Розвиток політичного процесу у Волинській області (1991—2021)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток політичного процесу у Волинській області (1991--2021)

Валерій Бортніков,

доктор політичних наук, професор,

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Valerii Bortnikov,

Doctor of Political Sciences, Professor,

Lesya Ukrainka Volyn National University

Анотація

У статті здійснено науковий аналіз політичного процесу у Волинській області протягом тридцяти років існування незалежної України.

Акцентовано на інституційних та позаінституційних практиках політичної діяльності та участі суб'єктів суспільно-політичних відносин, які визначали/ визначають характер і спрямованість політичного процесу на Волині. Розкрито послідовність дій влади та опозиції щодо демонтажу інститутів влади радянської епохи, проведення декомунізації символічного простору населених пунктів області, створення інститутів громадянського суспільства і партій, зміни парадигми ставлення місцевої влади до церков та їх конфесій, учасників національно- визвольних змагань тощо. Вагомий вплив на спрямованість політичного процесу справляє електоральна участь громадян на виборах до вищих та місцевих органів влади та, відповідно, якісний склад Верховної Ради України та місцевих рад. Поряд з аналізом партійного представництва від Волині у депутатському корпусі українського парламенту простежено динаміку участі та переваг окремих політичних сил і партій на виборах до обласної ради. Здійснено періодизацію процесу партійно-політичного структурування в краї. Значу увагу приділено аналізу суспільно-політичної активності волинян під час Помаранчевої революції та Революції Гідності. Автор дійшов висновку, що загалом політичний процес на Волині відтворює спрямованість перебігу політичного процесу в Україні з одночасною його диверсифікацією за такими головними напрямами: по-перше, відмови від авторитарно-тоталітарних інституційних форм і переходу до демократичних; подруге, декомунізації публічного простору та моделювання історичної пам'яті, яке супроводжується поверненням національних (місцевих) традицій, ритуалів і символів; по-третє, збагачення „палітри” вітчизняного досвіду здійснення політичної діяльності та участі регіональними практиками.

Ключові слова: Україна, Волинська область, політичний процес, політичні інститути, демократизація, місцеве самоврядування, політичні партії, політичні вибори, реформа місцевого самоврядування.

Abstract

політичний процес волинська область

The political process evolution in the Volyn region (1991-2021)

A scientific analysis of the political process in the Volyn region for thirty years of existence of independent Ukraine has been carried out in the article. Emphasis has been placed on institutional and non-institutional practices of political activity and participation of subjects of socio-political relations, which determined/determine the

nature and direction of the political process in Volyn. The sequence of actions of the government and the opposition to dismantle the institutions of power of the Soviet era, the decommunization of the symbolic space of the settlements of the region, creation of civil society institutions and parties, paradigm shifts in the attitude of local authorities to churches and their denominations, participants in national liberation struggles, etc. have been revealed. Significant influence on the direction of the political process is determined by the electoral participation of citizens in elections to higher and local authorities and, accordingly, qualitative composition of the Verkhovna Rada of Ukraine and local councils. Along with the analysis of the party representation from Volyn in the parliamentary corps of the Ukrainian parliament, there has been traced the dynamics of participation and preferences of certain political forces and parties in the elections to the regional council. The process of party-political structuring in the region has been periodized. The significant attention has been paid to the analysis of socio-political activity of Volyn residents during the Orange Revolution and the Revolution of Dignity. The author came to the conclusion that in general, the political process in Volyn reflects the direction of the political process in Ukraine with its simultaneous diversification in the following main areas: first, the abandonment of authoritarian-totalitarian institutional forms and the transition to democratic ones; secondly, the decommunization of public space and the modeling of historical memory, accompanied by the return of national (local) traditions, rituals and symbols; thirdly, enriching the „palette” of domestic experience in political activities and participation in regional practices.

Key words: Ukraine, Volyn region, political process, political institutions, democratization, local self-government, political parties, political elections, local selfgovernment reform.

Постановка проблеми

Політичний процес на Волині, як складова процесу соціальних змін у загальнонаціональному масштабі, передбачає науковий аналіз діяльності суб'єктів політичних відносин: влади та опозиції, політичних партій, інститутів громадянського суспільства, форм протесту і творчої самоорганізації населення тощо, які засвідчили свою спроможність впливати на здійснення політичної влади. У статті використано проблемно- хронологічний, неоінституційний, структурно-функціональний та інші методи. Керуючись принципами системного аналізу, політичний процес в окремому регіоні розглядається як динамічна підсистема політичної системи, якій притаманні такі властивості, як процесуальність та здатність до змін [1, с. 9; 2, с. 457, с. 458; 3, с. 210]. Криза „парадигми транзиту” зумовила застосування нових концептуальних підходів щодо аналізу процесів посткомуністичних трансформацій [4, с. 145]. Не знайшла підтвердження векторна модель політичної трансформації у напрямі консолідованої демократії через низку „обов'язкових” етапів розвитку: ерозія і розпад авторитаризму, лібералізація режиму, інституціональна демократизація, неконсолідована демократія, демократична консолідація [5, с. 64--75]. Учені дійшли висновку, що більшість поставторитарних країн перебувають не на „проміжній станції” етапу трансформації, а наприкінці шляху розвитку, на який вони були здатні. Причому, це зовсім не виключає можливості їх подальших трансформацій. Але „це буде вже звичайна ... еволюція, а не "транзит", якщо розуміти його як радикальну перебудову інституційних конструкцій політичного устрою” [6, с. 431--432].

Зазначені тези мають безпосереднє відношення до характеристики політичного процесу в Україні. Ідеться про те, що після етапу лібералізації другої половини 1980-х -- початку 1990-х рр. процес демократизації загальмовано і утворено гібридний політичний режим („електоральний”, „кланово-олігархічний”, „безплідного плюралізму” та ін.), де інститути не працюють належним чином, а головну роль відіграють політики і чиновники, діяльність яких є похідною від приватних та корпоративних інтересів. У цьому контексті надзвичайно актуальним є аналіз інституційних змін у регіонах України, оскільки загальнонаціональний політичний процес є похідним від процесів соціокультурного, економічного та політичного розвитку територій.

