Українсько-польська війна 1918—1919 років: асиметрія пам’яті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Варшавського університету та Національного університету «Києво-Могилянська Академія»

Українсько-польська війна 1918--1919 років: асиметрія пам'яті

Ольга Гнатюк доктор гуманістичних наук, професор

Анотація

Стаття присвячена порівняльному аналізу формування польської та української пам 'яті про Українсько-польську війну 1918-1919 рр. Визначено причини асиметрії пам 'яті і проаналізовано спроби діалогу польських та українських істориків.

Ключові слова: національний наратив, національні міти, Українсько- польська війна 1918-1919 років.

Abstract

Polish-Ukrainian War of 1918--1919: asymmetry of memory

Ola Hnatiuk habilitacja in Humanity, professor at University of Warsaw and Kyiv Mohyla Academy

The paper is focused on the comparison of the shaping of Polish and Ukrainian memory on the Ukrainian-Polish war of 1918-1919. The author identifies the causes of asymmetry of memory and analyzes the attempts of dialogue between Polish and Ukrainian historians.

Key words: master narrative, national myths, Polish-Ukrainian War 1918-1919.

Асиметрія пам'яті

Для національного наративу притаманне чітке визначення ролей: власній нації відведено роль безневинної жертви, навіть тоді, коли цей конфлікт вирішується в її користь. Національний наратив вкрай рідко ставить запитання про власні провини. Війни, в яких бере участь держава чи нація завжди представлені як такі, що велися в обороні власних інтересів. Будь-які спроби розглянути міжнаціональний конфлікт у ширшому контексті, якщо тільки виходять на ширшу аудиторію, натрапляють на рішучий спротив з боку тих, хто начебто представляє і захищає національні чи державні інтереси. Розрахунок з власними провинами, який евфемістично називають «темними сторінками» в національному наративі не вміщається (єдиним винятком є німецький наратив, де питання відповідальності за розв'язання Другої світової війни протягом деякого часу було центральним).

В межах національного наративу годі шукати пояснення причин протистояння, як і розуміння рацій іншої сторони. Національний наратив не залишає місця для зваження рацій Іншого; зазвичай Іншому відведена роль ворога, який зазіхає чи то на територію, чи на ідентичність. Чорно-біла картина, яка постає під час конструювання образу певної події та її місця в національному наративі не залишає місця для критичного підходу і фактично є запереченням основного історичного методу -- критичного ставлення до джерел. Асиметрія в зображенні конфлікту, а відтак, і асиметрія пам'яті є невіддільною від національного наративу.

На ці загальні правила накладається специфічна для Центрально-Східної Європи ситуація, коли в період панування комуністичної ідеології національні наративи підлягали всіляким обмеженням (польський випадок), або й взагалі перебували під забороною (український випадок). Відповідно, після краху комунізму -- відродження давніх наративів трактувалося як привернення «історичної правди» та відродження справжньої ідентичності. Природно, що побутування вже в сучасний період наративів, які виникли в період творення модерних націй і поширення конфліктуючих між собою націоналізмів повертають нас до дискурсивного протистояння.

Подолати це протистояння різних пам'ятей можна лише тоді, коли вийти поза межі національного наративу і розглядати конфлікт у ширшому контексті. Тривалий час побутувало переконання, що допомогти в цьому може відмова істориків від розуміння історії як вчительки життя і звернення до реконструкції подій, вивчення їх, згідно з позитивістичним гаслом Леопольда Ранке, «якими вони були насправді». Абстрагуючись від дискусій про методологію історичної науки, і звертаючись до практики -- досвіду українсько-польського діалогу істориків, реконструкція -- це заледве півкроку, і то не завжди в правильному напрямку. Перші кроки на цьому шляху -- це одночасна деконструкція мітів, які стали складовою національного наративу та ознайомлення з наративом іншої сторони конфлікту. І лише опісля -- пошуки спільного знаменника, чому присвячений ця стаття.

Наступний крок, якщо попередній не зводився до опрацювання «протоколу розбіжностей», і спільний знаменник знайдено, -- діалог істориків та послідовне коригування мітів. На цьому етапі важливо не підмінювати поняття діалогу двома монологами. Ввічлива увага до монологу іншого -- це ще не діалог.

Чимало теоретиків і практиків наполягає на тому, що кінцевою метою такого шляху мав би стати спільний підручник історії. Зрозуміло, що прихильники національних наративів, як і головні дійові особи політики пам'яті рішуче відкидають такий постулат, вбачаючи в ньому загрозу для національної ідентичності. Однак такий постулат неприйнятний і для багатьох учасників спільних комісій чи публічної історичної дебати.

Роль історичної пам'яті в повістці дня різних країн Центрально-Східної Європи дуже різна, почасти залежна від культури пам'яті даної спільноти. Відповідно до неї іншою є й політика пам'яті. Суттєво відрізняється ставлення до історії у польському та українському суспільстві

Ця проблема -- політика пам'яті та шляхи примирення -- не розглядається в даній публікації, оскільки виходить далеко поза рамки поставленої мети і потребує інших підходів, це радше питання соціології пам'яті, ніж історичної науки чи політології.

Пам'ять про Українсько-польську війну 1918-1919 років і для поляків, і для українців була важливою складовою національного наративу. Однак у першому випадку вона стала наріжним каменем польської національної ідентичності у відродженій державі і відіграла об'єднавчу роль. Вона була і залишається символом польської боротьби за незалежність і за кордони відновленої Речі Посполитої. Натомість в українському випадку це була «пам'ять місцевого виробництва», парафразуючи вислів Олександра Гриценка. Вона загалом погано узгоджується з тією пам'яттю, яку плекають на загальнонаціональному рівні за посередництвом шкільних підручників, ЗМІ та інших засобів державної політики пам'яті. Якщо взяти до уваги, що взагалі історія західноукраїнських земель дотепер функціонує немов би окремо в загальноукраїнській історії, легко зрозуміти, чому в українському наративі ця війна займає непорівняно менше місця, ніж події Української революції 1917-1921 рр. До цього слід додати, що тривалий час пам'ять про національно-визвольні змагання в Галичині перебувала під пресом інших нара- тивів -- польського та радянського. Тому наявна асиметрія пам'яті про Українсько-польську війну не викликає здивування, особливо серед істориків. Проте варто проаналізувати детальніше, як виникла ця асиметрія пам'яті і на чому вона спирається.

