Звідки, коли і якими шляхами могли дістатися до Запорозької Січі засновники її куренів? (Історико-географічна розвідка)

«На допливі Тясьмина в Іванківцях збирався Іванківський курінь» - продовжував О. Рябінін. Однак у цьому випадку виникло непорозуміння

- запорожці називали цей курінь не Іванківським, а Івонквським, тому і населений пункт визначено невірно. «З системи Бога-ріки, власне допливом Бога Синюхою, з Калниболота склався Калниболоцький, з міста Рогі

- Рогівський і з Уманя - Уманський курені» Рябінін-Скляревський, О. Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII століття // Малинова, Г.Л., Сапожников, И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. Одесса-Киев, 2000. С. 85.. Якщо уточнити, що Роги - не місто, а село, в іншому твердження автора не викликає заперечень. «На лівому боці Дніпра Батуринський курінь збирав земляків з нижнього Сейму» - писав далі О. Рябінін, але відразу, як і М. Слабченко, назвав «Куренівський» курінь, незважаючи на попередження Д. ЕварницькогоЯворницького про помилковість такого написання. Тому він неправильно пов'язав назву куреня із селом біля Пирятина. Цікаво, що сам О. Рябінін додає: архівний документ 1683 року «тримається правопису “Куреневський”, а у XVIII ст. здебільшого “Кореневський”».

Розставляючи по карті можливі місця походження куренів, О. Рябінін завершив свій огляд фразою: «Переяславський з Трубежа, Ірклієвський з Золотоноші, Сергіївський з Сули, Поповичевський з Хорола та Псла, а Полтавський з Ворскли. Донський, напевне, з горішнього Дону (Острогощина), бо зв'язки з цим кутком козачої колонізації XVII ст. помічаються в запорозькому архіві і у XVIII ст. Таке саме походження інших куренів. Артілі земляків приходили на здобич за пороги, бадаться рибою, сіллю, полюванням, а іноді просто для поїздки морем на турецькі береги Чорного моря [...]. Восени хвиля сунула назад на Україну» Там само. С. 85..

Цей огляд показує, що О. Рябінін у пошуках підходящих шляхів засновників куренів до Січі шукав зручні річки і населені пункти, що знаходяться там, зі схожими назвами. Він ставив собі завдання встановити походження всіх куренів - йому було важливо, що всі зазначені курені підтверджують загальну тенденцію. Як і М. Слабченко, він пов'язував походження куренів із промисловою діяльністю козаків і так само не бачив різниці між промисловою ватагою XVI ст. та куренем - військово-адміністративно-господарською одиницею Запорозької Січі. Саме це призвело О. Рябініна до деяких помилкових суджень. Але він не вивчав часу до XVIII ст., на відміну від М. Слабченка, який занадто легко переносився з одного століття в інше, ніде не створюючи міцних логічних конструкцій.

У вищезазначеному фрагменті тексту О. Рябініна засновники Ірклієвського куреня виходили у Дніпро з річки Золотоноша, але це помилка - містечко Ірклієв (Іркліїв) було розташоване біля гирла сусідньої річки Ірклій, що тече безпосередньо у Дніпро. Незрозуміло, чому він пов'язав Сергієвський (Сергіївський) курінь з річкою Сула - можливо, мав на увазі село Сергіївка, розташоване на річці Перевод (притока річки Удай, що впадає в Сулу), але можливо, що це інша Сергіївка - яка розташована на сусідній річці Хорол. Територіально вони близькі. Ще більш незрозуміло, чому походження Поповичівського куреня О. Рябінін пов'язує з річками Хорол і Псел. Якщо мається на увазі Поповка, що знаходиться на захід від Конотопа, то там є маленька річка, пов'язана з басейном річки Сейм. Але подібних назв на теренах України багато. Тільки треба згадати, що курінь мав назву не Попівський, а Поповичівський. Незрозуміло також, чому Донський курінь треба пов'язувати саме з верхнім Доном - у джерелах чимало свідчень того, що донські козаки, без конкретизації місця походження, жили в Січі, як і запорозькі на Дону.

Але в будь-якому випадку, О. Рябінін визначив ймовірні місця походження 20 куренів, з яких 14 не викликають заперечень, а ще два можуть розглядатися як допустимі. М. Слабченко дає пояснення для набагато більшої кількості куренів, але у нього і помилок набагато більше, а деякі вражають своєю безглуздістю (для Джереліївського, Іркліївського, Криловського, Мишастовського, Роговського, Титарівського і Шкуринського куренів). Однак основні виявлені ареали у двох дослідників багато в чому збігаються. Але оцінити ступінь достовірності даних припущень ніхто не намагався.

