М. Грушевський і концепція української соборності (1917—1918 рр.)

Однак віденський і берлінський уряди дедалі настійніше вимагали від дипломатів без хліба з конференції не повертатись. Українські ж делегати, хоч і самі представляли країну, що опинилася у вкрай критичному стані, отримували інформацію про ситуацію в центральних державах і наполягали на своєму.

Тоді, підтвердивши 18 січня 1918 р. спеціальною заявою повноваження делегації Центральної Ради і офіційно визнавши УНР як незалежну державу, що має право на самостійне укладення міжнародних договорів, австро- німецька сторона на сепаратній нараді з українськими представниками вчинила на них безпрецедентний тиск. Міністр закордонних справ Австро- Угорщини О. Чернін від імені обох держав наголосив, що уряд УНР перебуває в безнадійному стані, а тому слід негайно підписати підготовлений проєкт договору. В ньому містилися лише три позиції: загальна констатація завершення стану війни: намір встановлення дипломатичних і консульських відносин між центральними державами й Українською Народною Республікою; зобов'язання УНР доставити центральним державам 1 млн тонн збіжжя та інших харчових продуктів. Усі інші питання відкладалися до пізнішого спеціального погодження між урядами [27, с. 155--156].

Видатний український дипломат і політик Д. Дорошенко так оцінив демарш західних партнерів: „Це був диктат, проба нервів українських делегатів” [26, с. 314]. Однак вони виявили витримку і самовладання.

Наступного дня українські дипломати запропонували свій контрпроєкт. У ньому було теж три пункти: кордон у Холмщині пролягає за етнографічним принципом (у прямій відповідності з інструкціями М. Грушевського); зобов'язання УНР надати центральним державам збіжжя і сировину має бути зафіксоване окремою додатковою угодою; зобов'язання Австро-Угорщини провести на етнографічній підставі поділ Галичини на Західну і Східну і утворити зі Східної Галичини й Буковини „коронний край” (щодо цього мала бути ухвалена окрема таємна угода) [26, с. 315].

Після офіційного ознайомлення партнерів з цими умовами конференція зайшла у глухий кут, керівники австро-угорської і німецької делегації О. Чернін і Р. Кюльман терміново виїхали до Берліна, де було влаштовано широку нараду урядовців обох держав. На ній остаточно було вирішено „за всяку ціну заключити з Україною мир і дати їй оружну допомогу, якщо вона сама її попросить” [26, с. 315]. На контури останнього варіанта угоди справив визначальний вплив дипломат М. Залізняк, який не мав спеціальних повноважень і діяв більше в інтересах західних партнерів, аніж УНР.

Цікавий нюанс випливає зі сюжету, в якому міністр іноземних справ клаптикової монархії О. Чернін детально відтворює процес прийняття остаточного рішення уряду відносно українських домагань, зокрема, щодо вимушеної згоди австрійської сторони на поділ Галичини на дві частини -- Східну (з планованим прямим управлінням з Відня -- модифікований варіант „коронного краю”) і Західну (як частину втілення задуму створення „царства Польського”). В кінці затяжних дискусій 22 січня в присутності імператора „міністр об'єднаних фінансів Австрії й Угорщини барон Буріан наголосив: "... якщо австрійській точці зору на роздроблення Галичини на дві частини все ж належить перемогти, то встановлення відповідної форми цього роздроблення буде мати велике значення". Барон Буріан порадив увести відповідний параграф не в офіційний договір, а в секретний додаток. Він, Буріан, вважає, що „єдина можливість послабити тяжкі наслідки лінії поведінки, наміченої австрійським урядом, захована в застосуванні самої тактики” [29, с. 259].

Отже, по-перше, точно згадано автора схеми договору (офіційна частина й додаток), передрішено використання такого варіанта в тактичних цілях. Як невдовзі з'ясується, за „хитрий” план О. Чернін і його колеги ухопилися відразу, а вся „тактика” надалі зводилася до того, що віднесені в додаток умови щодо територіальних проблем українства від самого початку ніхто не збирався виконувати. Головне -- змусити українську сторону якнайшвидше підписати договір і відкрити широко ворота для вивозу в Австрію продовольчих, сировинних ресурсів. Молоді ж і настільки ж недосвідчені, хоч і патріотично налаштовані, дипломати УНР не розгледіли підступної пастки і потрапили „на вудочку” грандів європейської політики.

