Теоретичні засади й політичні чинники концепції національної соборності в світлі досвіду Української революції (1917-1920 років)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут політичних та этнонацюнальних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України

Теоретичні засади й політичні чинники концепції національної соборності в світлі досвіду Української революції (1917-1920 років)

Солдатенко В.Ф., доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, головний науковий співробітник

Україна, Київ

В статті робиться спроба з'ясування теоретичних підвалин формування концепції української соборності на одному з вирішальних етапів боротьби нації за втілення в життя ідеї єднання в етнічну сім'ю - в добу Української революції 1917 - 1920 рр. На основі аналізу документів епохи, теоретичного спадку українських інтелектуалів - лідерів національного руху, матеріалів керівників суспільно-політичних процесів доводиться, що в основу розрахунків і логічних вибудов конструктивних планів і шляхів їх реалізації було покладено етнографічний принцип: «кандидатами» на консолідацію в спільне державне утворення безумовно визнавались масиви компактного проживання етносу, де їхня кількість була переважаючою - 50% + 1 особа. В регіонах з мішаним (поліетнічним) складом населення демократичним способом розв'язання проблеми їхньої приналежності до того чи іншого утворення мало стати волевиявлення мешканців: проведення референдумів, плебісцитів, опитувань, рішень зборів громад тощо.

З перших кроків післялютневого (1917 р.) розвитку подій наукова еліта (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, Д. Дорошенко та ін.) обгрунтовувала платформу, згідно якої прогресивний поступ українства був можливий лише на шляху поглиблення революційних зрушень, в першу чергу - запровадження національної державності. Отже, проблема соборності ставала похідною, органічною складовою концепції Української національно-демократичної революції. Залишаючись вірною визначеним критеріям, Центральна Рада неухильно домагалася поступових позитивних результатів в протистояннях з Тимчасовим урядом і Раднаркомом Радянської Росії. Нехтування ж науково-етнографічним принципом, підміна, або безпідставне «доповнення» його кон'юнктурними, привхідними - здебільшого політичними, а також історичними, економічними, географічними, стратегічно-військовими чи іншими елементами-кри- теріями не приносили жодного бажаного ефекту, як сталося, наприклад, за гетьманату П. Скоропадського, а й викликали напруження, нездоланні кризи в міжнаціональних стосунках.

Повернення на революційний шлях розвитку (новий етап Української революції), відродження Української Народної Республіки, що співпало у часі з революційним розпадом Австро-Угорщини і створенням Західно-Української Народної Республіки, відкрили шлях до зближення двох українських державних феноменів. Керуючись науковими передбаченнями, настроями наддніпрянських і наддністрянських українців, гуманними прагненнями, було ухвалено Акт Злуки 22 січня 1919 р. Хоча в силу багатьох причин намічений курс не вдалося повноцінно втілити в життя, він став на- дихаючим прикладом, одним з неодмінних державотворчих орієнтирів для борців за національне єднання, соборну Україну.

Важливим підтвердженням об'єктивної теоретичної правоти, значимості, життєспроможності науково-етнографічного принципу у концептуальному баченні перспектив національного розвитку стали, так би мовити - від зворотного - й прикрі, негативні реальні факти, практика кінця 1919-1920 рр., коли керманичі українського руху намагалися досягти мети, торжества української справи, відмовляючись від всебічно обгрунтованих, вивірених ідейно-політичних програм, усіх їхніх складових, включаючи й концепцію національної соборності.

Ключові слова: Українська революція, національна соборність, етнографічний принцип, УНР, ЗУНР, консолідація, Акт Злуки, політичні чинники, кон'юнктура.

THEORETICAL FOUNDATIONS AND POLITICAL FACTORS OF THE CONCEPT OF NATIONAL UNITY IN THE LIGHT OF THE EXPERIENCE OF THE UKRAINIAN REVOLUTION (1917-1920)

Soldatenko V. F., doctor of Historical Sciences, Professor, Corresponding Member of the National Academy of Sciences of Ukraine, Chief Researcher at the Institute of Political and Ethno-National Studies.

I. F. Kuras National Academy of Sciences of Ukraine (Ukraine, Kiev)

The article attempts to clarify the theoretical foundations of the formation of the concept of Ukrainian unity at one of the decisive stages of the nation's struggle to implement the idea of unity into an ethnic family - during the Ukrainian Revolution of 1917-1920. On the basis of the analysis of the documents of the era, the theoretical heritage of Ukrainian intellectuals - the leaders of the national movement, the materials of the heads of socio-political processes, it is proved that the calculations and logical constructions of constructive plans and ways of their implementation were based on an ethnographic principle: “candidates” for consolidation into a joint state entity areas of compact residence of the ethnic group were definitely recognized, where their number was predominant - 50% + 1 person. In regions with a mixed (poly-ethnic) composition of the population, the democratic way of solving the problem of their belonging to one or another entity should be the will of the residents: holding referenda, plebiscites, polls, decisions of community meetings, etc.

From the first steps of the post-February (1917) development of events, the scientific elite (M. Hrush- evskyi, V. Vynnychenko, S. Yefremov, D. Doroshenko, etc.) substantiated the platform according to which the progressive progress of Ukrainianism was possible only on the path of deepening revolutionary shifts, first of all, the introduction of national statehood. Consequently, the problem of sobrality became a derivative, an organic component of the concept of the Ukrainian national-democratic revolution. Remaining faithful to the defined criteria, the Central Rada steadily sought positive results in confrontations with the Provisional Government and the People's Committee of Soviet Russia. Neglecting the scientific-ethnographic principle, replacing it, or groundlessly “supplementing” it with conjunctural, income - mostly political, as well as historical, economic, geographical, strategic-military or other elements-criteria did not bring any desired effect, as happened, for example, under the hetmanate of P. Skoropadskyi, but also caused tensions, insurmountable crises in international relations.

