М. Грушевський і концепція української соборності (1917—1918 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

М. Грушевський і концепція української соборності (1917--1918 рр.)

Валерій Солдатенко,

доктор історичних наук, професор, член- кореспондент НАН України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

Анотація

У статті розкривається внесок М. Грушевського в обґрунтування концепції соборності України. В історіографії доволі широко представлені публікації, присвячені з'ясуванню феномену розробки вченим і незмінним керівником Центральної Ради комплексної, багато- аспектної, багатогранної концепції Української національно-демократичної революції, тоді як її органічна, невіддільна (хоч, у певному сенсі, й самодостатня) складова - теоретичне формування проектів збирання в цілість етнічно споріднених гілок українства, територій, на яких вони мешкали, - значно рідше ставала предметом спеціального вивчення і оцінки, вільно чи мимоволі відсувалася на периферію аналізу. Як правило, увага зміщалася до подій кінця 1918 р. - початку 1919 р., коли історичний діяч уже не справляв на суспільні процеси такого впливу, як раніше. Однак фактом залишається те, що видатний інтелектуал, бездоганно володіючи науковою методологією та історичними даними, зокрема - статистикою, переконливо довів, що найнадійнішим, найбільш логічним і зрозумілим, за великим рахунком і в загальних смислах правомірним варіантом конструктивного руху до жаданої мети повинне бути неухильне дотримання етнографічного принципу.

На його основі були об'єктивно окреслені загальні межі розселення українського етносу і сформульовані конкретно прораховані реальні пропозиції (така робота була не простою і не одномоментною) щодо включення до складу відроджуваної держави на порайонному рівні (звісно, передусім у порубіжних випадках) історично сформованих земель, де безсумнівним переважаючим масивом було українство. В суперечливих і спірних ситуаціях, з урахуванням динаміки революційних змін передбачалося проведення місцевих референдумів і плебісцитів. Чесні, вивірені, справедливі підходи клалися в основу визначальних документів, якими скеровувався поточний і перспективний процес становлення української державності - Універсалів Центральної Ради та Конституції Української Народної Республіки. Теоретичні гіпотетичні вибудови були в подальшому серйозно підтверджені у своїй глибинній сутності життєвою практикою.

Автор доходить висновку, що означений аспект проблеми набуває особливого звучання і політичної актуальності у зв'язку зі сучасною інформаційною війною, в епіцентр якої останнім часом потрапив більше як сторічний досвід українського державотворення й передусім його соборницька складова.

Ключові слова: Українська революція, широка національно-територіальна автономія, федерація, самостійність, соборництво, етнографічний принцип, етнічні території.

Abstract

Hrushevsky M. and the concept of Ukrainian unity (1917-1918)

Valerii Soldatenko,

PhD hab. (History), Professor, Corresponding member of National Academy of Sciences of Ukraine,

Kuras Institute of Political and Ethnic Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine

The article reveals M. Hrushevsky's contribution to the substantiation of the concept of the unity of Ukraine. Historiography includes a wide range of publications devoted to elucidation of the phenomenon of the development by scientist and constant leader of the Central Council of a comprehensive, multifaceted, polyhedral concept of the Ukrainian national democratic revolution, while its organic, integral (though in some sense self-sufficient) component - the theoretical formation of projects to collect in a heap ethnically related branches of Ukrainianness, the territories in which they lived - much less often became the subject of special study and evaluation, freely or unwillingly moved to the periphery of the analysis. As a rule, attention shifted to the events of late 1918-early 1919, when the historical figure no longer exerted such influence on social processes as before. However, the fact remains that a prominent intellectual, impeccably possessing scientific methodology and historical data, in particular - statistics, convincingly proved that the most reliable, most logical and understandable, by the large extent and in general terms legitimate version of the constructive movement to the desired goal must be strict adherence to the ethnographic principle.

On its basis, the general boundaries of the settlement of the Ukrainian ethnic group were objectively delineated and specifically calculated real proposals were formulated (such work was not simple and not momental) as to include in the revived state at the district level (of course, especially in borderline cases) historically formed lands, where the undoubted predominant array was Ukrainianness. In controversial and contradictory situations, taking into account the dynamics of revolutionary change, local referendums and plebiscites were planned. Honest, verified, fair approaches formed the basis of the defining documents that guided the current and perspective process of formation of Ukrainian statehood - the Universals of the Central Council and the Constitution of the Ukrainian People's Republic. Theoretical hypothetical constructions were subsequently seriously confirmed in their deep essence by life practice.

The author concludes that the specified aspect acquires a special sound and political relevance in connection with the modern information war, the epicenter of which has recently been more than a century of experience of Ukrainian statehood, especially its unity component.

Key words: Ukrainian revolution, broad national-territorial autonomy, federation, independence, unity, ethnographic principle, ethnic territories.

Постановка проблеми

Події останніх років і місяців значно актуалізували суспільний інтерес до проблем української соборності. Пов'язано це, зокрема, з тим, що збройна агресія Росії проти України супроводжується появою низки далеких від наукової сутності концептів.

Український загал та й, значною мірою, закордонну громадськість епатують новостворені ідеологічні схеми, хоча багато їхніх сегментів насправді давно спростувала життєва практика. Вони покликані вчергове поставити під сумнів факт наявності окремої української нації, ареалів її природного розселення. Час від часу робляться сенсаційно-спекулятивні спроби довести фіктивність української соборності. В хід пускаються звинувачення В. Леніна, більшовиків у тому, що більше 100 років тому вони безпричинно й беззаперечно підтримали ідею української державності, всупереч науковим аргументам „прирізали” до створюваної Української Радянської Республіки „російський” Донецько-Криворізький регіон і простори Новоросії. Приєднання в ході Другої світової війни до УРСР етнічно-українських Східної Галичини, Західної Волині, Північної Буковини, українських анклавів Бессарабії, Придунав'я, Закарпаття оголошуються „подарунками” Й. Сталіна, тоталітарного режиму. Що ж до Криму, переданого в склад України в 1954 р. за ініціативи Верховної Ради СРСР, то тут все „списується” на суб'єктивізм М. Хрущова, який розходився зі „здоровим глуздом”. Відтак в основі „штучно зліплена”, строката, „клаптикова” держава не могла витримати історичних викликів і так не відбулася.

