Українсько-польська війна 1918—1919 років: асиметрія пам’яті

«Братовбивча війна двох народів, що від віків живуть на цій землі» -- саме так зображали від самого початку війни представники польської сторони конфлікту Граф Александер Скарбек, голова Польської ліквідаційної комісії з адміністративних питань, звертаючися в листі до Лева Г анкевича з пропозицією сісти за стіл переговорів, зазначив: «Поляки прагнуть припинення братовбивчої війни [підкр. моє, О.Г.] і встановлення миру та спокою в краї». Цит. за: Василь Клок. Перші локальні органи польської влади на території Галичини (осінь-зима 1918 р.) «Польські студії», т. ІІ-Ш, 2008. С. 97-98. Аналогічно висловлювався римо-католицький архиєпископ Юзеф Більчевський у листі до митрополита Андрея Шептицького (J. Wolczanski. Nieznana korespondencja arcybiskupow metropolitow lwow- skich Jozefa Bilczewskiego z Andrzejem Szeptyckim w czasie wojny polsko- ukrainskiej 1918-1919. Lwow-Krakow, 1997, s. 5)., очевидно, маючи на увазі війну між громадянами однієї країни. Немає однозначної відповіді на запитання, чи за інерцією розуміли під цим австро- угорську Галичину, чи -- що здається більш правдоподібне, -- відроджену Польську державу; адже приналежність до неї Східної Галичини була чимось самозрозумілим для поляків. Однак українська сторона категорично не сприймала ані визначення «братовбивча війна», ані «громадянська війна», вказуючи на те, що з польського боку це була зовнішня військова інтервенція і що ЗУНР гарантував повноту прав всім національним меншинам (а поляки були меншиною в Східній Галичині), закликаючи з перших днів конституювати свої представницькі органи.

Вину за розв'язання війни за Східну Галичину польська сторона приписувала українцям і навпаки, українська сторона -- полякам. Але це польські переговорники вперше використали вислів братовбивча війна. Українці натомість, відкидаючи звинувачення, відповідали, що до війни спричинилися імперські прагнення поляків. Тож ані концепт «кордону через подружнє ложе», ані «братовбивчої війни» не був сприйнятий в довоєнному українському наративі.

Поняття громадянської війни в радянському інформаційному полі мало інше значення -- протистояння «білих» і «червоних», яке охопило території давньої Російської імперії після більшовицької революції. З погляду сучасної української історіографії це поняття не стосується української ситуації, а тим менше -- ситуації, яка склалася в Східній Галичині. Чергова спроба нав'язати поняття громадянської війни у застосуванні до території України мала місце 2014 року: війну, що розв'язала Російська Федерація проти України повсюдно зображується як громадянську. Отже, в українському контексті, громадянська війна -- це канонічне радянське зображення подій більшовицької революції з масштабним конфліктом протягом 1917-1921 років та сучасна російська пропаганда, яка супроводжує гідбридну війну проти України. Саме цей контекст робить неможливим використання поняття громадянської війни щодо Українсько- польської війни 1918-1919 років в сучасних українських інтерпретаціях. Вочевидь, сучасні польські історики не беруть цього до уваги, далі пропонуючи саме таку формулу.

До перших спроб примирення двох пам'ятей, так принаймні це бачила польська сторона, додалися нові, серед яких чільне місце зайняв міф про «останню романтичну війну». Про цей міф, як і про асиметрію польського українського наративу в сучасній історіографії, а також про старі-нові концепти піде мова в частині присвяченій сучасній польській історіографії.

Українсько-польська війна як причина втраченого шансу на українську незалежність

Якщо героїчні та романтичні міти виконували мобілізаційну функцію в середині спільноти під час конфлікту, то з моментом, коли почалися спроби налагодження польсько-українських взаємин у мирний час, у 1930-ті роки, виникли спроби поглянути на війну більш відстороненим поглядом. Особливо схиляло до цього зростання міжнародної напруги. Після війни силою обставин ці спроби обмежились до ліберально налаштованих еміграційних кіл. Однак і серед них діалог виявився непростим.

