Вячеслав Прокопович у боротьбі за українську державність та національну ідею: штрихи до портрета політичного діяча і науковця

Размещено на http://allbest.ru

1Київський національний університет імені Тараса Шевченка

2Київський університет імені Бориса Грінченка

Вячеслав Прокопович у боротьбі за українську державність та національну ідею: штрихи до портрета політичного діяча і науковця

1Марина Палієнко докторка історичних наук, професорка,

завідувачка кафедри архівознавства

та спеціальних галузей історичної науки,

2Ігор Срібняк доктор історичних наук, професор,

завідувач кафедри всесвітньої історії

історико-філософського факультету,

Анотація

Мета статті полягає у відтворенні життєвого шляху українського громадсько-політичного діяча, історика Вячеслава Прокоповича (1881-- 1942), дослідженні його внеску в боротьбу за українську державність у період Української революції 1917-1921 рр., під час перебування у політичній еміграції в Польщі та Франції. Методологічною основою дослідження є послідовне застосування принципів історизму, об'єктивності, системного і міждисциплінарного підходів, компаративістики.

Використання біографічного методу у поєднанні з методами джерелознавчого аналізу й синтезу дозволило розглянути життєдіяльність В. Прокоповича у контексті суспільно-політичних подій, крізь призму професійного середовища, міжособистісного спілкування і родинного оточення.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше на основі вивчення і критичного аналізу архівної й опублікованої спадщини В. Прокоповича висвітлено основні віхи його життя й діяльності, охарактеризовано процес становлення особистості, участь в українському громадсько-політичному і культурно-освітньому русі, діяльність на посаді прем'єр-міністра Уряду УНР у роки Української революції 1917-1921 рр. та у період еміграції.

У формуванні джерельної бази дослідження важлива роль була відведена аналізу та введенню до наукового обігу неактуалізованої інформації документів з особистого архіву В. Прокоповича, який зберігається у фондах Української бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі (Франція). Висновки. В. Прокопович, який брав активну участь в українському громадсько-політичному і культурному русі від початку ХХ ст., зробив вагомий внесок у боротьбу за українську державність, відстоюючи українські національні інтереси і цінності як громадсько-політичний і державний діяч, журналіст, науковець і педагог. Він посідав ключові посади в Уряді УНР, будучи міністром освіти та прем'єр-міністром, одним із найближчих соратників Головного Отамана Симона Петлюри. У період вимушеної політичної еміграції він активно долучився до розгортання діяльності Уряду УНР в екзилі, був одним із засновників і довголітнім редактором тижневика «Тризуб», ініціатором створення та головою Ради Товариства Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі. Наукова, публіцистична та архівна спадщина В. Прокоповича становить значний суспільний інтерес і потребує подальшого вивчення.

Ключові слова: Вячеслав Прокопович; українська державність; національна ідентичність; українська політична еміграція в Європі; архівна спадщина; зарубіжна україніка.

Україні життя своє віддав, до кінця Отчизні вірний, за волю її й державність все аж до смерти прийняти завжди готовий...

Вячеслав Прокопович

Українські історики ще до сьогодні працюють над тим, аби повернути із забуття імена чільних політиків, громадських і культурних діячів, освітян, які присвятили все своє життя національно-державному відродженню України, виборюючи її право на незалежне існування.

Вячеслав Прокопович. 1929 р. Українська бібліотека імені Симона Петлюри. Архів В. Прокоповича.

Це твердження повною мірою стосується прем'єр-міністра уряду УНР доби Української революції Вячеслава Костянтиновича Прокоповича, який і після вимушеної еміграції внаслідок більшовицької окупації України понад десятиліття (1926-1939 рр.) очолював уряд УНР в екзилі. Широкому загалу дослідників історії України здебільшого не відоме й коло наукових зацікавлень В. Прокоповича, його праці тільки ще торують свій шлях до читача, а крім того - залишаються у затінку й обставини його приватного і сімейного життя.

Великою мірою така ситуація була зумовлена недостатньою увагою дослідників до проблем функціонування інституцій української політичної еміграції в Європі, бо цей напрям активно розроблявся в Україні тільки упродовж останніх 30-ти років. Не сприяла написанню інтелектуальної біографії В. Прокоповича й відсутність в українських архівосховищах фондів, які б містили систематизовані документи про його життя і діяльність.

Отже, у сучасному історіографічному дискурсі відсутні праці, присвячені комплексному вивченню біографії, політичного і наукового доробку В. Прокоповича. Першим розпочав систематизацію його творчої спадщини відомий український громадсько-політичний діяч і правник А. Яковлів, який після смерті Вячеслава Костянтиновича на прохання його дружини Єлизавети Олександрівни Прокопович (Мєшковської) підготував та випустив у 1954 р. окремий том «Записок Наукового товариства імені Шевченка», в якому опублікував наукові праці В. Прокоповича «Печать Малороссійская» і «Сфрагістичні етюди» з біографічною передмовою, що містила цінну інформацію, повідомлену авторові дружиною покійного ¹. Однак, від того часу не було підготовлено жодної ґрунтовної біографічної статті чи аналітичної праці, присвяченої діяльності чи творчому доробку В. Прокоповича, які, безумовно, заслуговують на всебічне вивчення.