Аналіз попередніх досліджень. У дослідження політичного процесу в Україні як складової частини її цивілізаційного поступу помітний внесок зробили такі вітчизняні вчені, як А. Волинський, В. Горбатенко, М. Горбатюк, Г. Зеленько, О. Зорич, Я. Калакура, В. Котигоренко, О. Майборода, М. Кармазіна, М. Михальченко, Л. Нагорна, Ю. Поліщук, М.Польовий, О. Рафальський, О. Резнік, О. Фісун, Ю. Шайгородський та ін. Регіональний „зріз” політичного процесу через аналіз інститутів виборів, партій, діяльність опозиції, зміст регіонального політичного режиму тощо представлено у дослідженнях А. Авксентьєва, Т. Бевз, В. Климончука, А. Колодій, В. Лебедюка, В. Литвина, М. Лендьел, А. Романюка, Н. Ротар, Ю. Остапця, С. Янішевського, В. Яремчука та ін. Серед волинських науковців, які зробили помітний внесок у дослідження політичного процесу на Волині часів незалежності, слід назвати В. Малиновського, Й. Надольського, М. Тиского, М. Находа та ін.

Першими науковими працями, у яких простежено динаміку політичних змін у Волинській області, стали видання „Волинь: 90-ті роки ХХ століття. Ілюстрований літопис політичних подій” [7] та „Волинь на зламі століть: історія краю (1989--2000 рр.)” [8].

Цінним для розуміння структури, якісного складу, форм і методів боротьби опозиційного руху на Волині проти комуністичної влади є монографія М. Тиского „Історія виникнення Народного Руху України на Волині” (2001). Автор -- один із керівників крайової організації НРУ, крім перебігу політичної боротьби у період 1989--1991 рр., розмістив на сторінках видання велику кількість унікальних матеріалів і документів [9]. Участь волинян у подіях Помаранчевої революції розкрито в монографічному дослідженні „Помаранчева революція на Волині: історія, факти, документи” [10].

Теоретичний і практично-політичний зміст перебігу політичного процесу в краї частково розкривається у колективній монографії „Волинь в умовах демократичної трансформації (кінець ХХ -- початок ХХІ століття)”. Крім аналізу теоретичних засад демократичного транзиту, автори простежили динаміку електоральної та позаелекторальної політичної участі громадян, здійснили аналіз змін пріоритетів у розвитку національної культури та духовності тощо [11].

В.Малиновський у 2013 р. видав змістовну монографію „Становлення і розвиток місцевого самоврядування у Волинській області (1990--2010 рр.)”, у якій узагальнено перебіг процесу становлення інституту місцевого самоврядування у вказаний період [12]. Окремі аспекти зазначеної проблеми досліджено в кандидатських дисертаціях В. Мельник і В. Троценка [13; 14].

Загалом, у згаданих дослідженнях здійснено аналіз лише окремих аспектів політичного процесу в області в обмежений історичний період. Не знайшла належного висвітлення й специфіка перебігу подій в краї під час Революції Гідності та військової агресії РФ на Сході країни.

Метою статті є науковий аналіз процесу виникнення інститутів, форм і практик діяльності та участі суб'єктів суспільно-політичних відносин, які визначали/визначають спрямованість політичного процесу у Волинській області часів незалежності України. Наукова новизна полягає в узагальненні та доповненні існуючих досліджень із визначеної проблеми новими фактами і коментарями, викладенні авторської позиції щодо оцінки діяльності окремих політичних сил та акторів.

Демонтаж радянської системи. Перші кроки українського державотворення (перша половина 1990-х рр.). Історико-культурна спадщина та геополітичне становище Волинської області, яка під час Другої світової та в повоєнні роки стала ареною драматичного ідеологічного та збройного протистояння і міжнаціональних конфліктів, зумовлює своєрідність процесу національного відродження в краї. Помітний слід у суспільній свідомості населення залишили масштабні репресії проти учасників національно-визвольних змагань, української інтелігенції, священнослужителів, заможних селян та ін. Волинська область належить до тих регіонів України, де процеси модернізації відбулися зі значним запізненням. Більшість промислових об'єктів, створених наприкінці 1970-- 1980-ті рр. у період її інтенсивного індустріального розвитку, не пов'язана з місцевою сировинною базою. Левова частка підприємств області мала загальносоюзний, а окремі з них оборонний характер, що з розпадом СРСР призвело до затяжної соціально-економічної кризи. Прикордонне розміщення території області зумовило розташування тут великого контингенту військових, переважно російськомовних. Населення краю визначається доволі високим рівнем релігійної свідомості [11, с. 8--9].

Уже наступний день після проголошення незалежності, 25 серпня 1991 р., для волинян став багатим на політичні події, які набували символічного змісту. Це, зокрема, руйнування в обласному центрі -- Луцьку пам'ятника Леніну, а також підняття над приміщенням Волинської обласної ради національного синьо-жовтого прапора. У державних установах припинено діяльність політичних партій і громадсько-політичних організацій. Луцька міська рада своїм рішенням зобов'язала заклади освіти до 1 вересня 1991 р. вилучити з усіх кабінетів шкіл та установ бюсти і портрети Леніна. На сесіях обласної, міських та районних рад прийнято історичні рішення: про зняття з приміщень рад символів радянської епохи -- Герба та Прапора УРСР.

Загалом, символи несуть як демонстративну, так і приховану інформацію, особливо в їх просторових формах. В ієрархізованому суспільстві не існує простору, який не був би ієрархізованим і не визначав би соціальну дистанцію у більш або менш замаскованому вигляді, наголошував П. Бурдьє. Ідеться про масштаби пам'ятників, трибун, почесні місця, верхню або нижню частини публічних зібрань, авансцену або куліси, фасади і задвірки, правий або лівий бік зібрань тощо [15, с. 36, с. 38]. Особливу роль тут відіграють міста, як центри, де генеруються відповідні моделі або зразки комунікації. Міський простір явно або імпліцитно містить у собі панівну ідеологію, яка унаочнюється в назвах вулиць, гаслах, пам'ятниках, архітектурних спорудах тощо [16, с. 46, с. 48]. Систему символів і міфів радянської епохи доповнювали політичні ритуали, які були неодмінним атрибутом репрезентації комуністичної влади.

