Повсякденне життя вищої школи Києва у роки першої світової війни: зміни в кадровій політиці та матеріальному становищі студентів і викладачів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Повсякденне життя вищої школи Києва у роки першої світової війни: зміни в кадровій політиці та матеріальному становищі студентів і викладачів

Чуткий Андрій доктор історичних наук, професор, професор кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

Анотація

Мета роботи - продовження реконструкції впливу Першої світо- вої війни на вищу школу Києва, на прикладі Університету святого Володимира та Київського комерційного інституту як презентантів найбільших державного та приватного вишів міста. При цьому трансформації у вищій школі визначаються як перший індикатор змін, що їх вносила війна у життя суспільства. У цій розвідці спеціально досліджуються нові тенденції, що їх спричинила Перша світова війна в політиці держави щодо викладачів вищої школи і студентів, а також економічний вплив війни на ці мікро-соціальні групи. Методологія дослідження заснована на загально- та спеціально-наукових методах, а саме: на структурно-системному, аналізу, синтезу, порівняльно-історичному, проблемно-хронологічному, історико-типологічному тощо. Наукова новизна полягає в поглибленні дослідження епохальної події, що започаткувала новітній період історії і яка тут досліджується на мікро-рівні (що є найбільш продуктивним напрямом історичної науки) і на основі раніше невідомих архівних документів.

Висновки. Встановлено, що влада Російської імперії посилила контроль за вищою школою з початком Першої світової війни. Він проявився в політиці сприяння вступу на навчання до вишів осіб, які брали участь у бойових діях або членам їх сімей, а також вихідцям із союзних держав. Натомість підлягали негайному звільненню піддані держав ворожого блоку, що було елементом політики шпигуноманії. Розкручувалась і антисемітська кампанія, яка була спробою влади перекласти відповідальність з себе на єврейську громаду. Водночас наростало погіршення матеріального рівня життя професорсько-викладацького складу і особливо студентства, оскільки влада не дбала про належну фінансову підтримку вищої школи. Це стало важливим детермінантом наростання антиурядових настроїв. Загалом, імперська влада цілковито нехтувала інтересами та елементарними потребами підданих, що обумовило втрату нею підтримки і наблизило її крах.

Ключові слова: економічна історія України, історія України початку XX ст., Київський комерційний інститут, Перша світова війна, Університет св. Володимира.

Abstract

Daily life of Kyiv higher school during the first world war: changes in personnel policy and the material situation of students and teachers

Chutkyi Аndrii, Doctor of Historical Sciences, Professor, Professor of the Department of Ancient and Modern History of Ukraine, Taras Shevchenko National University of Kyiv

The purpose of the study is to continue the reconstruction of the impact of the First World War on higher education in Kyiv, using the example of St. Volodymyr University and the Kyiv Commercial Institute as the representatives of the city's largest public and private universities. At the same time, transformations in higher education are defined as the first indicator of the changes brought about by the war in the life of society. This intelligence specifically examines the new trends caused by the First World War in the state's policy regarding higher school teachers and students, as well as the economic impact of the war on these micro-social groups. The research methodology is based on general and special scientific methods, namely: structural-systemic, the methods of analysis and synthesis, comparative-historical, problem-chronological, historical-typological, etc.

The scientific novelty lies in the deepening of the study of the epochal event that initiated the latest period of history, and which is investigated here at the micro-level (which is the most productive direction of historical science) and based on previously unknown archival documents. Conclusions. It is identified that the authorities of the Russian Empire increased their control over higher education at the beginning of the First World War. It manifested itself in the policy of promoting admission to higher education for persons who participated in hostilities or members of their families, as well as immigrants from the al- lied states. Instead, subjects of the enemy bloc were subject to immediate release, which was an element of the espionage policy. An anti-Semitic campaign was also launched, which was an at- tempt by the authorities to shift responsibility from themselves to the Jewish community. At the same time, the deterioration of the material standard of living of the teaching staff and especially the students was increasing, as the authorities did not care about the proper financial support of the higher education institution. This became an important determinant of the growth of anti- government sentiments. In general, the imperial government completely neglected its subjects' interests and basic needs, which led to its loss of support and brought its collapse closer.

Key words: economic history of Ukraine, history of Ukraine at the beginning of the 20th century, Kyiv Commercial Institute, First World War, University of St. Volodymyr.

професорсько-викладацький студент матеріальний

Постановка проблеми

Дослідити зміни в політиці Російської імперії щодо вищої школи Києва, що були спричинені Першою світовою війною. Це завдання вирішується на прикладі виявлення змін у кадровій політиці влади щодо викладачів і студентів Київського комерційного інституту та Університету св. Володимира. Також необхідно з'ясувати як політика шпигуноманії та посилення шовіністичного курсу, що доповнювались відсутністю дієвих заходів із підтримки матеріального рівня викладачів і студентів, вплинули на наростання антиурядових настроїв у вищій школі Києва.

Аналіз джерел та останні дослідження

Джерельна база та історіографія є тими ж, що й у першому блоці цього дослідження (див. його початок у т. 38) (Чуткий, 2022). Тому, задля уникнення повторів, зазначу, що перевага надавалась архівним матеріалам, перш за все нововідкритим джерелам з архіву Київського комерційного інституту. А також новітнім публікаціям документів, які були здійснені викладачами Київського університету (Короткий & Ульяновський, 2000) та Інституту історії України НАН України (Смолій, 2014, 2015). Історіографія відіграє допоміжну роль і представлена сучасними дослідженнями з історії студентства та вишів Києва (Історія Київського університету, 2019, Кобченко, Кругляк, Посохов, Ульяновський та ін.).

Мета статті. Продовжити вивчення змін у житті вищої школи Києва в роки Першої світової війни (до початку 1917 р.), які розглядаються як індикатор змін у суспільних настроях загалом та засвідчували наближення краху Російської імперії. В пропонованому дослідженні ця тема розглядається через реконструкцію політики імперської влади щодо професорсько-викладацького складу та студентів київських вишів. Також пропонується дослідити вплив на ці мікро-соціальні групи погіршення матеріального рівня їх життя.

