Угорська "гра престолів". Від Анжу до Хуньяді

Угорська «гра престолів». Від Анжу до Хуньяді

Senior Lecturer of the Department of World History and Archeology,

Dragomanov Ukrainian State University, Kyiv

Abstract

This article is devoted to the history of the Kingdom of Hungary from the beginning of the reign of the Angevin dynasty to the end of the reign of the Hunyadi dynasty. Charles Robert took over the kingdom when it was in a state of feudal anarchy. When Charles Robert was proclaimed king in 1308, many oligarchs did not recognize his authority. Practically until the mid-20-ies of the 14th century this king fought with the barons. The strong power of the king in the Hungarian Kingdom was established in 1326 by Baboniches and Kyosogis in the 30-ies of the 14th century tried to defy the queen with the help of the Habsburgs, but their rebellions were quickly suppressed. In domestic politics, the king relied on the Sechenyis, Akoshes, Drugets, and Ratotes families. Foreign policy was only partially successful in the context of a difficult domestic political situation. The Hungarians succeeded in asserting their suzerainty only in the northern part of Bosnia, and the Vlachs of Muntenia and the Serbs actually became independent from the Hungarians of Angebins. The establishment of the Hungarian Angevins hegemony took place already during the reign of the next king - Lajos I. He took an active part in the war for the Galician-Volyn inheritance and imposed his supremacy on Galicia and part of Volyn. Part of the Gedyminovichis recognized themselves as vassals of Lajos I of Angevin. Croatia was forced to submit, as was most of Venetian Dalmatia. Dubrovnik, which played a significant role in trade on the Mediterranean Sea, became a vassal of the Hungarian kingdom. The Wallachian princes and Vidin Bulgarian despots also became Hungarian vassals. Hungary led an active offensive against the Tatars, defeating them in 1345, and also interfered in the affairs of Italy, mainly in relation to the Kingdom of Naples, which was also ruled by Angevins. In the internal affairs of the Hungarian kingdom, the Drugets, Lakcfies, Szechenyis, Garais, and Kudars played a significant role. Lajos I of Anjou created a substantial royal domain and the financial system was stable. After the death of Lajos I, a struggle for the throne broke out between Charles the Younger of Durazzo and Laszlo of Naples from Neapolitan Angevins, who were supported by the barons of Garai, Caki, Marchali, Horvati, and Sigismund Luxemburg, who was supported by Lakczfi, Bebeki, and Zilli. It should be noted that Sigismund Luxemburg was the first of the Hungarian kings to face the Ottoman expansion. He fought against Bosniaks, but when the Turks began to threaten Bosnia, he became an ally of Bosniaks and Serbs. The Serbian despotism existed under the protectorate of Sigismund of Luxemburg. For power over Galicia and Moldova, the Hungarian king competed with the Polish king Wladyslaw II - Jogaila. Only the Czech direction of foreign policy was unsuccessful. Sigismund Luxemburg distributed the lands of the royal domain and invited Germans and Italians to the Hungarian Kingdom. After Sigismund of Luxemburg, a dynastic crisis occurred, when the Habsburg and Jagiellonian dynasties contested for power over the Hungarian kingdom. Given the crisis of the Hungarian kingdom in the middle of the 15th century two coalitions of Hungarian barons were formed - one was led by Seci, Garai and Cilli, and the other was led by Uylaki and Hunyadi. Janos Hunyadi was actually the regent of the kingdom during the formal rule of Laszlo V Postum (Ladislaus of Bohemia) in Hungary. He was unable to prevent the annexation of the Serbian despotism by the Ottomans, but he won a victory over the Turks near Belgrade in 1456. Hungary provided assistance to Wallachia and Bosnia in the confrontation with the Ottomans. The heir of Janos Hunyadi, Laszlo Hunyadi, had the support of only the Silady barons, and a coalition of Jiskra from Brandys, the Uylaki barons, the Orszagis, and the Garais was formed against him. Laszlo Hunyadi died, and his successor, Matias Hunyadi, was forced to wage war against the barons in the 50-ies and 60-ies of the 15th century. The elimination of the Bosnian kingdom by the Ottomans and the fact that the Turks made the Wallachian princes their vassals led to the fact that the Hungarians and the Turks clashed on large areas. In order to effectively oppose the Ottomans, Matias Hunyadi centralized power in the state and created a regular army. During his reign, the Hungarians effectively fought against the Czech Jagiellons and the Austrian Habsburgs. Matthias Hunyadi created a central European empire from the Kingdom of Hungary, the Czech Kingdom, Austria, and Styria. The conspiracies and speeches of the nobles against the royal power did not succeed. When managing the state, Matias Hunyadi relied on the Bathory, Zapolyai, Sech, Palotsi families. During the reign of Matthias Hunyadi, the Hungarian kingdom reached the zenith of its power.

Key words: Hungarian kingdom, barons, Anjou, Charles Robert, Lajos I, Sigismund of Luxemburg, Janos Hunyadi, Matias Hunyadi, Ottoman Empire, Jagiellons, Habsburgs.

Вступ

Постановка проблеми. Центральна Європа завжди була регіоном, де перетинались цивілізації та зустрічались культури. Особливе місце в історії регіону займає Угорське королівство. Угорці живуть в індоєвропейському оточені, самі ж вони є уграми за походженням. Під час правління династії Арпадів відбулась вестернізація угорців. Угорське королівство у XIV - XV ст. було католицьким королівством. Протягом 1301 - 1489 рр. у Угорщині правили династії Анжу, Люксембурга, Ягеллони, Хуньяді. Нетривалий час королівством правили Габсбурги.

Метою даної статті є дослідження боротьби династій за панування в Угорщині та соціальних процесів пов'язаних з цим.

Історіографічний огляд. Історіографія історії Угорщини є розлогою. У даному дослідженні ми зосередимося лише на основних працях. Передусім варто виокремити угорських дослідників П. Енгеля, Л. Контлера, М. Мольнара, М. Фонт, Ф. Макка, А. Жолдоша, Д. Крішто, К. Сабо, І. Карачоня, А. Бараня, Л. Ердеї, Г. Барабаш, Н. Беренд. Російська історіографія представлена працями К. Грота, В. Шушаріна, М. Юрасова. Т. Селеджан, Ф. Курта, Дж. Файн, П. Стефенсон є представниками західної історіографію. Серед українців історією Угорщини займалися О. Головко, М. Волощук, В. Мандзяк, М. Костик.