Значно пізніше І. Стороженко, під впливом вивчення праць М. Слабченка, висловив думку про те, що «промислово-господарча діяльність та воєнний промисел козацтва з кінця першої половини XVI ст. на українсько-татарському прикордонні та на Низу Дніпра регулювалися курінною системою. Саме в цей період, на мою думку, виникли в прикордонних покозачених містах перші козацькі курені, які зберегли їх назви до наших днів» Стороженко, І.С. Реформування Запорізької Січі Хмельницьким // Осягнення історії. Збірник наукових праць на пошану професора Миколи Павловича Ковальського з нагоди 70-річчя. Острог; Нью-Йорк, 1999. С. 494.. Про цей вплив говорить і наступне висловлювання: «у 70-х роках XVI ст. була розширена географія утворення куренів на Брацлавщині, південній Київщині і Чернігівщині та їх промислів на Низу Дніпра. Центрами утворення куренів, як вже мовилося, стають покозачені міста, від назв яких і виникли такі курені, як Уманський, Вищестеблівський, Нищестеблівський, Корсунський, Канівський, Крилівський, Переяславський, Менський, Іркліївський, Батуринський та Полтавський». Звідси І.С. Стороженко зробив вельми спірне припущення про те, що перед утворенням Січі могло бути не менше 6-8 кошових (малих) об'єднань куренів, тобто мікросічей - перших паростків козацького самоврядування Стороженко, І.С. Там само. С. 497.. Джерела не дають підстав для такого висновку.

Здійснений у першому розділі монографії аналіз вперше дозволив отримати максимально докладні відомості, придатні для історикогеографічного вивчення. Вони набагато точніше і повніше, ніж у попередніх дослідників. Це якраз той випадок, який доводить, що «ареал поширення певного типу географічних назв часто важливіший для науки, ніж їхня етимологія» Дашкевич, Я. Топоніміка та історичні дослідження // Дашкевич, Я. Майстерня історика: Джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. Львів, 2011. С. 442.. Досвід І. Муллонен також показує, що «выявление и последующее картографирование топонимов, дифференцирующих определенный этноязыковой коллектив, позволяет реконструировать исторические границы этнических ареалов или пути, по которым происходило освоение новых территорий» Муллонен, И.И. Топонимные модели как маркеры формирования этнических территорий // Историческая география России: ретроспектива и современность комплексных региональных исследований. Материалы международной конференции по исторической географии. 18-21 мая 2015 г. Ч. I. СПб., 2015. С. 205.. В даному випадку топоніми допомагають зрозуміти особливості виявлених ареалів і шляхи переміщення до Січі ймовірних засновників куренів.

Для вибору способів відображення інформації отримані відомості по населених пунктах України та Росії зведені в таблицю (див. додаток 1). У таблиці поруч з кожним куренем наводиться назва населеного пункту (і його сучасна адміністративна приналежність), від якого ймовірно походила назва куреня. Ступінь ймовірності такого зв'язку, на підставі аналізу, проведеного в першому розділі монографії, вказана як висока у 27 населених пунктів, відносна - у 6 і дуже мала - 7. Два села під назвою Сергіївка мають однаково високі шанси і територіально знаходяться одне від іншого недалеко.

Тому, якщо виключити Донський, Мишастовський, Незамаєвський, Пластуновський, Платнерівський, Поповичівський і Титарівський курені, назви яких не пов'язані з конкретними населеними пунктами, то можна вважати, що визначена з великим ступенем ймовірності географія походження назв 26 куренів з 31 (83,9%). Крім того, ще для 5 куренів зв'язок з певними населеними пунктами більш-менш імовірний. Це в достатній мірі дозволяє відповісти на питання про основні ареали походження засновників запорозьких куренів. Результати картографування інформації з даної таблиці показано на окремій карті (додаток 2).

Якщо орієнтуватися на сучасний адміністративно-територіальний поділ України, то абсолютне лідерство належить Черкаській області, де не менше 10 поселень можуть мати відношення до назв куренів: Іркліїв, Канів, Катеринополь (до 1795 р. - Калниболото), Конела, КорсуньШевченківський (до 1944 р. - Корсунь), Медведівка, Роги, Стеблів (курені Стебліївський-Вищий і Стебліївський-Нижчий), Тимошівка, Умань. Крім того, на думку Р. Польового, назва Щербинівського куреня могла походити від села Щербинівки. Можливий також зв'язок Васюринського куреня з селом Васютинці. Якщо врахувати два останні пункти, то загалом вони могли дати назву 13 куреням Запорозької Січі.

