Акція православно-католицького замирення в 1623-1628 роках

Размещено на http://allbest.ru

Размещено на http://allbest.ru

Акція православно-католицького замирення в 1623-1628 роках

Юлія Токарська Токарська Юлія Валеріївна - аспірантка кафедри історії України та археології Волинського національного університету ім. Лесі Українки

Анотація

Метою дослідження є узагальнення досвіду української історичної думки та сприяння формуванню наукового погляду на історію релігійно-церковного життя в Україні в перші поберестейські десятиліття, з чітким донесенням того, що «поєднання Руси з Руссю» під сильною владою незалежного патріарха в XVII ст. мало об'єктивну історичну зумовленість.

Наукова новизна. Досліджується проблематика, яка виявляє джерела непереборної перешкоди на шляху до єдності Церков Київської традиції.

Висновки. Історія України XVI-XVII ст. була, по суті, історією релігійних заворушень. Ці явища більшою чи меншою мірою характеризували історію всіх тогочасних західноєвропейських народів, але в історії нашого краю вони мали одну важливу відмінну рису - ця боротьба майже відразу вийшла за межі церковної сфери й була пов'язана з нагальними інтересами політичного, громадського й навіть економічного життя регіону.

Віра проникала в саму сутність руського народу; відтак її захист ототожнювався із захистом глибинних основ народу, на які посягав сторонній національний елемент під виглядом обрядів чи догматів Католицької Церкви. Тому руська віра стала знаменом, під яким об'єднувалося все руське населення Речі Посполитої, відстоюючи недоторканність національних, станових, політичних, економічних та інших прав та інтересів, а в підсумку - народження національної (регіональної) ідентичності «народу руського».

Але шлях до усвідомленої необхідності єдності «народу руського» пролягав через величезні випробування в подоланні дезорганізації церковно-ієрархічних відносин і авторитету Церкви в південно-західній Русі. Вдавшись до унії з «єдиноначальствующим римським архієреєм», найкращі люди тогочасного суспільства «виправляли у Церкві беззаконня». Берестейська унія (1596) відразу покінчила з хаотичним станом церковних відносин, проте зруйнувала давно вироблені тут природним плином життя церковно-суспільні порядки й відносини та довела Церкву до глибокої органічної кризи. Унійна й православна сторони продовжили боротьбу, розпочату в церковних колах раніше. Розуміння шкоди, яку приносило взаємне поборювання Церков, швидко було усвідомлене в руському суспільстві. До єдності в «Річі Посполитій Народу Руського», яку не осягнула унія, тепер мали допровадити змагання до з'єднання Церков під зверхністю патріарха. Їх хронологічні межі визначаються 1623-1646 рр. У цій важливій справі її прихильники, у більшості вища ієрархія, не сягнули успіху. Справа велася тільки на «верхах» і не стала справою вірних. Вони були залишені поза процесом усієї багаторічної підготовки, тому, коли маси отримали слово засобом Хмельниччини, сказали «ні» реформі, яка передбачалася. Старання двох великих історичних постатей - митрополита Петра Могили та короля Владислава IV- запровадити «універсальну унію» зійшли нанівець.

Ключові слова: Київська митрополія, уніати, православні, з'єднання церков, «універсальна унія».

Для Київської митрополії поунійні реалії були періодом виживання. Королівський універсал від грудня 1596 р. поставив поза законом Православну Церкву, яка не була в унії з Римом1.

Основним оплотом православ'я, яке переслідували, стала українська шляхта. Обрання 1599 р., за сприяння князя Василя-Костянтина Острозького, архімандритом «Унія також призвела до кризи національної ідентичності та самосвідомості в руському соціумі, які мали виразні етнорелігійні ознаки. Водночас приклад Західної Європи показує, ... що церковні конфлікти та примирення можуть виступати таким самим важливим фактором у творенні модерної національної свідомості, як і географічні бар'єри та державні кордони» (Скочиляс І. Рецепція Берестейської унії у Львівській єпархії в першій половині XVII ст. (спростування одного історіографічного міфу). Чтиво. URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Skochylias_ Ihor/Retseptsiia_Beresteiskoi_unii_u_Lvivskii_ieparkhii_v_pershii_polovyni_XVII_stolittia_sprostuvannia_odnoho_ist oriohrafichnoho_mifu.pdf). Києво-Печерської лаври Єлисея ПлетенецькогоІпатій Потій, із 1599 до 1605 рр. унійний архімандрит Києво-Печерської лаври, лаврою не керував., змушувало визнати реальним той факт, що православні з власною ієрархією та монастирями надалі були частиною Речі ПосполитоїПравославні домоглися права правити службу Божу та дарувати маєтності православним храмам і монастирям.. Впевненості православним додав союз із протестантами й успіхи, які гарантувала така опозиція до польського короля. Тож князеві Острозькому та його спільникам вдалося зберегти структуру Церкви, а існування двох Церков візантійського обряду в Речі Посполитій польським королем було визнано де-юре.

На початку XVII ст. українському православ'ю загрожувала втрата власної ієрархії: 1607 р. помер львівський єпископ Гедеон Балабан, у 1608 р. - князь Костянтин Острозький, у 1609 р. (чи 1610 р.) відійшов у вічність єпископ перемишльський Михайло Копистенський. Але православні отримали більш потужного й рішучого оборонця, ніж колишня дрібношляхетська клієнтела чи навіть колишня православна магнетерія, - запорізьке козацтво. Вирішальний момент зближення та політичній консолідації православної еліти й козацького проводу припав на 1620-1621 рр., коли військова потуга козаків перетворилася на політичну потугу, дозволивши їм взяти нову православну ієрархію під власну протекцію. Відновлення православної ієрархії уможливив візит 1620 р. в Україну Єрусалимського патріарха Феофана ІІІ. Патріарх Константинопольський уповноважив Феофана ІІІ розв'язувати проблеми будь-якої Церкви, підпорядкованої Константинополю, отже, він міг висвячувати ієрархів у Київській митрополії. Це друге втручання Константинопольського престолу, після невдалої спроби Єремії II, на цей раз сповіщало про більш позитивний результат: приїзд Феофана ІІІ гарантував консолідацію православних навколо своєї Церкви в Київській митрополії. 10 вересня 1620 р. (за порадою багатьох благочестивих панів і всіх посполитих християн, а найбільше гетьмана війська Запорозького Петра Сагайдачного й під захистом козацького війська) патріарх Єрусалимський завершив процес відновлення православної ієрархії на українських землях, висвятивши Київського митрополита та шістьох єпископів. Осідком нововисвяченого православного митрополита Йова Борецького став Київ - до того, від XV ст., осідком київських митрополитів було білоруське містечко НовогрудкиТам осідав також уніатський митрополит.. «Ми, громадяни своєї землі, добре і чесно в домах шляхетних уроджені, в ній осідок і оселі свої маємо .. і взяли ми лише те, що нам предки наші заповідали», - напишуть авториАвторами «Протестації» були Йов Борецький, Ісайя Копинський (наступник Борецького) та єпископ Йосиф Курцевич. в «Протестації» (1621)Протестація 1621 р. Ізборник. URL: http://litopys.org.ua/suspil/sus46.htm.. Знак «притомності Духа Святого» здійметься над Руською Церквою, а скоро й над самим Києвом, як пізніше напише Захарія КопистенськийУ 1620 р. відродилася майже забута від 1610 р. літературна полеміка. Речником православних на цей раз став Мелетій Смотрицький. Митрополит Йов Борецький та ієромонах Києво-Печерського монастиря Захарія Копистенський напишуть кілька творів, що стануть програмовими для діячів київського церковного кола - надалі для Петра Могили та його оточення. Так, осідаючи в Києві, Борецький та Копистенський сконструювали основний каркас ідеологічної батьківщини мешканців України-Руси, спільної і для князя, і для купця, і для ремісника, і для козака. Тому від початку XVII ст. можемо говорити про новий суб'єкт української історії - руський народ як етнічну сукупність, на противагу руському народові, ототожненого з «руською шляхтою», а отже про процеси централізації та об'єднання, що від ідеї об'єднання українських Церков призвели до ідеї утворення українського незалежного патріархату в першій половині XVII ст.. Але відновлення православної ієрархії посилило протистояння між унійною та православною Церквами й примусило владу Речі Посполитої шукати компромісу, який би примирив «народ руський», позаяк боротьба «Руси проти Руси» не гарантувала стабільності польській державі.

