Велика Вітчизняна війна

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Вступ у війну СРСР та США. Зміцнення антигітлерівської коаліції

2. Перелом у ході війни і проблема другого фронту. Тегеранська конференція (1943 р.). Висадка союзних військ у Франції

3. Поразки Німеччини на фронтах та вихід з війни її союзників

1. Вступ у війну СРСР та США. Зміцнення антигітлерівської коаліції

Перемога нацистської Німеччини на Заході, зміцнення геостратегічного становища СРСР, прихід до влади в Японії 22 липня 1940 р. уряду на чолі з Ф. Коное внесли суттєві корективи у стратегію, а відповідно і зовнішньополітичні орієнтири європейських держав.

Анексія Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини викликала своєрідну політичну реакцію в Європі. Німеччина відреагувала на цю акцію негайним направленням у Румунію військової місії, що розцінювалось як провісник близької військової окупації.

Відразу після цих подій заявили свої претензії на румунські землі Болгарія та Угорщина. Переговори з цього питання завершилися підписанням 22 серпня румуно-болгарської угоди про передачу Болгарії Південної Добруджі. Переговори з Угорщиною проходили важко і брутально. Тому 29 серпня Ріббентроп і Чіано викликали до Венеції міністрів закордонних справ Румунії та Угорщини, і під їх тиском 30 серпня був підписаний Другий Віденський арбітраж - договір, яким Трансільванію, що виступала об'єктом претензій, було поділено на дві частини. За договором, Угорщині відходила територія площею 44 тис. км 2 з населенням 2 млн осіб. 12 вересня підписаною у Відні угодою була розпущена "Міжнародна дунайська комісія", а замість неї створено "Раду річкового басейну Дунаю". 11 жовтня 1940 р. під приводом захисту румунських нафтових родовищ від англійських диверсій за наказом Гітлера війська вермахту зайняли Румунію. Німеччина, таким чином, отримала доступ до румунської нафти.

Після Другого Віденського арбітражу відносини між Німеччиною і Радянським Союзом політично погіршились. На початку вересня 1940 р. німецьке керівництво поставило Молотова до відома, що надалі гарантуватимуть недоторканність румунських кордонів Німеччина та Італія.

Зухвале поводження Німеччини зі своїм партнером у Європі має пояснення. Річ у тім, що 31 липня 1940 р. у Берліні було прийнято рішення про підготовку до нападу на СРСР у травні 1941 р. Гітлер і його військові радники, сп'янілі від успіхів вермахту в наступі на Заході, були переконані, що Радянський Союз, який продемонстрував слабкість Червоної Армії у "зимовій війні", буде знищений у ході однієї блискавичної кампанії.

Гітлер розумів, що для реалізації своїх агресивних намірів стосовно Радянського Союзу сподіватися на суттєву допомогу лише такого непередбачуваного союзника, як Італія, - марна надія. Тим паче, що зломити волю до боротьби англійців і схилити Британію до укладання миру Німеччині не вдалося. Тому, розпочавши підготовку до нападу на СРСР, Гітлер спильнував зовнішньополітичну діяльність на пошуки надійних союзників і залучення їх на бік Німеччини у війні проти Англії.

Передусім Гітлер і Муссоліні прагнули втягти у війну фракійську Іспанію. Спочатку Франко у завуальованій формі повідомив, що він готовий до союзу з Німеччиною, але переконавшись, що Німеччина не здобуде вирішального успіху в битві за Англію, став обачнішим. Тому після особистої зустрічі Франко з Гітлером між ними бу в підписаний розпливчатий протокол, у якому іспанський диктатор обмежувався обіцянкою вступити у війну та приєднатися до Німеччини без визначення точної дати. антигітлерівський війна поразка

Після невдалих переговорів з Іспанією увага Гітлера і його зовнішньополітичного відомства була сконцентрована на Японії, де, як зазначалося вище, відбулася зміна уряду і новий міністр закордонних справ І. Мацу око недвозначно дав Німеччині зрозуміти, що Японія розраховує на її підтримку у боротьбі за панування у "східноазіатському просторі", а тому Японія не проти зближення з Німеччиною.

Сподіваючись на приєднання Японії до тристороннього пакту, Гітлер все ж відводив для неї другорядну роль у своїх планах - скувати сили Англії та її помічнику США в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Бралося до уваги й те, що сильна Квантунська армія Японії здатна стримати значне угруповання радянських військ на Далекому Сході.

Переговори між німецькою і японською представницькими делегаціями, що розпочалися 9 вересня 1940 р., завершилися підписанням договору про німецько-італо-японський військовий союз (пакт трьох держав). У договорі особливо підкреслювалось, що ві н передбачає взаємну всебічну допомогу на випадок, якщо на одну зі сторін нападе держава, яка досі не брала участі у війні в Європі або в японсько-китайській війні .

За договором, Японія визнавала гегемонію Німеччини й Італії у створенні нового порядку в Європі, а ті, у свою чергу, визнавали право Японії в створенні нового порядку в східноазіатському просторі. За таким нечітким формулюванням пакту проглядалась основна спрямованість німецько-італо-японського співробітництва - використати всі засоби, для того щоб перешкодити спробам СРСР і США вст упити у боротьбу проти встановлення панування агресорів у Європі й Азії. А щоб не викликати підозри радянського керівництва щодо справжніх намірів Німеччини та її союзників, договір містив окрему статтю (V), у якій зазначалося, що цей пакт не позначиться на відносинах між його учасниками і Радянським Союзом.

Намагаючись приспати пильність світової громадськості, приховати від неї справжню мету пакту трьох керівників третього рейху, німецька пропаганда представила його як договір про оборону, покликаний запобігти участі у війні США, обмежити масштаби війни, сприяти встановленню миру в усьому світі.

Офіційна пропозиція радянського уряду стосовно пакту трьох держав була викладена у передовиці газети "Правда" через два дні після його підписання. В ній зазначалося, що німецько-італо-японський військовий союз веде до подальшого загострення війни і розширення сфери його дії. Радянська оцінка пакту збігалася з тією, яку на Нюрнберзькому процесі дасть обвинувачення від США. Його представник документально показав, що німецько-японське співробітництво у різні часи було спрямоване проти Британської співдружності, Радянського Союзу, і Сполучених Штатів.

