Політика аграризації єврейського населення російської імперії у ХІХ столітті та її результати
Висвітлення політики аграризації євреїв Російської імперії, чинники, які впливали на спроби російського уряду перетворити певну частину єврейського населення країни на землеробів. Розвиток єврейських сільськогосподарських колоній на Півдні України.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 22.01.2023 |
| Размер файла | 58,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Політика аграризації єврейського населення російської імперії у ХІХ столітті та її результати
О. Т. Безаров
доктор історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, м. Чернівці, Україна
Анотація
Мета. На прикладах південноукраїнських, сибірських і західноросійських губерній висвітлити політику аграризації євреїв Російської імперії; визначити чинники, які впливали на спроби російського уряду перетворити певну частину єврейського населення країни на землеробів та проаналізувати їх наслідки. Висновки. Політика аграризаціїросійських євреїв виявилася загалом успішною, хоча і не була позбавлена певних суперечностей, які, наприклад, знайшли своє відображення у невдалому проєкті єврейської колонізації Сибіру. Проте стратегія російського уряду була очевидною: у спосіб поступової асиміляції євреїв вирішити єврейське питання, що пов'язувалося із давніми релігійними забобонами та уявленнями про євреїв як про самоізольовану етнокультурну групу всередині держави. Особливого бажання ставати землеробами, навіть за умови наполегливості таких відомих російських реформаторів, яким був граф П. Кисельов, євреї не виявили. Відсутність досвіду сільськогосподарської діяльності, невизначеність умов, а головне, перспективи життя у неєврейському оточенні колоній стримували багатьох євреїв від того, аби стати учасниками цього урядового експерименту. Однак близько ста тисяч єврейських колоністів (3 % від загальної кількості єврейського населення Російської імперії) на момент припинення політики аграризації у 1866 р., стали землеробами, опанували незвичну для себе практику соціально-економічного життя, що, безумовно, можна вважати успішним результатом політики уряду. Звісно, що такий результат не задовольнив усіх амбіцій російських реформаторів. Єврейські колоністи зберегли свою національно-культурну ідентичність. Проте у загальному контексті політика аграризації єврейського населення Російської імперії, а особливо її результати, довели, що самодержавство у своїй внутрішній політиці намагалося інтегрувати євреїв у соціокультурний простір імперії. І це йому вдалося, адже незважаючи на те, що у другій половині ХІХ ст. російський уряд провадив курс на модернізацію, яка передбачала прискорену індустріалізацію країни, єврейські сільськогосподарські колонії на Півдні України успішно розвивалися, а поняття єврейського аграризму стало політичним аргументом у боротьбі єврейського народу за свої національні права.
Ключові слова: євреї, колонізація, Олександр I, Микола I, Олександр II, граф П. Кисельов. політика аграризація єврей сільськогосподарський
Olexander T. Bezarov
Doctor of history, associate Professor of the Department of World History, Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University, Chernivtsi, Ukraine
THE POLICY OF AGRARIZATION OF THE JEWISH POPULATION OF THE RUSSIAN EMPIRE IN THE XIX CENTURY AND ITS RESULTS
Abstract. Introduction. In the XIX century the processes of agrarization of the Jews were a characteristic historical phenomenon only for the countries of Eastern Europe, in particular for the Russian Empire, which is a certain phenomenon in the history of the Jewish people of Russia, Ukraine, Belarus and Moldova, the policy of autocracy in general. The modern historiography of the problem, which is presented in the researches of M. M. Shytiuk, V. V. Shchukin, D. Z. Feldman, D. A. Panov, O. Pachkovskaya, Yu. M. Goncharov, L. V. Kalmina, Ya. O. Pasyk and D. Meshkov, is analyzed. Despite the general study of the processes of agrarization of the Jewish population in the Russian Empire, in modern, in particular Ukrainian, historiography, the political aspects of these processes require further study.
Purpose. To cover the policy of agrarization of the Jews of the Russian Empire; to identify the factors that influenced the Russian government's attempts to convert a certain part of the country's Jewish population into farmers and analyze their consequences in case of Novorossia, Siberia and the western Russian provinces.
Results. The policy of agrarization of the Jewish population in the Russian Empire, carried out by the autocracy with some breaks during 1804-1866, aimed to encourage the Jews to engage in agricultural activities, to turn them into farmers (“free grain farmers”) in a way of colonizing the virgin state and landlord lands of the Russian Empire. If in the first stage (1804-1835) the policy of agrarization of the Jews was characterized by its uncertainty and some contradictions in solving the problems of the Jewish colonists, in the second one (1835-1866) the Russian officials' position was pragmatic and partly cynical. The local officials were skeptical of the policy of agrarization of the Jews, did not believe in its success, but due to the efforts of the Minister of State Property Count P. D. Kiselyov and Novorossiysk Governor-General Count M. V. Vorontsov, the processes of the Jewish colonization covered a large part of Southwestern Russia until the mid-XIX century. However, after the defeat in the Crimean War, the public policy priorities changed. There was taken a course to modernize the country. The processes of agrarization of the Jewish population against the background of the aggravation of the Jewish question, especially during the reign of Alexander III, became irrelevant. However, even after the official cessation of the above policy on May 30, 1866, the government made some attempts to resume its long-standing project and even found understanding among the educated Russian Jews, who believed that a successful experiment to turn Jews into farmers would contribute to the emancipation of the entire Jewish people in the Russian empire. In general, in the late XIX century, in the Russian Empire there were no more than 150,000 Jewish colonists who were directly engaged in various spheres of the agricultural activity. Although more than 160 thousand Jews were formally recognized as farmers in the Russian Empire.
Conclusion. The policy of agrarization of the Russian Jews proved to be generally successful, although it was not deprived of certain contradictions, which, for example, were reflected in the failed project of the Jewish colonization of Siberia. However, the Russian government's strategy was clear: to resolve the Jewish question in a way that would gradually assimilate the Jews, which was associated with long-standing religious prejudices and perceptions of the Jews as a self-isolated ethnocultural group within the state. The Jews did not show a special desire to become farmers, even with the persistence of such well-known Russian reformers as Count P. D. Kiselyov. A lack of experience in agricultural activities, uncertainty of conditions, and most importantly, the prospects of living in a non-Jewish environment of the colonies deterred many Jews from participating in this governmental experiment. However, at the time of the cessation of the agrarian policy in 1866 about one hundred thousand Jewish colonists (3% of the total Jewish population of the Russian Empire) became farmers, mastered an unusual practice of the socio-economic life, which can certainly be considered a successful government policy. It is obvious that this result did not satisfy all the ambitions of the Russian reformers. The Jewish colonists preserved their national and cultural identity. However, in the general context, the policy of agrarization of the Jewish population of the Russian Empire, and especially its results, proved that the autocracy tried to integrate Jews into the socio-cultural space of the empire in its domestic policy. And it succeeded, because despite the fact that in the second half of the XIX century the Russian government pursued a course of modernization that accelerated the country's industrialization, the Jewish agricultural colonies in Novorossiysk flourished, and the notion of the Jewish agrarianism became a political argument in the Jewish people's struggle for their national rights.