Основою дослідження життєвого і творчого шляху особистості традиційно вважається архів, який акумулює документи родинного і приватного характеру, службової діяльності, дозволяє відтворити основну канву біографії, наблизитися до розуміння її суспільно-політичних поглядів, духовних цінностей, життєвих пріоритетів, відтворити коло професійного, громадського та приватного спілкування, пізнати наукові інтереси й культурні вподобання. Однак, якщо говорити про В. Прокоповича, то слід констатувати, що його архівна спадщина збереглася лише частково і, головним чином, завдяки відданості пам'яті та стараннями його дружини Єлизавети Олександрівни. Відома сьогодні частина особистого архіву В. Прокоповича зберігається в архівному зібранні Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі (Франція) - установі, ініціатором заснування та багатолітнім Головою Ради якої був саме Вячеслав Костянтинович. Проте точний час надходження цих документів до Бібліотеки наразі ще не встановлений, оскільки В. Прокопович помер під час Другої світової війни, коли діяльність цієї славетної української установи була перервана нацистською окупаційною владою, а всі її фонди конфісковані та вивезені до Третього Райху. Велику роль у збереженні спадщини і пам'яті про цього визначного українського діяча, як уже відзначалося, відіграла його дружина Єлизавета Олександрівна, яка у повоєнні роки зберігала його документи, листування, рукописи праць у власному будинку у м. Бессанкур (Bessancourt) поблизу Парижа. Після відновлення діяльності Української бібліотеки у 1947 р. вона брала активну участь в організації її роботи, підтримувала тісні дружні стосунки з вдовою Головного Отамана - Ольгою Петлюрою (яка мешкала останні роки життя у будинку Прокоповичів у Бессанкурі), чільними діячами «уенерівської» еміграції, членами Товариства бібліотеки - І. Рудичевим, І. Косенком, Г. Довженком, генералом О. Удовиченком, М. Ковальським, П. Йосипишиним тощо. Дбаючи про увічнення пам'яті про чоловіка, вона готувала до видання рукописи його неопублікованих праць, а також розмірковувала про вибір належного місця для збереження його архіву, оскільки у 1950-х - на початку 1960-х років Українська бібліотека не мала для цього відповідних умов і приміщення. Отже, архів Вячеслава та Єлизавети Прокоповичів має власну складну «історію», відтворення якої потребує висвітлення в окремій дослідницькій публікації. Наразі зазначимо, що у результаті роботи з упорядкування розпорошених в Українській бібліотеці архівних документів (т. зв. «документального розсипу») було виявлено валізу Є. Прокопович із цінними документами з особового архіву В. Прокоповича, після чого нами була проведена їх атрибуція, систематизація та вивчення. Ці документи мають важливе джерельне значення для відтворення різних аспектів життя й діяльності цього яскравого політичного діяча і вченого, особливо в еміграційний період Важливо зазначити, що проведення заходів із виявлення, упоряд-кування і вивчення документів В. та Є. Прокоповичів, як і низки інших ар-хівних зібрань української еміграції, що потрапили до фондів Української бібліотеки імені Симона Петлюри в різний час у розпорошеному вигляді, стало можливим завдяки ініціативам директорки і голови Ради бібліотеки д-ра Ярослави Йосипишин та голови Меморіального фонду Симона Петлюри Миколи Кочерги. Автори висловлюють щиру вдячність за сприяння у робо-ті та уможливлення використання цих цінних документів у наукових дослід-женнях.. Окремі згадки про В. Прокоповича переважно мемуарного характеру, а також невеликі некрологи, опубліковані в еміграційній українській пресі, дають можливість відтворити загальну канву його біографії та окреслити коло спілкування. Так, деякі факти біографії В. Прокоповича вдалося уточнити, звернувшись до спогадів його сучасників -Д. Дорошенка, С. Єфремова, О. Лотоцького, Є. Чикаленка, о. П. Білона ³. Опублікований М. Ковальським 1957 р. на сторінках часопису «Свобода» короткий нарис про В. Прокоповича з нагоди 15-х роковин від дня його смерті, головним чином ґрунтувався на інформації, почерпнутій зі згаданої вище передмови А. Яковліва до «Записок Наукового товариства ім. Шевченка»⁴. Низка цінних документів була виявлена співробітниками Центрального державного історичного архіву України, м. Київ (ЦДІАК України) під час підготовки документальної виставки до 135-ліття від дня народження В. Прокоповича у 2016 р.⁵ Можна також згадати кілька невеликих енциклопедичних гасел, у яких наведені біографічні відомості про діяча⁶. У формуванні джерельної бази дослідження важлива роль була відведена аналізу та введенню до наукового обігу тієї частини архіву вченого, який зберігається у фондах Української бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі. Зокрема, серед паперів В. Прокоповича було виявлено уривки рукописних спогадів під назвою «З днів весни», у яких він за пам'яттю намагався відтворити деякі сюжети зі свого дитинства та юності⁷. На жаль, він так і не зміг втілити свій задум, об'єднати окремі фрагменти своїх записок у цілісну картину. Натомість, цінні біографічні дані містить нарис о. П. Білона, який, найвірогідніше, користувався інформацією, наданою йому дружиною В. Прокоповича. Машинопис цього нарису було виявлено серед документів Є. Прокопович із рукописним написом: «Високодостойній і Дорогій пані Є. О. Прокопович на спомин. о. Петро Білон. 27 червня 1959»⁸. Принагідно слід зазначити, що нариси П. Білона та А. Яковліва в окремих місцях є близькими за змістом, що дозволяє припустити користування однією першоосновою під час їх написання.

У процесі розбору та упорядкування документального розсипу в архівному зібранні Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі вдалося виявити листування В. Прокоповича з цілою низкою відомих українських громадсько-політичних, культурних, релігійних діячів міжвоєнного періоду та перших років війни (зокрема, листи Є. Бачинського, Є. Ґловінського, Г. Довженка, Д. Дорошенка, І. Косенка, Б. Лазаревського, А. Лівицького, І. Рудичева, В. Сальського, С. Сірополка, М. Славінського, М. Шумицького, О. Шульгина та ін.). Серед них найбільшим за обсягом епістолярним комплексом є листування з Є. Прокопович (Мєшковською). Зазначимо, що листи А. Лівицького до В. Прокоповича із цього зібрання були опубліковані Я. Файзуліним у документальному збірнику «Андрій Лівицький. Листування (1919-- 1953 роки)»⁹.

Однак, безумовно, масштаб особистості вимагає від сучасних дослідників ретельного виявлення, осмислення та аналізу всього фактографічного матеріалу, вивчення цінної наукової й публіцистичної спадщини діяча, відтворення його образу і діяльності у контексті історичної епохи. Методологічною основою такого дослідження є послідовне застосування принципів історизму, об'єктивності, методів наукового аналізу і синтезу, системного і міждисциплінарного підходів. Використання біографічного методу дозволяє відтворити життєвий шлях діяча на макро- та мікрорівнях - як у контексті суспільно-політичних подій, так і крізь призму приватного життя, родинного оточення й міжособистісного спілкування.

Становлення особистості на зламі століть. Участь в українському національному русі

В. Прокопович народився 10 (22) червня 1881 р.¹⁰ у Києві в родині протоієрея о. Костянтина Прокоповича, який за своїм походженням належав до старовинного шляхетсько-козацького роду (герба «Гроти») з Чигиринського повіту Київської губернії. Отець Костянтин виховував своїх дітей в атмосфері поваги й любові до рідної землі та українського слова, і в його домі у м. Златопіль¹¹ часто збиралися українці, які обговорювали новини культурного й громадського життя. Згадуючи про роки свого становлення, Вячеслав Костянтинович із теплотою визнавав, що у родинному середовищі сформувалися його життєві пріоритети, які мали значний вплив на його подальший розвиток¹².