Виклад основного матеріалу

Початок Першої світової війни, попри прагнення загалу втриматись за звичні цінності та ритм життя (що, як було показано у попередній частині цього дослідження, було засобом зберегти душевну рівновагу), все одно вів до зміни всіх складових усталеного на той час життя суспільства. Адже ж війна є порушенням звичного стану справ. А для Європи початку XX ст. велика війна була справою нехарактерною, оскільки європейське суспільство на той час мало доволі тривалий час розміреного розвитку. Відповідно, швидкі зміни у цьому ритмі мали розбурхати приховані сили змін, що закономірно мало поховати стару систему цінностей і відносин. І політика низки держав, зокрема й Російської імперії, працювала на це, ведучи їх до загибелі. Це проявилось у змінах в кадровій політиці, роботі з молоддю, державній пропаганді та вмінні розуміти нагальні потреби суспільства та задовольняти їх. Тож у цій статті буде розглянуто дві складові впливу Першої світової війни на вищу школу Києва: зміни в політиці влади в справі комплектування студентів та викладацьких кадрів, а також вплив на ці мікро-соціальні групи економічної кризи, що її спричинила та війна.

Зміни в політиці щодо комплектування студентського контингенту та кадровій політиці влади у закладах вищої освіти почались одразу ж із початком війни.

Так, були зроблені реверанси у бік тих, хто брав участь у бойових діях в складі імперських військ. Наприклад, спеціальним розпорядженням міністра торгівлі та промисловості від 31 липня 1915 р.: «Дітей осіб, які несуть службу в рядах діючої армії, так само як самих учасників війни, котрі звільнені з армії внаслідок поранень або хвороби … приймання їх до інституту дозволяється без різниці національностей та віросповідань, поза конкурсом та без врахування інших обмежень, навіть і поза встановлені вакансії чи комплекти, за тієї єдиної умови аби щодо освітнього цензу зазначені особи задовольняли вимогам прийому до інституту» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1, арк. 135-135зв.). Аналогічне рішення було прийнято 10 серпня 1915 р. і на засіданні Ради міністрів, про що одразу ж проінформували навчальні заклади (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр.1, арк. 138). Одразу ж після прийняття цього розпорядження до Київського комерційного інституту було зараховано 13 осіб єврейської національності (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1, арк. 136).

Потому притік таких осіб до вишів стабільно зростав, що пов'язувалось і зі збільшенням кількості учасників бойових дій та затягуванням війни. Ще потрібно дослідити як прихід цих пільговиків вплинув на радикалізацію настроїв тогочасного студентства. Однак суттєвість цього детермінанту незаперечна, адже ж це були особи з меншим багажем початкових знань і головне - з гіршим (внаслідок загибелі на фронті годувальника) матеріальним рівнем, що за умов війни і погіршення життєвого рівня однозначно штовхало їх на шлях радикальних проявів незадоволення своїм становищем.

Навчальні заклади також відгукнулись на нові вимоги та запити часу, зокрема самостійно організовуючи спеціальні курси для інвалідів. Наприклад, у 1917 р. при Київському комерційному інституті були організовані курси «для інвалідів-офіцерів», для яких було виділено й приміщення (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 10, спр. 49, арк. 9). Незабаром курси були перейменовані на «курси для калічних воїнів», тобто розраховані на вступ і солдатів. Вони отримали державну субсидію - 29250 руб. на рік (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 10, спр. 49, арк. 5). Також з початком війни при Київському комерційному інституті почали створюватися різні короткотермінові курси, що мали швидко готувати необхідних до вимог часу фахівців. Наприклад, 22 серпня 1914 р. студенти Київського комерційного інституту вийшли з ініціативою «організувати в приміщенні інституту двотижневі санітарні курси для підготовки санітарного загону зі студентів інституту» і до викладання на них було залучено співробітників Університету св. Володимира (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 912, арк. 1, 2).

Особливо помітну роль у цій справі відіграв власне Університет св. Володимира. Він передав під потреби «Товариства Червоного Хреста щойно зведені на Батиєвій Горі будівлі Патологоанатомічного інституту, університетських клінік і лабораторій … де можна було розмістити військовий шпиталь на 400 ліжок» (Історія Київського університету, 2019, с. 312). Потому перелік переданих університетом під потреби поранених приміщень збільшився (Історія Київського університету, 2019, с. 313). На цю справу почав працювати фактично весь медичний факультет університету, що й дозволило йому лишитись у Києві під час евакуації з міста університету.

Проте ще більшу роль у відповіді на нові обставини відігравала політика влади, яка мала директивний характер. Так, розпорядженням міністрів Російської імперії у підзвітних їм навчальних закладах з лютого 1915 р. мали бути розміщені «в залах засідання ради або актовій залі мармурові дошки, із занесенням на них імен тих зі студентів, котрі беруть участь або будуть призвані для участі у сучасній війні» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1, арк. 186). Це належало до наочної державної пропаганди війни та мало місце й у інших воюючих державах. Однак збільшення списків загиблих, які доводились до загалу, прояснювали розум і наочно свідчили про значні втрати на фронтах.

