Теоретичні засади й політичні чинники концепції національної соборності в світлі досвіду Української революції (1917-1920 років)

Потім Л. Цегельський зачитав вірчу Грамоту УНРади і Ради державних секретарів ЗУНР до Директорії, в якій були подані акти, що вели до злуки, зокрема Ухвала УНРади від 3 січня 1919 р. про об'єднання ЗУНР і УНР. Щоб підкреслити присутнім представникам іноземних держав міжнародне значення даного акта, член західноукраїнської делегації Я. Олесницький прочитав його французькою мовою.

Після цього Л. Бачинський урочисто вручив прочитану грамоту голові Директорії. Прийнявши її, В.Винниченко привітав делегацію західних українців короткою промовою, в якій підкреслив історичне значення Акту Соборності. На підтвердження ратифікації Пе- редвступного договору від 1 грудня 1918 р. і Ухвали УНРади від 3 січня 1919 р. Ф.Швець оголосив Універсал Директорії про злуку УНР і ЗУНР (Універсал соборності):

«Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає народ Український про велику подію в історії землі нашої Української.

3-го січня 1919 року в м. Станиславові Українська Національна Рада Західної Української Народньої Республіки, як виразник волі всіх українців бувшої Австро-Угорської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку Західної Української Народньої Республіки з Наддніпрянською Українською Народньою Республікою - в одноцільну суверенну Народню Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народньої Республіки ухвалила тую злуку прийняти й здійснити на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народньої Республіки від 3-го січня 1919 року.

Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України - Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська На- родня Республіка.

Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду» [84].

Наступного дня, в перший же день своєї роботи, Трудовий Конгрес України, заслухавши й обговоривши акти соборності, з великим піднесенням схвалив їх. Ратифікувавши таким чином Універсал соборності, Конгрес надав йому законного юридичного характеру. Президент УНРади Є. Петрушевич незабаром був обраний до складу Директорії.

У статті «Дух віків», написаній по гарячому сліду події, С. Єфремов дав їй таку оцінку: «Того дня оформлено і затверджено акт поєднання двох, досі порізнених частин України. Розпанахане од віків, переполовинене тіло національне зробило останній акт до того, щоб зростись не тільки духом - бо це давно вже зроблено, але і в політичних формах. Акт справді історичний. Він завершує довгу нашу попередню історію і заразом спложує думки - про те, що має бути. І знов виразно по залі проноситься дух історії» [46].

Не викликає сумніву, що в основі документів, які супроводжували й офіційно фіксували, оформляли соборницький процес, лежало щире прагнення українців до єднання. Водночас не можна подолати враження що насправді в офіційні формули втілювалися лише емоції й наміри. Надійних концепцій з предметною фактологічною (статистичною, зокрема) і логічною аргументацією теоретичних підвалин, з якими можна було звертатися як до міжнародного загалу, так, власне, й до власного народу, вироблено не було. І цієї немаловажної обставини також не можна скидати з рахунку, коли мова заходить про імплементацію Акту злуки у суспільну практику. Як відомо, об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку причин не було доведене до кінця. Головна з них - скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорія та її уряд, змушені під натиском радянських військ залишити майже всю територію України. Не в кращій ситуації опинилася й ЗУНР. Північна Буковина була загарбана Румунією, Закарпаття окупувала Чехословаччина, Східна Галичина вела тяжку й нерівну боротьбу проти агресії польських мілітаристів. Практично Ухвала УНРади від 3 січня й Універсал Директорії від 22 січня 1919 р. лише задекларували проведення державного об'єднання в майбутньому, що його мали закріпити Всеукраїнські Установчі збори, скликати які в тих умовах виявилося неможливим. До того часу встановлювався подібний до конфедеративного державний зв'язок між двома українськими державними утвореннями з окремими урядами, системами державної адміністрації й збройними силами. Ця організаційна окремішність зберігалася навіть тоді, коли територія ЗУНР була повністю окупована польськими військами, а її уряд, разом із армією, опинився на території, контрольованій безпосередньо Директорією.

Головні дійові особи процесу об'єднання по-різному оцінили події, логічною вершиною яких було 22 січня 1919 р.

В. Винниченко не вважав Акт злуки чимось надзвичайним. Скоріше він згадував про нього як про документ і про факт, обминути який просто незручно. «В цей же сумний час (22 січня 1918 р.) (помилково, має бути - 1919 р. - В. С.), - лапідарно занотовує він, - урочисто одбулося свято поєднання двох століттями одірваних одна від одної галузів єдиного українського народу, - наддністрянців і над- дніпрянців, Західної Української Республіки (Галичини) й Східної Української Народньої Республіки (Великої України). (Розуміється, на Софійській площі, з дзвонами, молебном, парадом і Головним Отаманом).

А для негайного, фактичного переведення в життя цього акту представників Галичини було включено в склад Трудового Конгресу як активних учасників його, при чому в склад президії вибрано було галицького с-д. С. Ві- тика.

Галичина якийсь час мала зоставатися при тому внутрішньому політичному устрою, який мала (Національна Рада й Уряд її, Державний Секретаріат), а потім, коли би настав спокійніший час, було би вироблено норми, які мали би сприяти якнайтіснішому об'єднанню двох республік» [6, с. 507-508].

І. Мазепа, хоч і назвав «проголошення української соборности» -«великим історичним актом в житті українського народу», водночас зазначив, що «фактично воно мало декларативне значіння» [41, с. 87]. І не лише тому, що ратифікацію домовленості мали здійснити Українські Установчі збори, яким так і не судилося відбутися. Набагато гіршим виявилось те, що «недовершена злука» українських республік «стала джерелом того роздвоєння влади, що так тяжко помстилося потім на українській боротьбі 1919 р.» [41, с. 87].

П. Христюк наводить надзвичайно короткі відомості про утворення Західно-Української Народної Республіки і зусилля її керівництва щодо об'єднання з УНР - стислий сюжет про це він вміщує навіть не в основному тексті, а в примітках до нього. Автор згадує (і то - побіжно) лише Акт соборності українських земель [90, с. 58, 60].

М. Шаповал також висуває суттєві застереження: «Одначе, ця злука була більш теоретично-юридичною, ніж фактичною, бо галицький Державний Секретаріят уперто стояв на тім, що лише на спільних Всеукраїнських Установчих Зборах буде остаточно установлено закон про форми включення західних земель в одну державну систему і організацію єдиної влади, а до того Західна Область УНР мусила б бути цілком незалежною в своїм існуванні. На жаль, Директорія згодилась на подібну «злуку», а з того потім виникли необчислимі нещастя для українського народу. Двоєвластя - це найбільший ворог всякої єдности, а в злуці 22 січня двоєвласття на одній українській землі було проголошено офіційно» [93, с. 127-128].