Виклад основного матеріалу

У період початку XIV ст. Угорщина фактично розпалась на ряд володінь. Мате Чак фактично був некорований правителем Словаччини. Його резиденція знаходилась у Тренчині. Іштван Акош збудував для нього замок Дьйордшер, звідки він керував комітатами Боршод та Гемер. Північно - східні комітати знаходились під владою Амадея Аби. За Тисою у Біхарі правив Лоранд Борша. Трансильванія була під владою Ласло Кана. Славонією правив інший правитель з роду Чак - Угрін Чак. Шомодь з іншими західними комітатами знаходилась під владою родини Кьосогі. Південна Славонія знаходилась під владою роду Бабонічів, а Хорватія з Далмацією належала Шубичам. Піддані баронів були їх сервієнтами та фаміліярами. З падінням династії Арпадів роль фаміліярів збільшилась. Їх призначали правити маєтками та замками призначаючі на посади. У 1311 р. Амадею Абі підкорялись дворяни комітатів Абауй, Шаріш, Земплін, Унг. Проти фаміліяр не мав статусу васалу, оскільки не мав лену. Фаміліяри мали відповідати перед судом короля, але не перед баронами. Карл Роберт успадкував угорську корону за правом спадкування від Ізабелли Анжу та титулярного короля Угорщини Карла Мартелла. Проте на початку він мав дуже мало союзників. У 1300 р. він висадився в Хорватії та йому допомогли Павел І Шубіч та Угрін Чак. Навесні 1301 р. Карл Роберт увійшов до Естергома з незначним супроводом. Новообраний естергомський архієпископ Дьордь коронував Карла Роберта тимчасовою короною. З цього моменту Карл Роберт вважав себе легітимним правителем Угорщини. Його кандидатуру підтримував папа римський. Проте барони вважали, що посада короля має бути виборною і обрали королем чеського королевича Вацлава, який був одружений з принцесою з роду Арпадів. У серпні 1301 р. Вацлава коронував калочський архієпископ в Секешфехерварі. Вацлав мав резиденцію в Буді та прийняв тронне імя Ладіслав. Правління Вацлава було суто номінальним. Карл Роберт був змушений відійти на південь Угорщини та перебував під захистом Угріна Чака. Там він пробув кілька років. Кьосогі у 1304 р. перейшли на бік Вацлава. У 1302 р. Матей Чак отримав у вічне володіння Нітру та Тренчин, а після цього отримав комітати Гонт, Барс та Комарно. Не менше сіми баронів мали титул палатина у на початку XIV ст. Восени 1301 р. на сеймі у Буді папський легат Нікола д Остія переконав більшість єпископів підтримати Карла Роберта. Більшість баронів підтримали династію Анжу в 1304 р. Карл Роберт та Альбрехт Габсбург здійснили похід у центр Чехії у 1304 р. У 1305 р. королевич Вацлав успадкувавши престол Чехії відмовився від претензій на угорську корону. Вацлав передав права на корону Угорщини баварському принцю Оттону Вітельсбаху. У грудні 1305 р. останнього коронували в Секешфехерварі два єпископи. Навесні 1307 р. Ласло Кан з яким Оттон планував породичатися позбавив німця корони та відправив його до Баварії. Оттон Вітельсбах був титуларним королем Угорщини до самої своєї смерті у 1312 р. У 1306 р. Карл Роберт зайняв Естергом, а в наступному році здобув Буду.

