Внутрішні та зовнішні "вороги" як засіб консолідації росіян у боротьбі за статус міжнародного лідерства Російської імперії середини ХІХ ст.

Размещено на http://allbest.ru

1 Хмельницький національний університет

2 Чорноморський національний університет імені Петра Могили

Внутрішні та зовнішні «вороги» як засіб консолідації росіян у боротьбі за статус міжнародного лідерства Російської імперії середини ХІХ ст.

Юрій Земський1, Олександр Тригуб2

Хмельницький, Миколаїв, Україна

Анотація

Мета статті - дослідити роль чинника «загроза ворогів», як певного технологічного інструменту в політиці російських еліт, задля підтримання у суспільстві сталих настроїв «сліпого патріотизму», та використання останнього у геополітичних претензіях на статус «великої держави».

Наукова новизна: на документальних джерелах встановлено, що часом впровадження маніпулятивних технологій впливу на свідомість росіян, засобами періодичних видань і літератури - є середина ХІХ ст., й основним спонукачем до «патріотичного гуртування» усіх верств російського суспільства задля повного схвалення політики «рідної влади» стало штучне формування уяви про «життєву небезпеку», через «загрозу ворогів».

Висновки. Досвід історії першої половини - середини ХІХ ст. засвідчує, (подібне повторилося також у середині - другій половині ХХ ст.), що значні військові перемоги росіян щоразу спонукали їх до претензій на глобальний геополітичний вплив; і навпаки, за прецеденту значного військового програшу, їхня інтелектуальна еліта вдавалася до самовикриття ганебних національних рис і зізнання у власних імперіалістичних прагненнях. Попри перманентно тяглу суспільно-політичну рису російської дійсності - надмірний рівень централізації влади - в періоди пом'якшення тоталітарного тиску та репресивних розправ завжди зберігалася необхідність підтримувати настрої «єдності та довіри» між владою та народом.

Саме в середині ХІХ ст., в час ослаблення авторитету самодержавства (за результатами Кримської війни), було винайдено технологію впливу на російську освічену громадськість, через створення системи так званих «довірених» періодичних видань. А зусиллями останніх досягалася бажана мета - переведення уваги громадськості зі внутрішніх проблем устрою імперії на проблеми «уявних зовнішніх загроз». Організована у періодичних виданнях кампанія маніпулятивно створеного образу «ворогів, що загрожують вітчизні» - швидко зняла усі претензії, висловлювані до імперської влади, й сформувала настрої «патріотичної» готовності згуртуватися з цією ж владою на боротьбу з «оголошеними ворогами». Додатковим каталізатором збудження масових настроїв «сліпого патріотизму» серед росіян слугували також стало культивовані переконання, що імперія та вітчизна - поняття тотожні. Відтак, усі завоювання імперії є невіддільними складовими «російського національного тіла», а їхнє відстоювання в боротьбі - є «святим» обов'язком кожного «патріота».

Ключові слова: Кримська війна, лібералізм у політиці, польська проблема, російська публіцистика, імперія-вітчизна, «вороги вітчизни»

Abstract

Internal and External 'Enemies' as Means of Consolidating Russians in Struggle for Status of International Leadership of Russian Empire in the Middle of the 19th century

Yurii Zemskyi1, Oleksandr Trygub2

¹ Khmelnytskyi National University (Khmelnytskyi, Ukraine)

² Petro Mohyla Black Sea National University (Mykolaiv, Ukraine)

The purpose of the paper is to study the role of the 'threat of enemies' factor as certain technologies in the politics of Russian elites, in order to feed stable sentiments of 'blind patriotism' in the society, and the use of the latter in geopolitical claims to the status of a 'great power'.

Scientific novelty: based on documentary sources it is found out that introducing manipulative technologies to influence the consciousness of Russians through periodicals and literature, dates back to the middle of the 19th century, and the main incentive for the 'patriotic rallying' of all strata of Russian society for the full approval of the 'native government' policy had become the artificial formation of the notion about 'life danger' due to the 'threat of enemies'.

Conclusions. Experience of the history of the first half - the middle of the 19th century shows (the same happened in the middle - the second half of the 20th century) that significant military victories of the Russians each time prompted them to claim global geopolitical influence; and vice versa, when the precedent of a significant military defeat was set, their intellectual elite resorted to self-exposure of shameful national traits and the confession of their imperialistic aspirations. Despite the persistent social and political feature of the Russian reality - the excessive level of power centralization - during periods of softening of totalitarian pressure and repressive massacres, the need to maintain the public sentiment of 'unity and trust' between the ruling power and the people always remained unchanged. It was just in the middle of the 19th century, during the weakening of the autocracy's authority (as a result of the Crimean War), that the technology of influencing the Russian educated public was invented with the establishment of a system of so-called 'trusted' periodicals. And with the efforts of the latter, the desired goal was achieved - shifting the public's attention from the internal problems of the empire's system to the problems of 'perceived external threats.' Organized in periodicals, the campaign of a manipulatively created image of 'enemies threatening the fatherland' quickly removed all claims expressed to the imperial authorities and formed the atmosphere of 'patriotic' readiness to unite with the same authorities in the fight against 'declared enemies'. Permanently cultivated convictions that the empire and the fatherland were identical concepts also served as an additional catalyst for arousing mass sentiments of 'blind patriotism' among Russians. Therefore, all the conquests of the Empire were inseparable components of the 'Russian national body', and their defense in the struggle was the 'holy' duty of every 'patriot'.

Keywords: Crimean War, liberalism in politics, Polish problem, Russian publicism, empire- fatherland, 'enemies of the fatherland'

Глобальна система міжнародних відносин переживає нині справжні випробування на предмет збереження власної стабільності та миру в усьому світі. Одним зі свідчень відвертого зазіхання на підрив її легітимності, й водночас бажання її докорінного переформатування, можна назвати заяву 10 червня 2022 р.1 Виголошені у той день слова головного руйнівника політичної впорядкованості сучасного світу В. Путіна не лише вчергове викрили правдиву суть неприховано агресивних прагнень Російської Федерації, але й дали поштовх ідеї про буцімто природність і прийнятність загарбницької поведінки його країни.

Ініціатор брутальної та цинічної агресії заявив, що на долю сучасної Росії випало, як і колись царю Петру І, «повертати» й укріплювати «свої» землі. Тобто, головні принципи сучасного міжнародного права, як-то - принцип суверенної рівності держав, принцип незастосування сили або загрози силою, принцип права самовизначення націй і народів тощо, повністю були знехтувані та дискредитовані.