Підписаний мирний договір між Українською Народною Республікою і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною клав завершення стану війни між ними і визначав західний кордон України: „1). Між Австро- Угорщиною, з одної, і Українською Народною Республікою, з другої сторони, наскільки ті дві держави граничитимуть з собою, будуть ті границі, котрі існували між Австро-Угорською монархією і Росією перед вибухом війни. 2). Дальше на північ ітиме границя Української Народної Республіки, починаючи від Тарнограда западно по лінії Білограй, Щебретин, Красностав, Пугачев, Радин, Межиріччя, Сарнаки, Мельник, Високолитовськ, Каменець, Литовськ, Пружани, Вигановське озеро. Подрібно установлятиме границю мішана комісія після етнографічних відносин із узглядненням бажань населення. 3). На випадок, якби Українська Народна Республіка мала мати границі ще з якою іншою державою Почвірного союзу, застерігаються щодо того окремі умови” [30, с. 138].

У таємному договорі між УНР і Австро-Угорщиною було зафіксовано: „З перебігу ведених переговорів представники Австро-Угорщини й Української Народної Республіки набрали переконання, що обидві великодержави є керовані волею жити між собою в тісній дружбі і оживлених зносинах.

Признаючи, що ті зносини будуть скріплені, якщо меншості, що живуть в обох тих державах, відносно яких друга сторона є заінтересована, будуть мати цілковите забезпечення для свого свободного національного і культурного розвитку, ц. і к. міністр закордонних справ із вдоволенням приймає до відомості, що Українська Народна Республіка вже створила закони, які забезпечують права живучих на Україні частин польського і німецького народу, а також права жидівського населення.

І навпаки, уповноважені Української Народної Республіки приймають до відома, що австрійський уряд рішився на основі намірів, проголошених його цісарською і королівською апостольською величністю при його вступі до правління і в його престольній промові, поробити заходи, які, розбудовуючи далі існуючі інституції, мають дати тій частині українського народу, яка мешкає в Австрії, дальше забезпечення для її національного і культурного розвитку.

Для осягнення тієї цілі австрійський уряд предложить обом палатам Державної ради проєкт закону, силою якого ті частини Східної Галичини, де переважає українське населення, будуть відділені від королівства Галичини і злучені з Буковиною в один суцільний коронний край. Цей замір австрійський уряд має здійснити найпізніше до 31 липня б. р. Австрійський уряд буде всіма засобами, які дає йому конституція, змагати до того, щоби цей законопроєкт одержав силу закону.

При цьому існує порозуміння про те, що ця заява творить з мировим договором неподільну цілість, і, що важність цій заяви вигасає, якщо не буде виповнена яка-небудь постанова мирового договору.

Цей документ і його зміст мають лишитися тайними” [30, с. 150--151].

Варто звернути увагу на положення, згідно з яким чинність усього мирного договору втрачається за умови, якщо не буде виконано хоч один пункт загальних домовленостей. А західні партнери та й реалістично мислячі українські політики добре розуміли, що взяті на себе зобов'язання, зокрема в економічній сфері, особливо щодо поставок до 1 липня 1918 р. Німеччині й Австро-Угорщині 1 млн тонн (60 млн пудів) хліба були апріорі нездійсненними. Однак і не підписувати договір сторона Центральної Ради не знаходила можливостей.

Аналізуючи події, документи достатньо складного, можна сказати -- екстремального моменту в історії Української Народної Республіки, можна висловити припущення, що настрої керівництва національної революції були не те що далекими від оптимістичних. Вони знаходилися на найнижчих песимістичних позначках. Ніхто не бачив виходу зі скрутної ситуації. Не встигнувши хоч скільки-небудь стати на ноги, дітище покоління патріотів, революціонерів, демократів -- Українська Народна Республіка потрапляла під жорна окупаційного молоха.

Д. Дорошенко наводить переконливі аргументи на користь висновку, що принципово питання про воєнну інтервенцію в Україну було вирішено союзниками ще до підписання договору в Бресті [26, с. 333].

В історіографії неодноразово зверталася увага й на те, що навіть текст документа -- звернення до урядів Німеччини й Австро-Угорщини М. Любинський одержав від німецької сторони в готовому вигляді й погодився (був змушений) його підписати [26, с. 333].

При цьому навряд чи виправданим було б ставити йому це в провину, оскільки об'єктивне становище й українського уряду, й делегації УНР було таким, що доводилося лише миритися з чужим цинічним диктатом.

Урешті-решт, брала гору й та обставина, що за брестськими домовленостями „почвірний союз узяв під особливу свою опіку українську державність, а українська "соціалістична" влада не тільки в державній своїй справі шукала захисту й оборони в імперіалістичного почвірного союзу, але й у політично-соціальній. Німецькі генерали ставили навіть спеціальною умовою охорону правительства й публічних установ Укр. Нар. Республіки від агітації й пропаганди большевиків.