Буда втратила свій незалежний статус до 1346 р. Суддя, який правив містом, був замінений королівським намісником. Бунтівних прелатів кинули до в'язниці. Навесні 1308 р. легат Джентіле де Монтефіорі прибув до Угорщини і переконав погрозами Кьосогі та Чаків підкоритися. У 1308 - 1309 рр. Карл Роберт пробував коронуватися, але більшість баронів не визнавала його королем. Він прагнув повернути королівські замки та маєтки захоплені баронами. У 1311 р. Карл Роберт позбавив Матея Чака одної з важливих посад. Джентіле де Монтефіорі відлучив Матея Чака від церкви. Того ж року випадково загинув Амадей Аба під час повстання у Кошице. Мате Чак направив значне військо для облоги Кошице. 15 червня 1312 р. відбулась битва під Розгановицями. У 1313 р. Карл Роберт відібрав Трнаву від Мате Чака. У 1314 р. Карл Роберт уклав союз з Фрідріхом ІІІ Габсбургом, який правив Австрією. Також він вступив союз з Яном Люксембургом. Проте на сеймі 1314 р. угорські барони відмовились підтримати Карла Роберта. Навесні 1315 р. королівська резиденція була перенесена до Тімішоари. Єдиним союзником короля був Угрин Чак в Славонії. У 1314 р. до короля приєднався Донч правитель Зволена. Взимку 1314 - 1315 рр. Карл Роберт відновив порядок в Шариші та Спиші. У 1316 р. король виступив проти Кьосогів. Володіння Яношп Кьосоги перейшли на бік Карла Роберта протягом кількох тижднів. Дворяни Шомоді, Тольні, Бараньї присягнули королю. У 1317 р. Копас Борша денонсував угоду з королем підписану в 1315 р. Копас Борша уклав союз з Петером сином Петені, якому сам король передав комітати Абауй та Земплін. У той самий час сербський король Стефан Урош ІІ напав на район Срема. Угорські королівські перетнули Саву і здобули замок Мачва. Розвиваючи успіх Карл Роберт виступив проти Копаса Боршу і у березні 1317 р. переміг його у битві при Дебрецені. У червні того ж року королівські війська обложили Копаса в його резиденції замці Адріан. Після цього бунтівний барон сховався й замці Сйомі, проте блокований королівськими військами був вимушений капітулювати. Після перемоги над Копасом король виступив проти Мате Чака. Його підлеглі взяли в облогу Вишеград, а сам король здобув Комарно. Мате Чак втративши два міста уклав перемиря з королем. Карл Роберт змусив капітулювати Ендре Кьосогі. Під контролем останнього залишилось місто Вас, проте всі інші замки і міста він був змушений передати королеві. Його родич Янош Кьосогі чинив опір королю в Славонії. У 1319 р. до Яноша приєднався Ендре Кьосогі. Вони чинили опір до 1321 р. В Трансильванії ж опір чинив Моїсей Акош зять Копаса Борші. Дожа з Дебрецена у 1318 р. здобув Клуж. Проте перемогти Моїсея Акоша вдалось тільки у 1320 р. У 1319 р. королівська армія взяла в облогу Діошдьор, де знаходились сини Іштвана Акоша. У 1320 р. королівські війська зайняли комітати Гемер, Хевеш, Ногра, які належали Мате Чаку. У 1321 р. останній помер не залишивши спадкоємців чоловічої статі та його володіння були зайняті королівськими військами. Навесні 1322 р. Карл Роберт вступив в Славонії, де передав посаду бана від Бабонічів до Міклоша Гюткеледа. У 1323 р. королівська резиденція була перенесена з Тімішоари до центра королівства, що фактично значило кінець війни. Після цього тільки дві родини - Кьосогі та Бабонічі - мали достатньо влади щоб кинути виклик королю. Однак їх повстання були швидко придушені полководцями короля. У 1327 р. перше повстання було ліквідовано баном Славонії Мікчем Акошем та королівським суддею Шандором Кочьці. У 1336 р. друге повстання очолили Кьосогі та Бабонічі яким надали підтримку австрійці. Проте воно було швидко придушено. У 1339 р. частина Кьосогі мігрувала до Австрії, а інша частина підкорилась королю. Стосовно ж ситуації на Балканах, то Мачвою керував Стефан Драгутин, який був свояком Ласло IV через шлюб з сестрою цього угорського короля. У 1308 р. чи 1309 р. Стефан Драгутин висунув свойого сина Владислава як претендента на угорський престол. Він уклав договір з французьким королем Карлом ІХ Валуа і уклав династійний шлюб з ним. Дочка Мілутіна вийшла за сербського принця. У Хорватії на початку XIV ст. реальним правителем був Павел І Шубіч. У 1312 - 1313 рр. Младен ІІ Шубіч підкорив собі Боснію. Частину своїх володінь Шубічі дарували Костянтину Неліпчичу. У 1316 р. король Сербії анексував Мачву. У 1319 рр. Карл Роберт воював з сербами і відвоював Мачву. Він надав титул бана Мачви Палу Гараї. У 1329 р. серби перейшли річку Обону та відвоювали Мачву. У угорців залишився Белград. У 1334 р. відповівши на набіг сербського війська Стефана Душана угорці зайняли Голубац. У 1335 - 1340 рр. Мачвою правили угорські бани. У 1335 р. угорці дійшли в Сербії до Зічі. У цей час головні сербські сили знаходились в Епірі воюючи проти Візантійської імперії. Серби також брали участь у візантійській громадянській війні між Іоанном V Палеологом та Іоанном Кантакузином. Скориставшись цим вони заволоділи Македонією, Фессалією, Епіром та частиною Фракії у 40-х рр. XIV ст. У 1346 р. Стефан Душан титулувався царем сербів та греків. У 1322 р. у Боснії влада Шубічів була ліквідована Котромановичами. Правитель з нової династії Степан Котроман визнав себе васалом Угорщини і виступив на боці Карл Роберта проти сербів. У 1340 р. король винагородив його маєтками в комітатах Фехер та Тольна. Стосовно Хорватії, то ця територія на початку XIV ст. була фактично незалежна від влади угорців. У 1312 р. Младен II Шубіч успадкував владу над Хорватією та Далмацією від свойого брата Павла Шубіча. У 1322 р. угорські війська вдерлись до Хорватії і Младен Шубіч потрапив у полон до угорського короля. Після цього володіння Шубічів були розділені між меншими хорватськими панами. Владу ж над Далмацією перейняла Венеція. У 1326 р. бан Мінкч вимагав від хорватів покори, але був переможений ними. Лише Франкопани в Хорватії визнавали владу угорського короля. Вони правили містом Сень і дали угорцям вихід до Адріатичного моря. Угорська експансія відновилась у придунайських територіях. На початку XIV ст. волохи утворили воєводат у регіоні Ардеш. У Кимплуннзі зберігся надпис про першого воєводу ішпана Лаврентія. У 