Справжня мета, яку ставило собі німецьке керівництво під час укладання пакту трьох, полягала не тільки в тому, щоб утримати США від вступу у війну, а й у тому, щоб створити вигідні умови для нападу на СРСР. Це підтверджується наступними діями Німеччини, яка на невизначений час відклала підготовку вторгнення на Британські острови і повністю переключилась на підготовку до нападу на СРСР. Водночас Гітлер намагався забезпечити своє панування на Балканах і в Центральній Європі і таким чином ізолювати Радянський Союз.

З цією метою ще влітку 1940 р. Гітлер і Муссоліні здійснили спробу втягнути Іспанію у війну на своєму боці. Іспанський диктатор Франко дав зрозуміти, що за певних умов, а саме їхніх гарантій щодо отримання Гібралтару, Французького Марокко та території у Гвінеї, він готовий вступити у війну, але після висадки німців у Великобританії. У вересні, переконавшись, що Німеччина не зможе досягти вирішального успіху у повітряній битві над Англією, а Гітлер не схильний погодитися з вимогами Іспанії щодо Марокко, Франко ста в обережнішим у своїх обіцянках. Надія Гітлера на вступ Іспанії у війну зникла під час його особистої зустрічі з Франко, яка завершилася підписанням досить розпливчатого протоколу, де іспанський диктатор обмежувався обіцянкою вступити у війну та приєднатися до тристороннього пакту без зазначення конкретної дати. Єдине, чого вдалося досягти Гітлер у й Муссоліні восени 1940 р., - це домогтися приєднання до тристороннього пакту Словаччини, Угорщини, та Румунії. Щодо Болгарії між Німеччиною й СРСР розпочалася серйозна дипломатична боротьба. У листопаді Молотов запропонував Болгарії радянські гарантії та ідею укладання пакту про взаємну допомогу. 30 листопада Болгарія відповіла відмовою.

У лютому 1941 р. Болгарія погодилася на умовляння Німеччини приєднатися до тристороннього пакту і 1 березня вона його підписала. Цього ж дня німецькі війська увійшли в Болгарію, незважаючи на протести Радянського Союзу.

Зауважимо, що Гітлер мав намір вирішити питання залишити Балкани зоною для експансії Німеччини й Італії дещо іншим способом - шляхом залучення до тристороннього пакту Радянського Союзу. За його розрахунками, чотиристоронній пакт міг би базуватися на системі зон впливу: Німеччина та Італія поділили б між собою Європу й Африку, Японія отримала б у свою зону Далекосхідну Азію. Радянському Союзу передбачалося залишити район Перської затоки, Іран, не виключалася й Індія. У разі реалізації цього плану Гітлерові вдалося б ізолювати Англію, утримати від активних дій США, а також від вернути увагу СРСР від Європи, перешкодити будь-якому новому проникненню на Балканах або у Фінляндії.

У середині жовтня 1940 р. Ріббентроп надіслав Сталіну листа з пропозицією укласти велику угоду на основі взаємних інтересів. Сталін погодився на візит Молотова до Берліна 12 листопада. В ході бесід з Ріббентропом і Гітлером Молотов схвалив загальні принципи домовленості, але від підписання договору про приєднання до тристороннього пакту на запропонованих засадах та протоколу про право СРСР на вільний прохід через Босфор і Дарданелли утримався.

25 листопада через німецького посла Шуленбурга Молотов передав відповідь на пропозиції Ріббентропа. СРСР погоджувався приєднатися до тристороннього пакту на чітко визначених умовах. Радянське керівництво приймало запропонований Ріббентропом протокол стосовно простору на південь з основним напрямом на Перську затоку. Щодо другого протоколу, пропонувалося внести зміни, передбачивши можливість для СРСР створення сухопутної та морської бази у Босфорі й Дарданеллах. Туреччина має бути запрошена приєднатися до чотиристороннього пакту, а її територіальна цілісність гарантувала ся б лише у разі згоди з її боку.

Крім названих двох протоколів, радянське керівництво запропонувало підписати додатково ще три: по-перше, про негайне виведення німецьких військ з Фінляндії, введених туди за німецькофінською угодою від 21 вересня 1940 р.; по-друге, Японія відмовляється від вугільних і нафтових концесій на Північному Сахаліні; по-третє, укладення між СРСР і Болгарією пакту про взаємодопомогу, оскільки вона розташована в зоні безпеки радянських кордонів. Але,

незважаючи на наполягання Радянського Союзу, відповідь Німеччини на свої пропозиції він так і не одержав. А болгарську проблему було вирішено Гітлером у спосіб, про який ішлося вище.

Для повного утвердження Німеччини на Балканах та ізоляції СРСР залишалося схилити Югославію приєднатися до тристороннього пакту й визначитися щодо Греції. 25 березня напівдиктаторський уряд Цветковича заявив пр о згоду Югославії приєднатися до пакту. Але в результаті проанглійського військового державного перевороту уряд Цветковича було скинуто й утворено уряд національної єдності на чолі з Силовичем. За таких умов у Гітлера не залишалось іншої альтернативи крім військового вторгнення в Югославію. На початку квітня 1941 р. німецькі війська розпочали вторгнення в Югославію і Грецію. 18 квітня Югославію було повністю окуповано німцями, а потім розділено між Німеччиною, Італією та Угорщиною, яка 10 квітня вступила у війну проти Югославії.

Вирішивши свої основні проблеми у Європі й на Балканах, Гітлер не бачив більше перешкод для реалізації своїх планів щодо СРСР. Після провалу переговорів Ріббентропа - Молотова у листопаді 1

940 р. він розпорядився підписати директиву про відмову від негайної висадки в Англії і зосередитися на підготовці до нападу на СРСР 15 травня 1941 р. Але у зв'язку з подіями в Югославії, що затримали початок операції "Барбаросса", 30 квітня її було призначено на 22 червня 1941 р. Будучи переконаним в успіхові майбутньої операції, Гітлер доручив своєму раднику Розенбергу розробити політичну структуру майбутніх загарбаних територій Радянського Союзу.

Сталінському керівництву за шість місяців, що минули після останніх переговорів у Берліні, вдалося домогтися укладання договору з Японією про нейтралітет 13 квітня 1941 р. Обидві сторони при цьому ставили собі за мету таке: СРСР - зменшити загрозу війни на два фронти, Японія - застрахуватися від конфлікту з СРСР у разі, якщо виступить війною проти Англії і США. Щодо відведення війни з Німеччиною у Сталіна не було інших засобів, як демонструвати свою вірність договорам 1939 р. Черговою демонстрацією стало офіційне оголошення Сталіним 6 травня 1941 р. радянського уряду.