Наприкінці тридцятих років у середовищі неоконсерваторів, зосереджених навколо «Політики» під редакцією Єжи Ґєдройця тривали інтенсивні пошуки концепції, яка б могла вплинути на покращення геополітичної ситуації Польщі. Один з найвидат- ніших політичних публіцистів цього кола, Адольф Бохенський в праці «Між Німеччиною і Росією» шукав нових шляхів вирішення фатального для Польщі геополітичного розташування. Польський неоконсерватист визнав, цілком у дусі соціаліста Пілсудського, що таким потенційним союзником є українці, однак лише за умови зменшення антагонізму спричиненого ситуацією в Східній Галичині та на Волині. Традиційно вину за поразку українських змагань за незалежність польський автор приписав українській стороні, яка «не спромоглася зрозуміти, що неможливо вести війну на два фронти водночас. Задля здобуття незалежності українці повинні були піти на компроміс з Польщею протягом 1918 року, або в першій половині 1919. Безумовно, польсько-українська війна була одною з головних причин невдачі української справи в тих роках» Adolf Bochenski. Miзdzy Niemcami a Rosjq, Warszawa 1937, s. 83..

Кількадесят років пізніше Іван Лисяк-Рудницький відповів на цей аргумент не менш традиційно: це Польща нав'язала війну українцям, а не навпаки. Український історик дорікнув Бохен- ському в нерозумінні «ключової ролі Галичини для життя цілої української нації» Іван Лисяк-Рудницький. Польсько-українські стосунки: тягар історії, в: І. Лисяк-Рудницький. Історичні есе під ред. Франка Сисина і Ярослава Грицака, Київ, «Основи», т. 1. С. 99.. Іншими словами, Галичина в очах Лисяка- Рудницького залишалася П'ємонтом, як у сенсі національної свідомості, так і військової сили. Втрата Галичини -- це не просто втрата провінції -- аргументував автор «Польсько-українських стосунків: тягар історії», це -- «знищення самих підвалин, на яких могла бути збудована самостійна українська держава в добі після Першої світової війни» Там же. С. 100..

Не менш характерним прикладом використання старої аргументації в трохи пом'якшеній формі є полеміка матері Лисяка- Рудницького, Мілени Рудницької з близьким до Ґєдройця Станіславом Вінцензом на сторінках паризької «Культури» на початку 1960-их років. Вінценз у своєму спогаді про приятеля з часів польсько-української війни, з яким він зустрівся у Львові 1919 року, Базиля Роґовського, принагідно висловив кілька думок з приводу польсько-української війни. У загалом примирливому тоні Вінценз написав, що війна, яку спочатку обидві сторони трактували як непотрібну, поступово, в міру успіхів тієї чи іншої сторони, ставала необхідною для самоствердження обом сторонам Stanislaw Vincenz. Garsc wspomnien o Baziu, „Kultura” nr 12 () 1962, s. 114.. Варто нагадати, що погляд про шкідливість польсько-української війни за Галичину висловив Пілсудський; його навіть звинувачували в тому, що уявна небезпека зі сходу для нього важливіша за реальну загрозу в Східній Галичині. Згодом, з легкої руки польського історика Побуґ-Маліновського вислів «непотрібна війна» став загальним місцем в наративі «Найновіша історія Польщі» Побуґ-Маліновського (Wladyslaw Pobog-Malinowski. Najnowsza polityczna historia Polski, tom II. Londyn, 1956) була найпопулярнішим виданим в еміграції синтезом. Трактування Українсько-польської війни, яке запропонував історик закріпилося в еміграції і перекочувало в пізніші праці вітчизняних істориків: «...війна, що виросла з українських прагнень, для яких не було реальних підстав. Адже історичні права польської нації до регіону Малопольщі та живі сили польськості у ньому були надто великими, щоб розраховувати на те, що поляки добровільно від нього відмовляться; українці могли -- завдяки таємній змові з Габсбургами, завдяки тому, що польське суспільство не очікувало атаки і завдяки потужній на початку військовій перевазі заволодіти регіоном, але боротьби з Польщею не могли виграти, а навіть якби її виграли з допомогою зовнішніх сил, то не змогли б зберегти державної незалежності, і, безумовно, як і вся Наддніпрянська Україна, опинилися б під важким ударом молота Совєтської Росії. Щоправда, пролита кров майже ніколи не є даремною жертвою (“nie wsiqka w ziemiз bezowocnie”), але навіть якщо боротьба з Польщею прокинула і поглибила в руських масах національну самосвідомість, то всі її плоди -- загострення протистояння, виникнення після поразки політично-військової української еміграції та пізніша антипольська диверсійна акція -- розвивались у фаталістичному напрямку заміни співіснування з Польщею в неволю в червоній совєтській «тюрмі народів».. Оригінальність Вінценза в тому, що він помітив: війна виявилася необхідною для обох сторін; і поляки, і галицькі українці в протистоянні утверджували свою ідентичність. Іншими словами, ще раз перевірено старий принцип: війна на зовні сприяє миру всередині суспільства. Однак цю думку Вінценз зодягнув у стару форму, використовуючи поняття, які, на жаль, повертали розмову в старе русло. Українська публіцистка і політик чомусь обминула увагою те, що могло би припинити монологи двох сторін і започаткувати діалог. Натомість вона вказала на традиційні і неприйнятні з українського погляду твердження: «громадянська війна», «мішані території», «українські підрозділи насправді були австрійськими». Претензії Рудницької викликало навіть словосполучення «доконаний факт», як назвав Вінценз встановлення української влади у Львові MilenaRudnycka. List do redakcji, „Kultura”. nr 3. 1963, s. 169-172.. Вочевидь, полемістка побачила в цьому формулюванні відлуння усталеного вислову «замах на Львів». Рудницька намагалася донести до читачів «Культури», що Українсько-польська війна мала фундаментальне значення для формування національної свідомості галичан. Вона звернулася до польського канону патріотичного виховання, який отримала в львівській школі напередодні Першої світової війни і порівняла програну Українсько-польську війну зі значенням Листопадового та Січневого повстань для польського народу. Варто пам'ятати, що і Вінценз, і Рудницька належали до тих представників польської та української еміграції, які, всупереч своїм середовищам, були відкритими на діалог і не намагалися підживлювати мітів чи використовувати їх для політичної вигоди.