Такі симпатії центрального імперіалізму до України полягали насамперед у тому, що наша влада й наші "установи" були не соціалістичні, не ворожі до їхніх установ і не загрожували, як "анархістична" влада большевиків, соціальною заразою їм самим” [31, с. 208--209].

Промовистий епізод наводить у своїх мемуарах член української делегації на мирних переговорах О. Севрюк. Коли він „десь між Сарнами й Житомиром” зустрівся з М. Грушевським і розповів йому про останні рішення в Бресті, голова Центральної Ради не зміг стриматися й розплакався. Прихід німців в Україну був драмою його життя: всі вороги українства, що звинувачували М. Грушевського у тому, що він є знаряддям австрійської чи німецької інтриги, тепер одержали додаткові аргументи -- німці йшли рятувати українську державність на заклик керованого ним -- М. Грушевським -- проводу [32, с. 12].

Відзначене тяжким, непосильним тягарем лягало на всі уяви, теоретичні передбачення щодо перспектив України взагалі, соборницьких планів і розрахунків зокрема. М. Грушевський, В. Голубович, їхні колеги з Центральної Ради й уряду змушені були обставинами бодай якось виправдовувати Брестські рішення. А треба ж було не лише виправдовуватися, а й підтримувати згасаючу віру нації в майбутнє. Проте у власних душах такої віри залишалося дедалі менше. Вона вже ледь жевріла.

Навіть М. Грушевський, роз'яснюючи сутність підписаних угод, почувався непевно. „Трактат, -- писав він, -- давав мир гідний, як здавалось (останні два слова зовсім не випадкові, насправді ж вони не лише підважують, а швидше перекреслюють загальну оцінку -- авт.): привертав їй (УНР -- авт.) західні українські землі, не тільки окуповані під час війни, а й раніше від неї відірвані, як Холмщина, Берестейщина, Пинщина (хоч і не в повнім їх обсягу -- так околиці Дорогочина, Більська, Брянська зістались таки поза Україною)...” [33, с. 564].

15 березня 1918 р. лідер УНР виступив з доволі ґрунтовною, об'ємною за обсягом промовою в Малій Раді, у якій поєднав свої історичні знання з політичним ракурсом бачення проблем Холмщини і українських анклавів у Бессарабії, які поглинала Румунія. Матеріал було поширено газетами [34; 35, с. 107--109]. Центральна Рада виступила із невизнанням анексії Бессарабії Румунським королівством, доручала Раді народних міністрів втрутитися у вирішення долі мешканців краю [30, с. 270, с. 273--274]. Якимось чином український провід намагався реагувати на інформації, запити призначеного комісаром Холмщини і Підляшшя О. Скоропис-Йолтуховського [30, с. 167-- 168, с. 175, с. 274, с. 276--277].

Однак складається враження, що робилося те дуже кволо, начебто більше за ідейною інерцією, швидше як повинність, бо сподівань на ділове розв'язання проблем фактично не існувало. М. Грушевський після поразок УНР від більшовиків і розпочатої окупації України вважав найголовнішим завданням моменту відшукати заходи, які б закріпили і в свідомості самих українців, і міжнародного загалу наявність України як державного феномену. При цьому досить прозоро проглядає позиція: не зазіхати на максимум, спробувати зберегти хоч мінімум.

Надзвичайно прикметна в цьому сенсі стаття голови Центральної Ради „Новий поділ України” [36] (як розділ вона була включена до збірки матеріалів, опублікованих у 1918 р. за назвою „На порозі Нової України. Гадки і мрії” [37]). Продовжуючи працю над підготовкою проєкту Конституції УНР (а йому тут усе ще належала головна роль), яку планувалося представити Українським Установчим зборам (Всенародні збори, Сейм), автор пропонує здійснити новий варіант облаштування України: „замість теперішнього поділу на губернії й повіти поділ на землі, більші від повітів, а менші від губерній” [38, с. 99]. Обґрунтовуючи ідею адміністративної структури України у складі 30 земель, автор спеціально зазначає, що за висхідну одиницю було взято приблизно ту територію, на якій проводяться вибори до Українських Установчих зборів; „свобідна воля людності рішить потім приєднання чи вилучення інших сумежних країн. Тому нема тут Холмщини, Хотинського повіту (до того часу він входив до Бессарабії -- авт.) й інших земель” [38, с. 101].