Але ці заходи радянського керівництва не змінили рішення Гітлера щодо СРСР. 22 червня 1941 р. війська вермахту вдерлися в Радянську країну.

З цього часу війна вступила у нову фазу, центральною подією якої у політичній літературі вважається створення антигітлерівської коаліції. Щодо процесу її становлення як у зарубіжних, так і вітчизняних дослідників проблем Другої світової війни склалося два погляди: частина авторів вважає початком її формування 1941 р., інші - відносять витоки цього процесу до 1939 р., тобто до анексії Німеччиною Чехословаччини. Більш вірогідною, на наш погляд, слід вважати саме другу точку зору, відповідно до якої процес складання антигітлерівської коаліції поділяється на кілька періодів.

Перший період припадає до 1939 р., початком якого стала ліквідація Чехословаччини, що сприяло активізації зусиль на користь створення антигітлерівської коаліції з участю СРСР, котра у той час ще могла врятувати мир. Анексія Чехословаччини завдала серйозного удару по мюнхенській політиці, хибність якої несла загрози світові. Зазначимо, що саме наслідки Мюнхенської конференції, на проведенні якої полягав Рузвельт у своїх посланнях Чемберлену 26 і 28 вересня 1938 р.

10, стала поворотним пунктом, що змусив США відійти від традиційного ізоляціонізму до об'єднання з європейськими демократіями.

Кінцем цього періоду є напад Німеччини на Польщу і початок світової війни, який переконав, що відсутність коаліції і міжнародного співробітництва країн, котрим загрожував гітлеризм, неминуче повинна була привести до світової війни.

Другий період охоплює події від початку світової війни до гітлерівського нападу на СРСР. На початку цього періоду західні уряди, все ще сподіваючись на можливість угоди з Німеч-чиною, утримуються від боротьби, свідченням чого є "дивна", або "сидяча", війна на західному фронті. Але німецька агресія проти західних держав і поразка Франції у червні 1940 р. завдали ще одного удару по цій політиці і наочно довели необхідність координації політики і військових заходів західних держав.

Саме на цей період припадає початок зміцнення англо-американських зв'язків. Наприкінці липня 1940 р. Черчілль і Рузвельт домовилися про передачу Англії 50-ти американських есмінців для посилення захисту її побережжя. Для США це означало кінець політик и ізоляціонізму та їх перехід від нейтралітету до неучасті у бойових діях. У свою чергу, з огляду на наростання загрози для США з боку Японії, Черчілль дав згоду на оренду англійських військових баз у Вест-Індії та інших британських володіннях.

16 вересня 1940 р. США, всупереч протидії ізоляціоністів, ухвалили закон про обов'язкову військову повинність. Незважаючи на різку опозицію ізоляціоністів, 5 листопада 1940 р. Рузвельта було переобрано на посаді президента. Його перемога на виборах відображала погляди широких верств населення, що виступали за боротьбу з агресором і за створення коаліції всіх сил, здатних до опору. Невдовзі після виборів у про мові 29 грудня Рузвельт фактично проголосив закон про ленд-ліз, який визначав умови американських поставок Великої Британії, необхідних для ведення війни з Німеччиною.

Питання про антигітлерівську коаліцію набуло особливої актуальності у зв'язку з нападом Німеччини на СРСР, який поклав початок третьому і головному періоду в процесі створення антигітлерівської коаліції, який завершився проголошенням 1 січня 1942 р. Вашингтонської декларації.

За нових обставин не залишалося іншої альтернативи, як застосувати принципи колективної безпеки, але вже не як попереджувальний захід проти війни і агресії, а як спільну збройну протидію агресору. 21 червня 1941 р. в Чекерсі, в заміській резиденції британського уряду, в розмові з міністром закордонних справ А. Аденом та американським послом Вайнантом Черчілль висловив передбачення про неминучість нападу Німеччини на Радянський Союз і про свою готовність у цьому разі заявити про підтримку Росії. Хайнані підтвердив, що так само вчинять і США.

Отримавши повідомлення про вторгнення військ в СРСР, Черчілль дотримався свого слова і у вечірній промові по радіо 22 червня від імені уряду обіцяв надати Радянському Союзу і його народу всю можливу допомогу.

При цьому Черчілль не залишив сумнівів, що залишається послідовним ворогом комунізму, а свою позицію обґрунтував загрозою Великій Британії й усьому людству, яку може нанести успіх Німеччини в СРСР. Питання про союз з Радянською країною у промові Черчілль не піднімав, але для збереження радянсько-німецького фронту з цього часу матеріальна допомога радам стала однією з головних військових цілей уряду.

Позиція СШ.

А у зв'язку з нападом Німеччини на Радянський Союз була оприлюднена в заяві державного департаменту 23 червня, а в короткому виступі 24 червня президент проголосив рішення уряду про надання йому всемірної допомоги. Проголошений політичний курс зустрів опір з боку досить широкого кола політичних сил, які вважали перемогу комунізму небезпечнішою, ніж перемогу фашизму. Але незважаючи на те, що Рузвельт часом припускався помилок у зовнішній політиці, він правильно оцінив обстановку у зв'язку зі вступом СРСР у війну, а тому виявив себе переконаним прихильником тісного співробітництва з Радянським Союзом і першорядне завдання вбачав у нанесенні поразки Німеччині.

Сталіна у перші дні навальний наступ нацистів та їх швидке просування в глибину радянської території настільки шокували, що він був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру: міністр закордонних справ Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусію. Але на той момент, зважаючи на військові успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції. Але вже 3 липня 1941 р. у зверненні до радянського народу Сталін устами Молотова проголосив одну з цілей створення єдиного фронту народів для протидії Гітлеру.

Першим документом на шляху оформлення коаліційних відносин стала радянсько англійська угода про спільні дії у війні про ти Німеччини від 12 липня 1941 р. Рішення англійського уряду, слід гадати, було політичним, розрахованим на те, щоб не допустити виходу СРСР із війни і укладання ним угоди з Німеччиною. Того ж місяця до Москви Рузвельтом був направлений його спеціальний помічник Г. Гопкінс для встановлення особистого контракту зі Сталіним і з'ясування військової ситуації. Отримавши інформацію з перших рук у ході переговорів зі Сталіним про становище на фронті і про рішучість Червоної Армії до продовження боротьби, Гопкінс свою інформацію Рузвельту і Черчіллю завершив рекомендацією про скликання у Москві конференції трьох держав з питань розподілу спільних ресурсів. Інформація була доставлена саме в той час, коли на атлант ичній військовоморський базі у Ньюфауленді проходила конференція керівників США і Великобританії. Інформація Гопкінса відносно радянського військового потенціалу і сприятливих перспектив Східного фронту справила позитивний вплив на хід конференції, робота якої завершилася 14 серпня 1941 р. підписанням декларації, відомої під назвою Атлантичної хартії.