Не заперечуючи морально-політичного значення події, своє критичне ставлення до Акту злуки українських земель М. Шаповал виводить, передусім, з відмінності соціально- економічних і політичних характеристик УНР і ЗУНР, тобто державних утворень, що не мали від самого початку підстав для органічного з'єднання. Мова про так званий «політичний біметалізм» - явище, схоже на неможливість сполучення (спайки) двох різних металів через їхню різну атомну будову. На відміну від УНР, де влада свідомо формувалася Директорією так, щоб вона належала трудовому народові (через Трудовий конгрес), утворена на західноукраїнських теренах Українська Національна Рада склалася «з українців-депутатів бувшого австр. парляменту і краєвих соймів (галицького і буковинського), з представників трьох партій (націонал-демократів, радикалів і соціял-демократів) та «кооптованих» приватних осіб. На жаль, на Західних Землях владу не було створено шляхом вибору від народу в цей новий час: ні селян, ні вояків не спитали галицькі і буковинські політики. Коли б на Західних Землях було негайно після перевороту поскликувано селянські, робітничі і військові депутати, то весь би народ через них виявив справжню свою волю в цей важний час. Тоді б увесь народ піднявся на громадську роботу. Події пішли б иншим шляхом! Перехід же влади до старих австрійських, в більшості реакційних політиків, спричинився до того, що широкі маси були усунені від участи в громадському будівництві - це раз, а друге - що галицько-українська політика була реакційною і стояла в повній суперечності з політикою революційної влади на Великій Україні. Ви це самі бачите, коли порівняєте деклярацію Директорії і склад уряду УНР з політикою галицької Національної Ради і складом її уряду (Державного Секретаріяту) та візьмете на увагу конкретну політику обох українських влад. Потім ця обставина стала фатальною для всеукраїнської революції» [65, с. 129].

Безперечно, лідери УНР, автори перших історичних творів про Українську революцію, розповідаючи про січневі події, не могли абстрагуватися від їхніх наслідків, хоч, очевидно, і не хотіли кидати тінь на саму високу ідею соборності, свідомо замовчуючи, зокрема, ступінь тогочасного юридичного оформлення процесу, який, між іншим, так негативно позначився в майбутньому.

Варто зауважити, що їхні колеги нерідко були ще категоричнішими. Так, М. Лозин- ський, член Державного секретаріату ЗУНР, у своїй книзі «Галичина в рр. 1918-1920» присвятив правовому аспекту соборності окремий розділ «З'єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською Народньою Республікою» [39, с. 67-73].

Проаналізувавши документи, якими регламентувався об'єднавчий процес, М. Ло- зинський робить висновок: «Всі сі акти про з'єдиненнє не утворили нової, з'єдиненої з дотеперішніх двох українських держав зложеної Української Народньої Республики, а тільки проголошували утвореннє її і намічали шлях до її утворення.

Утворити сю нову, з'єдинену Українську Народню Республику мали Установчі збори, скликані з територій обох держав так, як коли б сі території творили вже одну державу...

До часу утворення одної держави Установчими Зборами обі держави оставали окремими державами, незалежними одна від другої. Про се говорить ухвала Української Національної Ради з 3 січня 1919 р. в останніх двох уступах, застерігаючи до часу Установчих зборів незалежність законодатної і виконуючої влади Західно-Української Народньої Республики» [39, с.69-70].

М. Лозинський досить переконливо обґрунтовує думку, що з усіх документів, точно кажучи, випливало тільки одне - зобов'язання лідерів ЗУНР і УНР здійснити за сприятливіших обставин фактичне з'єднання обох державних утворень, а виключним способом досягнення мети залишалися обопільні воля й прагнення до порозуміння. Останнє ж, як добре відомо, юридичною категорією ніколи не було. «Очевидно, де нема одної державної влади, а тільки з'єдиненнє має здійснюватися двома незалежними владами на основі порозуміння, там мусять бути також непорозуміння», - цілком резонно зауважує автор. У поєднанні з вкрай несприятливими конкретно-політичними обставинами відсутність надійних правових засад не могла обіцяти скільки-небудь втішної перспективи. «Коли б українська державність на територіях обох українських держав укріплялася, тоді непорозумінь було б щораз менше і в кінці швидке скликаннє Установчих зборів було би з'єдинило обі держави в одну. Однак українська державність не укріплялася, обі українські держави під натиском Польщі і Росії тратили територію і наслідком сього попадали в хаос і в сім хаосі непорозуміння росли, аж доки не довели до повного розриву» [39, с. 71].

Відповідальні, серйозні історики, незважаючи на істотні трансформації у підході до оцінок Акту злуки, його значення й наслідків (з ідейно-політичних міркувань гору поступово почали брати позитивні й навіть звеличувальні тони), завжди залишалися об'єктивними. З їхнього погляду, об'єднання в 1919 р. завершити не вдалося, а суперечності, що виявилися під час розпочатого процесу, настільки негативно вплинули на весь подальший розвиток Української революції, що це згодом стало однією з причин її поразки.

І. Лисяк-Рудницький у статті «Українська Національна Рада й ідея соборності» зазначає: «Соборність України, врочисто проголошена універсалом Директорії 22 січня 1919 р., в тій добі не дочекалася своєї повної практичної реалізації... Творці акту 22 січня розуміли його як вступний договір про об'єднання обидвох українських державностей. Саме практичне проведення відкладено на пізніше, коли парлямент, вибраний на цілій українській території, випрацює нові спільні основні закони (конституцію) соборної Української Народньої Республіки та введе в чинність спільні державні органи. Як знаємо, це ніколи не сталося. Наддніпрянщина й Галичина існували далі: до самого кінця визвольних змагань як два окремі державні тіла, з двома урядами та арміями, а також з двома різними політичними лініями, що не були позбавлені розбіжних тенденцій» [36, с. 271-272].

Обережна констатація загальновідомих фактів наповнюється в автора й конкретнішим змістом, коли він переходить до предметного аналізу «непереборних об'єктивних перешкод», що постали на шляху об'єднання, і мали своїм наслідком «...наявність двох українських стратегій, і дипломатій, які могли між собою шукати зближення, але які не могли точно покриватися, бо в них були дві різні спрямованості: в галичан односторонньо ан- типольська, а в наддніпрянців односторонньо антимосковська. До цього головного, засад- ничого моменту прилучався цілий ряд інших: чималі об'єктивні відмінності в соціальній структурі, в атмосфері побуту і громадській вихові між нашим Сходом і Заходом. Ці речі корінилися в довгій минувшині й тому годі їх було, навіть при обопільній найкращій волі, зліквідувати соборницькими декляраціями чи урядовим декретом» [36, с. 272].

З вищенаведеного об'єктивно випливали висновки: український соборницький процес був історично детермінованим, мав і серйозні перспективи до втілення в життя, зокрема, отримував зростаючу масову підтримку в етнічному середовищі.