1316 - 1324 рр. воєводатом правив дехто Тохомер, який був батьком Басараба. Цим двом правителям припусують кипчацьке або чингізидське походження. У 1322 - 1324 рр. у районі Мехадії Карл Роберт вів війну. Вона закінчилась укладенням угоди, в якій згадувався Басараб. Карл Роберт називав його своїм воєводою заальпійським (тобто за Карпатами). Папа Іоанн ХХІІ називав його католиком. Проте очевидно, що папа римський як і угорський король видавали бажане за реальне. У 1323 р. Басараб був включений у державну систему болгарського царя Михайла Шишмана. У 1330 р. воєвода волохів виступав як союзник болгар у битві при Внльбужді проти сербів. Болгари були розбиті, а Михайло Шишман незабаром помер. Новим болгарським царем ненадовго став Іван Стефан. Угорщина спробувала підкорити волоський воєводат. Вомени 1330 р. в битві при Посаді волохи завдали поразки Карлу Роберту. Ця подія фактично знаменувала визнання Волощини як нової держави. Волощина утворилась на території володіння маркграфів Арджешу, котрі мали резиденцію у Кимпилунзі. У 1335 р. Карл Роберт відновив посаду северинського бана. Влада угорського бана над цією територією була тимчасовою - у 1335 - 1359 та 1376 рр. У 1331 - 1333 рр. Басараб підтримав болгар у їхній війні проти Візантійської імперії. Зміцнивши свою владу в Угорщині Карл Роберт проводив політику на півночі та заході. У 1322 р. він підтримав Фрідріха ІІІ Австрійського у боротьбі проти Людвіга Баварського в боротьбі за німецьку корону. У 1323 р. австрійці повернули угорцям Пожонь, яка з 1301 р. була австрійською тому що була передана як посаг за шлюб з Агнеш Арпад. У 1328 р. угорці зайняли Меджимурья - регіон між річками Драва та Мура. У 1336 р. австрійський герцог підтримав бунтівних баронів Кьосогі. У 1337 р. Карл Роберт вдерся до австрійських володінь і спустошив Карантанію до Любляни. У 1339 р. Альбрехт ІІ Габсбург дав притулок бунтівним баронам Кьосогі. У 1306 р. Карл Роберт незважаючи на складнощі у власному королівстві надав допомогу польському князю Владиславу Локетку. Під час правління польського короля Казимира ІІІ угорці надсилали допоміжні загони для боротьби проти Тевтонського Ордену, Золотої Орди та Литви. Карл Роберт втратив своїх дружин з Галицько- Волинської держави, Силезії та Чехії і в 1320 р. все ще залишався бездітним. У 1320 р. він одружився з Єлізаветою донькою Владислава Локетка. Вона народила йому синів Лайоша, Ендре та Іштвана. У 1338 р. до Вишеграду польський князь прибув Болеслав Земовотович, який доводився кузеном Болеславу-Юрію ІІ, котрий правив Галицько-Волинською державою. У 1339 р. укладаючи договір у Вишеграді Казимир ІІІ пообіцяв Карлу Роберту що у разі його смерті Польща перейду під владу Анжуйської династії. Також Польща та Угорщина мали певні плани на Галичину та Волинь. У 1335 р. за угорського посередництва представники чеських Люксембургів та Казимира ІІІ П'яста зустрілись у Тренчині. У листопаді 1335 р. вони прибули до Вишеграда. Угорщина, Польща та Чехія уклали союз проти Габсбургів. Люксембурги та Анжу уклали торговий договір за яким угорський експорт мав йти через Прагу оминаючи австрійський Відень. Також Карл Роберт претендував на Неаполітанське королівство. Це володіння у 1309-1342 рр. належало Роберту сина Карла ІІ, проте Карл Роберт зауважував що він старший син Карла ІІ і тому неаполітанська корона має належати йому. Угорський король висунув претензії на Салерно та Монте Сент Анджело. У 1333 р. Карл Роберт прибув до Неаполю і суперечка була вирішена угодою. Роберт мав двух дочок. Одна з них - Жанна вийшла за сина Карла Роберта - Ендре. Стосовно Галичини, то у квітні 1340 р. Карл Роберт направив у цей край військо Вілерма Другета. Угорське військо пропустили через карпатські проходи та фортеці галицькі бояри, які зрадили князя Любарта, якого у 1340 р. більшість волинян обрала новим правителем Галицько-Волинської держави. У відповідь на вторгнення поляків та угорців до Галичини Любарт закликав на допомогу війська татар. Золотоординський хан Узбек направив свої війська на Малопольщу та Угорщину у 1340-1341 рр. Папа римський був змушений вступити у перемовини з татарами. Карл Роберт помер у Вишеграді 16 липня 1342 р. На його похороні були королі Чехії та Польщі - Карл IV Люксембург та Казимир ІІІ. Карл IV як і Ян Люксембург був ще й кайзером Священої Римської імперії німецької нації. У 1330 р. Феліціан Зах робив замах на короля, проте він був невдалим і він був засуджений угорськими баронами. У 1323 р. були оновлені списки баронів. Церковних прелатів у Угорщині було 14. У справі ж Феліціана Заха ж брали участь 24 барона. Старі ішпани втратили привілейований статус. Тільки ішпан Пожоні до 1330 р. мав статус рівний з баронами. У 1329 р. був підписаний Бруцький договір з австрійцями який підписало три прелати та двадцять дев'ять баронів, ішпанів та каштелянів. Договір з Венеційською республікою підписали 20 церковних та світських феодалів. У 1318 р. Карл Роберт відмовився поважати «Золоту Буллу». Під час правління Карла Роберт частими були військові кампанії в яких брало участь угорське дворянство. Карл Роберт надав підтримку католицькій церкві. У 1313 р. прелату було віддано Веспремський комітат. У 1315 р. архієпископ Естергома отримав комітат Комарно. У 1318 р. прелати уклали союз проти світських феодалів. У 1320 р. король відібрав у архієпископа Комарно та дав замість нього комітат Барс. У 1323 р. Карл Роберт скасував свої пожалування щодо Веспрема та Барса і зробив прелатів слухняними виконавцями своєї волі. У 1338 р. один із прелатів анонімно скаржився папі римському на угорського короля. В Угопщини прибували колектори з Авіньйону, збираючи десятину в володіннях короля. Отримуючи гроші від угорського короля папа римський не втручався у відносини короля з прелатами. Карл Роберт сформував нову еліту Угорщини. Одним із нових баронів став француз з Неаполю Філіпп Другет, який брав участь у кампанії Карла Роберта проти роду Аба у 1317 р. За це він отримав у володіння Спіш та Уйвар. У 1323 р. Філіпп Другет став палатином. У 1327 р. після його смерті посада палатина була передана Жану

