Федір-Федот (Федюшко) Любартович, князь Луцький і Володимирський, державця Сіверський

Що стосується подвійної вказівки Длугоша на те, що Федюшко був племінником Владислава-Ягайла, то вона, безсумнівно, є помилковою. По-перше, князь з такою унікальною формою імені, як Федюшко, у джерелах 1398, 1405 та 1426 рр. прямо зветься Любартовичем. По-друге, навіть у акті 1423 р. Федюшко титулується князем Володимирським, що міг дозволити собі лише син Любарта, який реально князював у Володимирі до 1393 р. це логічно і пояснює надання 1431 р. Таким чином, тотожність Федюшка 1431 р. з Федором Любартовичем, у якій був переконаний Ю. Вольф¹⁰⁵ (навіть без урахування згадок 1423 та 1426 рр., тоді ще неопублікованих), можна вважати цілком доведеним фактом. Натомість, екстравагантну версію З. Л. Радзімінського, нібито Федюшко був старшим сином Федора Ольгердовича¹⁰⁶, однозначно слід визнати такою, що суперечить свідченням джерел, в першу чергу акта 1423 р. (про який автор також не знав): згаданий там Федюшко, якби він був сином Федора Ольгердовича, не мав би жодних підстав титулуватися князем Володимирським і Стрийським. Зрештою, і в історіографії версія Радзімінського ніякої підтримки не отримала.

Деякі унікальні відомості про родину Федора-Федюшка Любартовича містить пом'янник, який за певними специфічними ознаками (рідкісні імена та прізвиська) належав Спасо-Преображенському монастирю біля Старого Самбора у Перемишльській землі (суч. с. Спас Старосамбірського р-ну Львівської обл.)¹⁰⁷. «А сей упис Князя Федушчака Любортовича. [П]омяни Г(оспод)и д(у)ша раб своих, князя Феодра Любортовича княгиню єго Настасіа (далі ряд імен, що не підлягають ідентифікації. С. К.). А се князь уписал своя митрополиты (далі ряд імен митрополитів XIV початку XV ст. С. К.). Помяни Г(оспод)и бл(а)говірняго Князя Прокопіа Левониды. Васілісьі. Любарта именем Димитрїя и княгиню єго Грофина. Іоана. Лазоря Семиона Семиона: Лва. Олги (...)»¹⁰⁸.

Отже, Федір Любартович був одружений, і дружину його звали Анастасією. Напевне, вона померла ще за життя чоловіка, так і не народивши йому спадкоємців. Це випливає з повідомлення Длугоша про передсмертний тестамент князя Федюшка, яким він записав всі свої володіння та майно королю Владиславу-Ягайлу. Щоправда, пізня традиція князів Сангушків проголошувала цей рід нащадками Любарта, хоча існувала й паралельна традиція про їхнє походження від Ольгерда. Однак ще Ю. Вольф довів, що Сангушко був сином Федора Ольгердовича¹⁰⁹, а жодних сумнівів у цьому не залишає акт князя Семена Романовича Кобринського (який зве князя Сангушка Федьковича своїм дядьком)¹¹⁰. Даний факт визнавав і З. Л. Радзімінський; однак бездітного князя Федюшка 1431 р., як ми бачили, він також «зробив» сином Федора Ольгердовича! Натомість, синами Федора Любартовича Радзімінський вважав князів Андрушка і Митька, які наприкінці 1430-х рр. згадуються у Кропці одному з галицько-руських держань Любартовича¹¹¹. Насправді ж це твердження є бездоказовим (реально Андрушко й Митько, очевидно, походили з роду Острозьких). Немає жодних натяків на існування нащадків Федора Любартовича і в галицьких пом'янниках, як через непорозуміння вважали К. Стадніцький¹¹² та І. Мицько¹¹³.

З інших імен, записаних у Самбірському пом'яннику, легко ідентифікуються молодші брати Федора Любартовича Іван, Лазар та Семен, а також їхня мати Ольга, друга дружина Любарта. Князь Іван Любартович, разом з дружиною Марією, поминався також і в князівських синодиках Сіверської землі (див. вище). За деякими даними, він постригся у чернецтво в Холмському монастирі; принаймні, його ім'я було внесене і до тамтешнього пом'янника. Про це свідчив у своїй книзі, вперше опублікованій 1646 р., Якоб Суша настоятель Холмського монастиря, пізніше уніатський єпископ Холмський. За його даними, до Холмського пом'янника «sam r^kq swq wpisal si§ W. Xi qze Lubart Theodorus z potomstwem y z przodkami swymi. A mi^dzy nimi Kaplan ieden naszego nabozenstwa Theodatus, Zakonnik Reguly naszey Ionasz Lubartowicz, Zakonniczka zas Imieniem Anna sq wpisani»¹¹⁴. Гадаємо, в оригіналі Холмського пом'янника мав читатися заголовок на зразок «А се упис великого князя Феодора Любартовича» або «Родъ князя Феодора Любарта». Далі ж було внесено ім'я самого князя, з властивою лише для Любартовича формою Феодот, «Theodatus» (див. на початку статті), та його найближчих родичів. Принаймні, саме таку «конструкцію» ми зустрічаємо в Самбірському, а також Унівському пом'янниках. Звичайно, князь Феодот не міг бути священиком (Kaplan), як говорить Суша. А тому і його вказівку про чернецтво (zakonnik) Івана Любартовича теж слід поставити під сумнів, тим більше, що в сіверських пом'янниках ченцем цей князь не названий. Анна, можливо, була сестрою Любартовичів незнаною з інших джерел дочкою Дмитра-Любарта.

Що стосується Лазаря та Семена Любартовичів, то, крім двох свідчень 1384 та 1386 рр., де вони згадуються як співправителі старшого брата на Волині, про них нічого більше не відомо. Згадку ж під 1292 р. (!) князя Василя Любартовича, воєводи Перемишльського (!), безперечно, слід визнати пізньою і незграбною фальсифікацією¹¹⁵.



Посилання

князь любартович

1. Саме так Любарт титулується в своїй оригінальній, німецькомовній грамоті від 18 листопада 1379 р.: «Wir groser Furste Demetyr, von den genaden gotis von Ladymir und von Luczk» (Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej. Lwow, 1872. T III. S. 59, nr XXX).

2. Полное собрание русских летописей (далі ПСРЛ). Петроград, 1922. Т XV. Вып. 1. Стб. 59 (Рогожський літописець під 6857 р., за березневим літочисленням); СПб., 1913. Т XVIII. С. 96-97 (Симеонівський літопис, так само). Наступний літописний запис датований 7 вересня, а отже, посольства Любарта і Ольгерда до Москви мали місце весною чи скоріше влітку 1349 р. У Московському зведенні кінця XV ст., а також деяких інших, шлюб датовано за ультра-березневим стилем 6858-м роком (ПСРЛ. М.;Л., 1949. Т XXV. С. 177).

3. Собчук В. Від коріння до крони. Дослідження з історії князівських і шляхетських родин Волині XV першої половини XVII ст. Кременець, 2014. С. 30-31, прим. 7.