Key words: Jews, colonization, Alexander I, Nicholas I, Alexander II, Count P. D. Kiselyov.
Постановка проблеми
Понад двісті років тому назад у Російській імперії було започатковано унікальний в історії експеримент із перетворення євреїв на вільних селян (фермерів). Амбітний за своїм характером план самодержавного уряду (адже євреї століттями жили винятково у містах і містечках) передбачав залучення певної частини єврейського населення Російської імперії до землеробства на спеціально відведених для цього землях у південних та південно-західних губерніях. Незважаючи на те, що проект аграризації російських євреїв, з точки зору його авторів, виявився невдалим, єврейські колонії, що були засновані у першій половині ХБХ ст., зокрема у південноукраїнських губерніях та у Бессарабії, натомість проіснували аж до початку їх німецької окупації у роки Другої світової війни, а досвід, який набули єврейські землероби в Російській імперії, було застосовано, зокрема, єврейськими колоністами у Палестині у першій половині ХХ століття. «По суті, - зазначав із цього приводу відомий російсько-єврейський соціолог та економіст Я. Лещинський, - усі явища у сфері аграризації в країнах єврейської імміграції, - яка спостерігалася у значних розмірах у Палестині та Аргентині й у значно меншому розмірі у Сполучених Штатах і деяких країнах Латинської Америки , - були продовженням процесу, що був започаткований у Росії» [1, 198].
Отже, у ХБХ ст. процеси аграризації євреїв (колонізація євреями незайманих сільськогосподарських угідь) були характерним історичним явищем лише для країн Східної Європи, зокрема для Російської імперії, що, на думку багатьох науковців, становить певний феномен в історії єврейського народу Росії, України, Білорусі та Молдови взагалі й політики самодержавства в єврейському питанні зокрема. Певна кількість землеробських колоній євреїв існувала також і в Закавказзі, особливості розвитку яких у контексті цього дослідження потребують, як нам видається, додаткового вивчення.
Сучасна історіографія проблеми представлена дослідженнями М. Шитюка, В. Щукіна [2], Д. Фельдмана, Д. Панова [3], О. Пачковської [4], Ю. Гончарова [5], Л. Кальміної [6], Я. Пасика [7] та Д. Мєшкова [8]. Зокрема, на думку українських істориків М. Шитюка і В. Щукіна, політика єврейської колонізації була одним із напрямів вирішення єврейського питання на українських та білоруських землях Російської імперії внаслідок збільшення єврейського населення в результаті поділів Речі Посполитої. «Як засвідчили подальші події, - зазначили автори монографії, - напрям виявився найбільш реальним і перспективним , хоча результати його реалізації не завжди відповідали тим сподіванням, які покладалися урядом на єврейську сільськогосподарську колонізацію» [2, 90]. М. Шитюк і В. Щукін слушно наголосили на тому, що питання про результативність та соціально - економічну ефективність сільськогосподарської єврейської колонізації в південноукраїнських губерніях залишається дискусійним, але переконані у позитивних наслідках політики аграризації російських євреїв [2, 112; 2, 125]. Із ними солідарна українська дослідниця О. Пачковська, котра зауважила, що урядова політика колонізації російських євреїв у першій половині Х!Х ст., що мала на меті асиміляцію євреїв аж до їхньої християнізації, не вирізнялася своєю послідовністю [4, 55-56]. У 1841 р. ідея привчити євреїв до землеробства отримала друге життя , від переселенців уже не вимагали стати православними і навіть збільшили фінансування [4, 58]. Авторка справедливо зазначила, що «залучення єврейського населення до сільськогосподарської діяльності вимагало від держави досить великої уваги та матеріальних витрат, але російський уряд не мав для цього достатніх ресурсів...» [4, 63-64]. Предметом дослідження для російських істориків Ю. Гончарова та Л. Кальміної стали проблеми єврейської колонізації Сибіру у Х!Х столітті. Л. Кальміна, наприклад, зазначала, що єврейські землеробські поселення у Сибіру не були рідкісним явищем. Євреїв-землеробів у цьому регіоні імперії було більше, аніж навіть у смузі осілості, а в деяких повітах Східного Сибіру чисельність євреїв, які займалися сільським господарством, вдвічі перевищувала аналогічний показник у торгівлі [6, 336]. Проте, як зауважила авторка, якщо нетрадиційні як для євреїв сфери зайнятості, однією з яких очевидно було сільське господарство, визначалися специфікою імперського законодавства стосовно єврейського населення і регіональними особливостями сибірської економіки (тобто зумовлювалися природніми факторами соціально- економічного розвитку), то колонізація 1836 р. була винятково штучним витвором російського уряду. «Спроба організувати єврейські землеробські колонії в Сибіру, - писала Л. Кальміна, - добре вписувалася у контекст як «єврейської», так й імперської колонізаційної політики: з одного боку, влада вкотре намагалася «перевиховати» євреїв як корисних членів суспільства, розв'язуючи водночас проблему безробіття євреїв у смузі осілості , а з іншого наслідувала традиції російської колонізації на схід із патерналістською роллю держави .» [6, 337-338]. Л. Кальміна визначила важливу, з точки зору нашого дослідження, особливість у взаєминах російського уряду та єврейського населення у першій половині Х!Х ст., що було характерним явищем і для інших регіонів імперії , які були охоплені колонізаційними процесами . Виявилося, що лідери єврейських громад (кагалів) перешкоджали переселенню бідних євреїв до Сибіру, адже у такий спосіб заможні євреї втрачали можливість поставляти за рахунок бідних родин рекрутів до російської армії [6, 340-341]. З іншого боку, авторка переконана у тому, що політика російського уряду з приводу єврейської колонізації Сибіру була просякнута духом авантюризму та упередженості самодержавства щодо євреїв взагалі, а отже, як нам видається , надто критично оцінила її результати, коли стверджувала, зокрема, що російський уряд взагалі не ставив перед собою мети колонізувати Сибір «силами єврейського народу .» [6, 359]. Водночас важко не погодитися із дослідницею у тому, що залишається не зрозумілим, на який конкретний зиск для краю очікували урядовці від «землеробських дослідів народу, що не мав багаторічних традицій землеробства у незнайомій місцевості, за незвичних кліматичних і психологічних умов?» [6, 343]. Монографія Д. Фельдмана і Д. Панова ґрунтується на широкому колі джерел, які виявлені ними у столичних і регіональних архівах Росії та України. Автори довели, що переселення євреїв у