Закон про ленд-ліз був представлений конгресу США в січні 1941 р. 11 березня того ж року був підписаний президентом.

У восьми пунктах цього важливого документа викладені не тільки цілі війни, а й демократичні принципи міжнародних відносин. США і Англія зобов'язувалися не прагнути територіальних загарбувань, не вдаватися до жодних територіальних змін без згоди тих народів, яких вони стосуються; визнавати за кожним народом право вільного вибору для себе форми правління; визнавати за кожною державою вільний доступ до сировинних ресурсів. У документі також зазначалося, що всі держави мають співпрацювати за для економічного й соціального прогресу; після повалення нацистської тиранії має бути встановлений мир, роззброєння держав-агресорів.

Слід зазначити, що США і Велика Британія - незалежно від справжніх намірів, - проголошуючи в Атлантичній хартії деякі принципи пове дінки, зобов'язались точно дотримуватись їх у майбутньому. Крім того, автори Атлантичної хартії, подаючи ці принципи на розгляд інших держав на Міжсоюзницькій конференції в Лондоні 24 вересня 1941 р., визнали за потрібне ще раз підкреслити, що почувають себе зобов'язаними дотримуватись їх.

На підтримку хартії висловилися всі учасники конференції в Лондоні - емігрантські уряди Бельгії, Голландії й інших окупованих нацистами країн. Заявляючи про свою підтримку Атлантичної хартії 24 вересня 1941 р., Радянський Союз у Декларації, проголошеній його представником, зробив одночасно деякі суттєві доповнення до хартії. У декларації СРСР зазначалося, що практичне застосування принципів Атлантичної хартії повинне буде зважати на обставини, потреби та історичні особливості тієї чи іншої країни.

Важливо підкреслити, що три документи 1941 р., а саме - звернення до радянського народу 3 липня, Атлантична хартія від 14 серпня і радянська декларація на міжсоюзницькій конференції у Лондоні 24 вересня - є актами, які започаткували співробітництво великих держав не тільки з поточних питань, а й з питань миру.

Переконливим доказом того, що події, пов'язані з Атлантичною хартією і декларацією СРСР 24 вересня 1941 р., готували ґрунт для подальшого розвитку міжнародних відносин у напрямі створення антигітлерівської коаліції та прогресу у спільній роботі з вирішення проблем майбутнього миру, є Московська конференція представників трьох держав, що відбулася 28 вересня - 1 жовтня 1941 р. На конференції представники США і Великої Британії зробили заяви про готовність до всебічного співробітництва з Радянським Союзом.

Улітку та восени 1941 р. політична консолідація антинацистських сил знайшла вираз у встановленні Радянським Союзом дипломатичних відносин з емігрантськими урядами Польщі, Чехословаччини, Югославії, Норвегії та урядами низки нейтральних країн. У вересні радянське керівництво увійшло в безпосередній контакт з патріотичним рухом "Вільна Франція", очолюваним генералом Ш. де Голем, який висловив готовність до військового співробітництва з СРСР. 26 вересня 1941 р. радянський уряд визнав генерала керівником усіх вільних французів, де б вони не перебували.

7 грудня 1941 р. Японія напала на американську військово-морську базу Пер-Харборі на володіння Британії та Нідерландів у Південно-Східній Азії. Глобалізація світового конфлікту, стрімке поширення японських загарбань поставили на порядок денний питання про тісніше співробітництво супротивників фашистського блоку. З цією метою, за пропозицією США, у Вашингтоні було скликано конференцію представників країн, що оголосили війну країнам фашистського блоку, важливим результатом якої стало підписання у Вашингтоні 1 січня 1942 р. Декларації об'єднаних націй. Свої п ідписи поставили представники чотирьох великих держав - США, Великої Британії, СРСР та Китаю, а потім в алфавітному порядку представники 22 інших держав.

Уряди кожного з 26 учасників Декларації зобов'язувалися використати всі свої ресурси проти тих членів тристороннього пакту і держав, що перебувають у стані війни. Кожний уряд взяв на себе ще одне зобов'язання - співробітничати один з одним і не укладати сепаратних угод з супротивною стороною.

Для Радянського Союзу залишалося невирішеним питання про союзний договір з Великої Британією. Його підписання затягувалось через домагання Сталіна про визнання договором західних кордонів СРСР 1941 р., проти чого заперечували США і деякі політичні кола Англії. Але після того, як Сталін дав вказівку Молотову взяти за основу англійський проект союзного договору, питання було швидко вирішене.

26 травня 1942 р. у Лондоні Молотов та Іден поставили свої підписи під договором СРСР і Великої Британії про союз у війні проти Німеччини та її спільників і про співробітництво та взаємодопомогу після війни. Договір містив широкі зобов'язання обох сторін, зокрема про надання взаємної військової й іншої допомоги у війні проти Німеччини, а також про відмову вступати в будь-які переговори з гітлерівським урядом. Договір також визначав взаємовідносини обох сторін на 20 років післявоєнного періоду. 11 червня 1942 р. у Вашингтоні було підписано угоду між урядами СРСР і США про принципи, уживані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії. Таким чином, прийняття Декларації об'єднаних націй та укладання договорів про союз і взаємну допомогу у війні в основному завершили процес формування антигітлерівської коаліції, ядро якої складали СРСР, Великої Британія і США. Саме цим державам у подальшому належатиме провідна роль у вирішенні широкого кола питань європейської і міжнародної політики.

2. Перелом у ході війни і проблема другого фронту. Тегеранська конференція (1943р.). Висадка союзних військ у Франції

Період від 19 листопада 1942 р. до 1943 р. включно - докорінний перелом у ході Другої світової війни. Він характеризується переходом радянських військ у наступ по всьому фронту і масовим вигнанням ворога з окупованої території, активізацією дій англо-американських військ у Північній Африці й на Середземному морі, початком кризи фашистського блоку, активізацією партизанського і національно-визвольного руху, різким наростанням військового виробництва в країнах антигітлерівської коаліції тощо.