Дехто пропонує „заради справедливості” і „без зайвих клопотів” повернути „неправомірно” отримані „подарунки” їхнім „віковічним господарям” -- включити під егіду і в кордони „русского мира” всіх генетично споріднених „співвітчизників”. Домінуючим критерієм виступає лінгвістична -- російськомовна -- ознака. Якщо ж такий варіант „не підходить”, для перерозподілу усталеної державності, можна вдатися й до силової стратегії.

Сприйняти подібні кон'юнктурні „теоретизування”, хоча вони підхоплені й популяризуються в медійному просторі деякими наділеними вельми поважними регаліями особистостями, за науково обґрунтовані, істинні -- неможливо, а вступати з ними в предметну наукову дискусію -- апріорі безперспективно. Отже, значно кориснішим і прагматичнішим видається звернення до справді наукових засад концепції української соборності, її смислів і сутності, як вони поставали в історичній уяві справжнього їхнього творця, вченого зі світовим ім'ям, визнаного лідера Української революції і будівничого національної державності -- М. Грушевського. Реалізацією цього завдання й зумовлюється мета статті.

Таке завдання видається тим більше виправданим, що названому аспекту в минулому не надавалося належної уваги. Він якось мимоволі потрапляв „у тінь” ширшої ідейно-політичної конструкції -- теоретичного обґрунтування Української національно-демократичної революції 1917-- 1920 рр. Очевидно, певну роль тут відігравало те, що, будучи по суті складовою частиною програми, стратегії Української революції, соборницькі задуми не увінчалися такими реальними ефективними здобутками, як інші напрями суспільних зрушень.

Однією з причин могло бути й те, що до практики втілення в життя в своєму наймасштабнішому прояві ідеалів соборності дійшло лише тоді (кінець 1918 р. -- 1919 р.), коли М. Грушевський уже не справляв такого впливу на перебіг суспільних подій, як у часи Центральної Ради, коли, власне, й закладалися наріжні камені прийдешнього національного єднання.

Очевидно, значення мало й те, що вдумливий аналітик і прагматичний політик під впливом досвіду революційної доби поволі, однак неухильно еволюціонував на лівіші від початкових позиції: від тупівських, соціал- федералістичних -- на соціалістичні, есерівські, що далеко не всіма розцінюється сьогодні за позитив, може бути зараховано в актив непересічної особистості.

Та неспростовним фактом залишається те, що підвалини концепції соборності заклав ніхто інший, як саме головний ідеолог, ініціатор, організатор, реальний керівник найбільш ефективного етапу Української революції М. Грушевський. А його науково-теоретичними набутками користувалися і далі користуються ті, хто намагається спрямовувати критичні стріли в діяча, якому історія відвела визначальну роль у тогочасних подіях, у вітчизняному прогресивному поступі взагалі.

Виклад основного матеріалу

Очоливши практично з перших днів Українську Центральну Раду, М. Грушевський відразу, без вагань заходився виконувати місію, яку найуспішніше тільки й міг здійснити і яку суб'єктивно вважав найпотрібнішою, найвідповідальнішою щодо переламного, доленосного моменту. Пізніше він скаже: „Я сам прийшов до політики через історію і сей шлях вважаю нормальним” [1]. Так об'єктивно склалося, що для руху вперед нації конче необхідними виявилися істинні, вивірені знання для самоусвідомлення: хто такі українці, звідки вони походять, який шлях у них за плечима, які традиції нагромадили, на що були здатні й могли розраховувати, якими шляхами слід іти до досягнення вистражданих, омріяних ідеалів. Відповіді на ці та й багато інших похідних, супутніх нагальних питань учений дав у спеціально призначених виданнях, адаптованих до рівня порівняно невисокої, церковно-приходської освіти переважної частини співвітчизників. Оперативно написані й видані найпростішим (і найдешевшим) способом, зате масовим накладом брошурки „Вільна Україна”, „Хто такі українці і чого вони хочуть”, „Звідки пішло українство і до чого воно йде”, „Якої автономії і федерації хоче Україна” й статті в тодішній періодичній пресі склали в комплексі концепцію Української революції [2].

її сутність зводиться до трьох найголовніших позицій.

1) . Вважаючи повалення самодержавства, розпочату демократизацію суспільного життя надзвичайно важливими, такими, що відкривають широкі перспективи для всіх націй Росії, українство повинно було взяти щонайактивнішу учать у Російській революції (високофаховий історик одним з перших назвав її „великою”), всіма силами сприяти децентралізації колишньої „тюрми народів”, перетворенню її на демократичну федеративну республіку -- союз вільних, рівноправних народів.

2) . Прогностично найсприятливіші умови для повнокровного, повноцінного розвою української нації може забезпечити запровадження широкої обласної, національно-територіальної автономії України -- власної державності з народоправчою формою правління, яка входитиме у федеративну демократичну республіку Росія.

3) . Проведення українізації у всіх сферах суспільного життя.

Якнайповніше відповідаючи внутрішнім настроям, пориванням нації, така програма була без зволікань, повсюдно і загалом схвалена політично активним українством, стала його життєдайним дороговказом [3].

У смисловий і змістовний розвиток основних положень теоретичної платформи серед інших аспектів М. Грушевський почав розробляти й питання про те, як можна було зібрати розтерзану й розпорошену серед сусідніх країн українську етнічну масу в єдину родину, зцементувати у могутній моноліт. Міркування, висновки, конструктивні перспективні пропозиції сумарно склали цілісну концепцію -- ретельно продуману, аргументовану траєкторію руху до великої, гуманної, цивілізаційної мети.