Ці два приклади польсько-українських баталій показують, наскільки тривким були міти по обох боках і наскільки складним виявився шлях від монологу двох національних наративів до діалогу. Однією з перешкод виявилося використання усталених в історіографії та публіцистиці висловів. Спроба зробити крок назустріч була сприйнята в старому ключі, бо на перешкоді стояли старі кліше. Це ще раз засвідчує, що задля вирішення задавненого конфлікту потрібно знайти іншу мову для опису, а історики просто зобов'язані шукати нових методологічних підходів.

Зміна наголосів: не тільки війна, а й співпраця

Саме таку спробу зробив 1967 року Пйотр Вандич у розвідці, присвяченій польсько-українським взаєминам 1919-1920 років, опублікованій в «Історичних зошитах», що виходили накладом паризького Літературного інституту, на чолі якого стояв Ґєд- ройць. Вандич був майже ровесником Лисяка-Рудницького, так само виростав у Львові, але формував його польський патріотичний наратив, на чолі з Сенкевичем та мітом про львівських орлят. Після війни емігрував до Сполучених Штатів і став одним з найбільш відомих польських еміграційних істориків. Його публікація починається констатацією, що і поляки, і українці тримаються інтерпретаційних кліше і не бажають вийти поза них, триваючи у протистоянні близько пів століття, попри змінені геополітичні обставини. Сам автор не декларував прямо своєї мети, хоч вона легко прочитується в заголовку: «До питання про польсько-українську співпрацю 1919-1920 років» P. Wandycz. Z zagadnien wspфlpracy polsko-ukrainskiej w latach 1919-- 20, „Zeszyty Historyczne” z. 12. Paryz, 1967, s. 3.. Описуючи перебіг перемовин, історик підкреслював, що інтереси політиків ЗУНР і УНР не завжди співпадали і що в 1919 році над Дніпром переважало переконання про необхідність українсько-польської співпраці, однак завзята боротьба за Східну Галичину зробила цей крок неможливим. З іншого боку, представники націонал-демократів вбачали в федералістичних планах Пілсудського основну загрозу для своєї позиції і вказували на небезпеку втрати Східної Галичини внаслідок політики Пілсудського, чим підважили його авторитет. Остаточно навесні Пілсудський визнав, що єдиним рішенням цього конфлікту є збройна боротьба Там же. С. 8. Пілсудський писав про це листі до Падеревського, який перебував на Паризькій мирній конференції.. Вандич зосередив увагу на чергових спробах польсько-української співпраці, які тривали протягом всього 1919 року, незалежно від того, що тривала війна за Східну Галичину. Історик натякнув також, що рішення спірного галицького питання знаходилося у Варшаві та Києві, якщо б була обопільна готовність до співпраці. Однак обидві сторони зустрілися з нерозумінням частини політикуму і великої частини свого суспільства. Подальший опис Вандича не надто відрізняється від загальновідомої версії про передумови підписання Союзу Пілсудський-Петлюра і про мотиви обидвох політиків. На увагу заслуговує однак вправність, з якою історик заперечив основні кліше радянської пропаганди про цей союз та поширені польські стереотипи про відсутність підтримки для Петлюри з боку українського населення. Позицію польської сторони на переговорах в Ризі Вандич описав зважено; єдиним акцентом, який свідчить про ставлення польського історика до трактату є цитата з Тадеуша Голувка, яку він навів на завершення («ми зрадили Петлюру в Ризі»). Вандич звернув також увагу на хід конем Чічеріна, голови радянської делегації, який заявив польській стороні про намір поставити питання приналежності Східної Галичини і обумовив його зняття згодою польської сторони на те, щоб відмовитися від участі делегації УНР Там же. С. 23.. У підсумку Вандич ствердив, що прийняття цих умов було «поразкою концепції східної політики Пілсудського і похоронило надії на співпрацю вільної Польщі з вільною Укра- їною» Там же. С. 24.. Не вистачає натомість у цій статті крапки над і: згода на такі умови ведення переговорів була не лише зрадою союзника, а й оприявненням пріоритетів польської політики -- прагненням за всяку ціну зберегти status quo окупованої території Східної Галичини (та інших спірних територій, зокрема, й литовських).