Українсько-польську війну, як під час воєнних дій, так і протягом міжвоєнного періоду, кожна зі сторін конфлікту зображала винятково з власної точки зору. У Другій Річ Посполитій домінував наратив, сформований під час військового протистояння і закріплений протягом міжвоєнного періоду. Сталося так не лише тому, що, мовляв, історію пишуть переможці, а й тому, що ця війна, зокрема, битва за Львів, стала наріжним каменем у фундаменті відродженої польської держави. Цей наратив став інструментом домінації у публічному просторі (монументи, комеморативні практики), офіційному календарі (відзначення дня «визволення Львова»), релігійному календарі (День всіх святих присвячений пам'яті «оборонців Львова»), культурі (художні твори, образотворче мистецтво, театралізо- вані дійства) та освіті («Львівські орлята» як зразки патріотизму).

Для галицьких українців пам'ять про війну була важливою в двох вимірах: як частина загальноукраїнської пам'яті про визвольні змагання і, водночас, як завершення тривалого протистояння з поляками за право бути господарем на території Східної Галичини. Однак, по-перше, тінню на цей наратив лягла поразка, при чому подвійна -- і загальноукраїнських прагнень, і прагнень галичан. Саме тому на перше місце вийшла стрілецька легенда, яка охоплювала весь період Першої світової війни. Відповідно, Листопадовий здвиг ставав найвищою точкою героїчної легенди галичан, натомість історія війни та поразки відійшли в тінь. Були й інші причини, внутрішні і зовнішні: чимало учасників війни залишили свій край. Відтак вони не змогли стати трансляторами легенди в Галичині, хоч і плекали пам'ять про війну в еміграції, але ці публікації і комеморативні практики мали обмежений вплив на ширшу публіку, а в краю -- і поготів. Українські галицькі видання підлягали цензурі; автори, які бажали побачити виданим свій спогад чи розвідку, мусили пристосуватися до вимог польської адміністрації і жорсткої цензури. І попри все, політичні і громадські організації, а також українська преса і видавництва зуміли зберегти пам'ять про визвольні змагання та короткотривалий період державності. Особливу роль відіграв у цій справі «Літопис Червоної Калини», що виходив у Львові Бібліографію української міжвоєнної мемуаристики та історичних праць, присвячених Великій війні, Українській революції та Українсько- польській війні почали складати ще під час війни. Першу спробу зробив у 1917 році Іван Калинович (І. Калинович. Важніші жерела до історії Українських Січових Стрільців (бібліографічний покажчик), «Стрілецький ка- лендар-альманах». Львів, 1917. С. 152-157). Український бібліограф згодом видав також покажчик (Українська мемуаристика 1914-1924. Бібліографічний реєстр, Львів, Накладом автора, друкарня НТШ, 1925). Зразу після закінчення війни у Відні в Українському Соціологічному Інституті видано п'ять книг Заміток (Розвідок) і матеріалів до історії української революції 1917-1920 рр. (Відень, 1921-1922). Створений у Львові 1922 року видавничий кооператив «Червона Калина» почав видання «Літопису Червоної Калини», де виділено окрему бібліографічну рубрику Спис же- рел до історії української визвольної війни 1914- 1921 рр. Її готував Осип Думін, під криптонімом А. К. (Антін Крезуб -- псевдонім О. Думіна). Крім того, 1930 року надруковано список Українська військова література 1914-1923 в опрацюванні Корнія Купченка («Літопис Червоної Калини» 1930, нр 9, С. 23-24). У міжвоєнний період найповнішу бібліографію підготував Іван Шендрик (Матеріяли до бібліографії Січових Стрільців, в: Золоті Ворота: Історія Січових Стрільців 1917-1919. Львів, 1937. С. 321381. Бібліографія Українських Січових Стрільців вийшла також у Варшаві накладом Українського воєнно-історичного товариства (Петро Зленко. Українські Січові Стрільці: матеріяли для бібліографічного покажчика, 1935)..

З точки зору Києва питання Східної Галичини було другорядним, хоч наддніпрянці були прихильниками ідеї соборності, можливо, навіть більш послідовними та одностайними, ніж галицькі політики. Для Директорії особливе значення мав військовий потенціал формувань Січових стрільців та УГА. Водночас, головним ворогом УНР була Росія -- біла та червона, а не біло-червона Польща. Керівництво ЗУНР -- навпаки, шукало порозуміння з усіма, лише не з поляками; слід зазначити, що і їхні візаві теж не шукали порозуміння, тільки силового рішення, а всі досягнуті перемир'я була винятково тактичними кроками, які мали на меті виграти час для нарощення військового потенціалу.

Галицькі політики, хоч ще восени-взимку 1919 року вкрай критично ставилися до проєкту польсько-українського договору, навесні 1920 року проявили готовність підтримати Союз Піл- судський-Петлюра. Однак раптовий поворот подій на польсько- українсько-більшовицькому фронті літом 1920 року -- блискавичний контрнаступ більшовиків та відступ сил союзників -- дезактуалізував їхні плани підтримки для Петлюри. Та й польська влада не квапилася зі звільненням інтернованих вояків УГА, побоюючись нелояльності; адже мала впам'ятку перехід

частин УГА на бік більшовиків і створення ЧУГА. У розрахунках польського політичного і військового керівництва переважила недовіра до галицьких українців над доцільністю залучити додаткові військові сили в момент смертельної загрози для відновленої держави. Далися взнаки і поширені польською на- ціонал-демократичною пресою антиукраїнські стереотипи, зокрема, про гаданий крипто-більшовизм галицьких українців.

Лідери ЗУНР виявилися не досить послідовними в підтримці для ідеї соборності. З одного боку вони розуміли, що ключ до українського питання лежить у Києві, з іншого -- історія практичної політичної співпраці політиків та військових діячів обох новостворених держав була надто короткою, упередження до «революційної стихії» занадто великими, щоб подальша співпраця складалася добре. Розходження, які з'явилися під час вирішальних переговорів з поляками та місією Бертелемі від Антанти протягом наступних місяців та років лише зростали. Лідери ЗУНР були готові вирішувати окремо від українського питання справу незалежності чи бодай автономії Східної Галичини. Українська делегація у Парижі -- хоч формально виступала разом, де факто поділилася саме на цьому ґрунті.