The return to the revolutionary path ofdevelopment (a new stage of the Ukrainian revolution), the revival of the Ukrainian People's Republic, which coincided in time with the revolutionary collapse of Austria-Hungary and the creation of the Western Ukrainian People's Republic, opened the way to the rapprochement of the two Ukrainian state phenomena. Guided by scientific predictions, the moods of Transnistrian and Transnis- trian Ukrainians, and humane aspirations, the Act of Zluk was adopted on January 22, 1919. Although due to many reasons it was not possible to fully implement the intended course, it became an inspiring example, one of the indispensable state-building landmarks for fighters for national unity, cathedral Ukraine.

An important confirmation of the objective theoretical correctness, significance, and viability of the scientific-ethnographic principle in the conceptual vision of the prospects of national development were, so to speak, from the reverse side, the unpleasant, negative real facts, the practice of the end of 1919-1920, when the leaders of the Ukrainian movement tried to achieve the goal, the triumph of the Ukrainian cause, renouncing comprehensively substantiated, verified ideological and political programs, all their components, including the concept of national unity.

Keywords: Ukrainian revolution, national unity, ethnographic principle, UNR, ZUNR, consolidation, Act of Zluka, political factors, conjuncture.

Від послідовно принципових наукових підходів і критеріїв, якими керувалися у вибудові й реалізації соборницьких планів лідери Української революції в добу Центральної Ради, значною мірою відрізняється позиція провідних діячів гетьманської Української держави на чолі з П. Скоропадським. Прийшовши до влади в результаті державного перевороту, із схваленням і заздрістю спостерігаючи за свавільною поведінкою озброєних окупантів, намагаючись її копіювати, гетьманці абсолютизували силові методи розв'язання назрілих проблем, в тому числі й збирання в цілість відгалужень української нації. Власне, національні аспекти були більше підпорядковані зміцненню силових кондицій, нарощуванню мілітарних потенцій держави, фізичному розширенню її меж.

Згадуючи «заради красного слівця» етнографічний принцип і, судячи з усього, або не розуміючи його сутності, або ж не збираючись ним керуватись[68, с. 54-55], П. Скоропадський і його оточення доповнювали (скоріше - підміняли) дещо іншою мотивацією свої плани і дії. На перше місце незмінно виходили військові й стратегічні розрахунки, економічні й територіальні чинники. В хід пускалися історичні, географічні, зрештою - політичні аргументи, наприклад, бажання ослабити сусідні держави, радянську владу. Прикладом можуть бути маневрування при спробах вирішення питань про демаркацію північної й східної ділянок державного кордону на переговорах з РСФРР, які відбувалися в травні - жовтні 1918 р. [42]. український соборність нація революція

Хоч обидві делегації в цілому погоджувались, що висхідним моментом тут мав бути етнографічний принцип, насправді кожна сторона домагалася вирішення спірних питань на свою користь, виходячи і з військово-стратегічних міркувань, реальної сили, нерідко при цьому посилаючись на необхідність з'ясувати позицію місцевого населення щодо включення його регіону до тієї чи іншої держави. Неодноразово делегації вдавалися до аргументації своєї позиції уже наявними постановами різних зборів населення про бажання відійти до України (південні повіти Курщини й Воро- ніжчини), чи, навпаки, до Росії (прифронтова смуга Чернігівщини, Київщини), до наукових даних (статистики, переписів населення, діалектологічних карт).

Лапідарне відтворення перебігу українсько-російських переговорів має особливий сенс, слугує ключем для розуміння тієї зміни системи координат, у якій взагалі почала розглядатися проблема національної соборності. Якщо концепція Української революції, розроблена і здійснювана Центральною Радою, гетьманатом була беззастережно відкинута, то від однієї з її найвагоміших складових - планів збирання розгалужень українства в одну державну цілість відмовлятися було неможли- во. Від цього безпосередньо залежала могутність відроджуваної державності, її авторитет у закордонному світі, вплив на міжнародні процеси. Однак наукові знання, політична принциповість, вірність демократичним ідеалам, готовність керуватись ними у виробленні й здійсненні курсу поступалися іншим цінностям і орієнтаціям.

Цим важливим аспектам відвів поважне місце автор передмови до академічного документального видання О. Лупандін [40]. Він справедливо вважає підходи до визначення основних критеріїв і принципів ключовим у справі розв'язання питання про державні кордони й розмежування між Українською Державою і Радянською Росією: «В основу своєї позиції в цьому питанні, - вважає історик, - українська делегація поклала етнічний принцип з урахуванням політичних, географічних, економічних аспектів» [40, с. 12].

Хоча в даному переліку не згадано стратегічного та історичного чинників (про них ідеться нижче), уже означений підхід спростовувала в ході переговорів делегація РСФСР, вважаючи, що така позиція «ігнорує принцип самовизначення» і не враховує волевиявлення населення спірних територій [40, с. 12-13].

Однак українська сторона намагалася оспорити універсальний науково-демократичний підхід. В дискусії під сумнів було взято постанови сільських громад прикордонних місцевостей про бажання приєднання чи то до України, чи до Росії, оскільки такі рішення нерідко приймалися під тиском владних, а головне - військових структур, що там перебували. При цьому висловлювалися аргументи, беззастережно погодитися з якими навряд чи можна. Так, не відкидаючи «повністю принципу вільного опитування населення (а це дійсно в тогочасних обставинах було практично нереально - В. С.), українська сторона вважала недоцільним проведення плебісцитів і наголошувала на неможливості вирішення такого важливого питання, виходячи тільки з побажань груп населення окремих місцевостей, а не з інтересів усієї країни (тут і далі підкреслено мною - В. С.). З цього приводу голова української делегації С. Шелухин говорив, що не про все можна питати думку народу (? - В. С.), який перебуває у темряві» [40, с. 13].

Навряд чи подібні «докази» можна визнавати не лише за бездоганні в науково-теоретичному сенсі, а й відповідними позиціям державної гідності.

Приблизно такою ж має бути і реакція на спроби обґрунтування принципу «визначення державної приналежності конкретних територій», вважаючи «одним з головних чинників їхню економічну єдність з Україною, зумовлену історичними зв'язками і традиціями» [40, с. 13]. З таких позицій пропонувалося при ви- будові «кордону в межах Донецького басейну» - виходити не «з демографічного процентного співвідношення українців і росіян, які працювали в цьому регіоні», а з потреб металургійних підприємств, яким був технологічно потрібний той чи інший відсоток видобутку вугілля [40, с. 15].