Однак теоретичні, юридичні, політичні недосконалості ухвалених в січні 1919 р. документів не були в наступному подоланні. До надважливих концептуальних аспектів розвитку націй, обґрунтування її цілісного функціонування, навіть визначення найнеобхідніших механізмів координації, зближення, взаємодії етнічних відгалужень справа не доходила. Чекати позитивного ефекту можна було, хіба що покладаючись на прихильність долі, щасливий збіг обставин.

Суспільна практика не лише виявила усі недоліки розпочатого благотворного процесу, але й продемонструвала, як найкращі наміри можуть повернутися на свою протилежність.

В історіографії доволі детально проаналізовано весь комплекс причин, які привели до наростання внутрішніх суперечностей першого соборницького досвіду, їхніх негативних наслідків. Разом з дією аж надто несприятливих, ворожих, руйнівних зовнішніх чинників, вони також відіграли свою чималу деструктивну роль [б1, с. 352-443, 456-540, 567-602; 70, с. 404-424; 75, с. 303- 358, 382-439]. Це збереження незлитності, навіть значної не- координованості двох організаційно-державницьких утворень та їхніх структур - УНР і ЗУНР. Це і неузгодженість діяльності двох керівних центрів - Директорії УНР і УНРади ЗУНР. Це і прикрі колізії навколо невдалих спроб перетворення Західно-Української Народної Республіки на Західну область Української Народної Республіки. Це й оголошення Є. Петрушевича Диктатором ЗУНР, і безрезультатні заходи щодо створення міністерства для управління ЗУНР. Це й два незалежні уряди - Рада народних міністрів і Рада сеньорів (Рада державних секретарів).

Поокремо зберігалися, сепаратно діяли й нижчі щаблі влади - відомства, включаючи міністерства закордонних справ і командування двома арміями - Штаб Головного отамана армії УНР (Дієвої армії) і Начальна команда Галицької армії (УГА).

Не існувало й порозуміння між лідерами наддніпрянців (С. Петлюрою) і наддністрянцями (Є. Петрушевичем). Визначальними ж були взаємовиключні орієнтації проводу перших на поляків (головних ворогів галичан) і, відповідно, других - на Антанту й її знаряддя - єдинонеділимський білий рух - непримиренного ворога будь-якої української державності.

Все це підштовхувало Українську революцію, разом з планами національної соборності до неймовірних випробувань і, зрештою, до невідворотного кризового фіналу. Розпочавшись з приголомшливого потрясіння - здачі спільно завойованого Києва супернику через сепаратну угоду з супротивником однієї зі сторін, згубна тенденція далі втілилася у перехід найбоєздатнішої частини національних збройних сил - Української Галицької армії - в підпорядкування А. Денікіна. Листопадова (Лю- барська) катастрофа означала не лише одну з найвідчутніших воєнних поразок, а істотно захитала віру в справу української соборності, в спроможність нації згуртуватись у єдину сім'ю, разом вирішувати проблеми, з якими зіткнула історична доля.

Сподіватися на творче збагачення концепції української соборності за відзначених обставин було марно. Замість того, щоб робити своєчасні висновки з поточного негативного досвіду, лідери як наддніпрянців, так і галичан зайнялися змаганнями щодо того, хто був більшим відступником, зрадником соборницьких ідеалів, захисником регіоналістських інтересів і розрахунків. На жаль, суперечки з цього приводу продовжуються у вітчизняній історіографії й донині. Особливої гостроти тут набуває питання про факт денонсації Акту злуки 22 січня 1919 р. При цьому логіка звинувачень у обох сторін, що дискутують, карколомно переплітається з виправдальними мотивами і часто створює незрозумілу картину, хто був правий, а хто ні.

Так, коли місія під керівництвом заступника голови уряду УНР до Варшави А. Лівицько- го висловилася в своїй Декларації від 2 грудня 1918 р. за згоду на всі польські домагання, в тому числі й щодо Східної Галичини, одним з аргументів виступила «зрада УГА», на яку цілком правомірною реакцією став «зворотний» вчинок наддніпрянців. Представники ж ЗУНР, що також входили до місії, тут же виступили із засудженням непогоджених дій і вийшли зі складу посольства.

Цей крок частина сучасних дослідників схильна кваліфікувати як такий, що «уряд ЗУНР в односторонньому порядку розриває акт про злуку» [38, с. 140]. На це заперечує історик О. Карпенко: «Насправді це був лише акт протесту проти дій наддніпрянської частини спільної делегації, яка заявила про відмову від західних земель України по той бік р. Збруч. Безумовно, ця заява була недружелюбним актом УНР щодо ЗУНР (звісно - не найкраща смислова редакція для хоча б формально існуючого поки що державного об'єднання. - В. С.), вона суперечила актові злуки, соборності України. Однак ці заяви делегацій не мали характеру урядових офіційних документів і вони не могли бути легітимними актами про розрив акту соборності» [23, с. 104].

Уряд ЗУНР спеціальною нотою засудив заяву дипломатичної місії до Варшави [23, с. 104]. За підписом Є. Петрушевича документ було надіслано Верховній раді Паризької мирної конференції й урядам головних країн Антанти. У ноті було заявлено, що сувереном ЗУНР є народ і його найвищий орган - УНРа- да, яка своїх повноважень нікому не передавала, і тому «ніякий поза ним стоячий чинник не має і не може мати права зрікатися цієї української землі на річ якого-небудь чужого державного організму» [23, с. 97].

У низці досліджень стверджується про те, що Акт злуки в односторонньому порядку було розірвано постановою УНРади і уряду ЗУНР, ухваленою 20 грудня 1919 р. у Відні [4, с. 244; 92; 95, с. 122]. Однак О. Карпенко називає згадану постанову «міфічною» і наполягає на тому, що «такого офіційного документа ніхто ніде не наводить. Цілком можливо, що його ніколи і не було» [23, с. 104-105]. Автор посилається також і на офіційний звіт про засідання УНРади і уряду ЗУНР 9 17 грудня 1919 р. у Відні під головуванням Президента УНРади Є. Петрушевича, виділивши положення, що «всяке розділювання українських земель та прилучення їх частин до інших держав вважають (керівні структури ЗУНР - В. С.) шкідним для українського державного права, як також взагалі для будучності українського народу та що українці Західної області (вживання цього терміну в даному разі в світлі вищезгаданого його фактичного невизнання дуже прикметне. - В. С.) хочуть ділити долю з Придніпрянською Україною і з нею разом сполучатися» [23, с. 105]. Звіт було вміщено у газеті «Український прапор» [89].