Стратегія Вандича цілком очевидна: йшлося про те, щоб вказати на вікна можливостей польсько-української співпраці, які існували перед півстоліттям, знехтування цими можливостями і як наслідок -- остаточну поразку обох сторін. Не вистачало хіба що цитати з Тараса Шевченка: «Польща впала, // Та й вас роздавила!». Уперше в ширшому обсязі польський історик залучив українські джерела. Замість обговорювати ланцюг взаємних звинувачень автор обрав інший шлях: вказав на ті оцінки, які наближують позиції одна до одної. Це відчутна зміна як самої інтерпретаційної схеми, так і мови опису, позбавленої будь-яких кліше. Пйотр Вандич був на той час найавторитетнішим польським еміграційним істориком, тому ця стаття має особливе значення. Його міркування повністю вписуються в лінію, яку послідовно проводила «Культура»: польсько-українське порозуміння стратегічно необхідне для майбутньої незалежної польської держави.

Союзники в боротьбі

Чверть століття пізніше, у тих же «Історичних зошитах», Єжи Ястшембовський, організатор нелегального радіо «Солідарність», який опинився в еміграції, опублікував розлогі інтерв'ю з відомими істориками: Пйотром Вандичем, Романом Шпор- люком і Франком Сисином. Заголовок цієї публікації -- «Розмова про братів» Jerzy Jastrzзbowski. Rozmowy o braciach (z prof. Romanem Szpor- lukiem, prof. Piotrem Wandyczem i prof. Frankiem Sysynem), „Zeszyty Historyczne” nr 88, 1989, s. 4-34. очевидно, мав викликати асоціації з публіцистичною книжкою, виданою у Польщі поза цензурою під назвою «Білоруси -- литовці -- українці: наші вороги -- чи брати?» Kazimierz Podlaski [Bohdan Skaradzinski], Bialorusini -- Litwini -- Ukraincy: nasi wrogowie czy bracia?, Wydawnictwo „Przedswit” 1984 (укр. пер. Віктора Поліщука, Мюнхен, «Віднова» 1986). За цю книжку автор отримав 1985 року нагороду «Солідарності».. Її автор, Богдан Скарадзінський, в часи сталінізму -- в'язень, згодом, після 1956 року -- публіцист і заступник головного редактора католицького місячника „Wiзz”, де відповідав за проблематику найновішої історії Польщі. Скарадзінський був співорганізатором першої спільної польсько-української молитви за примирення, яка відбулася в червні 1984 року в під- варшавській Підкові Лесній. Поставлене в заголовок книжки риторичне запитання слід прочитувати в тодішньому політичному контексті: після запровадження воєнного стану у Польщі і делегалізації «Солідарності» згасли польські надії на швидкі зміни. Почався пошук стратегічних союзників, необхідних для зміни системи. Концепція, яку десять років раніше пером Юлі- ша Мєрошевського представила паризька «Культура» передбачала тісну співпрацю і безумовну підтримку для незалежності України, Литви та Білорусі. У середині 1980-их років ця концепція жваво обговорюється в різних опозиційних колах. Одним з плодів цієї дискусії стала поява книжки Скарадзінського (звичайно, під псевдонімом, оскільки і самі позацензурні видання були трактовані як підривна діяльність, і сама тема трактувалася як «зазіхання на союзницькі взаємини ПНР з СРСР). Тема війни 1918-1919 років є лише однією з багатьох, які заторкнув автор, але на відзначення заслуговують його висновки: «разом з українцями і ми по сей день тонемо, з малими перервами вже добрі 60 років, а кінця цього купання не дуже й видно [...] Цей досвід хай весь час ставить на порядку денному питання, що робити, щоб ту прірву [між поляками та укарїнцями] засипати, а вже, борони Боже, не поглиблювати її» К. Подляський. Білоруси -- литовці -- українці: брати чи вороги. С. 125 і 127.. Більш детально Скарадзінський представив свій погляд у книжці, яку опублікував під псевдонімом в польському еміграційному видавництві, згодом перевиданій на початку 1990-их років Jan Brzoza [Bohdan Skaradzinski], Polski Rok 1919, London Polonia 1988..