Звісно, усі вказані порушення міжнародного права на теренах України здійснюються вже починаючи з 2014 р., але досі їх усіляко намагалися виправдати, пояснити, завуалювати. Тепер, коли агресія набула усіх ознак відкритої війни та нічого замаскувати вже неможливо, вказані слова спрямовані на внутрішньо-російського споживача, аби впевнити його у «необхідності» таких дій. А водночас світовій спільноті цими словами запропоновано прийняти повернення у далеке минуле, можна сказати - аж у часи Віденського конгресу 1814-1815 рр., коли офіційно було інституціалізовано поняття «великих держав» (і серед таких п'яти було визнано й Російську імперію), що мали повноваження впорядковувати стан міжнародних відносин. Саме після Віденського конгресу Російська імперія увійшла в період найвищого піднесення власного впливу в системі міжнародних відносин Європи (згодом, такої ж ваги набув СРСР по Другій світовій війні). Схоже, що рефлексії над тими «великими звершеннями минулого» не дають спокою і сучасним ностальгуючим імперцям Росії; і такою хворобою вражені не лише ті, хто тримає владу, але й мільйони їхнього електорату. Проте, вартує також згадки, що перше сходження на міжнародно-політичний олімп (після Віденського конгресу) завершилося для імперії ганьбою програшу в Кримській війні 1853-1856 рр. та підписанням принизливого Паризького миру, а вже наприкінці ХХ ст. (після кількох десятиліть перебування у статусі «другого полюса» в світовій політиці), замаскована в оновлені шати імперія, із назвою СРСР, розвалилася. Під час обох вказаних періодів ослаблення «великодержавності» освічені кола росіян переживали масовий емоційно-психологічний струс і вдавалися до скрупульозного аналізу своєї історії та самовикриття недоліків власного національного характеру.

Наслідками таких струсів у середині ХІХ ст. стало впровадження на короткий час певних елементів лібералізму в політиці та реформи Олександра ІІ, а наприкінці ХХ ст. - «перебудова» М. Горбачова. Однак, ті короткочасні нагоди (а також іще одна, із розвалом Російської імперії на початку ХХ ст.) не привели до справжніх змін, і приєднання до загальноєвропейських демократизаційних процесів не відбулося. Росія щоразу поверталася до культивування настроїв і політичних практик імперського шовінізму. ¹ Путін порівняв себе з Петром І. Чому це розцінили як зізнання в загарбанні України. BBC NEWS. червня 2022 р. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/features-61757187 У контексті подій 2022 р. актуальним є інтерес щодо засобів і технологій, користуючись якими, правлячим колам Росії вдавалося (і досі вдається) виводити суспільні настрої (або ж настрої своїх підданих) із «небезпечного» поля демократизаційних «загроз». Тобто, аби росіяни не почали вимагати особистісних прав і свобод, покращення умов праці та добробуту тощо, залишалися вірнопідданими та повсякчас і в усьому підтримували дії своєї влади.

Метою цієї статті є документально засвідчена демонстрація того факту, що напрацювання відповідних практик (щодо штучного регулювання та спрямування акцентів у масовій свідомості росіян) бере початок у середині ХІХ ст., а на роль, що сьогодні відведена українцям (бути подразником задля здійснення псевдопатріотичної консолідації їхнього суспільства), тоді були призначені поляки. Водночас відображено високий ступінь психологічної залежності росіян від потреби усвідомлення, що їхня країна має статус лідерства у системі глобальних міжнародних відносин. Сформульована проблема дослідження опосередковано має доволі значну джерельну базу. Адже розкриття наслідків Кримської війни та Паризького миру, певні елементи лібералізації політики Олександра ІІ (особливо на початку його правління), польський та український національні рухи середини ХІХ ст., події, що передували та супроводжували Січневе польське повстання 1863 р., обставини певного послаблення цензурних вимог (другої половини 1850-х років), а згодом нове «закручування гайок» (Валуєвський циркуляр 1863 р.) тощо - усі вказані тут події спричинилися до появи значного історіографічного масиву, що сприяв нашому дослідженню.

Особливого відзначення заслуговують аналітичні дослідження, що подають важливі концептуальні погляди та судження стосовно феномену імперії загалом, та Російської імперії зокрема, приміром Олександра Янова Янов А.Л. Патриотизм и национализм в России. 1825-1921. Москва: ИКЦ «Академкнига», 2002. 398 с, Юрія Пивоварова Пивоваров Ю.С. Русская политика в ее историческом и культурном отношениях. Москва, 2006. 168 с., Річарда Пайпса Пайпс Р. Россия при старом режиме [перевод с англ. В. Козловского]. Москва: «Независимая газета», 1993. 421 с., Річарда Вортмана Уортман Р. Сценарии власти. Мифы и церемонии русской монархии [пер. с англ. И.А. Пильщикова]: в 2 т. Москва: ОГИ, 2004. Т. 2: От Александра II до отречения Николая II. 797 с., Рональда Суні Суни Р. Империя как она есть: имперская Россия, «национальное» самосознание и теории империи. АЬ imperio. 2001. № 1/2. С. 9-72. DOI: 10.1353/imp.2001.0021, Реймонда Пірсона Пирсон Р. Привилегии, права и руссификация. Ab imperio. 2003. № 3. С. 35-56. DOI: 10.1353/imp.2003.0045, Домініка Лівена Ливен Д. Империя, история и современный мировой порядок. Ab imperio. 2005. № 1. С. 75-116. DOI: 10.1353/imp.2005.0035, Хенгика Глембоцького Giзbocki H. Irredenta polska a «kresy» imperium. Powstanie Styczniowe (1863-1864) a ewolucja polityki imperium Rosyjskiego wobec jego zachodnich «okrain». Rosja i Europa wschodnia: imperiologia stosowana [red., ed. Andrzej Nowak]. Krakow, 2006. S. 306-350. Nowak W. Terror wobec ludnosci cywilnej Krolestwa Polskiego i Ziem Zabranych stosowany przez oddziaiy i zandarmeriз powstancz^ w latach 1863-1864. Powstanie Styczniowe 1863-1864. Walka i uczestnicy. Represji i wygnanie. Historiografia i tradycja [pod redakj Wiesiawa Cabana, Wiktorii Sliwowskiej]. Kielce: Wydaw-wo Akademii Swiзtokrzyskiej, 2005. S. 41-54., Вацлава Новака10. Серед досліджень останнього часу проблема «ворога», як інструмент соціально- психологічного впливу в Росії ХІХ і ХХ ст., розглядали російські та західноєвропейські дослідники: Олена Сенявська Сенявская Е.С. Противники России в войнах ХХ века: Эволюция «образа врага» в сознании армии и общества. Москва: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2006. 288 с., Олександр Пєтухов Петухова А. «Скажи мне, кто твой враг...»: «антифинляндский дискурс» в пространстве общественно-политической коммуникации Российской империи конца XIX - начала ХХ вв. Ab imperio. 2010. № 3. С. 195-226. DOI: 10.1353/imp.2010.0072, Павло Ульянов Ульянов П.В. Идея единства славян в российской пропаганде во время Первой мировой войны. Былые годы. 2021. № 16 (3). C. 1533-1541. DOI: 10.13187/bg.2021.3.1533, Олександр Чудінов Tchoudinov A. L'image de l'ennemi dans l'imaginaire collectif du menu peuple russe en 1812. Annales historiques de la Rйvolution Franзaise. 2012. Juillet-septembre. P. 117-126. DOI: 10.4000/ahrf.12614, П. Адамчевський Adamczewski P. Russia and the Caucasus in the Polish Ethnopolitical Myth. Herald of the Russian Academy of Sciences. 2018. № 88. Р. 405-412. DOI: 10.1134/S1019331618040093.

