения народа, место битвы), могут служить: направление, расстояние, порядок его в ряду других указанных источников объектов, известные по источникам. Проверка надежности - система точек в их взаимной относительности между собой» Никонов, В.А. Относительное пространство - метод историко-географического исследования // Основные проблемы исторической географии России на современном этапе: Тезисы докладов и сообщений II Всесоюзной конференции по исторической географии России. Москва, 1980. С. 53.. Такий метод визначає наступний етап дослідження - картування знайдених об'єктів та встановлення можливих зв'язків між ними. Тому дослідження буде, насамперед, історико-географічним.

Для встановлення можливого походження назв та вірогідного розміщення запорозьких куренів найважливішими джерелами є списки населених пунктів, назви самих куренів у всіх варіантах, а також словники, що пояснюють смислові значення старовинних слів. Ряд уточнень та доповнень вдалося встановити завдяки енциклопедичним та довідковим виданням, присвяченим окремим областям України та місту Києву Киев. Энциклопедический справочник. 2-е изд. [доп. и перераб.] К., 1985; Чернігівщина: енциклопедичний довідник. К., 1990; Полтавщина: Енциклопедичний довідник. К., 1992; Пономаренко, Л.А., Різник О.О. Київ. Короткий топонімічний довідник. Довідкове видання. К., 2003; Шкоропад, Д.О., Савон, О.А. Прилуччина: енциклопедичний довідник. Ніжин, 2007; та ін.. Дуже продуктивним виявилося звернення до багатотомного польського історико-географічного словника Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. T. II, IX-XII, XIV. Warszawa, 1881-1895..

Для пошуку населених пунктів, від яких могли походити назви куренів Запорозької Січі, використовувалися різні топографічні карти та атласи. Велику допомогу у пошуку об'єктів на картах Ґ. Левассера де Боплана надали покажчики, складені львівськими дослідниками М. Вавричин та О. Гольком Вавричин, М., Голько, О. Покажчик назв об'єктів, відображених на Спеціальній карті України Ґ. Боплана 1650 р. // Картографія та історія України: Зб. наук. праць. Львів-Київ-Нью-Йорк, 2000. С. 258-327; Вавричин, М., Голько, О. Покажчик назв об'єктів, нанесених на Генеральну карту України Ґ. Боплана, 1660 р. видання // Історична топографія і соціотопографія України: Зб. наук. праць. Львів, 2006. С. 468-504.. Дуже інформативним є атлас А. Яблоновського, що містить реконструкцію ситуацію в Речі Посполитій на зламі XVIXVII ст. Jablonowski, A. Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej. Epoka przelomu z wieku XVI-go na XVII-sty. Dzial Il-gi: "Ziemie ruskie" Rzeczypospolitej. Warszawa; Wieden, 18991904., із залученням багатьох унікальних джерел.

Наступний етап дослідження - картографування одержаних результатів з метою визначення ареалів, що дали найбільшу кількість населених пунктів, від яких могли походити назви запорозьких куренів. Сама по собі територіальна близькість згаданих міст, містечок та сіл є додатковим аргументом на користь такого зв'язку. Академік С.Б. Веселовський цілком обґрунтовано писав: «Основное требование любого исторического исследования - это всегда иметь ясное представление о местности, в которой происходили исследуемые и описываемые явления. Поэтому историк всегда должен иметь под руками, а в случае надобности и перед глазами, географическую карту и постоянно справляться с нею. Соблюдая это правило и комбинируя топонимические данные с актовыми источниками, мы можем иногда вскрыть такие явления и факты, которых не заметим, если будем изучать акты, не справляясь с географической картой» Веселовский, С.Б. Топонимика на службе у истории // Исторические записки. Т. 17. Москва, 1945. С. 49-50.. Скористаємося методом комбінування даних топоніміки населених пунктів з картографуванням отриманого матеріалу. Але спочатку розглянемо досвід попередників, оскільки він міцно увійшов до сучасної історіографії.