Ці розбіжності щодо ваги східногалицького питання для справи української незалежності і різнобачення шляхів до незалежності лягли тінню на пізніші взаємини між українським урядом в екзилі та галицькими політиками, а також на взаємини в еміграції після Другої світової війни. Після Ризького миру інтерпретація подій Українсько-польської війни залишилася здебільшого справою самих галичан.

Натомість в Радянській Україні намагалися використати українсько-польську війну в своїх цілях. Оскільки більшовики плекали надію на поширення революції на захід, то аж до другої половини 1920-их років різними засобами, зокрема, й національною політикою, пробували привабити галичан до радянського проєкту. Їхній «революційний потенціал» більшовики планували використати з власною метою, а не задля утворення незалежної держави, про що свідчить хоча би факт, що партійну організацію Галичини підпорядковано КПУ. Галицьку соціалістичну радянську республіку створено з метою використання території Східної Галичини як зручного плацдарму для боротьби з Польщею. Однак радянська пропаганда в жодному разі не підтримувала версію подій галицьких українців; навпаки, йшлося про те, щоб висуваючи вимоги щодо Польщі перетворити галичан в заручників радянської влади. Згодом, у 1930-ті роки ЗУНР повністю вилучено з наративу про «громадянську війну».

Як видно, в пам'яті про Українсько-польську війну протягом міжвоєнного періоду існував дисбаланс між поляками та українцями. Найлегше його помітити в комеморативних практиках та меморіалах. З одного боку, це були заходи загальнодержавного значення, спорудження монументів, які домінували в публічному просторі. З іншого -- заходи обмежувались приватним простором, і тільки вряди-годи ці практики поєднувались з більш публічними заходами, якщо за такі вважати урочисті богослужіння та процесії. Промовистим є приклад монументального комплексу Цвинтаря оборонців Львова (більш поширена, але неточна назва: Цвинтар орлят).

На всепольському рівні символічним віддзеркаленням пам'яті про Українсько-польську війну стало перенесення тлінних останків загиблого в боях за Львів до Варшави і вміщення в монументі, спорудженому в пам'ять жертв Першої світової війни і боротьби за відродження польської держави -- могилі невідомого солдата у Варшаві. В українській пам'яті бої за Львів та Українсько-польська війна залишилася на рівні локальної історії і ніколи не стала всеукраїнським місцем пам'яті.

У міжвоєнному періоді польська пам'ять про війну перетворилася в легенду, зі своїми героями та місцями пам'яті. Попри те, що в комуністичній Польщі пам'ять про польсько- українську війну не підтримувалася, а навпаки -- вилучалася, то основні складові цієї пам'яті збереглися майже непошкодже- ними пропагандою. Сталося так завдяки численним еміграційним публікаціям та ностальгічному культові Кресової культури, що просочувалися до краю крізь діряву залізну завісу, як книжковою контрабандою, так і в формі передач польської редакції «Вільної Європи» (за різними оцінками її слухали від 20 до 50% польських радіослухачів), а також інших радіостанцій, передовсім авторитетної польської редакції ББС. Існували окремі передачі, які вже самими назвами апелювали до міжвоєнної традиції («Орлята», «Львівська хвиля», тощо). Саме це суттєво допомогло функціонуванню в межах ПНР приватного простору для культивування пам'яті, який не був підвладним жорсткій цензури. Цей еміграційний наратив, попри те, що його основні елементи були почерпнуті з міжвоєнного на- ративу і попри те, що його творці і носії намагалися зберігати пам'ять і продовжувати традицію, суттєво відрізнявся від міжвоєнного вже самим фактом перебування в опозиції до домінантного ПНР-івського наративу, себто в позиції слабшого. Творці цього наративу позбавляли легітимності комуністичну владу, яка узаконювала повоєнні кордони і вилучала пам'ять про «втрачені польські землі». Відтак, цей наратив втратив позицію домінатного, хоч і далі залишався засобом легітимі- зації, але вже не польської влади на території Східної Галичини, а польської еміграції як справжнього представника польських інтересів. З відновленням незалежності цей наратив повернувся в публічний простір і поступово ставав невід'ємним елементом польського патріотизму.

Міти

Польський міт: героїчна оборона Львова, львівські орлята, мартирологія і відновлення історичної справедливості

Про найважливіший з польської точки зору міт Східних Кресів слід було б проаналізувати окремо (частково цьому присвячено мою публікацію в вип. 16 «Проблем»). Цей міт нерозривно пов'язаний з переконанням про польськість цих територій, які, згідно з цим мітом, не були колонізовані чи полонізовані, а цивілізовані. Польська «цивілізаційна місія» -- одна зі складових Кресового міту, що дозволяє пояснювати не лише польську присутність, а й право на домінантну роль у цьому просторі. З наукової точки зору формулювання «циві- лізаційна місія» належить до колоніального дискурсу. Ця ідео- логема в застосуванні до Галичини є прямо похідною від австрійської «цивілізаційної місії», започаткованої на її території після першого поділу Давньої Речі Посполитої. Місії, яка тривала протягом ста років, аж по добу галицької автономії, коли зійшла на другий план -- почалася поступова полонізація адміністрації, освіти і краєвого політикуму.

Невід'ємною складовою кресового міту є героїчні лицарі, які готові пожертвувати своїм життям заради захисту цієї землі від варварів. Пам'ять про лицарів, кров'ю яких просякнута земля є водночас гордістю та обов'язком нащадків, що чудово віддзеркалює популярна пісня «Plonie ognisko i szumi^ knieje» (Горить ватра і шумить праліс), написана 1918 року. Відтоді чергові покоління молодих гарцерів (пластунів) співають про лицарство з-під кресових станиць, про захисників наших польських границь (O rycerstwie spod kresowych stanic, // O obroncach naszych polskich granic). Ці образи створила романтична література, а закріпили історичні романи Генрика Сенкевича. У ХХ столітті, попри тривалий час комуністичної індоктринації, вони залишилися місцем польської пам'яті. Доказом цього популярність фільмів Єжи Гофмана, екранізацій романів Сенквечиа: «Пан Володийовський» з його трагізмом захисника кресової твердині Кам'янця-Подільського та «Вогнем і мечем».