Відхиляючи звинувачення лідерів Західної України у сепаратистській поведінці, О. Карпенко вважає, що значно більшого удару по національному соборництву буде завдано наступними кроками уже в 1920 р. у розвитку стосунків керівництва Української Народної Республіки з Річчю Посполитою [23, с. 105106]. Однак, зрештою він змушений визнати, що «виключну роль у руйнуванні акта злуки й існування ЗУНР мали зовнішні фактори»: загарбання Румунією Північної Буковини, Закарпаття - Чехословаччиною за активного сприяння Антанти [23, с. 106]. На довершення Верховна Рада Антанти 21 листопада 1919 р. затвердила «Договір між союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини» [1]. Річ Посполита поспішила закріпити свою анексію українського регіону і домоглася, щоб визначений договором термін мандату (25 років) на Східну Галичину уже 25 грудня 1919 р. було знято [23, с. 107].

В черговий раз долею українських земель і їх мешканців розпорядилися сусіди і провідні країни Європи. Спроба ж об'єднання нації (тут точна календарна дата не така вже й важлива, вагоміший кінцевий результат) не увінчалася успіхом.

Події 1920 р. (Варшавський договір С. Петлюри з Ю. Пілсудським, маневрування лідерів наддніпрянського і наддністрянського таборів, польсько-радянська війна, Мінські переговори які зрештою завершились в березні 1921 р. Ризьким мирним договором між Річчю посполитою і РСФРР та УСРР), якщо їх предметно розглядати й принципово оцінювати з позицій ідеалів української соборності, можуть викликати лише негативні емоції й обґрунтовано-критичні оцінки. Тому й не відчувається браку таких рефлексій упродовж 100-літньої історіографічної практики. Зарадити справі нездатні й настирні спроби трансформації проблеми в русло логіки, згідно якої українсько-польський союз, якщо не у всіх відношеннях, виявився досконалим, успішним і не виправдав сподівань, які на нього покладалися, був ситуативно вимушеним, неминучим [3; 26]. Однак, це вже предмет значно ширшої за контекст пропонованого твору розмови.

Підводячи загальний підсумок вивченню процесу розвитку соборницької концепції українства в революційну добу, можна впевнено стверджувати наступне. В 1917 1920 рр. відбулася хронологічно перша за багато століть, якщо не враховувати часів Б. Хмельницького, спроба обґрунтувати реальні проекти, завдання, конкретні плани об'єднання в організовану, монолітну цілість великого слов'янського етносу. Причому благотворна, глибоко гуманна, справедлива ідея почала масштабно втілюватися в суспільну практику. Далеко не все в розрахунках і сподіваннях виявилося бездоганним, а діяльність української еліти можна характеризувати належним чином витриманою, ефективною.

Однак уроки отриманого досвіду (і в його позитивному ключі, і в негативній частині) послужать серйозними моральними стимулами для повернення українства до пошуку нових шляхів соборницького єднання в наступному.



Висновки

Підсумовуючи вищевикладене, можна впевнено стверджувати наступне. Українська революція піднесла ідею соборності на таку височінь, що вона вже ніколи не зникала з порядку денного політичного процесу. Вона була однією з наріжних у надважли- вій дискусії щодо шляхів і методів утворення Союзу РСР. Критикуючи сталінський проект «автономізації», принципово, послідовно відстоюючи засади демократизму і рівноправності суб'єктів формованого міжнаціонального утворення, тодішні партійно-радянські лідери УСРР категорично заявляли: українська соборність залишається нагальним завданням нації. Якщо в новоутворенні не буде забезпечено суверенних прав України, західні українці, що опинилися в Польщі, Чехословаччині й Румунії, розраховуючи неодмінно об'єднатися в єдиній кровній родині, втратять генеральну орієнтовну мету своєї національно-визвольної революційної боротьби [72, с. 368-402; 78].

Концептуальні засади руху до національної соборності, її основні параметри, що визначилися в добу Української революції, слугували достатньо надійним теоретичним підґрунтям для відповідальних дій і закріплення їх у відповідних міжнародних і вітчизняних документах, які народилися в горнилі Другої світової війни, істотно наблизили українців до здійснення омріяної величної мети [64; 67].



Список використаних джерел

1. Documents on British Foreign Polici. V.-Vol.3. P. 854-861.

2. Берестейський мир і Україна. З нагоди 10-х роковин. 9. ІІ. 1918 - 9. ІІ. 1928: спомини та матеріали. Львів - Київ: Червона калина, 1928. 320 с.

3. Бруський Я. Я. Ідея українсько-польського союзу в українській політичній думці. 1918-1920 рр.: pro et contra // Український історичний журнал. 2020. № 2. С. 22-37.

4. Веденєєв Д. Українська історіографія про причини та наслідки розриву Акту Злуки (зовнішньополітичний аспект). Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. До 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р. Збірник. К.: ІПіЕНД, 1999. С. 243-253.

5. Верстюк В. Ф. Провал проекту малоросійської України // Україна і Росія в історичній ретроспективі. Т. 1. К.: Наукова думка, 2004. С. 448-464.

6. Винниченко В. Відродження нації. Заповіт борцям за визволення. К.: КНИГА РОДУ, 2008. 800 с.

7. Володарский Я. А., Елисеева О. И., Кабузан В. М. Население Крыма в конце XVIII - конце XX веков. Численность, размещение, этнический состав. М.: Наука, 2003. С. 131-132.

8. Головченко В., Солдатенко В. Ф. Українське питання в роки Першої світової війни. К.: Парламентське видавництво. 2009. 448 с.

9. Господаренко Н. М. Государственное устройство Крыма, национальный и социальный состав населения полуострова // Крымский архив. 2000, № 6. С. 268.

10. Гошуляк І. Л. Вступна частина // Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злу- ки). К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України. 2009. С. 5-32.

11. Гошуляк І. Л., Кривошея В. В., Солдатенко В. Ф. , Яремчук В. Д. Соборність України. Від зародження ідеї до першої спроби реалізації. Кн. 1. К: Видавництво «Бібліотека українця». 2000. 148 с.

12. Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки). 467 с.

13. Грушевський М. Звідки пішло українство і до чого воно йде // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. К.: Т-во «Знання» України, 1991. С. 38-53.

14. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії й федерації // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. С. 121-133.

15. Гуцуляк М. Перший листопад 1918 р. на Західних Землях України. Нью-Йорк: Око, 1973. 407 с.

16. Державний Вісник. 1918. 31 травня.

17. Діло (Львів). 1918. 20 жовтня.

18. Дорошенко Д. І. Історія України: 1917-1923 рр. Т ІІ. Українська гетьманська Держава 1918 р. Ужгород: «Свобода», 1930. 424 с.

19. Дорошенко Д. І. Мої спомини про недавнє- минуле. Львів: Червона калина, 1923. 543 с.

20. Калакура Я. Соборність України в інтер'єрі новітньої історіографії // Соборність України і виклики сьогодення. С. 35-50.

21. Калакура Я., Панчук А. Новітня історіографія злуки УНР та ЗУНР // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. С. 234-242.

22. Капелюшний В. П. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921рр.). К.: Олан, 2003. 608 с.

23. Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки (До 80-річчя з дня народження професора О. Ю. Карпенка). Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника. 2006. 384 с.

24. Консервативна революція гетьмана Павла Скоропадського // «Тиждень». 2018. 23 лютого.

25. Конституційні акти України, 1917-1920. Невідомі конституції України. К.: Видавництво КДУ 1992. 272 с.

26. Корольов Г., Скальський В. Міжнародна наукова конференція «Союз Пілсудського-Петлюри з погляду століття» // Український історичний журнал. 2020. № 2. С. 234-235.

27. Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни 1918-1919. Друге видання. Нью-Йорк: Око, 1996. 179 с.

28. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис історії суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939 р. ). Івано- Франківськ: Плай, 1993. 204 с.

29. Кульчицький С. В. Рецензія на статтю В. Ф. Солдатенка «Феномен створення Донецько- Криворізької республіки 1918 року» // Світогляд. Науково-популярний журнал. 2015 № 15. С. 78-79.

30. Кульчицький С. Державотворча спадщина Української Народної Республіки // Українське століття (1921-2021). К.: ТОВ «Видавництво «Кліо»», 2021. С. 10-57.

31. Курас І. Ф., Солдатенко В. Ф. Кубань революційна: етнічні і соціальні вектори // Курас І. Ф., Солдатенко В. Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917-1920 рр.). К.: ІПіЕНД НАН України, 2001. С. 7-20.

32. Курас І. Ф., Солдатенко В. Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні. 248 с.

33. Кучер В., Солдатенко В. Соборність України: підсумки дослідження проблеми // Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? Збірник. К.: ІПіЕНД НАН України, 2002. С. 152-168.

34. Левицький К. Великий зрив. Львів: Червона калина, 1931. 150 с.

35. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. На підставі споминів і документів. Львів: Друк ОО Василіан у Жовкві, 1926. 776 с.

36. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. К.: Основи, 1994. Т. 2. 573 с.

37. Литвин В. М., Солдатенко В. Ф. Апогей Української революції. К.: «ВП Центр «Пріоритети», 2017. 116 с.

38. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1995. 368 с.

39. Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. Відень: Український соціологічний інститут. 1922. 228 с.

40. Лупандін О. І. Передмова // Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР 1918 р. Протоколи і стенограми пленарних засідань. Збірник документів і матеріалів. Київ; Нью-Йорк; Філадельфія: Видавництво М. П. Коць. 1999. С. 5-32.

41. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. Т. 1. Прага: Пробоєм. 1942. 212 с.

42. Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР. Протоколи і стенограми пленарних засідань. Збірник документів і матеріалів. 370 с.

43. Мірошниченко Ю., Удовік С. А. Русь - Україна: становлення державності. У 2-х т. К.: Ваклер, 2011. Т. ІІ: Русь - Україна: від імперії до незалежності. 772 с.

44. Народня воля. 1918. 16 грудня.

45. Народня Воля. 1919. 7 січня.

46. Нова Рада. 1919. 25 січня.

47. Останні тому докази, «ювілейні» академічні публікації: Верстюк В. Союз Пілсудського - Петлюри в історії боротьби за українську державність // Український історичний журнал. 2020. № 2. С. 4-21.

48. Пеленський Я. Спогади Гетьмана Скоропадського (кінець 1917 - грудень 1918). Київ-Філадельфія. Інститут української археографії НАНУ 1995. С. 11-34.

49. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи, 1897. Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел. СПб, 1904. XLL. 146 с.

50. Проблеми соборності України в ХХ столітті. К., Інститут національних відносин і політології НАН України. 1994. 231 с.

51. Севрюк О. Брестський мир. Уривки із споминів. Париж. 1927. 18 с.

52. Сергієнко П. П. Соборна Україна: Від ідеї до життя. К.: Т-во «Знання» України. 1993. 64 с.

53. Сергієнко П. П. Соборність України: Поняття, ідея і реальність. К.: Бібліотека українця. 1993. 79 с.

54. Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917-1920 рр. К.: Українська видавнича спілка. 1999. 416 с.

55. Симоненко Р. Г. Брест: двобій війни і миру. К.: Політвидав України, 1988. 277 с.

56. Скороход О. В. Гетьманат 1918 року як малоросійський проект // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. Всеукраїнська наукова конференція 19-20 травня 2008 р. Збірник. К.: Видавництво імені Олени Теліги. 2008. С. 52-60.

57. Соборність України. Від зародження ідеї до першої спроби реалізації. Кн. 1. К.: «Бібліотека українця». 2000. 148 с.

58. Соборність України: історичний контекст і виклики сьогодення: матеріали круглого столу (20 січня 2015 р., Київ, Інститут історії України НАН України). К.: Інститут історії України НАН України. 2015. 178 с.

59. Соборність як чинник українського державотворення (до 90-річчя Акту злуки). Всеукраїнська наукова конференція. Київ. 21 січня 2009 р. К.: Інститут історії України НАН України. 2009. 230 с.

60. Солдатенко В. Ф. Зовнішньополітичний курс гетьманської держави Павла Скоропадського // Україна дипломатична. Науковий щорічник . Випуск четвертий. К.: «Планета». 2004. С. 336-354.

61. Солдатенко В. Ф. Винниченко и Петлюра. Соратники или соперники? М.: Научно-политическая книга, 2020. С. 352-443, 456-540, 567-602.

62. Солдатенко В. Ф. Гетьманська держава і В. Липинський // В'ячеслав Липинський в історії, теорії та практиці українського державотворення. Матеріали Міжнародної конференції 26-27 квітня 2007 року. Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. Нац. Університету ім. Лесі Українки, 2007. С. 156-176.

63. Солдатенко В. Ф. Дмитро Дорошенко // Сол- датенко В. Ф. Gloria mundi. Політична еліта українського державотворення революційної доби (короткі нариси - портрети 1917-1920). К.: Наукова думка, 2021. С. 131-151.

64. Солдатенко В. Ф. Завершение Великой Отечественной войны и соборность украинских земель // Клио. Ежемесячный журнал для ученых. Печатный орган Международной академии исторических и социальных наук. 2020. №4 (160). СПб.: ООО Полторак. С. 120-128.

65. Солдатенко В. Ф. М. Грушевський і концепція української соборності (1917 - 1918 рр.) // Політичні науки 2022. № 1(3). С. 7-33.

66. Солдатенко В. Ф. Нація проти режиму // Солда- тенко В. Ф. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки. В 4-х т. Т ІІ. Рік 1918. К.: Світогляд, 2009. С. 224-281.

67. Солдатенко В. Ф. Проблема западноукраинских земель и их населения в преддверии Великой Отечественной войны // Клио. 2020. № 3 (159). С. 75-92.

68. Солдатенко В. Ф. Россия-Крым-Украина. Опыт взаимоотношений в годы революции и Гражданской войны. М.: Политическая энциклопедия, 2018. 167 c.