Середню освіту Вячеслав здобув у Білоцерківській гімназії, в якій його батько викладав закон Божий. Вирізнявся своєю добротою, а також готовністю прийти на допомогу своїм друзям, з якими завжди спілкувався українською мовою. Під час літніх вакацій подорожував пішки Україною, відвідуючи села і хутори, де вивчав народні звичаї та побут їх мешканців¹³.

Звертаючись до періоду становлення В. Прокоповича, варто згадати міркування І. Гирича про формування нового покоління вже «українських», а не «українофільських» діячів, які вживали українську мову в «щоденному спілкуванні від самих початків свого свідомого життя»¹⁴. Причому вживання української на початковому етапі було пов'язано безпосередньо з родинним середовищем, що згодом впливало на культурні та політичні вподобання діячів, їхню національну самоідентифікацію.

Після успішного закінчення гімназії Вячеслав вступив 1900 р. на історико-філологічний факультет Університету св. Володимира, де зацікавився вивченням української історії і, зокрема, документами козацької доби, оволодів методами критичного опрацювання архівних джерел, розпочав свої сфрагістичні студії. Формування наукових зацікавлень В. Прокоповича відбувалося під впливом школи документалістики про- В «Енциклопедії історії України» помилково зазначена дата народ-ження - 10 квітня. Див.: Осташко Т. Прокопович В'ячеслав Костянтинович // Енциклопедія історії України. Київ, 2012. Т. 9. С. 26. Златопіль - місто у південній частині Київської губернії, яке у ХІХ ст. було помітним культурним і торговельним центром Чигиринського повіту, зі значним складом єврейського і польського населення. У 1959 р. було приєдна-не до м. Новомиргород (нині - Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл.). Яковлів А. Зазнач. твір. С. 5. Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. Архів Є. Про-копович. Ф. 8. Білон П. Вячеслав Костянтинович Прокопович. Арк. 2. Гирич І. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ - початок ХХ ст.). Київ: Український письменник, 2014. С. 164. фесора Володимира Антоновича, який у цей час хоч уже активно не викладав, але продовжував спілкуватися зі студентами і користувався в їхньому середовищі надзвичайною повагою та авторитетом.

Із самого початку навчання в університеті В. Прокопович поринув в атмосферу українського громадського та культурного життя Києва, долучився до участі у діяльності першого українського видавництва «Вік», що постало у Києві наприкінці ХІХ ст. з ініціативи О. Кониського. Як зазначав І. Гирич, культурний і політичний рух тих часів, як і будь-яка інша громадська справа, ґрунтувався на теплих міжособистісних взаєминах. Одним із промовистих свідчень цього була співпраця «чудової п'ятірки» - С. Єфремова, О. Лотоцького, В. Доманицького, В. Дурдуківського та В. Прокоповича, за висловом І. Гирича - «рушійної сили» цього славетного українського осередку¹⁵. Яскравий «колективний портрет» діячів «Віку» залишив у своїх спогадах Є. Чикаленко, який, між іншим, зазначав, що ніколи не помічав у них і «тіні властолюбія, користолюбія або якого іншого прояву егоїзму»; що всі вони були «віддані справі відродження української нації усією своєю душею», працювали для неї «до втоми, до виснаження сил своїх», а в особистих відносинах проявляли «до людей таку теплоту, таку готовність допомогти кожному в його біді і робили це з такою делікатністю, чулістю, що хто мав нагоду довший час працювати з ними або мати приватні стосунки, то той ставав їхнім приятелем навіки»¹⁶.

Особливу атмосферу єднання, яка панувала в цьому видавництві, відзначав й С. Єфремов, підкреслюючи, що всі його члени були об'єднані між собою і поглядами, й особистою дружньою приязню, «розуміли один одного часто з самого натяку», «ніколи не сварилися» та «вдачею один одного щасливо доповняли»¹⁷. Отже, коло найближчого спілкування В. Прокоповича у ці роки становили діячі, об'єднані навколо видавництва «Вік» - В. Доманицький, В. Дурдуківський, С. Єфремов, Ф. Матушевський, О. Лотоцький, А. Ніковський, В. Страшкевич. Більшість із них походила з українських священницьких родин, в яких плекалися національні традиції й рідна мова. прокопович український державність еміграція

У цей час молоде покоління українських діячів активно долучилося до співпраці в історично-літературному журналі «Киевская старина», який ще з 1880-х років видавала у Києві Стара громада. В умовах зміни суспільно-політичної ситуації вони намагалися осучаснити тематичну палітру журналу, урізноманітнити її критичними оглядами, бібліографічними новинками, рецензіями, хронікою тощо. Спілкування зі старшої генерацією старогромадівців, до яких молоді ставилися критично, з певною долею іронії, все ж позитивно позначилося на їхньому Там само. С. 171, 350. Чикаленко Є. Спогади... С. 257. Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі. С. 448. зацікавленні у вивченні української старовини, дослідженні історичних джерел, підготовці до публікації наукових праць, публіцистичних заміток, рецензій, некрологів тощо. Отже, не випадково, що перші наукові розвідки молодого В. Прокоповича ще за студентських часів побачили світ саме на шпальтах «Киевской старины». Упродовж 1902-1905 рр. у журналі ним були опубліковані під псевдонімом «В. Черепин» кілька матеріалів: біографічний нарис про письменника, громадського і земського діяча Дмитра Марковича (1903), а також рецензії на «Повісті й оповідання» І. Нечуя-Левицького (1902), історичне оповідання «Палій, воскреситель Правобережної України» Д. Мордовця (1903) та «Очерк истории украинского народа» М. Грушевського (1905) Див.: Палієнко М. «Киевская старина» в громадському та науковому житті України (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). Київ: Темпора, 2006. С. 100, 121, 313.. Зазначимо, що свої перші праці у журналі у цей час опублікували також Д. Антонович, Д. Дорошенко та С. Петлюра.