Звичайно, й супротивна сторона в перемовинах намагалася забезпечити собі економічні вигоди. Однак, ні для тих, ні для інших за будь-яких обставин не можна вважати це варіантом прийнятного підходу, тим більше принципом розв'язання настільки важливого, наскільки й чутливого питання. Вибірковий, однобічний підхід тут просто не відповідає науково-дослідницьким критеріям. Адже паралельно принципово, безкомпромісно засуджується в історіографії спроба низки місцевих партійно-радянських функціонерів обґрунтувати економічною специфікою, господарською доцільністю створення Донецько-Криворізької Радянської Республіки з перспективою її відмежування від УНР і приєднання до РСФРР [77].

На позицію української сторони впливала й політична кон'юнктура. Так, експерт політичної комісії Д. Донцов, який брав участь у київських переговорах, підготував документ «О границях Української Держави під взглядом політичним». Втілюючи в дипломатичну практику позицію керівництва держави і голови делегації С. Шелухина про кордони, які б відповідали «нашим бажанням і сподіванням», Д. Донцов безапеляційно (природно - і бездоказово) критикував Центральну Раду, яка не включила до ІІІ Універсалу тезу про належність Криму до УНР і пропонував виправити «помилки» [40, с. 15-17], що й намагалася без будь-яких докорів сумління реалізувати гетьманська влада. Аргументами при цьому Д. Донцов ні себе, ні читачів, ні співрозмовників особливо не обтяжував.

Доводиться констатувати, що загальноприйняті, універсальні наукові системи координат на практиці не завжди витримуються і сьогодні, що серед іншого, наочно виявляється в оцінках і тлумаченнях проблем вибудов територіальних контурів Української держави 1918 року. Дехто вважає їх цілком виправданими, позитивними. «В основу діяльності Гетьманату, - наголошує історик І. Гошуляк, якому належить чи не найґрунтовніше дослідження про передумови й революційні шляхи досягнення феномену соборності, - була покладена великоукраїнська концепція розбудови державності (підкреслення моє. - В. С.), що спиралася не лише на етнічний, але й державно-територіальний принцип, який передбачав врахування стратегічних, економічних, політичних та інших факторів» [12, с. 276].

Вектор трансформацій «схоплено» вірно. А ось з характеристикою і оцінкою солідаризуватися важко. Як видається, вірніше було б вести мову про підміну на практиці етнічного принципу стратегічним - так, власне, в даному разі маскується військова спроможність при нехтуванні науковим критерієм. Якщо перспективною видавалася можливість силовим способом домагатися розширення меж своєї країни, хай навіть діями іноземних сил, варіант вважали доцільним, виправданим. Якщо сил бракувало, то можна було, без серйозних вагань і переживань, й пожертвувати власними територіями з українським населенням. І, як гадається, більш відповідним такій підхід було б іменувати не «великоукраїнською концепцією розбудови державності», а швидше великодержавною концепцією розбудови України. В усякому разі вона докорінно відрізняється від принципів зведення Великої України, пропонованих і послідовно відстоюваних М. Грушевським.

В такому сенсі й пропозиції Я. Пеленського - відомого американського дослідника, серйозного знавця політичної біографії П. Скоропадського, термінологію якого запозичує в даному випадку І. Гошуляк, вважати «велико-українську концепцію» прямою протилежністю «малоукраїнській концепції» державного будівництва, тим більше - віддавати перевагу першій - непереконливі. Вони є радше незграбною спробою підмінити принципову кваліфікацію і першого, й другого варіанту однотипних за сутністю тенденцій експансіоністської політики захоплення територій, розширення за цей рахунок меж власних держав і переведення науково-дослідницької логіки в бік (на манівці) від безпосередніх прямих оцінок предметів розгляду.

Природно, що гетьман та його уряд прагнули приєднати до своєї держави насамперед етнографічно-українські землі. 25 травня 1918 р. П. Скоропадський ухвалив закон «Про тимчасове розповсюдження Української державної влади». Згідно з цим законом на приєднані до Гетьманату нові території негайно мала поширюватися державна влада. Визначалися дії судових органів на цих землях, а також повноваження прокуратури та міністерства внутрішніх справ. У той же день гетьман затвердив законопроект «Про тимчасове встановлення судової влади на території Кобрин- ського, Пружанського, Берестейського і Більського повітів Гродненської губернії; Пінського повіту Мінської губернії; Ковельського та Володимир-Волинського повітів Волинської губернії», які були приєднані до Української Держави [16].

Міністерство внутрішніх справ ще в середині травня розробило проект закону про адміністративний поділ приєднуваних до України повітів між губерніями. В ньому містився перелік цілих повітів, а також частин повітів тих колишніх російських губерній, які не входили до складу УНР і тимчасово прилучалися до Української Держави. Щодо адміністративно- територіального поділу українських губерній, то ніяких змін не планувалося лише в Полтавській губернії, яка складалася з 15 повітів. До 12 повітів Волинської губернії передбачалося приєднати ще 8 нових (Пінський Мінської губернії, Брест-Литовський і Бобринський Гродненської, Томашівський, Володарський та Більський повіти Холмської губернії).

До 8 повітів Катеринославської губернії долучався Таганрозький округ Області Війська Донського. До 12 повітів Київської губернії - Мозирський і Річицький повіти Мінської губернії. До 6 повітів Херсонської губернії - Ізмаїльський, Бендерівський і Акерманський повіти Бессарабії. До Харківської губернії, яка складалася з 11 повітів, планувалося приєднати ще 11 (Суджанський, Грайворонський. Білгородський, Корочанський, Новоосколь- ський, Обоянський повіти Курської губернії, Валуйський, Бірючанський, Богучарський та Острогозький Воронезької губернії і Донецький округ Області Війська Донського). До 12 повітів Подільської губернії додавалися б ще 4 повіти (Хотинський, Сорокський, Оргієв- ський, Бєльський). До 15 повітів Чернігівської губернії - Гомельський повіт Могилівської та Путивльський і Рильський повіти Курської губерній. Загалом планувалося приєднати до Української Держави 31 повіт. Крім того, передбачалося прилучити до неї частини ще 15 суміжних повітів колишньої Російської імперії з переважною більшістю українського населення. Щодо Таврійської губернії, то, з огляду на поточні політичні події, питання про її приєднання до України залишалося відкритим [57, с. 101].