причорноморські степивідбувалосязаскладнихумовізавершилосядля багатьох колоністів трагічно. На думку дослідників, це пов'язувалося передусім із недолугою політикою уряду, який недооцінив усі ризики від реалізації власного проекту. Водночас не всі кошти, що виділялися з бюджету на облаштування колоністів, були витрачені за призначенням. Матеріал, що наведений російськими дослідниками, зокрема у першому розділі книги («Єврейська землеробська колонізація Південної Росії»), дозволяє більш адекватно оцінити результати переселення євреїв. Цікавими, на нашу думку, виявилися результати дослідження канадського науковця Я . Пасика, котрий є нащадком єврейських колоністів з Півдня України [9]. Автор стисло охарактеризував процеси аграризації євреїв у південноукраїнських губерніях, проаналізував особливості єврейсько-німецьких відносин у контексті політики колонізації Російської імперії [10], виявив численні факти корупції на рівні місцевого управління єврейськими колоніями [11], а також доречно звернув увагу на те, що відомий російський революціонер і радянський діяч Л. Троцький походив з родини вельми успішних єврейських колоністів Півдня України [12]. Німецький дослідник Д. Мєшков в окремому розділі своєї монографії висвітлив місце та роль менонітів у становленні та розвитку єврейських колоній і зазначив, що перші контакти між німецькими колоністами і євреями відбулися вже наприкінці ХУІІІ ст., одразу після прибуття менонітів до Російської імперії [8, 303]. Автор критично оцінив результати німецько-єврейської співпраці в межах урядового проекту аграризації євреїв, наголосив на тому, що така співпраця зумовлювалася, передусім, економічними інтересами певної частини німецьких колоністів Півдня України, які були вимушені у такий спосіб взяти участь у цьому експерименті російського уряду [8, 308-309].
Мета. На прикладах південноукраїнських, сибірських і західних губерній висвітлити політику аграризації євреїв Російської імперії. Визначити чинники, які впливали на спроби російського уряду перетворити певну частину єврейського населення країни на землеробів та проаналізувати їх наслідки .
Виклад основного матеріалу
Думки про те, щоби перетворити російських євреїв на «корисних» підданих імперії, зокрема на землеробів, уперше виникли наприкінці ХУІІІ ст. серед російських державних діячів були підтримані представниками освіченого єврейства, котрі вважали, що завдяки політиці колонізації незайманих земель країни можна розв'язати єврейське питання [13, 16].
Так, 24 травня 1797 р. російсько-єврейський підприємець і громадський діяч Натан Шкловський (Н. Ноткин) у своєму «Проекті щодо переселення євреїв колоніями у родючі чорноморські степи для розведення там вівців, землеробства та іншого...» посилався на законодавство Австрії та Пруссії й переконував російських урядовців у тому, що євреїв Російської імперії також можна поступово залучити до сільського господарства. Він апелював до старозавітних часів, коли «від сільської праці євреї від рук своїх мали собі на прожиток .». [14].
H. Ноткин за державний кошт запланував розвинути не тільки єврейське виноградарство та вівчарство, але висловив цікаву думку про заснування вздовж чорноморських портів фабричної промисловості , де євреї могли би навчатися відповідним ремеслам [15, 131].
У 1800 р. до Сенату потрапив проект Литовського громадянського губернатора І. Фрізеля, котрий запропонував розділити усіх російських євре - їв на чотири соціальних класи: купців, ремісників, шинкарів і тих, хто не належав до жодного із трьох класів, але «які живляться з різного роду промислів, передусім шахрайського» [16, 88]. Останніх, тобто «пустих» євреїв (шахраїв, фальшивомонетників, факторів, лихварів, контрабандистів), на думку
I. Фрізеля, було б доцільно «перетворити на корисний клас у різний спосіб, одним із яких мало б стати хліборобство», якщо взяти до уваги, що незайманих земель у Росії було достатньо. Для заохочення єврейського землеробства І. Фрізель закликав урядовців допомагати єврейським колоністам коштами , забезпечити їх будівельними матеріалами та звільнити від оподаткування щонайменше на десять ро - ків [16, 93-94]. Водночас І. Фрізель зауважив, що євреї-землероби повинні бути особисто вільними .
Зрештою, сенатор Г. Державін, якого Павло І у 1799 р. відрядив до білоруських губерній з метою розслідування справи про випадки голоду серед місцевого селянства, виступив у 1800 р. із власним проєктом , який вочевидь став урядовою програмою політики колонізації єврейського населення Російської імперії на початку Х!Х століття [17]. Цікаво, що Г. Державін відкидав ідею аграризації євреїв, що була запропонована
H. Ноткіним, як «безглузду», адже, з точки зору автора «Думки», «неможливо усім мати однакове життя, євреї займаються тими ремеслами, в яких інші не практикуються, а, отже, усі євреї становлять єдине політичне тіло» [17, 247]. Крім цього, Г. Державін висловив свій сумнів з приводу того, що, мовляв, євреїв взагалі можна перетворити на землеробів, забезпечити їх усім необхідним реманентом, коштами, допомогти їм із реалізацію врожаю тощо. Проте він погодився із думкою
I. Фрізеля стосовно того, що євреїв «четвертого класу» бажано переселити на південноукраїнські землі, аби вони там запровадили власне сільське господарство, хоча і не заперечував проти того, щоби залишити певну їх частину у Білорусії [17, 186187]. Оскільки, міркував Г. Державін, євреї не мали досвіду землеробства і скотарства, то їм у цьому повинні були допомагати їхні одновірці - наймані робітники [17, 179]. Щоправда, він не уточнив звідки у цих єврейських найманців мав би з'явитися досвід господарювання на землі. Зауважимо, що автор проєкту примусової єврейської колонізації не обмежувався лише аграризацією євреїв, до якої він поставився вельми скептично, але виступав у більш широкому сенсі, «коли євреї та їх дружини будуть змушені стати рукодільними» [17, 195].
Зазначимо, що російські урядовці не були піонерами у сфері аграризації єврейського населення. У сусідній Австрійській імперії на землях Галичини та Буковини Габсбурги також намагалися застосувати принципи фізіократії [18, 14]. Незважаючи не очевидно невдалі спроби Йосипа ІІ залучити євреїв до землеробства, на початку Х!Х ст. процеси аграризації австрійських євреїв залишалися пріоритетним напрямом у політиці офіційного Відня в єврейському питанні. Наприклад, в імперії Габсбургів дозволялося постійне проживання тим із євреїв-іноземців, які виявляли бажання і здібності щодо землеробства [19, 300-304].