На хвилі авторитету, за результатами Віденського конгресу, Російська імперія активно втручаючись у всі міжнародно-політичні процеси, швидко набула справедливого означення «жандарма Європи» та зневажалася європейцями. Михайло Погодін, відомий своїми політичними листами середини ХІХ ст., констатував, що практично всі європейські уряди, під впливом і тиском своєї громадськості, вимушено оголосили свою позицію супроти Росії: «Народи зненавиділи Росію і тепер росіянину майже неможливо подорожувати, не зазнаючи самих відчутних образ, які не мають меж» Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (далі - ІР НБУВ). Ф. І «Літературні матеріали». Спр. 6836 «Погодин М. Взгляд на Российскую политику нынешнего столетия». Арк. 55-56.. Коли ж Росією у 1853 р. було розв'язано Східну війну (що більш відома під назвою Кримської), значною мірою під впливом тиску своєї громадськості, Англія та Франція підтримали Османську імперію, а Австрійська імперія зайняла нейтралітет. У відповідь - російська публіцистика вибухнула тоді «патріотичною» зверхністю та зневагою щодо усіх сусідів. Один із лідерів російських слов'янофілів Костянтин Аксаков у лютому 1854 р. писав, що жодні грізні приготування ворогів не можуть бути страшними для росіян: «На нас збирається вся Європа? І що ж? Тим краще, Росія буде боротися своїми могутніми силами, рідними, єдиноутробними, без домішку іноземних союзників, не дуже вірних» ІР НБУВ. Ф. 160 «Київська духовна академія, 1819-1920». Спр. 265 «Аксаков К. Об отношениях между Россией и Западом (8 февраля 1854 г.)». Арк. 7.. Не менш патетично звучали тоді ж слова із вуст провладного історика Олександра Попова: «З якою настороженою увагою кожен справжній рускій перебував у передчутті на довгоочікувану звістку про війну з турками!... Ніхто, навіть із найбільш боязких, не сумнівається у перемогах Росії над турками в теперішньому часі» ІР НБУВ. Ф. 160 «Київська духовна академія, 1819-1920». Спр. 289 «Попов А. Записка о войне с Турцией (1854 г.)». Арк. 13 зв.-14.. Проте, так бравурно розв'язана війна, швидко привела росіян до поразки на усіх її ділянках. Неочікувано довгою та запеклою виявилася лише (впродовж 11-ти місяців) битва за Севастополь, що згодом була «канонізована» російською історіографією й згадки про яку стали своєрідним пом'якшувачем загальної ганьби.

По ходу зростання числа поразок у війні, вже впродовж 1855 р. тональність російської «громадської думки» змінилася на протилежне. Зокрема, широкого розголосу та популярності набув тоді анонімний публіцистичний твір «Дума русского», що інтенсивно переписувався та поширювався у рукописах ІР НБУВ. Ф. 160 «Київська духовна академія, 1819-1920». Спр. 296 «Дума Русского во второй половине 1855 г.». 14 арк.. Згодом стало відомо, що авторство тієї самокритики належить Петру Валуєву Валуев П.А. Дума русского (во второй половине 1855 г.). Русская старина. 1891. Май. С. 349-359., пізніше міністру внутрішніх справ імперії, а на той час - Курляндському губернатору: «Навіщо зав'язали ми справу, не передбачивши наслідків, або чому не противилися із обережності до таких наслідків?». Проте не лише військово-тактичні та стратегічні прорахунки війни стали тоді темою для обговорення. Значно більшою мірою російська освічена громадськість замислилася над власним життям, над змістом імперської політики та характері відносин, що склалися в Росії: «Всюди панує у нас бажання сіяти добро силою. Всюди зверхність, а не любов. Зверхність ставлення до кожного із нас зокрема, і до людської особистості загалом утвердилася в законах.» Ibidem..

Подібні емоції раптового прозріння та різко критичний аналіз життя у Російській імперії стали головними темами в публічному обговоренні наслідків Кримської війни. Одним із таких детальних розмірковувань над проблемами російської дійсності став анонімний твір «Думки вголос про минуле тридцятиліття», де автор, ретроспективно «переглядаючи» роки царювання Миколи І, прагнув звернути увагу читача на реалії життя: «В Європі і вдома ми йшли ніби наперекір загальній волі. Ми нетерплячістю своєю, гордістю і впертим консерватизмом всіх підняли проти себе, і народи, й уряди. У нас тепер немає друзів, немає прямих і природних союзників, ми віддані самі собі, відчужені від усіх і самотні» ІР НБУВ. Ф. І «Літературні матеріали». Спр. 11624 «Мысли вслух об истекшем тридцатилетии России». Арк. 4-5зв..

Отже, Росія опинилася після Кримської війни не лише у стані повної втрати свого зовнішньополітичного авторитету, але також і всередині країни запанувало розчарування, зневіра, і навіть розпач. Трагедія Севастополя стала підсумком цілої миколаєвсьої епохи в Росії. Народ перешіптувався, що саме Севастополь став причиною смерті царя, причому смерті неприродної, самоспричиненої. Всі розуміли, що далі так жити не можна. Росія, яку витворив Микола І, була нібито впливовою, але насправді - відсталою, архаїчною, із засиллям азійських пережитків, а отже, потрібно було все змінювати. Правдивими були слова Костянтина Побєдоносцева, який писав, що покійний імператор прагнув піднести патріотизм як службу уряду і тому він (патріотизм) зовсім зник зі свідомості всіх чиновників від малого до великого, а «служба державна майже повсюдно стала службою особі Начальника, або службою мамоні» Победоносцев: pro et contra [вступ. стат., сост., примеч. С.Л. Фирсова]. Санкт-Петербург: РХГИ, 1996. С. 29..