Думка про зближення між православними й уніатами в першій половині XVII ст. знаходила прихильників серед людей протилежних таборівЩоправда, картина дійсності все ж відображала протиборство сторін у різний зі способів, що мали довести слушність за своєю Церквою. Відомо, наприклад, як у 1610 р. православне духовенство звернулося до козацького гетьмана Григорія Тискиневича за допомогою у розв'язанні конфлікту з ігуменом Видубицького монастиря (офіціала (намісника) уніатського митрополита Іпатія Потія) Антонієм Грековичем, який заборонив православним священикам проводити Богослужіння в Софійському соборі, поки не визнають греко-католицького владику. Про своє рішення він повідомив митрополита листом від 1 березня 1610 р. (Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі - ЦДІА). Ф. 182. Оп. 2. Спр. 64, 1-1 зв.). Гетьман у листі-відповіді від 10 травня того ж року дозволив київському підвоєводі Холоневському «вбити того офіціала Г рековича як пса, де колвек здибавши» (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. Санкт-Петербург, 1865. Т. II: 1599-1637. С. 66). Ігуменові тоді вдалося уникнути смерті. У 1615 р. справу розглядав Люблінський коронний суд, який у декреті змушений був констатувати відмову київських православних священиків визнати уніатського митрополита (ЦДІА. Ф. 182. Оп. 2. Спр. 66. Арк. 1-2). Врешті-решт у 1618 р. козаки утопили А. Грековича у Дніпрі.. До неї схилялися уніати, «обмануті в пишних обіцянках католиків, які дивилися на унію як на перехід до латинства, як щось заледве терпиме в умовах папської влади»Маркевич Н. История Малороссии. Москва, 1842. С. 119; Голубев С. Петр Могила и Исайя Копистенский. Вступление Петра Могилы на Киевскую митрополию и его отношение к Исайе Копистенскому. Москва, 1874. С. 10.: «мы, - наказують вони депутатам, відрядженим до Києва з метою ведення переговорів, - планъ примиренія съ православными заховавши^за добрый бытъ разумеем, а за спольною намовою и згодою старатися о томъ хочемъ»Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. Санкт- Петербург, 1851. Т. 4. С. 224. Русская историческая библиотека. Санкт-Петербург, 1878. Т. IV. Кн. 1. С. 113-114.. Плани з'єднання з уніатами обговорювалися в православних колах: «унія проклятая, - говорить один із сучасників, - так потурбувала панство тое спокойное, же не тылко въ краинахъ, в князствахъ, повЪтахъ, в мЪстахъ, мЪстечкахъ и в селахъ селянинъ, мЪщанъ зъ міщанами, жолнеровъ зъ жолнерами (бо изъ козаками внутрная непотребная война о томъ была), пановъ зъ подданными, родичовъ зъ дітками, а и духовныхъ зъ духовными, на остатокъ монаховъ зъ монахами - до гніву непогомонованого приводила, приводитъ и нещасливе разжариваетъ»11. До неї приставав і польський уряд: литовський канцлер Лев Сапіга в листі до архієпископа Полоцького Йосафата Кунцевича назвав унію сварливою й неспокійною подругою, яка спричиняє чисельні непорозуміння, та невгамовною спільницею, яка приносить державі багато бідГолубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники (Опыт исторического исследования). Киев, 1883. Т. I С. 82.. У колах красного письменства розпочалася затята полеміка, учасники якої не перебирали словами й аргументами.

Дуже швидко справа набрала вигляду боротьби за права й привілеї боярства та втручання світських чинників (міщанства) у справи Церкви. Церковна унія не принесла сподіваної консолідації, а навпаки, - призвела до роз'єднання руського народу. У шпарини боротьби «Русі з Руссю» проникли сторонні, зовнішні, національні, громадські, станові інтереси та навіть державні і політичні справи.

Майже на кожному сеймі й сеймику православна шляхта вимагала усунути з держави «Берестейське з'єднання», на що негативно реагувала державна й церковна влада з католицькою більшістю. Напруженими в цьому сенсі були й 1605-1609 рр., і, згодом, 16201630 рр. У першому десятилітті справу відхиляли через різні інші причини, а назву «люди старої грецької віри» кожна сторона пояснювала на свою користь. Від 1620 р., з моменту відновлення православної ієрархії, об'єктом примирення стала справа визнання православної ієрархії з боку держави та визнання церковних маєтків. Майже щорічно державний сейм виносив загальну конституцію такого змісту: «Заспокоєння з'єднаних у грецькій вірі людей, з уваги на невідкладні справи Річі Посполитої, відкладаємо до наступного сейму, а нині зберігаємо спокій усіх сторін, як для духовних, так і для світських людей усякого звання і положення»Нагаєвський І. Об'єднання Церкви й ідея патріархату в Києві: Історико-богословська студія. Торонто, 1961. С. 267.. Таку конституцію виносили сейми в 1623, 1624, 1625, 1626, 1627, 1628, 1629 і 1631 рр., відповідаючи так на всі петиції, оскарження й домагання православної шляхти, братств, міщанства, козацтва та ієрархії. Довге правління Сиґизмун- та ІІІ стало гарантією цієї релігійної політики протягом майже 45 років, і лише після його смерті в 1632 р., у часі вибору його наступника Владислава IV, справа зрушила з місця; але протягом усього XVII ст., окрім деяких, швидше фактичних, ніж юридичних поступок, справа залишалася нерозв'язаною.