Розвиваючи свої наукові інтереси під впливом університетського середовища та професора В. Антоновича, а також натхненно працюючи серед молодих українських інтелектуалів над видавничими проєктами, В. Прокопович набув цінний життєвий досвід і сформувався як учений і громадський діяч. Згадуючи згодом ці роки з теплотою і певною долею іронії, він відзначав, що молодим журналістам доручали тоді писати некрологи про відомих письменників, за що їх із легкої руки В. Біднова почали жартома називати «гробокопателями» Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. Архів Є. Про-копович. Ф. 8. Білон П. Вячеслав Костянтинович Прокопович. Арк. 3 а..

Слід відзначити, що саме на межі 1890-х - 1900-х років відбувалися кардинальні зміни у середовищі української інтелігенції, частина якої (особливо молода генерація) відійшла від ідей культурництва та започаткувала політичний етап розвитку українського руху. Характеризуючи кінець ХІХ ст., В. Дорошенко відзначав, що це був час повільного органічного зростання українського руху, коли під суворим режимом репресій поступово народжувалося свідоме українство, зростали ряди української інтелігенції, яка домагалася для себе та всього українського народу «повноти національного життя» Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. Відень: накладом Союзу Визволення України, 1916. С. 31.. Поступово українство, яке в Російській імперії було сковане заборонами та утисками, еволюціонувало, переростаючи рамки «гуртківства» й культурництва. За словами І. Гирича, у цей час саме діячі «Віку», серед яких був і В. Прокопович, визнали «імператив українського мовлення у повсякденному житті та політично-культурній роботі», а українська еліта, відмовляючись від мовного дуалізму, намагалася проводити літературну діяльність українською мовою²¹. Сам В. Прокопович, вже перебуваючи в еміграції, згадував про ці часи: «Теперішнє покоління, що виросло й розвивалося, захоплене могутнім розростом національної свідомости, що й на чужині живе в суцільній українській атмосфері - родинній і громадській, може не розуміє того значіння, яке в темні роки реакції мала кожна українська сім'я; може не розуміє, яку вагу і вплив мала кожна жінка-українка. Адже тоді, в 90-ті роки минулого віку навіть в родинах відомих членів Старої Громади часто панувала московська мова. Пам'ятаю, як боляче вразило це мене, молодого тоді ще хлопця, коли я вперше потрапив в Київі в родинне оточення де-яких з найвидатніших наших громадян. Щоб перелічити ті сім'ї в Київі, де все було перейнято української культурою, пальців на руках було аж занадто багато»²². Однією з таких суто українських родин у Києві була родина Олександра і Наталії Лотоцьких.

Після закінчення університету у 1904 р.²³ В. Прокопович викладав історію у київських державних гімназіях, а також у комерційній школі товариства вчителів, директором якої у 1906-1917 рр. був його добрий приятель П. Холодний. Водночас він брав активну участь в українському громадсько-політичному русі - з 1905 р. належав до складу Української радикально-демократичної партії (УРДП), а у 1908 р. став членом Товариства українських поступовців (ТУП) - нелегальної організації, що обстоювала ліберально-демократичні цінності та значною мірою скеровувала громадсько-політичне життя українців до революційних подій 1917 р. Це був своєрідний «мозковий центр» українського культурного та громадського життя, до якого належали діячі різних поглядів і генерацій (поряд із В. Прокоповичем, який входив до складу Ради ТУП, активну участь у її діяльності брали Б. Грінченко, М. Грушевський, Д. Дорошенко, Є. Єфремов, Є. Чикаленко, М. Лисенко, Ф. Матушевський, А. Ніковський, Л. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький, П. Холодний, І. Шраг тощо). За образним висловом В. Дорошенка, організація об'єднувала «всі живі й політично активні сили українського громадянства» ²⁴. Гирич І. Українська мова - як фундаментальна цінність національ-но-визвольного руху другої половини ХІХ - початку ХХ ст. // Historians. URL: http://www.historians.in.ua/index.php/en/ukrayinska-mova/1209-ihor-hyrych- ukrayinska-mova-yak-fundamentalna-tsinnist-natsionalno-vyzvolnoho-rukhu- druhoyi-polovyny-khikh-pochatku-khkh-st (дата звернення: 15.06.22). Прокопович В. Пам'яті Н. М. Лотоцької // Тризуб. Париж, 1930. Ч. 44(252). 23 листоп. С. 6. Диплом про закінчення історико-філологічного факультету Універ-ситету св. Володимира (J№ 14930) був виписаний В. Прокоповичу 10 верес-ня 1904 р. Див.: ЦДІАК України (Центральний державний історичний архів України, м. Київ). Ф. 707. Оп. 287. Спр. 1418. Арк. 28. Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи... С. 110.

До початку Першої світової війни В. Прокопович продовжував активно займатися й журналістською діяльністю, публікуючи статті у часописах «Рада» і «Боротьба», а впродовж 1911-1914 рр. редагуючи під псевдонімом «С. Волох» педагогічний журнал «Світло».

Одним із проявів національного життя українців у Києві стала діяльність Українського клубу, що був заснований з ініціативи М. Лисенка та об'єднував українських митців й інтелектуалів, які регулярно влаштовували літературні й музичні вечори, лекції, різні мистецькі заходи. Власне, це був осередок Товариства українських поступовців.

В. Прокопович брав активну участь у багатьох культурно-просвітницьких заходах, часто виголошуючи промови та реферати. Зокрема, про один з його яскравих виступів згадував А. Ніковський у листі до Є. Чикаленка від 23 червня 1912 р.: «З промови Волоха почався мітинг. Він так живо і енергійно говорив, що вся промова йшла під репліки в залі. Поради - як завести бібліотеку, як навчити читати фонетики, як вводити укр[аїнські] моменти в виклад історії. Катихизис, за який можуть клуб закрити»²⁵. Після заборони владою діяльності клубу у жовтні 1912 р., він згодом відродився під назвою «Родина», яка могла сприйматися українською й російською мовами з різними змістовими сенсами.

Безумовно, що така активна участь В. Прокоповича в українському громадському й культурному житті привертала увагу імперських жандармських органів та обумовила внесення його імені до списків політично неблагонадійних осіб. До того ж палкий виступ В. Прокоповича, присвячений народній школі й рідній мові в Україні, що був виголошений на Всеросійському з' їзді учителів у грудні 1913 р. у Петербурзі, викликав незадоволення з боку російської адміністрації та мав наслідком позбавлення його можливості займатися викладацькою діяльністю в державних закладах імперії²⁶. У цих умовах В. Прокопович зосередився на роботі у Київському міському музеї, де обіймав посаду бібліотекаря та працював над збиранням і упорядкуванням документів з історії Києва й магдебурзького права.