Можна зрозуміти почуття М. Грушевського, який народився й провів дитинство в українському Холмі, який, а також інші сусідні західноукраїнські землі вважав „непольськими” (так він писав); чого була варта особисто йому відмова від омріяних, а не лише національно-політичних планів. Та для принципового вченого, реалістично мислячої особистості пріоритетними були інші чинники, а на чільному місці -- українська ідея, український інтерес, аргументи, здоровий глузд, якому в межах наукової логіки не можна було чогось істотного заперечити.

До складу Української Народної Республіки передбачалося включити лише ті території, які в 1917 р. входили до дев'яти українських губерній, що перебували тоді у складі Росії (з одним застереженням: до Деревської землі могла увійти й частина Мозирського повіту, „коли на те буде бажання людности” [38, с. 101--103]).

Невідомо, як розвивалися події під час обговорення ініціативи (проєкту) М. Грушевського у Центральній Раді (протоколи її засідань, як і Ради народних міністрів під час евакуації керівних установ УНР на західні терени після 15 лютого і до 1 березня 1918 р. відсутні). Однак 6 березня, після повернення до Києва було ухвалено „Закон Центральної Ради про адміністративно-територіальний поділ України, прийнятий Малою Радою” [30, с. 181-182].

До проєкту було вирішено внести ще дві адміністративні одиниці: „Підляшшя -- центр Берест” (Брест -- авт.) і „Дреговицька Земля, центр Мозир” [30, с. 181]. Таким чином, загальна кількість земель досягла 32. У законі також було зазначено: „Остаточним розмежуванням Української Народної Республіки з сусідніми державами число земель буде змінено. ... Про докладне розмежування земель Раді народних міністрів поручається внести осібний законопроект в можливо ближчим часі” [30, с. 182].

Ні останнього доручення не довелося виконувати, ні положень Закону в цілому -- чимдалі ці питання переймали на себе Німеччина й Росія. Реалізовуючи підписаний 3 березня 1918 р. між собою договір, вони в процесі просування німецьких військ углиб України намагалися узгодити лінію кордону. Зокрема, в російських газетах з'явилися публікації, що межі України -- це 9 колишніх російських губерній. У зв'язку з цим депутат Малої Ради М. Салтан вніс на засіданні останньої 6 квітня 1918 р. запит: „Чи вживаються заходи до остаточного опреділення границь України, і чи робляться заходи, щоб з нашого боку був оповіщений декрет міжнародного значення про границі України” [30, с. 252].

М. Грушевський, якому довелося давати пояснення, повідомив, що йдеться про російську інформацію у відповідь на телеграфний запит німецького урядовця Буше. Вона відповідає положенням Третього Універсалу Центральної Ради. Однак тоді „намічене” розглядалося „як ядро України. .Але вже при виборах до Українських Установчих зборів просторонь України розширювалася і захватувала нові землі” [30, с. 252]. Брак конкретності голова Центральної Ради доповнив зовсім незрозумілим запитанням: „Від кого повинен бути оповіщений декрет про границі України: от уряду чи от Центральної Ради?” [30, с. 252].

М. Балабанов підтримав запитання і додав, що взагалі слід намагатися, „щоб населення само установило границі, а не уряд”. Звісно, ні до чого конкретного так і не дійшли.

Погіршення ж ситуації, яке з кожним днем дедалі більше відчували керівники УНР, призвело уже в умовах розпочатих проти них репресій окупантів до кроку, який передбачалося здійснити на призначених на 12 травня 1918 р. Українських Установчих зборах. 29 квітня на обговорення Малої Ради (як з'ясується пізніше, засідання стало останнім) було винесено розроблений „в спішному порядку” комісією Центральної Ради законопроєкт за назвою „Статут про державний лад, права і вольності Української Народної Республіки” [39]. Ідеться про Конституцію УНР. Засідання, за оцінкою репортерів, „носило нервовий, лихоманковий характер”, й історичної ваги документ „був прийнятий в першому, другому і третьому читаннях з незначними редакційними поправками” [40].