69. Солдатенко В. Ф., Савчук Б. П. Попередні міркування і мотивації (замість вступу) // Сол- датенко В. Ф., Савчук Б. П. Галицька армія у наддніпрянській Україні. К.: Світогляд, 2004. С. 4-13.

70. Солдатенко В. Ф. Украина в водовороте внешнеполитических альтернатив. М.-Берлин, Дирек- тмедиа Паблишинг. 2022. 560 с.

71. Солдатенко В. Ф. Украина-Крым-Россия: стратегический угольник напряжения // Солдатенко В. Ф. Украинско-российские взаимоотношения в 1917-1924 гг. С. 321-331.

72. Солдатенко В. Ф. Украинско-российские взаимоотношения в 1917-1924 гг.: обрушение старого и обретение нового. Т. 2. 464 с.

73. Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки в 4-х т. Т І. Рік 1917. Харків: Прапор, 2008. С. 345-356.

74. Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки. В 4-х т. Т ІІ. Рік 1918. 411 с.

75. Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки: В 4-х т. Т ІІІ. Рік 1919. К.: Світогляд, 2010. 453 с.

76. Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія. К.: Науково-пошукове агентство «Книга пам'яті України». 1997. 416 с.

77. Солдатенко В. Ф. Феномен утворення Донецько- Криворізької радянської республіки 1918 року // Світогляд. 2015. № 4 (54). С. 70-77.

78. Солдатенко В. Ф. Х. Г. Раковский VS И. В. Сталин: возвращаясь к дискуссии о путях и принципах образования СССР // XTV Плехановские чтения «... Мы вынуждены признать коренную перемену всей точки зрения нашей на социализм». Советская Россия в 1921-1927 гг.». Материалы к международной конференции 6-7 ноября 2020. Санкт-Петербург. 2020. С. 82-89.

79. Солдатенко В. Ф., Савчук Б. П. Галицька армія у Наддніпрянській Україні. 213 с.

80. Солдатенко І. В. Проблема соборності Чорноморського флоту в контексті соборності України (березень 1917 - квітень 1918 рр.) // Проблеми соборності України в XX столітті. С. 71-73.

81. Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918 - 1923. Скрентон. 1960. Т 3. 160 с.

82. Стахів М. Україна в добі Директорії У Н. Р. Т 2. Україна між двома силами. Скрентон: Українська науково- видавнича бібліотека. 1962. 248 с.

83. Терещенко Ю. І. Гетьманат Павла Скоропадського як прояв консервативної революції // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. С. 13-40.

84. Україна. 1919. 24 січ.

85. Україна: від самостійності до соборності (22 січня 1918 - 22 січня 1919 років). / збірник. К.: ІПіЕНД. 2004. 285 с.

86. Українська соборність: ідея, досвід, проблеми (До 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.). К.: 408 с. 97.Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. Т. 1. 4 березня - 9 грудня 1917 р. К.: Наукова думка, 1996. 591 с

87. Українське слово. 1918. 22 жовтня.

88. Український прапор. 1920. 6 січня.

89. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. Т. ІІІ. Відень: Український соціологічний інститут. 1921. 160.с.

90. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). Ф. 3766.

91. Чапуга С., Любінець І. Скасування акту злуки УНР і ЗУНР // Міжнародна наукова конференція, присвячена 75-річчю Західно-Української Народної Республіки. 1-3 листопада 1993 р. Матеріали. Івано-Франківськ. 1993. С. 86-87.

92. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. Прага: Вільна спілка. 265 с.

93. Шибаев В. П. Этнический состав населения Европейской части Союза ССР. Л.: Издательство Академии наук СССР 1930. С. 160-161.

94. Шинкаренко Т І. Український національно- визвольний рух в 1920-1923 рр. В контексті зовнішньої політики західних держав // Дисертація на здобуття наук. ступеня кандидата історичних наук. К.: 1998. 196 с.



References

1. Documents on British Foreign Polici. V-Vol.3. P. 854-861.

2. Beresteyskyj mir i Ukrai'na. Z nagody 10-h ro- kovyn. 9. ІІ. 1918 - 9. ІІ. 1928: spomyny ta materialy (The Peace of Brest and Ukraine. On the occasion of the 10th anniversary. 9. II. 1918 - 9. II. 1928: memories and materials). L'viv - Kyi'v: Chervona kalyna, 1928. 320 s.

3. Brus'kyj Ja. Ja. Ideja ukrai'ns'ko-pol's'kogo sojuzu v ukrai'ns'kij politychnij dumci. 1918-1920 rr.: pro et contra (The idea of the Ukrainian-Polish union in Ukrainian political thought. 1918-1920: pro et contra) // Ukrai'ns'kyj istorychnyj zhurnal. 2020. № 2. S. 22-37.

4. Vedenjejev D. Ukrai'ns'ka istoriografija pro prychyny ta naslidky rozryvu Aktu Zluky (zovnishn'opolitychnyj aspekt) (Ukrainian historiography on the causes and consequences of the dissolution of the Zluka Act (foreign policy aspect)). Ukrai'ns'ka sobornist': ideja, dosvid, problemy. Do 80-richchja Aktu Zluky 22 si- chnja 1919 r. Zbirnyk. K.: IPiEND, 1999. S. 243-253.

5. Verstjuk V. F. Proval proektu malorosijs'koi' Ukrai'ny (The failure of the Little Russian Ukraine project) // Ukrai'na i Rosija v istorychnij retrospekty- vi. T. 1. K.: Naukova dumka, 2004. S. 448-464.

6. Vynnychenko V Vidrodzhennja nacii'. Zapovit bor- cjam za vyzvolennja (Rebirth of the nation. A testament to the liberation fighters). K.: KNYGA RODU, 2008. 800 s.

7. Volodarskyj Ja. A., Elyseeva O. Y, Kabuzan V M. Naselenie Kryma v konce XVIII - konce XX vekov. Chislennost', razmeshhenie, etnicheskij sostav (The population of Crimea in the late 18th - late 20th cen- tunes. Number, placement, ethnic composition). M.: Nauka, 2003. S. 131-132.

8. Golovchenko V., Soldatenko V. F. Ukrai'ns'ke py- tannja v roky Pershoi' svitovoi' vijny (The Ukrainian issue during the First World War). K.: Parlaments'ke vydavnyctvo. 2009. 448 s.

9. Gospodarenko N. M. Gosudarstvennoe ustrojstvo Kryma, nacional'nyj i social'nyj sostav naselenija po- luostrova (The state structure of Crimea, the national and social composition of the population of the peninsula) // Krymskij arhiv. 2000, № 6. S. 268.

10. Goshuljak I. L. Vstupna chastyna (Introduction) // Goshuljak I. Ternystyj shljah do sobornosti (vid idei' do Aktu Zluky). K.: IPiEND im. I. F. Kurasa NAN Ukrai'ny. 2009. S. 5-32.