Берестейське церковне з'єднання відбувалося за чітко визначеними умовами церковного й цивільного змісту. Цивільною умовою, поставленою перед польською владою, було допущення українських єпископів до сенату, де латинська ієрархія посідала провідне місце; умова набула сили лише в 1791 р., коли до сенату був допущений Київський митрополит. Але Річ Посполита занепадала, через чотири роки вона втратила самостійність, а київські ієрархи свій привілей. Хоч і не виразно, але ті умови польський уряд щоразу порушував; польська державна й церковна політика змагалася швидше за ліквідацію українського католицизму, ніж за виконання умов з'єднання. Уже в 1622 р. польський латинський єпископат пропонував скасувати унію, а її вірних перевести на латинський обряд. Відомий ще й інший факт: у розпалі боротьби «Русі з Руссю» багато людей шляхетського стану переходили до польського табору, приймаючи латинський обрядУ рецензії Дмитра Гордієнка на книгу Віри Ченцової «Київська митрополія між Константинополем і Москвою. 1686» також читаємо: «Дійсно, католицькі впливи були відчутними в українському православ'ї, однак “Требник” Петра Могили, за яким жило київське й загалом українське духовенство, був затверджений Вселенською патріархією й використовувався в Російській Православній Церкві» (Гордієнко Д. Рецензія: Ченцова В. Киевская митрополия между Константинополем и Москвой. 1686. Київ: Дух і Літера, 2020. 623 с. Сіверянський літопис. 2021. № 2 (158). С. 134-139).. Проти цього протестував у Римі митрополит Йосиф Венямин Рутський, і внаслідок цього 7 лютого 1624 р. папа Урбан VIII видав декрет, яким строго забороняв латинським духовним особам чинити таке перетягуванняDocumenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia (1075-1953) In. 2 vol. Vol. I.: 1075-1700 / Ed. A. Welykyj. Romae, 1953. S. 456-457.. Знаючи про труднощі, які спіткали Польщу при спробах налагодити внутрішнє співжиття з козаччиною і сусідське співжиття з Московщиною«Саме через церковну хвіртку щораз частіше встрявала й важко натискала на Польщу за царів Олексія, Петра І, Катерини ІІ Романових» (Великий А.Г. З літопису Християнської України: церковно-історичні радіореляції з Ватикану. Рим, 1999. Т. 5: XVII ст. С. 269)., маємо аргумент на користь того, що саме невирішеність руського церковного питання спричинилася до занепаду Польщі наприкінці XVIII ст.

Незважаючи на те, що руська ієрархія прийняла порозуміння з Римом, велика частина руського народу залишилися й твердо трималася православного віросповідання. І ця ситуація потребувала залагодження на користь вірних православної Церкви. У перше тридцятиліття після унії Польща толерувала лише половинчасті розв'язки: в 1607 р. у Львові, у 1610 р. в Перемишлі, у 1620 р. в Києві не визнавала правомірність відновлення патріархом Феофаном православної ієрархії - нехтуючи запевненнями православних в лояльності до уряду й у гармонії Східної і Західної Церков. У творі «Гармонія Восточной Церкви съ костелом Римскимъ 1608 года» йшлося: «...такъ Греческое, яко Рымское, на которыхъ грунтъ и самая истинность належить, ку показанью ясному того, ижъ церковь светая Восточная за всими церьімоніями своими естъ такъ близкая церкви Заходной Римской, же и напростЪймый то сознати будетъ мусГмъ, лжъ то завжды были едина светая католическая апостольская церковъ, которую и в симболГ вГры нашое хрестіанское вызна- ваемъ»Русская историческая библиотека. Т. VII. Кн. 2. C. 171.. Одразу після смерті Сиґизмунда ІІІ такий стан справ змінився, й на виборному сеймі 1632 р. православна ієрархія домоглася визнання польським урядом. Важливо, що головною особою в цій події з боку православних був Петро Могила, під ту пору архімандрит Києво-Печерської лаври. На сеймі він виступав як представник Київського митрополита Ісайї КопинськогоТитов Ф. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Опыт церковно-исторического исследования С. Т. Голубева. Киев, 1883. С. 8.. Постанова сейму відома під назвою «Статей для заспокоєння руського народу»: православним дозволено обирати митрополита та чотирьох єпископів. Зволікання призвели до того, що ще десять років справа не була до кінця розв'язаною; а тим часом православні розпочали наполегливо шукати нові ідеї та згоджуватися на компроміси.

Перша спроба порозуміння між православними й уніатами, як вважають дослідники, була в 1623 р.Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила. Т. I. С. 83; Коялович М. Литовская церковная уния. Исследование. Санкт-Петербург, 1861. Т. И. С. 120. Про це писав архієпископ Мелетій Смотрицькиий у «Паренезісі або пораді» («Paraenesis abo Napomnienie»), створеному в 1629 р., після «Апології мандрівки до східних країв»⁰ Трактат Мелетія Смотрицького «Apologia» (1628) був засуджений на Київському соборі 1628 р. за участю Іова Борецького, Ісайї Копинського, Петра Могили та ін. Його визнано таким, що суперечить православній догматиці. Смотрицький в «Апології» описав свою подорож на Схід, а в «Додатку» зазначив різниці між Східною і Західною Церквами. Він різко обвинувачує православних, які, як стверджує, заразилися різними єресями. Упадок Православної Церкви на Сході пояснював тим, що вона спротивилися прийняти унію. Критику Православної Церкви Смотрицький проводив виключно з точки зору католиків, більше того, звинувачував православних, що у полеміці з католиками вони наводять аргументи протестантів. Тож, висновує Смотрицький, для православних єдиним рятунком є тільки унія з Римською Церквою. Православні були спантеличені тим, що знаменитий православний богослов, ієрарх на старості літ об'явив, що йшов за єресями Стефанія Зизанія, Філалета, Клирика Острозького, Теофіла Ортолога; з точки зору православних то була неприпустима помилка (Соловій М. Мелетій Смотрицький як письменник. Рим-Торонто, 1977. С. 215). («Apologia peregrinatiey do Kraiow Wschodnych»), у відповідь на критику Андрієм Мужиловським: «Od roku 1623 zanosic bulo pocz^nto na traktaty do zgody mi^d- zy. z Uniatami»Smotrickiy M. Parenesis, 1629. С. 30..