У Чернігівській області такими населеними пунктами є Батурин, Величківка, Мена і Пашківка (Пашковка), а можливо також Сергіївка Прилуцького району. У Вінницькій області це, ймовірно, Івонівці Вінницького району (хоча не виключено, що Івонівка Могилів-Подільського району), Кисляк, Леухи, Прибузьке (до 1964 р. мало назву Шкуринці). У Київській області - Переяслав і, ймовірно, село Дерев'яна Обухівського району. У Полтавській області - Полтава, а можливо також Сергіївка Миргородського району.

По одному населеному пункту (якщо рахувати найбільш вірогідні варіанти) припадає на Житомирську область (село Джерело), Львівську (Брюховичі), Дніпропетровську (Кущівка). Несподівано з'ясувалося, що два населених пункти, від яких могли походити назви куренів, розташовані на території сучасної Росії, поблизу від кордону з Україною - в Брянській області (Дятьково, раніше - Дядьково) і в Курській (Коренево).

Не виключено, що деякі населені пункти, що дали назви куреням, з часом зникли або були перейменовані. Так, назва Криловського куреня пов'язана з містечком Крилов, що знаходилося на місці, затопленому Кременчуцьким водосховищем (на стику меж сучасних Полтавської та Кіровоградської областей). Але навіть виявлена географія добре узгоджується з тим, що Черкаське і Канівське староства були найважливішими центрами зародження українського козацтва (див. карту - додаток 2).

Карта показує скупчення населених пунктів уздовж річки Дніпро (і в безпосередній близькості від річки) від села Дерев'яна до містечка Крилов (7 об'єктів), до них можна додати Корсунь і Стеблів (які дали назви трьом куреням), що знаходяться на р. Рось недалеко від Дніпра. Другий ареал - порубіжна смуга в лісостеповій зоні - контактна зона, за якою починався терен кочівників (від Вінниці до Медведівки - 10 курінних назв). Третій ареал - трикутник в районі Ніжина, Мени і Батурина на Чернігівщині, де 4 або 5 об'єктів можуть мати відношення до назв куренів. Всі три ареали являють собою ту саму «волость», яка підживлювала людським потенціалом Січ, служила базою постачання, місцем, де запорожці могли відпочити в родинному середовищі, районом, який вони захищали під час повстань.

Найбільші скупчення виявлених населених пунктів дивовижно збігаються зі спостереженням українських дослідників козацтва: у другій половині XV - на початку XVI ст. «на півдні України виникла широка смуга «Дикого поля», північна межа якого проходила на Правобережжі приблизно по лінії Кам'янець-Бар-Вінниця-Б. Церква-Черкаси-Канів, а на Лівобережжі - ще далі на північ» Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст. К., 1997. С. 10..

Саме в цій «контактній зоні» формувалося козацтво. Тут виникали форпости, де козаки обороняли прикордонні землі від татарських набігів, сюди ж йшли рятуватися від закріпачення ті, хто не бажав підкорятися магнатам і шляхті. Там виникали ватаги «уходників», які вирушали на промисли і самі захищали себе в разі раптового нападу. Тут формувався козачий спосіб життя, повний небезпеки, але він дозволяв відстояти свою волю.

18 населених пунктів, позначених на карті, знаходяться на Дніпрі та його притоках. Вочевидь, спускання на човні по річках було набагато безпечнішим, ніж пересування по степових дорогах в напрямку до Січі: в останньому випадку перехопити козаків (і кандидатів у козаки) могли кінні роз'їзди, які розшукували втікачів, а також татарські загони, які раптово з'являлися в пошуках здобичі.

Тут доречно згадати, що ще в середині XVI ст. Михалон Литвин (у публікації латинською мовою - Michalonis Lituani) в записках «Про звичаї татар, литовців і москвитян» писав, що жителі міст і сіл, розташованих на Дніпрі та його притоках «с детства привычны к плаванию, судоходству, рыбной ловле и охоте; многие из них, убегая от родительской власти, труда, рабства, наказаний, долгов и других неприятностей, или же просто отыскивая более выгодный заработок и лучшую местность, собираются в Киевщину особенно весною. Познакомившись с удобствами жизни в низовых городах, они никогда уже не возвращаются к своим, вскоре приобретают опытность и храбрость и знакомятся с опасностями, охотясь на медведей и зубров. Поэтому в этой стране весьма легко набрать хороших воинов» Извлечение из сочинения Михайла Литвина. (1550 г.) // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси / Пер. К. Мельник; (Под ред. В. Антоновича). Вып. I. (XVI ст.). К., 1890. С. 53..