11. Goshuljak I. L., Kryvosheja V. V., Soldatenko V. F., Jaremchuk V D. Sobornist' Ukrai'ny. Vid zarodzhen- nja idei' do pershoi' sproby realizacii' (Unity of Ukraine. From the birth of an idea to the first attempt at implementation). Kn. 1. K.: Vydavnyctvo “Biblioteka ukrai'ncja”, 2000. 148 s.

12. Goshuljak I. Ternystyj shljah do sobornosti (vid idei' do Aktu Zluky) (The thorny path to unity (from the idea to the Act of Zluka)). 467 s.

13. Grushevs'kyj M. Zvidky pishlo ukrai'nstvo i do chogo vono jde (Where did Ukrainianness come from and where is it going) // Grushevs'kyj M. Hto taki ukrajinci I chogo vony hochut'. K.: T-vo “Znannja” Ukrai'ny, 1991. S. 38-53.

14. Grushevs'kyj M. Jakoi' my hochemo avtonomii' j federacii' (What kind of autonomy and federation do we want) // Grushevs'kyj M. Hto taki ukrajinci I chogo vony hochut'. S. 121-133.

15. Guculjak M. Pershij lystopad 1918 r. na Zahidnyh Zemljah Ukrai'ny (The first November 1918 in the Western Lands of Ukraine). N'ju-Jork: Oko, 1973. 407 s.

16. Derzhavnyj Visnyk. 1918. 31 travnja.

17. Dilo (L'viv). 1918. 20 zhovtnja.

18. Doroshenko D. I. Istorija Ukrai'ny: 1917-1923 rr. Т. ІІ. Ukrai'ns'ka get'mans'ka Derzhava 1918 r. (History of Ukraine: 1917-1923. Volume II. Ukrainian Hetman State in 1918). Uzhgorod: “Svoboda”, 1930. 424 s.

19. Doroshenko D. I. Moi' spomyny pro nedavnje- mynule (My memories of the recent past). L'viv: Chervona kalyna, 1923. 543 s.

20. Kalakura Ja. Sobornist' Ukrai'ny v inter'eri novitn'oi' istoriografii' // Sobornist' Ukrai'ny i vyk- lyky s'ogodennja (The unity of Ukraine in the interior of modern historiography // The unity of Ukraine and the challenges of today). S. 35-50.

21. Kalakura Ja., Panchuk A. Novitnja istoriografija zluky UNR ta ZUNR (The latest historiography of the union of the UNR and the ZUNR) // Ukrai'ns'ka So- bornist': ideja, dosvid, problemy. S. 234-242.

22. Kapeljushnyj V P. Zdobuta i vtrachena nezalezh- nist': istoriografichnyj narys ukrai'ns'koi' derzhavnos- ti doby nacional'no-vyzvol'nyh zmagan' (1917-1921 rr.) (Gained and lost independence: a historiographic essay of Ukrainian statehood during the era of national liberation struggles (1917-1921)). K.: Olan, 2003. 608 s.

23. Karpenko O. Z istorii' Zahidno-Ukrai'ns'koi' Narodnoi' Respubliky (Do 80-richchja z dnja narodzhennja profesora O. Ju. Karpenka) (From the history of the Western Ukrainian People's Republic (To the 80th anniversary of the birth of Professor O. Yu. Karpenko)). Ivano-Frankivs'k: Prykarpats'kyj nacional'nyj universytet im. Vasylja Stefanyka, 2006. 384 s.

24. Konservatyvna revoljucija get'mana Pavla Skoropads'kogo (Hetman Pavel Skoropadskyi's conservative revolution) // „Tyzhden'”. 2018. 23 ljutogo.

25. Konstytucijni akty Ukrai'ny, 1917-1920. Nevidomi konstytucii' Ukrai'ny (Constitutional Acts of Ukraine, 1917-1920. Unknown constitutions of Ukraine). K.: Vydavnyctvo KDU, 1992. 272 s.

26. Korol'ov G., Skal's'kyj V. Mizhnarodna naukova konferencija „Sojuz Pilsuds'kogo-Petljury z pogljadu stolittja” (International scientific conference «Pilsud- ski-Petliura Union from the perspective of the century») // Ukrai'ns'kyj istorychnyj zhurnal. 2020. № 2. S. 234-235.

27. Krezub A. Narys istorii' ukrai'ns'ko-pol's'koi' vi- jny 1918-1919. Druge vydannja. (Essay on the history of the Ukrainian-Polish war of 1918-1919. Second edition.) N'ju-Jork: Oko, 1996. 179 s.

28. Kugutjak M. Galychyna: storinky istorii'. Narys istorii' suspil'no-politychnogo ruhu (ХІХ st. - 1939 r.) (Galicia: pages of history. Essay on the history of the socio-political movement (XlX century - 1939)). Ivano-Frankivs'k: Plaj, 1993. 204 s.

29. Kul'chyc'kyj S. V. Recenzija na ststtju V. F. Sol- datenka „Fenomen stvorennja Donec'ko-Kryvoriz'koi' respubliky 1918 poku” (Review of the article by V. F. Soldatenko «The phenomenon of the creation of the Donetsk-Kryvorizka Republic in 1918») // Svitogljad. Naukovo-populjarnyj zhurnal. 2015 № 15. S. 78-79.

30. Kul'chyc'kyj S. Derzhavotvorcha spsdshhyna Ukrai'ns'koi' Narodnoi' Respubliky (State-building heritage of the Ukrainian People's Republic) // Ukrai'ns'ke stolittja (1921-2021). K.: TOV “Vy- davnyctvo “Klio””, 2021. S. 10-57.

31. Kuras I. F., Soldatenko V. F. Kuban' revoljucijna: etnichni I social'ni vektory (Revolutionary Kuban: ethnic and social vectors) // Kuras I. F., Soldatenko V. F. Sobornyctvo i regionalizm v ukrai'ns'komu der- zhavotvorenni (1917-1920 rr.) (). K.: IPiEND NAN Ukrai'ny, 2001. S. 7-20.

32. Kuras I. F., Soldatenko V F. Sobornyctvo i regionalizm v ukrai'ns'komu derzhavotvorenni (Solidarity and regionalism in Ukrainian state formation). 248 s.

33. Kucher V., Soldatenko V. Sobornist' Ukrai'ny: pid- sumky doslidzhennja problemy (Sobornost of Ukraine: results of the study of the problem) // Etnopolitologija v Ukrai'ni. Stanovlennja. Shho dali? Zbirnyk (). K.: IPiEND NAN Ukrai'ny, 2002. S. 152-168.