Одночасно всі воюючі держави ініціювали закриття кордонів та репресії супроти підданих держав ворожого табору і натомість підтримували вихідців із союзних країн. При цьому кампанія з пошуку внутрішнього ворога, шпигуноманія, мала своїм завданням відволікти маси від наростання матеріальних проблем в їх житті, що їх закономірно спричинила війна. Для цього ворогом проголошувався будь-який виходець з країн ворожого блоку і такі особи перетворювались на об'єкт «для биття». Так чинили всі країни-учасниці Першої світової війни. Наприклад, професор Університету св. Володимира К. Пурієвич, який на початку війни опинився в Німецькій імперії (де перебував у науковому відрядженні), був інтернований німецькою владою і лише дивом зміг повернутися додому (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 1, спр. 112, арк. 48а.), вочевидь, далась взнаки невизначеність початку війни. Пізніше це закінчувалось запроторенням до концтаборів, де в'язні перебували до кінця війни. Наприклад, виходець з Києва І. Кенін, котрий перед війною став студентом Льєжського університету, після окупації міста німецькими військами був ув'язнений у концтаборі, де й перебував до липня 1918 р., коли був звільнений лише як виходець з союзної Німеччині Української Держави (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 3609, арк. 3, 4). Загалом, «за даними преси, лише в Німеччині й Австрії залишилося 45 тис. осіб російсько-підданих» і, як писали, їх становище було жахливим (Велика війна 1914-1918 рр., 2014, с. 448).

Однак особливу активність у виявленні та переслідуванні підданих держав ворожого блоку виявила саме влада Російської імперії, що може слугувати опосередкованим проявом її внутрішньої слабкості. Адже ж слабкий прагне знайти винних аби не відповідати самому за свою слабкість і водночас спробувати у такий спосіб залякати ворога та змусити до покори власне населення.

Дійсно, влада Російської імперії спрямовувала негатив суспільства від війни на виявлення і переслідування вихідців з країн ворожого блоку, всіляко заохочуючи до того суспільство і у такий спосіб відводила звинувачення у війні з себе. Так, російська влада фактично потурала погромам магазинів німецьких фірм і підприємців, а також і сама вдавалась до їх закриття та конфіскації.

Також в Російській імперії вже у вересні 1914 р. були видані спеціальні закони, що визначали новий формат відносин за умов воєнного часу. Зокрема, підлягали інтернуванню піддані ворожих держав, припинялись торгові та інші взаємини з ними, заборонялось носіння нагород таких держав тощо (Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени, 1914). Все це було логічним. Однак принагідно розкручувалась кампанія шпигуноманії, що де-факто було елементом традиційної для Російської імперії шовіністичної риторики.

Керуючись цими законами, представники регіональної влади почали репресії (у першу чергу) щодо німецьких підданих та колоністів. Наприклад, київський губернатор видав циркуляр щодо «виселення німців-колоністів із прифронтових територій» (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 474). А законом від 2 лютого 1915 р. іноземні колоністи («австрійські, угорські, німецькі і турецькі піддані») позбавлялися права власності на землі у межах Російської імперії і так само підлягали виселенню вглиб імперії (Велика війна 1914- 1918 рр., 2014, с. 415). Депортації вглиб імперії підлягали також підприємці, що походили з ворожих держав.

Та перейдемо до впливу цієї державної політики на вищу школу Києва, адже ж загальна її спрямованість досліджена. У випадку студентів, то спеціальним розпорядженням міністра народної освіти Російської імперії від 9 серпня 1914 р. «призупинялось на час війни приймання німецьких, австрійських та угорських підданих до учбових закладів усіх найменувань», а його ж розпорядженням від 23 серпня 1914 р. «особи що вчяться, німецького, австрійського та угорського підданств, підлягають звільненню» (Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени, 1914, с. 32). У Київському комерційному інституті відрахування таких осіб («разом із дітьми турецьких підданих») відбулось на засіданні правління вишу 25 вересня 1914 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1, арк. 247). Можливо, що таке затягування справи (на майже два місяці за умов війни було справді дуже значною відстрочкою) обумовлювалось приватним статусом цього навчального закладу, а отже і сподіванням на збереження цих осіб у своєму складі (внаслідок швидкого закінчення війни), оскілки плата за навчання була головним джерелом постійних надходжень коштів для інституту.

Натомість репресії російської влади щодо студентів, котрі походили з центральних держав, почались у перші ж дні війни. Так, вже на початку серпня 1914 р. до Київського губернського жандармського управління звернувся Чеський комітет взаємодопомоги жертвам війни з проханням звільнити групу арештованих чехів (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 163). Їх арешт був обумовлений їх австрійським підданством, тобто їх особисті політичні симпатії ніхто не враховував. Однак оскільки настрої чехів були спрямовані у бік Антанти, з якою вони пов'язували надії на відновлення своєї державності, то для них логічним було вчинення винятку, що й відбулось. І дійсно, відповідно до законодавства військового часу було визначено, що особи чеської національності «можуть бути допущені до занять, якщо батьки їх перейдуть до російського підданства» (Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени, 1914, с. 32). І цією можливістю студенти-чехи дійсно активно користалися. Так, студент Київського комерційного інституту Т. Найдер, який навчався в інституті з перервами з 1908 р., з початком війни засвідчив свою чеську національність і тому зміг продовжити навчання, а на початку 1915 р. вступив до Чеської добровольчої дружини (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 908, арк. 33). Ці факти свідчили, що чехи мали хороші перспективи на відновлення своєї державності у разі перемоги Антанти, що й відбулось.

Розпорядженням міністра народної освіти Російської імперії від 3 вересня 1914 р. дозволялось залишати на навчанні також усіх студентів, котрі були німецькими, австрійськими та угорськими підданими, якщо й вони «перейдуть до російського підданства» (Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени, 1914, с. 33). Незабаром Рада міністрів Російської імперії теж прийняла аналогічне рішення: підданих Німецької та Австро-Угорської імперій «не слід приймати до навчальних закладів», але якщо такі особи або їх батьки «порушили клопотання про прийняття їх до російського підданства, то усунення таких з навчальних закладів може бути відтерміновано до вирішення порушених ними клопотань» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1, арк. 120).