Про те, що пересування козаків річками було звичайною справою, можна дізнатися з праці Андрія Стороженка: ««Речными» или «водными» называли козаков, промышлявших на мелких притоках Днепра в отличие от днепровских и запорожских, промышлявших на самом Днепре и за его Порогами. Конечно, это название нисколько не обозначало какого-то строго определенного, специального разряда козаков, и «речной» или «водный» козак 1581 года мог стать в следующем 1582 году уже днепровским или запорожским» Стороженко, А.В. Стефан Баторий и днепровские козаки. Исследования, памятники, документы и заметки. К., 1904. С. 293..

Поповненню нереєстрового козацтва перешкоджав, скільки міг, польський уряд. За конституцією Сейму 1590 р., «чтобы заградить переход в казачество мещанам и хлопам, вменили в обязанность в коронных имениях старостам, а в земских владельцам-собственникам (дедичам) учредить урядников, обязанных смотреть, чтобы никто не оставлял своего места жительства и не ходил на Низ, в Сичу и поле» Костомаров, Н.И. Южная Русь и казачество до восстания Богдана Хмельницкого. Статья первая // Отечественные записки. 1870. № 1. С. 47.. Звичайно, кінні загони повинні були обстежувати всі шляхи, якими могли вирушити на Січ охочі стати запорозькими козаками. В таких умовах більш реальним варіантом дістатися до Січі було вирушити човнами по річках, що впадають у Дніпро. На карті позначені (блакитними лініями) річкові шляхи, якими в Січ на човнах могли дістатися навіть з далеких поселень: від Дядьково (Дятьково) - по р. Олешня на р. Сож і далі в Дніпро, а також з Корєнєво - по р. Сейм.

Таким чином, пересування річками на човнах було звичним для місцевих мешканців. Безпосередньо перед прибуттям у Січ майбутнім запорожцям належало подолати знамениті Дніпровські пороги. Ті, хто пройшов це випробування, мали всі шанси стати козаками.

Однак ціла смуга населених пунктів (від Тимошівки і Калниболота до Вінниці, 9 або 10 об'єктів) не мали відношення до басейну Дніпра і вихідці звідси, мабуть, могли рухатися в Січ лише степовими шляхами. Це було найбільш реально під час великого лиха, викликаного грандіозним повстанням чи війною, коли маси людей зрушили з місця, коли кримські татари і ногайці були союзниками Б. Хмельницького, і був шанс не потрапити до них у полон, коли не записані до реєстру в 1649 р., як і незадоволені умовами Білоцерківського договору 1651 р., могли шукати порятунок в Січі.

Найвіддаленіші на заході населені пункти (Брюховичі та Джерело) також могли опинитися пов'язаними з утворенням куренів під час походів Б. Хмельницького 1648 або 1649 рр., чи незабаром після них, коли населення очікувало розправи за підтримку повстання (або внаслідок невдоволення політикою гетьмана). В інший час перехід організованих груп озброєних людей з таких далеких районів і утворення з них окремих куренів в Січі уявляється нереальним.

Два населених пункти, що розташовані на території сучасної Росії - Дядьково і Корєнєво, в середині XVII ст. були в межах Московського царства. Серед вихідців з Дядьково і Корєнєво могли бути українці, які переселилися на російську територію після поразки повстань 16371638 рр. - прибулих тоді приводили до присяги і відправляли на проживання на землі навколо Курська, Воронежа, Орла, Кром, Бєлгорода тощо Яковенко, Н.Н. Очерк истории Украины в Средние века и раннее Новое время. Москва, 2012. С. 371..

Як відомо, в 1648 р. по Росії прокотилася хвиля міських повстань, а «Соборное уложение» 1649 р. остаточно оформило кріпосне право, причому навіть городяни не мали права без особливого дозволу змінювати місце проживання, тому що зобов'язані були платити податки і виконувати повинності. Такі зміни спонукали частину населення до втечі. Якщо з Бєлгорода, Воронежа і навколишніх місць зручніше було по річках піти до донських козаків, то з районів біля Курська (на захід від якого знаходиться Корєнєво) і Брянська (поблизу якого знаходиться Дядьково або Дятьково) була можливість спуститися вниз по річках Сейм і Десна - до запорозьких козаків.

Під час козацької ради, яка переобрала І. Виговського гетьманом на початку 1658 р., московський посол Б.М. Хітрово (М.І. Костомаров назвав його боярином, але на той момент представник царя був окольничим, а боярином став у 1667 р.) скаржився козакам, що «из соседних краев Великороссии, из уездов: брянского, карачевского, рыльского, путивльского, крестьяне, живущие в имениях вотчинников и помещиков, и холопы, бегают в Малороссию, потом приходят оттуда на прежнее жительство толпами, подговаривают к побегу с собой других крестьян и холопов, и нередко отмщают своим господам» Костомаров, Н.И. Гетманство Выговского // Исторические монографии и исследования Николая Костомарова. Т. II. СПб., 1863. С. 88.. Дане свідчення підтверджує ймовірність виходу з Дядьково і Корєнєво засновників відповідних куренів.