Найбільш критично та викривально щодо усього зла, яке переповнювало Росію, прозвучали слова історика, одного з найвідоміших серед російської освіченої громадськості «західників», професора Московського університету Тимофія Грановського у його публіцистичній праці «Східне питання». Цей твір з'явився в числі найперших подібного змісту - ще у 1855 р. - раніше остаточної катастрофи

Севастополя. Він писав: «До 53 року Росія перебувала на горі слави і могутності... Глава консервативної системи, вона в Європі вважалася колосом непереможним, який погрожував підкорити весь роздертий внутрішніми бродіннями Захід. І раптом, за два роки, не маючи істотних поразок, цей колос падає з висоти могутності та являє світу внутрішню свою слабкість. Чудернацьке явище, з якого кожен росіянин повинен дати собі звіт!» ІР НБУВ. Ф. 160 «Київська духовна академія, 1819-1920». Спр. 266 «Восточный вопрос Т.Н. Грановского». Арк. 4-22.. Однак, продовжував Т. Грановський, в Росії право голосу має лише уряд, або найняті ним псевдопатріоти, які говорять лише на догоду те, що від них бажає чути влада.

Т. Грановський у названій праці взявся розкрити суть Кримської війни: «По- перше, треба відкинути думку, що ця війна священна. Чи могли ми воювати з Туреччиною як гнобителькою народів, коли у нас самих увесь суспільний устрій побудований на тій же основі» Ibid. Арк. 4 зв.-5.. Насправді, Росія у своїй політиці в Туреччині ніколи не була ліберальною, навпаки, писав історик, самодержавство завжди було проти всіх реформ, які проводили султани останнім часом. Всі прагнення імперського уряду у відносинах з Портою обумовлювалися бажанням розширити володіння та впливи: «Ми не лицарі Христові, ми не ревнителі свободи, ми просто хотіли тримати Туреччину в постійній залежності від нас і набути на Сході переваги власного впливу. Метою війни є винятково політичне розширення російських володінь на Сході..» Ibid. Арк. 5 зв.-7..

Відверто й аргументовано довівши експансіоністську суть зовнішньої політики Російської імперії, викривши справжню вдаваність її «рятівного» месіанства на Близькому Сході, Т. Грановський чітко констатував деспотичну природу всієї російської політичної системи, а водночас закликав суспільство до прозріння: «Не маючи опозиції, уряд легко долає одинаків, які подають голос. уряд звик робити, що йому заманеться. Усяка примха, що збреде у височайшу голову, стає законом і всі зобов'язані їй вклонятися без розмірковувань. Заперечення вважаються грубощами і до престолу допускаються лише люди німі перед Височайшою особою» Ibid. Арк. 7 зв.-10.. Ця ганебна система привела до того, що уряд в усіх сферах своєї політики поводиться самовладно та брутально, а народ мовчить і терпить: «Гірка доля, ми маємо безмовно і покірно йти вперед, несучи ярмо, яке самі на себе наклали. Це покарання за нашу лінь, за нашу байдужість до всіх шляхетних устремлінь людини, за нашу зневагу думки та свободи.» Ibid. Арк. 18 зв.-20..

В унісон Т. Грановському російську дійсність наприкінці 1855 р. характеризував «слов'янофіл» Іван Аксаков: «Ох, як важко іноді жити в Росії, у цьому смердючому середовищі бруду, паскудства, брехні, обманів, зловживань, добрих братків- мерзотників, хлібосолів-хабарників, гостинних ловкачів-отців і благодійників хабарників!. Чого чекати від країни, яка витворила і терпить такий суспільний устрій, за якого треба збрехати, щоб сказати правду, треба чинити нетактовно, щоб бути справедливим, треба пройти всі процедури обманів і мерзотностей, щоб домогтися необхідного, законного» Корнилов А.А. Общественное движение при Александре ІІ (1855-1881). Исторические очерки. Москва: Товарищество типографий А.И. Мамонтова, 1909. С. 31.. Докорінного зламу усталеного устрою вимагав і М. Погодін, аби змінити «...всю систему, систему паперового діловодства, систему взаємного обману та загального мовчання, систему пітьми, зла і розпусти під виглядом підлеглості та законного порядку» Сакулин П.Н. Русская литература 60-х годов. История России в XIX веке: Эпоха реформ. Москва: Изд-во Центрполиграф, 2001. С. 419.. Погрожуючи гнівом народної революції, він звертався до царя-спадкоємця Олександра ІІ: «Розсій променями милости та благости цю непроникну атмосферу страху, що накопичився впродовж стількох років. Увійди в єднання з народом. Поклич до праці всі таланти - чи мало їх на святій Русі?. Звільни від надмірних утисків друк. Не книги небезпечні, а події» Ibid. С. 419-420..

Тоді ж російська громадськість взялася публічно переосмислювати власне життя й усю історію Росії. «Ми здалися не перед зовнішніми силами західного світу, а перед нашим внутрішнім безсиллям» - писав Юрій Самарін Ibid. С. 420.. «Севастополь повинен був впасти, щоб у ньому явилася нам Божа справа, тобто унаочнення всієї гнилі урядової системи, всіх наслідків принципу душення» - писав Іван Аксаков Ibidem.. А далі, як зазначав літературний критик початку ХХ ст. Павло Сакулін, у справі викриття брехні у різних сферах суспільного життя на середину ХІХ ст. з'явилася навіть певна «спеціалізація». Олександр Кошелєв викривав брехню поміщицьку (тобто кріпосного права), Олексій Хомяков - брехню церковну, Юрій Самарін - брехню урядову, Іван Кіреєвський - брехню суспільну й індивідуально-людську. Микола Пирогов виступив грізним карателем брехні, на якій тримається вся цивілізація, що лише за назвою християнська, а за своїми виявами істинно варварська Ibid. С. 421.. У тому потоці самокритики та викриття недоліків російського політичного устрою звучали навіть антиімперські голоси і, зокрема, підтримка поляків в їхньому прагненні відновлення власної державності. Лонгін Пантелєєв, наприклад, подав у «Спогадах» переказ, що на зустрічі чи то 1858, чи то 1859 Нового року відомий дещо пізніше апологет самодержавства та найзапекліший полонофоб Михайло Катков після різних промов «вискочив раптом на стілець і проголосив тост: “За розчленування Росії!”. Він був палким прихильником А. Міцкевича та, як і всі, вболівав тоді за Польщу» Пантелеев Л.Ф. Воспоминания [под общ. ред. С.Н. Голубова, Н.К. Гудзия и др.]. Москва: Гос. изд. худ. лит-ры, 1958. С. 171.. А барон Андрій Дельвіґ, згадуючи своє московське життя 1861 р., стверджував, що багато чув від людей «без сумніву рускіх і розумних, що не слід нам утримувати Польщу, оскільки неможливо столицю Польщі і весь край, населений поляками, тримати вічно під загрозою російських гармат» Полвека русской жизни. Воспоминания А.И. Дельвига. 1820-1870 [ред. и вступ. статья С.Я. Штрайха. Пред. Д.О. Заславского]. Москва-Ленинград: AKADEMIA, 1930. Т. 2. С. 153..