У зв'язку з цим привертає увагу інформація, вміщена в «Державному Віснику» (№№ 8, 9 за 20 і 22 травня 1918 р.), в якій дано наступний склад України. Губернії: Київська, Подільська, Волинська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська. Чернігівська - всі повіти; Гродненська - Берестейський, Бобринський, Більський, Пружанський повіти; Мінська - Пінський, Мозирський, Річицький повіти; Могилівський повіт; Курська - частина Путивльського і Обоянського, Білгородський, Грайворонський, Новооскольський, Корочан- ський і Рильський повіти; Воронезька - Ост- рогозький, Бірючанський, Богучарський, Ва- луйський і Павловський повіти; Таврія - Дніпровський, Бердянський, Мелітопольський і Кримські повіти; Холмщина - Володарський, Більський, Константинівський, Грубешів- ський, Томашівський, Холмський і Білограй- ський повіти; Бессарабія - Хотинський, Со- рокський і Акерманський повіти. Як бачимо, в ній вся Таврія, в тому числі й Кримські повіти, включені до складу України.

Однак практично здійснити задумане гетьману та його уряду вдалося лише частково. Фактично до Української Держави було тоді приєднано, та й то лише зі стратегічних міркувань (щоб контролювати залізничну лінію Брест Кобрин Лунинець Гомель і сам Гомель, що, по суті, був ключем для оволодіння Черніговом й Києвом), частини Мінської і Моги- лівської губерній. Для цього довелося навіть вийти поза українські етнографічні межі і приєднати зі стратегічних міркувань частину білоруської території, щоб вона не дісталася РСФРР або Польщі, які здійснювали ворожу політику щодо України.

7 червня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила рішення про об'єднання управління повітами Мінської губернії та встановлення посади окружного старости. В червні гетьман призначив О. Скорописа-Иолтуховського губернським старостою Холмщини. 14 серпня уряд, заслухавши доповідь міністра внутрішніх справ про улаштування управління частин губерній, які відходять від РСФРР до України, ухвалив: «Прилучити повіти Гомельський і Рильський до Чернігівської губернії; Суджанський, Грайворонський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський та Валуйський до Харківської губернії; повіти Річицький, Пінський і Мозирський об'єднати в осібну Поліську округу з адміністративним центром у Мозирі» [91, ф. 3766, оп. 3, спр. 8, арк. 21].

Звертає на себе увагу та обставина, що згадані рішення керівні функціонери гетьманату не збиралися ні обґрунтовувати, ні пояснювати. Вони просто спиралися на силу австро-німецьких окупантів, які, переважно без коливань і серйозних затрат, сприяли, оволодінню частково спірними, а частково - не етнічно- українськими територіями (виняток хіба що Крим). То ж закладалися підвалини під неминучі в наступному непорозуміння й конфлікти при розв'язанні дуже складних і делікатних проблем. Та й, власне, ще за гетьманського правління українській стороні не вдалося переконати в правомірності пропонованого варіанту кордону навіть найближчого сусіда - Білоруську Народну Республіку, представники якої на переговорах в Києві твердо відстоювали власні національні інтереси [8, с. 320-324].

На шляху дальшої практичної реалізації намічених грандіозних планів щодо об'єднання національної української території постали подекуди просто непереборні труднощі й перешкоди. Щодо Криму, Кубані, Холмщини, Підляшшя, Сіверщини, частин Курської, Воронезької і Бессарабської губерній, а також інших етнографічно-українських земель, то за них довелося протягом майже всього періоду функціонування гетьманату вести важку, частіше навіть безперспективну дипломатичну боротьбу з Німеччиною, Австро-Угорщиною, РСФРР, Польщею і Румунією.

На зміну переговорам дедалі частіше приходили авантюрні силові варіанти. Одні з них закінчувалися провалами, як було зі спробою організувати військову експедицію на Кубань задля приєднання її до «матері України» [32, с. 25-27]. Інші призводили до скандалів, залагоджувати які повинні були окупаційні власті.

Так було з Кримом, який не вдалося змусити приєднатися до України навіть під тиском репресій (економічної блокади, митної війни), а запізніла домовленість про автономний статус півострова не могла бути здійснена: гетьманська Українська Держава вже сходила з політичної арени [68, с. 45-54].

Однак, траплялися й набагато гірші ситуації, коли потенції гетьманату дуже поступалися могутності інших сил і ганебно закінчувалися навіть значною мірою передрішені соборницькі зрушення. Особливо ж прикро, аж до розгублення і розпачу, було те, що вкрай брутальне відношення доводилось терпіти від союзників - австро-німецьких окупантів. Так, Австро-Угорщина категорично відмовилася ратифікувати Брестський мирний договір, виконувати умови щодо «коронного краю» для західноукраїнського регіону, а також приєднання до України Холмщини і Підляшшя [60; 62; 74, с. 269-276]. Гетьману, уряду міністерству закордонних справ було категорично заборонено навіть згадувати, що взагалі існувала відповідна, офіційно підписана сторонами домовленість. А німецькі служби повідомили про знищення єдиного оригінального примірника документа, покладеного, зі згоди української і австрійської сторони, на депозит міністерства закордонних справ Німеччини. Гетьман принижено, мовчки змушений був «уступити перед силою» [18, с. 215-223; 19, с. 19, 38-43]. Практично так само, нарочито знущаючись, діяла не така вже й могутня Румунія [19, с. 31-34].

Отже, попри всі зусилля молодої української дипломатії, хоча б часткової реалізації умов Брестського договору щодо територіальних питань на західних кордонах домогтися так і не вдалося.