4. Столярова Л. В. Свод записей писцов, художников и переплетчиков древнерусских пергаменных кодексов XI XIV веков. М., 2000. С. 349, № 347. Ю. Борейша датує смерть Любарта періодом між 14.09.1382 (остання його згадка як живого) та 28.02.1384 р., розглядаючи варіанти датування запису Флорентійської псалтирі за березневим, вересневим чи навіть ультра-березневим стилями (Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича в свете кладовых даннях и реконструкции символики Галицко-Волынского государства. Минск, 2015. С. 27-28). При цьому дослідник виходить з тези, що «пєрвєго літ(а)» означає фіксований календарний рік, який закінчувався чи то 28.02 (за березневим стилем), чи то 31.08 (за вересневим). Але не менше вірогідно, що вказаний вираз мав некалендарне значення «на протязі першого року від моменту смерті», а це не виключає смерть Любарта і весною чи навіть на початку літа 1384 р. До речі, давньоруський березневий рік не мав фіксованого завершення 28.02, а тривав до початку першого весняного повнолуння (див. напр.: Леонтьева Г. А. Шорин П. А. Кобрин В. Б. Специальные исторические дисциплины: учебник для вузов. М., 2015. С. 294-295; в літописах знаходиться маса прикладів, коли до кінця березневого року віднесені події наступного березня).

5. Барэйша Ю. Аб атрьібуцьіі, сімволіцьі і датаванні манет ВКЛ з ільвом і крыжам // Банкаускі веснік. 2007. № 16 (381), чэрвень. С. 59-61.

6. Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича в свете кладовых даннях и реконструкции символики Галицко-Волынского государства. Минск, 2015. С. 3-4.

7. Там само. С. 6-11.

8. Савицький В. Чоп'юк В. Монети Любарта // Наукові записки з проблем волинезнавства. Луцьк, 2009. Вип. 1. С. 128-131; Савицький В. Чоп'юк В. Монети Дмитрія-Любарта // Старий Луцьк. Луцьк, 2009. Вип. V. С. 152-159; Савицький В. Денарії Любарта-Дмитрія (1340-1384) // Археологічні дослідження Львівського університету. Львів, 2009. Вип. 12. С. 182-187 (версію згодом підтримали І. Мицько, О. Однороженко, П. Троневич); Книш Я. Монети Галицько-Волинської держави // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 2013. Вип. 23. С. 101-113. Неможливість віднести згадані монети до періоду ранішого, ніж княжіння Федора Любартовича, цілком переконливо довів Ю. Борейша (Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича. С. 12-15). Він же заперечив версію Е. Іванаускаса, який відносив волинські монети до карбування Вітовта в Луцьку протягом 1392 1394 рр. (там само, с. 3, 16-26). Щоправда, наведені тут аргументи є не дуже переконливими. Але практично невірогідно, щоб Вітовт вміщував на своїх монетах зображення лева, яке було присутнє на печатці не лише Любарта, а й Федора Любартовича 1386 та 1393 рр. (див. про це нижче).

9. Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича. С. 29, 32, 156.

10. Там само. С. 104, 105, 106.

11. Там само. С. 77-78, 90-94, 109-110 (цитата).

12. Там само. С. 113-114, 153, 155.

13. Akta unji Polski z Litwq. 1385 1791. Krakow, 1932. S. 5, nr 5, s. 10-11, nr 13 (за оригіналом).

14. «Згідно інвентарю Яна Замойського, печатка з зображенням лева була привішена до присяжної грамоти Федора Любартовича від 22 травня 1386 р.: «Cum sigillo leonis introincisi» (AGAD, AZ, Rkps 33. S. 419, за старою пагінацією с. 470, № 13» (Полехов С. В. Несохранившаяся печать князя Александра Патрикеевича Стародубского // Средневековая нумизматика Восточной Европы. М., 2017. Вып. 6. С. 243, прим. *).

15. З луцьких актових книг (XLV.610): ЮрьевП. Острожская старина. Варшава, 1941. Ч. 1 // Острозький державний історико-культурний заповідник. Фонди. КП 15905. С. 15 (цитуємо за: Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків.К., 2012. С. 123, прим. 40).

16. Archiwum ksiqzqt Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. Lwow, 1887. T I. S. 5-6, nr V (за офіційним списком близько 1540 р., але з варіантами оригіналу).

17. Там само. S. 8, nr VIII (за офіційним списком близько 1540 р.).

18. Gqsiorowski A. Itinerarium krola Wladyslawa Jagielly. 1386 1434. Warszawa, 1972. S. 29.

19. Розов В. Українські грамоти. К., 1928. Т I. С. 29-30, № 15 (за оригіналом).

20. Dlugosz J. Roczniki czyli Kroniki slawnego Krolestwa Polskiego. Warszawa, 2009. Ks. 10. S. 223, 228, 247.

21. Там само. S. 224.

22. Розов В. Українські грамоти. С. 36-37, № 19 (за оригіналом). Натомість, М. Грушевський вважав 1388 р. неможливим: «Але в сім році Луцьк мусів належати уже Витовту, й про наданнє Луцька Кшеславу в сім році не може бути мови. Могло се стати ся хиба скорше десь в р. 1386 1387 припустім, або пізніше, по утечі Витовта, в р. 1390 2, коли, розумієть ся не припускати, що Длугош просто помилкою приплутав сюди того Кшеслава» (Грушевський М. Історія України-Руси. К., 1993 [К.-Львів, 1907]. Т IV. С. 472). Але твердження Грушевського про те, нібито Вітовт володів Луцьком уже в 1387 р., засноване лише на повідомленні пізньої Хроніки Биховця (1520_х рр.), яке явно помилково вміщено серед подій 1386 р.: «А кн(я)зь великии Витолт, будучи на Луцку, змовит дочку свою княжну Зоффею за великого кн(я)зя Василя Дмитровича московского» (Міхальчук Г. Новы спіс агульнадзяржаунага летапісання Вялікага Княства Літоускага, Рускага і Жамойцкага і яго суадносіньї з «Хронікай Быхауца»// Беларускі Гістарьічньї Зборнік Bialoruskie Zeszyty Historyczne. Беласток, 2016. Т 45. С. 229 (недавно відкритий кириличний Вавельський список 2_ї половини XVI ст.); ПСРЛ. М., 1975. Т XXXII. С. 145 (пізній список, транслітерований польською латиницею). Грушевський вважає, що вказана шлюбна угода була укладена під час втечі Василя Московського з Орди через Поділля, а до Москви Василь повернувся 19 січня 1388 р. (с. 471). Однак сам Вітовт у своєму «Меморіалі» свідчив, що якийсь претендент з-за кордону явно Василь Московський, сватався до його дочки вже після Люблінського з'їзду (Ліцкевіч А. «Мемарыял Вітаута» першая хроніка Вялікага княства Літоускага // Беларуская думка. 2009. № 2. С. 95), який відбувся наприкінці травня 1389 р. (див. нижче).