Треба зазначити, що у випадку підданих цих держав слов'янського походження аналогічні випадки були непоодинокими. Це наочне свідчення їх опозиційності до метрополій, а отже і прагнення створити свої держави. Наприклад, студент Київського комерційного інституту А.-К. Хрощевський буквально в перший тиждень війни подав прохання про перехід у російське підданство (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1410, арк. 48, 49). Вже у січні 1915 р. польська національність А.-К.Б. Хрощевського була засвідчена Київським відділенням Товариства допомоги бідним полякам учасникам війни та бідуючим польським родинам (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1410, арк. 13). Спираючись на цей документ Хрощевський прохав залишити його у складі студентів, оскільки його слов'янське походження гарантувало уникнення «виселення за межі Росії» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1410, арк. 27). Дійсно, його право залишитися «проживати на колишньому місці» на підставі цього було підтверджене київським губернатором (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1410, арк. 10). Інший студент Київського комерційного інституту С. Грежсков'як аналогічно вчинив у листопаді 1914 р. аби мати змогу продовжити навчання (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 352, арк. 18). І такі випадки швидко стають масовими. Так, вже на початку 1915 р. директор Київського комерційного інституту інформував київського губернатора, що «виключені студенти-поляки надають посвідчення від Київського відділу Товариства допомоги родинам бідних поляків, що беруть участь у війні та бідуючому польському населенню, яке постраждало від військових дій, про те, що пред'явники цих посвідчень за походженням слов'яни - поляки римо-католицького віросповідання і благонадійність їх не підлягає сумніву» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1, арк. 246). Закономірно, що значна кількість аналогічних випадків засвідчувала внутрішню слабкість клаптикової Австро-Угорської імперії (оскільки такі особи були її підданими), а отже - вказувала на можливість її розпаду внаслідок Першої світової війни, що й відбулось.

Цікаво, що в березні 1915 р. директор Київського комерційного інституту інформував Навчальний відділ міністерства торгівлі та промисловості, що й «турецько-піддані - слов'яни (араби та сирійці) також подають заяви про те, що вони за своїм походженням нічого спільного із турецьким урядом та його діями не мають, чому й прохають залишити їх у числі слухачів інституту» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1, арк. 247).

Звичайно, що частина таких прохачів мали одну мету - уникнути репресій та продовжити навчання. Але оскільки аналогічних вчинків зі сторони підданих Німецької імперії (навіть у випадку, коли вони були не німцями за національністю) не вдалось виявити, то, порівнюючи долю цих трьох імперій після війни, стає зрозумілою чітка паралель між ставленням до них зі сторони їх підданих та подальшою долею цих імперських утворень.

При цьому у випадку Російської імперії змінювали прізвища та декларували свою відданість імперії й солідні та знані особи. Це засвідчувало тотальний характер репресій щодо усіх без винятку, а отже й можливість нещирості таких дій або принаймні те, що такі особи не були насправді лояльні щодо неї. Так: «Саме за таких обставин змінив своє ім'я та прізвище батько видатного українського мовознавця Ю. Шевельова - Володимир Карлович Шнайдер, німець за походженням» (Велика війна 1914-1918 рр., 2014, с. 450). Тобто Російська імперія особливо затято шукала внутрішнього ворога, а отже й була найбільш слабкою.

Заклади вищої освіти, виконуючи вказівки влади, ініціювали виключення зі своїх стін не лише студентів, але й викладачів, що походили з держав ворожого блоку. Хоча розпорядженням влади (телеграма міністра народної освіти від 1 серпня 1914 р.) такі особи могли залишитись, якщо їх «бажано затримати на службі як корисних та таких співробітників, що заслуговують на довіру» у разі прохання про перехід до російського підданства (Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени, 1914, с. 33).

У справі виявлення та переслідування таких осіб окремі представники вищої школи, головно з допоміжного персоналу, виявляли особливу затятість. Це вказує на прямий зв'язок між рівнем освіти (переважно невисоким у таких кадрів) і ступенем сприйняття ними різних фобій. Останнє розуміла імперська влада, доручаючи саме таким «діячам» виявлення «ворогів» серед студентів і викладачів закладів вищої освіти. Наприклад, 15 лютого 1915 р. помічник правителя справ Київського комерційного інституту А. Батманов звітував, що виконуючи спеціальну постанову начальника Київського військового округу «про виселення усіх підданих воюючих із нами держав, мною переглянутий ще раз список слухачів інституту, з якого вибрані усі авст- рійсько-, німецько- та турецько-піддані» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1, арк. 245). Зазначу, що тут малограмотність зазначеного добровільного стукача виявилась у тому, що він, не розуміючись на дуалістичному характері Австро-Угорської імперії, кваліфікував всіх її підданих як австрійських, навіть попри їх розрізнення на австрійських і угорських підданих в офіційних документах Російської імперії.

В якості реального прикладу переслідування допоміжним персоналом співробітників вишів, котрі мали німецьке підданство, можна навести справу зі звільнення в серпні 1914 р. бібліотекара Київського комерційного інституту М. Ернста (згодом відомого вченого-мовознавця). Її ініціював правитель справ інституту С. Смирнов лише на підставі того, що Ернст був підданим Німеччини (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 837, арк. 163). Широкого резонансу і тривалості набула справа цькування професора Університету св. Володимира Ф. Кнауера (Alma mater, 2000, с. 655-670), якому на той час було 65 років, лише на підставі його німецького походження. При цьому вже в листопаді 1914 р. він був підданий допиту на предмет своїх родинних зв'язків (Alma mater, 2000, с. 661-663).

Зазначу, що справа не обмежувалась простим звільненням викладачів і студентів іноземного походження з вишів, але доповнювалась їх засланням у сибірські губернії. Так, згаданого професора Ф. Кнауера заслали до Томської губернії (Alma mater, 2000, с. 668). А студент Київського комерційного інституту Л. Пайнер також «був на початку війни 1914 р. висланий до Сибіру» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1060, арк. 1).

При цьому заклади вищої освіти й надалі мусили складати та подавати владі списки своїх співробітників, котрі мали просто іноземні прізвища, приміром Університет св. Володимира (Alma mater, 2000, с. 650-651). Аналогічно й Київський комерційний інститут звітував, що «у складі адміністративного та учбового персоналу … німецьких, австрійських, угорських та турецьких підданих не значиться» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 1, спр. 391, арк. 16).