У лютневому числі «Колокола» за 1862 р., у статті Михайла Бакуніна прозвучало, зрештою, найсміливіше сподівання на швидке руйнування імперії, з якої мають вийти незалежними Польща, Литва, Білорусь, Україна (у Бакуніна - Малоросія), Фінляндія, Латвія та Естонія (у Бакуніна - Остзейські губернії), Грузія і весь Кавказ: «Російська імперія, цей колос на глиняних підпорах руйнується!» Бакунин М.А. Русским, польским и всем славянским друзьям. Колокол, лист 122/123, 15 февраля 1862 г. Колокол. Газета А.И. Герцена и Н.П. Огарева. Выпуск пятый. Москва, 1962. С. 1022.. Починаючи з цієї публікації «Колокол» став найактивнішим ресурсом на підтримку польського визвольного руху.

Виступи на захист поляків, щодо їхнього прагнення відродити свою державу, означали згоду на перегляд кордонів Російської імперії. Зважаючи, що такі заклики виголошувалися впродовж усієї другої половини 1850-х років і до літа 1862 р. більшістю російської інтелігенції - є зрозуміло, наскільки самодержавство, як політична система, насправді переживало у той період глибоку кризу. Ще до появи статті М. Бакуніна прозвучало кілька голосів також на підтримку унезалежнення українців. Зокрема, у січні 1959 р. Олександр Герцен, розмірковуючи над проблемою реформування Росії та відновлення Польської держави, писав: «Ну, а якщо після всіх наших розмірковувань Україна, пам'ятаючи всі утиски москалів, і кріпосний стан, і набори (в рекрути - Лет.), і безправ'я, і грабіж, і батіг з однієї сторони, і не забуваючи з іншої як їй було за Речі Посполитої з жовнірами, панами та коронними чиновниками, не захоче бути ні польською, ні російською? По моєму питання вирішується дуже просто. Україну в такому випадку належить визнати вільною і незалежною країною» Россия и Польша. Ответ автору статьи о русской типографии в Лондоне (Письмо второе). Колокол. Лист 34, 15 января 1859 г. Колокол. Газета А.И. Герцена и Н.П. Огарева. Выпуск второй. Москва, 1962. С. 274..

У січневому числі «Колокола» за 1860 р. з'явилася стаття Миколи Костомарова, де він детально обґрунтував культурно-історичну та політико-організаційну самобутність українців. А завершив статтю словами: «Нехай же ні великороси, ні поляки не називають своїми землі, заселені нашим народом» Украйна. Колокол. Лист 61, 15 января 1860 г. Колокол. Газета А.И. Герцена и Н.П. Огарева. Выпуск третий. Москва, 1962. С. 499-503.. Ще більшого розвитку ця ж тема набула у статті М. Костомарова, опублікованій на сторінках березневого числа українського часопису «Основа» за 1861 р., під красномовною назвою «Дві руські народності», тим самим задекларувавши, а за змістом статті пояснивши повну відмінність українців від росіян Костомаров Н. Две русские народности (Письмо к редактору). Основа. 1861. Март. Ч. XVIII. С. 33-80..

Подібні ідеї висловлював також Петро Долгоруков (великий князь, якого при російському дворі називали диваком і піддавали остракізму, за те, що той вважав незаконним правління родини Романових). У вересні 1860 р. у редагованому П. Долгоруковим емігрантському часописі «Будущность» констатувалося: «Минули для Європи ті часи, коли піддані були власністю своїх господарів, коли народи були ніби присадибні ділянки, що належали одному або іншому родоводу! Нині государі не можуть правити інакше, як тільки опираючись на громадську думку, законними представниками якої є обрані люди в кожній із країн. Будь-який інший порядок речей у наш час веде неодмінно до переворотів» Программа журнала. Будущность. 1860. № 1. 15 Сентября. С. 2.. А вже у грудневому випуску 1861 р., розглядаючи проблему відродження Польщі в процесі реформування Росії, П. Долгоруков писав, що неодмінно постане необхідність визнання окремішності українців: «Питання відновлення Польщі тісно пов'язане із питанням про Україну та про федеративний устрій слов'ян; без цього не може бути й мови про повну самостійність та автономію якого б то не було із тих слов'янських племен, котрі знаходяться під чужим пануванням» Польша и Украина. Будущность. 1861. № 25. 31 Декабря. С. 198..

У той само період з'явилося кілька прихильних публікацій до справи українського національно-культурного виокремлення у журналі Миколи Чернишевського «Современник». Зокрема, на підтримку розробки та розвитку української літературної мови Чернышевский Н.Г. Национальная бестактность. Полное собрание сочинений: в 15 т. Москва: Гослитиздат, 1950. Т. VII: Статьи и рецензии. 1860-1861. С. 775-793; Чернышевский Н.Г. Новые периодические издания. Основа, 1861, № 1. Полное собрание сочинений: в 15 т. Москва: Гослитиздат, 1950. Т. VII: Статьи и рецензии. 1860-1861. С. 934-948.. А також російська громадськість підтримувала (у тому числі фінансово) створення та роботу в Україні мережі недільних шкіл і появу україномовного часопису «Основа» Земський Ю.С. Польська, російська та українська еліти в змаганнях за Правобережну Україну середини ХІХ ст. Хмельницький, 2011. С. 215-224..