Єжи Ястшембовський, трохи молодший за Скарадзінського, але з цього самого середовища варшавських діячів «Солідарності», переслідував цю ж саму мету, але пішов іншим шляхом. Як досвідчений журналіст, він обрав метод провокаційних запитань, щоб таким чином, з одного боку, випробувати своїх співбесідників на стійкість до стереотипів і готовність вийти назустріч іншій стороні, з іншого -- вплинути на те, щоб і читачі прагнули подолати ці стереотипи. Співбесідники свідомо відмежовувались у своїх відповідях від родинного досвіду, який заважав би виходові поза стереотипні зображення. А запитання не були простими, вони стосувалися найбільш болючих проблем в польсько-українських взаєминах, передовсім часів Другої світової війни. Окрему увагу присвятив Ястшембовський і його співрозмовники війні 1918-1919 років, топосу Каїна і Авеля, приналежності Східної Галичини, назві Східна Малопольща. Застосування цього методу та інтелектуальний рівень співбесідників дали надзвичайний результат: дотепер до цієї розмови повертаються ті, хто займається польсько-українськими взаєминами.

Роман Шпорлюк і Франк Сисин вбачали у війні 1918-1919 років прагнення українців до незалежності як реалізації права на самовизначення. Польську перемогу вони оцінили як перемогу насильства над легальним шляхом становлення держави. Водночас історики визнавали природним право на пам'ять і на героїзацію учасників цієї війни -- як українців, так і поляків. Деякі думки Романа Шпорлюка звучать напрочуд актуально. Згадуючи про потребу відновлення зруйнованих цвинтарів, він сказав, що про могили потрібно піклуватися, але не слід їх перетворювати в дороговкази Розмова з Романом Шпорлюком, цит. праця. С. 13.. Історик закликав думати про Львів з погляду спільної відповідальності за центрально-східноєвропейську спадщину, а не трактувати його наче власник будівельної ділянки. До такого переосмислення польські та українські політики в своїх країнах дозріли лише двадцять років по тому.

Нові підходи до польсько-українських взаємин загалом, і до війни 1918-1919 років зокрема, почали пробиватися також і до підцензурних видань. Для 1980-их років знаковими були публікації Єжи Томашевського, дослідника проблематики націо- нальних меншин: «Річ Посполита багатьох народів» та «Батьківщина не лише поляків»38. Однак справжню бурю з приводу визнання ролі АК у знищенні українського населення викликала розмова з ним, яку провів 1984 року польський українець, Петро Лучка і вмістив її у познанському журналі «Nurt»39. У цьому розлогому інтерв'ю мова була також про «фатальні наслідки розгрому ЗУНР поляками для дальшого розвитку польсько- українських взаємин»40. Абстрагуючи від пристрастей, які розгорілися навколо цієї публікації, важливо відзначити, що позиція Томашевського дещо відрізнялася від вище описаних: історик наголошував на тому, що інші національності були співгромадянами, а відтак наділені тими ж самими правами, і тому будь-які прояви дискримінації заслуговують на засудження. Можна, отже, сказати, що в 1980-их роках серед польських інтелектуалів, особливо тих близьких до опозиції, дозрівало бажання впоратися з «упирями минулого» (вислів Юзефа Лободовського з 1952 року). Поступово думка про рівні права громадян різного національного походження здобувала дедалі більше прихильників.

З українського боку такий підхід запропонували американські історики українського походження в 1970-ті роки, а найбільш видимим проявом цього була конференція з участю еміграційних польських істориків та письменників, проведена 1977 року в канадському університеті МекМастер41. Це був крок Jerzy Tomaszewski. Rzeczpospolita wielu narodфw, Warszawa Czytelnik 1985; Цього ж автора: Ojczyzna nie tylko Polakow. Mniejszosci narodowe w Polsce w latach 1918-1939, Warszawa Mlodziezowa Agencja Wydawnicza, 1985. Mity i fakty. Z Jerzym Tomaszewskim na temat Kresow Wschodnich w latach 1918-1939 rozmawia Piotr Luczka, „Nurt” nr 4 i 5, 1984. Ярослав Пеленський. Україна в польській опозиційній публіцистиці, передмова до кн.: Казімєж Подляський. Литовці -- білоруси -- українці... С. 11. Матеріали з цієї конференції вийшли друком; деякі з поміщених там статей цитовані по сьогоднішній день. Poland and Ukraine: Past and Present.