Треба нагадати, що в роки Першої світової війни посилились репресії і щодо українців та інших пригноблених імперією національностей, які апріорі засвідчували їх сприйняття як «чужих». Тобто риторика про «єдину народність» усвідомлювалась як фальшива навіть самою імперською владою.

Отже, маємо важливий наслідок Першої світової війни для суспільства загалом і вищої школи зокрема - посилення шовіністичної риторики та цькування осіб, що були підданими країн ворожого табору або належали до їх титульних етносів. Тож таким особам доводилось «ослов'янювати» свої паспортні дані або доводити свою непричетність до титульних етносів країн ворожого табору задля уникнення репресій. Наприклад, виходець з Болгарії К. Ніколов уже 19 вересня 1914 р. подав до канцелярії Київського комерційного інституту заяву в якій просив «до мого прізвища в усіх моїх документах додати на підставі мого національного паспорта ще «Труфешев» в зв'язку із тим, що мешкаючи за посвідченням під прізвищем Ніколов можуть статися непорозуміння» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 906, арк. 39). Зазначу, що це було зроблено ще до вступу Болгарії у війну, тобто шовіністично налаштовані особи могли піддати Ніколова цькуванню просто за іноземне прізвище.

Водночас, поряд із тотальним переслідуванням всіх, хто міг бути розцінений як виходець із країн ворожого табору, мало місце особливе сприяння для громадян країн союзного блоку. Наприклад, на роботу до Київського комерційного інституту без будь-яких підтверджуючих документів (явище немислиме за мирних часів) у вересні 1915 р. був прийнятий громадянин Франції М. Бартерот, котрий просто пообіцяв надати необхідні документи «у найближчому майбутньому» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 1, спр. 11, арк. 3). Подібні винятки імперська влада не робила навіть щодо своїх підданих, що знову ж засвідчувало упослідженість своїх підданих і цілковите нехтування їхніми правами - аналогічною є політика й сучасної російської влади, що засвідчує її імперську сутність і водночас матиме ті ж наслідки, що й наприкінці Першої світової війни - розвал імперії по мірі затягування активних бойових дій.

Нового оберту набула й антисемітська кампанія, що теж дивним чином нагадує сучасну ситуацію. Її наслідком було те, що чимало євреїв мусили залишити лави студентства, а ті, що лишились часом змінювали прізвища аби не показувати своє єврейське коріння. Наприклад, так вчинив Вольф Шліомович Висоцький. Він змінив своє ім'я та по-батькові на Володимир Семенович, про що одразу інформував адміністрацію Київського комерційного інституту (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 357, арк. 4) у якому навчався. Аналогічно вчинив і брат останнього - Лейб Шліомович, котрий також навчався у Київському комерційному інституті (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 360, арк. 59).

Проте незабаром навіть загал почав виступати проти розкручування владою антисемітської кампанії. Зокрема, громадськість через військово-промислові комітети вже на початку 1916 р. рішуче засудила спроби влади перекласти відповідальність «за господарську руйнацію» з себе на євреїв (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 387). Це засвідчувало поступове протверезіння суспільства і усвідомлення, що саме влада тягне всіх на дно. При цьому, як згадували сучасники, у випадку заохочення антисемітських виступів, найбільше проявили себе нижні офіцерські чини, тобто так само люди з мінімальним освітнім рівнем, котрі заохочували призовників «шерстити єврейських торговців для отримання всього необхідного і солдати то виконували» (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 555). Закономірно, що такі дії влади сприяли й подальшому росту національної свідомості тих народів, що зазнавали репресій зі сторони влади Російської імперії, а заодно підривали довіру до неї загалу.

Тож не дивно, що як свідчать документи, російська влада все більше втрачала контроль за ситуацією в країні і не була здатна розробити ефективних механізмів нормалізації ситуації. А це вело до наростання антиурядових виступів та анархії. Яскравим індикатором цього були події у вищій школі: постійні сходки, вступ до різних опозиційних політичних партій і т.п. стали буденним явищем в середовищі тогочасного студентства. Наприклад, студенти Київського комерційного інституту П. Ворушило та М. Солдатов були арештовані на місяць «за вчинену ними … демонстрацію» у м. Саратові, де інститут тоді перебував в евакуації (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 1501, арк. 2). При цьому, попри те, що Ворушило був керівником цієї демонстрації і попри арешт, за кілька місяців він вже вступив на навчання до військового училища (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 1501, арк. 4, 31). Це можна розцінювати як неможливість влади зберігати контроль за опозиційно налаштованими особами внаслідок стрімкого збільшення їх чисельності. Водночас поповнення опозиційно налаштованими до влади особами лав військових позбавляло владу підтримки збройних сил.

Щодо порушень студентів у приміщеннях закладів вищої освіти, то вони теж частішають з початком війни, як вже зазначалось (див. т. 38). При цьому це були навіть спонтанні й безцільні прояви непокори урядовим розпорядженням, що найбільше засвідчували загальну неповагу до влади. Як приклад, 31 березня 1915 р. студент комерційного інституту Копадзе відмовився пред'являти пропускний квиток при вході до інституту і коли йому перекрили вхід, вдарив співробітника контролю «у груди, прорвався через контроль» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1300, арк. 2). Аналогічна ситуація повторилась в інституті за тиждень. Як слідує з доповідної вахтера:

«Невідомий мені до того слухач намагався пройти не пред'являючи квитка,

… я простягнув руку, начебто перегороджуючи йому прохід і прохаючи коректно пред'явити вхідний квиток, натомість він почав у самій брутальній та зухвалій формі, схопивши мене за рукав та розірвавши рукав та штовхнувши мене у груди, вимагати вільного проходу до інституту без пред'явлення квитка» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1300, арк. 3). На додачу співробітник інституту зазначив, що порушника підтримали його товариші-студенти, при цьому один схопив його за горло (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1300, арк. 3). А вже за місяць один зі студентів комерційного інституту зайшов до бібліотеки з цигаркою і на зауваження співробітника відповів, що «хоче й буде палити», а у відповідь на подальші зауваження «кинув запалену цигарку в обличчя» співробітника інституту «та пішов із зали» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1300, арк. 4).