Міт Кресів з його складовими -- цивілізаційною місією та кресовими лицарями не з'явився на порожньому місці -- це видозмінений річпосполитській міт передмур'я (antemurale Christianitatis). Іншими словами, зіткнення цивілізацій є генетичним кодом цього міту. Однак, якщо в ранньомодерний час йшлося про зіткнення з ісламським світом, то в модерний час мусульмани поступилися місцем «українській черні», а згодом гайдамакам (в другій половині ХХ століття ці функції виконують мітологізовані бандерівці). Водночас, цей міт у ХІХ столітті, і пізніше, вочевидь, також, виконував компенсаційну функцію: дозволяв замінити польський комплекс «молодшості», цивілізаційної відсталості по відношенню до Заходу почуттям вищості та патерналізмом щодо не-польських мешканців східних територій. Відтак, слід його розглядати в категоріях колоніального дискурсу.

Українсько-польська війна 1918-1919 років одразу вписалася в матрицю польської кресової мітології. Для її опису -- в публіцистиці, мемуаристиці, художній літературі та пізніших історичних працях -- були напоготові давно закріплені зразки, завдяки польській літературі періоду романтизму в її месіанській іпостасі -- Міцкевичівськими «Книгами народу і пілігримства польського». Польща стала безневинною жертвою поневолювачів, а її відродження, наче Христове воскресіння, мало відбутися через страждання і принести спасіння -- якщо не всьому людству, то всім народам Давньої Речі Посполитої. Відповідно до цих зразків, польські автори інтерпретували події війни таким чином: спочатку була (Юдина) зрада -- змова українців з австрійцями), потім підступне захоплення (1 листопада 1918 року відбувся замах на одвічно польське місто Львів), далі умив руки Пилат (австрійський намісник Галичини і загалом всі представники австрійської адміністрації). Вірні Львову і Батьківщині (Semper Fidelis) львів'яни впали в відчай, побачивши захоплене ворогом і приречене на смерть місто. Однак на третій день відбулося чудо воскресіння -- героїчна оборона міста і Батьківщини. Згідно з цим мітом, на захист свого міста стали всі поляки.

На цей романтичний месіанський міт нашаровується інший, теж зроджений польською літературою, автором, який своєю популярністю легко міг позмагатися з Міцевичем. Йдеться про Генрика Сенкевича та його трилогію; в зображенні битви за Львів використано образ повстання Богдана Хмельницького з «Вогнем і мечем» та образ оборони святая святих -- монастиря на Ясній Горі у Ченстохові з іконою Богородиці (Ченстоховської Матері Божої). Вже у самому словосполученні «оборона Львова» проявляється переконання щодо польськості міста і необхідності захистити його від агресії. Першою асоціацією для поляків була «оборона Ченстохови» під час наїзду шведів у середині XVII століття, яку надзвичайно образно змалював Генрик Сенкевич в романі «Потоп». Львів у цьому романі зіграв ключову роль, пам'ять про яку плекають по сьогоднішній день на найвищому урядовому рівні. Йдеться про присягу, яку в дав король Ян Казимир 1655 році в львівському римо-католицькому соборі („sluby lwowskie”). Згідно з історичним мітом, саме це принесло перемогу в війні зі шведами. Львів отримав від Папи Олександра титул „Semper Fidelis” (завжди вірний папському престолу). Якщо для оборони Ченстохови ключовим був героїзм монахів з Ясної гори, то для оборони Львова цю роль відіграли «львівські орлята». Юнаків та жінок зображали як справжніх носіїв польського духа. Згідно з цим мітом чоловіки були або немічні або ще не повернулися з фронту. Юним героям та безстрашним героїням поспіли з допомогою військові підрозділи з Кракова. Все польське суспільство об'єдналося, щоб прийти на допомогу місту -- символу польськості. У міті про об'єднання всіх поляків у битві за Львів випала особлива роль: він став її основним символом. Військову операцію, в якій взяли участь нечисленні підрозділи -- а не добровольці з всієї Польщі, як каже легенда, назвали «відсіччю Львова». У цій назві використано черговий польський міт «віденської відсічі» (короля Собєського, що допоміг захистити Відень від турків 1683 року і таким чином захистив всю Європу).

Як видно, героїчний міт оборони Львова і львівських орлят, міста Semper Fidelis (не папському престолу, а Польщі) має своє коріння і в романтичному кресовому міті, і в месіанському міті, і в літературі пізнішого часу, передовсім -- в трилогії Сенкевича, яка найбільшою мірою вплинула на польське imaginarium. Його підхопили автори, що під час і зразу після заходилися створити новий міт Огляд художньої літератури та есеїстики присвяченої Львову дала Катажина Котинська, (K. Kotynska, Lwow. O odczytywaniu miasta na nowo,

Krakow MCK, 2015; українське видання. К. Котинська, Львів: перечитування міста, пер. Остап Сливинський, Львів, Видавництво Старого Лева, 2017). Про «ідеологічне перехоплення» наративу про «оборону Львова» в тогочасній літературі пише Яґода Вєжейська (J. Wierzejska. Ideologiczne przejзcia narracji o „obronie” Lwowa po 1918 roku, w: Rok 1918 w polskiej pamiзci kulturowej. Spoiwa i pзkniзcia, red. Karol Hryniewicz, Tomasz Wojcik, Andrzej Zieniewicz. Warszawa, 2019, s. 195-225)..

Як вже була мова, міт «львівських орлят» став основоположним для відновленої польської держави. Спорудження пам'ятника воїнам Першої світової війни у 1925 році символізує закріплення культу на всепольському рівні і піднесенням битви за Львів до ролі символу польської боротьби за незалежність.

У Львові вшануванням пам'яті польських героїв битви займалися не тільки громадські комітети та місцева влада, а й інтелектуальна еліта -- польська професура Політехніки та університету. У 1921 році оголошено конкурс на спорудження меморіалу оборонцям Львова; меморіал у формі каплиці побудовано вже на початку 1920-их років, посвячено 1924 року. Весь монументальний комплекс, з цвинтарем французьких офіцерів і солдат, американських пілотів, Пам'ятником слави (тріумфальною аркою) включно, відкрито 1934 року. Крім спорудження архітектурного меморіалу та перейменування вулиць у честь «львівських дітей», у міжвоєнний період надруковано сотні публікацій, присвячених цьому епізодові польсько-української війни, як у художній формі, так і спогадів. З'явилися також книжки, які в деталях висвітлювали весь перебіг битви за Львів, в яких особливу увагу присвячено юним героям та героїням.