За Длугошем, Кшеслав отримав Луцьк під час особистого перебування Владислава-Ягайла в Луцьку. Протягом же 1387 р. король у Луцьку взагалі не був (G^siorowski A. Itinerarium krola Wladyslawa Jagielly. S. 30). Навряд чи він міг їздити туди в січні 1388 р. (беззаперечний факт), не маючи там якоїсь важливої справи а такою і було призначення старостою Луцьким польського пана. Про інші версії щодо хронології луцьких урядів Кшеслава з Курозвонк та князя Федора Острозького див.: Urz^dnicy dawnej Rzeczypospolitej XII XVIII wieku. Kornik, 2007. T III. Zeszyt 5. S. 93-94. Упорядник, M. Wolski, ставить на перше місце Кшеслава, на друге Федора Острозького. Ми ж переконані, що послідовність має бути іншою: окрім історичної логіки (див. основний текст), не можна ігнорувати той факт, що хронологія Длугоша в даному випадку підтверджується документальним ітінерарієм Владислава-Ягайла.

Ю. Борейша, який також приймає призначення князя Острозького намісником Луцьким у 1386 р., вважає, що він був таким і під час видачі в Луцьку поручної грамоти за Олехна 10.10.1388 р. «Грамота видана в Луцьку, а ім'я Федора Даниловича розташовано на пріоритетному першому місці серед представників волинського нобілітету, що свідчить на користь перебування його в місті як головної у ньому особи» (Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича... С. 20-21). Така думка є досить логічною; але вона актуальна скоріше для першої поручної грамоти за Олехна Дмитровича, яка була видана в Луцьку 12 жовтня 1387 р. (Codex epistolaris saeculi decimi quinti. [T. I] / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia.

Cracoviae, 1876. T II. P. 12 (копія з тек Нарушевича); у 1387 р. 12 жовтня дійсно припадало на суботу). Грамота ж від 10 жовтня 1388 р. (РозовВ. Українські грамоти.

С. 42, № 22) є лише скороченим підтвердженням акта 1387 р., і тому зміна в ній порядку свідків, через усунення князя Острозького з намісництва Луцького на початку 1388 р., була б цілком недоречною. Щодо намісництва Кшеслава, то Ю. Борейша, заперечуючи хронологію Длугоша, припускає, що воно могло мати місце в період громадянської війни 1390 1392 рр., під час відсутності Федора Острозького, який брав активну участь у обороні Вільни восени 1390 р. (Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича... С. 22).

23. Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича. С. 34, 35. Крім того, автор припускає, що відібрання Луцька у Федора Любартовича та передача намісництва там Федору Острозькому «цілком могло бути не позбавлене певної внутрішньої легітимності або, принаймні, її видимості» (там само, с. 36-37). Але при цьому Ю. Борейша посилається лише на теоретичні гіпотези про спорідненість Острозьких з Любартом Гедиміновичем, а також їх гадане походження з династії галицько-волинських Романовичів. Насправді ж обидві гіпотези жодних підстав у достовірних джерелах не знаходять і, більше того, їм суперечать (дані проблеми є темами окремих досліджень).

24. Akta unji Polski z Litwq. S. 6-7, nr 7-9.

25. Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. Cracoviae, 1882. Т VI. P. 13, nr XXXV (оригінал).

26. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. T II / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. Cracoviae, 1891. T XII. P. 12-13, nr 11 (оригінальний акт Ягайла Бенедикту від 14 жовтня 1387 р.).

27. Rachunki dworu krola Wladyslawa Jagielly i krolowej Jadwigi z lat 1388 do 1420 / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. Cracoviae, 1896. Т XV. P. 165; Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszkow oraz innych potomkow Lubarta-Fedora Olgerdowicza X. Ratnenskiego. Lwow, 1906. T. I. S. 50 (помилково вважає Федюшка сином Федора Ольгердовича).

28. ПСРЛ. М., 1980. Т XXXV. С. 63 і т. д.

29. Scriptores rerum Prussicarum. Leipzig, 1874. Bd. 5. S. 225; білоруський переклад зі старо-німецького діалекту: Ліцкевіч А. У. «Сумарыум Ягайлы і Вітаута» // Беларуская думка. 2009. № 11. С. 99.

30. Scriptores rerum Prussicarum. Leipzig, 1863. Bd. 2. S. 713; білоруський переклад: Ліцкевіч А. «Мемарыял Вітаута» першая хроніка Вялікага княства Літоускага // Беларуская думка. 2009. № 2. С. 95.

31. Gqsiorowski A. Itinerarium krola Wladyslawa Jagielly. S. 32.

32. Codex epistolaris Vitoldi. P. 18, nr LIII (оригінал).

33. Відомі кілька привілеїв Вітовта для литовських євреїв, датовані 1388 1389 рр. в Луцьку, які, судячи з його титулу та деяких інших ознак, є безперечними фальсифікатами. В них він титулується князем Литовським, дідичем Городенським, Берестейським, Дрогичинським, Луцьким, Володимирським та інших земель (Vitoldiana. Codex privilegiorum Vitoldi magni ducis Lithuaniae 1386 1430 / Zebral i wydal J. Ochmanski. Warszawa-Poznan, 1986. S. 168-171, nr 202, 24.06.1388 привілей для троцьких євреїв при тому, що Вітовт Троками тоді не володів; s. 171-174, nr 203, 1.07.1388; s. 180-181, nr 205, 18.06.1389) або навіть великим князем Литовським! (s. 174-180, nr 204, 1.07.1388). Князем Володимирським у оригінальних актах 1387 та 1393 рр. титулувався Федір Любартович.

Відомий акт Вітовта, князя Берестейського, Городенського та інших земель Литовських і Руських від 24 липня 1388 р., яким він надає віленському костьолу і біскупу, між іншим, село «Vechutnycza in districtu Dubnensi» (Vitoldiana. S. 15-16, nr 9). Але мова тут іде не про Дубенську волость у Луцькій землі, а про Дубно недалеко від Волковийська. Пор. інший акт Вітовта від 20 квітня 1411 р., де він замінює вказане «Vechethnycza in district Volkowiska» на інші села (там само, s. 30-31, nr 23).

34. Codex epistolaris Vitoldi... P. 20, nr LXIII (список 1393 р.), LXIV (оригінал). Російський переклад першого акта див.: Гагуа Р. Б. Тевтонский орден и междоусобная война Витовта против Скиргайло (1390-1392) // Crusader. 2016. Vol. (3). Is. 1.С. 17.

35. Scriptores rerum Prussicarum. Leipzig, 1866. Bd. 3. S. 163 (хроніка помєзанського офіціала, т. зв. Посільге). Хронологію та подробиці цих подій подає Длугош, хоча про Луцьк він і не згадує, натомість, повідомляючи про здобуття Бєльська (DlugoszJ. Roczniki... Warszawa, 2009. Ks. 10. S. 235-236). Скоріш за все, на Луцьк був висланий окремий загін королівського війська. Як би там не було, повідомлення прусського хроніста-сучасника не дозволяє прийняти думку Ю. Борейші, нібито навіть на початку 1390 р. Вітовт Луцьком фактично не володів, титулуючись князем Луцьким лише формально (Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича...

С. 22-23). Та й сам Вітовт у «Меморіалі» 1390 р. двічі визнавав, що Ягайло таки «дав» йому «землю» Любарта, погрожуючи її відібрати.