Другету. У 1334 р. посада палатина стала належати Гійому сину Жана. У 1342 р. вотчина Другетів складалась з девяти сеньйорій. Також високе положення при дворі отримав Томаш Сеченьї з ноградського комітату. У 1313 р. він був призначений каштеляном Любовни. У 1321 р. Тамаш Сеченьї став воєводою Трансильванії. У 1324 р. він придушив повстання трансильванських саксонців. Він отримав за цю заслугу комітати Сольнок та Арад. У 1335 р. він отримав комітат Ноград, а у 1338 р. Тренчин. На момент смерті Карла Роберта Тамаш Сеченьї був одним з найзначніших баронів королівства. Мікч Акош був третім стовпом влади короля. У 1308 р. він був каштеляном Обуди. З 1315 р. по 1327 р. він був намісником Шариша та Земпліна. У період з 1325 по 1342 р. він керував Славонією. Донч зі Зволену був сином барона Домініка зі Зволену. У 1330 р. він отримав у володіння Ораву, у 1339 р. Турц и Ліптен, а у 1341 р. Валчу. У Карла Роберта був свій двір таи палац. При палаці у нього були пажі та лицарі. Перші лицарі Карла Роберта були іноземцями - хорвати, чехи, поляки, французи, німці-австрійці. До 1336 р. серед лицарів Карла Роберта не було угорців. Лицарі, пажі та отроки були особистим ескортом короля. Їх було до 60. Палац короля був схожий на західноєвропейські аналоги. Дворянами при палаці король дарував родинні герби. У 1326 р. Карл Роберт заснував Орден Святого Дьордя, один із найдавніших лицарських орденів у Європі. У короля були королівські мисливські угіддя. Резиденцією короля з 1323 р. стало місто Вишеград. У період 1346 - 1355 рр. королівською резиденцією стала Буда. У ній перебував король Лайош І. За Анжуйської монархії було 1330 реєстрів документів. Важливою посадою став хранитель королівською печатку, котрий очолив королівську канцелярію. Органи влади та суди переїхали до Вишеграду. Прелати та барони хотіли мати будинки поблизу королівського двору. Королівський домен займав 23 % королівства. На його землях мешкали кипчаки, яси (алани), саксонці, секеї. Володарі королівських маєтків називались королівськими людьми або королівськими орендарями. За правління Лайоша І було введено королівське право. З 1370 р. король мав право оспорити дворянський титул феодалів. Якщо не вдавалось довести шляхетне походження, то ці землі конфіскувались королем. Адміністративною одиницею королівських володінь стала сеньйорія. Сеньйорія складалась з замку та його округи. В королівських землях було від 360 до 400 замків. Між 1342 та 1382 рр. було побудовано близько 40 нових замків. Близько 50 замків були конфісковані у Мате Чака. Близько 40 замків було конфісковано у Кьосогі. 10 замків було конфіскована у Аба. 10 замків було конфісковано у Бабонічів. 10 замків було конфіскована у Канів. 9 замків були конфісковано у Борша. На момент смерті Лайоша І він володів 150 замками з 160 у власне угорських замків, не рахуючи замки в Хорватії, Боснії, Сербії. У 1326 р. Карл Роберт дав Чакам два замки, а забрав чотири замки. Бабонічі отримали один замок замість трьох у 1321 р. Донч Зволенський отримав один замок замість двох. У 1339 - 1340 рр. Карл Роберт ліквідував залишки володінь Кьосегі. Середня сеньйорія у володіннях короля налічувала 14 сел. Сеньйорія замку Нойгауз в районі Васа мала 28 сіл. Барони та ішпани отримували королівські прибутки, наприклад штрафи під час судів. Також були прибутки з мит та прибутків ринків. Воєвода Трансильванії, бани Славонії та Мачви мали власні провінції для управління. Кожен з них мав почт зі своїх васалів. Маттео Віллані у 1350 р. писав що баронство у Угорщині не є ані довічним, ані спадковим. В Трансильванії воєвода мав владу над сьомома округами. Окрім нього в регіоні існував сеньйор, який керував вісьмома замками. Воєводу представляв ішпан в кожному з комітатів. Томас Сеченьї був воєводою з 1321 р. по 1342 р. Він привіз з собою у Трансильванію дворян з комітатів Ноград та Гемер. Схожа система влади була і у бана Славонії. Бан ж Мачви окрім власне Мачви отримав у володіння Вуковар, Бодрог, Баранью, Бач. За правління Лайоша мачванський бан отримав ще й Тольну. У 1411 р. банат Мачви був ліквідований. Палатин мав повноваження подібні повноваженням воєводи чи бана. Проте його володіння не були фіксованими. Під час перебування на посаді палатина Гійома Другета, у склад його володіння входив північний схід королівства від Хевеша до Унга. Під його керівництвом було чотирнадцять чи пятнадцать замків. У період з 1356 р. по 1367 р. палатином був Міклош Конт який правив Біхаром, Шаришем, Спішем, Тренчіном, Нітрою, Васом, Шопрона. Комітати та замки як правило обєднувались у одних руках. До 1323 р. в Угорщині ходила срібна монета. У 30-х рр. ХГУ Карл Роберт взяв карбування монет у свої руки. Між 1329 та 1337 рр. були друковані угорські флоріни, які були дещо легше за чеські празькі гроші. У 1336 р. була проведена грошова реформа. Розроблялись поклади золота у Бая-Маре, Бая де Арджеш, Смольніці. Угорські флоріни мали 3,56 грами золота. Королева-мати Єлізавета отримала на свої витрати 1 млн. 449 тис. флоринів у злитках на свої витрати. Угорські золоті копальні давали від 1 до 1,5 тони золота. Ще одним важливим джерелом бюджету стала королівська монополія на сіль [Исламов, Пушкаш, Шушарин 1971, с. 173-174, 177, 180, 182-185; Богданова 2003, с. 83-94; Фрейдзон 2001; Контлер 2002, с. 108-115; Волощук, Стасюк 2010, с. 46-54; Грушевський 1993, с. 19-30; Войтович 2019, с. 223-227; Engel 1988, Old. 89-146; Engel 2001, p. 124-156; Fedeles 2017, Old. 87-103; Galambosi 2017, Old. 289-322; Kadar 2013, Old. 133-155; Kadar 2014, Old. 267-288; Kadar 2015, Old. 42-111; Kadar 2017, Old. 126-192; Kis 1998, Old. 57-78; Kristo 1979, old. 82, 143, 177, 190-191; Kristo 1983, Old. 241-268; Kristo 1999, Old. 41-62; Zsoldos 2010, Old. 651661; Zsoldos 2012, Old. 347-354; МргиЬ 2008, c. 64-73; Molnar 2017, p. 41-50; Чиркович 2009, с. 79-83; Carledge 2011, p. 33-36; Kristo, 1996, Old. 281-288; Salagean 2007; Fine 1994, p. 255-285, 288-289, 334-338; Поп, Болован 2005, с. 175-178].