Однак російський уряд у підготовці свого масштабного політичного проєкту спирався не лише на східноєвропейську практику аграризації євреїв, але й врахував власний досвід колонізації Південної України, який виявився вельми успішним, зокрема для менонітів [20, 102-103]. Зауважимо, що євреї для російських урядовців залишалися terra incognito, а тому діяти чиновникам доводилося обережно, враховуючи інтереси усіх учасників цього процесу: держави, селянства і євреїв- колоністів. На думку західноросійських генерал- губернаторів і губернаторів, євреї виявляли певну зацікавленість у колонізаційному проєкті з двох причин: «нужденність та безпорадність», «бажання звільнити своїх малолітніх синів від страшної рекрутчини» і пошук нових форм господарювання за умов жорсткої економічної конкуренції у західноросійських губерніях [21, Х-ХІ].
Політика єврейської колонізації в Російській імперії здійснювалася самодержавством у два етапи. На першому етапі (1804-1835 рр.) російським урядом, відповідно до вимог «Положення про євреїв» (1804 р.), було запроваджено низку суперечливих за своїм змістом заходів щодо залучення євреїв до землеробства винятково на південноукраїнських землях. З одного боку, євреїв- колоністів звільняли від сплати державних стягнень , заохочували пільгами, кредитами і взагалі вважали повноцінними підданими імперії. Однак з іншого - примушували займатися лише землеробством, встановлювали над ними обов'язкову опіку, аж до часткового кріпацтва. На думку відомого російсько- єврейського історика і публіциста В. Нікітіна, уряд заохочував євреїв до землеробства з триєдиною метою: збільшення території смуги осілості, вирішення єврейського питання (подолати суспільні забобони та упередженість стосовно євреїв взагалі) і заселення незайманих земель Південної України [21, 6-7].
Проте російські урядовці не надто квапилися із виконанням програми єврейської колонізації, на реалізацію якої бракувало коштів . Хоча, як зазначав В. Нікітін, міністерство фінансів у 1806 р. частково відшкодувало витрати адміністрацій Могилевської та Херсонської губерній у зв'язку із організацією переселення перших єврейських колоністів [21, 12], якими незабаром став опікуватися Комітет у справах переселенців [22, 36]. Водночас ставало очевидним, що уряд пристав до пропозиції колишнього міністра юстиції Г. Державіна про виселення євреїв із сіл і містечок білоруських губерній. У 1808 р. майже 60 тис. єврейських родин у трирічний термін зобов'язувалися залишити сільську місцевість Білорусії й за сприяння дворянських комітетів на поміщицьких землях мали б заснувати нові колонії та фабрики. Не дивно, зазначав із цього приводу відомий російсько-єврейський історик Ю. Гессен, що євреї-вигнанці благали про те, аби їх якнайшвидше відправили до південноукраїнських губерній [15, 165]. Цікаво, що офіційний Петербург виявляв більший ентузіазм у справі єврейської колонізації, аніж деякі західноросійські (віленський, мінський та волинський) губернатори, які вважали усіх місцевих євреїв «шахраями та ледарями», які прагнуть лише одного - обдурити уряд [21, 18]. Щоправда, у справжньому шахрайстві можна було запідозрити місцеве чиновництво, яке, м'яко кажучи, не дуже сумлінно розподіляло державні кошти на організацію колонізації (уряд виділяв 270 крб. кожній родині і 5 коп. «добових» кожному колоністу), аніж самих єврейських переселенців, які шукали кращої долі у степах Південної України .
Першими єврейськими колоністами в Російській імперії стали євреї, яких примусово виселили з Могилевської та Чернігівської губерній у 1807 р. до Херсонської губернії, у двох повітах якої у 1810 р. було засновано перші єврейські колонії (Бобровий Кут, Ізраїлівка, Добра і Сейдемінуха). На переселення та облаштування 3 640 єврейських колоністів російським урядом було витрачено понад 145 тис. карбованців [21, 27]. Першим відомим єврейським колоністом у Російській імперії був мешканець Могилевської губернії Н. Фінкельштейн, котрий особисто звернувся до міністра внутрішніх справ графа В . Кочубея із відповідним проханням про колонізацію Південної України [21, 9; 21, 16]. Проте за наказом Олександра І переселення євреїв до південноукраїнських земель у 1810 р. було призупинено майже на десять років у зв'язку із виявленими фактами зловживання владою місцевими чиновниками (зокрема, імператору доповіли про крадіжку херсонським бухгалтером 5 тис. крб. з «колонізаційного фонду» Південної України [21, 42]), війною проти Наполеона і загальним переглядом державної політики з єврейського питання. Останній чинник очевидно пов'язувався із спробами самодержавства реформувати соціокультурне життя євреїв у світлі просвітницької ідеології аж до їх хрещення [15, 180-181].
Процеси єврейської колонізації відновилися на початку 1820-х рр., коли на нових землях було облаштовано близько двох тисяч переселенців, хоча бажаючих стати землеробами поміж євреїв виявилося втричі більше . На думку одного з ініціаторів відновлення політики єврейської колонізації, відомого російського просвітника, брата декабриста М. Тургенєва, директора Департаменту духовних справ Міністерства духовних справ і народної освіти О. Тургенєва, «переселення євреїв є надійним засобом у справі позбавлення їх від шкідливих промислів і байдикування...» [21, 110]. Однак прихильників політики єврейської колонізації в російському уряді на цей раз було небагато. Так, міністр фінансів граф Д . Гур'єв відмовив у задоволенні клопотання пів сотні євреїв із Могилевської губернії, які звернулися до уряду із відповідною заявою про те, аби стати «хліборобами». Граф В. Кочубей також скептично поставився до перспективи єврейської колонізації Південної України за державний кошт. Унаслідок епідемій та голоду, що вирували тоді у колоніях, викликані неврожайними роками (влітку 1822 р. посіви новоросійських колоністів були спустошені сараною), непридатності земельних угідь для ефективного господарювання у 1823 р. звели нанівець процеси єврейської колонізації . Близько тисячі єврейських колоністів із Білорусії були змушені повертатися з Південної України додому [15, 204-205]. Щоправда, землеробами усі охочі євреї могли бути й у себе вдома. Згідно з указом Олександра І від 11 квітня 1823 р. євреї мали право орендувати землю у місцевих поміщиків для сільськогосподарських потреб [21, 128]. Однак за умови відсутності у таких орендарів необхідних коштів і частих неврожаїв самостійне господарювання на орендованих , наприклад , на білоруських або польських землях, було вельми проблематичним. Водночас неузгодженість
російського законодавства з єврейського питання почасти паралізувала намагання імперського уряду запровадитиполітику єврейськоїколонізацн, зокрема у Царстві Польському, намісник якого своїм указом у 1822 р. дозволив євреям займатися землеробством, але низка чинних розпоряджень місцевої влади, які обмежували сільськогосподарську діяльність польських євреїв, ускладнила процеси аграризації євреїв у Царстві Польському [23, 68].