Порівняно з обнародуваним проєктом Конституції від 10 грудня 1917 р. [41] у плані розглядуваного питання стався істотний „відкат назад” (можливо, це сталося уже в ході роботи зазначеної комісії). З першого розділу документа було вилучено пункт третій, яким визначалася територія Української Республіки, а також пункт четвертий про можливість долучення до її складу західноукраїнських земель. Інші пункти (вони були дещо переформатовані і в результаті їх кількість залишалася попередньою -- шість) набрали абстрактного характеру. В тому числі й доповнення про те, що територія Української Народної Республіки без згоди 2/3 голосів присутніх членів Всенародних зборів (питання про їх формування теж не було вирішено) не може відбутися ніяка зміна в кордонах держави, або в праводержавних відносинах якоїсь території до Республіки. Природно, втратили сенс і також були вилучені згадки про Російську Федерацію, якій, згідно з ІІІ Універсалом, делегувалися певні повноваження [30, с. 330].

Отже, попри всю політичну вагу ухваленої Конституції УНР, наявність у ній беззаперечних позитивних якостей у питанні щодо визначення територіальних меж України, теоретичних обґрунтувань шляхів досягнення однієї із наріжних складових національної ідеї -- соборності українства -- фінальний документ зафіксував назадній рух Центральної Ради від досягнутого на кінець 1917 р. рівня.

Висновки

Обґрунтування М. Грушевським концепції української соборності відбувалося в надзвичайно складних обставинах небувалого політичного збурення, неймовірної суспільної динаміки. Не тільки з'являлися неочікувані, значною мірою дилетантські прожекти, але й були спроби їхнього негайного втілення в життя. Невідомо, чи знав голова Центральної Ради про оперативне створення й короткоплинне існування Донецько-Криворізької Радянської Республіки або затіяну за його спиною авантюрну акцію з захоплення Чорноморського флоту (звісно, не ретроспективно, а в моменти свого здійснення), чи просто вважав за потрібне жодним чином не реагувати на них. Адже все це не лише входило в кричущу невідповідність з науковими підходами, чим ніяк не міг поступитися видатний учений, а й з неминучістю вело до конфліктних ситуацій, для переможного, виграшного виходу з яких Україна в той момент просто не мала належних потенцій. Українська історія надалі розвивалася такими маршрутами, коли революційні, та й контрреволюційні, хвилі виносили на політичний гребінь, висували до відповідального керма особистостей, які, не маючи теоретичного хисту, дедалі нехтували науковими принципами. А це не могло негативно, а то і згубно, не відбитися на результатах боротьби за українську справу. Іншими словами, на національному політичному Олімпі не з'явилися ті, хто б перейняв від М. Грушевського ідейно-теоретичну соборницьку естафету і з гідністю поніс її до історичного торжества.

Перспективи подальших досліджень. Відзначене вище, як гадається, може належати до тих міркувань, на які слід було б звернути увагу в плануванні й організації подальших студій досвіду обґрунтування програм, стратегії наступних етапів національного державотворення і соборності. Мовиться не лише про 1918--1920 рр. і повоєнні десятиліття, а й про більш тривалу перспективу історичного поступу.

У творчому спадку видатного інтелектуала особливо привабливими і надалі залишаються принципові методологічні підходи, орієнтир на які завжди дозволятиме триматися в параметрах конструктивного наукового прогресу, переконливого планування розв'язання нагальних проблем суспільного життя. Отже, визнати запропонований матеріал за вичерпну розробку означеної теми не можна. Доцільними й результативними можуть бути цілеспрямовані колективні зусилля фахівців, які мають серйозні шанси увінчатися не лише абстрактно-теоретичними здобутками, а й набути прикладного значення.

Бібліографічні посилання

грушевський соборність українська

1. Грушевський М. На порозі Нової України. Гадки і мрії. ГрушевськийМ. Твори в 50 т. Т. 4. Кн. 1. Київ : Світ, 2004. С. 225--266.

2. Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія. Київ : Науково-пошукове агентство „Книга пам'яті України”, 1997. 416 с.

3. Хміль І. На шляху відродження української державності (Український національний конгрес-з'їзд 6--8 квітня 1917 р.). Київ : Інститут історії України НАН України, 1994. 62 с.

4. Грушевський М. Звідки пішло українство і до чого воно йде. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. Київ : Т-во „Знання” України, 1991. С. 38--52.

5. Винниченко В. Відродження нації. Заповіт борцям за визволення. Київ : КНИГА РОДУ, 2008. 800 с.

6. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. Київ : Т-во „Знання” України, 1991. С. 121-132.

7. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. Т. 1. 4 березня -- 9 грудня 1917 р. Київ : Наукова думка, 1996. 591 с.

8. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи, 1897. Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел. Санкт- Петербург, 1904. Т. XLL. С. 2.

9. Шибаев В. П. Этнический состав населения Европейской части Союза ССР. Ленинград : Издание Академии наук СССР, 1930. 298 с.