36. Zrzodla do dziejow polskich. Wilno, 1843 Т I / Wyd. M. Grabowski i A. Przezdziecki. S. 147-148.

37. Archiwum ksiqzqt Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. T I. S. 12-13, nr XIII (за оригіналом).

38. Akta unji Polski z Litwq. S. 26-27, nr 29 (за оригіналом); російський переклад: Гагуа Р. Б. Тевтонский орден и междоусобная война Витовта против Скиргайло (1390-1392) // Crusader. 2016. Vol. (3). Is. 1. С. 29-30. День св. Домініка, коли було видано акт, до 1568 року відзначався 5 серпня, а не 4-го (як у 1568 1969 рр.) чи 8-го (як зараз) (див.: Гагуа Р. Б. Жилевич О. Ф. Островские акты княгини Анны // Актуальные проблемы источниковедения: Материалы IV Международной научно-практической конференции к 420-летию дарования городу Витебску магдебургского права. Витебск, 2017. С. 146). Того ж дня дружина Вітовта Анна, «Dei gratia ducissa Lithuaniae, domina Trocensis, Lucensis etc.», також видала дві грамоти, в яких поручалася за вірність свого чоловіка королю Владиславу, королеві Ядвізі і короні Польській (Akta unji Polski z Litwq. S. 27-29, nr 30, 31; російський переклад: Гагуа Р. Б. Жилевич О. Ф. Островские акты княгини Анны. С. 147).

39. DlugoszJ. Roczniki. Warszawa, 2009. Ks. 10. S. 257.

40. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. [T. I]. P. 16-17, nr XX (список з тек Нарушевича).

41. Там само. P. 17-18, nr XX (список з тек Нарушевича). Стожок тут вказаний лише в заголовку, а в самому тексті акта він пропущений. Але в регесті акту з інвентаря Коронного архіву М. Кромера 1551 р. дійсно фігурують Кременець і Стожок як процитовано в тексті (Книга посольская Метрики Великого княжества Литовского.

М.,1843. Т I. С. 457).

42. Vitoldiana. Warszawa-Poznan, 1986. S. 16-17, nr 10.

43. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. T II. Dodatek. P. 472, nr 1 (за копією).

44. ПСРЛ. Т 35. С. 65 і т. д.; Грушевський М. Історія України-Руси. Т IV. С. 141, 170, 173, 473-474.

45. Келембет С. Дмитро-Корибут Ольгердович перший литовський князь південної Сіверщини // Сіверянський літопис. 2016. № 5. С. 15-21. Користуючись нагодою, наведемо тут деякі дані про Дмитра-Корибута, не враховані у вказаній статті.

До числа датованих згадок про Корибута слід додати (на с. 14) ще одну, віднісши її до 1384 р.: великий князь Ягайло з двома братами, князем Скиригайлом та князем Корибутом, уклали угоду з Дмитром Івановичем (Донським), великим князем Володимиро-Московським, та його двоюрідним братом князем Володимиром Андрійовичем. Два списки цього акта (з обох сторін) згадані в описі архіву московського Посольського приказу 1626 р., з датою «лета 6902 году» (Опись архива Посольского приказа 1626 года. М., 1977. Ч. 1. С. 35; Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV XVI вв. М.-Л., 1950. С. 460). У вказаній даті міститься безперечна помилка: в період від вокняжіння Ягайла (1377 р.) до смерті Дмитра (1389 р.) мова може йти лише про 6892 р.; отже, переписувач пропустив реальне число сотень 800, прийнявши за нього число десятків 90, яке помилково прочитав як 900 через близьку графічну подібність літерних цифр 90 (Ч) і 900 (Ц). У Москві (принаймні, московському літописанні) до 1420-х рр. домінував березневий стиль літочислення, за яким 6892 р. відповідав березню 1384 лютому 1385 р. Але, як відомо, вже наприкінці 1384 р. Ягайло прийняв рішення про династичний союз з Польщею; а тому його угода з Москвою в перші місяці 1385 р. є нереальною.

Про те, що Корибут був князем половини Новгородка-Литовського (див. с. 17 згаданої статті), опосередковано свідчить ще факт приналежності йому Заберезиння приблизно в 10 км південніше Лошеська. Зокрема, в одному акті 1460/70-х рр. збереглося свідчення: «За великого княз(я) Витовта, как держал княз(ь) Корибутъ Заберезынье и потомъ княз Федоръ (Корибутович. С. К.)» (Полехов С. Наследники Витовта. М., 2015. С. 88, прим. 73: AGAD. Archiwum Radziwillowskie. Dz. X. Sygn. 383. S. 10). Корибуту належав також Мядель, приблизно у 70 км північносхідніше Лошеська (Lietuvos Metrika. Vilnius, 1997. Knyga Nr. 11 (1518 1523).P. 135-136).

Згідно з «Бернською хронікою» К. Юстінгера, на Констанцькому соборі 1414 1418 рр. був присутній «Herzog Caribut, us Wissen-Russen (Білої Русі)»; в іншому джерелі згадується «Caributi, ducis Russia Alba», «Dux Karibud, Russiae Albae (Русі Білої)» (БорейшаЮ. Волынские монеты Фёдора Любартовича... С. 58-60). Безперечно, мова тут іде про Жигимонта Корибутовича, який в європейських джерелах часто виступає лише під іменем батька. Ю. Борейша, йдучи за історіографічною традицією, вважає Жигимонта князем Новгородка-Сіверського оскільки Новгородок-Литовський у 1401 р. визнавався володінням Жигимонта Кейстутовича, а у 1428 р. був записаний Вітовтом своїй дружині Юліані (там само, с. 61, 147-148). Однак у акті 1401 р. мова йде лише про половину Новгородка, а акт 1428 р. в даному випадку взагалі не має значення оскільки всі володіння Жигимонта Корибутовича були конфісковані ще у 1424 р. (T^gowskiJ. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. Poznan-Wroclaw, 1999.

S. 111). Ототожнюючи «Білу Русь» з Сіверщиною, Ю. Борейша тут же пише про «прибуття митрополита на Собор «із Білої Русі, з Смоленська» (...) Іншими словами, під «Білою Руссю» в Хроніці Констанцького Собору Ульріха Ріхенталя початково мався на увазі не Смоленськ, а території південніше нього. Можливо, не лише південніше, а й західніше. Після розорення Києва темником Ідигу (Єдигеєм) резиденція Цамблака (митрополита. С. К.) з весни 1416 р. знаходилася в першій столиці ВКЛ Новогородкі, центрі Литовської митрополії (...) Тим не менш, географічне розширення локалізації «Білої Русі» в західному напрямку має добрий додатковий аргумент у вигляді використання гнєзненським архидіяконом Яном з Чарнкова у його «Chronicon Polonorum» визначення «Albae Russiae» стосовно до Полоцька у 1382 р.» (Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича. С. 61). Але ж наведені тут дані якраз і свідчать, що поняття «Білої Русі» на межі XIV XV ст. (як і зараз) включало Новгородок-Литовський резиденцію Цамблака, який прибув на собор «із Білої Русі», і Полоцьк. Інакше кажучи, найменування Жигимонта Корибутовича «герцогом Білої Русі» є свідченням приналежності йому батьківської половини Новгородка-Литовського (а не Сіверського).