Думка про спільний Собор виникла в часі перебування православного митрополита Борецького й архієпископа Смотрицького у Варшаві на Генеральному сеймі 1623 р. На Соборі домоглися рішення про припинення відвертого гоніння православних, відміни відповідних декретів, майнових захоплень тощо. Король Сиґизмунд ІІІ скликав спеціальну комісію для вивчення справи Церков. Тоді ж виник проєкт, що в разі примирення уніатів і православних вони виберуть собі патріарха, і «таким чином їх Церква сама, без втручання греків чи москалів, зможе самостійно вирішувати свої справи»Нагаєвський І. Об'єднання Церкви. С. 14.. Однак православний єпископ Копинський розіслав свої послання проти такого примирення й проєкту. Комісія запропонувала, щоб православні й уніяти створили спільний собор єпископів для полагодження всіх спірних справ, але коли митрополит Йосиф Венямин Рутський прийняв цю пропозицію, Борецький та Смотрицький її відкинули. Православні владики заявили, що собор цей не може відбутися інакше, як під проводом Царгородського патріарха. Справа здавалася безнадійною. Як резюмував М. Грушевський: не було чого й дебатувати, бо для релігійних диспутів не було жодних підставГрушевський М.С. Історія України-Руси. Київ-Львів, 1913. Т. 8. Ч. 1: 1626-1638. С. 13. 30 квітня 1624 р. єзуїти зробили подання у Конгрегацію пропаганди віри щодо започаткування процесу беа- тифікації Рутського. Результатом трьох процесів (1628, 1637 і 1639 рр.) стало проголошення 16 травня 1643 р. беатифікаційного декрету, за яким Йосафат Кунцевич причислений до чину блаженних. Канонізаційний декрет Кунцевича підписав папа Пій ІХ аж через двісті років - 29 червня 1867 р. (Добош О. Унія в особистостях її найвизначніших діячів - митрополита Йосифа Вельяміна Рутського та Йосафата Кунцевича. Труди Київської духовної академії. Київ, 2009. № 10. С. 193)..

На подальший перебіг подій вплинуло вбивство 12 листопада 1623 р. у власній резиденції у Вітебську унійного єпископа Полоцького Йосафата Кунцевича . Подія справила неабияке враження на супротивні табори. Православні Вітебська зазнали переслідувань; десять горожан стратили; заборонили будувати православні церкви тощо. «Моральним спричинником» повстання юрби проти Кунцевича у Вітебську був Смотрицький. Яків СушаЯків Суша - унійний єпископ Холмський і Белзький; написав 1666 р. перший життєпис Мелетія Смотрицько- го. Книгу видано у Римі. пише про це так: «Його листам пощастило відірвати дуже багато вірних Полоцької єпархії від послуху Йосафатові та св. Римській Церкві. Витебщани аж надто далеко загналися у нетрі розгнузданого зухвальства та варварського безбожництва.. .»Цит. за: Соловій М. Мелетій Смотрицький як письменник. С. 192. Ця подія стала межовою в житті одного з ініціаторів церковного з'єднання - Мелетія Смотрицького, але також і в справах церковних: «Смотрицький жив у сумнівах щодо правильности своєї поведінки з уніатами, і помимо через “універсальну унію” закінчити братоненависницьку боротьбу, але він не мав сили іти тоді за голосом розуму, свого богословського знання та свого сумління»Там само. С. 193..

Майже одночасно з від'їздом Смотрицького на СхідЩе під час переговорів про унію архієреї вимагали від короля видачі універсалу, який би уневажив грамоти, даровані патріархом церковним братствам, і про підпорядкування братств місцевим єпископам, а також, щоб мирянам було заборонено втручатися в духовні справи (Архив Юго-Западной России. Ч. І. Т. VI. С. 96)., у Царгород, у січні 1624 р. унійний митрополит Рутський уповноважив своїх делегатів під час поїздки до Києва до православних властей обговорити питання примирення Церков й утворення окремого патріархату, як то було учинено в МосквіActa S. Gongreations de Propaganda Fide Ecclesiam Cathlicam Ucrainae et Bielaruslae spektantia / Ed. A. Welykyj. Romae, 1953. V. I. С. 10.. Настанови Рутського складали 8 пунктів. У першому - Рутський хоче об'єднатися з православними «яко съ сынами и братьею въ одном народі россійском рожоного»; в другому - наказує дізнатися в православних: «щырым ли сердцемъ желают они соединенія, яко на рожныхъ мисцяхъ съ теми ся одзывали и въ друкъ поддавалы»; в третьому - вимагає, щоб православні з'їхалися на відоме місце «безъ выразной пленипотенцыи отъ Братствь своихъ, а если не могут, та даремна праця наша»; в четвертому - визначав місце Собору; в п'ятому - називає число депутатів від сторін: «быть наименшой личбы - два духовныхъ а один світский»; у шостому - говорить про обрання для обох сторін патріарха; в сьомому - наказує «втлумачувати» православним, що єдність викликана «не какимъ либо пострахомъ, чымъ ся они хлюбитъ позвыкли, але съ повынности пастырской»; у восьмому - Рутський перефразовує перший пунктБарановский С. Дерманский настоятель Мелетий Смотрицкий. Волынские Епархиальные Ведомости. 1875. № 13. С. 755-756.. Стефан Барановський, витяги зі статті якого щойно цитували, звинуватить Рутського в при- творстві, мета якого - всепоглинання Римом, а найголовніше, що Рутський бачив патріархом лише себеБарановский С. Дерманский настоятель. С. 756.. Восени 24 листопада 1624 р. відбулася спільна конференція, у якій взяли участь усі католицькі владики, три архімандрити та особи нижчих духовних санів. Православних представляв архієпископ Мелетій Смотрицький та шляхтичі, від королівської комісії - князь Олександр Заславський. Інші православні владики не прийшли, можливо, через згадане вище послання Копинського. Конференція не мала успіху.

Світські люди литовсько-польської держави також уклали оригінальний план релігійного примирення. Він був простий: православні й уніати повинні зібратися на спільний собор і разом вибрати патріарха. Ініціатори цього плану мали насамперед політичну мету. Вибір спільного патріарха значно полегшив би зв'язки литовсько-руського народу як з Московією, так і з Заходом. Релігійна самостійність Руських земель служила б тоді додатковою гарантією нерозривності її з ПольщеюКоялович М. Литовская церковная уния. Т. ІІ. С. 120..

Натомість латинська ієрархія звернулася до нунція Ланцелотті (1622-1627) з вимогою довести до відома папи Григорія XV (1621-1623), що русинів легше примирити через індивідуальне навернення на латинство, аніж через унію їх Церкви з Римом. Такий висновок випливав також із листів єпископа Рутського до папської канцелярії та новоствореної Конгрегації пропаганди віри, у яких він викривав становище уніатів: «...від прийняття русинами унії дотепер (1624 р.) понад двісті дітей шляхти змінили обряд на латинський .. і щороку принаймні сто осіб шляхетського походження кидає унію і приймає латинство»Likowski E. Unia Brzeska (r. 1596): opowiedziana przez Ks. Edwarda Likowskiego. Warszawa, 1907. S. 264..