10. Господаренко Н. М. Государственное устройство Крыма, национальный и социальный состав населения полуострова. Крымский архив. 2000. № 6. С. 2.

11. Володарский Я. А., Елисеева О. И., Кабузан В. М. Население Крыма в конце XVIII-- конце XX веков. Численность, размещение, этнический состав. Москва : Наука, 2003. 160 с.

12. Зарубин А. Г., Зарубин В. Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. 2-е изд., испр. и доп. Симферополь : АнтиквА, 2008. 681 с.

13. Солдатенко В. Ф. Россия -- Крым -- Украина. Опыт взаимоотношений в годы революции и Гражданской войны. Москва : Политическая энциклопедия, 2018. 240 с.

14. Солдатенко В. Ф. Дмитро Дорошенко. Gloriamundi. Політична еліта українського державотворення революційної доби (короткі нариси-портрети 1917-1920). Київ : Наукова думка, 2021. С. 126--142.

15. Нова Рада. 1917. 16 листопада.

16. Український національно-визвольний рух. Березень - листопад 1917 року : Док. і матеріали. Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2003. 1024 с.

17. Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу: історичні есе-хроніки. У 4-х т. Т. 1. Рік 1917. Харків : Прапор, 2008. 560 с.

18. Грушевський М. Україна дійде свого! Народня воля. 1917. 24 серпня.

19. Народня воля. 1917. 31 жовтня.

20. Нова Рада. 1917. 3 листопада.

21. Народня воля. 1918. 16 грудня.

22. Курас І. Ф., Солдатенко В. Ф. Кубань революційна: етнічні і соціальні вектори. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917-- 1920 рр.). Київ : ІПіЕнД НАН України, 2001. С. 7-20.

23. Вісник Ради народних міністрів Української Народної Республіки. 1918. 13 січня.

24. Бойцун М. Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880-1918. Київ : Rosa Luxemburg - Stiftung в Україні; ФОП Маслаков, 2020. 580 с.

25. Симоненко Р. Г. Брест: двобій війни і миру. Київ : Політвидав України, 1988. 277 с.

26. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. Т. І. Доба Центральної Ради. Ужгород : Свобода, 1932. 416 с.

27. Берестейський мир. З нагоди 10-х роковин. 9.11.1918 - 9.11.1928. Спомини та матеріали. Львів - Київ : Червона калина, 1928. 319 с.

28. Держалюк М. Берестейський мир і Україна. Пам'ять століть. 1998. № 1. С. 41-51.

29. Чернин О. В дни мировой войны. Мемуары министра иностранных дел Австро-Венгрии. Санкт-Петербург : Издательство Санкт-Петербургского университета, 2005. 522 с.

30. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. Т. 2. 10 грудня 1917 р. - 29 квітня 1918 р. Київ : Наукова думка, 1997. 424 с.

31. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції [марець 1917 - грудень 1919 р.]). Київ - Відень : Видавництво „Дзвін”, 1920. Ч. ІІ. 328 с.

32. Севрюк О. Брестський мир: Уривки зі споминів. Париж : Відбиток з „Українських вістей”, 1927. 16 с.

33. Грушевський М. Ілюстрована історія України. Видання 2-е. Київ - Відень : Видавництво Корбуш, 1919. 578 с.

34. Народня воля. 1918. 21 березня.

35. Грушевський М. За Холмщину. На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріяли. Нью-Йорк - Львів - Київ - Торонто - Мюнхен : Українське історичне товариство, 1992. С. 107-109.

36. Народня воля. 1918. 25 березня.

37. Грушевський М. На порозі Нової України. Гадки і мрії. Київ : Друкарня акціонерного товариства „Петро Барський”, 1918. 120 с.

38. Грушевський М. На порозі Нової України. Гадки і мрії. Київ : Т-во „Знання” України, 1992 р. 148 с.

39. Киевская мысль. 1918. 30 апреля.

40. Киевская мысль. 1918. 1 мая.

41. Народня воля. 1917. 16, 17, 18 грудня.

References

1. Hrushevskyi M. Na porozi Novoi Ukrainy. Hadky i mrii. Hrushevskyi M. Tvory v 50 t. T. 4. Kn. 1. Kyiv : Svit, 2004. S. 225-266 (On the threshold of New Ukraine. Supposes and dreams).

2. Soldatenko V. F. Ukrainska revoliutsiia: kontseptsiia ta istoriohrafiia. Kyiv : Naukovo-poshukove ahentstvo „Knyha pam'iati Ukrainy”, 1997. 416 s. (Ukrainian revolution: concept and historiography).