Початок Першої світової війни призвів до заборони всіх українських видань і діяльності товариств. У цей час осередком громадського і культурного життя українців залишався клуб «Родина», розташований у невеликому напівпідвальному приміщенні по вул. Володимирській (нині - Володимирська, 42), в якому розмістився військовий шпиталь і притулок для біженців. І саме тут «народилася» перша праця В. Прокоповича з історії Києва, яка побачила світ лише через 30 років у Парижі Євген Чикаленко. Андрій Ніковський. Листування, 1908-1921 роки / упоряд.: Н. Миронець, Ю. Середенко, І. Старовойтенко. Київ: Темпора, 2010. С.137. Див.: Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 3. Варшава, 1934. С. 430., у вирі подій Другої світової війни²⁷. Згадуючи про ті скрутні часи, вчений писав: «Розпочато ту роботу й писалося її за часів тяжких, восени року 1915. На устах наших камінем тяжким налягла печать мовчання: преси не було, журнали не виходили, життя українське під страшним вражінням подвигів російського війська й адміністрації в Галичині завмерло. Все принишкло, замовкло...»²⁸.

Проте ці «темні часи» не відвернули від національно-просвітньої роботи київську молодь, яка, як згадував В. Прокопович, «під тягарем отої національної катастрофи якось ближче зійшлася з старшим поколінням і почала вчащати до Українського клубу, розпочалася там низка рефератів [...] Добре пам'ятаю маленькі кімнати, тісно набиті народом в сутеренах Українського клубу, де збиралися ми на ті потайні бесіди щосуботи. Кілька вечорів було там присвячено й читанню моєї роботи, тоді наполовину лише викінченої. І от відразу автор, який писав, тільки рахуючи на кращі часи, без надії швидше поділитися з громадянством своїми думками, здобув те, що на наші обставини тодішні було мрією далекою, - аудиторію. І оті слухачі молоді, що збиралися щотижня, підганяли мене кінчати розпочате, давали стимул до роботи» ²⁹.

У вирі подій Української революції 1917-1921 рр.

Із початком революційних подій 1917 р. В. Прокопович активно долучився до революційних процесів в Україні та творення національних державних інституцій. Будучи членом Ради ТУП, він брав участь у реорганізації товариства в Союз українських автономістів-федералістів, що відбулася на з'їзді ТУП у березні 1917 р. Союз обстоював перед Тимчасовим урядом позиції автономії України у складі федеративної Росії. В. Прокопович увійшов до складу Центрального комітету (Ради) Союзу і в квітні 1917 р. був делегований для участі у першому представницькому загальноукраїнському форумі - Всеукраїнському національному конгресі, на якому він був обраний членом Української Центральної Ради (УЦР), а згодом - Малої ради.

У червні 1917 р. у результаті нових реорганізацій було створено Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ), яка стала історичною правонаступницею ТУП та УРДП, і В. Прокопович продовжив у ній свою активну політичну діяльність. Ця політична сила об'єднувала представників ліберально-демократичної інтелігенції, які відіграли провідну роль у створенні УЦР і загалом процесах державотворення. У роки Української революції 1917-1921 рр. УПСФ дала значну кількість Йдеться про працю В. Прокоповича «Під золотою корогвою» (Париж, 1943). Прокопович В. Під золотою корогвою [Передмова]. Париж, 1943. C. Х. Див. також: Яковлів А. Зазнач. твір. С. 6-7. Прокопович В. Під золотою корогвою. C. ХІ. урядовців, керівників виконавчої влади в усіх ланках державного управління (С. Єфремов, О. Лотоцький, В. Прокопович, П. Стебницький, П. Холодний, С. Шелухін, О. Шульгин та ін.)³⁰. Зазначимо, що окрім активної громадсько-політичної позиції, особливу увагу у цей час В. Прокопович приділяв проблемам збереження пам'яток національної історико-культурної спадщини, беручи участь у створенні Товариства охорони пам'яток старовини і мистецтва в Україні³¹.

Наприкінці січня 1918 р. В. Прокопович увійшов до складу першого уряду незалежної України на чолі з В. Голубовичем, де він до початку квітня 1918 р. обіймав посаду міністра народної освіти, здійснюючи важливі кроки у справі українізації школи. Але 27 квітня 1918 р., на виконання директиви головного комітету УПСФ, В. Прокопович разом з однопартійцями О. Лотоцьким, О. Шульгиним та І. Фещенком-Чопівським подали у відставку через незгоду з діями лівої більшості Ради народних міністрів УНР.

Після відставки В. Прокопович зосередився на праці в Київському губернському земстві, головою якого тоді був С. Петлюра. Арешт С. Петлюри, який був санкціонований гетьманом П. Скоропадським, змусив В. Прокоповича перебрати на себе виконання обов'язків голови Київського губернського земства. Невдовзі він також був обраний до складу президії Всеукраїнського земського союзу. 31 грудня 1918 р. В. Прокопович виїхав на чолі української дипломатичної місії до Варшави з метою налагодження українсько-польської співпраці, де перебував до кінця січня 1919 р.³²

Повернувшись до Києва, В. Прокопович прийняв непросте для себе рішення залишитися в українській столиці після евакуації з неї Директорії, але при цьому, як зазначав А. Яковлів, він був змушений жити «в скритку»³³. Фактично В. Прокопович залишався у Києві на нелегальному становищі до травня 1920 р., коли українська столиця була звільнена від більшовиків об' єднаними польсько-українськими силами. У цей час відбулося зближення В. Прокоповича та С. Петлюри, яких пов'язували довгі роки знайомства, а також спільної праці у Київському губернському земстві. Вже 26 травня 1920 р. Голова Директорії доручив В. Прокоповичу сформулювати новий кабінет міністрів, який він очолював Бойко О. Д. Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) // Ен-циклопедія історії України: Україна - Українці. Кн. 2 / НАН України. Інсти-тут історії України. Київ: Наукова думка, 2019. URL: http://www.history.org. ua/?termin=Ukrainska_UPSF_p (дата звернення: 20.06.2022). Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. Архів Є. Про-копович. Ф. 8. Білон П. Вячеслав Костянтинович Прокопович. Арк. 6. Осташко Т., Соловйова В. Дипломатичні представництва УНР у краї-нах Західної Європи (1918-1921 рр.) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 рр. : зб. наук ст. 2002. Вип. 1. С. 195. Яковлів А. Зазнач. твір. С. 8. в один із найскладніших моментів існування УНР (до 14 жовтня 1920 р.). Внаслідок наступу більшовиків у червні 1920 р. уряд був змушений вчергове евакуюватися на Захід. Як зазначав А. Яковлів, «з урядом і військом В. К. пройшов останню «хресну путь» по Україні аж до Тарнова»³⁴. Після перетину р. Збруч уряд здійснив коротку зупинку в Станіславові. З огляду на наближення більшовицьких військ В. Прокопович вважав за необхідне перенести уряд до місця розташування Армії УНР (про що було ухвалено й відповідне рішення), проте польська влада наполягла на переїзді українського уряду до Тарнова.