Необхідно підкреслити, що в тяжких боях на радянсько-німецькому фронті фашистська Німеччина поступово втрачала свої переваги. Тільки за перший рік війни гітлерівська армія втратила 40 % складу військ, які напали на СРСР. Значних втрат завдали окупантам радянські партизани, кількість яких постійно зростала. Наприкінці 1942 р. в партизанських загонах налічувалось більше 125 тис. осіб, проти яких німецьке командування направило близько 10 % сухопутних сил радянсько-німецького фронту. Партизани контролювали територію, рівну за площею таким державам, як Бельгія, Нідерланди і Данія разом взяті.

З весни 1942 р. почалося поступове зростання промислового виробництва в СРСР. Настав докорінний перелом у роботі тилу. Протягом 1942 р. радянська промисловість випустила військової техніки і спорядження більше, ніж Німеччина разом з її європейськими союзниками й окупованими країнами. Радянські танки Т-34, штурмовики Іл-2 конструкції Іллюшина, винищувачі конструкції Яковлєва і Лавочкіна, реактивні міномети "Катюша" були найкращими у світі.

Центральною подією 1942-1943 рр. є Сталінградська битва.

Героїчна оборона Сталінграда і Кавказу, успіхи воєнної економіки, створення великих резервів підготували умови для контрнаступу Червоної армії. 19 листопада 1942 р. радянські війська перейшли в контрнаступ під Сталінградом. Силами Південно-Західного, Сталінградського, Донського фронтів було оточено 330-тисячне угруповання німецьких військ, 2 лютого 1943 р. залишки оточеного угруповання капітулювали. В полон потрапило все його командування - 24 генерали на чолі з фельдмаршалом Паулюсом. У Німеччині було проголошено триденний траур.

У чому ж воєнно-політичне значення розгрому фашистських військ під Сталінградом?

По-перше, це був великий успіх радянського військового мистецтва і початок докорінного перелому в ході війни.

По-друге, ця перемога змусила Японію і Туреччину зберегти "нейтралітет" щодо Радянського Союзу.

По-третє, перемога під Сталінградом прискорила розпад фашистського блоку, різко підірвала моральний стан фашистських армій.

По-четверте, було створено сприятливу обстановку для подальшої активізації руху Опору проти фашистських окупантів. Тільки чисельність військових формувань європейських держав, які було створено на території Радянського Союзу, перевищила до кінця війни 550 тис. осіб.

Після битви під Сталінградом значно виріс і вплив Радянського Союзу. В ознаменування перемоги над загарбниками король Великобританії Георг VI передав громадянам Сталінграда почесний меч, а президент США Рузвельт прислав у Сталінград почесну грамоту, в якій підкреслювались хоробрість і сила духу радянських воїнів. "їх славна перемога, - указував Рузвельт, - зупинила хвилю нашестя і стала поворотним пунктом війни Союзних Націй проти сил агресії".

Започаткований перемогою під Сталінградом докорінний перелом у війні був закріплений битвою під Курськом влітку 1943 р.

Здійснивши тотальну мобілізацію, значно збільшивши випуск бойової техніки, особливо літаків і нових танків "Тигр" і "Пантера", Німеччина згідно з планом "Цитадель" вирішила взяти реванш новим наступом на Курській дузі. Радянське командування розгадало задум противника, і розпочатий 5 липня 1943 р. наступ німецьких військ зазнав краху. Особливо жорстокою була танкова битва під Прохоровкою - найбільша у Другій світовій війні. Битва на Курській дузі завершилась 23 серпня визволенням Харкова.

Битва продовжувалась 50 днів і за своїми масштабами перевершила Московську і Сталінградську битви. Так, якщо в битві під Москвою з обох сторін брало участь 1,5 млн осіб, під Сталінградом - 2 млн, то в битві на Курській дузі - 4 млн осіб. Ця битва поставила фашистську Німеччину перед катастрофою. Відтепер і до кінця війни вона вимушена була тільки оборонятися.

Почався новий переможний наступ радянських військ, у ході якого Червона армія визволила Донбас і Лівобережну Україну, провалились розрахунки гітлерівців організувати оборонний рубіж на Дніпрі. Військова майстерність, набута Червоною армією в ході війни, дозволила з ходу форсувати Дніпро, визволити 6 листопада 1943 р. столицю України Київ і просунутись далеко на Правобережжя.

На центральному відрізку радянсько-німецького фронту радянські війська визволили Брянськ, Гомель, Смоленськ, східну частину Білорусії. Велику допомогу регулярній армії надали партизани. В 1943 р. вони організували в 5 разів більше диверсій і знищили в 4 рази більше фашистів, ніж у 1942 р.

Аналізуючи період докорінного перелому в ході Другої світової війни і віддаючи належне ролі радянсько-німецького фронту, не можна забувати, що перемога кувалась всіма учасниками антигітлерівської коаліції. Так, Сполучені Штати, вступивши у війну, лише за перші шість воєнних місяців збільшили військові замовлення в 6 разів і витратили величезну суму - 100 млрд дол. Головні зусилля уряд спрямував на виробництво кораблів, літаків і танків. Щоб остаточно ліквідувати перевагу Японії в авіаносцях, США заклали зразу 28 нових авіаносців різного класу, тоді як Японія будувала лише 6. Особлива увага приділялась наступальному виду зброї - бомбардувальній авіації, на озброєння якої надійшли найбільші у світі 4-моторні бомбардувальники "Літаюча фортеця". Протягом лише одного 1942 р. промисловість США виробила 32 тис. танків і 49 тис. бойових літаків, вийшовши на перше місце у світі. Літаки і кораблі оснащувались найновішими радіолокаторами та іншими приладами. На нараді Черчілля і Рузвельта влітку 1942 р. було вирішено зосередити в Америці всі роботи з виготовлення атомної бомби. Начальником так званого Манхеттенського проекту був генерал Гровс, науковим керівником - визначний фізик Р. Оппенгеймер, У грудні 1942 р. видатний італійський фізик Е. Фермі, що емігрував до США, вперше здійснив ланцюгову реакцію в побудованому ним ядерному реакторі. Після цього шлях до створення атомної бомби було відкрито.

Певних успіхів досягла і воєнна економіка Великобританії. У цілому до осені 1942 р. СРСР, США і Великобританія випускали в 5 разів більше гармат і мінометів, у 3 рази більше літаків і майже в 10 разів більше танків, ніж Німеччина, Італія і Японія разом взяті. Чисельність збройних сил СРСР, США і Великобританії більше ніж у півтора раза перевищувала збройні сили фашистського блоку.