Національні традиції і символи для України були тим оберегом, завдяки якому наш народ вистояв і зберіг свою ідентичність в умовах його перманентної асиміляції. Падіння комуністичного режиму відкрило простір для відродження національної культури: у суспільне життя повернулися традиційні обряди, віча, хресні ходи, колядки, вертепи та ін. Загальнодоступними ставали твори й вистави заборонених драматургів, поетів і прозаїків, учених і політичних діячів, відродження імен яких відбувалося шляхом спорудження пам'ятників, встановлення меморіальних дошок, перейменування вулиць та інших адресних об'єктів (Д. Братковський, В. Винниченко, М. Драгоманов, Й. Конзелевич, М. Кравчук, А. Кримський, В. Липинський, О. Пчілка, К. Савур, В. Стус та ін.). У жовтні 1991 р. за рішенням виконкому Луцької міської ради майдан Ленінського комсомолу став майданом Незалежності, проспект Леніна перейменовано на Волі, Правди -- на Михайла Грушевського. Із карти міста зникли вулиці Ленінградська, Комуністична, Юних ленінців та ін., які дістали нові назви.

У містах і районах області розпочався процес демонтажу пам'ятників та споруд-символів радянської доби. Так, у січні 1992 р. у центрі Луцька демонтовано Дошку Героїв соціалістичної праці. У грудні -- ухвалено рішення „Про демонтаж пам'ятників, які втратили історичну цінність”. Зокрема: „На честь радянських льотчиків” (літак), „На честь радянських артилеристів” (гармата), „На честь радянських танкістів” (танк).

На початку вересня 1991 р. обласна рада ухвалила рішення щодо передання приміщення колишнього Волинського обкому КПУ під головний корпус Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки. Утім, група місцевих активістів, які перед тим тривалий час пікетували обком, прагнули забрати це приміщення під адміністративний корпус Луцької міської ради. Проте завдяки протестам громади міста й пікетуванню споруди обкому партії вже студентами і викладачами це приміщення перейшло до педінституту [11, с. 125]. За рік до того, у вересні 1990 р., Луцькому педінституту також передано будинок політосвіти обкому КПУ, де розпочали навчання студенти історичного факультету. Унаслідок такої далекоглядної політики керівництва та громадськості області, яке є унікальним у своєму роді, створено потужну матеріальну базу для розбудови майбутнього Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Проголошення незалежності України вимагало його юридичного закріплення. Під час Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. волиняни підтвердили Акт проголошення незалежності, віддавши на його підтримку 96,32% голосів [17].

Логічним кроком на шляху утвердження української державності стало проведення процедури приведення військових до присяги на вірність українському народові. На Волині ці заходи відбувалися наприкінці грудня 1991 -- на початку січня 1992 рр. Розбудова суверенної держави також передбачала реалізацію принципів територіальної цілісності та забезпечення охорони її кордонів. У жовтні 1992 р. сформовано Луцький загін прикордонного контролю, який взяв під свою охорону ділянку державного кордону протяжністю 901,7 км: з Республікою Польща -- 228,7 км, з Республікою Білорусь -- 673 км [8, с. 558].

Значимою політичною подією в краї стало публічне визнання національно-визвольного руху за незалежність України, оскільки упродовж існування радянської влади тривав процес замовчування або „демонізації” історичних подій і постатей, які не вписувалися в панівну ідеологічну доктрину. У 1992 р. на Волині відбулося святкування 50-ї річниці від дня утворення УПА. Показово, що активну участь у підготовці ювілею вперше взяла на себе обласна влада, виділивши для цього значні кошти. На вимогу часу у квітні 1992 р. Волинська обласна рада також ухвалила рішення про звернення до Верховної Ради України щодо національно-визвольного руху в Україні у 1930--1950 рр., його визнання законною і справедливою боротьбою за незалежність України, а УПА -- воюючою стороною в Другій світовій війні. Верховна Рада звернулася до Кабінету Міністрів України з проханням розглянути питання про віднесення до категорії інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни колишніх вояків УПА (із наданням відповідних пільг) [8, с. 49].

Позитивні зміни спостерігалися й у церковно-релігійній сфері. У цей час на території області переважно „пусткою” стояло близько 200 колишніх культових будівель, знятих з реєстрації в 1950--1960 рр., що викликало значну напруженість у стосунках влади з православним і католицьким середовищами [8, с. 423]. Кроком утвердження толерантного ставлення до прав віруючих стало передання релігійним громадам у користування культових споруд: у жовтні 1991 р. громаді Греко-католицької церкви в Луцьку, у лютому 1992-го -- Благовіщенську церкву УАПЦ в Ковелі. Проте влітку 1992 р. в Луцьку діями недалекоглядних політиків спровоковано протистояння прихильників УПЦ та УПЦ Київського патріархату навколо питань власності культових споруд [11, с. 132].

Улітку 1995 р. у краї відбулися події, які не мали широкого громадського резонансу, але у контексті процесів вітчизняного державотворення набували вагомого змісту: волиняни отримали нові паспорти громадян України.

Роль волинської антисистемної опозиції у процесах державотворення. Поряд із об'єктивними чинниками, що спричинили розпад СРСР та здобуття незалежності України, мав місце і суб'єктивний фактор -- діяльність антисистемної опозиції, яка успадкувала традиції національно-визвольної боротьби та ідеї дисидентів 60--70-х рр. ХХ ст. На Волині порівняно невеликий прошарок громадян не злякався відкрито кинути виклик комуністичній владі. Він доклав багато зусиль до критики радянської системи цінностей і, навпаки, поважного ставлення до традицій і духовних надбань українського народу.

Серед найбільш активних на той час діячів національно-демократичного табору слід назвати А. Бондарчука, В. Войцехівського, О. Гудиму, Г. Кожевникова, М. Коця, А. Криштальського, І. Лисака, О. Мазепу, М. Морозова, В. Осіюка, Б. Самохваленка, Д. Себія, І. Семенюка, Р. Стрілку, М. Тиского, О. Харченка, К. Шаварову, Є. Шимоновича, О. Юрченка та ін.

Опозиція дістала історичний шанс, проте скористатися ним сповна вона не змогла. На заваді -- відчуття непогрішимості у власних діях, відсутність розуміння глибинних процесів розвитку соціуму, а тому нестримне бажання якомога швидше зруйнувати старе, не побудувавши нового та ін. На початку відкритого протистояння з владою волинська опозиція виступала консолідовано, а тому була потужною політичною силою. Згодом в її середовищі відбувся розкол, який супроводжувався боротьбою за лідерство, а революційний потенціал опозиціонерів почав згасати.