З прикрістю доводиться констатувати, що керівництво Української Держави не лише не спромоглося протистояти в надважливих національних інтересах «союзникам», але й не знайшло можливим висунути хоча б захисних аргументів на користь науково обґрунтованих у попередній період позицій соборницької концепції.

Отже, за час австро-німецької окупації й гетьманської держави П. Скоропадського досягти прогресу на соборницькому векторі не вдалося. Звісно, зводити причини тотальних невдач лише до того, що з політико-державного життя зникли теоретичні підходи, ретельно обґрунтовані концепції, або ж вони виявилися максимально «приглушеними», згорненими, було б невірно, верхоглядно. Однак і стверджувати, що свого негативного відбитку на перебіг подій не наклало нехтування серйозними, вивіреними, частково апробованими суспільною практикою науковими принципами також не варто.

З глибинних же причин болючих поразок на важливому напрямку поступу нації є сенс взяти до уваги наступні висновки-мір- кування. Теоретично і прагматично-політично соборницька перспектива з 1917 р. тісно пов'язувалася в концепції Української революції і боротьбі за її реалізацію в органічну цілість. П. Скоропадський же, з перших же кроків владарювання взяв рішучий курс на повну ліквідацію всіх революційних зрушень, прогресивних змін, особливо ж засад народоправства, спроб повернення України до архаїчних долютневих (1917 р.) порядків. Однак такий, як дехто вважає, «малоросійський проект», чи ж то «консервативна революція» [5; 24; 56; 83] викликали практично абсолютне несприйняття режиму, його відторгнення переважаючою частиною української нації [66]. Селянські повстання дуже швидко переросли в справжню «українську Вандею», а зустрічний окупаційно-гетьманський терор привів до ескалації Громадянської війни небачених масштабів і жорстокості. В боротьбу втягувався пролетаріат, демократичні верстви суспільства, інтелігенція. Діячі усіх провідних політичних партій навідріз відмовлялися від входження до уряду, переходячи в легітимну, або скриту опозицію. На кого ж можна було спертися для здійснення амбітних планів гетьмана у будівництві «Великої України»? Вельми красномовною ілюстрацією вирішення цієї проблеми стало формування Ради міністрів. Не лише кістяк, а переважаюче число її членів склали російські кадети, які ще рік тому зі всіма шовіністичними забаганками стояли перешкодою на шляху доволі поміркованих і в усіх відношеннях справедливих пропозицій, вимог українства. Рятуючись від революції в «великом исходе» з Петрограда, вони доволі комфортно осіли в Києві, швидко знайшовши «спільну мову» з місцевою владою. А апологети «сильної руки», прихильники монархічної ідеології більше як сто років «ламають голови»: як так могло статися, що палкий «український патріот» дієво сприяв становленню білого руху, виступив ініціатором відродження «єдиної і неподільної Росії», в якій Україні ніякого місця і в ніякому статусі взагалі не було б [22, с. 159-173; 48, с. 26-27;]. Не випадково ж при створенні Західно-Української Народної Республіки, опиняючись у безвиході, перед неминучою поразкою від Польщі, лідери наддністрянських українців категорично виступили проти об'єднання з гетьманською Українською Державою. І це при тому, що провід ЗУНР в програмних орієнтирах ніколи не йшов далі буржуазно-демократичних моделей державності [12, с. 365-370]...

У 1918 р. революційні процеси захопили в свою сферу й західні терени України. Якщо в попередньому році за ступенем радикальних зрушень під- австрійські українці істотно поступалися своїм східним братам, то з наближенням до завершення світової війни вони також помітно активізувалися й рвучко підтя- глися до межі здійснення доленосних кроків.

Народи «дунайської монархії» - чехи, словаки, поляки, серби, хорвати, румуни - вступили у фазу активного державотворення. Галицькі українці спочатку щодо цього відставали від них, але наполегливість поляків змусила їх перейти до рішучих дій. Утворена державами Антанти т. зв. Регенаційна Рада, як вищий державний орган Польської держави, 8 жовтня 1918 р. проголосила необхідність досягнення Польщею економічної і політичної незалежності та територіальної цілісності, гарантованих міжнародними договорами. Водночас, польське політичне керівництво взяло курс на злуку всіх земель, де польський народ «історично й культурно має домінуюче становище», а проблема Галичини стала визначатися ним як «внутрішня польська справа» [39, с. 36-37].

Враховуючи такий перебіг подій, Українська парламентська репрезентація оголосила про скликання на 18 жовтня 1918 р. галицько- буковинського представницького органу під назвою «Українська національна рада», який мав «виконати право національно-державного самовизначення українського народу» [35, с. 106]. Цим актом український провід хотів задекларувати всьому світові свої віковічні прагнення. Проте ще 16 жовтня цісар Карл І маніфестом «До моїх вірних австрійських народів» оголосив про необхідність перебудови імперії на національно-федеративних засадах, коли кожен народ «творить свій власний державний організм» [88]. Таким чином опозиційний виступ українців несподівано набрав «цілком законних правових підстав».

На з'їзді 18 жовтня 1918 р. було створено Українську національну раду (УНРада) як головний представницький орган українського народу на землях Австро-Угорщини. «Стоячи па становищі самовизначення народів», УНРада на цьому ж форумі відразу проголосила створення Української Держави на етнічній території, що охоплює Східну Галичину, Лем- ківщину до р. Сян, північно-західну Буковину та смугу північно-східної Угорщини. УНРада зобов'язувалася підготувати проект конституції, яка б забезпечувала демократичні свободи, культурно-національну автономію і представницькі права для всіх народів, що проживали на цій території [17]. Головою Ради було обрано керівника Української парламентської репрезентації Є. Петрушевича.