Така перевага над силами держав-агресорів не могла не позначитись на різних театрах Другої світової війни, до певної міри сприяла координації дій союзників. Саме в розпал битви під Сталінградом 22 жовтня 1942 р. 8-ма англійська армія під командуванням генерала Б. Монтгомері перейшла в наступ у районі Ель-Аламейна. Маючи багатократну перевагу сил над корпусом Роммеля, англійська армія завдала поразки ворогові. Італо-німецькі війська стали відступати з Єгипту на територію Лівії. Саме в цей момент на іншому кінці Північної Африки в портах Марокко й Алжиру (колоніальні володіння уряду Віші) союзний флот висадив англо-американський десант під командуванням американського генерала Д. Ейзенхауера.

Тепер обидва угруповання союзників зі Сходу і Заходу просувались до Тунісу, куди Гітлер перекинув німецькі війська. Лише 13 травня 1943 р. італо-німецькі війська капітулювали. До рук союзників потрапило 240 тис. полонених. Загальні втрати італо-німецьких військ перевищили 300 тис. солдат і офіцерів.

Хоч оволодіння Північною Африкою було великим успіхом союзників, але воно ще не означало відкриття другого фронту, як про це часто твердять англійські й американські історики. Тільки в травні 1943 р. на зустрічі у Вашингтоні Рузвельт і Черчілль прийняли рішення відкрити другий фронт у Франції не пізніше 1 травня 1944 р. Конференція ухвалила також план висадки на Сицилії з метою вивести Італію з війни, плани повітряних бомбардувань Німеччини і плани операцій на Тихому океані.

Забезпечивши свої комунікації, 10 липня 1943 р., під час битви на Курській дузі, англо-американські війська висадились на Сицилії і, не зустрівши серйозного опору, оволоділи островом.

В італійських правлячих колах, які переконались у невідворотності поразки, настала криза. Муссоліні було заарештовано королівською охороною, зміщено з поста прем'єр-міністра і замінено колишнім начальником генерального штабу маршалом Бадольйо. 8 вересня 1943 р. лондонське радіо оголосило про підписання перемир'я з Італією. Англо-американські війська за домовленістю з Бадольйо висадились на півдні Італії. У відповідь німецькі війська, що були в Італії, роззброїли італійську армію й окупували Північну і Центральну Італію. Окупанти сформували італійський фашистський уряд на чолі з Муссоліні, якого перед цим звільнили німецькі парашутисти. Уряд Бадольйо оголосив Німеччині війну.

Крах фашистського режиму в Італії і перехід її на бік союзників мав велике політичне значення: італійська армія вийшла з боротьби, в Південній Італії фашизм впав, а в Північній і Центральній тримався тільки на німецьких багнетах. Головні країни фашистського блоку - Німеччина і Японія - після капітуляції Італії опублікували спільну декларацію про вірність Троїстому пакту, але кожен із партнерів уже ставив лише власні цілі. Не маючи можливостей для нового наступу, Японія з осені 1942 р. перейшла до оборони. У правлячих колах країн - сателітів Німеччини теж задумувались, як вийти з війни. Отже, перелом у ході воєнних дій викликав глибоку кризу фашистського блоку а був передвісником остаточного розгрому агресорів.

І навпаки, докорінний перелом у Другій світовій війні сприяв розширенню антигітлерівської коаліції. В 1942-1943 pp. цілий ряд раніше нейтральних країн, у тому числі Мексика, Бразилія, Іран, Ірак, Болівія, Колумбія, вирішили оголосити війну державам фашистського блоку, приєднатися до антигітлерівської коаліції і підписати Декларацію Об'єднаних Націй. До кінця 1943 р. Декларацію підписали 32 держави.

Тегеранська конференція.

В усьому прогресивному світі зростала ненависть до фашизму і все наполегливіше лунали заклики до відкриття другого фронту. В цьому плані слід відзначити рішення міжнародних конференцій, що відбулися в 1943 р. в Москві, Тегерані й Каїрі, на яких було погоджено плани воєнних дій і політики союзників щодо розгрому фашистської Німеччини і мілітаристської Японії.

Так, у жовтні 1943 р. в Москві відбулася конференція міністрів закордонних справ СРСР, США і Великобританії, яка фактично підготувала першу зустріч керівників трьох великих держав - Сталіна, Черчілля і Рузвельта - у листопаді - грудні 1943 р. в Тегерані.

Тегеранська конференція прийняла узгоджене рішення здійснити висадку англо-американських військ у Північній Франції в травні 1944 р. і підтримати ЇЇ операцією в Південній Франції. Радянський Союз, у свою чергу, обіцяв організувати великий наступ на Східному фронті й підтвердив своє рішення після війни в Європі вступити у війну проти Японії.

Реалізація рішень цієї конференції та інших домовленостей і стала основним напрямком дій союзників на завершальному етапі Другої світової війни. Червона армія в ході великих операцій, що переросли в стратегічний наступ, почала громити ворога на всьому радянсько-німецькому фронті. Так, у січні 1944 р. було повністю ліквідовано блокаду Ленінграда. Про успішні дії радянських військ переконливо свідчать результати Корсунь-Шевченківської операції (січень - лютий 1944 p.), яку називають другим Сталінградом.

До середини квітня 1944 р. було повністю визволено Правобережну Україну, у квітні - травні - Крим. Влітку 1944 р. успішно проведено Білоруську операцію, під час якої оточено й ліквідовано 30 дивізій ворога. 57 тис. полонених німців були конвойовані вулицями Москви. Цим було продемонстровано політичне і воєнне падіння фашистської Німеччини. В липні - серпні 1944 р. визволено Західну Україну, південно-східні райони Польщі та Молдавську PCP. Випала з фашистського блоку Румунія, визволено від німців Болгарію.

У вересні - жовтні зазнала поразки група армій "Північ". Визволено Естонію і майже всю Латвію і Литву. Наприкінці 1944 р. визволено Угорщину, яка оголосила війну Німеччині. Було надано допомогу у визволенні Югославії. В жовтні 1944 р. радянські війська, що діяли в Заполяр'ї, вийшли на кордон із Норвегією і за згодою норвезького уряду перенесли бойові дії на її територію.

Висадка союзників.

Наступ радянських військ на всьому протязі Східного фронту в 1944 р. став головною передумовою остаточного рішення США й Англії про відкриття другого фронту, яке відбулося в червня 1944 р.