14 вересня 1920 р. у силу політичної доцільності В. Прокопович був змушений звернутися до С. Петлюри з проханням про відставку, але ще протягом місяця продовжував виконувати функції керівника уряду. 14 жовтня 1920 р. голова Директорії С. Петлюра, приймаючи відставку прем'єр-міністра, у листі до В. Прокоповича зазначав, що всі складні випробовування, які змушений був долати уряд, «не зламали Вашого духу і волі до праці на користь Батьківщини і робота Уряду під Вашим проводом не припинялась весь час, в результаті чого видано цілу низку важних законів, які нині служать основою для відновлення правного життя Республіки [,..]»³⁵. Відтак С. Петлюра «з жалем» задовольнив прохання В. Прокоповича про відставку і висловив йому подяку за самовіддану працю. Склавши повноваження прем'єра, В. Прокопович не полишав активної діяльності, обіймаючи з 14 жовтня до 18 листопада 1920 р. посаду міністра освіти в уряді А. Лівицького.

В еміграції у Польщі

Разом з урядом і Армією УНР В. Прокопович опинився на теренах Польщі на становищі політичного емігранта, знов-таки беручи найактивнішу участь у роботі Державного центру УНР в екзилі. Він став одним з організаторів скликання Ради Республіки, яка розпочала свою роботу 3 лютого 1921 р. у готелі «Брістоль» у м. Тарнів (Польща).

Одним із завдань Ради стало формування нового уряду УНР, що відбулося на тлі політичних консультацій між різними її фракціями. В. Прокопович, який мав відповідний політичний та організаційний досвід і користувався підтримкою більшості членів Ради, очолив Уряд УНР в екзилі. Але діяльність уряду з самого початку була ускладнена цілою низкою причин і, зокрема, делегуванням до його складу представників різних українських політичних партій з метою отримання підтримки Ради. Наслідком цього стала неготовність уряду до вироблення цілісної програми дій, особливо в нових зовнішньополітичних умовах - після підписання Польщею і більшовицькою Росією Ризького Там само. ЦДАВО України (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України). Ф. 3696. Оп. 2. Спр. 35. Арк. 89. мирного договору у березні 1921 р. Ця подія означала завершення періоду легального існування Уряду УНР на теренах Польщі, оскільки ст. 5 Ризького договору забороняла підтримку еміграційних і військових організацій. До того ж поглиблювалася криза в Раді Республіки, зі складу якої почали виходити окремі фракції. Не маючи реальних можливостей для її подолання, прем'єр-міністр В. Прокопович 18 липня 1921 р. подав у відставку³⁶.

У січні 1922 р. за пропозицією С. Петлюри В. Прокопович увійшов до складу уряду А. Лівицького в якості міністра освіти. У цей час Вячеслав Костянтинович також вживав організаційних заходів для збереження українських архівів і культурних цінностей за кордоном, долучився до заснування Музею-архіву визволення України, був обраний головою його товариства³⁷.

Прагнучи зміцнити зв'язок Державного центру й інтернованої Армії УНР та підтримати вояків у їхньому скрутному таборовому існуванні, він прийняв рішення залишити Тарнів і переїхати на сталий побут до табору в Каліші. 30 жовтня 1922 р. його було призначено на посаду начальника управління культурно-освітніми справами Генерального штабу Армії УНР³⁸. Вже з першого дня свого перебування у таборі В. Прокопович взяв найдіяльнішу участь в організації культурно-освітнього життя інтернованого вояцтва.

Прагнучи зміцнити його моральний дух, він виступав із рефератами на різні історичні та літературні теми, організовував видання книжок, підтримував таборові часописи. Окремі з його доповідей побачили світ на сторінках таборових видань. Так, з ініціативи о. П. Білона у «Релігійно-науковому віснику», який видавало Братство св. Покрови при 6-й Січовій стрілецькій дивізії у Щипіорно, було опубліковано доповідь В. Прокоповича про творчість Т. Шевченка³⁹

Дбаючи про забезпечення регулярної роботи таборових шкіл, В. Прокопович ініціював заснування окремого фонду, коштами якого мали покриватися видатки освітніх інституцій у таборах⁴⁰. Цей фонд розпочав свою діяльність 19 лютого 1923 р., коли до нього надійшов перший грошовий внесок у розмірі 1 млн марок польських від таборової комісії з розподілу пожертвуваних коштів.

Заходами В. Прокоповича у квітні 1923 р. було ухвалено статут «Шкільно-просвітнього Яблонський В. Державний центр УНР в екзилі: ідеї, боротьба, традиція (1921-1992 роки). Київ, 2020. С. 144-146. Палієнко М. Архівні центри української еміграції (створення, функціо-нування, доля документальних колекцій). Київ: Темпора, 2008. С. 77-79. ЦДАВО України. Ф. 1078. Оп. 4. Спр. 6. Арк. 121. Білон П. Спогади... С. 149. Див.: Прокопович В. Шевченко і ми // Ре-лігійно-науковий вісник. Щипіорно, 1923. № 7-8 (лют.-берез.). С. 26-34. Фонд шкільно-просвітній // Український Сурмач. Щипіорно, 1923. 18 лют. Ч. 46. С. 7. фонду імені Бориса Грінченка» Шкільно-Просвітній фонд імени Б. Грінченка // Там само. 6 трав.

Ч. 51-52. С. 13.. Звертаючись до таборової громади на шпальтах часопису «Український Сурмач», він наголошував на необхідності створення відповідної матеріальної бази, яка могла б забезпечити належне функціонування таборових шкіл, роботу вчителів, а також надання постійної допомоги і підтримки воякам, які виявили бажання вчитися Прокопович В. На свої сили // Там само. С. 6.. Зусиллями В. Прокоповича фонд невдовзі перетворився на найавторитетнішу допомогову організацію в таборі.