Після того, як надійшла польська військова допомога, українські підрозділи поспіхом залишили Львів. Поляки святкували перемогу і повернення «історичної справедливості». Період трьох тижнів української влади у Львові стали називати «руський місяць», ясна річ, з винятково негативним відтінком (йдеться про фразеологізм, що означає погрозу: «руський місяць запам'ятаєш!»). Здобуття міста символізував польський прапор на ратуші, який замінив український. Миттєво в місті почалися єврейські погроми. Євреям приписували проукраїнську позицію, а навіть збройну підтримку українських сил. Згодом вчинені тоді звірства стали приписувати всім, тільки не польським військовим підрозділам. День «визволення Львова» 22 листопада 1918 року увійшов у календар офіційних свят міста. Його урочисто відзначали протягом всього міжвоєнного періоду. На жаль, не завжди мирно.

Кульмінацією святкування перемоги було нагородження міста найвищим польським військовим орденом Virtuti militari. Його вручив місту під час візиту в другу річницю «визволення», 22 листопада 1920 року Юзеф Пілсудський. Львів став першим і єдиним містом Другої Речі Посполитої, яке удостоїлося цього звання. З того часу Львів знову стали називати Leopolis Semper Fidelis (Львів завжди вірний), ясна річ, вірний не так Річ Посполитій, як Польщі. Рік раніше, у день 22 листопада, вирішили надати університетові ім'я Яна Казимира (того ж самого короля, який дав обітницю у львівському соборі), що також було символічним наголошенням на польськості і самого міста, і території Східної Галичини.

Місцева львівська преса від самого початку використовувала історичні кліше для зображення сторін конфлікту. Образ ворога малювався за давно перевіреними зразками: жорстокість гайдамаків, нечуване варварство, підступність та збільшовичення українського населення. З ворогом вступили у боротьбу неймовірно героїчні польські захисники. І тут знову інтерпретаційним кодом послужив роман Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем» з його вкрай негативним образом козацької черні -- нерозумної сили, п'яної кров'ю і нездатної дотримуватися правил ведення війни. Поступово, протягом першої половини 1919 року цей образ поширився також у центральній польській пресі.

Образ війни за Східну Галичину, який малювала тогочасна польська преса виглядав аналогічно; наголошувалося на неймовірному героїзмі, самотній шляхетній боротьбі на захист цивілізації. Сторінки польської преси рясніли описами злочинів, підрозділи Української Галицької Армії називали гайдамаками.

Це збуджувало уяву, сильно впливало на польську громадську думку і -- last but not least -- спонукало до більш активної участі в польсько-українській війні. Командувач підрозділів, які вирушили на допомогу львівським полякам, генерал Болеслав Роя писав десять років по тому в споминах під промовистою назвою Легенди і факти «про психоз на пункті “Львів стікає кров'ю, а Краків не поспішає на допомогу”» B. Roja. Legendy i fakty, Warszawa : Ksiзgamia Hoesicka, 1931, s. 155. Генерал Роя згадує, що отримував сотні листів, в тому також від високопоставлених осіб, як напр. Александер Скарбек, з вимогою чим швидше надати військову допомогу. Він усвідомлював, що автори згущували фарби, але під тиском обставин організував військову акцію..

Для зовнішнього ринку, на міжнародній арені, де міт гайдамацький не працював, створено його більш сучасний різновид, який виявився напрочуд ефективним. Згідно з цією версією, галицькі українці стали прихованими прихильниками більшовиків. Як логічно поєднували цей стереотип представники польської делегації з іншим мітом, себто гаданою повною залежністю українців від центральних держав, це інше питання. Однак мети вони досягнули.

Згодом, розтиражований пресою та популярними альбомними виданнями, кривавий образ війни став домінантним у публічному дискурсі. Сприяла цьому мемуарна література та література для молоді, яка друкувалася масовими тиражами. В образотворчому мистецтві та художній літературі на кресовий міт про «оборону Львова» нашарувалася традиційна інтерпретація польських національних повстань, Листопадового та Січневого. Яскравим цього прикладом є творчість Войцеха Коссака, одного з найбільш відомих тогочасних польських художників, довоєнна творчість якого присвячена пам'яті про Січневе повстання, а повоєнні картини -- обороні Львова та львівським орлятам. Ці міти стали всепольським надбанням.

Чорно-біла картина листопадових подій у Львові поширилася на польське сприйняття всієї українсько-польської війни і зміцнила антиукраїнський стереотип «гайдамаки». Він тиражувався протягом всього міжвоєнного періоду. Події Другої світової війни спричинилося до ще глибшого закорінення, витіснивши «гайдамаку» на задній план, а на першому поставивши “різунів” і «бандерівців», ототожнюваних з бандитами. Особливо це стосується зображення злочинів і жорстокості, яку стали приписувати всьому українському народові, вважаючи її притаманною їм прикметою.

Міт український: Листопадовий зрив, місто Лева та борці за Україну

Міт Листопадового зриву (інші назви: Великий зрив, Листопадовий чин, Листопадове повстання) в українському галицькому наративі виглядав не менш героїчним ніж польський. Жертовна боротьба «за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ» та Січові стрільці як незламні борці за самостійність і кращі бойові сили у всеукраїнському масштабі повністю вписувалися в образ Українського П'ємонту. Проте цей міт не поширився на всю українську територію, але для українців Галичини став найважливішим національним мітом і залишається живим по сьогоднішній день. Іншими словами, це справа першорядного значення, але в локальній історії, а не у всеукраїнському масштабі.

Битва за Львів посіла перше місце у міті Листопадового зриву. З одного боку, історичне право українців на місто Лева і короля Данила стало loci communes, з іншого -- поразка слугувала своєрідним memento: боротьба за незалежність так довго приречена на поразку, як довго українці не вийдуть на інший рівень національної свідомості. В інтерпретації сучасників окреме місце серед переліку причин поразки займає переконання, що битву за Львів українці програли, тому що, мовляв, селянські діти не орієнтувалися в чужому їм міському просторі. В дійсності однак причин поразки не можна звести ані до низького рівня національної свідомості, ані селянської безпорадності, чи управлінської неспроможності. Саме ті хиби приписували укра- їнцям польські противники, ними рясніла польська галицька та всепольська преса, вони глибоко закорінені в польському баченні цієї війни і українців загалом.