Союзники розпочали операцію "Оверлорд" - висадку своїх військ у Північній Франції. Це була найбільша десантна операція Другої світової війни: 6 тис. військових, десантних і торгових суден доставили до берегів Нормандії 3 армії союзників, до складу яких входило 10 танкових дивізій, повітряна армада - 11 тис. літаків - прикривала їх з повітря; разом з англійськими й американськими військами в десанті брали участь канадські війська, а також французькі військові частини, сформовані Французьким комітетом національного визволення, який напередодні висадки проголосив себе Тимчасовим урядом Франції - Десантом командував Б. Монтгомері, який одержав звання фельдмаршала після перемоги в Північній Африці. Загальне керівництво силами вторгнення здійснював генерал Д. Ейзенхауер. За особовим складом союзні війська перевершували в 3 рази німецькі, що їм протистояли в цей період. У союзників було в 2 рази більше гармат, у 3 рази - танків і в 60 разів більше літаків. Крім того, за словами Ейзенхауера французькі партизани надали допомогу, рівноцінну діям 15 регулярних дивізій. 25 липня 1944 р. союзники визволили Північну Францію. Основним силам гітлерівців чудом вдалося уникнути оточення і вони відступили на схід.

15 серпня 1944 р. союзники приступили до операції "Енвіл". Вони висадили на півдні Франції дві армії, які незабаром з'єдналися з військами на півночі. В результаті уже до вересня майже всю Францію було очищено від окупантів. Англо-американські війська вступили на територію Бельгії і Нідерландів. Лише біля західних кордонів Німеччини фронт тимчасово стабілізувався. Успішні дії союзників у Франції полегшили їх операції і в Італії.

Отже, висадка союзників у Франції і наступні воєнні дії в Західній Європі привели до відкриття другого фронту. На радянсько-німецькому фронті аж до кінця війни воювало від 60 до 70% військ фашистської Німеччини, а дії англо-американських військ у Західній Європі відтягнули на себе до 1/3 сухопутних військ Німеччини.

Правителі фашистської Німеччини, розуміючи повну безнадійність суто оборонної тактики, вирішили організувати контрнаступ на Західному фронті і примусити Великобританію і США укласти сепаратний мир. У грудні 1944 р. німецькі війська завдали нищівного удару військам союзників під Арденнами і просунулись вперед на 100 км. Потім почався наступ гітлерівців в Ельзасі. У зв'язку з цим 12 січня 1945 р. на прохання союзників радянські війська почали наступ на всьому протязі радянсько-німецького фронту і відтягнули на себе 16 дивізій із Західного фронту. Успіхи Червоної армії дали можливість союзникам відновити фронт і підготуватись до нового наступу.

За перші шість днів наступу радянські війська прорвали оборону на 500 кілометровому відрізку фронту і стали рішуче наближатись до кордонів рейху, а на початку лютого 1945 р. вийшли на Одер за 60-70 км від Берліна. На південному відрізку радянські війська спільно з югославськими, болгарськими і румунськими частинами завершили визволення Угорщини.

Питання про відкриття другого фронту в 1941-1943 рр.

З початком докорінного перелому у війні ще більшого значення набула проблема відкриття в Європі другого фронту проти Німеччини. Це була одна з найважливіших і принципових проблем другої світової війни.

18 липня 1941 р. радянський уряд у листі до Черчілля вперше порушив питання про відкриття другого фронту проти гітлерівців у Північній Франції. З вересня Сталій вдруге перепитав Черчілля про можливості Англії, яка вже підготовила 33 дивізії для висадки на континент. Черчілль у листуванні зі Сталіним висловлював захоплення мужністю Червоної Армії і відповідав, що Англія ще не готова. В самій Англії говорили, що "Черчілль готовий воювати до останнього російського солдата".

Ряд подій і заяв 1942 р. були безпосередньо пов'язані з проблемою другого фронту.

1. У квітні Рузвельт писав Черчіллю: "Ваш народ і мій вимагають створення другого фронту. Росіяни сьогодні вбивають більше німців і знищують більше їхнього спорядження, ніж ми з вами, разом узяті". Тепер він частіше звертається до цього питання, наполягаючи на більш рішучих воєнних акціях союзників проти Німеччини. В травні Рузвельт у листі генералу Макартуру повторює свої думки про різну роль СРСР і союзників у війні проти Німеччини. "Російські армії, - писав Рузвельт, - убивають більше солдатів "Осі" й знищують більше спорядження ворога, ніж усі інші 25 Об'єднаних націй, разом узяті".

2. У квітні начальник генерального штабу США генерал Дж. Маршалл і представник Ф. Рузвельта, його особистий друг Г. Гопкінс виїхали в Лондон з конкретним планом вторгнення союзних військ у Францію не пізніше за 1 квітня 1943 р. Цей план передбачав, що в операції братимуть участь 30 американських і 18 англійських дивізій, а також 5000 англійських і спочатку 700 американських літаків. Головний тягар лягав на Англію з подальшим збільшенням внеску Сполучених Штатів.

Черчілль гаряче схвалював американський план, захоплено погоджувався з його основними положеннями, але, посилаючись на те, що Англія не готова для такої операції, запропонував перенести її на 1943 р.

3. 12 червня Рузвельт повідомив наркома Молотова, який перебував у США, що союзники відкриють другий фронт у Європі в 1942 р. Це навіть було відображено в офіційному комюніке. Рузвельт запевнив Молотова й повпреда СРСР Литвинова, що він "тисне на англійців" у цьому питанні й готовий послати американські війська в Англію для наступного десантування на континент.

4. У липні в листі Сталіну й під час перебування в Москві 12--14 серпня Черчілль остаточно відмовився від негайного відкриття другого фронту в Європі. Він запевняв Сталіна, що "широке вторгнення на Європейський континент відбудеться весною 1943 р." Сталій же, виходячи з того, що "майже всі сили німецьких військ, і при тому кращі сили, відвернені на Східний фронт", під час бесіди 13 серпня підкреслив, що "саме в 1942 р., можливо, і слід створити другий фронт в Європі". Коли Черчілля запитували, для чого ж він виїжджав у Москву, він звичайно відповідав: "Тільки щоб подати їм надію". Іншими словами, щоб за рахунок нових жертв СРСР зберегти сили своєї країни й використати їх на заключному етапі війни.

Загалом у червні 1942 р. 237 дивізіям Німеччини та її союзників (з них 3/4 були на Сході) Англія й США могли протиставити 172 дивізії (99 - Англія й 73 - США), але тільки 23 з них (15 англійських і 8 американських) фактично брали участь у бойових діях.