Яскравим прикладом цього -- боротьба представників національно- патріотичних сил між собою на місцевих виборах 1994 р. Так, на виборчому окрузі № 1 Луцька протистояли голова обласного осередку УРП Г. Кожевников та представник НРУ А. Стельмащук; на виборчому окрузі № 2 -- голова крайової організації НРУ О. Харченко та заступник голови обласного проводу КУН О. Максимович; № 4 -- С. Луговий (УРП) та І. Титов, якого підтримував НРУ; № 6 -- І. Корсак від УРП та В. Шабала від НРУ; № 7 -- М. Качмар (УРП) та В. Данилюк, якого висунув НРУ; № 9 -- В. Малиновський (УРП) та С. Шевчук від НРУ; № 10 -- А. Поха від УРП та В. Банада від НРУ. За твердженням активного учасника згаданих подій В. Малиновського, „це підтверджує справжні наміри тогочасного рухівського керівництва -- будь-якою ціною нашкодити своїм опонентам національно-демократичного табору” [12, с. 90].

Серед чинників, які призвели до падіння впливу націонал-демократів на Волині, -- відсутність регіональних лідерів. Окремі з них, отримавши вотум довіри волинян на виборах до Верховної Ради УРСР 1990 р., стали народними депутатами й осіли у Києві (О. Гудима). Інші -- здобувши посади в місцевих органах публічної влади, припинили активну участь у діяльності партій та інститутів громадянського суспільства (В. Банада, Г. Кожевников, М. Тиский, В. Малиновський та ін.). Зокрема, ніхто із представників місцевих опозиціонерів „першої хвилі”, які голосно заявили про себе наприкінці 1980-х -- на початку 1990-х рр., не увійшли в історію як успішні реформатори або політики загальнонаціонального масштабу.

Натомість, після відходу від активної політичної діяльності окремі із них стали відомими в області лікарями (О. Мазепа, Є. Шимонович), літераторами (А. Бондарчук, А. Криштальський), діячами творчих професій тощо.

Таким чином, у перші роки незалежності зусиллями національно- демократичних сил, які на Волині діяли і в складі органів публічної влади, і в інституціях громадянського суспільства, проведена величезна робота щодо лібералізації авторитарного режиму й створення умов для переходу до його демократизації.

Розвиток політичних сил та формування органів публічної влади на Волині у контексті місцевих виборів. Політичні партії як провідні інститути демократичної політичної системи справляють вагомий вплив на розвиток політичного процесу, насамперед у контексті формування органів публічної влади. На 1 січня 2021 р. в Україні діяло 465 партій, динаміка реєстрації яких, „по-своєму відтворювала пульс життя суспільства” [18, с. 280, с. 281]. На Волині процес виникнення обласних осередків партій, розвиток політичних сил загалом відбивали загальноукраїнські тенденції перебігу політичного процесу, що стало наслідком невпинного зростання ролі політичних партій у політичному житті країни. Зокрема, у 2020 р. в краї зареєстровано 262 обласні партійні організації [19].

Передумовою партійного будівництва у Волинській області стало утворення влітку 1989 р. обласного осередку Народного Руху України. Саме з лав Руху вийшли майбутні керівники партій національно-демократичного спрямування. Першою на Волині альтернативною КПРС партією стала Українська республіканська партія, що виникла у травні 1990 р. У другій половині серпня 1990 р. відбулася установча конференція крайової організації Української народно-демократичної партії. На початку жовтня того ж року створено обласну організацію Демократичної партії України [7, с. 10, с. 12, с. 13]. Характерно, що усі вони належали до правих партій. Партії лівого спрямування почали виникати лише після невдалої спроби державного заколоту в серпні 1991 р. і заборони діяльності КПУ. У грудні 1991 р. створено обласну організацію Селянської партії України, у жовтні 1991 р. -- Соціалістичної [7, с. 37, с. 47].

Суспільство, яке радикально змінює базові соціально-економічні відносини, має, у першу чергу, досягти консенсусу у питаннях стратегії розвитку. За його відсутності властива для демократії тенденція до нестабільності „може призвести до послідовного блокування різними коаліціями ... всіх пропонованих програм перетворень” [20, с. 55]. Щось подібне відбувалося в Україні навколо розподілу повноважень між державними адміністраціями та радами, оскільки процес конституювання діяльності місцевого самоврядування та державного управління в Україні був не лінійним, а дискретним і таким, що постійно перебував під тиском політичної кон'юнктури. Так, після запровадження у 1992 р. місцевих державних адміністрацій на чолі з представниками президента у 1994 р. їх ліквідовано і замість державних адміністрацій відновлено виконавчі комітети рад. Натомість у 1995 р. ліквідовано вже виконавчі комітети рад, а на рівні областей і районів відновлено державні адміністрації, яким делеговано виконавчі повноваження рад. Виконавчими органами сільських, селищних і міських рад ставали виконкоми рад. Із прийняттям Основного закону України (1996) відбулося закріплення конституційного статусу місцевого самоврядування як окремої форми народовладдя. У 1999 р. ухвалено Закон України „Про місцеві державні адміністрації”, відповідно до положень якого організація влади на місцях дістала стале оформлення [21, с. 257--264].

Зазначені політико-правові колізії не могли не позначитися на змісті політичного процесу в краї -- у березні 1992 р. Представником Президента України у Волинській області призначено В. Блаженчука, який від 1990 р. очолював обласну раду. Після призначення В. Блаженчука на цю посаду постало питання про обрання нового голови обласної ради, оскільки суміщення посад Представника Президента і голови ради не допускалося. У червні 1992 р. новим головою Волинської обласної ради її депутати обрали заступника голови Ковельського міськвиконкому Б. Клімчука -- успішного реформатора, який багато років утримував лідерські позиції, залишаючись чинником консолідації волинської громади.