Того ж дня на обговорення щойно створеної Української Національної Ради було винесено доповідь націонал-демократа С. Барана: «Чи нова держава до злуки з Українською Державою має змагатися над Дніпром негайно?». Внаслідок бурхливих дванадцятигодинних дебатів було прийнято рішення не проголошувати державної єдності з гетьманською Українською Державою. Серед іншого Є. Пе- трушевич пояснював це тим, що в оголошених президентом США В. Вільсоном чотирнадцяти пунктах повоєнного мирного врегулювання народам Австро-Угорщини, попри те, що українці взагалі не згадувалися, гарантувалося право на самовизначення, а Росія трактувалася як єдиний народ і єдина держава. Отже, злука з Великою Україною з цього погляду загрожувала б і створюваній ЗУНР опинитися під владою «єдиної Росії». Крім того, на прийнятому рішенні позначилося негативне ставлення керівництва УНРади до німецької окупації, що стала наслідком підписаного Центральною Радою Брестського миру, гнівно сприйнятого Антантою, а також те, що УНС, який саме тоді готував повстання проти гетьмана, надіслав до Львова прохання не приєднуватись до Української Держави, щоб не зміцнювати становища хиткого режиму [32, с. 90-92].

Гіпотетично в розрахунок бралося і наступне: якщо Антанта вирішить таки залишити Австро-Угорщину як державу, то, що теоретично не виключалося, реального приєднання до Наддніпрянської України все одно не станеться, а лише викличе у переможців у Великій війні небажані настрої, упередження щодо західних українців [32, с. 91-92].

На з'їзді представників українських партій та організацій Галичини, що відбувся 19 жовтня 1918 р., питання про злуку адміністративно-державного утворення, що поставало на західно-українських теренах, з Наддніпрянською Україною відклали через сильну опозицію до пануючого там режиму гетьмана П. Скоропадського. Згідно з думкою членів УНРади єдина демократична республіка мала виникнути після зміцнення української державності у західній та східній частинах українських земель [81, с. 19-21]. Тоді ж Рада утворила три свої делегації (представництва): виконуючу (у Відні - конституювалась 25 жовтня під проводом Є. Петрушевича), галицьку (у Львові - конституювалась 27 жовтня під проводом К. Левицького) та буковинську (у Чернівцях - конституювалась 29 жовтня під проводом О. Поповича), які мали «занятись організацією української держави» та захищати її інтереси перед урядом [39, с. 22-23].

У міжнародних, як, втім, і в австрійських та польських політичних колах, проголошення західноукраїнської держави було сприйнято досить спокійно. Тогочасну Європу подібними заявами, які, до того ж, часто мали лише декларативний характер, було важко здивувати. Отже, західноукраїнська державність передусім повинна була стати історичною реалією, а це могло відбутися за двох умов: офіційного схвалення у Відні, або ж засобом власної міліарної сили.

Події пішли розвиватися другим шляхом, ї, так би мовити - «на випередження». Переконуючись у небажанні офіційного Відня йти назустріч українцям, а також у форсуванні польською стороною підготовчо-організаційних заходів щодо встановлення своєї влади, 1 листопада 1918 р. УНРада проголосила утворення на західних етнічних теренах української державності. З допомогою військових на чолі з Д. Вітовським було встановлено контроль над Львовом. Однак поляки того ж дня, зібравши вірні їм збройні підрозділи, розпочали наступальні дії, прагнучи підкорити собі і Львів і Східну Галичину, й Західну Волинь, де населення почало блискавично приєднуватись до національного чину [15; 27; 34; 74, с. 321-328].

Розпочавшись у Львові, бої дуже швидко переросли у масштабну польсько-українську війну, що охопила значну частину Галичини. Її характер і наслідки були зумовлені загальними людськими й матеріальними ресурсами ворогуючих сторін, а також впливом міжнародно-політичних чинників. У складних військово-політичних умовах розгорталося державне будівництво західноукраїнської держави, яка для реалізації своїх планів щодо суспільних перетворень не мала жодного мирного дня. Це повною мірою стосується і формування її збройних сил, які спочатку ввійшли в українську історію під назвою «Галицька армія».

Калейдоскопічна зміна ситуацій в революційна добу то блискавично відкривала можливості для інтенсивного руху вперед, оперативного розв'язання складних, важливих завдань, то починала гальмувати суспільний поступ, закривала перспективу, заводила людей в глухі кути. Звісно, прогрес на будь-якому напрямку значною мірою залежав від рівня теоретичних уявлень про мету, яка обиралася, шляхи й методи її досягнення.

Ідея соборності була абсолютно природною, ясною, зрозумілою, гуманною. Однак перші два роки революції не увінчалися для України омріяним ефектом. Більше того, є підстави думати, що й до чергового моменту, коли історична рівнодіюча вивела українство на новий старт соборницького руху, українство виявилося мало готовим до впевнених, прорахованих, прогнозовано результативних дій, здійснення необхідних, безпомилкових кроків.

Екстремальні умови, жага продовжити за будь-яку ціну розпочату справу (сумнівів у необхідності її торжества не було) чи не найбільшою мірою послужили причиною по суті прискореного звернення до соборницької ідеї західних українців. Сказати ж, що їхній провід до того ґрунтовно дозрів, був психологічно готовим, тим більше мав якісь продумані, виношені рецепти, плани дій, навряд чи можна. Однак невтішний розвиток подій на театрі військових дій - здача Львова полякам, евакуація керівництва ЗУНР до Тернополя і далі до Станіславова змушували форсувати об'єднавчий процес [74, с. 318-328]. Звідси спішні візити посланців до Києва, Білої Церкви, Фастова у пошуках одного з рятівних варіантів. Важливим етапним кроком у досягнені мети стало підписання 1 грудня 1918 р у Фастові передвступного (попереднього) договору про об'єднання двох національно-державних республіканських утворень.

Переговори про об'єднання українських республік розпочалися наприкінці листопада у Фастові. З боку ЗУНР їх проводили Л. Це- гельський і Д. Левицький. З боку УНР - члени Директорії В. Винниченко, П. Андрієвський, А. Макаренко, Ф. Швець, а згодом - С. Петлюра. В центрі переговорів було два питання -- надання допомоги західним українцям у війні з переважаючими польськими силами та створення соборної Української держави.