Королевич Ендре з 1333 р. виховувався у Неаполі, Лайош та Іштван при живому батьку Карлі Роберті отримали титули воєводи Трансильванії та бана Славонії. Іштван і після смерті батька мав власний домен. До 1349 р. Іштван носив титул бана шаришського та спішського. У 1351 р. він був призначений полководцем короля під час його італійської кампанії. Після повернення Лайоша в Угорщину він став баном Славонії та Хорватії. У 1354 р. Іштван помер у віці 22 роки і землі перейшли до його сина Яноша, який перебував під опікою його матері Маргіт доньки німецького кайзера Людвіга Баварського. У 1356 р. коли угорці проголосили війну Венеції угорський король покінчив з автономним статусом Славонії. Славонією став правити королівський вікарій. У 1357 р. Хорватія та Далмація були вилучені з володіння Маргіт і туди був призначений бан. Втім, Хорватія та Славонія мали органи самоуправління до 1476 р. Янош Кюкюлеї написав біографію Лайоша І. Король був людиною середнього зросту з великими губами та дещо зігнутими плечима. Лайош І був відкритою та привітною людиною. Король отримував насолоду від військових походів та полювання. У лісі Зволен він побудував три королівські замки. Після того як угорці зайняли Неаполь він вивіз бібліотеку короля Роберта до Угорщини. Під час правління Лайоша І була написана «Ілюстрована хроніка», у якій персонажі угорської історії отримали зображення. Також король вірив в астрологію. Коли неаполітанський король Роберт помер у 1343 р., то він призначив свою доньку Жанну єдиною спадкоємицею. Її угорський чоловік отримав тільки титул герцога Калабрії. Лайош І робив все можливо, щоб закріпити за своїм братом Ендре неаполітанську корону. Сама ж Жанна мала роман з Робертом Тарентським. Вона вважала свойого законного чоловіка Ендре варваром і не могла терпіти його присутності. Королівна удова Єлізавета у 1343 р. прибула до Неаполя і добивалась від папи римського визнання влади Ендре над Неаполітанським королівством. У вересні 1345 р. прибічники неаполітанської королеви Жанни задушили Ендре в Аверсі. Після цього угорці діяли рішуче. Лайош І добився шлюбу з Жанною і отримав титул неаполітанського короля від римського папи. Угорський король тиснув на римського папу щоб той засудив Жанну за смерть Ендре. У 1347 р. Лайош направив до Італії військо. У листопаді того ж року він сам прибув до Неаполітанського королівства. Оскільки море контролювалось ворогами угорців венеційцями, то Лайош пройшов всю Італію і поповнив своє військо німецькими найманцями. Коли угорський король дістався до Аверси, то Жанна разом зі своїм коханцем встигла втекти до Провансу. Прибувши до Неаполітанського королівства Лайош Іскликав зібратися у одному місті усіх своїх родичів. До Аверси прибув титуларний король Неаполя Карл Дураццо. Лайош І стратив його на місці без ніяких пояснень. У січні 1348 р. Лайош І увійшов до Неаполя і проголосив себе королем Сицилії та Єрусалиму. Проте король був змушений повернутися до Угорщини через три місяці після спалаху в Італії епідемії чуми, яка отримала назву Чорної смерті. Хоча король розмістив своїх воїнів у ключових замках Неаполітанського королівства, проте коли Жанна повернулась з Провансу у вересні 1348 р. італійці повстали проти угорців. У 1349 р. Лайош І направив до Неаполітанського королівства свого воєводу Іштвана Лакцфі. Він досягнув ряду успіхів, але як тільки найманці покинули його Жанна відвоювала свої позиції. Лайош повернувся до Неаполітанського королівства у травні 1350 р. Проте правління короля було настільки непопулярним, що угорці були вимушені відступити. Лайош здійснив восени 1350 р. паломництво до Риму, після чого повернувся до Угорщини. Жанна повернула собі престол і витіснила решту угорських гарнізонів з Неаполітанського королівства. У 1352 р. Лайош відізвав свої війська з Неаполітанського королівства. Епідемія чуми вразила Угорщину у 1349 р. і потрапили туди з Венеції. У 1359 р. епідемія чуми зумовила смерть кожного десятого серед угорської знаті та містян. У 1349 р. від чуми померла королівна Маргіт. У 1360 р. багато баронів померло у Вишеграді та Буді. У 1344 р. Лайош І спробував примусити хорватську знать підкоритися. Він направив проти них бана Славонії Міклоша. Тоді у 1345 р. Лайош сам вдерся до Хорватії. Младен ІІІ Шубіч з Кліса та Павел ІІ Шубіч з Островци були змушені підкоритися Угорщині. В 1344 р. угорці взяли у облогу Кнін, яким правили Владислава та Іван Неліпчич. У 1345 р. угорці підтримали антивенеційське повстання у Задарі. У липні 1346 р. угорці здобули Задар, проте у 1347 р. венеційці відвоювали місто. Угорці уклали у 1348 р. перемир'я з венеційцями на вісім років. У 1346 р. Павел ІІ Шубіч виступив проти угорського короля. У серпні того ж року він призначив керувати Островіцею свойого сина Юрая ІІІ при підтримці свойого брата Гргура. Жінка Павла ІІ Шубіча Єлізавета ж відвідала свойого брата Дуяма Франкопана. Останній виступив як посередник у перемовинах між хорватськими магнатами та угорським королем. Хорвати були змушені здати Островіцю у 1347 р. Младен ІІІ Шубіч у 1347 р. прагнучи отримати допомогу від сербів одружився на доньці Стефана Душана Єлені. Приблизно у той час Павел ІІ Шубіч одружився на представниці одного з впливових венеційських аристократичних родів. У 1348 р. Младен Шубіч помер. У 1354 р. угорці дійшли згоди з хорватами. У 1355 р. угорські залоги увійшли у Скрадін та Кліс. У Клісі знаходилась залога під командуванням німецького найманця Пальмана, а залогу Скрадіна очолював Дьюраш Іліч, який походив з Зети. У 1356 р. венеційці здобули Скрадін відразу після смерті сербського царя Стефана Душана. Того ж року угорці почали наступ проти венеційців у Далмації. Вони здобули Оміш та Скрадін. Також Спліт та Трогир здались угорцям. Венеційці утримували тільки Задар. У 1356 р. Лайош І також розвернув наступ проти італійських володінь Венеціанської Республіки. У 1358 р. угорці володіли усією Далмацією. Також угорську владу визнали міста, які перебували під сербським сюзеренитетом. Це були міста Котор та Бар. Також під владу угорців потрапила затока Кварнер та місто Дураццо в Епірі, яка до того належало неаполітанським Анжу. У 1358 р. венеційці підписали мир за яким визнали угорського короля єдиним правителем Далмації. Того ж року венеційські війська залишили Дубровнік. У липні 1358 р. Дубровніцька республіка визнала свій васалітет від Угорщини. Угорщина уклала союз з Падуєю проти Венеції. У 1373 р. угорські війська допомагали