Розвиток політичного процесу на Волині значно пожвавився у зв'язку із проведенням парламентських та місцевих виборів 1994 р. Місцеві вибори проводилися на новій законодавчій базі; уперше громадяни дістали можливість обирати прямим волевиявленням голів органів місцевого самоврядування, включно голову Волинської обласної ради. Відповідно, легітимність голів рад значно зросла. До того ж, відбулося помітне скорочення кількісного складу рад. Вищий представницький орган краю, порівняно з 1990 р., зменшився з 130 до 60 депутатів. Увійшов у минуле радянський принцип, за яким рівень „соціалістичної демократії” вимірювався великою кількістю депутатського корпусу.

На початок 1994 р. структура партійних організацій на Волині мала поляризований вигляд, де на лівому боці зосереджено партійні осередки КПУ, СелПУ, СПУ, на правому -- НРУ, УРП, ДемПУ, КНДС, КУН. Під час виборів до Волинської обласної ради другого скликання (1994--1998 рр.) лише п'ять політичних партій (СелПУ, УРП, КПУ, ДемПУ, НРУ) отримали своїх представників в обласній раді. Симпатії електорату за ідеологічним спрямуванням між представниками правих і лівих сил поділилися майже порівну. Місцеві вибори 1994 р. засвідчили слабкість молодих політичних партій. Через це електоральну підтримку тут мали переважно безпартійні кандидати. На виборах прямим волевиявленням громадяни головою обласної ради вдруге обрали безпартійного Б. Клімчука. Специфікою згаданих місцевих виборів стало й те, що уперше представники національно- демократичних сил очолили органи місцевого самоврядування області: представник НРУ П. Присяжний -- Нововолинську міську раду, член УРП П. Мамедов -- Володимир-Волинську міську раду, член ДемПУ Б. Шиба -- Турійську районну раду [12, с. 95].

Виникнення на Волині антисистемних та ідеологічних політичних партій дає підстави стверджувати, що від 1990 р. і упродовж першої половини 1990-х рр. у краї тривав перший етап партійного будівництва.

80

Навесні 1994 р. виконувачем обов'язків, а згодом Представником Президента України став Ю. Ленартович, а влітку 1995 р. очільником новоствореної Волинської обласної державної адміністрації призначено голову Волинської обласної ради Б. Клімчука, що зумовлено зростанням його авторитету й політичної „ваги”.

На початку другої половини 1990-х рр. розпочався процес утворення партій центристського спрямування, які сповідували принципи прагматизму. Першою в краї навесні 1995 р. постала Ліберальна партія України. У червні 1996 р. -- обласна організація Народно-демократичної партії, у жовтні -- обласний осередок Християнсько-демократичної партії України. Знаковим у цьому контексті став 1997 р., коли започаткували свою діяльність обласні осередки: Аграрної партії України, Всеукраїнського об'єднання „Громада”, Партії національно-економічного розвитку України, Республіканської християнської партії, Української партії справедливості, Народної партії, Соціал-демократичної партії України об'єднаної, партії „Реформи і порядок”, Партії Зелених України. Отже, із новостворених обласних організацій лише РХП можна віднести до правого крила ідеологічного спектра українського політикуму [22, с. 37, с. 38].

Напередодні виборів 1998 р. у зв'язку із запровадженням змішаної виборчої системи процес зростання чисельності політичних партій перевищував більш ніж удвічі показники попередніх років: на Волині діяло вже 73 місцевих осередків політичних партій [23].

Таким чином, можна констатувати, що з 1995 р. -- утворення в області першої партії центристського спрямування, коли процес виникнення прагматичних партій набув системного характеру -- розпочався новий етап партогенезу.

Друга половина 1990-х рр. на Волині характеризувалася послабленням впливу на перебіг політичного процесу національно-демократичних сил. Свідченням тому -- їх поразка на місцевих виборах 1998 р. (здобуто усього чотири мандати). Це сталося головним чином через відсутність єдності в їхньому середовищі, коли, як і на попередніх виборах, націонал-демократи продовжували практику боротьби між собою. На виборах до Волинської обласної ради третього скликання (1998--2002), що складалася вже не із 60, а із 80 депутатів, обрано представників таких партій: АПУ (10), НДП (3), СелПУ, УПС, НРУ, КПУ -- по два, УРП, ДемПУ, ВО „Громада ” -- по одному. Більшість депутатів на той час були безпартійними. Це означало, що, по-перше, люди не бачили у партіях захисників їхніх інтересів, а тому голосували за лікарів, учителів та інших людей, які їм реально допомагали; по-друге, що процес формування загальнонаціональних партій, які б мали достатню підтримку у всіх регіонах України, ще не завершився [11, с. 142]. Головою обласної ради обрано члена АПУ -- В. Дмитрука.

Після виборів 1998 р. головою Волинської ОДА вдруге призначено Б. Клімчука -- успішного адміністратора, за період попередньої каденції якого припинився спад виробництва й розпочалося піднесення краю за багатьма показниками.

Керівники обласних державних адміністрацій зазвичай формували власну команду, що, як правило, складалася із досвідчених управлінців, які раніше працювали у радянських структурах. Тобто, говорити про значне оновлення керівного складу владної вертикалі області не доводиться. Наприклад, найвищі адміністративні посади у Волинській області та Луцьку (представники Президента України, голови та їх заступники обласної ради, обласної державної адміністрації та ін., голови Луцької міської ради та її виконкому) обіймали колишні працівники комсомольських, партійних та радянських органів, зокрема: В. Блаженчук, В. Дмитрук, Б. Клімчук, М. Косенко, А. Кривицький, Ю. Ленартович, М. Романюк, П. Онищук, А. Поха, А. Чумаченко та ін., які займали проукраїнські, державницькі позиції.

Після парламентських і президентських виборів 1990-х рр. в Україні загалом та Волинській області зокрема і надалі зростала кількість політичних партій. Якщо 1998 р. в управлінні юстиції зареєстровано два обласних осередки партій, то у 1999 і 2000 рр. -- по сім, у 2001 р. -- 17 [22, с. 39].

Унаочненням збагачення палітри партійно-політичного представництва, за одночасного зміцнення центристських й падіння авторитету лівих та правих сил, стали результати виборів до Волинської обласної ради четвертого скликання (2002--2006): АПУ (14), НДП (10), Партія промисловців і підприємців та Український народний рух -- по два, ВО „Батьківщина”, КПУ, КУН, НРУ, партії „Демократичний союз”, „Жінки за майбутнє”, „Реформи і порядок”, „Трудова Україна”, СДПУ (о), УРП змогли делегувати до ради лише по одному депутату [12, с. 174--175].