Такого змісту листи надходили в Рим, де з недовірою ставилися до лементу унійного митрополита. Та коли польський нунцій Ланцелотті, за дорученням Конгрегації пропаганди віри, проаналізував ситуацію, його висновок примусив задуматися: «як у Римі жидів, так тут поляки трактують унію, а їхні церкви трактують нарівні з біжинцями»Цит. за: Добош О. Унія в особистостях. С. 181., - повідомляв він. Однак папа і кардинали Бандіні й Барберіні (згодом папа Уран VIII) не погодилися з таким розумінням справиРожденственский С. Петр Могила, митрополит Киевский. Чтения в ИО истории и древностей российских при Московском университете. Москва, 1877. Кн. 1 (100). С. 30.. З листа Конгрегації від 25 січня 1625 р. пересвідчуємося, що новий папа Урбан VIII (1623-1644) підтримав ідею заснування окремого патріархатуLitterae S. C. de Propaganda Fide. S. 26.. Однак Конгрегація повідомила нунція, що не бачить можливості втілити цю мету через скликання СоборуLitterae S. C. de Propaganda Fide. S. 52, 57.. Дошукуючись причин такого рішення, припускаємо, що католикам була неприйнятна традиція участі мирян у Соборах, на Заході світські люди не могли хоч якось втручатися в справи Церкви; до того ж Рим дотримувався постанов Флорентійського собору (1438-1445, з перервами) й вимагав від православних змінити сповідання віри відповідно до його приписів.

Мелетій Смотрицький повернувся в Україну в 1625 р. у середовище ворожих до нього братчиків, мирян і козаків. Заяви Касіяна Саковича, який під ту пору перейшов у католицизм, про унійні симпатії Смотрицького лише посили вороже ставлення до єпископа Мелетія. Унаслідок чуток про патріарші грамоти й «зраду» православ'я, він не зміг повернутися до свого монастиря у Вільні. Відтак попросив князя Олександра Заславського дати йому номінацію на архімандрію в Дермані на Волині. Князь звернувся до Київського митрополита Рутського, який саме тоді гостив у нього. Та Рутський відмовив, позаяк вважав Мелетія розкольником, а також вказав на його напружені стосунки з королем. Натомість Рутський намовив князя долучити здібного Смотрицького до справи з'єднання Церков, і це була умова надання йому Дерманської архімандрії.

Після повернення Смотрицького король Сиґизмунд ІІІ знову проголосив універсал, в якому доручив провести спільний Собор католиків і православних, тепер, мабуть, на прохання митрополита Рутського. Цей Собор мав відбутися у містечку Кобрині 26 вересня 1626 р.Акты, относящиеся к истории. Т. 4: 1588-1632. С. 226; Голубев С. Киевский митрополит... С. 91-92. Митрополит Рутський скликав на нього своє духовенство, але православні знову не з'явилися, вказавши, що в королівському універсалі не було виразної згадки про них. Тоді архієпископ Смотрицький зголосився взятися до справи. Уже в червні 1626 р. було відомо, що Смотрицький пережив метаморфозу після повернення зі Сходу й готовий перейти в католицьку віруSusza Jakob Jan (biskup uniat. chelm.). Saulus et Paulus Ruthenae Ecclesiae, sanguine B. Josaphat tranformatus, sive Meletius Smotriscius, archiep. Hieropolitanus . ex tenebris in iucem prolatus. Romae, 1666. С. 35-69..

Однак просив князя Заславського уникнути дочасного розголосу для успіху задуманої справи. Цю таємницю знав митрополит Рутський, про що повідомив папу Урбана VIII. Він вказував, що це може посприяти примиренню руських Церков і просив його прийняти умови Смотрицького, тобто тримати це в секреті, позаяк так можна вигідніше працювати над справою. Рутський писав також, що під час подорожі на Схід Ме- летій мав із собою «Катехизм» православної віри проти кальвінізму, але на його публікацію повинна дати згоду православна ієрархія. Отже, якщо звістка про його приєднання до Католицької Церкви стане публічною, то справа рухне. Митрополит арґументував це давньою практикою Церкви говорити з не-католиками в справі єдності; а часом дозволялося грецьким прихильникам єдності приймати хіротонію з рук православних владикНагаєвський І. Об'єднання Церкви. С. 22.. Папа визнав, що Рутський мав рацію. православний католик україна

Смотрицький, вірогідно, сподівався на підтримку близьких йому людей - Йова Борецького та Петра Могили. На підставі сучасних досліджень і самого розвитку тогочасних подій можна припустити, що обидвоє православних ієрархів не цуралися зближення з уніатами. Але обидва добре розуміли, що без точно окреслених умов цього примирення й без належної підготовки народу не можна сподіватися на успіх. Смотрицький «кинув» заманливий клич про «поєднання Руси з Руссю»Голубев С. Киевский митрополит. С. 324.. Він звернувся насамперед до Царгородського патріарха (серпень 1627 р.). Його лист до Кирила Лукаріса містив доволі цікавий момент: наприкінці зазначалося, що Руська Церква останнім часом дещо заблукала (йшлося про деякі полемічні листи, наприклад, Транквіліона Ставровецького), і що він бачить єдиний вихід для неї у згоді та єдності з Римом. І сам патріарх Лукаріс приніс би багато добра цілій Східній Церкві, якби пристав на загальне примирення. Інакше, тепер чи в майбутньому, вона буде відірвана від його владиГолубев С. Киевский митрополит... С. 153.. Патріарх не відгукнувся. Чи варто доводити, що Смотрицький після подорожі на Схід і не сподівався позитивної відповіді Лукаріса й, напевно, цей крок мав формальний зміст.

Відтак Мелетій вирішив оприлюднити свої погляди на Соборі, на якому сподівався отримати підтримку українських ієрархів, насамперед Борецького, а також Могили, який під ту пору вже був печерським архімандритом. Такий «вужчий» Собор відбувся 8 вересня 1627 р. у присутності Смотрицького, Борецького, Могили. На ньому з'ясувалося, що Смотрицький у своїх унійних домаганнях зайшов аж надто далеко, тому православні ієрархи вимагали від нього виготовити відповідний «катехизис», який би пройшов цензуру. Щоб полегшити своє завдання, Смотрицький запропонував видати власні міркування щодо шести розбіжностей між Церквою Східною і Західною, що й було прийнято Собором. Водночас Смотрицький вів унійні переговори з Дубенським архімандритом Іваном Дубовичем, який мав такі повноваження від митрополита Рутського. Щоб вплинути на суспільну думку, Смотрицький пустив поголос, буцімто уніати готові відмовитися від верховенства папи та знову об'єднатися з православними, а також про заходи короля щодо утворення спільного патріархатуАрхив Юго-Западной России. Киев, 1883. Ч. 1. Т. 6: Акты о церковно-религиозных отношениях в ЮгоЗападной России (1322-1648 гг.). С. 244.. Одночасно з підготовкою ієрархії, переговори між уніатами й православними велися в польському сеймі в листопаді 1627 р. Обидві сторони знаходили спільну мову завдяки розважливим судженням волинського депутата Лаврентія ДревинськогоЖукович П. Сеймовая борьба западно-русского дворянства с церковной унией (с 1609 г.). Санкт-Петербург: Тип-фия Маркушева, 1912. Т. 6. (1629-1632 гг.). С. 128.. Із листа Смотрицького до митрополита Рутського, який повністю опублікував Михайло КояловичКоялович М. Литовская церковная уния. С. 366-373., читаємо між іншим про погляди Могили на унійні справи, які він висловив під час зустрічі з Мелетієм у Дермані. Виявляється, Могила довший час мав сумніви щодо добра унії для православних, особливо в частині підпорядкування папі, але Смот- рицькому таки вдалося переконати «чисту, побожну, покірну, розумну людину», і відтоді архімандрит міцно тримався думки про заснування Київського патріархатуТам же. С. 369. .