Час смерті самого Дмитра-Корибута, а також склад його родини (див. с. 16 і 24-25 нашої статті) відносно недавно уточнив Я. Тенговський. Дослідник зазначив, що «вперше на дворі королівському його син Жигимонт був згаданий у серпні 1405 р. (...) Князь Корибут з цілою певністю не жив уже в моменті, коли його дочка Олена виходила заміж у січні 1407 р. Оскільки в противному разі мусив би бути присутнім при її зашлюбинах, а в жодному з документів не згадано про його присутність. Правомірним є отже здогад, що вже у серпні 1405 р. Жигимонт Корибутович і його рідна сестра Олена були повними сиротами». Жигимонт, який рано прийняв католицизм, очевидно, під впливом свого дядька Владислава-Ягайла, був старшим сином Корибута, народженим від його першого шлюбу (T^gowski J. Olgierdowicze, Druccy i Holszanscy, czyli jeszcze w sprawie pochodzenia Zofii Holszanskiej i o rodzinie Korybuta Olgierdowicza // Colloquia Russica. Kaunas, Krakow, 2013. Series II, vol. 2. S. 219-220). «Варто звернути увагу на значну різницю між першою згадкою у джерелах Жигимонта Корибутовича (1405) та виступом його братів (1422) різниця та складає сімнадцять років (...) Видається отже дуже правдоподібним, а навіть певним, що Жигимонт був сином княжни рязанської, а його молодші брати походили з пізнішого зв'язку Корибута Ольгердовича. Якщо ще у 1393 р. Анастасія рязанська жила, то значить, що лише в якийсь час пізніше Корибут овдовів і під кінець років 90-х XIV ст. взяв чергову дружину, з котрою мав двох молодших синів Федора і Івана, а правдоподібно також дочку Марію, видану заміж за князя Федора Воротинського» (там само, s. 221). Перший шлюб Корибута з дочкою Олега Рязанського, скоріш за все, був укладений в межах 1377 1380 рр. (там само, s. 222-223). А оскільки у 1404 р. Корибут брав участь у поході проти Юрія Смоленського, одруженого на дочці Олега Рязанського, Я. Тенговський робить цілком логічний висновок: «Означає то, що тоді вже зв'язки родинні через Анастасію рязанську були для того Ольгердовича неактуальні» (там само, s. 225).

46. Akta unji Polski z Litwq. S. 31, nr 34 (за оригіналом).

47. Розов В. Українські грамоти. С. 50-51, № 27 (за оригіналом). До речі, саме в грамотах 1393 р. вперше фігурує термін «Сіверська земля» у його прямій формі. Дещо раніше (1382 і 1388 рр.) джерела згадують прикметникову форму «Сіверський».

48. Грушевський М. Історія України-Руси. Т IV. С. 135, прим. 2, с. 169.

49. Розов В. Українські грамоти. С. 50.

50. AGAD, AZ. Rkps. 33. S. 425, за старою пагінацією с. 493, № 36 (Полехов С. В. Несохранившаяся печать князя Александра Патрикеевича Стародубского // Средневековая нумизматика Восточной Европы. М., 2017. Вып. 6. С. 243, прим. **). За додаткову інформацію, порівняно з цією публікацією, приносимо щиру подяку С. Полєхову.

51. Інформація С. Полєхова.

52. Див. напр.: Грушевський М. Історія України-Руси. Т IV. С. 169.

53. Kuraszkiewicz W. Gramoty halicko-wolynskie XIV XV wieku. Studjum j^zykowie.

Krakow, 1934. S. 132-133, nr A (за пергаментним «оригіналом», при якому зберігся шнурок для печатки). Видавець акта зазначив: «Є то або пізніший список, або фальсифікат. Проф. В. Семкович, оглянувши той документ, дійшов думки, що є то фальсифікат з кінця XV чи навіть XVI століття, опертий може на аутентичному документі Вітолда, але сильно інтерпольований (...)». Дата акта «в літа 6915 мая 20», тобто 1407 р., протирічить уряду першого зі свідків: «воєвода Виєлєньскии (sic!) панъ Дєдикголд^х Є. Охмяньський, який перевидав документ за списком Литовської метрики, кн. 22, зазначив, що Гедигольд став воєводою Віленським лише після 1424 р. «Збережена дата денна і місце видачі вказують, що надання те належить віднести до року 1426, 1427 чи 1428, оскільки в тих роках займання уряду воєводи віленського Гедигольдом побут Вітольда у Вільні 20 V є можливий» (Vitoldiana. Codex privilegiorum Vitoldi magni ducis Lithuaniae 1386 1430 / Zebral i wydal J. Ochmanski.

Warszawa-Poznan, 1986. S. 199-200, nr 218). Дійсно, в актах Вітовта 1395, 1401, 13.01.1407, 1409 рр. і далі з урядом воєводи (старости) Віленського згадується Альберт-Монивид (там само, s. 18-19, nr 13, s. 27-28, nr 21, s. 69-70, nr 69, s. 70-72, nr 70). Якщо текст документа дійсно відповідав оригіналу, то 6915 (1407) р. цілком може бути помилкою замість 6935 (1427)-го.

54. Vitoldiana. S. 45-46, nr 37 (за списком XVI ст.); Codex epistolaris Vitoldi. P. 795, nr MCCCXXII (регеста).

55. Wolff J. Rod Gedimina. Krakow, 1886. S. 74-75.

56. Про нього див.: Келембет С. Пом'янники (синодики) князів Чернігівської землі як історичне джерело // Сіверянський літопис. 2016. № 6. С. 26-29.

57. Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври / Упорядкування та вступна стаття О. Кузьмука // Лаврський альманах. К., 2007.Спецвипуск 7. С. 19.

58. Синодик Любецкого Антониевского монастыря. Чернигов, 1902. Л. 21.

59. Kuczynski S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rzqdami Litwy. Warszawa, 1936. S. 189-190.

60. Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. К., 1998. С. 99.

61. Див.: Келембет С. Роман Михайлович II останній самостійний володар Чернігова // Сіверянський літопис. 2016. № 2. С. 12.

62. Полехов С. Наследники Витовта. М., 2015. С. 132.

63. Codex diplomaticus Prussicus. Konigsberg, 1861. Bd. 6. S. 61-62, № LVII (за сучасним списком); Codex epistolaris Vitoldi... P. 50, nr CLXX (польська регеста; але тут вказано, що в німецькому виданні «Fedirskone» надруковано помилково, оскільки «в regestrancie виразно стоїть: Feduskone»).

64. DanilowiczI. Skarbiec diplomatow... Wilno, 1860. Т I. S. 313-315, nr 694, 695.

65. DlugossiiJ. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. Varsaviae, 1985. Liber X. P. 221; DlugoszJ. Roczniki... Warszawa, 2009. Ks. 10. S. 288-289. Ця звістка записана під 1397 р., безпосередньо перед описом першого походу Вітовта проти татар. Вона служить додатковим аргументом на користь правоти тих дослідників, які переносили цей похід (згідно з хронікою т. зв. Посільге) на 1398 р. Швитригайло брав участь і в битві на Ворсклі 12 серпня 1399 р. (там само, s. 297).