ed. Peter J. Potichnyj, Edmonton and Toronto: The Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1980. на зустріч, своєрідна відповідь на заяву щодо українського питання, яку опублікувала цього року «Культура» Deklaracja w sprawie ukrainskiej, ”Kultura”1977, nr 5, s. 66.. Ініціатива отримала своє продовження у серії конференцій, зорганізованих спільно НТШ та Польський науковим інститутом в Нью Йорку в 1980-1988 роках. Spiritus movens цих заходів на американському ґрунті був Іван Кедрин-Рудницький. На середину 1980- их років припадає також поява нового українського еміграційного журналу «Віднова» Головним редактором був історик Ярослав Пеленський, в склад редакції увійшов Богдан Осадчук, відомий як прихильник польсько-українського порозуміння, а до редакційної колегії залучено Єжи Ґєдройця., в якому чимало місця присвячено питанню польсько-українських взаємин, зокрема, й періоду 1918-1919 років Дмитро Злепко. Українсько-польські взаємини періоду 19191923 рр. (на підставі німецьких державних документів) // Віднова, 1985. № 3. С. 93-105.. Якщо до цих заходів, які втілювались з ініціативи вчених та публічних інтелектуалів українського походження додати публікації, спрямовані на налагодження діалогу, які друкувалися на сторінках паризької «Культури» та «Історичних зошитів» і авторами яких були українці Перелік публікацій можна знайти в бібліографії «Культури» та «Історичних зошитів». З-посеред них дотепер не привертала уваги дослідників розмова Богдана Струмінського з Омеляном Пріцаком (Bohdan Struminski, Rozmowa z prof. Omelanem Pricakiem, „Zeszyty Historyczne” nr 65, 1983, s. 3-10), повністю націлена на деконструкцію мітів та подолання негативних стереотипів, з чітко висловленою метою: переосмислення проблем та пошук спільного знаменника. Пріцак був на той час директором Українського наукового інституту в Гарвардському університеті, а Струмінський, після виїзду з Польщі в середині 1970-их років, став його співробітником. Пріцак, якого після смерті батька 1919 року (в таборі для інтернованих вояків УГА) виховали в польській культурі, свою українську ідентичність відкрив на порозі дорослого життя, у розмові наголосив на тому, що родинна історія і минуле загалом не повинні стояти на перешкоді порозумінню в повністю змінених обставинах. Пріцак вірив, що в еміграція може відіграти унікальну роль «у розплутуванні вузлів, які заплутали обидві сторони, польська та українська» (Там же. С. 14)., можна констатувати, що протягом 1970-1980 років діалог був започаткований.

Однак такий підхід не переважав серед польської і української еміграції; скоріше навпаки, прихильники діалогу були винятком з-посеред тих, хто волів висувати все довший список претензій. Важливо однак, що старим чварам не стільки покладено край, скільки знайдено альтернативні підходи і запропоновано новий ключ: партнерських відносин і визнання історичних помилок (кожна сторона своїх). У цьому ключі започатковано нові інтерпретації історичних взаємин обох народів, зокрема війни 1918-1919 років, які дозволяли вийти з зачарованого кола взаємних звинувачень.

Підсумовуючи міркування про міти, пам'ять війни 1918-1919 років і про пошуки нових інтерпретацій, слід відзначити, що спільним знаменником для прихильників діалогу став досвід боротьби за незалежність. Середовище «Культури», а за ним кілька опозиційних кіл повернулося до давньої ідеї: нема вільної Польщі без вільної України. В вітчизняній історіографії ці віяння знайшли зникоме віддзеркалення з огляду на цензуру (в комуністичній Польщі вона була м'якшою ніж в радянській Україні). Натомість історики поза межами своїх країн мали дуже обмежений доступ до джерел, тому обмежувалися здебільшого програмними текстами, які розглядалися в цьому розділі. Крім того, еміграційні організації та наукові інститути, які зберігали довоєнні урядові і приватні архівні колекції не завжди радо йшли назустріч новим віянням. Тому еміграційні історики не залишили більш ґрунтовних опрацювань, натомість встановили дороговкази на шляху до діалогу. На початку незалежності цими дороговказами скористалися поодинокі вітчизняні вчені, згодом ця тенденція набула більшого поширення. Однак, протягом останнього тридцятиріччя традиційні рахунки кривд залишалися найбільш поширеним трендом.

References

1. Kalynovych I. (1917). Vazhlyvishi dzherela do istorii Ukraiins'kykh Sichovykh Striltsiv (bibliohrafichnyi pokazhchyk). Strilets'kyi kalendar- almanakh, 152-157. [in Ukrainian].