Йшли вони не просто, часом навіть напружено. Значні відмінності склалися за більш ніж півтисячолітню відірваність двох гілок колись єдиного народу. Надто складним і важ- копрогнозованим залишалося міжнародне становище українських республік. До того ж члени соціалістичної за складом Директорії нерідко оцінювали внутрішні події в ЗУНР, її політичну платформу і курс як суто «буржуазні». В свою чергу, лідери ЗУНР, побоюючись надмірно лівацького радикалізму Директорії, прагнули наперед убезпечитися від реальних революційних зрушень.. Невипадково вони висунули вимогу про входження до єдиної держави на правах автономії, що на перших порах категорично не сприймалася Директорією, оскільки вона мислила майбутню соборну Україну як централізовану й унітарну державу.

Крім того, наддніпрянців непокоїла неминуча перспектива отримання на додаток до майже суцільного ворожого оточення ще й фронту з поляками.

Однак відчуття єдиної національної родинності, історичної справедливості брали гору. Зрештою, внаслідок переговорів 1 грудня 1918 р., коли в Києві ще була влада гетьмана П. Скоропадського, у Фастові Передвступний договір про майбутнє об'єднання (злуку) ЗУНР з УНР в одну державу було таки підписано. Повний текст цього договору такий:

«В імені Української Народної Республіки Директорія - Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець і Панас Андрієвський і іменем Західно-Української Народної Республіки д-р Льонгин Цегельський і д-р Дмитро Левицький, як повновласники Української Національної Ради і Державного Секретаріату, заявляють:

Йдучи за найгарячішими бажаннями Українського Народу обох Українських Народних Республік бути якнайскоріше і навіки злученими в одній національній, незалежній та суверенній Українській Державі, та виповняючи висловлену волю верховних і рішальних тимчасових державних органів, а саме волю Українського Національного Союзу і установленої ним Директорії з одного боку, та Українську Національну Раду і Раду Державних Секретарів з другого боку, злучитись в одно державне тіло, заключаємо ми слідуючий передвступ- ний договір про державну злуку:

1) Західно-Українська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою - значить, заявляє свій намір перестати існувати, як окрема держава, а натомість увійти з усією своєю територією й населенням, як складова частина державної цілості, в Українську Народну Республіку.

2) Українська Народна Республіка заявляє цим рівно ж свій непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народною Республікою - значить: заявляє свій намір прийняти всі територію й населення Західно-Української Народної Республіки, як складову частину державної цілості, в Українську Народну Республіку.

3) Правительства обох Республік уважають себе зв'язаними повищими заявами, то значить: уважають себе посполу зобов'язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби можливо в найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю.

4) Західно-Українська Народна Республіка з огляду на витворене історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окре- мішности життя своїй території й її населення, як будучій частині неподільної Української Народної Республіки, дістає територіальну автономію, котрої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними законодатними й правительственими державними органами обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав.

5) Договір цей, списаний у двох примірниках, як двох окремих оригіналах, призначених по одному для правительства кожної з обох держав, може бути опублікований за згодою обох правительств, т. є. Директорії Української Народної Республіки й Ради Державних Секретарів Західно-Української Народної Республіки.

Директорія Української Народної Республіки: В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра, Отаман Укр. Респ. військ.

Повновласники Ради Державних Секретарів Західно-Української Республіки: Д-р Льон- гин Цегельський, Д-р Дмитро Левицький» [25, с. 108-109].

Навіть побіжного погляду на документ достатньо для вельми важливих висновків і запитань, на які немає задовільних відповідей.

Впадає у вічі, що проект договору готувався галицькою стороною. Про це незаперечно свідчать мовно-стильові особливості тексту. Однак згода на те наддніпрянців, очевидно, була виявом елементарної чемності. Сперечатися через дрібні формальності дійсно було не варто. А ось щодо очевидної асиметрії в юридично-політичному сенсі, виникає питання, як на таке могли дати згоду В. Винниченко, С. Петлюра та й інші члени Директорії.

Особливо це стосується четвертого пункту договору.

Заявляючи про прагнення до створення однієї неподільної державної одиниці (держави), тут же, з посиланнями на історичні обставини, правні інституції, соціальні й культурні відмінності, західноукраїнському державному утворенню передбачається територіальна автономія без регламентації її меж. Не встановлювалися й загальні принципіальні умови об'єднання двох українських складників. Важко сказати, де в згаданому виявлявся брак юридичної кваліфікації авторів домовленостей, а де, можливо, завбачливо, з умислом, «дальнім прицілом» оговорювались можливості для особливих преференцій. Та як би там не було, у формулювання документа закладалися передумови майбутніх ускладнень і непорозумінь.

Видається доречним висловити припущення. Антигетьманське повстання поки що не перемогло. Невідомо було, коли це станеться. Виникали тривожні питання щодо поведінки Антанти, яка висаджувала десанти в південних портах і на початках, до просування вглиб материка, намагалася затримати евакуацію з України німецьких сил, а далі не крилася з планами походу на Москву - природно, через Україну, для знищення Радянської Росії і допомоги білому рухові в реанімації все тієї ж осоружної «єдиної і неподільної». В ситуації такої загалом небезпечної невизначеності могли народжуватися думки: не можна сидіти, «склавши руки», слід хоч що-небудь робити, щоб рухати вперед українську справу, Українську революцію.

Озброєні ще з часів М. Грушевського твердими переконаннями, що неодмінною важливою складовою розпочатої революції є соборність України, голова Директорії і його оточення вбачали в русі на даному векторі змістовний прогрес реалізації української ідеї. Часу ж на детальне, всебічне обміркування рішення не було. Та й, реально говорячи, в колі соратників В. Винниченка критично мислячих особистостей, здатних на масштабні теоретичні узагальнення і проекти було обмаль, просто не було. Сам же натхненник і ініціатор повернення України на революційну магістраль «з головою» поринув у підготовку програми якісно нового етапу державотворення, відчайдушно боровся за її схвалення політи- кумом, українським загалом. І, вірогідно, могло видаватися виправданим здійснити перші, бодай не найдосконаліші кроки в напрямку, який об'єктивно диктувався політичним, військовим розвитком подій. Відтак, навіть розуміючи всі нюанси, оцінюючи ймовірні наслідки не до кінця відпрацьованих рішень, варто було, не гаючи час, рухатися вперед, а потім, за сприятливіших обставин і з врахуванням набутого досвіду відкоригувати курс.