66. Автором хроніки був офіціал єпископа Помєзанського Йоганн, якого раніше прийнято було називати «Йоганном фон Посільге»; зараз таке ототожнення ставиться під сумнів.

67. Scriptores rerum Prussicarum. Leipzig, 1866. Bd. 3. S. 244. Приносимо подяку за переклад фрагмента, а також інформацію у попередній примітці, О. В. Мартинюку (Мінськ) та С. В. Полєхову (Москва).

68. Lewicki A. Powstanie Swidrygielly Krakow, 1892. S. 304, przyp. 10 до s. 52-53, також s. 305, przyp. 26.

69. Там само. S. 305, przyp. 26.

70. Грушевський М. Історія України-Руси. Т IV. С. 476.

71. Материалы для истории взаимных отношений России, Польши, Молдавии, Валахии и Турции в XIV XVI вв. / Собранные В. А. Уляницким. М., 1887. С. 39, № 33 (грамота Владислава-Ягайла воєводі Стефану 1433 р.); Czolowski A. Sprawy woloskie w Polsce do r. 1412 // Kwartalnik Historyczny. Lwow, 1891. R. V. S. 582.

72. Материалы для истории взаимных отношений России, Польши, Молдавии, Валахии и Турции в XIV XVI вв. С. 11-12, № 13 (за оригігалом). У 1395 р. питання «о Цецинъ и о Хмелевъ» (основні міста Шепінської землі) господар Молдавський мав вирішити на особистому з'їзді з королем Польським (Акты, относящиеся к истории Западной России. Т I. С. 27, № 11).

73. Розов В. Українські грамоти. К., 1928. Т I. С. 36-37, № 19 (за оригіналом).

74. Акты, относящиеся к истории Западной России. СПб., 1846. Т I. С. 26-27, № 11 (за оригіналом).

75. Розов В. Українські грамоти. С. 76-77, № 42 (за оригіналом).

76. Восени 1398 р. старостою Галицьким і Снятинським був Бенько, який видав документ у Коломиї (Розов В. Українські грамоти. С. 56-58, № 31, за оригіналом).

77. Розов В. Українські грамоти. С. 98-102, № 54, 55 (за оригіналом); Codex diplomaticus Poloniae / Studio et opera L. Rzyszczewski et A. Muczkowski. Varsaviae, 1847. T I. P. 300-301, nr CLXX (за списком XVI ст.). При цьому старостою Галицьким у тому ж 1424 р. був Михайло Бучацький (Розов В. Українські грамоти. С. 106, № 57).

78. Див. напр.: KurtykaJ. Podole pomi^dzy Polskq i Litwq w XIV i 1. polowie XV wieku // Kamieniec Podolski. Studia z dziejow miasta i regionu. Krakow, 2000. S. 31-32 (на підставі актових джерел).

79. Келембет С. Дмитро-Корибут Ольгердович перший литовський князь південної Сіверщини // Сіверянський літопис. 2016. № 5. С. 15-17.

80. Scriptores rerum Prussicarum. Bd. 3. S. 269 (хроніка т. зв. Посільге, відносить примирення Швитригайла і Ягайла до грудня 1403 р.); Codex epistolaris Vitoldi. P. 94, nr CCLXXIX (лист великого магістра від 20 січня 1404 р., польський переклад).

81. DlugossiiJ. Annales. Liber X. P. 254; DlugoszJ. Roczniki. Ks. 10. S. 333-334.

82. Зберігся офіційний запис від 9 травня 1403 р. про отримання Єлизаветою двох тисяч коп від старости Подільського Рафаеля мабуть, частини суми в 5 тисяч коп, згаданої у Длугоша (Starodawne prawa polskiego pomniki. Krakow, 1870. Т II. S. 149, nr 1002). «Очевидно, сей викуп збаламутив Длугоша й змусив його пересунути наданнє на р. 1403» (Грушевський М. Історія України-Руси. Т IV. С. 178, 476).

83. Про це свідчать численні актові документи, див. напр.: Kurtyka J. Podole pomi^dzy Polskq i Litwq w XIV i 1. polowie XV wieku. S. 33.

84. А. Лєвіцький, хоча й приймав повідомлення Длугоша під 1403 р. «в повному обсязі» (включаючи надання Швитригайлу доходів з Поділля), писав: «Повідомляє отже тут Длугош так виразно як тільки можна, що (саме) Швитригайло по закликанню з Пруссії у р. 1403 отримав: не розуміємо тому, для чого досі всі ті даровизни ідентифікували з тією, котру Швитригайло в р. 1398 дістав, перед тим ще (як) до Пруссії втік. Але про ту говорить сучасний хроніст німецький при р. 1401 так, що вона очевидно перед тим мала місце, а крім того обіймала та перша даровизна (далі цитата з т. зв. Посільге, наведена вище. С. К.), що не є те саме що у Длугоша (курсив наш. С. К.)» (Lewicki A. Powstanie Swidrygielly Krakow, 1892. S. 305, przyp. 26).

85. Напр.: Грушевський М. Історія України-Руси. Т IV. С. 178-179

86. Codex epistolaris Vitoldi... P. 136-137, nr CCCLII (13 жовтня, донесення орденського маршалка великому магістру про хід литовсько-московської війни); Беспалов Р. А. Литовско-московские отношения 1392-1408 годов в связи со смоленской, черниговской и рязанской политикой Витовта и Василия I // Средневековая Русь. М., 2016. Вып. 12. С. 154-157.

87. Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. Varsaviae, 1997. Liber X-XI. 1406 1412. P. 20; DlugoszJ. Roczniki czyli Kroniki slawnego Krolestwa Polskiego. Warszawa, 2009. Ks. 10-11. S. 25.

88. Ю. Вольф, приймаючи версію Длугоша про одночасне надання Швитригайлу Поділля, Жидачева і т. д., писав, що той «Жидачів непевне відступив Федорові» судячи з контексту, ще у тому ж 1400 р. (Wolff J. Rod Gedimina. Krakow, 1886.S. 75). Цю ж версію згодом прийняв Ян Тенговський (T^gowskiJ. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. Poznan-Wroclaw, 1999. S. 241), але вагомих підстав під собою вона не має.

89. До ВКЛ Швитригайло повернувся (з Москви через Орду) вже у 1409 р., але невдовзі був заарештований і протягом 1409 1418 рр. постійно перебував у різних в'язницях (Lewicki A. Powstanie Swidrygielly. S. 59-60; щоправда, автор пише, нібито «не був він весь той час у стислому ув'язненні, виконував навіть акти монарші і виставляв документи костьолам»; але посилається при цьому лише на зазначений акт 1415 р. та пізніші згадки про нього). С. Полєхов вважає, що вказаний документ «варто визнати підробленим за кількома причинами. По-перше, надзвичайно дивним виглядає його формуляр: документ датований лише роком, а Свидригайло не титулується князем і не названий християнським іменем. Але якщо ці перекручення ще можна було б пояснити копіюванням грамоти, то при наявній даті рішуче неможливо узгодити зміст документа з тим фактом, що у 1411 1427 рр. зудечовським князем був Федір Любартович» (Полехов С. Наследники Витовта. М., 2015. С. 139, прим. 287). Друге протиріччя можливо усунути, лише визнавши 1415 р. у списку грамоти помилковим. Ще К. Стадніцький корегував його на 1405 чи 1445 р. (Stadnicki K. Dodatki i poprawki do dziel Bracia Wladyslawa Jagiello i Olgierd i Kiejstut. Lwow, 1873. S. 17). 1445 р. нереальний хоча б тому, що першим із свідків жидачівського акта Швитригайла названий «Danilo heres in Zadarzewsko» Данило Задеревецький, який був старостою Швитригайла у Галичі в перших роках XV ст., а взагалі згадується протягом 1371 1424 рр. (див. у основному тексті зараз нижче).

90. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej. Lwow, 1870. T II. S. 65, nr XXXIX (список зі Львівських гродських книг); Lwow, 1884. T X. S. 3, nr 46 (регеста).

91. Михайловський В. Історія одного розмежування біля Крилоса в 1412 році // Вісник Львівского університету. Серія історична. Львів, 2010.Вип. 45. С. 532-533 (AGAD, MK, sygn. 77, k. 190-191). Текст документу доступний он-лайн: http://agadd2. home.net.pl/metrykalia/MK/0077/PL_1_4_1-077_0382.html.

92. Михайловський В. Історія одного розмежування біля Крилоса в 1412 році. С. 525-526.

93. Полехов С. Наследники Витовта. М., 2015. С. 137.

94. Urz^dnicy dawnej Rzeczypospolitej XII XVIII wieku. Wroclaw etc., 1987. T III. Zeszyt 1. S. 66.

95. Дуже привабливо було б віднести перебування Швитригайла в Галичі до 1398 1400 рр. після повернення з Угорщини і до отримання Поділля. Але цьому, здається, суперечить згадка старости Галицького Бенька не лише у вересні чи листопаді 1398 і 11 березня 1400 р. (Urz^dnicy dawnej Rzeczypospolitej... T III. Zeszyt 1. S. 66), але й 1 жовтня 1399 р. (Розов В. Українські грамоти. С. 59, № 32, за оригіналом).

96. Розов В. Українські грамоти. С. 77-80, № 43, с. 82-84, № 45, с. 94-96, № 52, с. 109-111, № 60, с. 115-116, № 64 (все оригінали) і т. д.

97. Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego // Archiwum Komisji Historycznej. Krakow, 1919. Т XII. Cz. I. S. 156 (регеста акту 1423 р.).

98. Stadnicki K. Synowie Gedymina. Lwow, 1853. T II. S. 170.

99. Новгородок-Сіверський точно входив до складу другого сіверського уділу Швитригайла, отриманого ним у 1420 р. (DlugossiiJ. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. Varsaviae, 2000. Liber XI. P. 87; DlugoszJ. Roczniki czyli Kroniki slawnego Krolestwa Polskiego. Warszawa, 2009. Ks. 11. S. 90 (під 1418 р.)).

100. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej. Lwow, 1878. T VII. S. 50-51, nr XXVI. Акт опублікований з оригіналу підтвердження короля Жигимонта Августа від 27 серпня 1549 р., що містить більш раннє підтвердження Жигимонта I від 10 березня 1535 р. Але й тому грамота Владислава-Ягайла була подана не в оригіналі, а лише в копії. Видавці зазначили, що її «artykacya» є зовсім нехарактерною для латино-мовних актів Владислава-Ягайла, а латина містить «незлічені неграматичні звороти й мовні помилки. Такою латиною урядники канцелярії короля Владислава не писали». Звідси робиться висновок: «Отже artycacya документу того є artycacyq тогочасних руських а не латинських документів, первісно був він по руськи написаний, а якийсь не дуже латини свідомий писар з канцелярії владики перемишльського перетлумачив його на мову латинську». Достовірність же самої грамоти, і навіть вказана в ній нереальна дата 1407 р., коли митрополита Кипріана вже не було серед живих, у видавців особливих сумнівів не викликала (s. 51-55). Відоме ще одне підтвердження вказаного акта Жигимонтом I, від 12 листопада 1521 р., з якого випливає, що його латинський переклад було зроблено при підтвердженні королем Казиміром 24 жовтня 1464 р. («in stilum latinum translatae»), і вже тоді акт було датовано 1407 р. (Matricularum Regni Poloniae summaria / Ed. T Wierzbowski. Varsoviae, 1910. Pars IV. Vol. 1. P. 225, nr 3943). Напевне, перекладач просто не зміг правильно перекласти проставлений в руському оригіналі рік «від сотворіння світу», позначений кириличними літерами-цифрами.

Митрополит Кипріан, ініціатор видачі та свідок грамоти, вирушив з Москви до ВКЛ 20 липня 1404 р. Наступного 1405 р. «Витовтъ поиде къ королю Ягайлу, а Ягайло поиде к Витовту, и снидостіся въ граді Милолюбі, бі же ту с ними и Киприянъ митрополит, и пребываша вкупі неділю и раззидошася разно». 1 січня 1406 р. Кипріан повернувся до Москви, а 16 серпня помер (ПСРЛ. Т XXV. С. 233-234). Протягом 1405 р. Владислав-Ягайло був у Сандомирі 9 серпня та 11 вересня (Gqsiorowski A. Itinerarium krola Wladyslawa Jagielly. 1386 1434. Warszawa, 1972. S. 47). Грамоту перемишльській церкві видано «у Сандомирі після першої неділі Успіння [пресв. Діви] Марії (Sandomiriae post primam dominicam Assumptiones Mariae)». Перша неділя після вказаного свята (15 серпня), яке в 1405 р. відзначалося в суботу, відповідно, припадала на 16 серпня. Однак, згідно з дворовими рахунками Владислава-Ягайла, ще 14 серпня 1405 р. він перебрався до Віслиці, де перебував до 1 вересня. З інших варіантів, виходячи з ітінерарію короля, теоретично можливий лише один він перебував у Сандомирі до 18 серпня 1394 р. (G^siorowski A. Itinerarium. S. 38). Однак того року Кипріан до своїх південних єпархій не їздив, та й Владислав-Ягайло не міг тоді визнавати його «metropolitan Kiouiensis et Haliciensis tociusque Russiae». У 1398 р. Іван, єпископ Луцький, повідомляв, що «дал ми г[о]с[у]д[а]рь мои, великыи король, митрополью Галицкую. Хочетъ ми помочи на поставленьє митрополитомь» (Розов В. Українські грамоти. С. 55-56, № 30). Вказаний факт відбувся значно раніше: у жовтні 1393 р. патріарх писав Кипріану, що єпископ Луцький «вторгнувся до іншої церкви до галицької митрополії. Оскільки він не лише володів нею близько двох років, але (...) сказав: «Галич даний мені королем, який є місцевий господар та володар». У січні 1397 р. патріарх писав до короля, щоб єпископ Луцький Іван залишив Галич, але тоді ж прямо нагадував Кипріану, що Галицька митрополія до його компетенції не

належить (Русская историческая библиотека. СПб., 1880. Приложения. Стб. 262-264, № 39, стб. 300, № 44, стб. 308, № 45).