На початку 2000-х рр. прагнення Президента України Л. Кучми у боротьбі з опозицією заручитися підтримкою силових структур призвело до несподіваних кадрових змін на регіональному рівні. Улітку 2002 р. -- звільнено голову Волинської ОДА Б. Клімчука, який обіймав цю посаду з 1995 р. і користувався у населення заслуженим авторитетом. Новим головою облдержадміністрації призначено генерал-майора, начальника УМВС Рівненської області А. Француза. Громадськість краю до нової адміністрації поставилася „з прохолодою”, оскільки кадрова політика голови ОДА, стиль роботи, а також погіршення низки показників соціально- економічного розвитку області викликали справедливу критику не лише з боку опозиційних партій, а й населення. Більш того, таке призначення певною мірою вплинуло на перебіг Помаранчевої революції в краї -- як додатковий подразник масових протестних настроїв.

Помаранчева революція на Волині. Підґрунтя Помаранчевої революції становили зсуви у площині перерозподілу сфер впливу та власності, виникнення нових бізнес-угруповань, які прагнули дістатися влади, а також авторитарні тенденції у діях влади. На такому тлі 31 жовтня і 21 листопада 2004 р. проходили вибори глави держави, де у принциповому протистоянні зійшлися висуванець від влади Прем'єр-міністр України В. Янукович та представник опозиції В. Ющенко. Масові фальсифікації на виборах з боку команди В. Януковича спровокували початок акцій протесту. 22 листопада тисячі волинян вийшли на Театральний майдан Луцька, аби висловити свою незгоду з результатами другого туру виборів, оголошених ЦВК, а у наметовому містечку розпочався запис волонтерів для участі в мітингах протесту у Києві [10, с. 103].

23 листопада скликано позачергову 14-ту сесію Волинської обласної ради, на якій висловлено недовіру ЦВК унаслідок недостовірності попередніх результатів підрахунків голосів, а також запропоновано визнати В. Ющенка всенародно обраним Президентом України. 25 листопада розпочала свою роботу 15-та позачергова сесія обласної ради: „Мабуть, ще ніколи в історії нашої обласної ради не було випадків, аби її сесія розпочиналася опівночі, на межі двох діб, а завершилася о пів на другу ночі”, -- йшлося на сторінках обласної газети [24]. Прийняті на ній рішення були унікальними, адже ніколи раніше не ухвалювалися: депутати 52 голосами із 59 висловили недовіру голові Волинської ОДА А. Французу. Також ухвалено рішення щодо втрати чинності рішення облради „Про делегування окремих повноважень обласної ради обласній державній адміністрації” від 22.05.1998 й набуття обласною радою повноважень, які було делеговано Волинській ОДА.

В умовах певного вакууму влади в центрі і на місцях опозицією утворено страйкові комітети й комітети національного порятунку (КНП). До обласного страйкового комітету увійшли десять активістів, до КНП -- 17. Зокрема, одним із перших рішень КНП стала заборона продажу алкоголю у місцях проведення масових акцій. З метою координації дій політичних сил, які брали участь у масових заходах, та недопущення можливих провокацій прийнято рішення: „1. Установити практику проведення лише тих масових акцій, стосовно яких ухвалено узгоджене рішення Комітету національного порятунку або його обласного відділення. 2. Проведення неузгоджених акцій, що можуть нанести шкоду авторитету і меті народного протесту, вважати провокацією з відповідною оцінкою їх ініціаторів” [10, с. 120-- 122]. Загалом, опозиція засвідчила здатність до організації масового ненасильницького протесту в центрі і на місцях, що й забезпечило їй перемогу.

Після проведення повторного другого туру виборів 26 грудня 2004 р. і перемоги на них В. Ющенка відбулися кадрові зміни. На початку лютого 2005 р. головою Волинської ОДА призначено керівника Волинського регіонального виборчого штабу В. Ющенка народного депутата України В.Бондара -- молодого політика, який не мав досвіду адміністративного та господарського управління.

Після перемоги Помаранчевої революції розпочалося формування органів влади на місцевому рівні за партійним принципом, що стало причиною багатьох конфліктів і непорозумінь між гілками влади, вело до зниження якості управлінських дій і рішень, оскільки обласні осередки політичних партій-переможців часто не мали у своєму розпорядженні достатньої кількості професійних керівників та спеціалістів. Із особливою гостротою це питання постало під час формування владних структур у районній ланці [11, с. 156].

Відсутність вагомих результатів щодо процесів демократичної трансформації країни на тлі високих революційних очікувань громадян призвело до падіння авторитету блоку „Наша Україна” й безпосередньо вплинуло на результати місцевих виборів 2006 р. Натомість відбулося зростання авторитету сили, що її уособлювала Ю. Тимошенко. Найбільш наглядно зазначена тенденція на Волині проявилася на місцевих виборах 2006 р.

Так, до обласної ради п'ятого скликання (2006--2010) -- від БЮТ потрапило 40 депутатів, тобто половина депутатського корпусу. Уперше за історію проведення виборів у Волинській області одна партія/блок спромоглася набрати в раді таку велику кількість мандатів. До ради також обрано 18 депутатів від блоку „Наша Україна”, шість від УНБ Костенка і Плюща, п'ять від блоку Бориса Клімчука „Рідна Волинь”, по чотири від Народного блоку Литвина та Партії регіонів (ПР), три від СПУ [12, с. 253]. Головою обласної ради депутати обрали А. Грицюка (ВО „Батьківщина”).

Знаковою подією виборів до обласної ради став відносний успіх регіональної політичної сили -- блоку Бориса Клімчука „Рідна Волинь”, яка перемогла такі політичні партії, як Народний блок Литвина, ПР й СПУ. Водночас проходження до місцевих рад представників непарламентських партій ускладнило можливість побудови коаліцій на загальнонаціональному рівні. Варіанти коаліцій на місцях виявилися значною мірою залежними від інтересів регіональних еліт та їх партійних проектів. На думку фахівців, ця особливість знижувала ефективність системи політичного управління, оскільки „розривала "вертикальний" зв'язок політичних сил коаліційної більшості та її місцевих представництв” [25, с. 51--52]. Але цей процес на той час ще не набув масового характеру.