Упродовж всього часу свого перебування у Каліші й Щипіорно В. Прокопович діяльно долучався до організації усіх культурно-національних свят, пам'ятних днів, вшанувань, збору пожертв, просвітніх акцій, проведення яких сприяло згуртуванню українського вояцтва, піднесенню його морального духу та урізноманітненню таборового побуту.

Так, 26 травня 1923 р. він узяв участь у вшануванні пам'яті полеглих за визволення України, виступивши перед інтернованими у таборовому театрі у Каліші. Як відзначав кореспондент часопису «Український Сурмач», виступ В. Прокоповича був одним із найяскравіших моментів програми заходу «День Полеглих» в таборі Каліш // Там само. Ч. 54. 3 черв. С. 7..

Таким чином, В. Прокопович розгорнув дуже активну культурно-просвітню працю в таборах, поділяючи з інтернованими всі труднощі таборового побуту, і даючи, за словами о. П. Білона, своїм «спартанським життям, любов'ю до свого краю і до рідної Церкви» Білон П. Спогади... С. 147. гідний приклад для наслідування. П. Білон також підкреслював, що: «голодне життя в неопалювальних приміщеннях, надмірна праця робили В. К. ченцем вищого ступеню аскетизму. Тільки незламна сила волі, висока ідея служіння рідному народові й Батьківщині допомогли йому пережити цей таборовий період, що його «спартанські» умови, кінець-кінцем, тяжко відбилися на здоров'ї В. К.» Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. Архів Є. Про-копович. Ф. 8. Білон П. Вячеслав Костянтинович Прокопович (Машинопис).

Арк. 9.. Про подвижницьку працю В. Прокоповича у таборах, яка вкрай негативно позначилася на його здоров'ї, згадували також чільні діячі УНР І. Косенко та А.Яковлів А. Яковлів, зокрема, зазначав: «Тільки сила волі та ідея служби рідно-му народові й Батьківщині допомогли В. К. пережити цей таборовий період, але наслідки вільного й невільного «спартанства» тяжко відбилися на його здоров'ї». Див.: Яковлів А. Зазнач. твір. С. 9..

У зв'язку з відносною нормалізацією польсько-радянських міждержавних взаємин у 1923 р. політична діяльність уенерівської еміграції в Польщі суттєво ускладнилася. Одним із наслідків цього стала підготовка до ліквідації таборів інтернованих вояків УНР у Польщі (Каліш і Щипіорно), що ставило на порядок денний питання про їх адаптацію до цивільного життя. Несприятлива економічна ситуація у Польщі, що значно ускладнювала процес працевлаштування українських ветеранів, спонукала їх до виїзду в інші європейські країни.

Зокрема, С. Петлюра 15 вересня 1923 р. звертався у листі до М. Шумицького з проханням посприяти проведенню перемовин із роботодавцями про працевлаштування колишніх вояків у Франції. Ще за два місяці, у своєму черговому листі до М. Шумицького С. Петлюра наголошував на тому, що вже чимало українців із таборів для інтернованих виявили бажання виїхати на роботу до Франції, і що в цьому напрямі слід було б вжити активних заходів аби запобігти рееміграції таборян до більшовицької України. Між тим С. Петлюра вважав за доцільне «затримати певні елементи за кордоном для того, щоб вони потім стали більш досвідченими будівничими нашої держави»⁴⁷.

«Остання подорож» із Головним Отаманом. Організація діяльності українських еміграційних осередків у Франції

У цей час С. Петлюра дійшов думки про доцільність перенесення діяльності політичного проводу УНР із Польщі до іншої європейської країни. Він запросив В. Прокоповича, як одного зі своїх найближчих однодумців, супроводжувати його у цій подорожі. Цінним джерелом, яке дає можливість відтворити подієву канву та атмосферу цієї «останньої подорожі» з Головним Отаманом, є короткі спогади В. Прокоповича, що були опубліковані у «Збірнику памяти Симона Петлюри» (Прага, 1930)⁴⁸. Зі зрозумілих причин В. Прокопович не міг у той час відтворити все у подробицях, натомість змалював певну «схему», опис маршруту, занотувавши лише окремі цікаві факти і зустрічі. «Мені доля судила відбути з Паном Отаманом його останню подорож, - згадував він, - пережити в купі - часом в одній хаті - останні роки його життя, по товариські ділити з ним горе часте і радощі рідкі, їсти гіркий хліб на чужині» ⁴⁹. Симон Петлюра. Статті, листи, документи / Українська вільна акаде-мія наук у США. Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі. Нью-Йорк, 1979. Т. 2. С. 544. Прокопович В. Остання подорож (31.ХІІ.1923 - 16.Х.1924) (Уривок) // Збірник памяти Симона Петлюри (1879-1926). Прага, 1930. С. 210-216. У 1931 р. ці спогади з короткою передмовою В. Прокопович почав публіку-вати на сторінках часопису «Тризуб», але їх видання так і не було закінчено. Див.: Прокопович В. Остання подорож (31.ХІІ.1923 - 16.Х.1924) // Тризуб. Париж, 1931. Ч. 20-21(278-279). С. 26-33. Прокопович В. Остання подорож // Тризуб. Париж, 1931. Ч. 20-21(278- 279). С. 28.

Зокрема, В. Прокопович зазначав, що Головний Отаман поділився з ним своїм планом під час однієї з вечірніх прогулянок наприкінці листопада 1923 р. Цей план полягав у відновленні ширшої політичної праці в Західній Європі, об'єднанні всіх свідомих сил української еміграції у боротьбі «проти найстрашнішого й наймогутнішого ворога - Москви» і розбудові тісних взаємин з європейськими країнами Там само. С. 29..

С. Петлюра прагнув отримати свободу рухів, посилити, активізувати й розвинути політичну діяльність, що у той час вже було неможливо реалізувати у Польщі. В. Прокопович акцентував увагу на суголосності пропозиції Головного Отамана його баченню ситуації та перспектив розвитку українського руху. Зокрема, він писав: «план Отаманів одповідав давнім моїм думкам про нашу дальшу працю. Більше як рік тому ми в тісному колі найближчих товаришів обмірковували способи підняти і пожвавити нашу урядову діяльність. І серед тих способів, що ми їх на тій нараді намітили, перше місце займало заснування в Західній Европі експозитури нашого уряду.