Висловлене припущення про можливий час заснування 38 куренів Запорозької Січі в середині XVII ст. - під час повстання, яке перетворилося у козацьку революцію і національно-визвольну війну, потребує перевірки і додаткової аргументації. Для цього треба уточнити, яке розуміння вкладалося в поняття «курінь» і «Січ» - багато суперечок заходять у глухий кут саме через невизначеність термінології.

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що географія населених пунктів, від яких імовірно походили назви абсолютної більшості куренів, має вигляд витягнутої дуги, що переважно простягалася в смузі формування українського козацтва, від Дністра і верховій Південного Бугу з притоками до території Канівського і Черкаського староств і далі до річок Десна і Сейм. Саме там склалися стійкі традиції «козакування», уходу на промисли, прагнення вийти з-під контролю влади. Здобувши досвід господарського освоєння порубіжних земель, козаки прагнули відстояти свою свободу в боротьбі з татарськими набігами і просуванням магнатського та шляхетського землеволодіння. Тому вони з ентузіазмом підтримали повстання Богдана Хмельницького, що перетворилося на грандіозну війну. Однак створення (і збагачення) нової еліти у новій гетьманській державі не вкладалося в уявлення про соціальну справедливість пересічних козаків.

Можна припустити, що на відміну від безіменних і нестійких курінних спільнот попереднього часу, стабільна курінна структура Чортомлицької Січі (як сукупність 38 братств, що були також військово-адміністративно-господарськими одиницями), виникла в екстремальній обстановці, коли невелика частина козацтва вирішила вийти з-під влади гетьмана Богдана Хмельницького і створити альтернативну соціальну систему, що докорінно відрізнялася від Війська Запорозького з полковою і сотенною структурою, де влада генеральної, полкової і сотенної старшини все більше викликала невдоволення рядового козацтва.

Найбільш імовірним часом цієї події міг бути 1655 р., або самий початок 1656 р. (це потребує окремої аргументації, але гетьман, принаймні, до 1654 р. утримував Січ під контролем). На відміну від Війська Запорозького, яке було гетьманською державою, в Січі (у Війську Запорозькому Низовому) основою стали саме курені, які забезпечували регулярну виборність всієї старшини, включаючи кошового отамана, а також звітність перед козацькими братствами (куренями). Але розвиток цієї системи в подальшому призводив не до соціальної справедливості, а до панування охлократії - тиранії більшості. Тому Січ не мала шансів бути демократичною республікою, як багато хто вважає.

Додаток 1

Населені пункти, від яких імовірно походять назви куренів Запорозької Січі

Додаток 2

Географія населених пунктів, від яких могли походити назви куренів Запорозької Січі

Примітка: номери вказані в додатку 1.

References

1. Arheologiya doby ukrayins'kogo kozatstva XVI-XVIII st. (1997). Kyiv. 336 p. [in Ukrainian].

2. Avramenko, A. (2018). Zminy v geografii naselenykh punktiv Kubani, nazvy yakykh pokhodyat' vid zaporoz'kykh kureniv (do problemy zberezhennya istorykokulturnoji spadshchyny). Zapysky Naukovogo Tovarystva imeni Shevchenka. Т. CCLXXI. L'viv, 624-640. [in Ukrainian].

3. Avramenko, A. (2019). Istoryko-geografichni aspekty doslidzhennya chornomors'koji i kubans'koji kozatskoji mynuvshyny (pytannya kartografichnoji rekonstruktsii). Chornomorska mynuvshyna, 14. Odesa, 85-104. [in Ukrainian].

4. Avramenko, A. (2021). Do problemy pokhodzhennya i transformatsii nazv kureniv Zaporoz'koyi Sichi. (Fragment knygy, shcho gotujet'sya do druku. Donets'kij visnykNTSh, 48. Donets'k-Mariupol', 5-21. [in Ukrainian].

5. Avramenko, A.M. (2023). Ot kurenej Zaporozhskoj Sechi k stanitsam i gorodam Kubani (problemy proiskhozhdeniya nazvanij, istoricheskoj geografii, topografii i kulturnogo naslediya). Moskva: Direkt-Media. 424 p. [in Russian].

6. Bantysh-Kamenskij, D. (1830). Istoriya Maloj Rossii. Ch. 2. Moskva. [296 p.] [in Russian].

7. Benku, I. V. (2005). Sistema kazachjego samoupravlenija s XVIII v. po 1860 god (na primere Donskogo, Zaporozhskogo i Chernomorskogo kazachjich vojsk). Dissertatsija PH (in History). Stavropol. 188 p. [in Russian].