У листопаді 2007 р. новим головою Волинської ОДА призначено відому в краї людину -- М. Романюка -- очільника Волинського головного регіонального управління ЗАТ КБ „Приватбанк” (колишнього першого секретаря обкому комсомолу), що мало посилити адміністративно- управлінські інтенції обласної державної адміністрації, а також засвідчило зростання в оточенні Президента України впливу нового бізнес-угруповання.

Вибори глави держави 2010 р. спричинили нову розстановку політичних сил із відповідною ротацією кадрів на місцях. Наприкінці березня Президент України В. Янукович призначив головою Волинської ОДА Б. Клімчука, який після дипломатичної роботи в Литві та Азербайджані утрете очолив цю державну установу. Завдяки харизмі і досвіду Б. Клімчука таке призначення мало компенсувати брак авторитету й підтримки Партії регіонів на Волині. Одночасно першим заступником голови ОДА став колишній військовий, а згодом бізнесмен, О. Башкаленко -- керівник регіонального штабу зазначеної партії (2008) -- фактично нова людина у сфері здійснення практичної політики краю.

На місцевих виборах 2010 р., на відміну від попередніх, узяли участь нові політичні сили, що суттєво наростили свою підтримку за рахунок втрати довіри електорату до партії „Наша Україна” (НУ) та Блоку Юлії Тимошенко. Це обласні осередки політичних партій: ВО „Свобода”, „Сильна Україна”, „Фронт Змін” (ФЗ), „Єдиний центр” (ЄЦ), „За Україну!”. За результатами виборів до Волинської обласної ради шостого скликання (2010--2015), участь у яких взяли 35 обласних організацій політичних партій, своїх депутатів провели: ВО „Батьківщина” (26); ПР (22); Народна партія (7); ВО „Свобода” (6); ФЗ (3), ЄЦ (4); НУ (4); УРП „Собор” (2). Натомість, АПУ, „За Україну!”, СелПУ, КПУ, „Сильна Україна” „Солідарність жінок України” -- по одному.

Високий електоральний результат ПР значною мірою забезпечила участь у місцевих виборах авторитетного і досвідченого політика, голови Волинської ОДА Б. Клімчука, який, вступивши напередодні виборів до ПР, очолив її виборчий список. За висновками фахівців ЛМГО „Центр політичного аналізу та виборчого консалтингу” залученість органів влади у виборчий процес визначалася як помірна, що не призвела до спотворення результатів виборів, а „основну увагу виборців привертали саме політичні питання загальнонаціонального характеру, а не проблеми місцевих територіальних громад” [26, с. 63, с. 65].

У 2010 р. особливої політичної ваги набуло рішення більшості Волинської обласної ради, спрямоване проти угод між урядами України та РФ, відповідно до яких термін перебування Чорноморського флоту на території України продовжено до 2042 р. У квітні 2010 р. на сесії ради 42 депутати із 80 на знак протесту шляхом поіменного голосування ухвалили відповідне звернення до Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, у якому зокрема, наголошено, що „національна безпека, територіальна цілісність нашої держави не є предметом комерційного торгу” [27].

Революція Гідності. Після загибелі перших учасників Євромайдану в Києві у січні 2014 р. спостерігалося загострення політичного напруження на Волині. 24 січня масові мітинги пройшли на Театральному та Київському майданах, відбулося перекриття руху на проспекті Волі і блокування Волинської ОДА. Учасники мітингів засуджували дії влади та вимагали відставки обласного керівництва. Гасла протестувальників: „Луцьк, вставай!”, „Банду геть!” та ін. Аби не допустити розгортання силового сценарію, голови ОДА та обласної ради Б. Клімчук і В. Войтович на вимогу протестувальників написали заяви про відставку [28]. Зокрема, після вимушеної відставки В. Войтовича головою Волинської обласної ради 20.02.2014 р. обрано В. Вітера (ВО „Батьківщина”).

Кроком у напрямі делегітимації режиму В. Януковича стало утворення у вищому законодавчому органі країни та представницьких органах влади на місцях народних рад. До складу Волинської народної ради, створеної 25 січня, увійшли 35 опозиційних депутатів. Головою виконкому новоствореної народної ради обрано Є. Мельника (ВО „Свобода”). Причому, народну раду створено не замість обласної ради, а поряд з нею. Одним із помітних заходів народної ради -- ініціювання заборони символіки та діяльності на території області ПР і КПУ [29].

На початку лютого у соціальних мережах розпочалася кампанія, спрямована на бойкот торгових марок РФ, а також тих, що належали депутатам-регіоналам. Своєрідною формою тиску на них стала організована за допомогою соціальних мереж акція у вигляді флешмобу з умовною назвою „Кривава екскурсія” або „Бізнес на крові”. її учасники навідувалися до офісів, що належали власникам, пов'язаним із ПР, де біля входу розливали фарбу червоного кольору, яка „символізувала кров невинних жертв” [30].

Апофеозом протистояння влади та опозиції на Волині стало 19 лютого -- день масової загибелі українських патріотів у Києві. Колона демонстрантів рушила до приміщення Волинської ОДА, а згодом до обласного управління МВС, яке було закидано бруківкою і захоплено. Окремі учасники акції протесту брутально поводилися з новопризначеним 5 лютого головою Волинської ОДА, керівником обласної організації ПР О. Башкаленком, вимагаючи від нього заяви про відставку, але марно. Уночі протестувальники розгромили офіси ПР і КПУ та пікетували міський відділ міліції в Луцьку. Відлунням настроїв протесту в ці дні стало нищення пам'ятників Леніну. На Волині останні пам'ятники вождю зруйновано в райцентрі Маневичі, Нововолинську (на території шахти № 9) та у с. Велика Глуша Любешівського району.