3. KhmilI. Nashliakhuvidrodzhenniaukrainskoiderzhavnosti (Ukrainskyinatsionalnyikonhres-z'izd 6-8 kvitnia 1917 r.). Kyiv : Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy, 1994. 62 s. (On the way to the revival of Ukrainian statehood).

4. Hrushevskyi M. Zvidky pishlo ukrainstvo i do choho vono ide. Hrushevskyi M. Khto taki ukraintsi i choho vony khochut. Kyiv : T-vo „Znannia” Ukrainy, 1991. S. 38-52. (Where did Ukrainianness come from and where is it going).

5. Vynnychenko V. Vidrodzhennia natsii. Zapovit bortsiam za vyzvolennia. Kyiv : KNYHA RODU, 2008. 800 s. (Revival of the nation. Testament to the fighters for liberation).

6. Hrushevskyi M. Yakoi my khochemo avtonomii i federatsii. Hrushevskyi M. Khto taki ukraintsi i choho vony khochut. Kyiv : T-vo „Znannia” Ukrainy, 1991. S. 121-132. (What kind of autonomy and federation do Ukraine want).

7. Ukrainska Tsentralna Rada. Dokumenty i materialy. U dvokh tomakh. T. 1. 4 bereznia - 9 hrudnia 1917 r. Kyiv : Naukova dumka, 1996. 591 s. (Ukrainian Central Council. Documents and materials. In two volumes. Vol. 1. March 4 - December 9, 1917).

8. Pervaya Vseobshaya perepis naseleniya Rossijskoj imperii, 1897. Izdanie Centralnogo statisticheskogo komiteta Ministerstva vnutrennih del. Sankt-Peterburg, 1904. T. XLL. S. 2. (The first General Census of the Russian Empire, 1897).

9. ShibaevV. P. EtnicheskijsostavnaseleniyaEvropejskojchastiSoyuzaSSR. Leningrad : Izdanie Akademii nauk SSSR, 1930. 298 s. (Ethnic composition of the population of the European part of the USSR).

10. Gospodarenko N. M. Gosudarstvennoe ustrojstvo Kryma, nacionalnyj i socialnyj sostav naseleniya poluostrova. Krymskij arhiv. 2000. № 6. S. 2. (The state system of Crimea, the national and social composition of the population of the peninsula).

11. Volodarskij Ya. A., Eliseeva O. I., Kabuzan V. M. Naselenie Kryma v konce XVIII - konce XX vekov. Chislennost, razmeshenie, etnicheskij sostav. Moskva : Nauka, 2003. 160 s. (The population of Crimea in the late XVIII - late XX centuries. Number, location, ethnic composition).

12. Zarubin A. G., Zarubin V. G. Bez pobeditelej. Iz istorii grazhdanskoj vojny v Krymu. 2-e izd., ispr. i dop. Simferopol : AntikvA, 2008. 681 s. (No winners. From the history of the civil war in Crimea).

13. Soldatenko V. F. Rossiya - Krym - Ukraina. Opyt vzaimootnoshenij v gody revolyucii i Grazhdanskoj vojny. Moskva : Politicheskaya enciklopediya, 2018. 240 s. (Russia - Crimea - Ukraine. Experience of relations during the years of the revolution and the Civil War).

14. Soldatenko V. F. Dmytro Doroshenko. Gloria mundi. Politychna elita ukrainskoho derzhavotvorennia revoliutsiinoi doby (korotki narysy-portrety 1917-- 1920). Kyiv : Naukova dumka, 2021. S. 126-142. (Dmytro Doroshenko. Gloria mundi. The political elite of the Ukrainian state formation of the revolutionary era (short essays-portraits 1917-1920).

15. Nova Rada. 1917. 16 lystopada. (New Council. 1917. 16 November).

16. Ukrainskyi natsionalno-vyzvolnyi rukh. Berezen - lystopad 1917 roku : Dok. i materialy. Kyiv : Vydavnytstvo imeni Oleny Telihy, 2003. 1024 s. (Ukrainian national liberation movement. March-November 1917: Doc. and materials).

17. Soldatenko V. F. Ukraina v revoliutsiinu dobu: istorychni ese-khroniky. U 4-kh t. T. 1. Rik 1917. Kharkiv : Prapor, 2008. 560 s. (Ukraine in the revolutionary era).