Євреї-колоністи прагнули потрапити саме до південноукраїнських земель для того, щоб отримати хоча б якісь дотації від уряду, який натомість не квапився фінансувати єврейські господарства. Наприклад, міністр внутрішніх справ В. Ланской у 1823 р. зазначав, що «безкінечна надія євреїв на казенну допомогу легко відволікала їх від землеробства» [21, 132]. Зрештою міністерство фінансів погодилося у тому ж році виплатити 60 750 крб. на поліпшення становища новоприбулих до Південної України єврейських колоністів [21, 135].
За Миколи I політика колонізації супроводжувалася репресивними заходами щодо тих з єврейських колоністів, які ухилялися від безпосереднього землеробства, аж до заслання їх до Сибіру. Загрозливою для євреїв ставала проблема рекрутчини. У 1830 р. євреям-колоністам заборонялося приписуватися до інших, крім землеробського, станів. Це призвело до масової втечі євреїв з херсонських колоній.
У 1835 р. розпочався другий етап єврейської колонізації'вРосійськійімперії. Зміниу законодавстві стосовно євреїв, відповідно до «Положення про євреїв» 1835 р., як відомо, віддзеркалювали спроби російського уряду врегулювати єврейське питання соціально-економічними методами [24, 82]. Зокрема, були значно збільшені пільги для колоністів із євреїв, яким дозволялося купувати та орендувати державні земельні угіддя, оселятися там; скасовані боргові зобов'язані; євреї-колоністи звільнялися від рекрутської повинності .
Водночас уряд оголосив про кампанію колонізації Сибіру. Тим із колоністів, які забажали займатися землеробством у сибірських губерніях, уряд надавав по 15 десятин землі, сільськогосподарський реманент і худобу. Колоністи звільнялися від оподаткування та рекрутської повинності на 25 і 50 років відповідно. Євреї охоче відгукнулися на заклик уряду опановувати східні землі Російської імперії. Зокрема, до Тобольської та Омської губерній попрямували кілька тисяч єврейських колоністів, але бажаючих стати сибірськими хліборобами виявилося набагато більше. За підрахунками Л. Кальміної, до уряду офіційно звернулося 3 тис. єврейських родин (11 785 осіб) з Мінської, Могилевської, Гродненської, Курляндської губерній, Білостоцької області з проханням про участь у проекті колонізації Сибіру [6, 342]. Збільшення кількості сибірських колоністів змусило міністра фінансів Є. Канкріна клопотати перед урядом про додаткове виділення вільних казенних земель в Омський губернії [5, 16]. Натхненником кампанії з єврейської колонізації Сибіру був міністр внутрішніх справ граф Д. Блудов, котрий неодноразово звертався до губернаторів із проханням про те, аби вони допомогли єврейським родинам, які забажали переселитися до Сибіру. Щоправда, незабаром, той же Д. Блудов став прихильником згортання попередньої політики уряду [6, 348].
Отже, 5 січня 1837 р. переселення євреїв до Сибіру було несподівано призупинено, а 15 травня того ж року остаточно заборонено. Були ухвалені особливі правила, за якими єврейська колонізація сибірських губерній визнавалася небажаною . Переселенці, які встигли потрапити до місця призначення до 5 січня 1837 р., могли залишатися у Сибіру. Всі інші попрямували до Південної України. Загалом, на думку Л. Кальміної, до Західного Сибіру щасливо доїхали 1 317 євреїв, нащадки яких колонізували увесь сибірський регіон [6, 358].
Причини дивного, на перший погляд, рішення російського уряду з приводу припинення єврейської колонізації Сибіру очевидно потрібно шукати у політичній площини. Звісно, що експерименти з аграризації євреїв не були позбавлені тієї частки авантюризму, про який зазначила Л. Кальміна, котра писала, що несподіваний успіх єврейської колонізації Сибіру поставив би під сумнів упередженість самодержавства стосовно того , що, мовляв, євреї взагалі не здатні до «корисної» праці, а шукають лише зиск у відносинах із місцевим селянством і прагнуть обдурити державу тим, що тільки видають із себе землеробів [6, 359]. Зауваження російської дослідниці цікаве, але, на наш погляд, не зовсім переконливе, адже навряд чи російський уряд дозволив би собі, навіть з метою задоволення відомих забобонів Романових стосовно євреїв, фінансування таких грандіозних державних проектів, яким була єврейська колонізація Сибіру. Власне сама авторка вважає свою думку робочою гіпотезою для пояснення несподіваного припинення владою «сибірського» експерименту.
Як нам видається, однією з причин краху «сибірського» проекту аграризації євреїв стала малорухома бюрократична система Російської імперії і корумпованість чиновників. Не виключено, що кошти, які надавалися урядом на переселення євреїв, могли розкрадатися на місцевому рівні, адже, наприклад, у південноукраїнських губерніях зловживання місцевих чиновників носили масовий характер і спостерігалися упродовж усього періоду єврейської колонізації цього краю [11, 77]. З іншого боку, зауважимо, що після польського повстання 1830-1831 рр. кількість засуджених революціонерів до заслання у Сибіру щороку зростала [25, 3-4]. Зважаючи на певну упередженість російських урядовців щодо євреїв, яка очевидно зміцнилася після того, як стало відомо про їхню участь у революційних подіях у Царстві Польському [23, 239], єврейська колонізація Сибіру загрожувала б неприємним для самодержавства польсько- єврейським альянсом у серці імперії. Однак, як виявили результати сучасних досліджень , чимало польських євреїв у 1831 р. були відзначені орденам та медалями російського уряду за їхню участь у справі придушення повстання [26, 11-19]. На нашу думку, самодержавство у такий спосіб намагалося зміцнити хитку політичну лояльність польських євреїв, яку можна було ефективно протиставити революційності польської інтелігенції. Як би там не було, але шеф жандармів О. Бенкендорф зазначав, що у сибірському засланні перебувало чимало порочних людей, а євреї, які є «сумнівними у своїй моральності», «не матимуть гідного прикладу працелюбства і господарювання» [5, 16]. До речі, як підкреслював російський дослідник Ю. Гончаров, єврейські колоністи не поспішали ставати землеробами. Коли у 1836 р. було ухвалено постанову генерал-губернатора Західного Сибіру про заборону на проживання євреїв у містах без відповідних документів, виявилося, що лише у 4 із 16 повітів, в яких були прописані євреї, вони жили там насправді. Більшість із них фактично оселилися у Тобольську [5, 17].