Собор відбувся перед Великоднем 1628 р. у Городку на Волині, де був маєток Києво-Печерської лаври. У ньому взяли участь Борецький, Смотрицький, єпископ Луцький Іса- кій Борискович, єпископ Холмський та Белзький Паїсій Іполітович та архімандрит Петро Могила. Смотрицький представив обіцяний матеріал про різницю між Східною й Західною Церквами. Ієрархи вирішили винести це питання на Помісний собор, у якому взяли б участь також представники духовенства й мирян, шляхта й міщани. Організацією собору зайнявся сам митрополит Борецький, який грамотою від 26 травня 1628 р. запрошував на Собор до Києва, на Храмове свято Печерської лаври - Успіння Богородиці (15 серпня 1628 р.) - зацікавлених духовних і світських осібГрушевський М. Історія України-Руси.Т. 8. Ч. 1: 1626-1638. С. 73.. Щоб надати Соборові державне схвалення, було віднайдено серединну формулу - сеймовим універсалом православне духовенство закликалося прибути на Собор, щоб вирішити питання про участь «руських неуніатів» в субсидіях на державні видатки у справі порятунку Речі Посполитої. У Городку було визначено, що Смотрицький підготує проєкт згоди між православними й уніатами, який видрукують і розішлють перед Собором. Натомість Смотрицький написав великий трактат про занепад Православної Церкви, взявши за претекст свою подорож на Схід, додавши розділ про різницю між Східною й Західною Церквами. У творі, названім «Apologia peregrinatieyi do kraiow wschodnych», Смотрицький звинувачує Православну Церкву в тому, що вона відійшла від справжньої православної віри, переповнена єресями; всю критику витримано в річищі католицької науки. Причину занепаду Православної Церкви Смотрицький вбачав у неприйнятті унії та в тому, що православні в полеміці з католиками користувалися арґументами протестантів. До занепаду Грецьку й Руську Церкви довів розрив між католицькою та православною Церквами. Хтось може сказати, як же нам відступитися від Константинопольського патріарха і визнати Папу? Отож, потрібно старатися, щоб і патріархи об'єдналися з Папою. Урешті, потрібно більше коритися Богу, як належить людям, а Бог хоче єдності й любові. Змалював Смотрицький і матеріальні привілеї заходу: матимуть тоді світські люди всі духовні й світські блага, які втратили раніше;

Церкви піднімуться з упадку, народ руський поверне собі давні вольності; шляхетному станові відкриються двері до земських і сенаторських урядів; міщан допустять до міських урядів; збудують школи, прикрасять церкви, покращать монастирі. Нарешті всьому народові руському, бідному й замученому з цієї причини, по містах і селах утруть його щоденні сльози. Ще на цьому світі народ руський втішатиметься дарами небесними, а після цього минущого щастя удостоїть вічної втіхи в Царстві НебеснімТам само. С. 77.

«Апологія» справила на православних гнітюче враження. Навіть після століть великих принижень українського православ'я вона сприймається як велика образа почуттів православного християнина-українця. З тими ж пригніченими почуттями Борецький і Могила відмовилися від об'єднання Церков за планом Смотрицького. Архієпископ Мелетій прибув до Києва 18 серпня 1628 р., тоді вже засідав Собор у Печерському монастирі і саме обмірковував «Апологію». Від Смотрицького вимагали зректися свого твору. Про перебіг розмови й хід Собору є дві реляції: одна православна - «АПОЛЛЕІА АПОЛОГІЇ»АПОЛЛЕІА АПОЛОГІЇ, книжки діалектом русским написании, полским зась ве Лвове друкованои, вкоротце а правдивее зсумнованая. Киев: Друк. Киево-печерськох лаври, 1628. 9 арк. Видрукувана також у Голубєва (Голубев С. Киевский митрополит. С. 302-315)., друга - «Протестація» - Смотрицького, які по-різному висвітлюють зустріч і сам Собор. У будь-якому разі, після тривалих переговорів й обстоювання власних поглядів, Смотрицький погодився привселюдно покаятися і на другий день, на свято Успіння Пресвятої Богородиці, під час літургії було проголошено анафему «Апології», деталі якої містяться в «АПОЛЛЕІА АПОЛОГІІ» та «Протестації»⁵ Докладно див.: Макарий (Булгаков), епископ. История Русской Церкви. Санкт-Петербург, 1879. Т. 9: История Западно-Русской или Литовской митрополии. 1458-1596 гг. С. 356-357.. 24 серпня з'явився пастирський лист, який сповіщав вірним про соборні події.

Вірогідно, що за згодою владик архієпископ виїхав із Києва до Дермані. Він писав 28 вересня до Лаврентія Древинського, великого підчашого, який був затятим оборонцем православних, про свої намагання помирити «Русь з Руссю».

У листі проглядається щирість бажання єдності руському народові. В апеляції до суду Смотрицький підтвердив свої погляди, викладені в «Апології». Тепер уже нічого не стояло на перешкоді оприлюднення його переходу до Католицької Церкви. Папа Урбан VIII виправдав його слабку позицію на Соборі, надіслав йому привітання й надав титул архієпископа Гієрополісу. Після цих подій Смотрицький уже не проявляв активності аж до своєї смерті 27 вересня 1633 р.Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia (1075-1953) In 2 vol. Vol. I.: 1075-1700 / Ed. A. Welykyj. Romae, 1953. XX. С. 401; Litterae Nuniiorum Apostolicorum historiam Ucrainae illustrantes 15501850 / Opr. A. Welykyj. Romae, 1959. Vol. I. С. 109-114. Можемо припустити, що для Могили та Борецького проблема єдності Церков не була кон'юнктурною (так само, як і для Смотрицького), тоді цілком очевидно, що «Апологія» глибоко зворушила їхні релігійні й патріотичні почуття. Усі подальші дії Могили є яскравим підтвердження цього. Якщо ставлення Могили до Смотрицького раптово змінилося відразу після прочитання «Апології», а разом і до його планів об'єднання Церков, то причина полягає в двох різних площинах бачення «універсальної унії»Жуковський А. Петро Могила і питання єдності Церков. Київ: Мистецтво, 1997. С. 119..