Д. Еварницький (Яворницький) писав, що «на Низу, они (козаки. - А. А.) мало-по-малу, складывались в отдельные и небольшие группы, общины или курени, представлявшие на первых порах своего рода землячества: курень батуринский, т.е. община земляков, вышедших из Батурина; курень каневский, т.е. община земляков, вышедших из Канева; то же нужно сказать о куренях крыловском, переяславском, полтавском, уманском, корсунском, калниболотском, стеблиивском, донском и других. Из мелких групп или куреней составилась потом большая единица общины, так называемый “вельможный Кош славных низовых Козаков”» Эварницкий, Д. История запорожских козаков. Т. II. СПб., 1895. С. 63; Яворницький, Д.І. Історія запорозьких козаків. Т. 2. К., 1990. С. 48-49.. З цієї фрази можна зрозуміти, що спочатку у різних місцях Запоріжжя виникали курені, а потім вони об'єдналися у Запорозьку Січ. Але в іншому місці Д. Еварницький-Яворницький писав прямо протилежне: запорожці завжди поділялися на 38 куренів Эварницкий, Д.И. История запорожских козаков. Т. I. СПб., 1892. С. 199; Яворницький, Д.І. Історія запорозьких козаків. Т. 1. К., 1990. С. 157.. В подальшому ми переконаємося, що курінь як тимчасове місце перебування промисловців і навіть як тимчасовий загін зовсім не був тотожним куреню - військовоадміністративній та господарській одиниці Запорозької Січі. Назви куренів у Січі взагалі невідомі до другої половини XVII ст.

Водночас Д. Еварницький додав: «Этот Кош составляли люди всевозможных народностей, не исключая даже татар и турок, но преобладающий элемент составляли южноруссы из ближайших к запорожским степям поднепровских городов Черкас, Канева, Крылова, Киева и других мест. Прилив южноруссов в Запорожье, значительно усилившийся со времени Люблинской унии 1569 года, еще больше то усилился со времени козацкой реформы короля Стефана Батория». Ця фраза збила з пантелику краснодарського архівіста Г.Т. Чучмая, який зробив хибний висновок: «Историк Д.И. Эворницкий (так у тексті. - А.А.) связывает появление куреней в Запорожской Сечи с так называемой казачьей реформой польско-литовского короля Стефана Батория» Чучмай, Г. Тайна географических названий. Краснодар, 1996. С. 40.. Наведені тут цитати показують, що історик зовсім не писав про уявний зв'язок між появою куренів у Січі та реформою Стефана Баторія (який був не польсько-литовським королем, а йменувався королем польським та великим князем литовським та руським) - це фантазія Г. Чучмая, котру згодом підхопили кубанські краєзнавці без посилання першоджерело.

Одеський історик М. Слабченко ще у 1920-ті роки писав, що «з мапи легко побачити загальний рух колонізації» (що безперечно), коли намагався з'ясувати, як курені з передбачуваних місць виникнення могли перебратися туди, де вони об'єдналися у Запорозьку Січ. Щоправда, сам він карти у своїй публікації не наводить, а його сміливі судження вражають буйною фантазією.

Більшість спроб М. Слабченка пов'язати походження назв куренів із населеними пунктами не витримує критики - ці зв'язки найчастіше випадкові, надумані та нічим не доводяться. Проте, спираючись на свої уявні відкриття, він зробив занадто сміливий висновок: «Загалом кажучи, можна встановити, що курені, котрі пішли від місцевостей, що були вже на початку XVII в. в лінії, сказать-би (тут і далі мовою оригіналу. - А.А.), другій, чи на лінії внутрішньої оборони, повстали давніш. Колись вони стояли в першому шерегу, після-ж того, як колонізація посунула вперед, на південь і схід, з'явилася нова лінія й давніша лишилася в тилу. Так, канелівська фортечка опинилася в глибині, далеко перед нею висунулися на південь Гумань і на південний схід Калниболото. Стеблів був у 2-й лінії в порівнянні з Корсунем. Коли Крилів стояв у 1-й лінії, Іркліїв (якщо Іркліїв визнати на Полтавщині) - в 2-й, Канів - у 3-й, ПереяславВедмедівка аж у 4-й, Полтава знов стояла у 1-й лінії. З сказаного виходить, що найдавніший з перелічених куренів був переяславський, далі канівський, тоді іркліївський, стебліївський, канелівський, згодом повстали гуманський, кальниболотський, корсунський, крилівський, полтавський» Слабченко, М.Є. Організація народнього господарства України від Хмельниччини до світової війни. Т. V. Вип. 1. К., 1927. С. 19-20..