Незважаючи на суперечливу політику російського уряду у справі єврейської колонізації Сибіру, її результати були очевидними. Наприклад, помітними поселеннями єврейських хліборобів були колонії у Тюкалінському (256 осіб) та Каїнському (355 осіб) округах Тобольської й Томської губерній відповідно, що становило 15 % від усіх євреїв цих регіонів імперії [5, 30; 5, 62]. Однак загалом частка євреїв серед сільського населення сибірських губерній була значно меншою (0,15 %), аніж серед містян (3,87 %) [5, 39].
Водночас 700 родин єврейських колоністів, які були змушені наприкінці 1837 р. повертатися назад із невдалої і сповненої драматизму «сибірської одіссеї», у наступні шість років нарешті осіли на південноукраїнських землях . За дорученням Комітету Міністрів, місцеві органи влади південноукраїнських губерній та Бессарабії зобов'язувалися допомагати коштами новоприбулим «сибірським переселенцям» [6, 356; 6, 358]. На переселення «сибірських» колоністів Міністерство фінансів асигнувало 25 200 крб. [21, 223].
4 листопада 1837 р. Державна рада ухвалила законопроект міністра внутрішніх справ графа Д. Блудова про єврейські колонії у Південній Україні, за яким усі 9 єврейських колоній підпорядковувалися генерал-губернаторові, який призначав центральну адміністрацію колоній у Великому Нагартаві Херсонської губернії. Усі чиновники центральної адміністрації затверджувалися міністром внутрішніх справ. За новим законом торгівля у поселеннях не- колоніальними товарами заборонялася, а колоністи не могли самовільно залишати свої господарства. Через 20 років єврейські колоністи набували право приписуватися до міщанського або купецького станів. Загалом колонії нагадували військові поселення із суворою системою контролю і покарання [21, 219-221].
Упродовж 1837-1844 рр. уряд не залишав спроб впорядкувати життєдіяльність єврейських колоній. Усіма справами колоній відтепер займалося ново- створене 26 грудня 1837 р. Міністерство державно - го майна. Катеринославське училище садівництва зобов'язувалося допомагати колоністам насінням, саджанцями тутових і шовковичних дерев , які наповнювали громадський фонд південноукраїнських колоній зерновими і плодово-ягідними культурами. Згодом колоністи отримали безкоштовно саджанці дерев із Сімферопольського державного садівництва [21, 286]. У 1839 р. для формальної реєстрації поселення було збільшено мінімальну кількість колоністів до 80 осіб. Посилювався контроль за їх діяльністю. У Вітебській та Могилевській губерні - ях єврейські колоністи могли оселятися не ближче трьох верст від поміщицьких маєтків. На думку міністра державного майна, відомого реформатора, графа П. Кисельова, такі заходи, з одного боку, унеможливили би зіткнення на релігійному ґрунті, а з іншого - унаочнили б результати землеробства євреїв [21, 240].
Постановою Кабінету міністрів від 3 січня 1839 р. «справжніми землеробами» визнавалися лише ті з євреїв, які мали не менше 5 десятин землі на кожного казенної, придбаної або орендованої ними землі у Вітебській, Мінський, Гродненській, Київський, Віленській, Подільській, Волинській губерніях та у Білостоцькій області [21, 237]. Держрада врегулювала питання оподаткування та рекрутської повинності стосовно єврейських колоністів, щоправданенакористьостанніх. Зокрема, за новим законом від 18 червня 1840 р., якщо єврей за віком мав служити в армії, але став землеробом, то його родина зобов'язувалася виставити замість нього нового рекрута; євреїв, які приписалися до міщанського стану із землеробського - знову стати землеробами не могли, адже визнавалися законом як «неблагонадійні» [21, 242].
Однак намагання урядовців оптимізувати переселенську політику особливих успіхів не мали. Чимало з єврейських колоністів навіть не змогли потрапити до місця призначення за браком коштів, через хвороби та несприятливі погодні умови. Генерал-губернатор граф М. Воронцов був змушений навіть створити «тимчасовий комітет», який надавав медичну та соціальну допомогу новоприбулим євреям [21, 250]. На думку російських чиновників, за 35 років колонізаційної політики уряду євреї так і не перетворилися на землеробів: «Порівнювати побут євреїв-колоністів і німців неможна: євреї у злиднях, ніхто з них нічого не має, а їх оселі занепали ...» [21, 252].
Урядова тяганина із єврейськими колоністами дратувала місцевих чиновників. Так, граф М. Воронцов закликав уряд безпосередньо підпорядкувати відповідним міністерствам і ві - домствам усі справи в колоніях. Натомість граф П. Кисельов умовляв його продовжувати «завідувати колоніями». Зрештою урядовці дослухалися до рекомендацій впливового південноросійського ге - нерал-губернатора. Міністри фінансів і держмайна у 1841 р. надали матеріальну допомогу єврейським колоністам на суму у 127 тис. крб., що дозволило влаштувати ще 4 єврейських колонії (Новий Бе- рислав, Львова, Романівка і Новополтавка), в яких проживали 684 родини новоприбулих колоністів [21, 254; 21, 263], які отримали від уряду 175 крб. на кожну родину допомоги на переселення, зведення будинків, купівлю худоби, реманенту, насіння тощо [21, 270]. У травні 1840 р. у Великому Нагар- таві було відкрито єдину російськомовну школу для дітей єврейських колоністів, більшість з яких навчалися у місцевих хедерах [21, 279].
Негативне ставлення до проблем єврейської колонізації висловили Волинський та Подільський губернатори, які, зокрема, у березні 1841 р. із сумнівом поставилися до планів уряду розви- нути у Південно-Західному краї єврейське землеробство, зважаючи на його малоземельність і близькість до кордону з Австрійською імперією. Проте, незважаючи на певний скепсис щодо про - цесів єврейської колонізації взагалі, губернатори були не проти фінансової допомоги з боку уряду на потреби єврейських колоністів Волині та Поділля, але на адресу окружних начальників або поміщиків [27, 344]. Натомість Київській губернатор І. Фундуклей у своєму листі від 19 квітня 1841 р. на ім'я Київського генерал-губернатора Д. Бібікова, висловив стриманий оптимізм стосовно єврейської колонізації і наголосив на тому, що це єдиний надійний засіб попередити єврейську злочинність. У своєму зверненні на адресу графа П. Кисельова від 29 квітня 1841 р. Д. Бібіков, посилаючись на думки своїх підлеглих губернаторів, виступив проти політики аграризації євреїв Південно-Західного краю, хоча єврейська колонізація Південної України та Бессарабії уявлялася Київському генерал-губернатору вельми перспективним планом російського уряду [27, 345].