8. Chernigivshchyna: entsyklopedychyjdovidnyk. (1990). Kyiv. 1006 p. [in Ukrainian].

9. Chuchmai, G. (1996). Tajna geograficheskih nazvanij. Krasnodar. 115 p. [in Russian].

10. Dashkevych, Ya. (2011). Toponimika ta istorychni doslidzhennya. Dashkevych Ya. Majsternya istoryka: Dzhereloznavstvo ta spetsial 'ni istorychni dystsypliny. L'viv. P. 441-445. [in Ukrainian].

11. Evarnitskij, D. (1892). Istorija zaporozhskikh kozakov. T. I. Sankt-Peterburg. VII, 542 p. [in Russian].

12. Evarnitskij, D. (1895). Istorija zaporozhskikh kozakov. T. II. Sankt-Peterburg. 624 p. [in Russian].

13. Golobutskij, V.A. (1957). Zaporozhskoje kazachestvo. Kiev. 462 p. [in Russian].

14. Istoriya mist i sil Ukrains'koji RSR. Chernigivs'ka oblast'. (1972). Kyiv. 780 p. [in Ukrainian].

15. Izvlechenije iz sochineniya Mikhajla Litvina (1550 g.) (1890). Memuary, otnosyashchijesya k istorii Yuzhnoj Rusi. Pod red. V. Antonovicha). Vypusk I. (XVI st.). Kiev. P. 1-58 [in Russia.n].

16. Kaparulin, Yu.V. (2014). Oleksandr Ryabinin-Sklyarevskij: intelektual'na biografia istoryka (1878-1942 rr.). Kherson. 236 p. [in Ukrainian].

17. Kiev. Entsyklopedicheskij spravochnik. (1985). 2-е izd. [dop. i pererab.] Kiev. 760 p. [in Russian].

18. Kondriko, A.V. (2015). Sistema kazachjego samoupravlenija v ramkakh rossijskoj gosudarstvennosti na primere Zaporozhskoj Sechi v ser. XVII - kon. XVIII vv. Avtoreferat dissertatsiji PH (in History). Moskva. 24 p. [in Russian].

19. Korduba, M. (1924). Zemlya svidkom mynulogo. Geografichni nazvy yak istorychne zherelo. L'viv. 14 p. [in Ukrainian].

20. Kostomarov, N.I. (1863). Getmanstvo Vygovskogo. Istoricheskiye monografii i issledovaniya Nikolaya Kostomarova. T. II. Sankt-Peterburg. С. 39-200. [in Russian].

21. Kostomarov, N.I. (1870). Yuzhnaya Rus' i kazachestvo do vosstaniya Bogdana Khmel'nitskogo. Stat'ya pervaya. Otechestvennyye zapiski. № 1. Sankt-Peterburg. P. 33-97. [in Russian].

22. Kovalenko, V.V. (2013). Sistema kazachjego stanichnogo samoupravleniya na Kubani v kontse XVIIInachale XX vv. Avtoreferat dissertatsiji PH (in History). Krasnodar. 31 p. [in Russian].

23. Koveshnikov, V.N. (2014). Kratkij toponimicheskij slovar'. Naselennye punkty Kubani. Krasnodar. 191 p. [in Russian].

24. Lotyshev, I.P. (2006). Geografiya Kubani: entsiklopedicheskij slovar'. Majkop. 528 p. [in Russian].

25. Malinova, G.L., Sapozhnikov, I.V. (2000). A.A. Ryabinin-Sklyarevskij: materialy k biografii. Odessa-Kiev. 222 p. [in Russian].

26. Mil'chev, V.I. (2011). Dzherela z sotsial'noji istorii zaporoz'kogo kozatstva XVIII stolittya. Dissertatsija... doktora ist. nauk. Zaporizhzhya. 551 p. [in Ukrainian].

27. Mullonen, I.I. (2015). Toponimnyje modeli kak markery formirovanija etnicheskikh territory. Istoricheskaya geografiya Rossii: retrospektiva i sovremennost'i kompleksnykh regional'nykh issledovanij. Materialy mezhdunarodnoj konferentsii po istoricheskoj geografii. 18-21 maya 2015 g. Ch. I. Sankt-Peterburg. P. 204-208. [in Russian].

28. Nikonov, V.A. (1980). Otnositel'noje prostranstvo - metod istoriko-geograficheskogo issledovaniya. Osnovnyje problemy istoricheskoj geografii Rossii na sovremennom etape: Tezisy dokladov i soobshchenij II Vsesoyuznnoj konferentsii po istoricheskoj geografii Rossii. Moskva. P. 53-54. [in Russian].