Цими аргументами -- відсталістю, несформованістю українців як нації, -- послуговувалася польська дипломатія на міжнародній арені, зокрема й під час Паризької мирної конференції. Можна і треба ставити такі твердження під сумнів, оскільки поразка в цій війні (як і всієї Української революції) спричинена не одним лише фактором -- структурою українського населення чи відсутністю мобілізації українських селян (це друге твердження не відповідає дійсності). До поразки спричинилася передовсім вкрай некорисна для українців геополітична ситуація, відсутність союзників у боротьбі та відсутність потужної міжнародної підтримки.

Історичні аргументи, якими доводили українських прав на Львів та Східну Галичину («Галицька Русь») поступалися місцем іншій аргументації, коли йшлося території, до яких претендувала ЗУНР: рідної землі, политої кров'ю і потом батьків. На захист права до цієї землі, до батьківщини ототожненої Батьківщиною, селянські сини були більш ніж готові. Адже голод землі в Галичині і соціальна несправедливість ще до початку Першої світової війни спонукали українських селян до політичної активності. Під час української-польської війни повернулися давні страхи: перед поверненням панщини, перед втратою батьківщини. Так поняття «наша земля» ототожнилося з Батьківщиною. війна асиметрія пам'ять братовбивчий

Образ ворога виник не від разу, але вже на початку 1919 року домінантою в пресі стає риторика «споконвічного ворога», «рабства», яким було перебування під Польщею від часів Казимира. Цьому образу неволі і колоніальних стосунків протиставляли демократизм майбутньої української держави. Великою мірою така дихотомія закорінена в українській романтичній літературі та в народній культурі -- «козацькі вольності» і «панська неволя», правда і кривда, асоціювалися відповідно з Україною і Польщею. Отже, для конструювання образу ворога вистачило почерпнути з глибокої криниці стереотипів: поляк -- пан -- панування -- панщина.

В обох національних мітах Інший зображений як ворог, заклятий і смертельний. І обидва міти солідарно не помічають ще одного Іншого, який став жертвою цього конфлікту -- євреїв. Погром, який влаштували протягом кількох днів після здобуття Львова польські підрозділи і в якому взяла участь частина мешканців Львова, довгий час замовчувався; навіть використання самого іменника погром офіційні польські чинники вважали за прояв антипольськості. Причини, тривалість і перебіг погрому переінакшувалися, а за його призвідців визнали «львівський люмпенпролетаріат» (подеколи приписували погром українцям). В жодній з інтерпретацій цих подій провина не повинна була лягти на світлий образ «оборонців Львова» Історію цього замовчування, як і обставини самого погрому детально описав польський журналіст Ґжеґож Ґауден (G. Gauden. Lwow -- kres iluzji. Opowiesc o pogromie listopadowym 1918 roku, Krakow, „Universitas”, 2019; українське видання: Ґ. Ґауден, Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року, пер. Андрія Павлишина, Львів «Човен» 2020)..

Українська пам'ять про війну

Перші спроби зафіксувати ще свіжі в пам'яті події зробили ті учасники бойових дій, які опинилися в еміграції, переважно у Відні Михайло Лозинський. Галичина в роках 1918-1920. Відень, 1922.. Мотором підготовки першого альманаху Українських Січових стрільців «Золоті ворота» і головним редактором став Іван Рудницький. Згодом центр видавничої діяльності, попри цензурні обмеження, перемістився до Львова, де на початку 1920-их років давні офіцери УГА заснували видавничий кооператив «Червона Калина». Накладом цього видавництва з'являвся альманах-календар та десятки мемуарів і документально-мемуарних творів. З-посеред них варто згадати праці старійшини українських галицьких політиків Костя Левицького6 і Степана Шухевича7.

У десятиріччя визвольних змагань започатковано друк місячника «Літопис Червоної Калини», присвяченого воєнній історії8. Окреме місце у цьому журналі займали художні твори та спогади учасників Першої світової війни та Українсько-польської війни. Крім того, зібрано також бібліографію мемуаристики і наукових публікацій на цю тему9. З огляду на цензуру не все вдавалося опублікувати, деякі номери конфіскувала цензура, як напр. сталося з цілим номером з приводу статті «Українська артилерія у Львові»10. Автор «Листопадових днів 1918 р.» Олекса Кузьма, втративши надію на друк у галицьких виданнях, сподівався опублікувати свою книжку в радянській Україні11

Кость Левицький. Великий зрив : до історії української державности від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документі), Львів, «Червона Калина», 1931; Кость Левицький. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918. На підставі споминів і документів. Перша часть, Львів : накладом власним, 1928; Друга часть. 1929. С. 289-495; Третя часть. 1930. С. 497-776.

Степан Шухевич. Спомини з Української Галицької Армії (19181920), Львів, «Червона Калина» нр 5. 1929 (Від квітня 1920 до серпня 1920).

«Літопис Червоної Калини» доступний в електронному форматі на сайті Архіву українського визвольного руху (ауто^.иа).

Іван Шендрик. Список джерел до історії української визвольної війни 1914-1921 рр.

Згадує про це в Марек Козубель (M. Kozubel. Przeglqd ukrainskiej historiografii dotyczqcej obrony Lwowa i wojny polsko-ukrainskiej w latach 1918-1919, [w:] „Pamiзc i Sprawiedliwosc” 2018 nr 1 (31), s. 213).