Ключовим наслідком війни, а світової особливо, є погіршення економічної ситуації у воюючих країнах, оскільки війна є й грою «економічних м'язів», тобто потребує напруження всього господарського комплексу держави, його роботу у першу чергу на фронт. Оскільки ж Російська імперія тільки нещодавно вийшла з економічної кризи і не встигла наростити ці самі «м'язи», то вона не могла довго витримати тягаря на економіку від війни і тому кризові явища швидко мали відчути її піддані. І насамперед найменш захищені з-поміж них, до яких належали і студенти.

Цілком закономірно, що в першу чергу негатив війни в економічній сфері проявився в містах. Адже ж війна породила дефіцит товарів першої необхідності, зокрема й продуктів харчування, а місто їх не виробляє, хоча є головним їх споживачем. При цьому особливо відчутно цей негатив мав позначитись на професорсько-викладацькому складі та студентстві. Це було зумовлено тим, що сфера освіти залежала від державного фінансування. Натомість в Російській імперії вона завжди була «в загоні», а з початком війни була ще більше урізана в фінансуванні. У випадку ж студентства, котре не мало стабільних джерел надходження та жило сутужно (Кругляк, 2012, 2015; Посохов, 2013 та ін.) і за мирних часів, війна означала цілковите відкинення за межу бідності.

Оскільки Україна була колонією у складі Російської імперії, то закономірно, що імперська влада не переймалась проблемами її населення і вже традиційно використовувала українські терени як головного постачальника всього необхідного для ведення війни. На додачу українські землі Російської імперії одразу перетворились на прифронтові території, що вплинуло на характер життя у них. Зміни в економіці, що їх викликала війна, полягали в переведенні економічної сфери на забезпечення у першу чергу потреб збройних сил (т.зв. переведення економіки на військові рейки). Хоча завдяки передвоєнному економічному піднесенню тягар війни в житті населення проявився із певним запізненням, десь з весни 1915 р. Так, фабричний інспектор Харківської губернії у звіті від 28 жовтня 1914 р. інформував, що скорочення виробництва мало місце лише в окремих галузях, які були пов'язані з переробкою імпортної сировини (причина - ускладнення міжнародних перевезень) або виробництвом алкоголю (причина - заборона продажу алкогольної продукції в імперії) (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 343-344).

Погіршення економічного рівня для закладів вищої освіти зумовлювалось тим, що влада одразу ж почала урізати державне фінансування. Навіть у випадку приватного вишу, яким був Київський комерційний інститут, це виявилось у проблемах із запланованим на 1914 р. капітальним будівництвом внаслідок удорожчання будівельних матеріалів (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 841, арк. 85зв.). Однак воно підсилювалось і погіршенням матеріального рівня більшості населення, що ускладнювало можливості для оплати освітніх послуг, а отже й наповнення бюджетів вишів, що було особливо актуально для приватних навчальних закладів.

У 1915 р. економічний негатив від війни був доповнений евакуацією (а в 1916 р. реевакуацією) низки київських вишів. До того ж на час евакуації їх приміщення займались військовими, що завдали їм помітних збитків (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1591, арк. 12). Це варто розглянути детальніше.

Персональні пертурбації та негаразди вишів були підсилені загальними негативними наслідками війни для економічної сфери країни. Однак влада закривала очі на накопичення негативних тенденцій в економічній сфері та не дозволяла говорити про них підданим. Останнє ув'язувалось з урядовою пропагандою війни як швидкої та переможної. Те, що імперська влада й сама так вважала, засвідчувалось ліквідацією саме на початку війни (10 жовтня 1914 р.) Київського генерал-губернаторства (Шандра, 2005, с. 336). Адже ж це слід розглядати як її переконання в остаточній інтеграції Правобережжя до складу імперії та готовність до загарбання решти українських земель. Останнє начебто почало реалізовуватись уже на початку війни - завдяки успішній для Російської імперії Галицькій битві (серпень - вересень 1914 р.) та окупації частини Галичини та Буковини.

Отже, весь тягар війни лягав на плечі загалу, який часто лишався сам на сам зі своїми проблемами. А на додачу влада перекладала на плечі підданих і витрати на ведення війни. Так, вже з осені 1914 р. Рада міністрів Російської імперії пішла на підвищення деяких податків та запровадження нових, підвищення акцизів (з цукру, нафтопродуктів та ін.) та плати за проїзд пасажирів і провезення багажу (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 387-396).

Наприкінці 1914 р. почався ріст цін на товари масового споживання. Наприклад, на продукти харчування у Києві вони зросли в середньому на 30-40% (Литвин (голова), Боряк, Геєць та ін.; Смолій (відп. ред.); Балабушевич, Баран & Баран, (т. 2), 2011, с. 89). До кінця 1916 р. ціни зросли від понад 100% на м'ясо, хліб та борошно, до понад 300% - на тваринні жири) (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 413).

Економічні труднощі посилювались як через значну корумпованість причетних до забезпечення армії та населення органів влади, так і внаслідок необґрунтованих реквізицій. На останньому наголошували учасники Першого Всеросійського з'їзду представників військово-промислових комітетів у червні 1915 р. (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 369-370), одночасно визнавши «кризу палива» (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 371). Другий Всеросійський з'їзд представників військово-промислових комітетів у лютому 1916 р. вже констатував транспортну кризу, а також неспроможність влади організувати забезпечення населення продовольством (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 373, 381-382). І це в імперії, що перед війною була головним експортером агропродукції в Європі.