2. Kalynovych I. (1925). Ukrains'ka memuarystyka 1914-1924. Bibliohrafichnyi rejestr. Lviv: Nakladom autora, drukarnia NTSh. [in Ukrainian].

3. Kupchenko K. (1930). Ukrains'ka viis'kova literatura 1914-1923. Litopys Chervonoii Kalyny, 9. [in Ukrainian].

4. Shendryk I. (1937). Materiialy do bibliohrafii Sichovykh Striltsiv. Zoloti Vorota. Istoriia Sichovykh Striltsiv 1917-1919. Lviv. [in Ukrainian].

5. Zlenko P. (1936). Ukraiins'ki Sichovi Striltsi: materiialy dla biblio- hrafichnoho pokazhchyka. Warszawa. [in Ukrainian].

6. Kotynska K. (2015). Lwow. O odczytywaniu miasta na nowo. Krakow, MCK. [in Polish].

7. Wierzejska J. (2019). Ideologiczne przejзcia narracji o „obronie” Lwowa po 1918 roku. Rok 1918 w polskiej pamiзci kulturowej. Spoiwa i pзkniзcia. Warszawa, 195-225. [in Polish].

8. Roja B. (1931). Legendy i fakty. Warszawa: Ksiзgarnia Hoesicka. [in Polish].

9. Gauden G. (2019). Lwow -- kres iluzji. Opowiesc o pogromie listopadowym 1918 roku. Krakow: Universitas. [in Polish].

10. Gauden G., Pavlyshyn А. (per.) (2020). Lviv: kinets' ilizii. Opovid' pro lystopadovyi pohrom 1918 roku. Lviv: Choven. [in Ukrainian].

11. Lozyns'kyi M. (1922). Halychyna v rokakh 1918-1920. Viden'. [in Ukrainian].

12. Levyts'kyi K. (1931). Velykyi zryv: do istorii ukraiins'koii derzhavnosti vid bereznia do lystopada 1918 r. na pidstavi spomyniv ta dokumentiv. Lviv: Chervona Kalyna. [in Ukrainian].

13. Levyts'kyi K. (1928-1930). Istoriia vyzvolnykh zmahan' ukraiintsiv z chasu svitovoii viiny 1914-1918. Na pidstavi spomyniv i dokumentiv. Lviv. [in Ukrainian].

14. Shukhevych S. (1929). Spomyny z Ukraiins'koii Halyts'koii Armii (1918-1920). Т. 5. Lviv: Chervona Kalyna. [in Ukrainian].

15. Shendryk I. (1931-1939). Spysok dzherel do istorii ukrains'koii vyzvolnoii viiny 1914-1921 rr. Litopys Czervonoi Kalyny. [in Ukrainian].

16. Kozubel M. (2018). Przegl^d ukrainskiej historiografii dotycz^cej obrony Lwowa i wojny polsko-ukrainskiej w latach 1918-1919. Pamiзc i Sprawiedliwosc, 1 (31). [in Polish].

17. Haiova O., Yedlinska U., Zvarnyk Y. (eds., 1993). U pivstolitnikh zmhanniakh. Vybrani listy do Kyryla Studyns'koho. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

18. Krezub A. [Osyp Dumin] (1993). Narys istorii ukraiins'ko-pols'koii viyny 1918-1919, Lviv: Chervona Kalyna. [in Ukrainian].

19. Omelianovych-Pavlenko M. (1929). Ukraiins'ko-pols'ka viyna 19181919. Praha: nakladom Mercure-filmu. [in Ukrainian].

20. Dnistrianskyi S. (1919). L'Ukraine et la Conference de la Paix. Les Questions Ukrainiennes, 5. [in French].

21. Borshchak I. (1938). L'Ukraine a la Conference de la Paix (1919-1923). Paris. [in French].

22. Margolin A. (1922). Ukraina i polityka Antanty (zapiski evreia i grazhdanina). Berlin: Izd. S. Efron. [in Russian].

23. Paneiko V. (1922). Zyedyneni derzhavy Skhidnoii Evropy. Halychyna i Ukraiina proty Polshchi i Rosii, Viden'. [in Ukrainian].

24. Lytvyn M. (1998). Ukraiins'ko-pols'ka viyna 1918-1919 rr. Lviv: Instytut ukraiinoznavstva NANU. [in Ukrainian].

25. Havryliv B. (2008). ZUNR v pamiatkakh istorii ta kul'tury. Vidlunnia vikiv. Kraieznavcho-etnohrafichni narysy, Kyiv, 1. [in Ukrainian].