5. Висадження союзних військ 8 листопада 1942 р. в Північній Африці Сталін вітав, але висловив жаль, що це зроблено не в Європі. Характерно, що німецьке командування особливого значення цьому не надало, з Німеччини й Франції в той час терміново були перекинуті 27 дивізій під Харків, де точилися найзапекліші бої.

Відкриття другого фронту в Європі.

З огляду на швидке просування радянських військ на Захід керівники США та Англії стали поспішати з планами наступу в Європі. Американська преса попереджала: "Росіяни можуть здобути не тільки Берлін, а й Париж".

4 червня 1944 р. англо-американські війська вступили в Рим, хоч Італія оголосила про свою капітуляцію ще 8 вересня 1943 р.

Через два дні - 6 червня 1944 р. - союзники висадилися в Нормандії, на півночі Франції. Вони, нарешті, відкрили другий фронт в Європі, дочекавшись наближення фактичного краху Німеччини. Експедиційні сили, що брали участь у цій операції під назвою "Оверлорд" під командуванням генерала Д. Ейзенхауера, налічували 37 дивізій, 12 бригад, 13,3 тис. літаків, понад 6 тис. кораблів. Німці мали там не більше за 10 дивізій (чекали висадки дещо східніше, в районі Па-де-Кале). Через місяць їх було вже 29, але в цілому співвідношення сил на плацдармі в Нормандії наприкінці липня було на користь союзників: за кількістю солдатів і офіцерів вони переважали ворога в 2,5 рази, за танками - в 2,7 і за бойовими літаками - майже в 22 рази. Американо-англійський військовий флот повністю панував на Атлантичному океані і в Північному морі.

Операція союзників була добре підготовлена й успішно виконана. Й.В. Сталін у посланні У. Черчіллю 11 червня 1944 р. зазначав, що "десант, задуманий у грандіозних масштабах, удався повністю... історія війн не знає іншої подібної акції з точки зору її масштабів, широкого задуму й майстерності виконання". В результаті висадки союзних військ у Нормандії Німеччина, нарешті, опинилася під тиском двох фронтів, що прискорило її розгром.

За перший тиждень боїв у Нормандії союзні війська розширили захоплений ними плацдарм до 80 км по фронту й 17 км у глибину. Потім наступ дещо сповільнився, наприкінці липня вони збільшили плацдарм до 100 км по фронту і до 50 км у глибину.

На вирішальному радянсько-німецькому фронті Червона Армія в цей час перейшла в грандіозний наступ. Вона розгромила ворога на Карельському перешийку, біля Петрозаводська і в Білорусії, визволила частину Польщі й підійшла до кордонів Східної Пруссії, розгорнула наступ у Прибалтиці й західних областях України. Тільки в Білорусії з 23 червня до кінця липня німецько-фашистські війська були відкинуті на 500-600 км. Як зазначив У. Черчілль в англійському парламенті 2 серпня 1944 р., Червона Армія у війні "відіграла головну роль і випускає кишки з німецької армії".

25 липня 1944 р. почався новий наступ англо-американських військ, які на кінець серпня зайняли всю територію Північно-Західної Франції, за винятком окремих портів у Бретані. 15 серпня союзники висадилися в Південній Франції й почали наступати на північ одночасно з розширенням бойових операцій французького руху Опору. 25 серпня в результаті повстання парижан була визволена столиця Франції. Все це зміцнювало антигітлерівську коаліцію й наближало її перемогу над Німеччиною.

Міжсоюзницькі конференції.

Восени 1944 р. відбулися чотири міжсоюзницькі конференції, які сприяли активізації спільних дій великих держав коаліції.

1. 27 серпня - 28 вересня 1944 р. в Думбартон-Оксі працювала конференція представників США, СРСР та Англії з питань створення нової "міжнародної Організації для підтримання міжнародного миру й безпеки" у відповідності з рішенням Московської конференції міністрів закордонних справ цих країн 1943 р. Брали участь Е. Стеттініус (який замінив хворого К. Хея-ла). А. Громико (новий посол СРСР у США) та О. Кадоган. Рішення конференції в 1945 р. стали основою Статуту ООН. Не вдалося дійти згоди лише з питань про порядок голосування в Раді Безпеки ООН ("право вето") та про склад країн - фундаторів майбутньої ООН. У другій частині конференції (вересень - жовтень) брали участь представники США, Англії й Китаю, які схвалили попередні рішення.

2. У вересні 1944 р. відбулася друга Квебецька конференція Рузвельта й Черчілля. В основному обговорювалися питання війни на Тихому океані, про висадку англо-американських військ у Центральній та Південно-Східній Європі у випадку "раптової капітуляції Німеччини" перед Радянським Союзом і про післявоєнний устрій Німеччини та зони окупації США й Англії. В центрі дискусії був "план Моргентау" - про розчленування післявоєнної Німеччини, її повну "аграризацію". США знову пропонували поділити її на 5 окремих держав. Англія - на 3, при цьому її представники закликали "перетворити Німеччину на країну полів і пасовиськ".

3. 8--18 жовтня 1944 р. в Москві відбулися переговори Сталіна з Черчіллем за участю американського посла А. Гаррімана. Обговорювалися питання майбутнього Німеччини, створення польського уряду за участю емігрантського прем'єра Миколайчика та поділу сфер впливу на Балканах (Черчілль висунув ідею поділу сфер впливу в Румунії, Болгарії, Югославії й Греції між Англією і Радянським Союзом). Сталін рішуче відхилив англійські пропозиції з усіх цих питань і запропонував радянську програму повоєнних перетворень у Європі.

4. В грудні 1944 р. у Москві відбулися переговори Сталіна й лідера Тимчасового уряду Франції де Голля. Радянський Союз усіляко підгримував Францію як велику державу та де Голля як керівника її уряду. 23 жовтня СРСР визнав французький Тимчасовий уряд, а в Москві 10 грудня 1944 р. підписав Договір про союз і взаємну допомогу з Францією терміном на 20 років. Цей договір серйозно зміцнив міжнародний авторитет і незалежність Франції.

3. Поразки Німеччини на фронтах та вихід з війни її союзників

Весною 1945 р. ще могутнішим став наступ Червоної Армії. Радянські війська вийшли на Берлінський напрямок, 30 березня вступили на територію Австрії й ІЗ квітня оволоділи її столицею Віднем. 4 квітня була визволена Братислава, в середині квітня завершено визволення Угорщини, значної частини Чехословаччини.