29. Opysy Kyivs'kogo namisnytstva 70-80 rokiv XVIII st.: Opysovo-statystychni dzherela. (1989). Kyiv. 392 p., 14 maps. [in Ukrainian].

30. Padalka, L. (1884). Proiskhozhdenije zaporozhskogo kozachestva. Kievskaya starina, IX. P. 27-52. [in Russian].

31. Poltavshchyna: Entsyklopedychnyjdovidnyk. (1992). Kyiv. 1024 p. [in Ukrainian].

32. Pol'ovyj, R.P. (2003). Kubans'ka Ukraina. 2-vyd. Kyiv. 304 p. [in Ukrainian].

33. Ponomarenko, L.A., Riznyk, O.O. (2003). Kyiv: Korotkyj toponimichnyj dovidnyk. Dovidkove vydannya. Kyiv. [124 p.] [in Ukrainian].

34. Reestra vsego Vojska Zaporozhskago posle Zborovskago dogovora s korolem pol 'skim Yanom Kazimirom, sostavlennyje 1649 goda, oktyabrya 16 dnya, i izdannyje popodlinniku O.M. Bodyanskim. (1875). Moskva. [2] - XXXIV, [2], 337 p. [in Russian].

35. Rejestr Vijs'ka Zaporoz'kogo 1649 roku: Transliteratsija tekstu. (1995). Kyiv. 592 p. [in Ukrainian].

36. Ryabinin-Sklyarevs'kij, O. (2000). Zaporoz'ki zakoloty ta keruyucha verstva Kosha XVIII stolittya. In: Malinova, G.L., Sapozhnikov, I.V. (2000). A.A. RyabininSklyarevskij: materialy k biografii. Odessa-Kiev. P. 83-178. [in Ukrainian].

37. Shkoropad, D.O., Savon, O.A. (2007). Pryluchchyna: entsyklopedychnyj dovidnyk. Nizhyn. 560 p. [in Ukrainian].

38. Skal'kovskij, A.A. (1841). Istorija Novoj-Sechi ili poslednyago Kosha Zaporozhskago, izvlechena iz sobstvennago Zaporozhskago arkhiva A. Skal'kovskim. Ch. I--III. Odessa. [in Russian].

39. Skal'kovskij, A.A. (1846). Istorija Novoj-Sechi ili poslednyago Kosha Zaporozhskago, izvlechena iz sobstvennago Zaporozhskago arkhiva A. Skal'kovskim. Izdanije vtoroje, ispravlennoje i znachitel'no umnozhennoje. Ch. I--III. Odessa. [in Russian].

40. Skal'kovskij, A.A. (1885-1886). Istorija Novoj Sechi ili poslednyago Kosha Zaporozhskago: Na osnovanii podlinnykh dokumentov Zaporozhskago Sechevogo arkhiva. 3 izd. T. I-III. Odessa. [in Russian].

41. Slabchenko, M. Ye. (1927). Organizatsiya narodn 'ogo gospodarstva Ukrainy vid Khmel'nychchyny do svitovoji vijny. Tom V. Vyp. 1. Kyiv. 136 p. [in Ukrainian].

42. Slabchenko, M. Ye. (1927). Sotsiyal'no-pravova organizatsiya Sichi Zaporoz'koji. Pratsi Komisiji dlya vyuchuvannya istorii zakhidn 'o-rus 'kogo ta vkrains'kogo prava. Vyp. ІІІ. Zbirnyk Sotsial'no-Ekonomichnogo Viddilu Ukr. Akademii Nauk. № 12. Kyiv. P. 203-340. [in Ukrainian].

43. Storozhenko, A.V. (1904). Stefan Batorij i dneprovskije kozaki: Issledovaniya, pamyatniki, dokumenty i zametki. Kiev. [6], 327 p. [in Russian].

44. Storozhenko, I.S. (1999). Reformuvannya Zaporiz'koi Sichi Khmel'nyts'kym. Osyagnennya istorii. Zbirnyk naukovykh prats 'na poshanu profesora Mykoly Pavlovycha Koval's'kogo z nagody 70-richchya. Ostrog; New York. P. 493-519. [in Ukrainian].

45. Storozhenko, I.S. (2007). Bogdan Khmel'nyts'kij i Zaporoz'ka Sich kintsya XVI - seredynyXVIIstolit'. Kn. 2. Dniprodzerzhyns'k. 418 p. [in Ukrainian].

46. Stryzhak, O.S. (2001). Do etnogenezu ta etnomovnoi istorii kubantsiv-chornomortsiv. Ukrains'kyj istorychnyj zhurnal. № 1. P. 93-106. [in Ukrainian].