Для Смотрицького, як і загалом для католиків, єдиною справжньою була лише Католицька Церква, всіма єресями «хворіла», на їхню думку, супротивна сторона, тому унія мислилася тільки як безапеляційне підпорядкування Римській Церкві. Як вірний син Православної Церкви, Могила не міг погодитися на такий підхід до справи екуменізму, тому саме він 14 серпня 1628 р. вимагав від Смотрицького підписати анафему на «Апологію», що той і зробив, а 15 серпня роздав кожному єпископові по свічці і по листку «Апології», щоб спалити її на знак вічного осудження. Активна участь Могили в засудженні планів Смотрицького - це протест проти приниження й невірного трактування Православної Церкви та проти її підпорядкування Католицькій. Проблема зближення Церков у розумінні Могили випливала з самого християнського вчення про єдність та з потреби релігійного миру, а не взаємного поборювання та самознищення. Це мало бути не поглинання однієї Церкви іншою, а добровільне об'єднання для зміцнення загальної Христової Церкви.

Про унійну акцію 1629 р. маємо докладні документи з різних джерел: С. Голубєв подає православні матеріалиГолубев С. Киевский митрополит. С. 353-371., П. Жукович опублікував акт із колишнього архіву унійних митрополитів, що зберігалися в архіві Св. Синоду в ПетербурзіЖукович П. Киевский Собор 1629 г. (По новым материалам). Христианское чтение. 1911. № 1. С. 74-92; Жукович П. Львовский собор 1629 г. в связи с политическими обстоятельствами времени. Христианские чте- ния. 1911. № 5-6. С. 661-684; Жукович П. Материалы для истории Киевского и Львовского соборов 1629 г. Санкт-Петербург, 1911., І. Крип'якевич оприлюднив акти, що належали папському нунцієві Антонієві Санта Кроче, який перебував у Польщі в 1627-1630 рр.55, Андрій Великий опублікував документ із архівів Конґрегації Пропаганди ВіриКрип'якевич І. Нові матеріали до історії соборів 1629 р. Зошити Наукового Товариства імені Шевченка.

Львів, 1913. Т. 116. Кн. 1. С. 5-39. Litterae S. C. de Propaganda Fide... 332 p.. Відтак у нашому розпорядженні низка документів, що з'ясовують питання об'єднавчих потуг у 1629 р.

Отже, Смотрицький спричинив кризу в переговорному процесі. До цієї ідеї неодноразово поверталися, але інші люди з іншими засобами впливу. Митрополит Йосиф Велямин-Рутський - масштабна особистість, отримав підтримку від папи, якому через прокурора василіан, о. Миколу Новака, переслав звіт про стан своєї митрополії. Він продовжив працювати над ідеєю об'єднання Церков під верховенством одного патріарха. Із Рима Рутський отримав катехизм патріарха Лукаріса, у якому відчувалася симпатія до кальвінізмуDokumenta Pontificum Romanorum hsatoriam Ucrainae. С. 401; Litterae Nuniiorum Apostolicorum historiam Ucrainae illustrantes 1550-1850. С. 109-114., і хотів використати це як арґумент у дискусії з православними. Основою подальших дискусій був новий проєкт примирення, віднайдений в актах Львівського братства, датований 1629 р. О. Нагаєвський вважає, що за стилем мови цей проєкт має належати православним, найближчому оточенню Петра Могили, і наводить дещо відмінну (у порівнянні з працями С. Голубєва та М. Грушевського) редакцію пунктів примиренняНагаєвський І. Об'єднання Церкви. С. 32-33..

Проєкт містив такі положення: 1) наука про походження Св. Духа визнається за нейтральну; 2) православні мають прийняти догмат про Чистилище, але вони можуть вірити чи не вірити в очищення вогнем; 3) православні мають також вірити в блаженство праведних душ перед Страшним Судом; 4) латинники не мають права сумніватися в правильності таїнств Східної Церкви та її ієрархії; 5) Русь має визнавати першість папи і його зверхність над Церквою; 6) зверхність царгородського патріарха над Руською Церквою залишається в силі, але за умови, щоб кожний новий патріарх звітував перед польським урядом, що він правильно вибраний і правовірний, на доказ чого має прислати своє credoГрушевський М. Історія України-Руси... С. 97.. Ось цей проєкт і став основою, довкола якої оберталися унійні розмови в 1629 р. Однак католицька сторона могла мати певні застереження щодо тривалості такого проєкту, зважаючи на тогочасні стосунки з Константинополем, але про критику чи спротив положенням проєкту нічого не знаємо.

Ініціатива православних послів Кропивницького і Древинського на варшавському сеймі в лютому 1629 р. щодо проведення Собору православних й уніатів увінчалася універсалом короля в березні 1629 р. про спільний Собор. Проте, все вказувало на те, що Собор не виправдає сподівань ініціаторів. Іов Борецький виявив велику поступливість і прихильність до королівських ініціатив, аж так, що викликав обурення й протести православних шляхтичів, які були на війні зі шведами під Мальбургом й заявляли про готовність «кров свою пролити за віру і правду»Голубев С. Киевский митрополит. С. 365-368.. Другий протест прийшов від запорозьких козаків, які вислали своїх депутатів Лагоду та Сосимовича для нагляду за ієрархією. Насамкінець, православна шляхта протестувала проти зловживань короля, який мету Собору із «успокоєння» релігійної справи перетворив на об'єднання з Римською Церквою. Шляхта забороняла митрополитові Борецькому «синодувати». а короля просила, «щоб релігійна справа була вирішена сеймом, а не тими синодами»Там же. С. 364-365.. Ці протести вплинули на перебіг Київського Собору. Загальна ситуація виглядала так, що митрополит Борецький взагалі вагався, чи не закрити Собор. Протягом першого дня тривали суперечки; козаки, яких, окрім двох представників, не запросили до участі, почали погрожувати кровопролиттям. Архимандрит Могила гірко плакав, коли виголошував своє слово на третій день роботи Собору, просив примиритися, але безуспішно. Сльози Могили викликали слова одного з козаків: «Буде унія господарникові (архімандритові) та й Борецькому така, як війтові вперше»Крип'якевич І. Нові матеріали. С. 26; Жукович П. Материалы для истории. С. 11.. Без шляхти Собор не міг продовжувати працювати, про що сповістили короля й просили призначити час другого СоборуКрип'якевич І. Нові матеріали. С. 24-25. . У І. Нагаєвського читаємо: «Отже цей синод терпів невдачу через натиск простолюддя, яке мало визнавалося на догматичних справах та натискало на свою єрархію не йти на ніяку угоду, бо в цьому проєкті добачало якусь інтриґу, за якою крилися наміри латинізації українського і білоруського народів»Нагаєвський І. Об'єднання Церкви. С. 35-36..