Усі вказані події та процеси звісно підривали політичні засади устрою Російської імперії, і навіть зазіхали на її територіальні завоювання. І хоч мільйони селян ніяк не впливали та нічого не вирішували в житті імперії, залишалися «безмовною», неграмотною, а відтак байдужою масою люду, проте царат ніяк не міг ігнорувати настрої та думки порівняно невеликого прошарку представників «освіченої громадськості», власне дворянських кіл, з числа яких формувався, зокрема, і чиновницько-бюрократичний апарат держави, й котрі були головною опорою самодержавства. Адже саме у цьому середовищі з'явилися настрої опозиційності до політики царського двору та готовність до рішучих реформ. Отож, правляча аристократична верхівка наближених до трону взялася до пошуку шляхів виходу з політичної кризи. Один із засобів «навернення» росіян на «правильний напрям» в їхніх розмірковуваннях тоді було віднайдено, і використання цього інструменту впливу на «громадську думку» є актуальним та експлуатується і тепер російськими правлячими колами. У січні 1858 р. на засіданні Комітету міністрів, де розглядалося питання цензури, міністр юстиції граф Віктор Панін виголосив ідею, що уряду належить усвідомлювати силу друкованих органів і надати їм більшої свободи, аби тим самим впливати на громадську думку Середонин С.М. Исторический обзор деятельности Комитета Министров. Том третий. Санкт- Петербург, 1902. Часть вторая: Комитет Министров в царствование императора Александра Второго (1855, февраля 19 - 1881, марта 1). С. 197.. А вже восени того ж 1858 р. В. Панін прочитав міністрам спеціальну «Записку» щодо «ідейного спрямування літератури». Зі змісту того документа цілком вочевидь випливала головна теза: «цензура упереджує та стримує літературу в певних межах, але цензура безсила впливати на зміст самого напряму літератури» Ibidem.. Тобто, у такий спосіб була просунута ідея, що владним колам належить опікуватися та спрямовувати у бажаному напрямі роботу засобів інформації та власне усієї літератури, що друкується в імперії, а не просто лише забороняти (цензурувати) «небезпечні» публікації чи літературні твори. російський імперіалістичний політичний ворог

Щодо ймовірного «винахідника» та «натхненника» зміни поведінки владних кіл у питаннях цензури, певним чином проливається світло з іншого документа. У 1873 р. часопис «Русский архив» опублікував лист Федора Тютчева до одного із членів Державної ради, датований листопадом 1857 р. Редакція зауважила, що не може оголосити, кому було адресовано лист, однак подала його повний текст в оригіналі французькою та російськомовний переклад О цензуре в России. Письмо Ф.И. Тютчева к одному из членов Государственного Совета. Русский архив. 1873. № 4. С. 607-631.. Ф. Тютчев характеризував суспільно-політичне становище в імперії за результатами Кримської війни, відзначаючи панування серед освіченої громадськості двох відмінних настроїв. З одного боку, серед значного числа дворян було роздратування станом повсякденної дійсності та, водночас, відраза щодо тих традиційних закостенілих зловживань, що повсякчас супроводжували систему жорсткого централізованого правління в імперії. Проте, з іншого боку, серед багатьох з'явилася «священна довіра щодо чистих, благородних і благодіяльних намірів монарха. Всі впевнені, що ніхто більше нього не страждає від цих виразок Росії і ніхто живіше нього не бажає зцілення» Ibid. С. 621-623.. Інакше кажучи, багато хто вірив, що імператор особисто прихильний до реформування імперії, й неодмінно належні реформи відбудуться. І саме такі настрої у суспільстві, переконував Ф. Тютчев, належить підтримувати і навіть плекати.

Далі він аналізував зміст цензурних заборон, які застосовуються урядом (як єдиний засіб боротьби із небажаними виданнями) та зазначав, що цензурування є лише забороною, але зовсім не керівництвом до дії, і розумно було б не стільки придушувати й обмежувати, як спрямовувати суспільну думку у бажаному для уряду напрямі. Більше того, він повчав, що ті непокірні та принципові люди, що завдають клопоту уряду і на яких так багато скаржаться, насправді, є вкрай цінними, їх треба бачити як позитивний потенціал і вміти використати його. В жодну іншу епоху, писав Ф. Тютчев, не було стільки активних, енергійних, діяльних розумових сил, які тепер залишаються «поза справами» через свою неприлаштованість. Саме серед них з'являються противники влади, але дуже часто саме ці люди були б готові допомогти владі, аби вона виявила бажання залучати їх до своїх справ і рішуче рушила б попереду, на чолі них Ibid. С. 624..

Вказуючи, що особливе занепокоєння уряду викликають закордонні нелегальні видання, а найбільше видання О. Герцена, Ф. Тютчев закликав проаналізувати цю проблему. Так, нелегальні видання мають шалену популярність, вони швидко передаються із рук в руки, вони проникли вже всюди, і їх читають практично всі (окрім лише народних мас, які просто не вміють читати). Але чому так натхненно читають О. Герцена? - ставить запитання Ф. Тютчев, і відповідає, - бо він є виразником свободи суджень. А отже, уряд має дати свободу друку⁵⁴ Ibid. С. 631-632.. Проте, ця «вільна преса» має бути віддана у «вірні руки». Без сумніву, видавці не матимуть браку ні в талантах, ні в наполегливості, ні в щирих переконаннях, але вони мають бути впевнені, що не викличуть на себе поліційної розправи, а відтак: «За відому долю свободи їм необхідної, і з вдячності за надану підтримку, і з особливого почуття поваги до свого привілейованого становища, таке видання, - писав Ф. Тютчев, - було б зобов'язане мати стриманість та помірність більшу, ніж усі інші в країні» Ibidem..

Окрім такого «ручного надання свободи» певним видавцям (котрі, зрозуміло, в подальшому будуть «формувати належну громадську думку»), не менш важливим другим завданням - на яке вказував Ф. Тютчев, - є необхідність, аби уряд в цілому змінив свою поведінку. Щоб мати моральне панування у суспільстві, уряду потрібно демонструвати власну обізнаність в усіх проблемах, які хвилюють суспільство, а водночас вселяти у свідомість підданих впевненість, що з усіх визначальних питань життя країни, на вищих щаблях уряду існує, якщо і не зовсім готове рішення, то, принаймні, чітко усвідомлене переконання і перелік дій, в усіх своїх частинах погоджений та остаточний. Було б добре, повчав Ф. Тютчев, якби уряд був настільки переконаний у своїх діях, щоб міг виявляти свій вплив, тобто забезпечував проникнення своїх інтересів вглиб народної свідомості. Інакше кажучи, аби уряд не просто проповідував свої інтереси, а зумів би викликати бажання слухати себе і ця пропаганда задля власного успіху не утискала б свободу дискусій, а навпаки - «була б на стільки серйозною і щирою, на скільки стан країни може це дозволити» Ibid. С. 627-628.. Тобто, Ф. Тютчев по суті пропонував у політиці царату вдатися до методів, які імітували би відкритість влади до вимог громадськості. Саме такі відносини (на середину ХІХ ст.) були головною прикметою суспільного життя в країнах Європи, і російська громадськість на той час також вимагала подібних змін. Більше того, царизм, усвідомлюючи втрату свого авторитету після Кримської війни, розпочав підготовку до реформ (найпершою з яких стала Селянська 1861 р). Тож Ф. Тютчев, як митець, образно охарактеризував цей час: «Потрібно всім, як суспільству, так і уряду, постійно говорити та повторювати собі, що доля Росії уподібнилася кораблю, який сів на мілину і він жодними зусиллями екіпажу не може бути зрушений з місця, і лишень самі хвилі народного життя в змозі підняти його і пустити в плавання» Ibid. С. 626-627..