47. Stryzhak, O.S. (2002). Do etnogenezu ta etnomovnoi istorii kubantsiv-chornomortsiv. Ukrains'kyj istorychnyj zhurnal. 2001. № 2. P. 37-50. [in Ukrainian].

48. Ul'yanovs'kyj, V.I. (1999). Magna est veritas et praevalebit. (Z pryvody retsenzii I. V. Verby ta O. S. Rubl'ova). In: Ukrains'kyj arkheografichnyj shchorichnyk. Vyp. 3/4. Kyiv. P. 614-634. [in Ukrainian].

49. Jablonowski A. (1899-1904). Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej. Epoka przelomu z wieku XVI-go na XVII-sty. Dzial II-gi: «Ziemie ruskie» Rzeczypospolitej. Warszawa; Wieden. [in Polish].

50. Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. (18811895). T. II, IX-XII, XIV. Warszawa. [in Polish].

51. Vakhrin, S. I. (1995). Biografii kubanskikh nazvanij (populyarnyj toponimicheskij slovar' Krasnodarskogo kraya). Krasnodar - Armavir. 78 p. [in Russian].

52. Vasylenkova-Polons'ka, N. (1928). [review:] Prof. M. Ye. Slabchenko. Sotsiyal'no-pravova organizatsiya Sichi Zaporoz'koji. (“Pratsi Komisiji dlya vyuchuvannya istorii zakhidn'o-rus'kogo ta vkrains'kogo prava”. Vyp. tretij. Za redaktsiyeyu golovy Komisiji akademika N. P. Vasylenka. Zbirnyk № 12 Sots.-Ekon. Vidd. Ukr. Akademii Nauk. U Kyivi. 1927. S. 203-340). Zapysky istorychno-filologichnogo viddilu. Kn. XVI. Kyiv. P. 291-304. [in Ukrainian].

53. Vavrychyn, M., Gol'ko, O. (2000). Pokazhchyk nazv objektiv, vidobrazhenykh na Spetsial'nij karti Ukrainy G. Boplana 1650 r. Kartografiya ta istoriya Ukrainy: Zbirnyknaukovykhprats'. L'viv-Kyiv-New York. P. 258-327. [in Ukrainian].

54. Vavrychyn, M., Gol'ko, O. (2006). Pokazhchyk nazv objektiv, nanesenykh na General'nu kartu Ukrainy G. Boplana, 1660 r. vydannya. Istorychna topografiya i sotsiotopografiya соціотопографія Ukrainy: Zbirnyk naukovykh prats '. L'viv. P. 468-504. [in Ukrainian].

55. Veselovskij, S.B. (1945). Toponimika na sluzhbie u istorii. Istoricheskiye zapiski. T. 17. Moskva. P. 24-52. [in Russian].

56. Vyrs'kyj, D.S. (2009). [review:] Storozhenko I.S. Bogdan Khmel'nyts'kij i Zaporoz'ka Sich kintsya XVI - seredyny XVII stolit'. Kn. 2. Genezis, evolyutsiya ta reformuvannya organizatsijnoi struktury Sichi. Dniprodzerzhyns'k, 2007. 418 s. Ukrains'kyj istorychnyj zhurnal. № 2. P. 218-224. [in Ukrainian].

57. Yakovenko, N.N. (2012). Ocherk istorii Ukrainy v Sredniye veka i rannee Novoje vremya. Moskva. 763, [1] p. [in Russian].

58. Yavornyts'kij, D. I. (1990). Istoriya zaporoz'kykh kozakiv. T. 1. Kyiv. 580 p. [in Ukrainian and Russian].

59. Yavornyts'kij, D. I. (1990). Istoriya zaporoz'kykh kozakiv. T. 2. Kyiv. 560 p. [in Ukrainian and Russian].

60. Yepatko, F. (2000). Kushchyovets i kislyakovets vedut zaporozhtsev na Kuban'. Kushchyovskaja letopis': kazach'ye-inogorodnyaya i sovetskaya istoriya / avtorsostavitel' I. Buryak. P. 385 [in Russian].

61. Zapiski o Yuzhnoj Rusi. Izdal P. Kulish. (1856). T. I. Sankt-Peterburg. XXVI, 322, [2] p. [in Russian].

62. Zaruba, V. M. (2008). [review:] Storozhenko I. Bogdan Khmel'nyts'kij i Zaporoz'ka Sich kintsya XVI - seredyny XVII stolit'. Kn. 2. Genezis, evolyutsiya ta reformuvannya organizatsijnoi struktury Sichi. Dniprodzerzhyns'k, 2007. 415 s. Ukrains'kyj istorychnyj zhurnal. № 3. P. 214-215. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru