Федір-Федот (Федюшко) Любартович, князь Луцький і Володимирський, державця Сіверський

У статті зібрано, проаналізовано та систематизовано відомі свідчення джерел про життя і родину князя Федора Любартовича представника династії Гедиміновичів, повної біографії якого на сьогодні не існує (1384 1408,1431 рр.). Особливу увагу приділено недостатньо дослідженому періоду, коли Федір був «державцею» Сіверської землі.

Ключові слова: Федір Любартович, Волинь, Сіверська земля, Владислав-Ягайло, Вітовт, Швитригайло, Новгород-Сіверський.

Stanislaw Kelembet

Theodor-Theodot (Fedyushko) Lyubartovich, Prince of Lutsk and Volodimir, the ruler of Siver

The article collected, analyzed and systematized all known sources of information about the life of Prince Theodor Lyubartovich, a member of the Gediminovich dynasty, whose full biography does not exist today (1384 1408, 1431). Particular attention ispaid to the insufficiently studied period when Theodor was «the ruler» of Siver land.

Key words: Theodor Lyubartovich, Volhynia, Siver land, Vladislav-Yagailo, Vitovt, Shvidrigailo, Novgorod-Siverskyj.

Федір Любартович був старшим сином Любарта-Дмитра Гедиміновича, великого князя Володимирського і Луцького¹, народженим від його другого шлюбу. Про цей шлюбно-династичний союз літописи повідомляють, що весною/літом 1349 р. «прислалъ князь Любортъ изъ Велыня своихъ бояръ къ князю великому Семену (Володимиро-Московському. С. К.) бити челомъ о любви и испросити сестричну его за себе оу князя Костянтина Ростовьскаго. И князь великій Семенъ Ивановичъ прылъ в любовь его челобитіе, пожаловалъ и выдалъ свою сестричну въ Велынь»². Згадана друга дружина Любарта, яку звали Ольгою, пережила свого чоловіка: вона фігурує, разом зі своїми синами, в акті 1386 р. (див. нижче). Таким чином, Федір Любартович, належачи по батьку до литовської династії Гедиміновичів, генетично був і наполовину руським Рюриковичем. Його дід по матері, князь Костянтин Васильович Ростовський, походив зі старшої лінії нащадків Всеволода «Велике Гніздо» (f 1212), великого князя Володимиро-Суздальського (молодшого сина Юрія Довгорукого, одного з молодших синів Володимира Мономаха). Бабуся ж по матері належала до іншої лінії нащадків Всеволода «Велике Гніздо» була дочкою Івана Даниловича Калити (f 1340), великого князя Володимиро-Московського.

Навряд чи ми сильно помилимося, віднісши народження Федора Любартовича десь до 1350/1353 р. Цікаво, що на самому початку свого княжіння старший син Любарта виступає в джерелах з ім'ям Федота, а не Федора. З цього приводу В. Собчук зробив цікаве спостереження: «За семантикою імена близькі, але не тотожні (перше в перекладі з грецької означає «Богом даний», а друге «Божий дар»). Одне з них могло бути приурочене до дня народження, а інше до дня хрещення. Оскільки дитину мали хрестити на 8-й день після появи на світ, найімовірнішими днями народження й хрещення тут є календарні пари 22 і 29 квітня (св. Феодора і св. Феодота) та 15 і 22 вересня (св. Феодота і св. Феодора), в яких друга дата припадає саме на 8-й день після першої»³. У документах 1386 1393 рр. князь зветься Федором, а в латиномовних джерелах, починаючи від 1393 р. «ультра-зменшувальною» формою цього імені, Федюшком (незважаючи на вже поважний вік). Можливо, це свідчить про занадто покладливий та дещо наївний характер Любартовича, який, здається, «без бою» дав себе позбавити всієї батьківської спадщини. У власних же актах князь до кінця життя, як і раніше, звав себе Федором.

Після смерті батька у 1383/1384 р. Федот-Федір Любартович, разом з двома братами, успадкували всі величезні володіння Любарта майже всю Волинську землю з фактичною столицею в Луцьку. Про це свідчить, зокрема, наступний запис переписувача у т. зв. Флорентійській псалтирі від 4 серпня 1384 р.: «В літ(о) 6[8]92 писаны быша книг[ы сия] въ граді Луцки пєрвєго літ(а) по смєрти князя вєликого Дмитрья Кєдиминовича при княжєньи дітии єго Фєдоту, Лазорю, Сємєну, при єп(и) с(ко)пі Луцкомь Ивані. Скончаны жє быша книгы сия м(є)с(я)ца авгус(та) въ 4 д(є) нь, на памят(ь) с(вя)т(о)го муч(єника) Єлєфірья (,..)»⁴.

Ставши володарем величезного, напівнезалежного князівства у складі Великого князівства Литовського (ВКЛ), Федір-Федот на початку свого правління використовував і батьківський, високо-амбітний титул великого князя. Щоправда, даний титул зафіксований лише у двох документах «внутрішньо-волинського» характеру, тоді як у «загальнодержавному» акті від 22 травня 1386 р. Любартович титулувався лише «Божою милістю князь Луцький» (див. нижче).

Більше того, наслідуючи приклад деяких інших, напівнезалежних князів Гедиміновичів, Федір Любартович розпочинає карбування власної монети щоправда, в незначному об'ємі (всього одного типу) та найдрібнішого номіналу. Мова йде про анепіграфні (без напису) монети «з зображенням лева з повернутою до хвоста головою на одному боці (уявному аверсі) та чотириконечному хресті на реверсі (малюнок 1). До недавнього часу один примірник такої монети був відомий зі складу Сосницького скарбу 1911 року (Чернігівська область, Україна)». Аж «на протязі 2006 року в районі стику сучасних Волинської, Львівської та Рівненської областей України разом з випадковими знахідками монет Вітовта в різний час трапилися шість монет з зображеннями лева та хреста». Білоруський нумізмат Ю. Борейша досить переконливо відніс їх до карбування Федора Любартовича зважаючи на топографію знахідок, зображення лева на печатці Дмитра-Любарта та рівнокінечний хрест як давній геральдичний символ Волині⁵. «Подальші поодинокі знахідки монет, локалізовані у північно-західній частині України (головним чином, у Волинській та Рівненській областях), підтвердили правильність версії про їх ідентифікацію в якості продукції місцевої емісії». «Ознаки існування легенд на монетах відсутні. На підставі підрахунку вагових показників 27 монет доброї збереженості величина середньої маси склала 0, 34 г (...) Діаметр поля в середньому 13-14 мм.»⁶.

Для датування волинських монет важливим є факт наявності однієї з них у складі Сосницького скарбу 1911 р., а двох у складі Русанівського скарбу 2012 р. Обидва скарби були заховані у 1390-х рр. (найпізніша джучидська монета Сосницького скарбу датована 1393/94, Русанівського 1391/92 рр.)⁷. Зважаючи на цей факт, а також метрологічні характеристики, малу численність волинських монет і т. д., слід визнати нереальними версії про початок їхнього карбування ще Любартом наприкінці 1350-х 1360-х рр. (В. Савицький, В. Чоп'юк) чи навіть Юрієм Львовичем у перших роках XIV ст.! (Я. Книш)⁸. Ю. Борейша зазначає: «Монети Володимира Ольгердовича (Київського. С. К.), що карбувалися у 1380-ті першій половині 1390-х рр., дуже близькі за своїми технологічними та метрологічними показниками до волинських монет. На відміну від сіверських, подільських і львівських монет, емісійне виробництво Київщини та Волині засновувалось на «дротяній» технології. Маса коливається в близьких межах і кратно відрізняється в менший бік від аналогічного усередненого показника Сіверських і Подільського князівства, а також продукції Львівського монетного двору. Продукція київських монетників має явну тенденцію до зниження маси від усереднених вагових показників 0,5 г до 0,2 г, тобто проміжне значення 0,3-0,4 г варто було б віднести десь до середини хронологічно фіксованого згідно датуванню скарбів періоду карбування (середина друга половина 1380-х рр.)». Цим періодом Ю. Борейша і датує волинські монети Федора Любартовича, «з великою часткою вірогідності відносячи початок карбування перед осінню 1386 р.»⁹.

Що стосується зображень на волинських монетах, то фігура лева знаходить очевидну паралель на печатці Дмитра-Любарта. Дуже спокусливо пов'язати цю фігуру і з левом, що двічі зустрічається на печатках останніх галицько-волинських Романовичів. Однак Ю. Борейша зазначає: «Важливо підкреслити, що статика фігури крокуючого лева на печатці Гедеміновича відрізняється від пози звіра, що піднявся на задні лапи, на печатках Романовичів, що не дозволяє бачити в останньому прототип символу Любарта». «Хоча виключати вплив символу Романовичів і земельної геральдики підвладної Польщі Галичини на обрання волинським князем особистого геральдичного атрибуту цілком не можна.

Поза тварини на печатці Любарта відрізняється і від зафіксованої на волинських монетах. Геральдичний лев князя представлений у слабодинамічній, майже статичній позі. Всі чотири його лапи опираються на землю, шия знаходиться на одній осі зі спиною, голова опущена. На умовному аверсі волинських монет передня лапа царя звірів піднята над основою до рівня осі спини, зображує широко крокуючу тварину. Голова високо піднята до створення шиєю з віссю спини прямого кута і практично завжди повернута до хвоста. Подібні відмінності дають достатні підстави бачити різних осіб, що володіли відповідними символами». Також показово, що три леви у позі, практично ідентичній тій, що зафіксована на волинських монетах, пізніше стали гербом Жидачівського повіту Львівської землі Руського воєводства, яким у 1-й третині XV ст. володів Федір Любартович¹⁰.

Що стосується хреста на уявному реверсі волинських монет, то цей символ, поставлений на півмісяць рогами догори, як герб суміжного з Польщею «королівства Леон» (Львів), зафіксований у іспанському географічному трактаті «Книга знань про всі королівства...», протограф якого відноситься до 1-ї половини XIV ст. Очевидно, прототипом цього герба був т. зв. «розквітлий хрест», зафіксований на галицьковолинських артефактах ще домонгольського періоду. А в одному зі списків «Книги знань.» наведено прапор «королівства Леон» зеленого кольору з червоним хрестом. Проте Ю. Борейша вважає: «Існує спокуса ототожнити обидва знаки як результат символічного запозичення ініціатором волинської емісії. Однак часовий інтервал з наповненим катаклізмами історичним контекстом як мінімум у кілька десятиріч, що розділяє час випуску волинських монет і віднесення використання червоного хреста на зеленому полотнищі, викликає сумніви в такому перебігу подій»¹¹. «У останній чверті XIV ст. на Волині здійснюється емісія монет з рівнокінечним хрестом на одній зі сторін. Такий самий знак в якості земельної геральдики, що з величезною часткою вірогідності символізував Волинь, присутній на печатках Вітовта 1401-1430 рр. і Жигимонта Кейстутовича 1433-1440 рр.». Врешті-решт Ю. Борейша, здається, схиляється до варіанту, що «ініціатором створення загальноволинського символу, що став згодом історичним гербом регіону, був Федір Любартович»¹².

Останній прийняв певну участь в укладенні доленосної Кревської унії між ВКЛ і Короною Польською. Незадовго перед шлюбом великого князя Ягайла Ольгердовича з королевою Ядвігою (18 лютого 1386 р.) Федір Любартович, знаходячись з кількома іншими литовськими князями в Кракові, зобов'язався перед Ядвігою перебувати в заручниках доти, поки Ягайло не виконає зобов'язань, прийнятих в умові з Ядвігою та польськими панами. Про цей документ (нині втрачений) згадано в акті від 22 травня 1386 р., виданому в Сандомирі: тут «Feodor Lubhard Dei gratia dux Luczensis», виїжджаючи до Литви з дозволу королеви Ядвіги та польських панів хоча і всупереч залозі, в якій зостається, зобов'язувався повернутися на кожен виклик, і обіцяв зі всіма своїми людьми та володіннями зберігати вірність королю Владиславу-Ягайлу¹³. Зазначимо, що на печатці князя, привішеній до цієї грамоти, було зображено того самого лева геральдичний символ, який використовував на своїй печатці ще його батько, Дмитро-Любарт¹⁴.

Незважаючи на зазначену лояльність Федора Любартовича (можливо, вимушену?), невдовзі новий король Польський завдав двоюрідному брату тяжкого удару, позбавивши його кращої частини батьківської спадщини. Найсильнішим із васалів Федора Любартовича, який служив ще Любарту, був князь Федір Данилович Острозький. Утім, здається, він володів своїми землями навіть не на повному дідичному (спадковому) праві. Принаймні, зберігся пізніший список такого документа: «Се аз князь велкий Федор Любартович знаемо чиним сим нашим листом: далисьмо князю Федору Данилевичу наместничати у Острогу, а нам в его отчизну не вступатися. А кто на тое поступит, тот уведается с нами перед Богом и з его душею»¹⁵. І от 4 листопада 1386 р. Владислав-Ягайло, особисто перебуваючи в Луцьку, надає князю Острозькому його ж замок Острог з округою на дідичному праві, але вже в якості прямого васала короля і корони Польської з обов'язком служити їм так само, як він здавна служив покійному Любарту, князю Володимирському («quibus dictus dominus Fedor illustri principi olim domino Lubardo, duci wlodimiriensi, patruo nostro karissimo, ab antique dinoscitur servivisse»)¹⁶. Вірогідно, саме у зв'язку з цим актом короля Федір-Федот Любартович був зобов'язаний видати князю Острозькому ще одну грамоту (також не датовану): «Сє азъ кн(я)зь вєликий Фєдот, з братом своим Лазаром и Сємєномъ и зъ маткою своєю Ольгою, дали єсмо грамоту на том кн(я)зю Фєдору Даньлєєвичу (!), штож нам нє уступатися у єго отчизну и у єго служєбньїє, и по єго животє што дасть цєрквам и кому нь што дасть, нам в то нє вступатися. А кто на тоє поступить, тот увідаєтся с нами пєрєд Богомъ и зъ єго душєю»¹⁷. Як бачимо, в цьому документі «князь великий Фєдот» про будь-яку залежність від себе князя Острозького вже не згадує.

Більше того, перебування Владислава-Ягайла в провінційному Луцьку протягом аж двох тижнів принаймні, з 23 жовтня до 4 листопада 1386 р.¹⁸, скоріш за все, мало на меті проведення тут якоїсь важливої політичної акції. Такою акцією, напевне, було відібрання від Любартовичів найзначнішої частини їхньої «отчини» і фактичної столиці Луцька. В будь-якому випадку, це сталося в період між 22 травня 1386 та 11 серпня 1387 р. (див. нижче), а кращої нагоди для цього, ніж тривале перебування в Луцьку самого короля, просто не було. Ми поділяємо думку, що тоді ж ВладиславЯгайло призначив своїм першим намісником Луцьким згаданого князя Федора Острозького. Збереглася його присяжна грамота з цього приводу, щоправда, недатована: «Сє язъ Фєдоръ Данильєвичь и съ братомъ своимъ Михаиломъ дала єсва правду господарєви нашему вєликому вєликому королю Польскому, Литовскому дідичу и Рускому, иньгг многихъ зємль господарєви. Осподарь мой вєликий король дал ми намістничати у Луцьску, и съ єго руки сЬлъ єсмь (...) А слушати ми господаря своєго вєликого короля во всєм^ как ми повєлить, и боятися мя єго какъ Б(ог)а (...) А города Луцьска блюсти ми, а никому нє дати, алижь осподарь мо[й] великий король возметь, коли усхочеть (,..)»¹⁹.

Слова, виділені нами курсивом, цілком можна розглядати як свідчення того, що Владислав-Ягайло призначив князя Острозького намісником Луцьким, так би мовити, лише на «перехідний період» вважаючи, що заміна православного князясуверена відразу на польського старосту була б занадто ризикованою (саме таку політику король здійснював і на вищому рівні: у 1388 р. він проголосив «зверхнім князем» Литви брата Скиригайла, а вже у 1389 р. призначив до Вільни поляка генерального старосту Литви²⁰). І дійсно, хроніка Длугоша під 1388 р. повідомляє, що Владислав-Ягайло, «звернувши по дорозі до Луцька, віддав у володіння замок Луцьк разом з цілою належною до нього довкільною землею каштеляну сандомирському Кшеславові з Курозвонк, аби ним управляв у імені власному та Королівства Польського»²¹. Напевне, мова йде про поїздку короля до Луцька в січні 1388 р. (відомий його акт, виданий тут 27 січня²²).

Що стосується приводу, яким Владислав-Ягайло міг аргументувати конфіскацію у Федора Любартовича Луцької землі, то про це можна лише здогадуватися. Ю. Борейша запропонував наступну версію: «Першим великим містом ВКЛ, в якому зупинився кортеж Владислава-Ягайла (на шляху з Польщі. С. К.), був Луцьк наприкінці жовтня 1386 р. Сюди були викликані князі найближчих доменів Новогородського («de Novogrodek») і Пінського Дмитро-Корибут Ольгердович і Василь Наримонтович. 23 і 27 жовтня відповідно обидва князі принесли необхідні присяги. Цілком дивною в цій ситуації виглядає відсутність аналогічного документа, виданого господарем Луцька, що приймав короля зі свитою та власників сусідніх уділів, які письмово присягнули монаршому подружжю і Короні». Ю. Борейша вважає, що «волинський князь восени 1386 р. просто відмовився від присяги польському королю і Короні Польській. Що послугувало тому причиною можна лише здогадуватися. Можливо, десятиліття військового протистояння з Польським королівством і боротьби за уділ його батька, що постійно територіально зменшувався на користь Корони»²³.

З такою гіпотезою можна було б погодитись хіба що частково, та й то чисто теоретично з огляду на конкретну інформацію, що міститься в акті Федора Любартовича від 22 травня 1386 р. Нагадуємо, цей документ був виданий у зв'язку з від'їздом князя Луцького з Польщі, де він перебував у якості добровільного заручника; наприкінці ж грамоти він прямо зобов'язується вірно служити королю Владиславу. Спеціальний акт присяги Федора Любартовича міг просто не зберегтися як не збереглися аналогічні акти 1386 р. Скиригайла Ольгердовича, Вітовта та Жигимонта Кейстутовичів²⁴. Чисто теоретично можна припустити хіба що такий варіант: князь Луцький присягнув лише особисто Владиславу-Ягайлу (васалом якого був і до його коронації), відмовившись від присяги королеві Ядвізі та короні Польській. Але варто підкреслити, що князь Федір Острозький, отримавши намісництво у Луцьку, конфіскованому від Любартовича, теж дав присягу на вірність лише королю Владиславу, без згадки про королеву Ядвігу та Корону. Через це гіпотезу Ю. Борейші ми вважаємо малопереконливою.

Як би там не було, Федір Любартович, здається, змирився зі втратою Луцька без будь-якого серйозного супротиву; принаймні, джерела про це нічого не повідомляють. Владислав-Ягайло залишив двоюрідному брату його батьківську столицю, Володимир-Волинський, і той продовжив вірно служити королю. Так, 11 серпня 1387 р. князь Федір Володимирський («Fedario de Ladomi[ri]a»), разом з Вітовтом та кількома іншими литовсько-руськими князями, його «братами (fratribus)», від імені Владислава-Ягайла поручились перед галицьким воєводою Бенедиктом у тому, що король буде держати його в милості, та обіцяли захищати його від всіляких нападок²⁵. Ці князі були вислані Владиславом-Ягайлом на прохання дружини, королеви Ядвіги, яка з польським військом так і не змогла здобути Галич, що належав тоді Угорській короні. Отримавши ж від Вітовта гарантії безпеки, Бенедикт здав Галич²⁶.

Протягом наступних п'яти років Федір Любартович продовжував залишатися в добрих відносинах з Владиславом-Ягайлом. Відомо, що 1392 р. у Львові було замовлено військове спорядження частину зброї («szosl») та рукавиці («manicis»), для князя Федюшка («pro duce Feduszcone»), за які 6 вересня наступного року в Кракові, за дорученням самого короля, його підскарбій виплатив 2¹А марки (гривні)²⁷. Це перша згадка, де Федір Любартович виступає з унікальною, характерною лише для нього, зменшувальною формою імені Федюшко.

Дещо відволікаючись від нашої безпосередньої теми, вважаємо за доцільне зупинитись на питанні про приналежність Луцька, відібраного у Федора Любартовича, його двоюрідному брату Вітовту Кейстутовичу. «Літописець великих князів Литовських» повідомляє, що Вітовт отримав Луцьк ще після свого першого повернення з Пруссії до ВКЛ, тобто у 1384 р.: «Тогда князь велики Ягаило, перезвав его со Немець, и даль ему Луческь со всею Волыньскою землею, а в Литовъскои земли отчину его»²⁸. З цим згодне і прусське джерело т. зв. «Summarium von Jagel und Wytaut» (1412/13 р.). При описі подій 1384 р. тут говориться: «І тоді просив Вітовт матір Ягайла про одну землю, яку звуть Луцьк (Lawtzk), і щоб вона йому дісталася, він захотів охреститися в руську віру. Вона дала йому цю землю, і тоді він прийняв руське хрещення»²⁹. Однак, як ми бачили, ще 22 травня 1386 р. «Божою милістю князем Луцьким» офіційно титулувався Федір Любартович. Скоріш за все, у 1384 р. Ягайло лише пообіцяв Вітовту Луцьк як компенсацію за його батьківські Троки, якими володів Скиригайло Ольгердович, а виконав цю обіцянку значно пізніше, та й то не повністю. Прийняти «руську віру» після Кревської унії 1385 р. Вітовт, звичайно, не міг.

Сам Вітовт у 1390 р. свідчив перед керівництвом Тевтонського ордену, що перейти на «руську віру» його дійсно змусили після повернення з Пруссії, тобто у 1384 р. Але що стосується надання йому руських земель Любарта, то князь згадує про це значно пізніше. «Минув уже один рік з того часу, коли князь (Ягайло) в Люблінському [Lublin] замку записав князю Скиригайлу своїм привілеєм усю мою батьківську спадщину на моїх очах, щоб (завдати) мені велику муку. Я часто скаржився з цієї нагоди князю Ягайлу, але добре бачив, що я стосовно цього нічого не міг зробити і ніяк не міг цей привілей скасувати. І я просив у князя Ягайла так само лист і привілей на землю, яку він мені дав, на ту Руську землю, яка належала Любарту [Luwburten], аби я міг її тримати. І послав до нього пана Яська [Jesken] з Тарнова [Tarnaw], старосту Русі [Russen], і воєводу [woywoden] Краківського пана Спитка [Spitken], і старосту Краківського. І князь Ягайло не дав мені лист і привілей на цю землю і казав усім людям: «Я дав князю Вітовту [Witawthen] цю землю до моєї волі. Коли захочу, тоді відберу в нього ту землю»³⁰.

Напевне, на початку наведеної цитати Вітовт згадує про Люблінський з'їзд з Владиславом-Ягайлом та Скиригайлом, що відбувся наприкінці травня 1389 р. (відомий акт короля, виданий у Любліні 28 травня)³¹. Під час цього з'їзду, 29 травня 1389 р., в Любліні, «Allexander alias Wytowt Dei gracia dux Hrodensis, Brestensis etc.» був змушений видати Скиригайлу грамоту, в якій обіцяв перебувати з ним у повній згоді³². Як бачимо, в цьому документі Вітовт титул князя Луцького ще не використовує навряд чи скоротивши його або ж через те, що не мав на Луцьк письмового привілею короля, оскільки у більш пізніх актах вказаний титул ставив на першому місці. Та і з «Меморіалу» Вітовта випливає, що привілей на «землю» Любарта він просив уже після Люблінського з'їзду, скоріш за все невдовзі після того, як цю «землю» реально отримав, можливо, наприкінці вказаного з'їзду. Значно менше вірогідно, що Вітовт отримав Луцьк, скажімо, ще у 1388 р., а в документі від 29 травня 1389 р. титул князя Луцького пропустив³³.

На початку 1390 р., після невдалої спроби захопити Вільну, Вітовт удруге приймає рішення про втечу до Тевтонського ордену. При цьому 19 січня він видав керівництву ордена два акти, в яких уперше титулується як «князь Луцький і Городенський (herczog czu Luczik und czu Garthin, herczog zcu Lutzik und zcu Garten)»³⁴. Втім, вже у лютому Владислав-Ягайло, особисто очоливши 900 польських рицарів, зміг захопити руські володіння Вітовта Берестя, Луцьк і Сараж («Briske, Luczk und Sarassin»), а згодом і Городно³⁵. Це було початком дворічної громадянської війни у ВКЛ, яку вели, з одного боку, Вітовт у союзі з Тевтонським орденом, а з іншого король Владислав-Ягайло та його брати, серед яких провідну роль відігравав «великий князь» (Троцький) Скиригайло Ольгердович. 15 липня 1390 р. Владислав-Ягайло, перебуваючи в Луцьку, видав місцевим домініканцям грамоту на село «in districtu Luceoriensi situatam»³⁶. Знать Луцької землі під час вказаної війни вірно служила королю Польському, за що останній щедро їй віддячив. 16 квітня 1392 р. ВладиславЯгайло, в нагороду за військову службу та вірність «вірних наших баронів, рицарів, бояр, шляхтичів і зброєносців землю нашу Луцьку населяючих (fidelium nostrorum baronum, militum, boyarinorum, nobilium et clientium terram nostrum lucensem inhabitancium)», проявлену під час недавніх війн у Литві та Русі, надав їм ті самі права і привілеї, які мала земля Львівська³⁷.

Однак уже десь через три місяці король Польський прийняв рішення помиритися з Вітовтом. Остаточне примирення двоюрідних братів відбулося 5 серпня 1392 р. в Острові. Цей факт було зафіксовано у присяжній грамоті Вітовта, де він титулується «Божою милістю князь Литовський, пан Троцький, Луцький і т. д. (Dei gratia dux Lithuaniae, dominus Trocensis, Luczensis etc.)». Між іншим, Вітовт заявляв: «Всі якінебудь наші вотчини та батьківщини, яких з причини суперечок і протистоянь вищезгаданих ми були позбавлені (Владислав-Ягайло) повертає та відновлює, а також зі своєї величності багатства достатку численні держання, маєтки, володіння наново надає та милостиво призначає»³⁸; очевидно, тут малася на увазі саме Луцька земля. З Острова Владислав-Ягайло та Вітовт вирушили до Вільни, де перший проголосив другого своїм намісником на всіх землях ВКЛ³⁹.

Головною «жертвою» досягнутої угоди став Скиригайло Ольгердович, який мав відступити Вітовту його батьківське Троцьке князівство. Компромісу між ними було досягнуто 6 грудня 1392 р. на з'їзді у Белзі. Владислав-Ягайло видав акт, яким засвідчив, що помирив між собою Скиригайла та Вітовта⁴⁰. Останній також видав грамоту, в якій, титулуючись «з Божої милості князь Литовський, пан Луцький та інших земель (von Gottes genaden herzog zu Lithauen, herr zu Luck und anderer lande)», обіцяв силою зброї здобути для Скиригайла Київське князівство Володимира Ольгердовича, а також давав згоду на те, що король надасть Скиригайлу округу і замок Кременець та округу Стожок («districtum et arcem Krzemienecensem et districtum Stoszek») замість приналежної йому отчини Вітовта (тобто Трок)⁴¹. Звідси випливає, що Кременець і Стожок входили до складу Луцької землі Вітовта. Реальний же перехід вказаних округів до Скиригайла нічим не засвідчений і є дуже сумнівним. Хоча Вітовт уже в наданні для луцьких домініканців від 6 лютого 1393 р. титулується «Dei gratia Dux Lithuaniae, Dominus et Haeres Trocensis, Lucensis»⁴², його стосунки зі Скиригайлом так і не налагодилися: ще 3 жовтня 1393 р. їх знову мирила королева Ядвіга, не виключаючи суперечок у майбутньому⁴³. Вітовт міг отримати батьківські Троки не раніше, ніж тоді, коли «выведе» Володимира Ольгердовича з Києва, надавши його Скиригайлу; очевидно, це сталося лише восени 1394 р.⁴⁴.

На початку 1393 р. Вітовт силою зброї придушив «не послушанние» КорибутаДмитра Ольгердовича, князя Новгород-Литовського і Сіверського. Самого Корибута було захоплено в полон, а його володіння конфісковано. Руську частину цих володінь становила південна Сіверщина Новгородок-Сіверський, Чернігів і Трубчевськ (тоді як Брянськ, Стародуб, Рильськ і Путивль у 1390-х рр. належали іншим князям)⁴⁵. Її й вирішено було надати Федору Любартовичу, але вже не в якості повноцінного удільного князівства, а лише тимчасового «держання», фактично намісництва, навіть не на по-життєвому праві. Викликаний до польської Віслиці Любартович видав тут дві грамоти приблизно аналогічного змісту, латинську і руську. В латинській, датованій 23 травня 1393 р., він титулується «Feodorus, Dei gratia dux Wlodimiriensis»; князь обіцяє надану йому королем Владиславом і королевою Ядвігою «terram suam Severiensem» зі всим, «згідно честі нашої князівської держати, управляти, оберігати (iuxta honorem nostrum ducalem tenere, gubernare, tueri)», прирікаючи вірність королю, королеві й короні Польській⁴⁶. Руська грамота, датована лише 1393 р. без дня, є значно коротшою: «Мы, князь Фєдоръ Любортович, знаємо чинимъ (...) ажє г(о) с(по)д(а)рь нашь король Полский, Литовский и Руский, иныхъ зємль г(о)с(по)д(а) рь, нашь милый брат, и єго королєвая, Б(ож)ьє м(и)ло(о)сти Ядвига, жяловали мя и дали ми зємлю до своєй воли на имя Сівєрскую со всі городми, со всіми ужитки. Про то слюбую и слюбили єсмо нашому г(о)с(по)д(а)рю кролю Влодиславу прєжє написаному, и єго кролєвой Ядвизі, и єго дітєм^ ихъ намістком^ служити, вірну быти й послушну с тымъ со вскмъ, чи[мъ] мя жяловали, а противу имъ никды нє быти ни однымъ вєрємянєм^ бозо (!) л(є)сти й бєз хитрости (...)»⁴⁷.

Чим пояснити, що Федір Любартович видав у Віслиці аж дві грамоти? М. Грушевський писав з цього приводу наступне: «В одній руській (без дня) нема згадки про корону Польську, єсть тільки в латинській. Я думаю, що руська грамота, виставлена Федором, через се саме й була відкинена Ягайловою канцелярією, й Федору казали підписати нову де була згадана Польська корона»⁴⁸. Однак В. Розов зазначив: «Цій гіпотезі, як видно, суперечить орфографія присяжної, типова саме для канцелярії Ягелла, і проріз, що залишився від печатки»⁴⁹. Більше того, в інвентарі Коронного архіву Яна Замойського 1569 р. вказано, що обидва документи були «разом запечатані з печаткою лев у воску простому (simul obsignatae cum sigillo leonis in cera simplici)» тим самим левом Любарта, що був зображений і на печатці його сина 1386 р.⁵⁰. Сам Кромер розглядав обидві грамоти як один акт, навівши його дату з латинської, а архівні номери на зворотному боці з руської. На руському документі «є не лише прорізи, але й більш світлий слід на звороті на місці колись пропущеної крізь них пергаментної стрічки»⁵¹. У руському варіанті Федір Любартович присягає не лише Владиславу-Ягайлу, а і «єго кролєвой Ядвизі, и єго дітєм^ ихъ намИсткомъ (наступникам. С. К.)». Гадаємо, що таке «широке» формулювання навряд чи могло не задовольнити короля Польського, ставши причиною видачі латинської грамоти зі спеціальною згадкою його володінь («ac Regno eorum Poloniae, principatui Lithuaniae et dominio Russiae»). Останні в руському тексті могли бути пропущені просто через те, що цей текст взагалі є скороченням латинського.

Можливо, руський варіант присяги Федора Любартовича з'явився внаслідок того, що в ньому не вказаний титул «Божою милістю князь Володимирський», присутній у латинській. Таке припущення узгоджувалося б з думкою більшості дослідників про те, що саме на Віслицькому з'їзді Федір Любартович був позбавлений Володимирського князівства⁵². Але в самих грамотах 1393 р. про цей факт нічого не згадано; тому не можна виключати й варіант, що Федір залишився князем Володимирським і після надання йому Сіверщини. В такому разі конфіскацію Володимира слід було б «відсунути» десь на 1396/1397 р., розглядаючи її як головну причину втечі Любартовича за кордон. Те, що Вітовт домігся включення до своїх володінь і Володимирської частини Волині, сумнівів не викликає (хоча відомі нам його надання у Володимирському повіті відносяться аж до 1427 (?)⁵³ та 1428 р.⁵⁴).

Щодо «держання» Федором Любартовичем Сіверщини, в історіографії звичайно приймається наступна думка Ю. Вольфа. «Земля та, на краю Литви, більше за інші виставлена на напади татар, була по суті місцем вигнання. Тож Федір Любартович мабуть заглянув тільки до свого нового уділу, принаймні жодних слідів побуту свого в ньому не залишив»⁵⁵. Насправді це не зовсім так. У пом'яннику князів давньої Чернігівської землі, що зберігся в складі київського Введенсько-Печерського пом'янника⁵⁶, зустрічаємо аж двох Любартовичів: «Кн(я)з(я): Ивана Любортовича. и Кн(я)гиню єго Марію», а через два імені й «Кн(я)з(я): Фєодора Любортовича»⁵⁷. У аналогічному, але пізнішому й суттєво скороченому Любецькому синодику збереглося ім'я лише «Кн(я)зя Иоанна любортовича»⁵⁸. На цій підставі С.-М. Кучинський вважав, що Федір Любартович, якого цікавили лише західні володіння, особисто Сіверською землею взагалі не правив. Дослідник припускав, що за нього це робив хтось із родичів судячи з Любецького синодика, брат Іван. А оскільки в літописному повідомленні 1408 р. про зраду Швитригайла Ольгердовича, князя Брянського, серед його спільників названі бояри кількох сіверських міст, але не згадані новгород-сіверські, Кучиньський вважав за можливе, що Іван Любартович знаходився в Новгородку-Сіверському аж до 1420 р. коли його було надано Швитригайлу⁵⁹. Версію про Івана Любартовича як намісника свого старшого брата вважає вірогідним і О. Русина⁶⁰.

Ми також визнаємо дане припущення цілком можливим. Разом з тим, твердження С.-М. Кучиньського, нібито сам Федір Любартович взагалі ніколи не відвідував Сіверщини, напевне, є перебільшенням. Адже укладач протографу Введенсько-Печерського пом'янника «не забув» про князя навіть після його смерті у 1431 р., незважаючи на те, що останні 25 років свого життя Любартович провів у далекій Галичині та Польщі, причому перебував у тісних стосунках з католиком Владиславом-Ягайлом. Бездоказовим є й припущення Кучиньського нібито Любартовичі володіли Новгородком-Сіверським аж до 1420 р. Відсутність новгород-сіверських бояр у літописному повідомленні 1408 р., звичайно, не може вважатися доказом проти приналежності Новгородка-Сіверського Швитригайлу: вказані бояри могли або не підтримати зраду свого князя, або просто бути пропущеними московським літописцем.

Говорячи про причини втечі Федора Любартовича за кордон, слід розглядати два варіанти. 1) Відібрання від нього Володимирського князівства якщо перенести цей факт з традиційного 1393 р. на кілька років пізніше. 2) Цілком вірогідно, що десь близько 1395 р. князю Роману МихайловичуБрянському, який, порвавши з Москвою, перейшов на службу до Вітовта Литовського, було повернуто його «отчину» Чернігів⁶¹. Скоріш за все, Чернігів входив до складу сіверського «держання» Федора Любартовича; а отже, король Владислав-Ягайло, під тиском амбіційного Вітовта, міг реально піти на реалізацію прописаної в акті 1393 р. умови надання Сіверщини лише «до своєй воли». Втім, Чернігів міг «звільнитися» для Романа Михайловича і вже після втечі Федора Любартовича.

Як би там не було, Федір Любартович, грубо ображений чи то відібранням Володимира, чи то Чернігова, порозумівся з іншою «жертвою» Ягайла та Вітовта молодшим братом короля Швитригайлом, який у 1396/97 р. втік до Сілезії, а потім до Угорщини⁶². Звідти обидва вигнанці спробували нав'язати зносини з головним ворогом Польщі та Литви Тевтонським орденом у Пруссії. 28 січня 1398 р. великий магістр ордену відповідав князям Болеславу-Свитригайлу Ольгердовичу та Федюшку Любартовичу («Feduskone Lubarden soen»), вигнаним із Литви, які просили його про допомогу, що окремого посольства до них вислати не може, але вони можуть порозумітися з орденським посольством, яке зараз перебуває у короля Угорського⁶³.

Однак реально допомагати литовським вигнанцям, мабуть, великий магістр наміру не мав. Невдовзі Тевтонський орден розпочав переговори з Вітовтом; 23 квітня між ними було укладено попередню, а 12 жовтня постійну, Салінську мирну угоду⁶⁴. Через це Швитригайло у тому ж 1398 р. помирився з Вітовтом, який його «осадив у Польщі (location in Polonia)»⁶⁵. А. Лєвіцький вважав, що саме до цього часу відноситься свідчення хроніки помєзанського офіціала, або т. зв. Йоганна з Посільге⁶⁶, яка, описуючи історію Швитригайла під 1401 р., повідомляє наступне. «Цей самий Швитригайло (Swittergail) деякий час був у вигнанні та не привертав до себе уваги короля. І його взяв до себе герцог Тєшинський (von Teschin) і тримав його [у себе] деякий час. Після цього він вирушив до Угорщини, і там пробув деякий час, поки король Польський Ягайло (Jagil), його брат, не змилостився і не дав йому багато земель у Валахії та Поділлі та Новгород кращий замок (landes in der Walachie und Podolyen und Nawgardin das best hus)»⁶⁷. Лєвіцький справедливо зазначив, що хоча дане повідомлення і вміщене «під р. 1401, але так, що не підлягає сумніву, що випадки ті раніше відбулися». «Поділля мав у тім часі Спитко, але не ціле (...) У Волощині (Малій або Молдаві) може король дав брату землю шепінецьку, котра належала до Польщі але інколи і до Молдави»⁶⁸.

Натомість, напр., М. Грушевський вважав, що у т. зв. Посільге мова йде про надання Поділля Швитригайлу в 1400 р. те саме, яке у Длугоша помилково віднесене до кінця 1403 р., разом з наданням Жидачева, Стрия та деяких володінь у Польщі (див. нижче). Хоча А. Лєвіцький і вказував, що володіння Швитригайла, перераховані у прусській хроніці, «не є те саме, що у Длугоша»⁶⁹, М. Грушевський міркував інакше: «дуже можливо, що тут маємо просту недокладність, звязану або з Поділєм або з галицькими маєтностями, наданими Свитригайлу (тобто Жидачевом і Стриєм. С. К.)». При цьому Грушевський визнає у т. зв. Посільге також і суттєвий анахронізм: «Nawgardin» (Новгород-Сіверський) Швитригайло нібито «дістав, правдоподібно, вже по повороті з Прусії в 1404 р.»⁷⁰. Подібне «забігання вперед» у прусського автора нам видається вкрай маловірогідним, тим більше, що й надання Сіверщини Швитригайлу, як побачимо далі, насправді слід відносити аж до 1406 р. Крім того, за версією Грушевського виходить, що протягом 1398 1400 рр. Швитригайло був взагалі безземельним князем.

Тому версію А. Лєвіцького ми вважаємо більш переконливою, хоча і з певними корективами. Зокрема, його припущення про надання Швитригайлу в 1398 р. Шепінської (Шепінецької) землі (давній центр суч. с. Шипинці Кіцманського р-ну Чернівецької обл.) прийнятим бути не може. Адже наприкінці XIV ст. цей «буферний» регіон належав до Польщі лише формально («тыи городы Цецунь а Хмеловъ (...) которыижъ городы лежать межи нашею землею рускою и волоскою (...) а межи тыми городы и межи нашею землею рускою то границі будуть вічньш: наипервіи межи нашимъ городомъ Снятиномъ а межи Шепинци, которыижь Шепинци к волохомъ прислушають»). Реально ж від кінця XIV ст. Владислав-Ягайло надавав Шепінську землю, в якості «заохочення», в ленне володіння воєводам Молдавським⁷¹. У березні 1400 р. претендент на молдавський (валаський) трон Івашко, син воєводи Петра, лише обіцяв: «хочю отступит нашому гсдрю крол Полскому тоі земли Шепинскоі, и тыхъ городовъ што суть в неи по старую границю». А отже, у 1398 р. вказаний регіон, напевне, належав до Молдавії⁷².

Натомість саме у 1390-х рр. воєводи Молдавські (Волоські) реально претендували на південно-східні райони Галицької землі Снятин, Коломию і Покуття. Ці претензії виникли внаслідок акта від 27 січня 1388 р., яким король Владислав-Ягайло, позичивши у воєводи Петра 4 тисячі рублів «фряжьского сєрєбра», зобов'язався через 3 роки, в разі несплати боргу, йому чи його наступникам «гродо нам Галичь ис тою волостию, што к нєму прислушаєть (...) заставити имаємы»⁷³. Мабуть, король зміг своєчасно виплатити лише частину заборгованої суми за сам Галич, внаслідок чого і виникли згадані територіальні претензії. У 1395 р. молдавські бояри, сподіваючись на відновлення присяги свого господаря королю Польському, обіцяли: «Такежъ слюбуемъ о Коломыю и о Снятинь и о Покутье: о то нашь господарь Стефанъ не имаеть ни одного слова річи»⁷⁴. У 1411 р. Владислав-Ягайло, все ще залишаючись заборгованим воєводі Олександру 1000 рублів, зобов'язався виплатити їх через 2 роки, а інакше «имаємъ єму дати городъ нашь Снятин и Коломыю и Покутьскую зємлю тому истинному Алєксандру воєводі осподарю зємли Молдавьской»⁷⁵.

Таким чином, ми схиляємось до думки, що «landes in der Walachie» в хроніці т. зв. Посільге означають Снятин, Коломию і Покуття, прилеглі до Молдавії (Валахії). Можливо, прусський автор знав і про конкретні претензії воєвод Молдавських на вказані землі. Осаджуючи тут свого рідного брата, десь на межі 1398/1399 р.⁷⁶, Владислав-Ягайло міг розраховувати на посилений захист регіону від можливих акцій з боку Молдавії. Варто зазначити, що Снятин і Коломия пізніше, у 1424 р., дійсно належали до володінь Швитригайла⁷⁷. В будь-якому випадку сприймати повідомлення т. зв. Посільге «буквально» не можна, оскільки надання королем Польським земель у межах власне «Валахії», звичайно, є нереальним.

Щодо згаданих у прусського хроніста земель у Поділлі, то Західне Поділля, як і «Валахія», також межувало зі Снятинським повітом Галицької землі. Але у 1398 1399 рр. воно належало польському пану Спитку з Мельштина, який навряд чи погодився б відступити частину своїх володінь Швитригайлу. Тому цілком вірогідно, що прусський хроніст дійсно повідомляв про надання всього Поділля Швитригайлу, яке реально мало місце у 1400 р.⁷⁸.

Нарешті, останнім пунктом серед володінь, наданих Швитригайлу, т. зв. Посільге називає «Nawgardin das best hus». Скоріш за все, тут мається на увазі НовгородокСіверський, оскільки Новгородок-Литовський на межі XIV XV ст. був поділений на дві частини, одна з яких належала Вітовту, причому в якості його особистої «отчини» (а не королівського надання), а друга Дмитру-Корибуту Ольгердовичу⁷⁹. А якщо так, то цілком можна припустити, що насправді у 1398 р. Новгород-Сіверський було надано не Швитригайлу, а повернуто його товаришу по вигнанню в Угорщині Федору-Федюшку Любартовичу, який і держав Сіверщину перед втечею за кордон, з 1393 р. Пізніше Федюшко цілком щиро помирився з Владиславом-Ягайлом, а це навряд чи було б можливим, якби король не забезпечив своєму двоюрідному брату земельних володінь, відповідних його високому статусу.

Що стосується Швитригайла, то він уже в 1402 р. вдруге втік за кордон, цього разу до Пруссії, де перебував майже два роки до грудня 1403 р., коли знову помирився з Ягайлом та Вітовтом⁸⁰. Длугош, повідомляючи про це наприкінці 1403 р., пише, що король надав молодшому брату землю Подільську, а «також землю Жидачівську (terram Zudaczoviensem), також повіт Стрий (districtus Strij)», Шидлов, Стопницю, Другню, Усьцє (польські міста у Сандомирському воєводстві) та 1400 гривень річного чиншу⁸¹. Щодо Поділля то в даному випадку польський хроніст, безперечно, помилився. Цілком слушною є думка М. Грушевського, що Длугоша «збаламутив» вказаний ним же факт викупу Поділля від Єлизавети, вдови Спитка з Мельштина, який дійсно мав місце у 1403 р.⁸². Насправді Швитригайло володів Поділлям ще протягом 1400 1402 рр., а у 1402 1411 рр. ця земля належала безпосередньо Владиславу-Ягайлу (про що свідчить значна кількість його надань), постійно перебуваючи під управлінням королівських старост⁸³.

Разом з тим залишається відкритим питання: чи надання Швитригайлу Жидачівської землі і т. д., за аналогією з Поділлям, теж варто «пересунити» на 1400 р., чи воно дійсно мало місце вже після повернення князя з Пруссії зимою 1403/1404 р.? Другий варіант нам видається більш вірогідним. Докладні відомості про це надання Длугош явно запозичив із якогось актового джерела, свідчення якого міг штучно «поєднати» з фактом надання Поділля, що реально мав місце ще у 1400 р.⁸⁴. В такому разі ми отримаємо цілком задовільну відповідь на питання: які саме володіння отримав Швитригайло після повернення з Пруссії? Адже поширена в історіографії теза нібито це була Сіверщина⁸⁵, є не більше ніж теоретичним припущенням; насправді про перебування Швитригайла на Сіверщині до 1406 р. жодних свідчень не існує. Лише наприкінці липня 1406 р. він прийняв участь у поході Вітовта проти великого князя Василя Дмитровича Московського, причому, що характерно, Швитригайло виступив у якості командуючого польських військ. Маршрут цього походу йшов через Стародуб, де Вітовт у серпні заарештував князя Олександра Патрикієвича Стародубського (запідозривши його в намірі перейти на бік Москви), та Брянськ (де намісником, можливо, був князь Олександр Іванович Гольшанський Нелюб, який весною того ж року відкрито виїхав до Москви)⁸⁶. Скоріш за все, саме після московського походу, восени 1406 р., Швитригайло в нагороду за свої заслуги, і отримав згадані міста на Сіверщині. Але влітку 1408 р. брат короля, «замки Брянськ і Стародуб, якими з Владислава Польського короля і Олександра князя великого Литовського надання в Литві володів, спаливши», сам утік до Василя Московського⁸⁷.

Тому нам видається цілком прийнятним варіант, що протягом 1404 1406 рр. володіннями Швитригайла дійсно були Жидачів, Стрий і т. д. Врешті-решт, одночасне надання князю і Поділля, і багатих володінь у Галичині та Польщі (версія Длугоша) виглядає занадто вже щедрим, навіть як для королівського брата⁸⁸. Мабуть, в реальності це були два різні надання, перше з яких мало місце у 1400, а друге у 1404 р. Про перебування Швитригайла в Жидачеві свідчить лише один документ, хоча й дещо підозрілий список його надання місцевому костьолу Діви Марії з нереальною датою 1415 р., який, вірогідно, є помилкою замість 1405 р.⁸⁹. Цей акт Швитригайло видав «під час нашого держання й управління містечком Жидачів, а також всім округом там же лежачим (tempore nostre tenucionis et gubernacionis oppidi Zydaczow, necnon tocius districtus ibidem adiacentis)»⁹⁰.

Ще одним володінням Швитригайла на початку XV ст. був Галич. В. Михайловський виявив у Коронній метриці список русько-мовного розмежувального акта 1412 р. (переданий польськими літерами у королівському підтвердженні 1549 р. шляхтичам Блудницьким), виданий старостою Галицьким Анджеєм Цьолком. В цьому документі наведено наступне свідчення пана Данила Задеревецького: «thedi pan Danilo rzekl. Ia pamientham tho, kiedim bil starostq na Haliczu, od xiandza Swidrigaila. Tedi xiandz Swydrigaylo, wziql Croliewim roskazanym Kostkowq dziedzin^ Podhorodzie у ieho bratha Wasska, y kazal dacz za ych dziedzin^ Comarowo y Sapohowo»⁹¹. Це єдиний відомий на сьогодні документ, що згадує про приналежність Швитригайлу Галича, старостою якого був Данило Задеревецький.

В. Михайловський вважає, що Швитригайло міг володіти Галичем лише в короткий період між 11 березня 1401 р. (остання згадка старости Галицького Бенька) і 24 серпня того ж року (перша згадка старости Петра з Харбіновиць), тобто під час князювання на Поділлі. На думку дослідника, молодший Ольгердович ненадовго поширив свою владу на Галич своєвільно, без відповідного королівського надання⁹². Натомість, С. Полєхов схиляється до варіанту, що Швитригайло отримав Галич уже після повернення з Пруссії (зимою 1403/1404 р.)⁹³. Дійсно, в списку старост Галицьких найбільш «підходящим» місцем для Данила Задеревецького є період після 8 жовтня 1404 р. (Петро з Харбінович) і до 12 вересня 1408 р. (Ян зі Щекоціна)⁹⁴. В такому випадку, надання Швитригайлу Галича мало відбутися після 8 жовтня 1404 р.; це добре пояснює, чому Галич відсутній у наданні, про склад якого детально повідомляє Длугош (Жидачів і т. д.) незалежно від того, чи датувати його 1403/1404, чи ще 1400 р.⁹⁵.

Таким чином, можна констатувати, що на межі XIV XV ст. джерела фіксують володіння Швитригайла лише в межах Польського королівства (Західне Поділля, Жидачів, Стрий та кілька міст у Польщі, потім ще Галич). Звідси зрозуміло, чому влітку 1406 р. Швитригайло вирушив у похід на Сіверщину саме на чолі польських військ. Очевидно, до того часу ніяких володінь там молодший Ольгердович не мав.

Тепер, нарешті, повернемося до Федора Любартовича. Ми схиляємося до варіанта, що протягом 1398 1406 він був (уже вдруге) князем-державцем НовгородСіверським. Але, починаючи з 1411 р., як резиденції Федора Любартовича постійно згадуються галицькі Жидачів⁹⁶ і Стрий⁹⁷ попередні держання Швитригайла. Звідси ще К. Стадніцький міркував так: «Оскільки обійняв (Швитригайло. С. К.) пізніше землю Сіверську, висновок досить природній, що перейнявши її від Федора Любартовича, дав йому в заміну ту землю (Жидачівську. С. К.)»⁹⁸. Ми поділяємо логічність цієї думки з тим уточненням, що Федір Любартович, скоріш за все, відступив своє Новгород-Сіверське «держання» Швитригайлу приблизно тоді ж, коли останній у 1406 р. отримав сусідні Брянськ і Стародуб⁹⁹. Звичайно, це не могло статися без відома або й ініціативи Владислава-Ягайла, оскільки Жидачівський та Стрийський повіти були не повноцінними (суверенними) «уділами», а лише по-життєвими «держаннями» найближчих родичів короля Польського.

Перша після 1398 р. пряма звістка про Федора Любартовича відноситься до 1405 р. 9 серпня або 13 вересня вказаного року король Владислав-Ягайло, перебуваючи у польському Сандомирі, на прохання Кипріана, митрополита Київського, Галицького і всієї Русі, а також «найясніших князів Семена Лугвена та пана Федюшка Любартовича, братів наших улюблених» (у безграмотному латинському перекладі руського оригіналу «illustrium principum Siemyon Lochwiena et domini Fieduska Lubartowicza, fratribus nostris dilectis»), підтвердив православному храму св. Іоанна у Перемишльському владицтві (єпархії) Афанасію владиці Перемишльському і його наступникам, права на села у Перемишльському та Самбірському повітах; згадані особи першими і засвідчили королівський акт¹⁰⁰. Мабуть, у цей час Федюшко Любартович був ще князем Новгород-Сіверським, приїхавши до Польщі в якості королівського гостя. В цьому плані варто зазначити, що згаданий разом з ним Семен-Лугвен Ольгердович також був приїжджим із ВКЛ князем Мстиславським.

Перебування Федора Любартовича на руських землях Польського королівства протягом 1-ї третини XV ст. це тема окремої об'ємної роботи. Тут зазначимо лише, що протягом всього цього періоду князь, схоже, не втрачав надії на повернення батьківських володінь. Зокрема, відомий акт Владислава-Ягайла від 10 червня 1423 р., виданий королем у Дрогобичі «ad relationem inslyti ducis (за поданням славетного князя) Feduskonis Wlodimiriensis et Strioviensis»¹⁰¹. Як зазначив О. Халецький, «титул його, тут поданий, з'ясовує не тільки, що осередком його тамтешнього (галицькоруського. С. К.) уділу був Стрий, але доводить також, що не зрікався своїх претензій до Володимира, яким міг дати вираження навіть на документі королівському»¹⁰².

І дійсно, наприкінці свого життя, у 1431 р., Федір-Федюшко Любартович знову опинився на рідній Волині, прийнявши участь у поході короля Владислава-Ягайла проти його брата Швитригайла нового великого князя Литовського. Під час цього походу, 25/26 липня, було прийнято важливе рішення: «місто Володимир з його округою (districtu) Владислав король князю Федушці (duci Fyeduschkoni), а саме братаничу своєму рідному, але схизматику обряду Руського, надає і записує». Щоправда, радість старого князя мав затьмарювати той факт, що буквально за деньдва до надання поляки, без супротиву короля, спалили місто Володимир з багатьма селами¹⁰³. Тому навряд чи волиняни радо зустріли свого «отчича», призначеного з табору жорстокого ворога. Можливо, всі ці переживання, враховуючи дуже похилий вік князя близько 80 років (!), і призвели до того, що вже через місяць, під час облоги Луцька, «новий старий» князь Володимирський пішов із життя. Длугош, між описом подій 26 та 28 серпня 1431 р., свідчить: «Помер тими днями князь Федушко Русин (dux Fyedusko Ruthenus), рідний племінник (nepos germanus) Владислава короля, всі скарби, клейноди, коней, одежі, володіння дідичні (bonisque hereditariis) та всілякі статки Владиславу королю заповівши, що все те Владислав король воїнам своїм милостиво (щедро) розподілив»¹⁰⁴.