Кузьма, сотник УГА і учасник боїв за Львів, довідавшись про поїздку Кирила Студинського до Києва, звернувся до нього з проханням посприяти виданню його праці, сподіваючись, що в українському Києві легше буде видати її ніж у польському Львові: «Я написав книжку, яку можу видати тільки за границею. Є це історія нашої Львівської кампанії у листопаді 1918 р. Річ, якої під теперішнім польським режімом не вільно публічно не то обговорювати, але й згадувати. Польська цензура конфіскує всякий натяк на український державний переворот з 1918 р., щоби (тривав ще період українізації, а в Галичині -- радянофільства). Остаточно все ж таки Кузьма надрукував свою працю у Львові. Вийшов також «Нарис історії українсько-польської війни 1918-- 1919»витерти з тямки нового українського покоління великий визвольний зрив національного духа та вбити в зародку українську державницьку традицію. Виїмки із цеї праці, які я пробував досі друкувати у фельетонах українських часописів, були все в цілости конфісковані» (Лист Олекси Кузьми до Кирила Студинського від 12 жовтня 1927 року, в кн.: У півстолітніх змаганнях. Вибрані листи до Кирила Студинського, Київ «Наукова думка» 1993, С. 508-509). А. Крезуб [Осип Думін]. Нарис історії українсько-польської війни 1918-1919, Львів, Видавничий кооператив «Червона Калина», 1933. Осипа Думіна (під псевдонімом Антін Крезуб). Частина мемуарів та праць про українську-польську війну з цензурних міркувань з'явилася за кордоном, як наприклад генерала Миколи Омеляновича-Павленка Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна, 1918-1919, Прага : накладом Меркур-фільму, 1929.. Окремий пласт становлять книжки свідків -- учасників та свідків боротьба за українську державність 1917-1921 років та спробам дипломатів відстояти українські інтереси на міжнародному форумі, де питання Східної Галичини присутнє, але не є центральним Stanislav Dnistrianskyi. L'Ukraine et la Conference de la Paix, “Les Questions Ukrainiennes, nr 5, 1919; Ilko Borshchak. L'Ukraine a la Conference de la Paix (1919-1923), Paris 1938; Арнольд Марголинъ. Украина и политика Антанты (записки еврея и гражданина), Берлин, издательство С. Ефронъ (1922); Василь Панейко. З'єдинені держави Східної Европи. Галичина і Україна проти Польщі і Росії, Відень 1922; Перелік мемуарів та документів подає Микола Литвин у монографії Українсько-польська війна 1918-1919 рр., Львів Інститут українознавства НАНУ, 1998 С. 396-418..

Українські герої цієї війни -- Січові стрільці та вояки УГА -- стали об'єктом культу, передовсім у словесній культурі, бо повоєнне буття і політичні обмеження не дозволяли встановлювати монументальних споруд. Комеморативні практики, як публічні, так і приватні Прикладом таких обмежень -- історія встановлення могильного пам'ятника Павлу Ліськевичу на Личаківському цвинтарі. Батько полеглого звернувся до адміністрації за дозволом встановити надгробок у формі козацького кам'яного хреста, яку розробили Петро Холодний та Лев Лепкий з написом з іменем, військовим званням та формулою «поляг за волю України». всіляко обмежувались. В Галичині у міжвоєнний період, окрім рідних, за місцями поховання доглядали пластуни та члени організацій, які були створені з метою збереження могил і пам'яті про полеглих. У травні 1921 року при Українському горожанському комітеті створено окрему секцію -- Краєвий комітет охорони воєнних могил, який почав свою діяльність від упорядкування могил на Янівському та Личаківському цвинтарях. Діяльність Комітету припинено адміністративним рішенням за два тижні до другої річниці виникнення ЗУНР. Лише 1927 року засновано нову організацію -- Товариство охорони воєнних могил, яка проіснувала до вересня 1939 року.

Організована форма вшанування пам'яті борців за незалежність, як вже було сказано, почалася після завершення польсько- більшовицької війни. У 1921 року у місці боїв під час Першої світової війни з участю Січових стрільців на горі Маківці, встановлено таблицю, що вшановувала пам'ять загиблих. Набагато складніше виглядала ситуація з меморіялізацією жертв Українсько-польської війни; єдиною формою вшанування залишалися могильні пам'ятники та кладовища. Прикладом таких поховань був Янівський цвинтар у Львові, ділянка австрійського цвинтаря на Личаківському кладовищі і цвинтар у селі Пікуличі під Перемишлем, облаштований 1920 року для понад двох тисяч безіменних померлих у таборі військовополонених -- вояків УГА. Пам'ятник авторства мисткині Олени Кульчицької і напис «Борцям за волю України» мав нагадувати про боротьбу за державну незалежність. У Львові та в Перемишлі щороку 1 листопада відбувалися урочисті панахиди та відвідання могил.

Цей день у католиків є поминальним. Крім того, могили відвідували також у поминальний день за східним обрядом, себто в першу неділю після Великодня. Походи на цвинтарі у поминальні дні, згідно з церковним календарем мали водночас релігійний вимір і форму національної маніфестації, однієї з небагатьох, які були допустимі. Найбільшою у міжвоєнний період патріотичною маніфестацією, що вшановувала пам'ять борців за незалежність був похорон генерала Мирона Тарнавського у липні 1938 року.

З приходом радянської влади будь-які форми збереження пам'яті про борців за українську незалежність, включно з піклуванням про могили, підлягали переслідуванню. Після Другої світової війни ця політика продовжувалась і набула варварських форм. Знищеними могильними плитами і пам'ятниками вимощували дороги (подібну практику застосовували й до єврейських надмогильних плит). Де тільки можна було -- цвинтарі ліквідовано, а там, де це було неможливо, бо некрополії були діючими, як Личаківський та Янівський цвинтарі, знищували могильні пам'ятники і цілі ділянки. На протести мало хто зважувався, але були винятки, як лист В'ячеслава Чорновола до Президії Верховної Ради УРСР про безчинства влади на Янів- ському цвинтарі і про тисячі галичан, які побачивши сплюндровані могили, висловлювали своє обурення. Війна з пам'яттю не стосувалася винятково української пам'яті про боротьбу за незалежність, а й будь-яку не-радянську пам'ять. Тож подібна доля не минула й Цвинтаря оборонців Львова, знищеного бульдозерами і військовою технікою 1971 року.

Попри все це пам'ять про боротьбу за незалежність збереглася. Разом з відновленням незалежності в публічний простір повернулися символи української боротьби за незалежність та імена героїв. Одним з перших публічних не-радянських святкувань, проведених 1990 року було відзначення роковин проголошення ЗУНР 1 листопада і Акту Злуки 22 січня. Якщо перше свято було величавим, але мало лише місцеве значення, то до Акту Злуки організовано живий ланцюг між Львовом та Києвом.

Характерно, що жодна з цих урочистостей не мала антиполь- ського спрямування; вістря цих акцій було антирадянським. Практично в кожному галицькому селі до початку 1990-их насипали кургани у пам'ять загиблих односельчан -- вояків УГА. Почасти це було знаком відновлення пам'яті, почасти -- спротивом галичан проти нав'язаної радянською владою мемо- ріялізації (братські могили в усіх населених пунктах, що вшановували винятково радянські жертви). Згодом відновлено знищені стрілецькі могили на Янівському та Личаківському цвинтарях у Львові, а в місцях після ліквідованих радянською владою кладовищ, як наприклад в Івано-Франківську, встановлено символічні пам'ятники Богдан Гаврилів. ЗУНР в пам'ятках історії та культури [в: ] Відлуння віків. Краєзнавчо-етнографічні нариси, Київ, 2008, нр 1. С. 47-54.. Попри всі суперечності, які тривали кільканадцять років, відновлено також і відкрито у 2005 року Цвинтар оборонців Львова. У більшості міст не лише Галичини, а й всієї України є вулиця Січових стрільців (з великих міст лише в Одесі немає вулиці з такою назвою), хоч слід розуміти, що йдеться про вшанування пам'яті не Українських Січових стрільців (українського легіону в складі австро-угорської армії), а підрозділів Армії УНР.