Однак урядовий комітет із єврейського питання, що був створений у грудні 1840 р. на чолі із графом П. Кисельовим («Комитет для определения мер коренного преобразования евреев»), загалом схвалив програму реформ свого голови [28, 81-82], а після того, як 26 грудня 1844 р. було опубліковано «Положення про євреїв-землеробів» [27, 346], процеси єврейської колонізації у Російській імперії набули практичного змісту.
Так, у 1845 р. у південноукраїнських губерніях налічувалося 15 єврейських колоній, в яких проживало 12 779 осіб. Усі ці колонії, крім Сагайдака, фінансувалися з державної скарбниці [21, 276]. У наступному році на організацію єврейських колоній у Катеринославській і Херсонській губерніях було виділено ще 50 тис. крб., що дозволило влаштувати 3 705 нових колоністів [21, 299; 21, 310]. Загалом у Катеринославській губернії упродовж 1846-1855 рр. виникло 17 єврейських колоній.
Також єврейські колонії існували у Криму, Бес- сарабії та на Волині. Наприклад, у 1842 р. в Євпаторійському повіті Таврійської губернії 25 єврейських родин заснували колонію Рогатлик; у Нових Кауша- нах Бендерського повіту Бессарабської губернії проживало 130 родин єврейських колоністів. Упродовж 1833-1853 рр. у Бессарабії були засновані 9 колоній, в яких проживали євреї з Подільської губернії. На початку 1860-х рр. було відомо про існування 16 єврейських колоній майже у всіх повітах Бессарабії [29, 140]. Якщо колонії у Херсонській і Катеринославській губерніях розташувалися винятково на орендованих у держави землях, то бессарабські або волинські колоністи могли придбавати землю у приватну власність. У 1836 р. у Волинській губернії виявили бажання займатися землеробством 437 єврейських родин, які, незабаром, заснували власні колонії у Луцькому, Рівненському, Новоград-Волинському та Бердичівському повітах [27, 340-341]. Після 1844 р. нові колонії єврейських землеробів з'явилися у Житомирському та Ковельському повітах Волинської губернії, а також на Поділлі та Київщині [27, 347].
Отже, у першій половині Х!Х ст. аграризацією євреїв була охоплена майже уся Південно-Західна Росія. У 1844 р. для облаштування нових єврейських колоній урядом були відведені казенні землі у Гродненській, Подільській та інших губерніях. У 1847 р. було внормовано розміри земельних угідь для єврейських колоністів: 30 і 20 десятин на кожну сім'ю у Південній Україні та поза її межами відповідно. Згодом ці розміри були збільшені до 40 дес. на південноукраїнських землях і 31 дес. у Таврійській губернії. За розрахунками чиновників, вільних земель було достатньо, аби забезпечити нею усіх бажаючих єврейських колоністів [21, 425]. Крім цього, було створено переселенський капітал для допомоги колоністам за розрахунком : 170 крб. на одну сім'ю. Кошти на колонізацію утримувалися єврейськими громадами з коробкового збору. Упродовж 1846-1848 р. на потреби єврейських колоній було витрачено 272 600 крб.
До справи розвитку сільського господарства євреїв, за указом Миколи I від 5 листопада 1846 р., були залучені німецькі колоністи (меноніти), які ставали «шульцами» (старостами) і «бейзицерами» (заступниками старост) єврейських колоній. Залучення саме менонітів на допомогу єврейським колоністам не було випадковим урядовим рішенням, адже, за словами графа П. Кисельова, ці особливо побожні люди «знайдуть у нових колоніях, крім матеріального зиску, засоби бути корисними у філантропічному та релігійному сенсі для людей, які потребують не лише влаштування господарського, але й морального життя» [10, 28].
Зазначимо, що правовий статус єврейських колоністів визначався указом Олександра I від 12 грудня 1802 р. про «вільних хліборобів», за яким єврейські землероби визнавалися особисто вільними селянами, які могли бути землевласниками [2, 91]. У 1844 р. їхній статус було підтверджено як «сільських обивателів» (що дорівнював статусу державних селян), але на офіційному рівні всіх євреїв-землеробів продовжували вважати колоністами, що вочевидь вносило деяку юридичну плутанину в процесах аграризації євреїв, адже орендарі земельних маєтків не мали статусу колоністів, тобто не були учасниками урядової програми. Проте їх могли визнати землеробами за відповідними поданнями губернських правлінь і дозволом Міністерства внутрішніх справ [2, 107].
5 квітня 1847 р. урядом були ухвалені «Додаткові правила про поселення євреїв та про управління колоніями», за якими у південноукраїнських губерніях було засновано відповідний Комітет з піклування для загальної координації діяльності колоній. На місцевому рівні управління єврейськими колоніями доручалося досвідченим німецьким колоністам, яким додатково були відведені ділянки землі поруч з єврейськими. Загалом менонітам в єврейських колоніях урядом було відведено 192 ділянки по 40 дес. на кожну родину [22, 36]. Десятки безземельних менонітських родин з Хортиці переїхали до єврейських колоній з метою навчити єврейських новачків землеробству і скотарству,
аграризації євреїв. Граф П. Кисельов звернувся за допомогою у фінансуванні до відомого російсько - єврейського підприємця і мецената Є . Гінцбурга, котрий у 1856 р. встановив щорічну іменну премію за особливі успіхи євреїв у землеробстві [21, 446]. У 1863 р. премією Гінцбурга були відзначені 24 найкращих, на думку російського уряду, єврейських колоніста [21, 537].
Проте загальний рівень розвитку єврейського землеробства, на думку урядовців, продовжував занепадати, а кількість євреїв, які бажали стати справжніми хліборобами, помітно скоротилася. За словами міністра держмайна О . Зеленого, відновлювати колонізаційний рух серед євреїв і примусово робити з них землеробів не варто : «перевиховати їхній характер і звички, дати їм інший образ життя - можна лише за неухильного та сумлінного контролю, не залишаючи нічого для самого життя й натури єврейської...» [21, 552]. Урядовці підкреслювали, що упродовж шістдесятирічного досвіду єврейська колонізація південних і західних губерній мала передусім формальний характер, а сподівання на те, що євреї у природній спосіб стануть землеробами немає . Вони не заперечували, що серед євреїв «з'явилося здорове землеробське зерно, яке за сприятливих обставин здатне зміцніти, але це зерно, порівняно з його вартістю», уявлялося чиновникам «нікчемним, аби воно самостійно розвивалося» [21, 553].