26. Pavlyshyn O. (2014). Dylema identychnosti abo istoriia pro te, iak „latynnyky” (ne) staly poliakamy / ukraiintsiamy (Halychyna, seredyna XIX -- persha polovyna XX stolittia). Ukraina Moderna, 21. [in Ukrainian].

27. Hundorova T. (2014). Post-orientalizm, imigratsiinyi romans i novi mozhlyvosti postkolonialnykh studii u Shkidnii Evropi. historians.in.ua [in Ukrainian].

28. Cybichowski Z. (1914). Miзdzynarodowe prawo wojenne. Lwow. [in Polish].

29. Szlanta P. (2016). Wielka Wojna polsko-polska. Polacy w szeregach armii panstw zaborczych. Zarys problematyki. Doswiadczenia zolnierskie Wielkiej Wojny. Studia i szkice z dziejow frontu wschodniego I wojny swiatowej. Krakow. [in Polish].

30. Klok V. (2008). Pershi lokal'ni orhany pol's'koii vlady na terytorii Halychyny (osin' -- zyma 1918 r.). Pol's'ki studii, II-III. [in Ukrainian].

31. Wolczanski J. (1997). Nieznana korespondencja arcybiskupow metropo- litow lwowskich Jozefa Bilczewskiego z Andrzejem Szeptyckim w czasie wojny polsko-ukrainskiej 1918-1919. Lwow-Krakow. [in Polish].

32. Bochenski A. (1937). Miзdzy Niemcami a Rosj^, Warszawa. [in Polish].

33. Lysiak-Rudnyts'kyi I. (1994). Pol's'ko-ukraiins'ki stosunky: tiahar isto- rii. Lysiak-Rudnyts'kyi I. Istorychni ese. Kyiv: Osnovy, 1. [in Ukrainian].

34. Vincenz S. (1962). Garsc wspomnien o Baziu. Kultura, 12. [in Polish].

35. Pobog-Malinowski W. (1956). Najnowsza polityczna historia Polski, tom II. Londyn. [in Polish].

36. Rudnycka M. (1963). List do redakcji. Kultura, 3. [in Polish].

37. Wandycz P. (1967). Z zagadnien wspolpracy polsko-ukrainskiej w latach 1919-20. Zeszyty Historyczne, 12. [in Polish].

38. Jastrzзbowski J. (1989). Rozmowy o braciach (z prof. Romanem Szpor- lukiem, prof. Piotrem Wandyczem i prof. Frankiem Sysynem). Zeszyty Historyczne, 88. [in Polish].

39. Podlaski K. [Bohdan Skaradzinski] (1984). Bialomsini-Litwini-Ukra- incy: nasi wrogowie czy bracia? Wydawnictwo „Przedswit”. [in Polish].

40. Podlaski K. [Bohdan Skaradzinski] (1984). Bilorusy-lytovtsi-ukraiintsi: nashi vorohy chy braty. Munchen: Vidnova. [in Ukrainian].

41. Brzoza J. [Bohdan Skaradzinski] (1988). Polski Rok 1919. London: Polonia. [in Polish].

42. Tomaszewski J. (1985). Rzeczpospolita wielu narodow. Warszawa: Czytelnik. [in Polish].

43. Tomaszewski J. (1985). Ojczyzna nie tylko Polakow. Mniejszosci narodowe w Polsce w latach 1918-1939. Warszawa: Mlodziezowa Agencja Wydawnicza. [in Polish].

44. Luczka P. (1984). Mity i fakty. Z Jerzym Tomaszewskim na temat Kresow Wschodnich w latach 1918-1939 rozmawia Piotr Luczka. Nurt, 4 i

45. [in Polish].

46. Pelens'kyi I. (1986). Ukraiina v pol's'kii opozytsiinii publicystytsi. Podlaski K., Bilorusy-lytovtsi-ukraiintsi: nashi vorohy chyb raty. Munchen: Vidnova. [in Ukrainian].

47. Potichnyj P. (ed., 1980). Poland and Ukraine: Past and Present. Edmonton and Toronto: The Canadian Institute of Ukrainian Studies. [in English].

48. Kultura (1977). Deklaracja w sprawie ukrainskiej. Kultura, 5. [in Polish].

49. Zlepko D. (1985). Ukraiins'ko-pol's'ki vzaiemyny periodu 191-1923 rr. (na pidstavi nimets'kykh derzhavnykh dokumentiv). Vidnova, 3. [in Ukrainian].

50. Struminski B. (1983). Rozmowa z prof. Omelanem Pricakiem. Zeszyty Historyczne, 65. [in Polish].

Размещено на Allbest.ru