Перші спроби діалогу

Протягом міжвоєнного двадцятиліття, крім закріплення старих мітів часу війни, почали виникати дещо видозмінені інтер- претаційні схеми. Вони мали на меті не стільки витіснити попередні, скільки їх трохи пом'якшити. Лише пізніше, у другій половині ХХ століття прийшов час на спроби створити простір для розмови про трагедію українсько-польської війни і втрати з обох боків.

«Кордон через подружнє ложе»

Після українсько-польської війни 1918-1919 року поширення набула приповідка, що кордон між польськими і українськими територіями пролягає через подружнє ложе. Дійсно, мішаних шлюбів у Східній Галичині було чимало (згідно з даними перепису 1910 року -- близько 16%; після війни кількість мішаних подруж поволі зменшувалась). Віросповідання дітей з мішаного подружжя римо-католицько-греко-католицького регулювала конкордія від 1863 року: дочки йшли за матір'ю, сини -- за батьком, однак можлива була зміна віросповідання у віці від 14 років. Modus vivendi, прийнятий у конкордії помінявся в міжвоєнний період, коли було спрощено зміну віросповідання. Чимало греко-католиків внаслідок тиску поміняли віросповідання на католицьке, що давало можливість якщо не кар'єри, то бодай отримання державної посади.

Явище переходу з греко-католицького обряду на римо- католицький у мішаних подружжях до початку Першої світової війни не набуло масового характеру, хоч існувало (з римо- католицького на греко-католицький набагато рідше) Про це явище, а також про особливий епізод, коли воно стало локально масовим (після вбивства галицького намісника Анджея Потоць- кого, яке вчинив Мирослав Січинський у Львові греко-католики переходили на римо-католицький обряд) пише Олег Павлишин (О. Павлишин. Дилема ідентичності, або історія про те, як «латинники» (не) стали поляками / українцями (Галичина, середина ХІХ -- перша половина ХХ століття, «Україна Модерна» 2014, нр 21. С. 187).. Крім того, існувала доволі численна група руських «латинників» За Степаном Рудницьким «латинників» близько 600 тисяч, себто понад 10% всього населення Східної Галичини. Натомість цитований вище польський вчений, Станіслав Павловський вважав, що це порівняно невелика група, не більше 50 тисяч., які автоматично зараховувались до поляків, хоч мовою спілкування була українська. Польські інтерпретатори статистичних даних ототожнювали католиків з поляками, греко-католиків -- з українцями, і відповідно так само їх представляли під час Паризької мирної конференції.

На цій неможливості визначити польсько-український кордон наголошували польські делегати під час Паризької мирної конференції, дотримуючись принципу: показати якомога більше польських анклав на тих територіях Галичини, де однозначно переважало українське населення і, водночас, довести, що кількість змішаних подруж унеможливлює справедливе проведення кордону. У цих політичних умовах риторична фігура «кордон через подружнє ложе» сприяла вирішенню питання приналежності Східної Галичини до польської держави. Згодом цей вислів стали вважати формулою, яка мала би примирити сторони конфлікту, абстрагуючись від історичної ролі, яку зіграв і забуваючи про те, що українці інтерпретували це як різновид неприйнятної формули «мішані території». Водночас, не можна заперечити, що у цьому вислові існував потенціал для примирення, адже наголошувалося на найближчі родинні зв'язки і необхідності «вирішити конфлікт у сім'ї». Можна припустити, що українці інтуїтивно відкинули цю формулу, відчуваючи нерівноправне трактування. Адже в цій метафорі українцям приписано роль жінки, що має підпорядкуватися чоловікові. Якщо звернутися до інструментарію постколоніальних студій, згідно з яким жінка символізує виключене, відхилене, репресоване Elisabeth Cheaure. Infinite Mirroring: Russia and Eastern Europe as the West's “Other” в: Facing the East in the West: Images of Eastern Europe in British Literature, Film and Culture (Internationale Forschungen Zur Allgemeinen Und Vergleichenden Literaturwissenschaft, vol. 138, 2010). С. 39. Цит. за: Тамара Гундорова. Пост-орієнталізм, іміґраційний романс і нові можливості постколоніальних студій у Східній Європі, то становище українців в цій інтерпретації є колоніальним, натомість становище поляків, які ототожнюються з чоловічою силою -- домінатним, а отже, імперським.

«Братовбивча війна» / Громадянська війна

Якщо прийняти таку точку зору і трактувати Східну Галичину як територію з переважним мішаним населенням -- то цілком природним здається погляд на Українсько-польську війну 1918-1919 рр. як братовбивчу. Прикметник братовбивчий відсилає нас до біблійної історії Каїна і Авеля. Вина однозначна. Ні в кого з поляків не виникало сумнівів щодо того, котрий з народів був у цій війні Каїном.

Поняття «братовбивчої війни» зазвичай використовується як синонім громадянської війни або ж на означення війни, в якій беруть участь по різних боках представники однієї спільноти. У модерний час йдеться про національну спільноту або ж про громадян однієї країни. Саме в цьому останньому значенні використовує вислів львівський автор у публікації напередодні Першої світової війни Zygmunt Cybichowski. Miзdzynarodowe prawo wojenne, Lwow 1914, s. 12.. В українському слововжитку цей вислів стосувався переважно для оцінки ситуації українців, які воювали в лавах Російської імперії та Австро-Угорщини. У схожій ситуації опинилися поляки P. Szlanta. Wielka Wojna polsko-polska. Polacy w szeregach armii panstw zaborczych. Zarys problematyki, [w]: Doswiadczenia zolnierskie Wiel- kiej Wojny. Studia i szkice z dziejow frontu wschodniego I wojny swiatowej, red. Michal Baczkowski, Kamil Ruszala. Krakow, 2016, s. 51-77., однак у тогочасних публікаціях вислів використовувався переважно для опису польсько-української війни.