Такі міркування ґрунтуються лише на умоглядних конструкціях, не підтверджених фактами. Насправді курені не могли просуватися вперед, як солдати - шеренгами та перекатами. Немає жодних точних відомостей - виникли вони миттєво чи поетапно. Але надміру смілива фантазія М. Слабченка просуває курені вперед саме як полководець піхотний ланцюг: «З мапи легко побачити загальний рух колонізації й перекати в лінії оборони. Колонізація описувала дугу в напрямку з північного заходу на південний схід, упираючись в річки між Дністром і Богом (Південний Буг. - А.А.), Богом і Синюхою, Синюхою і Виссю, Виссю і Руським Ташликом, Ташликом і Дніпром, Дніпром і Пслом, Пслом і Сулою» Слабченко, М.Є. Організація народнього господарства України від Хмельниччини до світової війни. Т. V. Вип. 1. К., 1927. С. 20..

При цьому нібито виникали військові курені, їхня кількість зростала і вони просувалися до Січі, а «р. 1638 в Січи з'явилися відразу виписчики: Переяславські, Канівські й Корсунські», які створили низку військових - січових куренів Там само. С. 20.. У цій сміливій, але чисто умоглядній картині вгадуються припущення Олександра Рігельмана, згідно з якими перші курені заснували вихідці з реєстрових козацьких полків Речі Посполитої, що існували на той час. Проте М. Слабченко тут Рігельмана не згадав, а жодних доказів не навів.

Виділяючи «військові курені», одеський професор, очевидно, мав протиставити їх «цивільним» (невоєнним) куреням, під якими слід було б розуміти козацькі ватаги, що займалися промислами, але такий поділ виглядав би повним абсурдом, оскільки промисловці завжди були готові до збройного зіткнення. Відійшовши в бік від подібних тонкощів і переключившись на інше, він знову повернувся до тієї ж проблеми через багато сторінок, стверджуючи, що в процесі колонізації виникло кілька Січей, розкиданих у різних місцевостях. Сама ж колонізація просувалася з півночі (від Чернігівщини) на південний схід, із заходу та південного заходу на південь та схід. І знову в уяві М. Слабченка виникають дві-три лінії укріплень, що просувалися у зазначених напрямках, а також Січі у Каневі, Кременчуці, Переволочній. Цього разу згадано і О. Рігельмана, але є також посилання на «Записки о Южной Руси», що видав П. Куліш Там само. С. 49.. Однак у книзі П. Куліша на вказаній сторінці ми знаходимо «Предание о козарах» (тобто хазарах), яке починається з фрази: «Запорожцы назывались прежде Козарами и жили в Каневе, потом в Романкове, потом в Старом Кодаке, а наконец ниже Никополя», один із запорожців заснував у Каневі Січ Записки о Южной Руси. Издал П. Кулиш. Т. I. СПб., 1856. С. 150.. Цей казковий переказ М. Слабченко використовує як серйозне джерело!

Цікаво, що в ті ж роки в Одесі працював набагато цікавіший історик - Олександр Рябінін (колишній генерал-майор російської армії та генералхорунжий Армії УНР, який підписував свої праці з початку 1920-х років подвійним прізвищем). Він також, як архівіст, працював над документами архіву Війська Запорозького Низового і на цьому ґрунті у нього виникали розбіжності з М. Слабченком, що переросли в конфлікт Малинова, Г.Л., Сапожников, И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. Одесса-Киев, 2000. С. 46; Капарулін, Ю.В. Олександр Рябінін-Скляревський: інтелектуальна біографія історика (1878-1942 рр.). Херсон, 2014. С. 53.. Зайнявшись історією запорозького та задунайського козацтва, О. Рябінін написав оригінальні роботи, які не втратили наукового значення і зараз. Маючи чималий досвід у військовій картографії, він приділяв увагу історичній географії та укладав карти, які суттєво полегшували вивчення минулого (чого не робив М. Слабченко). Зокрема, О. Рябінін створив «Мапу Запорожської колонізації 1775-1828 рр.», на котрій позначені місця розташування поселень запорожців в османських володіннях після остаточної ліквідації Січі.

До кінця 1930 р. він закінчив підготовку до друку великої праці, яка, за припущенням Галини Малинової та Ігоря Сапожникова, була дисертацією. Робота готувалася для збірки «Полуднева Україна», але публікація не відбулася - завадив арешт. Завдяки машинописному тексту, що зберігся, ми маємо можливість побачити відмінності уявлень О. Рябініна, порівняно з М. Слабченком, про соціально-економічне і політичне становище Запорозької Січі 1700-1775 рр. Невеликий фрагмент першої частини роботи присвячений походженню назв запорозьких куренів.