падуанському правителю Франческо Каррарі у боротьбі проти венеційців. Проте падуанці були переможені, а угорський воєвода Іштван Лакцфі потрапив у полон до венеційців. У 1378 р. Лайош І уклав союз з Генуезькою республікою проти венеційців.. У серпні 1378 р. венеційці оволоділи Котором. Дубровнік ж зайняв проугорську позицію. У 1379 р. він вступив в союз з боснійським королем Трвтком І. Після поразки венеційського флота від генуезців у битві при Пулі того ж року. Котор визнав себе васалом Трвтка І та Лайоша І. У 1382 р. Твртко І завоював територію, яка отримала назву Герцоговини. На 1382 р. вся Далмація належала угорцям. У подальшому угорці кілька місяців воювали в Італії допомагаючи падуанцям. Туринський мир підписаний у 1381 р. підтвердив умови Задарського миру 1358 р. за яким Далмація була угорською територією. Венеція мала сплачувати угорцям щорічну данину розміром у 7 тис. флоринів. Стосовно влади Лайоша І в Хорватії, то у 1345 р. Неліпчичі були вимушені передати йому кілька замків та Кнін. Шубичі йому передали Островицю у 1347 р., Оміш у 1355 р., Кліс та Скардону у 1356 р. У 1353 р. Лайош І одружився з Єлізаветою донькою боснійського бана Степана Котроманича. У 1357 р. спадкоємець боснійського престолу Трвтко І у 1357 р. був вимушений у Пожегі передати угорцям території між річками Врбас та Неретва угорцям. Сам же він титулував себе як правитель Боснії та Узори. Лайош захопив Імотскі, Лівно, Гламоч, Гребень. Головним здобутком угорців стала фортеця Сребренік. У 1363 р. дві угорські армії вдерлись до Боснії. Палатин та архієпископ Естергома напали на Узору. Лайош вдерся до долини Врбасу, захопив замок Ключ, але був змушений повернути від Соколу. Угорці у цій кампанії підтримали Трвтко, котрий змагався за престол. Взимку 1367 - 1368 рр. Трвтко І за підтримкою угорського війська став баном Боснії. Середина XIV ст. була сприятлива для просування угорців на південь. Після смерті Стефана Душана у 1355 р. Сербія розпалась на богато деспотій. Болгарія ж розпалась на три частини у 1365 р. У 1366 р. Трвтко І був змушений втікати до угорського двору. У 1364 р. Пьєр де Лузіньян король Кіпру, перебуваючи на з'їзді європейських монархів у Кракові, переконував польського та угорського короля укласти антиосманський альянс. У 1366 р. до Угорщини прибув візантійський імператор Іоанн V Палеолог, котрий також переконував угорців виступити проти Османів. Лайош І поставив умову допомоги ромеям прийняття католицизму, на що візантійські посли відповіли відмовою. У 1367 р. Трвтко І повернув собі владу вигнавши Вука. У 1374 р. вони примирились уклавши династичний шлюб. Донька Трвтка І Дорота одружилась на відінському деспоті Івані Срацимірі. У 1343 - 1346 рр. угорці воювали проти сербського короля Стефана Душана. У жовтні 1346 р. був укладений мирний договір, який узаконив статус-кво. Стефан Урош син Стефана Душана одружився на доньці угорського короля, яка мала титул принцеси Силезії. У 1350 р. Стефан Душан напав на Боснію. У відповідь на це у 1354 р. угорці здійснили похід на Сербію і зайняли її північну частину. У 1355 р. Стефан Душан завдав поразки угорцям і оволодів Мачвою витіснивши ворогів за Саву та Дунай. Угорці контролювали тільки Белград з околицями. У 1355 р. Мачвою керував син Стефана Душана Драгутін. У грудні 1355 р. Стефан Душан помер готуючи похід на Костянтинополь. Престол після нього успадкував Урош Слабий. При ньому Сербія розпалась на кілька князівств. У 1359 р. угорці здійснили ще один похід і перемогли сербського короля у битві при Крушеваці. Під їхню владу потрапили володіння князів Растіславичів у Бранічево. Угорські вторгнення припинились тільки тоді коли князь Лазар Хребелянович визнав свою залежність від Угорщини у 1361 р. У 1379 р. він завдав поразки іншим угорським васалам - Растіславічам. Він відібрав у них Бранічево та Кучево. У 1360 р. болгарський цар дав Івану Срациміру у володіння Відін. У 1359 р. Лайош увів своє військо до Молдови, яка була утворена на землях колишньої Галицько-Волинської держави після 1340 р. Заснував Молдову як маркграфство покірний угорцям волох Драгош з Джулешт. У 1349 р. володіння Драгоша захопив інший волоський кнез Богдан з Кухі. Лайош І надав допомогу Драгошу. У 1359 р. повстало населення Молдови проти угорців. У 1365 р. Молдова стала незалежною від Угорщини. Її очолив Богдан. У 1369 р. молдовський трон успадкував син Богдана Лацко. У 1377-1378 рр. була встановлена влада Угорщини над Молдовою. Проте після смерті Лайоша І Молдова повернула собі самостійність. У 1387 р. Петру Мушат визнав залежність Молдови від Польщі. Наступні молдавські князі Роман І та Штефан І були васалами Владислава ІІ - Йогайла. Стосовно ж Волощини, то у 1343 - 1345 рр. Басараб втратив Северинський банат, а його співправитель Нікулає Александру визнав себе васалом Угорщини. Напередодні 1355 р. Нікулає Олександру відмовився від традиційного союзу з болгари, уклавши альянс з Візантійською імперією та Сербським царством. У 1359 р. була створена митрополія Унгро-Влахії (Волощини). У 1364 р. волоський володар Влайку відмовився себе визнавати угорським васалом. У 1365 р. Лайош І вдерся до Болгарії і вимусив собі підкоритися Івана Срациміра, який правив у Відіні. Сам болгарський правитель був ув'язнений у замку Гомнець у Славонії. Відіном став правити угорський бан, який отримав титул бана Болгарії. Йому підкорялись і сусідні землі, наприклад комітат Тімішоара. Після падіння Відіна Влайку був вимушений підкоритися угорцям. В обмін на васалітет він отримав як лен Фегераш у Северинському банаті. Проте васалітет Влайку був удаваним. Як тільки випала нагода у 1368 р. коли правитель Тирново Шишман атакував Відін Влайку приєднався до нього. Тоді в Волощину угорці направили військо на чолі з Міклоша Лакцфі. Угорські війська зайняли Северинський банат. Проте військо Міклоша Лакцфі потрапило у пастку. У Карпатських горах угорське військо було розбите. У 1369 р. Влайку вигнав угорців з Відіна та Лайош І був вимушений піти на перемовини. У 1370 р. болгари та волохи відвоювали Відін. Тоді Лайош І увійшов у перемовини з боснійським правителем Трвтком І у 1374 р. У цей час Іван Срацимир визнав себе угорським васалом. Причиною цього була османська експансія. У 1371 р. болгарські та сербські війська були переможені турками в битві при Черномені. У 1374 р. Влайку визнав себе васалом Османської імперії. У 1375 р. угорці вдерлись до Волощини. Князь Раду наступник Влайку був підтриманий