До цього проєкту не раз ми верталися, розглядаючи його з різних сторін, і тільки брак коштів, який ми тоді особливо гостро відчували, ставав на перешкоді його здійсненню [...] Те, що надумав зробити Головний Отаман, йшло в тому самому напрямку. Тому, хоч я глибоко зжився з таборами, мав там роботу, яку вважав за корисну і яка заповнювала увесь час, і хотів перебути з нашим військом до кінця, я не зміг не привітати наміру Симона Петлюри і пристав на його пропозицію: зламати уставлений вже уклад життя і вирушити в невідоме» Там само. С. 30..

Організацію цієї поїздки і перебування С. Петлюри та В. Прокоповича у Будапешті взяв на себе голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині генерал В. Сікевич, а всі фінансові видатки покривав із власних коштів уповноважений міністр Уряду УНР, голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Італії і Швейцарії барон М. Василько Див. листування С. Петлюри з В. Сікевичем та М. Васильком у кн.: Матяш І., Мушка Ю. Діяльність Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині. Київ; Будапешт, 2005. С. 357-359. Докладніше про організацію по-їздки та перебування С. Петлюри і В. Прокоповича в Угорщині див.: Матяш І. Варшава-Будапеш-Париж: деталі однієї подорожі (маловідомі моменти жит-тя Голови Директорії й Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри) // Symon Petlura. Przywodca niepodleglej Ukrainy / Prace Polsko-Ukrainskiej Komisji dla Badania Relacji Wzajemnych w latach 1917-1921. T. 2; pod red. M. Szumily. Warszawa, 2021. S. 139-159. У Будапешті вони перебували до травня 1924 р., звідки виїхали до Швейцарії, де ними опікувався секретар Надзвичайної ди-пломатичної місії УНР у Берні З. Курбас.. 3 грудня 1923 р. С. Петлюра повідомляв у листі В. Сікевича, що надіслав на його адресу фотографії і дані, необхідні для оформлення документів на ім'я: «а) Stepan Mohyla (44 років, шатен, голений, трохи сивого волосся, зріст середній) і б) Wiaczeslaw Prokopowitsch (42 років, шатен, середній зріст)»⁵³.

31 грудня 1923 р. С. Петлюра та В. Прокопович під прибраними іменами і з паспортами урядовців Дипломатичної місії УНР в Угорщині виїхали з Варшави до Відня, де вони зустріли новий рік та відвідали Є. Чикаленка й П. Чижевського. Як згадував В. Прокопович, особлива атмосфера віденської оселі Є. Чикаленка, де за розмовою, споминами й запитаннями непомітно промайнув час, дозволила їм на годину відчути себе «ніби в Києві на Благовіщенській в затишній гостинній господі нашого любого “Пана”»⁵⁴.

Але найбільше, що вразило В. Прокоповича, це було відчуття свободи, яке він доволі емоційно описав у своїх спогадах: «вперше по кількох роках війни, напруженої праці державної, після напівлегального існування останнього часу почувати себе звичайною людиною, бути в кав'ярні, ресторації, трамваї, змішатися з вуличним натовпом, спинитися перед вікном книгарні, просто вільно ходити вулицями - це ж справді насолода...»⁵⁵.

Ввечері того ж дня вони вирушили потягом до Будапешта. Угорщина була обрана не випадково, оскільки уряд цієї країни прихильно ставився до українських політичних емігрантів. У Будапешті С. Петлюру і В. Прокоповича зустрів голова місії генерал В. Сікевич, який подбав про їх тимчасове розміщення у приватному помешканні, а М. Василько вже на початку січня 1924 р. надіслав 4 млн угорських корон для покриття їхніх поточних видатків⁵⁶.

Загалом подорож С. Петлюри та В. Прокоповича країнами Європи - Австрія (Відень), Угорщина (Будапешт), Швейцарія (Цюрих, Берн, Женева) - тривала майже 10 місяців, причому весь цей час вони зберігали інкогніто (особливо С. Петлюра, який просив усіх своїх кореспондентів не розголошувати адресу його перебування, бо з усіх сторін його попереджали про полювання на нього більшовицьких спецслужб)⁵⁷.

Слід зазначити, що В. Прокопович переривав подорож, повертаючись у лютому 1924 р. до Варшави і Каліша для полагодження справ і виконання окремих доручень Головного Отамана. Матяш І., Мушка Ю. Діяльність Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині... С. 360. Прокопович В. Остання подорож // Збірник памяти Симона Петлюри (1879-1926). Прага, 1930. С. 214. Там само. С. 215. Матяш І., Мушка Ю. Діяльність Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині... С. 367-369. Див., зокрема, листи С. Петлюри з Берна (Швейцарія) до М. Шумиць- кого (від 14 лип. 1924 р.) та В. Кедровського (від 23 лип. 1924 р.) у кн.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи. С. 554, 559.

Маючи дуже обмежені кошти для прожиття, С. Петлюра та В. Прокопович майже цілковито покладалися на фінансову допомогу барона М. Василька, з яким мали зустрітися у Швейцарії. Але 2 серпня 1924 р., дорогою до Швейцарії, М. Василько несподівано помер, що стало болючим ударом для С. Петлюри. Відповідно на невизначений термін була відкладена й справа переїзду до Франції⁵⁸. З метою мінімізації видатків на проживання С. Петлюра з В. Прокоповичем вже 8 серпня 1924 р. були змушені переїхати з Берна до Женеви, де поселилися у маленькій кімнатці в одному з дешевих пансіонів на rue De-Candolle. Тут вони мали можливість двічі відвідати відомого українського громадського і церковного діяча Є. Бачинського, який мешкав у мальовничому містечку Аньєрес (Anieres), неподалік від Женеви. Перше, що кинулося у вічі останньому - дуже скрутне матеріальне становище С. Петлюри і В. Прокоповича. Підтвердженням цього є також рядки з короткого нарису С. Сірополка про побут Головного Отамана і В. Прокоповича під час подорожі, в якому він наводив уривки з листів С. Петлюри до нього: «Живемо ми (себто С. В. і В. К. Прокопович) в Женеві три місяці і не обідали ні разу. Їли макарони, що В. К. варив. Вони мені так осточортіли, що навіть дивитися на них не можу...»⁵⁹.