На підставі вивчення архіву Коша Війська Запорозького Низового та відповідної літератури, О. Рябінін писав, що «промисловий характер походження Запорожжя досить повно освітлений історичною наукою. Він відбився на організації Запорожжя як федерації промислових куренівартілей земляків, але в XVIII ст. тут теж поробилася якась зміна. [...] Назви куренів XVIII ст. ще свідчать про ті часи минулого, як в системі Дніпра та Бога (Південний Буг. - А.А.) в гору цих рік та й на їхніх допливах складалися земляцькі артілі промисловців та рушали по весні на здобич» Рябінін-Скляревський, О. Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII століття // Малинова, Г.Л., Сапожников, И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. Одесса-Киев, 2000. С. 84.. Висловлена думка цілком узгоджується з концепцією М. Слабченка. Але О. Рябінін вивчав іншу тему для нього питання про походження куренів та їхніх назв був лише побіжним.

Проте він висловив свої власні судження з останнього питання, наприклад: «З правобережної України самий далекий [курень] склався з Мінщини - Мінский («МБнскій», як писали акти запорозького архіву)». В даному випадку підступна буква явно збила з пантелику автора і замість чернігівської Мени він звернув увагу на Мінськ: «Тут з системи р. Прип'яті сунули на Дніпро, на низ так звані «литвини» (під якими в даному випадку мали не увазі білорусів. - А.А.). Зв'язок Мінщини з низом дуже старий, коли вона постачала човни зі своїх багатих лісом річок, а в Києві по весні збували низовим промисловцям». Необхідність доставки човнів із білоруських лісів спростовує вже наступна фраза автора: «Ще за часи останньої Січі Кош будує човни в Києві, в Межигір'ї» (бо в районі Києва було тоді достатньо свого лісу. - А.А.). «Серед реєстрів запорозького товариства здибаємо багато людей з прізвищем Литвин, - повідомляє далі О. Рябінін, - цебто зайдів з колишньої Литви. Про те, що ці прізвища дійсно відповідали походженню, нас переконує низка документів запорозького архіву. Так, у 1772 р. Павло Литвин, товариш куреня Кисляківського, не захотів іти на війну і втік з Інгула, де він рибалив». Вказуючи прикмети, документ повідомляє, що він вживає «литовські» слова, коли говорить Там само. С. 85.. Наведений О. Рябініним приклад невдалий - він не пояснює уявного зв'язку Менського куреня з білоруськими землями, а «литвини»-білоруси могли опинитися в будь-якому курені - в даному випадку в Кисляківському (Кисляковському).

За О. Рябініним, «Корсунський курінь, два Стеблівських збирали земляків з [річкової] системи Росі, а Канівський з того району Київщини, на північ від Росі, за пристань якого на початку XVII ст. був Трахтемирів, але наприкінці перемогу взяв більш низовий Канів. Ведмедівський, Тимошівський та Крилівський збирали з долини Тясьмина (Ведмедівка, Томашівка та Крилів)» Там само. С. 85..

Хоча перелічені три населені пункти дійсно знаходилися поруч, застереження О. Рябініна (Томашівка, хоча курінь Тимошивський) може бути пояснена тим, що у польських джерелах зустрічається і Tomaszowka (між Маньківкою та Іваньками) Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. Warszawa, 1880-1914. T. XII: [Szlurpkiszki-Warlynka]. Warszawa, 1892. S. 379., і Tymoszowka Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. Warszawa, 1880-1914. T. XII: [Szlurpkiszki-Warlynka]. Warszawa, 1892. S. 708.. Перша з них у ХІХ ст. належала до Уманського повіту Київської губернії, друга - до Чигиринського повіту тієї ж губернії. Нині обидві перебувають у Черкаській області, але перша в Уманському районі, друга - у Черкаському. Скоріше за все, маючи на увазі другу Тимошівку (саме вона ближча до долини Тясмина, Медведівки та Крилова), О. Рябінін згадав першу. Проте загальний напрямок думки автора не викликає заперечень - усі три населені пункти були недалеко від Дніпра, звідти на човнах цілком могли піти у Запорозьку Січ.