Як ніхто інший, володіючи й оперуючи конкретними, достовірними знаннями про феномен українського народу, усі його „контури й параметри”, М. Грушевський, передусім, став наповнювати реальним змістом відоме, однак на той час дещо абстрактне гасло „Україна від гір Карпатських і по Кавказькі”.

Починати логічно, виправдано було з визначення меж територій, на яких мешкають українці, а вже потім шукати шляхи, якими можна розраховувати звести їх докупи, забезпечити єдність. У підґрунтя, засади підходу до розв'язання проблеми знаний історик висунув широко апробований у суспільствознавчій науці й міждержавних суверенних стосунках етнографічний принцип. Згідно з ним „кандидатами” до спільної сім'ї нації є підстави зараховувати масиви їх компактного проживання на тій чи іншій території, що історично сформувалась, і де їхня питома вага найвища (умовно-ідеально і безсумнівно -- 50% + 1 особа), або, за наявності менше 50%, усе ж чисельно переважає всі інші спільноти. Правда, в останньому випадку, приймаючи адміністративно-територіальні рішення, слід було додатково обов'язково брати до уваги й щиро враховувати волю, інтереси інших мешканців конкретної місцевості.

„Україною ми називаємо край, -- висновував науковець, -- де більшість має український народ, себто, де українців живе більше, ніж якого-небудь народу. Коли порахувати українців і не-українців, то виходить, що українці мають більшість на просторони від середини Карпатських гір до середини північного Кавказу, і від Чорного моря до ріки Прип'яті. Українська земля окружає широким поясом північне побережжя Чорного моря, приблизно на тисячу, а місцями і півтори тисячі верст вздовш, а 700--900 верст вшир. Жило на тім просторі перед війною людей 40 міліонів з верхом, а з того 30 міліонів з верхом було українців (докладного рахунку досі не можна було зробити, і, мабуть, що українців було далеко більше, ніж вираховувано). З того невелика частина, так коло восьмої часті, належала до Австрійської держави (Австро-Угорщини), а все інше до держави Російської” [4, с. 39].

Отже, тут вперше, уже в прагматичному сенсі, було окреслено загальний ареал географічного проживання української нації. І об'єктивно, закономірно поставало завдання: якщо виникають історичні передумови для розв'язання національного питання, то, зрозуміло, не тільки для українців, що мешкали в Росії (нерідко вживається назва -- „підросійські українці”), а й тих, хто волею долі опинився на теренах Австро-Угорської імперії (аналогічно -- „підавстрійські українці”).

М. Грушевський вбачав у подіях, що вибухнули, пролог гігантських, тектонічних зрушень у всьому світоустрої, сподівався, що розпочалася доба доленосних змін. „Я твердо вірю -- та й не один я, -- наполягав голова Центральної Ради, -- що велика революція Російська -- тільки б її заховати від упаду та від анархії -- велико вплине на політичну перебудову всеї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію. Про таку федерацію думали здавна політики і спеціалісти державного права: вони вважали її логічним виводом з усього дотеперішнього розвою європейського життя. Вона тільки здавалася дуже далекою, до останніх подій -- так як тепер здається близькою і здійснимою” [4, с. 51].

Звісно, будучи мрійником-ідеалістом, ще не надто досвідченим і вправним політиком, М. Грушевський-науковець тим не менше залишався реалістом у постановці актуальних питань. Розуміючи, що ситуація в Австро- Угорщині ще не дозріла до рівня зрушень, що розпочалися в Росії після повалення самодержавства, М. Грушевський провів оперативну роботу (до неї він був почасти вже готовий своїми попередніми студіями вивчення наявної статистики) саме в цьому, російському регіоні. Та й саме по собі це завдання дуже швидко набуло практичного значення. Затвердження Українським національним конгресом (з'їздом) у Києві 6--8 квітня 1917 р. концепції Української революції дозволило Центральній Раді поставити питання про надання Україні територіальної автономії перед Тимчасовим урядом. Однак відправлена до Петрограда делегація (її очолив заступник голови Центральної Ради В. Винниченко) отримала рішучу відмову. Один з аргументів -- відсутність більш-менш достовірних уявлень про межі України [5, с. 97--108].

М. Грушевський відповів на питання, що виникли (не лише офіційному Петрограду, а й для чіткого розуміння ситуації співвітчизниками), брошурою „Якої ми хочемо автономії і федерації”. Вона стала своєрідним адаптованим путівником для широкого українського загалу переважно з рівнем церковно-приходської освіти: чому серед різних альтернативних варіантів автономії (широка, територіальна, національно-територіальна, політична, культурна, національно-персональна, обмежена та ін.) українство має домагатися саме широкої національно-територіальної автономії у складі федеративної демократичної Росії. І саме в цьому зв'язку, твердо спираючись на етнографічний принцип формування державності, вчений принципово визначав: „Українці хочуть, щоб з українських земель Російської держави (бо про них говоримо поки що, не зачіпаючи іншого питання -- об'єднання всіх українських земель) була утворена одна область, одна національна територія. Сюди, значить, мусять увійти губернії в цілості або в переважній часті українські -- Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійська і Кубанська. Од них треба відрізати повіти і волості не-українські, як скажім, північні повіти Чернігівської губернії, східні Кубанської тощо, а прилучити натомість українські повіти сусідніх губерній, як Хотинський і частини Акерманського Бессарабської, східні частини губернії Холмської, полудневі окрайці губерній Городенської, Мінської, Курської, західні часті Вороніжчини, Донщини, Чорноморської і Ставропольської губерній. Так утвориться територія, де українська людність становить більшість

12 (в городах тепер українців менше, але городи мусять іти за більшістю окресленої території). Ся українська територія має бути організована на основах широкого демократичного (нецензового) громадського самопорядкування, від самого споду ("дрібної земської одиниці"), аж до верху -- до українського сойму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи -- економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, роспоряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд. Тільки в певних справах, спільних для всеї Російської держави, вона має приймати постанови загального її представительства, в котрім братимуть участь представники України пропорціонально її людності і людності всеї Російської республіки. Отсе розуміється, коли говориться, що ми хочемо національно-територіальної автономії України, широкої, політичної і демократичної” [6, с. 125--126].

Органічно пов'язавши, таким чином, перспективну модель української державності з питанням про її територіальні контури, лідер Української революції здійснив доволі реалістичний, послідовно етнографічний відбір тих місцевостей проживання нації, де її людність становила арифметичну більшість і, згідно свого єства, мала бути об'єднана в цілість.

Стрижньовим елементом пропонованої схеми стало визнання того, що „будівельним матеріалом”, „цеглинками” майбутнього державного утворення мають стати території, що історично склалися з переважанням українського компонента. Міста, внаслідок специфіки їх формування, не повинні були виокремлюватися із загальних територій, іншими словами -- не мали права „екстериторіальності”. Підхід був прагматичним і мав підстави для надій щодо реального здійснення. Будь-який інший варіант не мав перспективи втілення в практику і всерйоз ніким не висувався і не розглядався.

У запропонованих теоретичних вибудовах слід звернути увагу на взаємопов'язаність двох принципових моментів. До складу майбутньої Української держави мають увійти ті території, де українці мають очевидну перевагу. Однак, якщо в межах тих адміністративних одиниць, що існували (губерній), перебували райони з переважаючим неукраїнським компонентом (як правило, у переважній більшості це торкалося прикордонних територій), їх треба було „відрізати” -- тобто не втримувати в кордонах нового національно-адміністративного утворення. Звісно, якби переважна частина людності такої місцевості висловила бажання (скажімо, на референдумі, під час проведення плебісциту чи на загальних сходах) приєднатися до національно-українського утворення, це б стало переконливою підставою для позитивного розв'язання питання.

Такі, науково обґрунтовані, цілком логічні й справедливі в своїй сутності підходи М. Грушевський вважав доцільним імпліментувати в ділові стосунки з Тимчасовим урядом. Він висунув пропозицію утворити Крайову раду (пізніше цей задум буде реалізовано через поповнення Центральної Ради представниками національних меншин України) і власноручно підготував для Тимчасового уряду проєкт його можливої декларації.

Документ (російською мовою) було розглянуто й затверджено на засіданні Комітету (Президії) Центральної Ради: „З метою успішного узгодження діяльності державних, громадських і національних закладів і організацій України, в інтересах нового ладу і усунення [можливих] національних загострень запроваджується посада тимчасового крайового комісара з дорученням організувати Крайову раду з представників усього населення української території, тобто губерній Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської (виділення неукраїнських частин з цих губерній і, навпаки, включення до складу української області українських частин із суміжних губерній, як то Холмська, Гродненська, Мінська, Курська, Вороніжська, Кубанська область та ін., надається Крайовій раді, по узгодженню з Тимчасовим урядом й населенням цих територій). Крайовий комісар має бути представником Тимчасового уряду в Крайовій раді і посередником у стосунках його з Тимчасовим урядом” [7, с. 86].

Подібний підхід для ідейно-політичних лідерів українства залишався непохитним. Поступово поглиблюючи знання, нагромаджуючи достовірну інформацію про склад населення тих чи інших територій (зробити це відразу в тогочасних умовах було просто неможливо), відповідно коригувалися й погляди-пропозиції на питання про те, які кордони має обіймати Україна.

Чи не найнаочніше це виявлялося у ставленні до Таврійської губернії, точніше -- Кримського півострова, що, зрештою, може слугувати виразним прикладом взагалі.

У материкових повітах Таврії переважали українці: в Бердянському повіті -- 58,8% мешканців, у Дніпровському -- 73,6%, в Мелітопольському -- 54,9% [8, с. 4]. А на півострові чисельність українців становила, за різними джерелами, зважаючи на плинність населення, в 1917--1921 рр. коливалася від 7,4% до 9,5% [9, с. 160--161; 10; 11, с. 131--132; 12, с. 681; 13, с. 13]. Для порівняння -- росіяни становили 42,2--44,1%, татари -- 26--26,8% [13, с. 13, с. 139].

То ж цілком зрозумілими, закономірними стали сутнісні уточнення, які з часом з'явилися в документах Центральної Ради, Генерального секретаріату -- „материкова Таврія”, „Таврія без Криму” [7, с. 379, с. 391, с. 400] -- для означення території, яку, згідно з етнографічним принципом, мав охопити об'єднавчий процес, на яку мала поширюватися влада створюваної української державності.

Лідери національного державотворення не обмежувалися суто статичним науковим осмисленням проблеми соборності. На необхідність теоретичних узагальнень, на основі яких вибудовувались і політичні орієнтації, було реагування на тогочасну суспільну практику. Так, уже з перших тижнів свого існування Центральна Рада мала визначатися зі ставленням до населення Східної Галичини й Буковини. їхні значні території були відвойовані російською армією в Австро-Угорщини в ході Світової війни в 1916 р. і зазнали процесу інкорпорації. Тимчасовий уряд призначив у квітні 1917 р. крайовим комісаром Галичини та Буковини з правами генерал- губернатора відомого українського історика й громадського діяча, члена Центральної Ради (на початках її існування він був заступником голови) Д. Дорошенка [14, с. 132--133].

Палкий патріот, він з ентузіазмом взявся до справи. Для нього не існувало питання про державну належність Східної Галичини й Буковини. Блискуче володіючи знаннями про цей край, Д. Дорошенко з перших же днів діяльності на відповідальній посаді намагався привернути увагу Києва, Центральної Ради до західноукраїнського ареалу, справити вплив на регіон через кадрові призначення тощо. Уже 26 квітня комісар, одержавши повноваження від Тимчасового уряду, який без великого бажання затвердив українця в поважній ролі, приїхав до Києва і зробив детальну доповідь про проблеми ввіреного йому регіону під кутком зору залучення краю в зону впливу Києва [7, с. 75--77].

Такі, зазвичай дуже детальні виступи, письмові інформації до Центральної Ради про події, становище в Галичині й Буковині стали традиційними [7, с. 98, с. 180, с. 184--188]. Поступово формувалася уява про етнічну спільність наддніпрянського і наддністрянського українства, про необхідність вирішення їх долі на майбутній міжнародній конференції, якій належало вирішити долю європейських народів після завершення війни. Наприклад, п'ята сесія Центральної Ради дійшла висновку, що одним з назрілих питань є обміркування питання про участь у міжнародному форумі „представників України російської, Галичини і Буковини” [7, с. 134]. До цього питання провідники Української революції намагалися привернути увагу й Тимчасового уряду, всю російську демократію. В „Доповідній записці делегації Української Центральної Ради Тимчасовому уряду та виконавчому комітетові Петроградської Ради робітничих та солдатських депутатів з питань автономії України” серед сформульованих вимог значилося: „Неминучість постановки українського питання на міжнародній конференції в зв'язку з долею Галичини і частин української землі, захоплених німцями, примушує зараз же принципіально вирішити питання про участь у цій конференції представників українського народу, бо така участь вимагає негайно вжити підготовчих практичних кроків щодо закордонної України” [7, с. 98].

До Києва, як політичного центру збирання українства, апелювали жителі Холмщини, висловлюючи негативне ставлення до планів включення краю до оголошеного австрійським цісарем проєкту відновлення Польщі. Так, священник Матіюк 8 серпня 1917 р. на засіданні Центральної Ради оголосив протест „проти прилучення Холмщини до Польщі і протест свій попирає (підтверджує -- авт.) 270 приговорами великих і малих комітетів Холмщини, в яких холмський народ жадає прилучення до України” [7, с. 229].

Звісно, вироблялася й принципова позиція керманичів Української революції щодо інших західних етнічних теренів й щодо всього західного регіону в цілому. Наприклад, 14 листопада на засіданні Малої Ради (Президії Центральної Ради) було ухвалено резолюцію: „Ознайомившись із протестом українського парламентського клубу в Австрії проти наміру прилучення тих земель Холмщини, Підлясся та окупованої частини Волині (німецька зона окупації -- авт.), де більшість людності є українська, до Польського 15 королівства та проти дальшого удержування українських територій Галичини в однім з польськими землями конституційнім союзі, з вужчими чи ширшими автономними правами останнього, і вважаючи, зі свого боку, такі наміри насильним замахом на право самовизначення української людності, що живе на тій території, Українська Центральна Рада постановляє:

1) признати недопустимим насильне відірвання від території Української Народної Республіки окупованих Австрією та Германією українських земель Холмщини, Підлясся та Волині;

2) звернути увагу міжнародної демократії на рішучий протест організованої української демократії Галичини та Буковини проти наміру вирішувати долю вказаних земель усупереч волі їх людності;

3) вжити всіх заходів для того, щоб людності австрійської України дано було фактичну можність вільно висловити свою волю щодо дальшого свого політичного існування;

4) виконання цих постанов доручити Генеральному секретаріатові України” [15].

Не менші складнощі щодо соборницьких задумів українства існували не лише на західному векторі. Головною перешкодою на східному напрямі виступав Тимчасовий уряд, реакцією на позиції та дії якого була кристалізація, аргументація планів єднання українських земель лівобережного регіону. Відхиляючи з перших же спроб перемовин з українською стороною пропозиції вирішувати питання про автономний статус України посиланнями на те, що це прерогатива винятково Установчих зборів, офіційний Петроград одним з найбільш проблемних аспектів вважав неясність територіальних кордонів України як можливого етнодержавного утворення [5, с. 97, с. 98, с. 108]. Навіть під час переговорів делегації Тимчасового уряду (М. Терещенко, Н. Некрасов, І. Церетелі, О. Керенський) з Центральною Радою в Києві в кінці червня 1917 р. І. Церетелі наголошував, що „міністри-кадети вимагають точного зазначення меж України” [7, с. 149.]. Так прокладався логічний ланцюжок до того, що Тимчасовий уряд намагався нав'язати своє бачення „української географії”. В сумнозвісній „Тимчасовій інструкції Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні” зазначалося: „Повноваження Генерального секретаріату поширюються на губернії: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську за винятком повітів Мглинського, Суражського, Стародубського і Новозибківського, вони можуть бути поширені і на інші губернії чи частини їх у випадках, якщо створені в цих губерніях на підставах Тимчасового уряду земські установи висловляться на бажаність такого поширення” [7, с. 214].

Свавільне, без будь-яких офіційних пояснень вилучення з українського простору чотирьох губерній -- Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської -- викликало величезне обурення політикуму народжуваної національної державності.

Звітуючи про хід переговорів, що завершилися інструкцією, голова української делегації В. Винниченко повідомляв: „Спочатку розбирались як принципіальні, так і практичні питання, як обсяг території, права і обов'язки Секретаріату. Так відносно Катеринославщини, Херсонщини і Харківщини вказувано було, що ці губернії не висловились за приєднання до Української Центральної Ради. І навіть Кокошкін заявив, що єсть економічне тяготіння цих губерній утворити окрему обласну одиницю. Ми були одверті і вказували, що хотя й постанов земств нема, але селянство на своїх з'їздах висловилось за автономію і Українську Центральну Раду. Мені ще невідома була постанова Катеринославського земства асигнувати 50 тис. крб Українській Центральній Раді” [7, с. 215]. Останній факт розцінювався як визнання УЦР і належність Катеринославщини до України.

Під час дискусії, що вибухнула при обговоренні документа Тимчасового уряду, члени Центральної Ради доволі прагматично визначали його зміст і смислове підґрунтя як „ганебний акт кадетів”. Член Ради Менчковський наголошував: „На інструкції лежить класова печать і вона є класовим документом. Коли ми поглянемо на територію, то бачимо, що цю інструкцію склала московська буржуазія. Через що викреслено Харківщину? Бо там є уголь, руда і інші підземні багатства. Чому не згадується про Катеринославщину? Бо без Кривого Рога московська промисловість не зможе розвиватись. Ми бачимо, що не в інтересах московських капіталістів позбутися цих губерній. Звідси і ця тенденція обрізати, обуздати, вирвати що тільки можна. Навіть, як поглянемо на продовольчу справу, то й тут бачимо, що московська буржуазія потурбувалась вирвати її з рук українського народу, бо знає, що це може послужити українському народові знаряддям для дальшої боротьби...” [7, с. 219].

Багато промовців робили акцент на тому, що міністри Тимчасового уряду, їх експерти знехтували передусім етнографічним принципом визначення меж України [7, с. 226, с. 229, с. 251]. Глибоке невдоволення позиція Тимчасового уряду викликала на місцях. До Києва полетіли листи й телеграми із гнівним засудженням документа, підтримки Центральної Ради і закликами до її радикальнішої поведінки [16, с. 610, с. 615, с. 625--627, с. 632, с. 635, с. 642--642, с. 646--650, с. 653, с. 657, с. 664--670, с. 673--674, с. 680, с. 682--690, с. 704--705].

Можливо, спираючись на загальне народне піднесення, провід Української революції міг скористатися сприятливими обставинами для переходу у відкриту конфронтацію з Тимчасовим урядом як у питанні територіальних контурів України, так і рівня компетенції національного уряду [17, с. 348--359].

Однак Центральна Рада не наважилася на рішучі дії, навіть на категоричну, принципову оцінку петроградської інструкції. Визнавши, зокрема, що документ „не дає змоги демократії України утворити власть на всій території, заселеній українським народом” [7, с. 249], вища владна інституція, хоч і з обмовками, взяла інструкцію до виконання [7, с. 249--251].

Незважаючи на те, що з'явилося немало критичних випадів проти надто обережної, навіть боягузливої поведінки Центральної Ради, перевага залишилася за В. Винниченком, С. Єфремовим, загалом фракціями українських соціал-демократів і соціалістів-федералістів. З'явилося чимало публічних роз'яснень у пресі. Найлаконічніше та найчесніше це зробив М. Грушевський. У статті „Україна дійде свого!” він зазначив:

Центральна Рада „в великій більшості не признала можливим відкинути цю інструкцію. Не тільки тому, що свідомо не хотіла йти на розрив з російською демократією і Тимчасовим Урядом, але також і тому, що не хотіла відкинути теї реальної підстави, яку давала для утворення нового ладу на Україні навіть отака "куца" автономія, яку давала інструкція уряду 4 серпня.

Більшості У. Ц. Ради було ясно, що ся "куца" автономія в свідомім українськім громадянстві викличе обурення й гнів. З-поміж свого ж складу вона слухала голоси, які викликали її на рішучий розрив, на поворот назад, до революційної роботи. Але вона, ця більшість знала також, що велика маса людности, української і неукраїнської бажає, щоб У. Ц. Рада з Ц. Урядом не розривала. І новий лад творила за порозумінням з ним” [18].

Лише через більше як півтора місяця в Декларації Генерального секретаріату України від 29 вересня 1917 р. було заявлено: „По силі § 1 "Інструкції Генеральному секретаріатові" в сферу компетенції Генерального секретаріату входять лише п'ять губерній української землі. Цей механічний болючий поділ українського національного тіла теж складає чималу перешкоду для широкої та планомірної органічної праці Генерального секретаріату України і мусить бути найшвидше скасований, для чого є певні формальні основи в самій інструкції, згідно з якими буде зроблено всі певні заходи” [7, с. 327]. Під час обговорення проєкту декларації представники українських соціал-демократів наголошували, що в документі „виразніше треба було підкреслити, що всі українські землі повинні бути мировою конференцією об'єднані в одне ціле” [7, с. 329].

І все ж черга до вирішення питання, звісно -- більше поки що в декларативному плані, дійшла, як не раз траплялося в досвіді Центральної Ради, під тиском обставин і з необхідністю реагувати на настрої мас, що виявилися радикальнішими за позицію політичного проводу. Коли основне гальмо поступального руху керівництва Української революції -- Тимчасовий уряд був відправлений у небуття, а його збройна опора в Києві -- Штаб Київської військової округи після поразки вірних йому сил втік, Центральна Рада і Генеральний секретаріат поспішили перебрати владу в свої руки і ухвалили низку важливих рішень. Підштовхнули їх і певні конкретні вчинки.

Так, наприклад, під час сьомої сесії Центральної Ради 30 жовтня 1917 р. сталася акція, що знайшла доволі прикметне протокольне оформлення:

„Прилучення Слобожанщини Представник Української Ради Слобожанщини Сіверо-Одоєвський зробив поза чергою заяву, що на Слобожанщині уже зміщено всіх комісарів і на їхні місця обрано українців. Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів у Харкові, а також інші організації Слобожанщини постановили прилучити Слобожанщину до автономної України. Як у Харкові, так і по всій Слобожанщині влада цілком у руках українців. Комендантом міста Харкова також українець...Кожну фразу цього промовця вітано було бурхливими оплесками” [19].

Наступного дня „В. Бойко зробив доклад про прилучення „позаавтономних” частин України. Проект цей (очевидно, відповідної постанови -- авт.) внесено було від імені фракції соціалістів-федералістів. Докладчик підпирав свої

18 твердження про потребу злучення під владою Генерального секретаріату всіх українських земель постановами різних повітових установ занексованої України, які домагаються прилучення своїх повітів.

Дебати з приводу докладу було обмежено, через що висловились про це тільки два промовці -- М. Левицький та Висоцький. Обидва промовці спинялись на тій протиукраїнській агітації, яку ведуть на півдні України, а особливо на Херсонщині, російські соціалісти.

Доповнення до докладу В. Бойка зробив священник Матеюк в справі прилучення до України Холмщини.

В справі об'єднання земель України внесено було дві резолюції -- одну докладчиком, а другу фракцією есерів, але за порадою фракції українських соціал-демократів ухвалено було обидві ці резолюції взяти за основу і доручити виробити спільну резолюцію окремій комісії” [7, с. 378].

Запропонований комісією проект при першому голосуванні не пройшов, оскільки представники національних меншин утрималися, вважаючи за потрібне проведення плебісцитів для волевияву мешканців тих чи інших територій, або ж згідно з позиціями земств, як того вимагала інструкція Тимчасового уряду [20].

При повторному голосуванні проект підтримала більшість депутатів Ради. Постанова набула такого вигляду: „Розглянувши питання про становище тих українських земель, що по інструкції російського правительства від 4 серпня 1917 р. зосталися поза межами автономної України, Центральна Рада,

1) виконуючи волю трудящого народу, висловлену в численних постановах селянських, національних та загальнотериторіальних -- губерніальних та повітових -- з'їздів і різних політичних та громадських організацій відмежованих частей України;

2) вважаючи, що поділ України, як наслідок імперіалістичної політики російської буржуазії щодо України, загострює національну боротьбу, порушує єдність революційних сил демократії України і тим самим веде край до цілковитого безладдя і зросту контрреволюції, ухвалила:

"Поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме -- Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини"” [20]. Тобто, по суті, в документі була зафіксована формула, попередньо науково обґрунтована М. Грушевським.

Синтезуючи всі попередні уявлення соборницького спрямування, документальні напрацювання й масові настрої, 7 листопада 1917 р. у Третьому Універсалі, що проголосив утворення Української Народної Республіки, Центральна Рада чітко заявила: „До території Народної Української Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки щодо прилучення частин Курщини,

Холмщини, Вороніжчини і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів” [7, с. 400].

Документ (його проект був підготовлений В. Винниченком, який повністю поділяв підходи і активно підтримував М. Грушевського) зафіксував доволі виважену, виношену позицію, як те притаманно авторитетній державній інституції, де рішення буде залежати від волевияву мешканців. Водночас демонструється зрозуміла обережність відносно тих районів, щодо майбутнього яких, вочевидь, не було твердої впевненості: Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття, Підляшшя. Не заявлена позиція і щодо Таганрозької округи Всевеликого війська Донського, що до того входила в адміністративні межі Катеринославської губернії. Не згадується і Кубань. Таку обачність у ситуації нестабільності, непередбачуваності можна зрозуміти. Крім усього іншого, слід було враховувати й потенційні національні можливості, висувати, по можливості, реальні завдання.

Тверезий розрахунок характеризував і подальшу еволюцію поглядів лідерів Центральної Ради на соборницький ефект. На кінець першої декади грудня 1917 р. було підготовлено й обнародувано в пресі проект Конституції Української Народної Республіки. Колективна робота здійснювалася під керівництвом М. Грушевського, а його персональний внесок був найбільшим і вирішальним. У першому розділі „Загальні постанови” етнічно-територіальній проблемі присвячено 4 статті з 6: „3. Територія Української Республіки обіймає такі землі з переважно українською людністю, які зараз приналежать до Російської держави: губернії Київську, Подільську, Волинську, Холмську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, Херсонську і Таврійську, за виключенням частей неукраїнських (як Крим) і з припиненням сусідніх територій українських.

Докладне розмежування в пограничних територіях має бути зроблено мішаними комісіями, що за останню підставу приймуть бажання місцевої людності належати або не належати до Української Республіки.

4. Коли б до Російської держави прилучилися на основі свободного бажання західні українські землі, вони можуть також увійти в склад Української Республіки.

5. Територія Української Республіки неподільна. Ніяка частина її не може бути прилучена до котроїсь іншої республіки, ані не може бути вилучена в окрему республіку без волі Української Республіки.

6. Не порушуючи однієї своєї власті, Українська Республіка надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації” [21].

Як видно, тут уже в умовний спосіб ідеться про перспективи злучення з західними українськими землями, і жодна з них завбачливо навіть не називається.

Знову обходиться питання про Кубань. Позірні ознаки українськості у кубанського населення (мова, побут, звички), ейфорійна поведінка учасників поодиноких візитів до Києва з гучними заявами про спільне коріння й прагнення до єдності за 8 революційних місяців поступилися

20 усвідомленню того, що на практиці немає серйозних підстав бачити в діях козацького проводу кубанців реального бажання зблизитися, злитися з політичним курсом Центральної Ради, навіть здійснювати скільки-небудь реальні кроки на цьому напрямі.

Дедалі наочнішим ставало, що ознаки соціальної осібності у козацтва, яке об'єктивно займало провідне становище серед населення Кубані, все більше заступають природні (генетичні) потяги до єднання зі своїм природним корінням, етнічною пуповиною, зумовлюють нахили в бік російського етносу [22]. То ж, як мінімум, слід було не поспішати з визначенням прагматичних гасел, дати подіям розвинутися, щоб обирати надійні ідейно-теоретичні орієнтири.

Тимчасом становище української влади перманентно ускладнювалося, у зв'язку з чим звужувались і масштаби її діяльності, деякі важливі аспекти життя відсувалися на другий план, а то й знімалися з порядку денного як другорядні. То ж, у Четвертому Універсалі Центральної Ради (9--12 січня 1918 р.), яким Українська Народна Республіка оголошувалася „самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”, проблема соборництва не порушувалася [23].

Історично так склалося, що ідея української соборності розвивалася, обґрунтовувалася, концентрувалася в концептуальну цілість у постійному протиборстві з інонаціональними чинниками. Центр ваги останніх кілька разів переміщався впродовж 1917--1920 рр. На початку 1918 р. він опинився в білоруському (хоча немало хто вважав його й українським) місті Бресті (найуживаніша тоді назва -- Брест-Литовський). Тут у листопаді 1917 р. радянська Росія підписала договір про перемир'я на фронті з країнами австро-німецького блоку, а в грудні почалася мирна конференція з метою підготовки мирного договору.

Лідери Української революції, керівництво Української Народної Республіки покладали великі надії на те, що саме міжнародна конференція зможе розв'язати багато нагальних питань нації, серед них -- хоча б частково просунути справу єднання свого етносу. Однак шлях до Бреста для українців виявився непростим. Допомогла кон'юнктура. Німеччина й Австро- Угорщина прагнули якомога послабити на переговорах позиції Радянської Росії і з цією метою запросили для участі в конференції представників національно-адміністративних утворень, що, за принципом самовизначення націй, відколювалися від колишньої імперії. Західні дипломатії мали й особливі розрахунки щодо України. Задихаючись у блокадному становищі від браку продовольства, знаходячись за крок від „хлібних бунтів” з перспективою їх переростання в масштабні революційні потрясіння, вони з надією звертали погляди в бік УНР з накопиченими тут за роки війни і зменшеного товарообігу лишками збіжжя.

Самій Брестській конференції, перебігу дискусій і досягнутих компромісів на ній і навколо неї присвячена численна література. Виділяючи з широкого кола питань, які розглядалися, лише означене темою пропонованого твору, можна обмежитися наступним. Певною компенсацією абсолютно недосвідченої, молодої за віком делегації (середній вік її членів був нижчим за 30 років, тоді як для першої п'ятірки делегації російського РНК він становив 40 років, а Центральних держав -- 50 років [24, с. 379]) стало те, що перед відправленням і під час паузи в роботі її консультував сам М. Грушевський. Розуміючи вкрай скрутне, катастрофічне становище Центральної Ради, М. Грушевський (та й не він один) вбачали єдиний вихід у якнайшвидшому підписанні мирного договору. Однак навряд чи для кого було б секретом, чи несподіванкою, що вправні західні політики (їхні країни також значною мірою вичерпали ресурси і знемагали від війни) неминуче вимагатимуть від знесиленої Української Народної Республіки заплатити за мир своїми сировино-продовольчими ресурсами. І тому навряд чи вдасться запобігти. Однак і українці можуть скористатися зі скрути, в якій перебували Німеччина і, особливо, Австро-Угорщина, вимагаючи у відповідь згодитися на приєднання до матірної України її західних теренів.

О. Севрюк згадував пізніше про розмову з М. Грушевським напередодні від'їзду до Бреста: „...говорили про Чорне море, про економічні інтереси України та про українські землі, про Холмщину, Підляшшя, Буковину, Закарпатську Україну, ну, й, розуміється, про Східну Галичину. Інтереси цих українських земель мали ми твердо боронити, але зв'язку жодного зі Східною Галичиною ні Ц. Рада, ні ми не мали; незручно і тяжко було говорити відносно Сх. Галичини за спиною її представників і без жодного з ними контакту. "Але ви там вже викрутитесь й зробите якнайкраще для наших інтересів" -- виправляли нас в дорогу такими словами в Києві” [25, с. 186].

Перспективи реалізації українських задумів видавалися непростими. Ще з кінця 1916 р. в Австро-Угорщині (у порозумінні з Німеччиною) було взято курс на відновлення Польської держави з планами включення до складу останньої більшості з перелічених українських територій, передусім Східної Галичини. За конкретно-історичного розкладу сил на початок 1918 р. можна було сподіватися, що українські домагання підтримають німці, щоб зайвий раз довести свою першість у союзі з австрійцями. А останні перед загрозою голоду, що насувався, могли б відступитися від своїх симпатій і обіцянок полякам, лише б хоч якось вийти з продовольчої кризи (звичайно, зторгувавшись з українцями).

Варто сказати, що проводирі українського руху в Австро-Угорщині (Українська парламентарна репрезентація і Народний комітет) поводилися дещо двозначно. З одного боку, вони постійно заявляли про бажання возз'єднання двох гілок українського народу, а з іншого -- самі ж доводили малореальність здійснення таких прагнень найближчим часом і згодні були на культурно-національну автономію українців у складі Австро-Угорщини (стара ідея „коронного краю”). Тому М. Грушевський особливо докладно визначивши лінію майбутнього кордону між Польщею і Україною на північному сході („дбаючи за кожне містечко, за кожне село з українським населенням”), вважав, що за непоступливості Австро-Угорщини врешті можна буде, використавши всі можливості на переговорах, згодитись і на поміркованіший варіант [26, с. 296].

Під час другого інструктажу членів делегації, коли вони перебували в Києві, за словами О. Севрюка, „проф. Грушевський жалкував, що нам, правдоподібно, не вдасться включити до України деяких, незначних частин Підляшшя, про що Гофман не хотів нічого й чути з стратегічних причин, і погодився, що мир може бути заключений при умові створення зі Східної Галичини та Північної Буковини австрійського коронного краю” [27, с. 155--156].

Однак із перших же контактів (як офіційних, так і приватних) австро- німецька сторона чи то з обуренням, чи то з глумом відкидала українські пропозиції, гордовито заявляючи, що не допустить втручання у свої внутрішні справи, нізащо не згодиться на „територіальні аспекти” і ніяких розмов про Карпатську („Угорську”) Русь (Закарпаття) й чути не хотіла. Вона категорично протестувала проти пропозицій референдуму в Галичині й Буковині, щоб з'ясувати настрої населення щодо самовизначення цих регіонів. Визнання незалежної УНР ставилося у пряму залежність від згоди України на кордон, який існував між Росією і Австро-Угорщиною на початок Світової війни [28, с. 49].