Отже, грамота Владислава-Ягайла Перемишльській єпархії, безперечно, відноситься таки до 1405 р. Владика Перемишльський Афанасій, якому вона видана, згадується 19 жовтня 1404 р. (Розов В. Українські грамоти. С. 69, № 38). Зрештою, перелік свідків акту, за умови однієї необхідної корекції (Крістін з Острова став каштеляном Краківським лише в 1409 р., а до того був воєводою Сандомирським), цілком відповідає і ситуації 1407 р. (Akta grodzkie i ziemskie... S. 53-54). Що ж до денної дати в латинському перекладі, то помилка в ній могла виникнути з двох причин: 1) у кириличному оригіналі могла бути вказана неділя перед, а не після Успіння Богородиці (тобто 9 серпня); 2) перекладач сплутав Успіння з Різдвом Богородиці (8 вересня), яке в 1405 р. припадало на вівторок, а неділя після нього на 13 вересня. Обидві дати цілком узгоджуються з ітинерарієм Владислава-Ягайла.

101. Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego // Archiwum Komisji Historycznej. Krakow, 1919. Т XII. Cz. I. S. 156 (регеста 2-ї половини XVI ст.).

102. Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego. Cz. I. S. 156.

103. Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. Varsaviae, 2001. Liber XI-XII. 1431 1444. P. 27; Dlugosz J. Roczniki czyli Kroniki slawnego Krolestwa Polskiego. Warszawa, 2009. Ks. 11-12. S. 34.

104. Dlugossii J. Annales. Liber XI-XII. P. 36; Dlugosz J. Roczniki. Warszawa, 2009. Ks. 11-12. S. 44 (тут латинське «nepos», яке має значення «онук» або «племінник», явно помилково перекладено як «онук»).

105. Wolff J. Rod Gedimina. Krakow, 1886. S. 76.

106. Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszkow oraz innych potomkow LubartaFedora Olgerdowicza X. Ratnenskiego. Lwow, 1906. T I. S. 38-40, 50-52. Що ж до Федора Любартовича, то Радзімінський вважав, що він «в Кропці останні роки свого життя провів і там правдоподібно закінчив життя наприкінці 1436 або на початку 1437 року» коли згадується Андрушко з Кропця, нібито син і спадкоємець Любартовича (RadziminskiZ. L. Monografia XX. Sanguszkow... T I. S. 28, 38). Раніше К. Стадніцький також вважав Федюшка 1431 р. племінником Владислава-Ягайла, сином когось із його братів, але кого саме так і не визначився, згадавши лише про фантастичну версію Нарбута, що Федюшко був сином Івана Володимировича Бєльського, онуком Володимира Ольгердовича! Щодо Федора Любартовича, Стадніцький припускав, що він міг дожити аж до 1463 р.! скорегованому від такого ж «смішного» 1263 р., проставленого в одній з «жидачівських грамот» на місці вискобленої в оригіналі справжньої дати (Stadnicki K. Synowie Gedymina. Lwow, 1853. T II. S. 170, 180, przyp. 262).

107. Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів // Старий Луцьк. Луцьк, 2009. Вип. V. С. 34-35. Цей пом'янник було виявлено А. Петрушевичем у складі обкладинок до двох книжок, а у 2005 р. реставровано.

108. Мицько І. Монастирські пом'яники про походження ктитора Унівського монастиря князя Федора Любартовича // Статті, написані після вигнання з Інституту українознавства НАН України. Львів, 2000. С. 3-4.

109. Wolff J. Rod Gedimina. Krakow, 1886. S. 119-120.

110. Archiwum ksiqzqt Sanguszkow w Slawucie. Lwow, 1890. T. III. S. 10-11.

111. Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszkow... T I. S. 28-38.

112. Засновуючись на записах Уневського пом'янника, він приписував Федору Любартовичу численних нащадків, нібито здрібнілих та цілком забутих історією (Stadnicki K. Synowie Gedymina. Lwow, 1853. T. II. S. 171-172). Однак ще Ю. Вольф вказав, що в пом'яннику мова мала йти не про нащадків, а про предків та родичів князя (Wolff J. Rod Gedimina. Krakow, 1886. S. 76).

113. Мицько І. Монастирські пом'яники про походження ктитора Унівського монастиря князя Федора Любартовича. С. 3-4 (коментуючи цитований запис у пом'яннику Самборського монастиря, автор пише, нібито це був «Упис неназваного по імені сина князя»), 5, прим. 17.

114. Susza I. Phoenix redivivus. Zamosc, M. DC. XL VI. S. 27 (помилково 72).

115. Мова йде про вкладний запис на Євангелії початку XVI ст.: «В літ(о) 6800-го Рож(ества) Х(ристо)ва 1292 Сия книга сигліс Новый завіт снисканіємь и трудомь б(о)голюбивого Васілія князя Любартовича воеводы перемыского, придана быст до манастыря Лавровского от Лавра князя прапрадіда его заложенного, іже обшар поля межи Подлісками Ляшками Ятвигами и Хлиплями лежачій к сему манастыреви прияте во богомолство в роды вічньїи да не отдалено будет под анафемою» (Національна б-ка у Варшаві. BN. Akc. 2652. Арк. 21 зв.22). Польські дослідники пов'язували цей запис з князем Василем Михайловичем Сангушком (f близько 1558), оскільки Сангушки традиційно вважалися нащадками Любарта. Однак вказаний діяч не мав жодного відношення до земель Польської корони. Натомість, І. Мицько вважав: «Попри недоречне датування (...) та недолугу мовну редакцію все інше відповідає реаліям кінця XIV ст.» (Мицько І. Про початки Святоонуфріївського монастиря у Лаврові // Мицько І. Статті, написані після вигнання з Інституту українознавства НаН України. Львів, 2000. С. 27 28, 30). Насправді це не так.

Випадкової помилки в даті запису бути не може, оскільки 6800 р. «від сотворіння світу» дійсно відповідав 1292 року від Р. Х. Намісник Перемишльський ще у 1375 1376 рр. звався старостою, «Capitaneo» (Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej. Lwow, 1870. T. II. S. 8, nr V; Lwow, 1878. T. VII. S. 19, nr XI, przyp. 1; Lwow, 1880. T. VIII. S. 14, nr IX). Щоправда, в акті 1390 р. фігурує «панъ Фєбрунъ воєвода» (Розов В. Українські грамоти. С. 176, № 23а), але тільки в якості винятку; взагалі-то офіційного уряду воєводи Перемишльського ніколи не існувало (див.: Urz^dnicy dawnej Rzeczypospolitej XII XVIII wieku. Wroclaw etc., 1987. T. III. Zeszyt 1. S. 196-248, особливо 236). В кожному випадку, ми не можемо собі уявити, щоб адміністратором короля Польського в Перемишлі був князь Гедимінович, та ще й син Любарта суверенного правителя всієї Волині, а колись і Галичини, причому абсолютно невідомий з інших джерел! Тому ми й не сумніваємося, що наведений запис це безграмотна підробка керівництва Лавровського монастиря, що мала метою «задокументувати» права на вказані у ньому землі.

Размещено на Allbest.ru