Лідери українства не могли не відчувати того, що потяг до об'єднання був домінуючим настроєм західноукраїнських мас, викликаючи розуміння й підтримку у наддніпрянців. Щоб не повторити минулорічних помилок у відставанні від суспільних устремлінь, слід було на них негайно реагувати, очолити й направити рух у конструктивне русло.

Своє значення могло мати й те, що згадані західноукраїнські суб'єкти Західно-Української Народної Республіки, прагнучи до об'єднання з відроджуваною Українською Народною Республікою, були чітко зазначені у революційних концепціях Центральної Ради, зафіксовані в документах Брестських угод, не викликали жодних сумнівів з погляду реалізації об'єктивного, справедливого, переконливого етнографічного принципа.

На перебігу подій, пов'язаних з процесом об'єднання етнічних гілок українського народу, негативно позначився розвиток воєнних дій.

Так, провід Західно-Української Народної Республіки, не встигнувши ратифікувати Передвступний договір у Фастові, змушений був переїхати зі Львова спочатку до Тернополя, а потім до Станіславова. Саме там 3 січня 1919 р. на першому ж засіданні УНРа- ди була одностайно затверджена Ухвала про Злуку ЗУНР з УНР. «Українська Національна Рада, - зазначалося в ній, - виконуючи право самоозначення Українського Народу, проголошує торжественно з'єдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку.

Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір про злуку, заключений між Західно-Українською Народною Республікою і Українською Народною Республікою дня 1 грудня 1918 р. у Хвастові, та поручає Державному Секретаріятови негайно розпочати переговори з київським правительством для сфіналізовання договору про злуку.

До часу, коли зберуться Установчі Збори з'єдиненої Республіки, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народної Республіки виконує Українська Національна Рада. До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріат, установлений Українською Національною Радою, як її виконуючий орган» [39, с. 68].

Оцінюючи цей документ, президент УНРа- ди Є. Петрушевич, зокрема, зазначив: «Ухвалений закон залишиться в нашій історії одною з найкращих дат. По лінії з'єдинення не було між нами двох думок. Сьогоднішній крок піднесе дух і скріпить наші сили. Від сьогодні для нас існує одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе». З нагоди ухвалення історичного документа УНРаду гаряче привітали представник УНР Р. Трохименко і представник Закарпаття С. Клочурак, які брали участь у засіданні. Останній, зокрема, наголосив на тому, «щоби галицькі українці подали помічну руку, щоби допомогли їм злучитися з Галичиною, а через неї і з Великою Україною в єдину Соборну Україну від Тиси до Кубані» [28, с. 142].

Під впливом ухвали УНРади про злуку в багатьох містах і селах ЗУНР відбулися велелюдні урочистості, на яких західні українці принципово висловили свою волю щодо об'єднання українських земель. Зокрема, 12 січня 1919 р. таке свято відбулося в Товмачі, 14 - в Чорткові, 20 - в Дрогобичі. На святі в Заліщиках, що відбулося 12 січня, присутні одноголосно ухвалили на відзнаку свята об'єднання республік назвати найкращу вулицю іменем 3-го січня.

З метою урочистого нотифікування Ухвали УНРади від З січня 1919 р., завершення юридичного оформлення злуки двох республік, а також участі в роботі Трудового конгресу України до Києва було виряджено представницьку делегацію ЗУНР на чолі з віце-президентом УНРади Л. Бачинським. До її складу ввійшли О. Бурачинський, Д. Вітовський, С. Вітик, С. Вітвицький, І. Мирон, Я. Олесневич, І. Сандуляк, Т. Старух, В. Стефаник, Л. Це- гельський та інші - всього 36 чоловік. Делегація прибула до столиці УНР 18 січня.

Наступного дня відбулася урочиста нарада Директорії та Ради народних міністрів УНР з приводу об'єднання республік за участю президії делегації ЗУНР. Члени делегації вручили Директорії вірчу Грамоту УНРади про об'єднання Західно-Української Республіки з Великою Україною [45].

Нарада заслухала й схвалила всі акти соборності, у тому числі й текст Універсалу Директорії. Щоправда, при їх обговоренні дехто, зокрема М. Шаповал, виступили з критикою обраної форми об'єднання республік, що, як відомо, передбачала широку автономію й, по суті, тимчасову суверенність ЗУНР. М. Шаповал вимагав не ратифікувати Передвступ- ний договір, підписаний у Фастові, й Ухвалу УНРади, а відразу створити спільний уряд, який призначив би в західноукраїнські землі управителя («генерал-губернатора») із наддні- прянців. Однак більшість присутніх відхилила цю пропозицію.

Інформація, що поширювалася в західноукраїнському регіоні про зусилля, здійснювані керівництвом ЗУНР акції щодо об'єднання з УНР, отримували повсюдну масову, енергійну підтримку [12, с. 391 403.].

22 січня 1919 р. на велелюдному народному віче, що зібралося н Софійському майдані Києва, було схвалено документи, які увінчав Акт соборності.

Рівно опівдні з'явилися депутати Трудового конгресу, члени Директорії, делегація ЗУНР, члени УНС, міністри на чолі з головою уряду, представники дипломатичного корпусу, духовенство.

Урочистості розпочалися промовою голови делегації ЗУНР, віце-президента УНРади Л.Бачинського, який, зокрема, сказав: «Світла Директоріє, Високий Уряде Української Народної Республіки! На цій історичній площі столичного города Києва стаємо оце ми, законні й вільними голосами нашого народу обрані представники Західньої України, а саме Галичини, Буковини і Закарпатської Руси, та доносимо Вам, і запевняємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми, український нарід західноукраїнських земель, будучи одною кров'ю, одним серцем і одною душею з усім народом Української Народної Республіки, власною нашою волею хочемо й бажаємо од- новити національну державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а до якої стреміли наші великі гетьмани -- Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Відсьогодні Західна Україна лучиться в одне нерозривне тіло, в Соборну й Суверенну Державу» [82, с. 53-54].