Наростання дефіциту продуктів харчування та промислових товарів і як наслідок - падіння життєвого рівня, навіть недоїдання і т.п. було не лише результатом зростання цін на них. Воно зумовлювалось і їх реальним дефіцитом, що обумовило запровадження карткової системи їх відпуску. Так, вже влітку 1915 р. почалось запровадження карткової системи на борошно та хліб, зокрема у Києві (Велика війна 1914-1918 рр., 2014, с. 405), а потому й на ряд інших товарів, перелік яких поступово зростав, особливо наприкінці війни, що свідчило про економічну неспроможність (де-факто - поразку) Російської імперії. При цьому погіршувалась і якість продуктів, зокрема внаслідок додавання при випіканні хліба до борошна різних домішок тощо.

Зникнення з міст аграрної продукції зумовлювалось і різкою диспропорцією у цінах на промислові та продовольчі товари на користь перших, що робило продаж аграрної продукції для селян економічно невигідним. Проте влада не зважала на це, бо прагнула у такий спосіб підтримати важливу для неї та фронту промисловість. Оскільки ж ця політика була успадкована більшовиками, то це засвідчує як спадковість ними влади від імперських інститутів, так і продовження ними імперської політики, зокрема й задля подальших територіальних загарбань, що ми спостерігаємо й зараз, на прикладі сучасної російської влади.

Наростав дефіцит і промислових товарів масового споживання, у першу чергу одягу та взуття, потреба в яких була загальною. Проте їх виробництво відтепер підпорядковувалось головно потребам військових, оскільки відповідні підприємства були переведені на військові рейки. Тож в окремих галузях до 90% продукції йшло на потреби військових (Литвин (голова), Боряк, Геєць та ін.; Смолій (відп. ред.); Балабушевич, Баран & Баран, (т. 2), 2011, с. 80). Щоправда, у містах такі товари сяк-так можна було знайти. Та це «компенсувалось» удорожчанням опалювальних матеріалів (на які довелось вводити карткову систему) та транспорту (Велика війна 1914-1918 рр., 2014, с. 455-456, 461). Економічна ситуація почала стрімко погіршуватись з весни-літа 1915 р.

Це було викликано переміщенням значних мас військових, а також біженців та примусово виселених з районів Галичини, що були окуповані російською армією і тепер полишались. При цьому опікування біженцями знаною мірою покладалось на органи місцевого самоврядування та низку установ, що не мали це своїм обов'язком. Наприклад, 17 травня 1915 р. попечитель Київського навчального округу видав циркуляр із закликом до освітян округу «за погодженням з предводителями дворянства, головами земських управ … утворювати комітети допомоги біженцям» (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 419). Наплив примусово виселених під час відступу російської армії з Галичини у правобережні губернії вже на початку літа 1915 р. (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 421-423) обумовив потребу розвантаження регіону від надлишку населення. Це мало наслідком примусове виселення навчальних закладів та інших установ з цього регіону на схід від Дніпра. Все це спровокувало також і ріст цін на оренду житла (Велика війна 1914-1918 рр., 2014, с. 454-455). Це, спільно зі зростанням цін на харчі, найбільше позначалось на студентах, адже ж вони не мали стабільних особистих доходів. А останні суттєво ускладнились внаслідок загального погіршення життєвого рівня. Наприклад, студент Київського комерційного інституту К. Хрощевський, попри своє дворянське походження, в травні 1916 р. звертався аж до Оренбурзької губернської земської управи з проханням «надати мені місце інструктора при переписі худоби чи будь-яке інше підходяще заняття» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1410, арк. 4). До того ж студентам доводилось більш старанно вчитись аби уникнути призову, а це позбавляло вільного часу на підробітки. Водночас припинили роботу (рішенням влади) студентські організації, що відігравали помітну роль у забезпеченні матеріальних потреб студентів.

Наочно зростання цін і першочергових витрат проти довоєнного рівня проявляє подання студента Київського комерційного інституту К. Баумана від 26 жовтня 1916 р. до правління інституту з проханням видати позику для покриття вартості навчання. У пояснювальній записці він констатував, що: «Отримуваного мною жалування у розмірі 60 руб. на місяць не вистачає для задоволення найнагальніших потреб» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 262, арк. 46). Натомість, як слідує зі студентської анкети за 1913 р., 72% студентів тоді мали місячний дохід у розмірі до 30 руб. і цього вистачало на оплату мінімального харчування та наймання кімнати, тоді як місячний дохід у розмірі понад 50 руб. мало лише 5% студентів Києва (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 9, ч. ІІ, спр. 66, арк. 20). Отже, до жовтня 1916 р. показник прожиткового мінімуму київських студентів зріс у понад 2 рази проти передвоєнного рівня. Таке зростання засвідчують і вказані К. Бауманом витрати на харчування (15 руб.) та оренду житла (25 руб.) (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 262, арк. 46), адже ж у 1913 р. аналогічні статті витрат студентів складали близько 7 та 12 руб. відповідно.

Закономірно, що ріст цін при неможливості суттєво збільшити свої доходи, а радше навпаки - їх зниження або й зникнення, посилювали зубожіння студентів і об'єктивно налаштовував їх проти влади, оскілки саме вона розглядалась як винуватиця їх бід. Так, згаданий К. Бауман рівно за рік після цієї заяви стане активним членом більшовицької партії і буде намагатись утвердити її владу в Києві. За це радянська влада «віддячить» Бауману через 20 років, замордувавши його у Лефортівській в'язниці Москви. Зазначу, що випускні іспити К. Бауман склав і отримав диплом у жовтні-листопаді 1918 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр.262, арк. 66-67), тобто в період Гетьманату, хоча його як представника ворожої держави та політсили мали б натомість ув'язнити - недоречний жест доброї волі і неоцінений самим Бауманом, адже ж він і надалі підтримував окупацію України більшовиками. Враховуючи непоодинокість таких випадків у роки Української революції 1917-1921 рр. хотілось аби на сучасному етапі ми зробили правильні висновки і не повторювали подібних помилок, оскільки вони надто дорого коштують Україні.