турками, але його війська були переможені угорцями і він був вимушений у 1376 р. віддати Северинський банат угорцям, а сам визнав себе угорським васалом. У 1377 р. для захисту Угорщини з боку Південних Карпат був побудований замок Бран. Замок Тілмачу був побудований у 1370 р. на шляху до Оршови, котра охороняла прикордоння з Болгарією. Угорщина вела активну політику на сході. У 1345 р. у битві при Романі, угорське військо завдало поразки золотоординському еміру Атламишу, котрий підкорявся хану Джанібеку. У 1347 р. Лайош І звернувся до римського папи з проханням відновити Мілковську єпископію і поставити на її чолі ченця домініканця. Після того як помер хан Бердібек у 1359 р. татари перестали грати значну роль у степах Північно-Західного Причорномор'я. У 1344 р. Лайош І направив грамоту до Дмитра Детька як до вірного свойого підданного, ішпана. За правління в Галицько-Волинській державі Болеслава-Юрія ІІ Дмитро Детько мав володіння в угорських комітатах Абауйвар та Боршод. Таким чином, Дмитро Детько був пов'язаний васальними відносинами з Карлом Робертом, а в 1344 р. підтвердив свій васалітет Лайошу І. Дмитро Детько мав бути одним з бояр, які здали полякам та угорцям багато міст у Галичині та Волині у 1340 р. Союзник угорців польський король Казимир ІІІ роком раніше оволодів Сяноцькою землею. У 1344 р. він прагнув перетягнути васалів князя Любарта на свій бік, зокрема князів Коріятовичів. У 1344 - 1345 рр. польські та угорські війська взяли в облогу Вільнюс виступаючи на боці Тевтонського Ордену. Похід короля Казимира ІІІ закінчився тим, що Любарт мусив визнати за Польщею Галичину та частину Волині. Олександр Коріятович, який тримав Теребовельську землю, визнав себе васалом Казимира ІІІ. У 1350 р. Казимир ІІІ у Сулейові підписав договір з Лайошем І за яким Галичина стане угорською провінцією після його смерті. У 1351 р. Олександр Коріятович прийняв католицизм. Влітку 1351 та восени 1352 рр. Лайош І особисто взяв участь у двох кампаніях Казимира ІІІ у Галичині. У 1351 р. польські та угорські війська об'єднались у Кракові, а звідти рушили через Сандомир та Люблін на Волинь. Вони прийшли у Берестейщину, яка належала Кейстуту. Там протистояли одне одному польські та литовські війська. Угорці рушили далі. Під час перебування у Берестейщині Лайош І пробував замиритись з Кейстутом. Під час цих перемовин Кейстут пообіцяв прийняти католицтво і створити в Великому Князівстві Литовському католицьку єпархію. Лайош І присягнув на хресті, а Кейстут на крові вбитого бика. Угорський в обмін на те звільнив потрапившого у полон Любарта. У 1352 р. війна поновилась. Лайош І рушив через Сянок до Белза. Угорський король був поранений під час облоги Белза, який обороняв литовський воєначальник Дрозге. Далі угорці прийшли під Володимир-Волинський. На допомогу Любарту прийшли загони його родичів Євнута та Кейстута. Також литовці застосували допомогу татар проти угорців. На Поділлі проти угорців, які повертались з Волині до Мункача їх перестріло золотоординське військо. Татарське військо також спустошило Люблінську землю. Казимир ІІІ вступив на Холмщину і взяв в облогу Щербешин. Лайош І віступив і зміг повернутися у володіння Угорського Королівства. У 1352 р. Казимир ІІІ уклав з Любартом компромісний мир за яким визнавав за Гедиміновичами Волинь (Берестя, Луцьк, Белз, Холм, Володимир), а сам разом з Лайошем І утримував Галичину. Кремінецька область була нейтральною і її передали Юрію Наримунтовичу. У травні 1353 р. Любарт оволодів Львовом. У липні литовці та русини оволоділи Галичем. У серпні 1353 р. Любарт вторгнувся до Малопольщі і спустошив околиці Завихоста. Не маючи змогу утримати за собою Львів Любарт зрив мури міста. У 1354 р. угорці прийшли на допомогу полякам і перетнули Західний Буг спустошуючи Волинь. Угорці та поляки здійснили похід проти татар на Волині. У 1356 р. литовці вступили в союз з Тевтонським Орден, в Казимир ІІІ найняв собі на допомогу татар. Казимир ІІІ погодився платити данину з Галичини Золотій Орді. У 1359 та 1363 рр. поляки продовжували війну за Галичину з Любартом. У 1366 р. Казимир ІІІ уклав угоду з Тевтонським Орденом і вони разом того року вдарили на литовців. Юрій Наримунтович визнав себе васалом Казимира ІІІ, також ж поляки оволоділи Володимиром-Волинським у серпні 1366 р. Під час цього походу перед ними впали Белз та Холм. Любарт був змушений піти на мир і залишив за собою Луцьк, у той час як польський король оволодів Володимиром-Волинським, Кремінцем, Олеськом, Перемилем. У 1368 р. литовці нападають на Мазовію. У 1368 - 1369 рр. литовці відвоювали Белзьку та Холмську землі. Володимирська земля, якою керував Олександр Коріятович, залишалась при Польщі Казимир ІІІ помер у листопаді 1370 р. Після цього землі Польщі та Угорщини були об'єднані під скипетром Лайоша І. Користуючись смертю Казимира ІІІ литовці оволоділи Володимирською землею. Сам Лайош доручив керувати Польщею своїй матері, а з 1376 р. свому родичу з Польщі Владиславу Опольському, котрий правив у 1376 - 1382 рр. Сам Лайош І відвідав Польщу не більше трьох разів і вважав себе насамперед королем Угорщини. Галичину він не приєднав до Польщі. У 1372 р. він встановив у регіоні угорське панування. Намісником краю став Владислав Опольський. У лен останньому було передане Королівство Руське, тобто Галичину. Владислав Опольський прийняв титул Господаря Руського. У 1376 р. литовці здійснили похід на Малопольщу, вони перейшли Сян під Завихостом і почали пустошити околиці Сандомира між Віслою та Сяном. У відповідь на цей напад Лайош І виступив походом на Белз, яким володів Юрій Наримунтович. Белз після кількох місяців облоги капітулював. Польські ж війська взяли в облогу Холм, а після його здобуття рушили на Луцьку землю. Тоді Кейстут не міг надати Любарту допомогу, оскільки відбивав напад тевтонців на Жемайтію. Ольгерд ж помер. Угорці ж посадили в Белзі свойого воєводу. Холмську та Белзьку землю було передано під управління Владиславу Опольському. Юрій Нарминутович отримав від Лайоша І Любачів і довічну пенсію. Любарт утримав Луцьку землю, а Кремінець, Олесько, Лопатин увійшли до складу Галичини. До 1387 р. Галичиною правив угорський воєвода Русі. У 1377 р. Лайош І очолив похід проти литовців. Угорці привласнили собі замки Белз та Холм, що викликало невдоволення в Польщі. Ще в 1376 р. поляки напали на почт королеви в Кракові. У 1345 р. Лайош І підтримав Яна та Карла Люксембурга в їхньому хрестовому поході проти литовців.