Отже, згідно з указом Олександра II від 30 травня 1866 р. аграризація євреїв визнавалася недоречною як з точки зору її економічної складової, так і з політичних міркувань [30, 333]. Російський уряд був змушений визнати хибність свого задуму перетворити євреїв на землеробів і остаточно згорнув цей проект. Кошти, що залишилися від нереалізованої програми єврейської колонізації, передбачалося спрямувати на розбудову Житомирського ремісничого училища для євреїв, на одноразові виплати єврейським колоністам Київської губернії, які постраждали від нещасних випадків [30, 334]. Взагалі у смузі осілості євреям не заборонялося приписуватися до стану землеробів і користуватися певними правами і обов'язками [31, 194-195].
Незважаючи на те, що уряд офіційно припинив фінансування єврейських колоній та скасував відповідні пільги колоністам (після запровадження у Російській імперії загальної військової повинності у 1874 р. необхідність у пільгах колоністам стосовно військової служби автоматично відпала), Південь України, наприкінці 1870-х рр. став прикладом для пропаганди розвитку єврейського аграризму в Російській імперії . На шпальтах російсько-єврейських видань, зокрема «Русского еврея», розгорнулася справжня ідейно- політична кампанія на підтримку єврейського землеробства. «Новоросія для євреїв, - зазначали російсько-єврейські публіцисти у 1879 р., - стала новою «обітованою землею». Вони були сумішшю польських, литовських і німецьких євреїв, які від часів їх поселення зовсім переродилися на новий тип єврея - південця, які усвідомили свою місію і подивилися на життя з реальної, практичної точки
отримати нарешті свою землю та пільги, що були водночас обіцяні їм урядом згідно до «єврейського проекту» (Judenplan) [10, 29], який, як тоді здавалося, мав непогані перспективи. Так, якщо на початку 1850-х рр. у 18 єврейських колоніях Херсонської губернії жили 1 664 єврейських і 38 німецьких родин, то у 1869 р. на 30 тис. єврейських колоністів припадало 205 німецьких родин. За невелику платню безземельні німецькі колоністи могли без проблем придбати близько сотні єврейських господарств , як спорожніли внаслідок втечі їхніх власників до міст. Однією з причин популярності Judenplan з-поміж німецьких колоністів, як зазначив Д. Мєшков, крім гострого для них питання землеволодіння, був соціокультурний чинник, адже меноніти сприймали доручення російського уряду як почесну місію, як аргумент у боротьбі світського та церковного керівництва у своїх громадах [8, 314].
Єврейські колоністи, крім безвідсоткового кредиту на 10 років, заохочувалися правом особистого та спадкового громадянства, але за умови, якщо б вони залучили до землеробства ще декілька єв - рейських родин [21, 335]. У 1807-1852 рр. на південноукраїнських землях за державний кошт було влаштовано 9 156 родин єврейських колоністів [21, 439], а у 1846-1866 рр. 1 296 єврейських родин отримали від уряду 900 новобудов на загальну суму у 170 755 крб. [21, 552].
Інші єврейські колонії (близько 60 тис. колоністів), що існували поза межами Південної України, фінансувалися з власних коштів євреїв, за сприяння місцевих органів влади. Наприклад, у вересні 1852 р. Київський генерал-губернатор князь І. Васильчиков надіслав підлеглим йому губернаторам розпорядження про якнайактивнішу допомогу у справі аграризації євреїв. Водночас він радив використовувати вплив самих євреїв, які мали повагу і довіру з-поміж одновірців . Проте, як зауважила сучасна українська дослідниця
Подобные документы
Аналіз особливостей призначення кадрів на державні посади в Україні як складової інкорпораційної політики Російської імперії 1730-1750-х рр. Історія політичних та економічних відносин України з Російською імперією. Обмеження прав українського народу.
статья [19,2 K], добавлен 14.08.2017Буржуазні реформи, земська реформа, судова та фінансова реформи, реформи в галузі народної освіти та друку, військова реформа 1861-1874 рр. Російської армії. Зміни в системі управління містами, соціально - економічний розвиток Російської імперії.
курсовая работа [43,1 K], добавлен 20.09.2010Передумови та причини появи декабризму як революційного явища. Європейський вплив на формування ідеологічних основ декабристського руху. Повстання декабристів та його результати. Наслідки руху декабристів для подальшого розвитку російської імперії.
дипломная работа [1,7 M], добавлен 05.07.2012Співвідношення централізації і регіональної самоврядності в різних історичних моделях російської регіональної політики. Роль спадкоємства влади в структуризації політичного простору. Іван Грозний як перший реформатор російської регіональної політики.
реферат [17,8 K], добавлен 13.10.2009Політична ситуація в Європі в ХVIII-ХІХ століттях. Французький історик Ж. Жорес про страту Людовика XVI. Антинаполеонівські (антифранцузькі) коаліції та їх наслідки для країн Європи і Російської імперії. Характеристика головних умов Тільзітського миру.
контрольная работа [29,7 K], добавлен 13.05.2010Криза середньовічних і розвиток нових соціально-економічних відносин у першій половині XIX ст. Наслідки політико-адміністративних нововведень для українських земель у складі Російської імперії, суперечливий характер розвитку сільського господарства.
реферат [28,2 K], добавлен 21.11.2011Історія єврейського народу, розвиток середньої і вищої освіти, суть та мета реформи в галузі єврейського навчання. Сприяння швидкій асиміляції євреїв з іншими народами на землях Волині. Рівень підготовки й методи навчання викладачів рабинського училища.
реферат [26,8 K], добавлен 12.06.2010Розвиток та функціонування єврейських навчальних закладів на території України. Процес навчання в хедерах та ієшивах. Пілпул і хілуккім та їх критика. Особливості єврейського книговидавництва. Вплив кагалу на розвиток освіти. Поширення маскільського руху.
курсовая работа [77,1 K], добавлен 28.11.2009Розвиток Криму як особливої торговельної і військової бази, розташованої в стратегічному пункті Чорного моря. Зміни етнонаціонального комплексу півострова. Наслідки включення Криму до складу російської імперії. Демографічна політика імперії в Криму.
реферат [75,0 K], добавлен 07.08.2017Особливості правового і соціального статусу земського вчителя Російської імперії наприкінці ХІХ ст. Умови прийняття на службу, соціально-матеріальні права та переваги, інституційні взаємовідносини із державними органами влади та земським керівництвом.
статья [50,2 K], добавлен 07.08.2017