Вказані Ф. Тютчевим ідеї відразу знайшли реалізацію у рішеннях імперської влади. Про це довідуємося із протоколів роботи Комітету міністрів, які були ще на початку ХХ ст. опубліковані істориком Сергієм Середоніним. Розглянувши наприкінці 1858 р. проблему цензурування та зваживши на застереження графа

В. Паніна, Комітет міністрів запропонував сприяти створенню спеціального органу, діяльність якого була б спрямована на те, щоб «через журнальні публікації впливати на свідомість читачів» (у документі сказано: «готувати уми»), аби вони прихильно сприймали усі урядові дії; а також «спрямовувати роботу нових періодичних видань на підтримку обговорення усіх суспільно-значимих проблем в інтересах уряду та загальнодержавної мети» Середонин С.М. Исторический обзор деятельности Комитета министров. Том третий. Санкт- Петербург, 1902. Часть вторая. С. 197..

Далі, Комітет міністрів визначив, що керівництво таким органом можна довірити лише особам, які не викликають підозр у вірності государю імператору. Водночас вказувалося, що Його Величність погодився з такою ініціативою і дозволив: 1) особам, які спрямовуватимуть роботу видань можна перебувати поза залежністю від міністрів; 2) для успіху дій, вони повинні знати про напрями, за якими міністри мають слідувати у своїх справах; 3) ці особи мають постійно обмінюватися інформацією з міністрами (задля швидкого узгодження можливих непорозумінь), а водночас контактувати із редакторами найбільш відомих часописів і найбільш знаними авторами, впливаючи на них не силою офіційної суворості, а методами переконань і заохочень, а отже, набуваючи, таким чином, морального впливу на них; 4) їм надається право доручати різним особам написання статей в інтересах уряду і, в такому випадку, робити запити (якщо вважатимуть за потрібне) на винагороду відповідному автору за його літературну працю; 5) поза розпорядженнями цензури, ці особи, якщо вважатимуть за потрібне, передають свої зауваження щодо загального поступу літератури безпосередньо міністру народної освіти (на той час, саме останньому підпорядкована була цензура).

Можливі зіткнення з цензурою вирішуються тим самим міністром Ibid. С. 198..

Таким чином, у Російській імперії на межі 1857-1858 рр., за згодою особисто царя, було вирішено дозволити «вільні дискусії» щодо проблем, які непокоїли освічену громадськість, але такі «дискусії» могли відбуватися на сторінках видань, під контролем «особливих людей», які користувалися «довірою» царського двору. Отож, зміст усіх важливих для суспільства обговорень, чи то дискусій, по суті, «диригувався» людьми «обізнаними» в якому напрямі ті «дискусії» належить спрямовувати.

На жаль, не виявлено джерел, які б дозволили безпосередньо розкрити хід практичної реалізації такого рішення Комітету міністрів. Так само, можна лише здогадуватися, хто ті люди, що керували справою спрямування публіцистики та літератури у «належному» напрямі. Однак, насправді, аналізуючи публіцистику наступних років, бачимо, що зміст розмірковувань над проблемами Росії на сторінках російських часописів, а відтак і настрої громадськості, рішуче почали змінюватися, а із середини 1862 р. все в Росії цілком повернулося на довоєнні (до Кримської війни) псевдопатріотичні позиції захисту інтересів вітчизни-імперії. Найзручнішою темою для імперської влади, аби переключити увагу підданих із внутрішніх проблем і припинити потік невдоволень станом життя у Росії - стало так зване польське питання. Необхідність появи такої політичної теми було зумовлено зростаючим напруженням серед освіченої громадськості, оскільки усі розуміли потребу рішучих реформ в імперії, а тим часом реальних змін відбувалося дуже мало. Князь П. Долгоруков писав у вересні 1860 р.: «Ось уже шостий рік Олександр Миколайович на престолі. А чи багато зроблено? Менше, аніж можна було б зробити за іншого способу правління. Влада самодержавства безглуздо- безмежна, занадто неохопна як для однієї людини... Цар умовний самодержець, бо абсолютно безсилий змусити чиновників виконувати видані ним закони. Вся влада перебуває в руках чиновницької орди, яка грабує і збиткується... Без свободи в державі, без конституції - немає жодної можливості мирного виходу з тієї невлаштованості, з того хаосу, в якому нині Росія перебуває» Программа журнала. Будущность. 1860. № 1. 15 Сентября. С. 2..

Відповідно, польська активна громадськість, не спостерігаючи будь-яких рухів у напрямі задоволення своїх вимог, почала вдаватися до рішучіших дій. Натомість, імперська влада, попри усі розмови щодо необхідності реформування системи правління, поверталася до традиційних методів насильницького урядування. У червні та листопаді 1860 р. у Варшаві відбулися перші патріотичні маніфестації; в лютому та квітні 1861 р. - нові маніфестації вже були розстріляні російськими військами. З жовтня 1861 р. в Царстві Польському було запроваджено військовий стан, який забороняв будь-які збори і демонстрації та впроваджував поліційну годину Зашкільняк Л. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. С. 326-327.. М. Погодін, у Посланні полякам писав тоді: «Як же ви не зрозуміли, що ваша доля майже так само близька для переповненого любов'ю серця Государя, як і наша! Чекаючи довше, чому не почекали іще трішки?...» Погодин М.П. Послание к полякам. Польский вопрос Собрание рассуждений, записок и замечаний. 1831-1867. Москва, 1868. С. 66.. Однак, тоді ж таки, у жовтні 1861 р. поляки провели знаковий в історії польсько-російсько-українських відносин з'їзд в Городло, де було прийняте рішення, що метою їхньої боротьби є відновлення польської держави в кордонах до 1772 р. Держархів Хмельницької області (далі - ДАХмО). Ф. 228 «Канцелярія Подільського губернатора». Оп. 1. Спр. 3307 «Предписание Киевского военного, Подольского и Волынского генерал-губернатора, переписка с земскими исправниками, городничими о принятии мер против распространения нелегальной литературы». Арк. 13-14 зв. (тобто включно із землями Українського Правобережжя, Білорусі та Литви). Ця подія стала трагічним поворотом у ставленні до польської справи, як офіційної влади імперії, так і усієї, так званої, громадськості Росії.