Православна ієрархія низкою дій цілком довела свою прихильність до об'єднання роз'єднаних українських Церков, але мала глибокі сумніви, що, визнавши першість папи, втратить права, обряди, привілеї. «Вони хотіли засісти за одним столом з опонентами - посередині між Римом і Константинополем (навіть незважаючи на кальвіністську освіту патріарха), але як рівні з рівними»Там само. С. 36..

Представникам православної ієрархії бракувало щирості й віри у власну силу, переконаності у важливості справи. Їх, очевидно, відлякувала також практика стосунків між католиками й уніатами: католики мали звичку змушувати уніатів переходити до Католицької Церкви, і митрополит Рутський неодноразово скаржився на такі дії католиків папі Урбанові VIII. А примас в Ґнезні, архієпископ Ян Венжик, отримав доручення папи навчити своє духовенство не називати руські Церкви синагогамиLitterae S. C. de Propaganda Fide... С. 117.. Надто заангажованим у церковному об'єднанні виглядав Сиґизмунд ІІІ. Православних також насторожувало те, що після 30 років від проголошення унії українські католицькі владики не отримали обіцяних місць у законодавчих палатах, щоб там захищати права своєї Церкви. І навіть за таких обставин справа єдності Церков у 1629 р. в переговорному процесі між уніатами й православними здавалася вирішеною. Носієм такого переконання був митрополит Рутський. Для нього навіть негативний перебіг Київського православного зібрання мав свій результат. Було очевидно, що дві головні особи - митрополит Іов Борецький та архимандрит Петро Могила - щиро співчували справі. Щоб заохотити православних, Рутський вкотре порушив питання створення патріархату для русинів: «Звичайний нарід дуже бажає патріарха; тільки й знає в релігійних справах, що йти за патріархом: чи не було б вказано утворити гідність патріарха, обсадити її відповідним чоловіком і при його помочі привести православних до унії»Жуковський А. Петро Могила й питання єдності Церков. С. 121.. Кандидатом на патріарший престол Рутський вважав архимандрита печерського, «який, видається, прихильний до унії, міг би перейти на унію, спочатку приватно при певних свідках, а потім вести пропаганду»Epistolae Josephi Velamin Rutskyj Metropolitae Kioviensis Catholici (1613-1637) / Ed. Welykyj. Romae, 1956.

410 p. С. 207, 230, 288..

Але всі заходи й сподівання митрополита Рутського перервала постанова Конґрегації Пропаґанди Віри й нунція Санта Кроче, який у листі до Рутського заборонив спільне проведення Собору з православними (18 серпня 1629 р.) Жукович П. Львовский собор 1629 г.. С. 672-673.. Це був великий удар по унійній акції Рутського. Про католицькі симпатії Могили було відомо ще від часу боротьби за вакантний пост архімандрита Києво-Печерської лаври, що розпочалася після смерті 21 березня 1627 р. Захарії КопистенськогоДискусію з приводу дати смерті Копистенського 8 квітня 1626 р. чи 21 березня 1627 р. завершено компетентною думкою С. Голубєва на користь останньої. Див.: Голубев С. Киевский митрополит. С. 63.. Могила був одним із чотирьох претендентів, і вибір братії схилявся не на його користь; Могилу з-поміж іншого звинувачували в приязних стосунках зі Смотрицьким, якого ченці підозрювали в католицьких симпатіяхТам же. С. 74-77; Жуковський А. Петро Могила. С. 54; Феномен Петра Могили (Біографія, діяльність, позиція) / В. Климов, А. Колодинй, А. Жуковський, С. Головащенко, В. Нічик, О. Сарапін, С. Семчинський, Л. Фили- по. Київ, 1996. С. 50. Духовное завещание Иова Борецкого, митрополита Киевского (1631 г.). Киевские Епархиальные Ведомости. 1863. № 21. С. 640-647.. Своїм успіхом - висвяченням на Києво-Печерську архімандрію в грудні 1627 р. - Петро Могила завдячував Борецькому, який мав великий вплив на лаврську братію, а особливо на київську 7z шляхту. Відомо також, що Иов Борецький непрямо назвав своїм наступником Могилу . Отже, між ієрархами таки існували тісні взаємини, й вони спільно дбали про долю української Церкви.

Могилі від самого почату довелося включитися у загальноцерковні справи, актуальні під ту пору, а саме в акцію релігійного примирення з уніатами; бути одним із чільних представників Православної Церкви, які намагалися навести лад у релігійному житті руського народу Речі Посполитої, накреслити план згоди між роз'єднаними Церквами.

Акцію замирення православних із католиками у ватиканських документах названо «універсальною унією». Відстежуються п'ять періодів її реалізації: протягом 16231627 рр. виникла ідея релігійної самостійності Західної Росії. Її підтримували й унійні, в особі митрополита Рутського, і православні кола, в особі архієпископа Мелетія Смотрицького. Цей політичний за своєю суттю план служив додатковою гарантією нерозривності руського народу з Річчю Посполитою, тому був вигідний також третій стороні - польському королю. У 1623-1626 рр. реалізовувалися два проєкти зближення Церков: 1623- 1624 рр. світські люди польсько-литовської держави планували проведення спільного собору для узгодження позицій сторін; тоді ж виникла ідея українського патріархату, якому «ні від кого не треба було брати благословення»Акты Западной России. Т. 4. C. 513.. Докладені зусилля зруйнувало вбивство Йосафата Кунцевича. Вдруге спроби відновилися в січні 1626 р., коли король Сигизмунд ІІІ Ваза, відповідаючи на прохання православних щодо надання їм релігійної свободи, рекомендував скликати спільний собор, але цю справу зірвали православні, не прибувши на Собор у Кобрині 26 вересня 1626 р. У 1626-1628 рр. було здійснено третю спробу порозуміння між Церквами. Її ініціював архієпископ Смотрицький, за активної участі Петра Могили. Проте рамки екуменічної акції цих років більше фокусувалися на самій постаті Смотрицького, погляди якого на церковне об'єднання визначали напрямок її розвитку. А вони суттєво відрізнялися від поглядів на «універсальну унію» Петра Могили. Тож третя спроба мала такий самий негативний результат, як і перші дві. У цілому, спроби примирення між православними й уніатами тривали до 1646 р., але розбіжності між сторонами тільки поглиблювалися. Фактично протистояли риси устрою Православної і Католицької Церков - соборний проти строго ієрархічного, який був чужим для київської релігійно-церковної традиції.