18. Hrushevskyi M. Ukraina diide svoho! Narodnia volia. 1917. 24 serpnia. (Ukraine will get its way!).

19. Narodnia volia. 1917. 31 zhovtnia. (People's will).

20. Nova Rada. 1917. 3 lystopada. (New Council).

21. Narodnia volia. 1918. 16 hrudnia. (People's will).

22. Kuras I. F., Soldatenko V. F. Kuban revoliutsiina: etnichni i sotsialni vektory. Sobornytstvo i rehionalizm v ukrainskomu derzhavotvorenni (1917--1920 rr.). Kyiv : IPiEnD NAN Ukrainy, 2001. S. 7-20. (Kuban revolutionary: ethnic and social vectors).

23. Visnyk Rady narodnykh ministriv Ukrainskoi Narodnoi Respubliky. 1918. 13 sichnia. (Bulletin of the Council of People's Ministers of the Ukrainian People's Republic).

24. Boitsun M. Robitnychyi rukh i natsionalne pytannia v Ukraini: 1880-1918. Kyiv : Rosa Luxemburg - Stiftung v Ukraini; FOP Maslakov, 2020. 580 s. (The labor movement and the national question in Ukraine: 1880-1918).

25. Symonenko R. H. Brest: dvobii viiny i myru. Kyiv : Politvydav Ukrainy, 1988. 277 s. (Brest: a duel of war and peace).

26. Doroshenko D. Istoriia Ukrainy 1917-1923 rr. T. I. Doba Tsentralnoi Rady. Uzhhorod : Svoboda , 1932. 416 s. (History of Ukraine 1917-1923).

27. Beresteiskyi myr. Z nahody 10-kh rokovyn. 9.11.1918 - 9.11.1928. Spomyny ta materialy. Lviv - Kyiv : Chervona kalyna, 1928. 319 s. (Brest peace. On the occasion of the 10th anniversary).

28. Derzhaliuk M. Beresteiskyi myr i Ukraina. Pam'iat stolit. 1998. № 1. S. 41-51. (Brest Peace and Ukraine. Memory of centuries).

29. Chernin O. V dni mirovoj vojny. Memuary ministra inostrannyh del Avstro- Vengrii. Sankt-Peterburg : Izdatelstvo Sankt-Peterburgskogo universiteta, 2005. 522 s. (In the days of World War II. Memoirs of the Minister of Foreign Affairs of Austria-Hungary).

30. Ukrainska Tsentralna Rada. Dokumenty i materialy. U dvokh tomakh. T. 2. 10 hrudnia 1917 r. - 29 kvitnia 1918 r. Kyiv : Naukova dumka, 1997. 424 s. (Ukrainian Central Council. Documents and materials).

31. Vynnychenko V. Vidrodzhennia natsii (Istoriia ukrainskoi revoliutsii [marets 1917 - hruden 1919 r.]). Kyiv - Viden : Vydavnytstvo „Dzvin”, 1920. Ch. II. 328 s. (Revival of the Nation (History of the Ukrainian Revolution [March 1917 - December 1919]).

32. Sevriuk O. Brestskyi myr: Uryvky zi spomyniv. Paryzh : Vidbytok z „Ukrainskykh vistei”, 1927. 16 s. (Brest Peace: Excerpts from Memories).

33. Hrushevskyi M. Iliustrovana istoriia Ukrainy. Vydannia 2-e. Kyiv - Viden : Vydavnytstvo Korbush, 1919. 578 s. (Illustrated history of Ukraine).

34. Narodnia volia. 1918. 21 bereznia. (People's will).

35. HrushevskyiM. ZaKholmshchynu. Na poroziNovoiUkrainy. Statti i dzherelni materiialy. Niu-Iork - Lviv - Kyiv - Toronto - Miunkhen : Ukrainske istorychne tovarystvo, 1992. S. 107-109. (For Kholmshchyna).

36. Narodnya volya. 1918. 25 bereznya. (The new division of Ukraine).

37. Hrushevskyi M. Na porozi Novoi Ukrainy. Hadky i mrii. Kyiv : Drukarnia aktsionernoho tovarystva „Petro Barskyi”, 1918. 120 s. (On the threshold of New Ukraine. Supposes and dreams).

38. Hrushevskyi M. Na porozi Novoi Ukrainy. Hadky i mrii. Kyiv : T-vo „Znannia” Ukrainy, 1992 r. 148 s. (On the threshold of New Ukraine. Supposes and dreams).

39. Kievskaya mysl. 1918. 30 aprelya. (Kyiv thought).

40. Kievskaya mysl. 1918. 1 maya. (Kyiv thought).

41. Narodnia volia. 1917. 16, 17, 18 hrudnia. (People's will).

Размещено на Allbest.ru