34. Levyckyj K. Velykyj zryv (A big disruption). L'viv: Chervona kalyna, 1931. 150 s.

35. Levyckyj K. Istorija politychnoi' dumky galyc'kyh ukrai'nciv. Na pidstavi spomyniv i dokumentiv (History of political thought of Galician Ukrainians. Based on memories and documents). L'viv: Druk OO Vasyl- ian u Zhovkvi, 1926. 776 s.

36. Lysjak-Rudnyckyj I. Istorychni ese: U 2 t. (Historical essays: In 2 vols) K.: Osnovy, 1994. T. 2. 573 s.

37. Lytvyn V M., Soldatenko V. F. Apogej Ukrai'ns'koi' revoljucii' (The apogee of the Ukrainian revolution). K.: “VP Centr “Priorytety”, 2017. 116 s.

38. Lytvyn M. R., Naumenko K. E. Istorija ZUNR (History of ZUNR). L'viv: Instytut ukrai'noznavstva im. I. Krpjakevycha NAN Ukrai'ny, 1995. 368 s.

39. Ljzyns'kyj M. Galychyna v rr. 1918-1920 (Galicia in 1918-1920). Viden': Ukrai'ns'kyj sociologichnyj instytut. 1922. 228 s.

40. Lupandin O. I. Peredmova (Preface) // Myrni peregovory mizh Ukrai'ns'koju Derzhavoju ta RSFRR 1918 r. Protokoly i stenogramu plenarnyh zasidan'. Zbirnyk dokumentiv i materialiv (Peace negotiations between the Ukrainian State and the RSFSR in 1918. Protocols and transcripts of plenary sessions. Collection of documents and materials). Kyi'v; N'ju-Jork; Filadel'fija: Vydavnyctvo M. P. Koc', 1999. S. 5-32.

41. Mazepa I. Ukrai'na v ogni j buri revoljucii'. T. 1. (Ukraine is in the fire and storm of revolution. T. 1.) Praga: Proboem, 1942. 212 s.

42. Myrni peregovory mizh Ukrai'ns'koju Derzhavoju ta RSFRR 1918 r. Protokoly i stenogramu plenarnyh zasidan'. Zbirnyk dokumentiv i materialiv. (Peace negotiations between the Ukrainian State and the RSFSR. Protocols and transcripts of plenary sessions. Collection of documents and materials) 370 s.

43. Miroshnychenko Ju., Udovik S. Rus' - Ukrai'na: stanovlennja derzhavnosti. U 2-h t. (Rus' - Ukraine: the formation of statehood. In 2 vols.) K.: Vakler, 2011. T. II: Rus' - Ukrai'na: vid imperii' do nezalezh- nosti. 772 s.

44. Narodnja volja. 1918. 16 grudnja.

45. Narodnja volja. 1919. 7 sichnja.

46. Nova Raga. 1919. 25 sichnja.

47. Ostanni tomu dokazy, “juvilejni” akademichni publikacii': Verstjuk V.ojuz Pilsuds'kogo - Petljury v istorii' borot'by za ukrai'ns'ku derzhavnist' (The latest proofs, «anniversary» academic publications: Ver- styuk V. Soyuz Pilsudskyi - Petlyuras in the history of the struggle for Ukrainian statehood) // Ukrai'ns'kyj istorychnyj zhurnal. 2020. № 2. S. 4-21.

48. Pelens'kyj Ja. Spogady Get'mana Skoropads'kogo (kinec' 1917 - gruden' 1918) (Memories of Hetman Skoropadsky (end of 1917 - December 1918)). Kyi'v - Filadel'fija. Instytut ukrai'ns'koi' arheografii' NANU. 1995. S. 11-34.

49. Pervaja Vseobshhaja perepis' naselenija Rossijskoj imperii, 1897 (First General Census of the Russian Empire, 1897). Izdanie Central'nogo statistichesk- ogo komiteta Ministerstva vnutrennih del. SPb, 1904. XLL. 146 s.

50. Problemy sobornosti Ukrai'ny v XX stolitti. (Problems of the unity of Ukraine in the 20th century). K.: Instytut nacional'nyh vidnosyn i politologii' NAN Ukrai'ny. 1994. 231 s.

51. Sevijuk O. Brests'kyj myr. Uryvky iz spomyniv. (Peace of Brest. Excerpts from memories) Paryzh. 1927. 18 s.

52. Sergienko P. P. Soborna Ukrai'na: Vid idei' do zhit- tja (Soborna Ukraine: From an idea to life). K.: T-vo „Znannja” Ukrai'ny. 1993. 64 s.

53. Sergienko P. P. Sobornist' Ukrai'ny: Ponjattja, ideja i real'nist'. (Sobornost of Ukraine: Concept, idea and reality.) K.: Biblioteka ukrai'ncja. 1993. 79 s.

54. Sergijchuk V. Ukrai'ns'ka sobornist'. Vidrodzhen- nja ukrai'nstva v 1917-1920 rr. (Ukrainian sobornost. The revival of Ukrainianism in 1917-1920) K.: Ukrai'ns'ka vydavnycha spilka. 1999. 416 s.

55. Symonenko R. G. Brest: dvobij vijny i myru. (Brest: a duel between war and peace.) K.: Politvydav Ukrai'ny, 1988. 277 s.

56. Skorohod O. V Get'manat 1918 roku jak malorosijs'kyj proekt (The Hetmanate of 1918 as a Little Russian project) // Get'manat Pavla Skoropads'kogo: istorija, postati, kontroversii'. Vseukrai'ns'ka naukova konferencija 19-20 travnja 2008 r. Zbirnyk (). K.: Vy- davnyctvo imeni Oleny Teligy. 2008. S. 52-60.

57. Sobornist' Ukrai'ny. Vid zarodzhennja idei' do per- shoi' sproby realizacii'. Kn. 1 (Sobornost of Ukraine. From the birth of an idea to the first attempt at implementation. Book 1). K.: „Biblioteka ukrai'ncja”. 2000. 148 s.

58. Sobornist' Ukrai'ny: istorychnyj kontekst i vyk- lyky s'ogodennja: materialy kruglogo stolu (20 si- chnja 2015 r., Kyi'v, Instytut istorii' Ukrai'ny NAN Ukrai'ny) (Sobornost of Ukraine: historical context and challenges of today: materials of the round table (January 20, 2015, Kyiv, Institute of History of Ukraine, National Academy of Sciences of Ukraine)). K.: Instytut istorii' Ukrai'ny NAN Ukrai'ny. 2015. 178 s.

59. Sobornist' jak chynnyk ukrai'ns'kogo derzhavot- vorennja (do 90-richchja Aktu zluky). Vseukrai'ns'ka naukova konferencija. Kyi'v. 21 sichnja 2009 r. (Congregationalism as a factor in Ukrainian state formation (to the 90th anniversary of the Act of Unification). All-Ukrainian scientific conference. Kyiv. January 21, 2009). K.: Instytut istorii' Ukrai'ny NAN Ukrai'ny. 2009. 230 s.