У випадку професорсько-викладацької корпорації, що до війни жила доволі пристойно, факти різкого погіршення їх життєвого рівня засвідчуються вже з 1915 р. Наприклад, дружина професора Університету св. Володимира та Київської духовної академії С. Голубєва Олена у листі до нього за цей рік найчастіше описувала матеріальну скруту і пошук дефіцитних товарів. Наприклад, що «дрова за надісланим переказом я отримала, вдалось купити і другу сажень … А гроші за борошно надіслали назад, але мені вдалось роздобути один пуд (більше пуда в одні руки зі складу не дають)» (Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, ф.194, спр. 57, арк. 1). Зазначу, що раніше ключовим предметом у листуванні професури були питання купівлі книжок, професійної діяльності тощо (Чуткий, 2008, с. 255-446).

Погіршення матеріального рівня професури було обумовлено девальвацією їх зарплатні та відсутністю компенсаторних механізмів з боку держави. Навіть більше: постійно зростали відрахування із заробітної плати внаслідок зростання податкового тягаря. Зокрема, з неї додатково почали вираховувати «2% пожертв на потреби війни» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1591, арк. 16). Загалом, упродовж війни оподаткування у Російській імперії постійно зростало (лише у 1915 р. на 35% проти рівня 1914 р.) (Велика війна 1914-1918 рр., 2014, с. 380), хоча і до війни перевищувало його рівень і співвідношення із загальним розміром доходів основної маси населення, порівняно з європейськими державами. Тож імперська влада сама посилювала зубожіння підданих. А останні закономірно відповідали зростанням незадоволення владою, яке вже неможливо було перевести виключно у бік єврейських погромів чи переслідування підданих держав ворожого блоку. Адже ж мобілізація та ціни залежали саме від імперської влади і люди все більшою мірою розуміли це. Аналогічно і більші ставки оподаткування промисловців (Велика війна 1914-1918 рр., 2014, с. 381), порівняно з дворянським землеволодінням, стало чинником, який підривав економічний потенціал тієї імперії і теж наближав її до краху. Однак якщо промисловці ще мали варіанти для збільшення своїх прибутків, то професорсько-викладацькі кадри перебували на фіксованих ставках, таких можливостей не мали. А отже це посилювало їх зубожіння, не кажучи вже про студентство. Тож в підсумку це позбавляло абсолютну більшість професури бажання активно працювати на захист і збереження імперії, хоча до війни чимало серед них належало до її впливових ідеологів або ж займали важливі посади в центральних органах влади. Навіть ті з них, хто лишився щирими прибічниками імперії, відтепер просто «пливли за течією».

Окремо слід зазначити про матеріальні збитки від війни тих осіб, чиї помешкання чи якісь маєтності опинились у зоні бойових дій. Наприклад, викладач німецької мови у Київському комерційному інституті Р. Берзін у травні 1916 р. повідомляв директора цього вишу, що «садиба … в яку я вклав усі свої заощадження, розграбована й спалена», оскільки вона опинилась на лінії фронту, і тому прохав про надання субсидії «якою я міг би покрити витрати двох місяців», зазначивши, що витрачає на себе й чотирьох дітей «від 5 до 16 років» 250 руб. на місяць (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 1, спр. 15, арк. 77) - мізерна сума, що заледве могла покрити найнагальніші життєві потреби. Тобто він прохав саме про підтримку мінімального рівня. Навіть доволі забезпечений київський професор-юрист С. Єгіазаров жалівся колезі, що поніс збитки від свого маєтку, розташованого у Бессарабії внаслідок його близькості до театру бойових дій (Держархів м. Києва, ф. р. 871, оп. 2, спр. 126, арк. 75).

Цілком закономірно, що чимало викладачів мусили прохати навчальні заклади, в яких вони працювали, про видачу грошей наперед (у кредит) (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1591, арк. 15-20зв.), бо зарплатні, що лишилась на довоєнному рівні, не вистачало через постійну інфляцію. Також викладачі прохали про компенсацію подорожчання товарів першої необхідності та надбавки. При цьому самі ці звернення викладачів по матеріальну допомогу до навчальних закладів, а не до урядових установ, засвідчували відсутність позитивної реакції на ці прохання зі сторони влади Російської імперії.

Зрештою імперська влада пішла на надання певних доплат у зв'язку з інфляцією, але жорстко контролювала аби ніхто з викладачів та службовців вишів не мав можливості отримати такі доплати за різними місцями праці, оскільки керівництво вишів часто закривало очі на те, що вони як сумісники вже мали такі доплати, вочевидь, розуміючи їх матеріальну скруту і прагнучі підтримати їх у такий спосіб. Наприклад, міністерство торгівлі та промисловості, якому підпорядковувався Київський комерційний інститут, у відповідь на поданий цим вишем перелік осіб, які мали отримати доплати, повідомляло, що: «Район і процентний розмір у поданому списку зазначені таким чином, ніби всі ці особи перебувають на службі лише в інституті. Натомість Навчальному відділу було відомо, що із зазначених у списку осіб чимало займають посади також в інших навчальних закладах, тому процентний розмір їх надбавок має бути підданий змінам» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1644, арк. 13). При цьому з роз'яснень Навчального відділу міністерства слідувало, що всі працівники навчальних закладів поділялись на 4 райони за рівнем отримання надбавок. До першого (із найвищим процентом надбавки) належали співробітники навчальних закладів Москви (що було явною дискримінацією, адже ж це місто було далеко від театру бойових дій), а у випадку Києва лише особи, що не отримували таких надбавок за іншими місцями праці (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1644, арк. 13зв.). Оскільки ж поданий інститутом список не відповідав визначеним вимогам, то він повертався для доопрацювання (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1644, арк. 13зв.). Отже, ніхто надбавок не отримав і це взимку 1916-1917 рр., тобто у період максимального загострення економічної кризи в країні.