На завершальному етапі революції точилася прихована боротьба за владу між різними політичними силами та угрупованнями. Особливим радикалізмом вирізнялися члени Правого сектору на чолі з депутатом Луцької міської ради П. Данильчуком, які самочинно втручались у процес формування органів місцевого самоврядування. Актом демонстрації сили став їх „візит” у масках 20.02.2014 р. на засідання обласної ради з погрозами та вказівками „правильно” голосувати під час обрання її нового керівництва. Зазначена акція з погляду боротьби зі старою владою практичного сенсу не мала, оскільки в її засіданні брали участь патріотично налаштовані депутати [31]. Аналогічну акцію активістами Правого сектору здійснено і на засіданні Ковельської районної ради 25 лютого. Ці дії місцеві депутати розцінили як „грубе втручання у процес місцевого самоврядування” [32].

Останнє масове зібрання Євромайдану взимку 2014 р. в Луцьку відбулося 23 лютого. Головною подією, що зібрала громадськість, став публічний допит і каяття співробітників волинського спецпідрозділу „Беркут”, яких примусили писати заяви про звільнення. На вимогу активістів Правого сектору на луцький Майдан прийшли понад 30 співробітників спецпідрозділу із 50 [33].

Унаслідок компромісу між владою та опозицією сесія Луцької міської ради на початку березня 2014 р. ухвалила рішення про збільшення складу виконкому з 13 до 19 осіб. До міськвиконкому ввійшли шість громадських активістів від суспільно-політичних інституцій: „Автомайдан-Україна”, „Самооборона Майдану” та ін. Головою Волинської ОДА призначено поміркованого політика, секретаря Луцької міської ради Г. Пустовіта (ВО „Батьківщина”).

Загалом, перебіг політичних подій у Луцьку під час Революції Гідності залишив суперечливе враження. З одного боку -- героїзм та самопожертва наших земляків на Євромайдані в Києві, їх активна підтримка з боку населення Волині. З іншого -- демонстративне застосування сили керівниками Правого сектору, їх втручання в діяльність органів місцевого самоврядування, публічні образи і приниження (приковування на сцені кайданками голови Волинської ОДА О. Башкаленка з вимогою писати заяву про відставку), процедура допиту і „каяття” бійців спецпідрозділу „Беркут”, які не застосовували силу проти мітингувальників, та ін. якось не вписується у семантику подій, які дістали промовисту назву „Революція Гідності”. Не витримали випробування часом і деякі ініціативи щодо очищення влади -- створення т. зв. Комітету громадської люстрації, який, „керуючись вульгарним розумінням процесу і спекулюючи на радикальних настроях людей, вдався до сумнівного експерименту” [34]. „Якщо ми говоримо про люстрацію, вона не має бути схожою на суд Лінча. Усе має бути у законному полі. ...те, що відбувається, це дуже жорстоко і принижує людину. ... Прошу вас дотримуватися тих ідеалів, за які ви боролися”, -- зазначив з цього приводу отець Олександр зі Свято-Троїцького храму в Луцьку [35].

Українці загалом і волиняни зокрема заплатили високу ціну за своє прагнення бути не російською провінцією, а європейською нацією. До пантеону героїв Небесної сотні увійшли волиняни Олександр Бадера, Сергій Байдовський, Едуард Гриневич, Василь Мойсей, Юрій Сидорчук, Іван Тарасюк, Віктор Хом'як, пам'ять про яких унаочнюється у поминальних заходах, пам'ятниках, меморіальних табличках, спогадах та інших формах історичної пам'яті.

Війна на Сході країни, крім людських страждань, позначилась і на спрямованості політичного процесу: почали виникати нові громадські організації та ініціативи, набув поширення масовий волонтерський рух. 18 липня 2014 р. Волинська обласна рада ухвалила звернення до Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України щодо воєнно- політичної ситуації з вимогою негайного ухвалення рішення про введення воєнного стану. 13 березня 2015 р. депутати ухвалили чергове звернення, адресоване вже світовим міжнародним організаціям та парламентам світу, про визнання Російської Федерації державою-агресором. 10 вересня 2020 р. обласна рада ухвалила рішення щодо присвоєння посмертно усім воїнам АТО/АОС, які загинули у російсько-українській війні, а це 168 бійців, звання „Почесний громадянин Волині” [36].

Активізації процесу партійного будівництва сприяло запровадження на місцевих виборах 2015 р. нових правил. Обрання депутатів обласних, районних, міських, районних у містах рад проводилися за пропорційною виборчою системою у багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками місцевих організацій політичних партій. Позапартійні кандидати або самовисуванці балотуватися до місцевих рад вже не могли. Відповідно, якщо у 2014 р. на Волині за рік зареєстровано 11 нових партійних осередків, то у 2015 -- вже 50 [22, с. 46].

Отже, 1995--2014 рр. можна визначити як другий етап партійного будівництва в краї. Він характеризувався послабленням ролі ідеологічного чинника і, відповідно, ідеологічних партій з одночасним посиленням ваги прагматичних партій центристського спрямування.

Місцеві вибори 2015 р. проходили в умовах активної фази здійснення реформи місцевого самоврядування, у ході якої намітилася тенденція до зростання ролі місцевих еліт та їх політичних проєктів. До Волинської обласної ради сьомого скликання (2015--2020) потрапили представники таких партій: „УКРОП” (17), БПП „Солідарність” (13), ВО „Батьківщина” (12), ВО „Свобода” (7), Радикальна партія Олега Ляшка (6), Об'єднання „Самопоміч” (5), „Наш край” (4) [37].

Результати виборів засвідчили зміни вектору розвитку політичних сил краю, де зіткнулися два процеси: вихід на політичну арену нових із одночасною втратою позицій старих партій. Так, представництво ВО „Батьківщина” порівняно з результатами місцевих виборів 2010 р. (26 мандатів), зменшилося більш ніж наполовину. Натомість партія „Українське об'єднання патріотів -- "УКРОП"” сенсаційно перемогла на виборах до Волинської обласної та Луцької міських рад. Інтригу на виборах відзначала боротьба між двома фінансово-промисловими групами: „Континіум” і „Приват”. Зокрема, група „Приват” будувала свою передвиборчу кампанію як опозиція, чітко виокремлюючи свого лідера -- І. Палицю та його фонд „Новий Луцьк”, який користувався масовою підтримкою лучан. Цей фонд перед виборами поширив свою діяльність на територію краю і, відповідно, змінив назву на „Тільки разом”, відкривши свої представництва у кожному районі Волинської області. Не випадково, що головою Волинської обласної ради обрано саме І. Палицю („УКРОП”).