Рішення в Городло сприйняте було в Росії як зухвалий замах на суто «російську власність». За таких обставин, будь-які розмови українців про свої національні потреби лише поглиблювали російські обурення вдвічі. (Нагадаймо, на той час вже діяла мережа недільних шкіл із українською мовою, у низці міст створені були українські громади, видавався український часопис «Основа»). Тож прагнення поляків відродити свою національну державу, а водночас, діяльність українців, спрямована на розвиток власної національної самобутності - обумовили справжнє жахання стурбованих російських «патріотів», які в тих діях побачили не просто загрозу цілісності імперії, а зазіхання на «саме російське національне тіло» Миллер А.И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). Санкт-Петербург: Издат-во «Алетейя», 2000. С. 40.. Тож у подальшому, уся російська публіцистика запрацювала в напрямі пробудження віддано-патріотичних почуттів і на захист недоторканості кордонів імперії- вітчизни. Від колишнього полонофільства не залишилося жодного сліду. А настрої російської громадськості, спрямовані на очікування реформ у системі правління імперією, змінилися тотальною націоналістично-шовіністичною реакцією. У той же час російська преса почала залякувати, що «безлад», який коїться у Варшаві, загрожує поширитися на усю імперію. Більше того, на сторінках друкованих видань вигідно скористалися пожежами, що спалахнули у травні 1862 р. в Петербурзі. Насправді, це явище було традиційно-щорічним. Проте, того року, проурядова преса звинуватила у петербурзьких підпалах студентів- «нігілістів», які начебто бажали розпалити пожежу в усій Росії, подібно до Польщі Прокламации 60-х годов. Былое. Журнал, издаваемый заграницею под редакцией В.Л. Бурцева. Ростов на-Дону, 1906. Выпуск II. С. 126, 130, 133.. Нагадаймо, саме у 1862 р. в журналі «Русский вестник» було вперше опубліковано роман Івана Тургенєва «Отцы и дети», звідки й набуло поширення поняття «нігілізм».

Правдоподібність звинувачень студентів-«нігілістів», а відтак страх і тривожні настрої поширювалися також на рівні чуток і побутових розмов та обумовлювалися появою тоді ж нелегальних прокламацій «Великорос», підготовлених таємною організацією «Земля і воля» (щойно створеною у 1861 р.). Сама ж прокламація закликала: «Уряд нічого не здатен розуміти, він тупий і відсталий, він веде Росію до Пугачовщини. Треба освіченим класам взяти в свої руки ведення справ із рук бездарного уряду, щоб врятувати народ від катувань, якщо суспільство не зробить цього, воно саме піддане буде терору, тому що уряд через свою неспроможність вести національні справи розумним чином вдається до необхідності застосування системи утисків. Якщо освічені класи відчують себе безсилими, не матимуть рішучості приборкати уряд і керувати ним, тоді патріоти будуть вимушені закликати народ до справи» ДАХмО. Ф. 228. Оп. 1. Спр. 3307. Арк. 2-2зв.. Зміст такої прокламації викликав серед обивателів цілком протилежні настрої від того, на що сподівалися землевольці. Михайло Лемке, як сучасник тих подій, засвідчив: «Вперше з 1855 р. зазвучали вигуки: “Назад!”, “Досить!”, “Та куди ж ми йдемо!”. У суспільстві переважали реакційні настрої; половина людей, ще вчора ліберальних, сьогодні стали вкрай радикальними, кожен дивувався, чому не забороняють того або іншого» Лемке М. Эпоха цензурных реформ. 1859-1865 годов. Санкт-Петербург: Типо-литография «Герольд», 1904. С. 157.. Насправді, сукупність вказаних подій зламала серед російської громадськості реформаторські настрої й саме влітку 1862 р. влада імперії повернулася до традиційної своєї репресивної тактики дій, і тепер це цілком підтримувалося більшістю росіян. Щонайперше, почалися переслідування усіх, хто міг би мати зв'язки із нелегальними виданнями, й зокрема з О. Герценом. Під гаслом боротьби проти прокламацій та їхніх поширювачів - неблагонадійних людей - 12 червня 1862 р. Міністерством внутрішніх справ було закрито всі недільні школи. Також було призупинено роботу низки «неблагонадійних» видань, як-то «Современник» і «Русское слово», згорнуто діяльність «Основи» Земський Ю.С. Польська, російська та українська еліти... С. 253-256..

Радикальна зміна настроїв російської громадськості найбільшою мірою відбувалася під впливом публіцистики, де активно почали поширювати ідеї «порятування вітчизни, яка в небезпеці». Найбільш галасливим патріотом, захисником імперії зарекомендував себе редактор газети «Московские ведомости» Михайло Катков. Ще у 1858 р. він фігурував у списку московського генерал-губернатора графа Арсенія Закревського як неблагонадійний - «західник» і видавець журналу «Русский вестник» Лемке М. Эпоха цензурных реформ. 1859-1865 годов. С. 7-8.. Проте, вже з початку 1860-х років М. Катков перетворився у запеклого шовініста. Він став майстром державно-націоналістичної демагогії, й особливо люто чорнив усі сторони боротьби поляків і розпалював найтемнішу, найпримітивнішу, інстинктивну злість у російському суспільстві до всіх як реальних, так і ймовірних (власне, вигаданих) «ворогів Росії». Залякуючи загрозою розчленування вітчизни-імперії, М. Катков пропагував думку, що врятувати Росію можна лише найжорстокіше придушивши Польське повстання Ревуненков В.Г. Польское восстание 1863 г. и Европейская дипломатия. Ленинград: Издат. Ленингр. ун-та, 1957. С. 246-247. (яке розпочалося у січні 1863 р.) Сучасник тих подій Борис Чичерін у своїх «Спогадах» писав про М. Каткова, що ніхто не вмів так сваритися, як він. М. Катков мав у тому великий успіх, бо не соромився нічого. У нього було повністю відсутнє будь-яке сумління, будь-які моральні почуття, і навіть будь-які пристойності. Люди, що себе поважають, перед цим відступали: «Неможливо було вести полеміку з Катковим, не забруднившись. Але на масу російської публіки, яка не звикла до пристойностей і не заглиблювалася в зміст друкованого слова, це діяло тим більш вразливо, що сама вулична лайка виступала в ім'я високих почуттів і потакала суспільним пристрастям» Чичерин Б.Н. Воспоминания. Москва: АСТ-Минск: Харвест, 2001. С. 201.. Важливими для розуміння поведінки М. Каткова є застереження його біографа С. Неведєнського, який писав: «Вихідною точкою Каткова була думка про те, що із відновленням Польщі Росія втратила б значення великої європейської держави і знову стала б напівєвропейською-напівазіатською державою, якою вона була до Петра Великого. Між тим значення великої європейської держави є для Росії питанням життя та смерті» Неведенский С. Катков и его время. Санкт-Петербург, 1888. С. 182..