Українське козацтво у Московській смуті

Українське козацтво у московській смуті

Заворушення, які потрясли Московську державу у першій третині XVII ст., які російська історіографія назвала Смутним часом, а польська - Димитріадами (1605-1613) продовжують викликати зацікавлення істориків різних поколінь і напрямків. При цьому на маргінезі залишається оцінка ролі українського козацтва у цих подіях. Зокрема російські автори часто не розмежовують запорозьке козацтво та донських, волзьких чи терських, які приймали активну участь у цих подіях, навіть висовували самозванців зі свого середовища. При цьому українське козацтво було присутнє в арміях Лжедмитрія І та Лжедмитрія ІІ, надвірних військах польських магнатів, які приймали участь в інтервенції, у польському війську короля Сигізмунда ІІІ та гетьманів Станіслава Жолкевського та Яна Карла Ходкевича і, навіть, у складі Першого ополчення, яке намагалося вибити з Москви польський гарнізон.

В статті обґрунтовано висновок, що не менше третини військ обох самозванців на різних етапах Смути, а також не менше третини польських військ (включаючи армії обох гетьманів) складали українські козаки. Участь українського козацтва у цих подіях, а також причини такої активності, досліджені дуже поверхово і тенденційно. Потрібне ширше зацікавлення цією тематикою, більш глибокий аналіз, який дозволяють провести збережені джерела, значна частина яких опублікована.

Ключові слова: українське козацтво, запорожці, лісовчики, Смута, Лжедмитрій І, Лжедмитрій ІІ, Єжі Мнішек, Роман Ружинський, Іван Заруцький, Богдан Олевченко, Андрій Наливайко.

Annotation

L. Voitovych. The Ukrainian cossacks in Moscow strife

Disturbances that shocked the Moscow state in first one third of 17 centuries, what Russian historiography named Dim time (Moscow Strife) and Polish - Dimitriads (1605-1613) continue to cause the personal interes of historians of different generations and derections. Thus on the fields there is an estimition of role of the Ukrainian cossacks on these events. In particular the Russian authors offen do not divide the Zaporozhian cossacks and Don, Volga or Terek cossacks, that accepted active voice in these events, even pulled out impostors from the environment.

Thus the Ukrainian cossacks were being in the armies of Dimitr Impostor 1 and Dimitr Impostor 2, troops of the Polish magnates, that took part in intervention, in the Polish army of king Sigizmund 3 and hetmans of Stanislav Zolkievski and Jan Karl Chodkievicz and, even, in composition the First militia that tried to knock aut the Polish garrison from Moscow. In the article the done attempt to trace the approximate number of the Ukrainian cossacks in the different soldiery forming, beginning from the hike of the first impostor from Jerzy Mnisheck in 1605 to the diet in 1613, participating of cossacks in battle actions is convolute on episodes that went by attention of most reserchers, that is why a period after a battle under Klushyn (1610-1613) is axamined only fluently, taking into account, in particular, presence of the detailed deep works on this theme.

A conclusion is reasonable in the article, that not less one third of troops of both impostors is on the different stages of Strife, and also not less one third of the Polish troops (including the armies of both hetman) was folded by the Ukrainian cossacks. Participating of the Ukrainian cossacks on these events, and also reasons of such activity, inverstigational very superficially and tendentious. Necessary mone wide personal interest by this subjects, deeper analysis, that the- stored sources considerable part of that is published allow to conduct.

Keywords: the Ukrainian cossacks, Zaporozhian cossacks, lisovsky cossacks, Strife, Dimitr Impostor 1, Dimitr Impostor 2, Jerzy Mnisheck, Roman Rozhynski, Ivan Zarucki, Bohdan Olevchenko, Andrij Nalywajko.

Заворушення, які потрясли Московську державу у першій третині XVII ст., які російська історіографія назвала Смутним часом, а польська - Димитріадами, продовжують викликати зацікавленість істориків різних поколіньMikolaj Marchocki. Historya wojny moskiewskiej. (Poznan, 1841), 175 s.; Дмитрий Иловайский. Первый Лжедмитрий. Исторический вестник. Т 46. (1891), №12, 636-667; Иван Забелин. Минин и Пожарский. Прямые и кривые в Смутное время. (Москва, 1896), 316 с.; Евгений Щепкин. Оценка материалов по истории Лже-Дмитрия, найденных в Копенгагенском архиве. Сборник материалов по русской истории начала XVII века. Пер., ввод. и прим. И.М. Болдакова. (Санкт-Петербург, 1896), 127-152; Eugen Szczepkin. Wer war Pseudodemetrius I? (Beitrage zur Quellenkunde und Quellenkritik des Yahres 1605). Archiv fьr Slavische Philologie. Bd. 20. (Berlin, 1898). S. 225-298; Bd. 21. (Berlin, 1899). S. 99-169, 538-696; Bd. 22. (Berlin, 1900), 318-425; Евгений Щепкин. Краткие известия о Лжедмитрии І (Венеция, Вена, Данциг, Кенигсберг, Москва). (Одесса, 1900), 12 с.; Aleksander Hirschberg. Polska a Moskwa w pierzsej polowie wieku XVII. Zbior materialow do historii stosunkцw polsko rossyjskich za Zygmunta III. (Lwow, 1901), 399 s.; Сергей Платонов. Очерки по истории Смуты в Московском государстве XVI-XVII вв. (Опыт изучения общественного строя и сословных отношений в Смутное время). Санкт-Петербург, 1910), 642 с.; Waclaw Sobieski. Studia historyczne: krцl a car. (Lwцw, 1912), 244 s.; Idem. Zцlkiewski na Kremlu. (Warszawa, 1920), 217 s.; Руслан Скрынников. Минин и Пожарский. Хроника Смутного времени. (Москва, 1981), 351 с.; Его же. Самозванцы в России в началеXVIIвека: Григорий Отрепьев. (Москва, 1986), 224 с.; Его же. Россия в начале XVII в.: "Смута”. (Москва, 1988), 283 с.; Его же. Смутное время. Крушение царства. (Москва, 2007), 542 с.; Казимир Валишевский. Смутное время. (Воронеж, 1992), 372 с.; Василий Ульяновский. Российские самозванцы: Лжедмитрий І. (Киев, 1993); Его же. Смутное время. (Москва, 2006), 448 Andrzej Andrusiewicz. Dzieje Wielkiej Smuty. (Katowice, 1999), 497 s.; Вадим Корецкий. Царь Дмитрий и пропавшая летопись. (Москва, 2004); Людмила Морозова. Смута: её герои, участники, жертвы. (Москва, 2004), 544 с.; Danuta Czerska. Dymitr Samo- zwaniec. (Wroclaw, 2004), 255 s.; Julian Bukowski. Magnateria Rzeczypospolitej wobec dymitriad i wojen interwencyjnych z Rosiї Scripta minora. T. 4. Red. B. Lapis. (Poznan, 2006), 199-313; Andrzej Grzegorz Przepiцrka. Od Smolenska do Moskwy. Dzialania wojskDymitra II Samozwanca w latach 1607-1608. (Zabrze, 2007), 208 s.; Вячeслав Козляков. Смута в России XVII век. (Москва, 2007), 528 с.; Его же. Лжедмитрий І. (Москва, 2009), 256 с.; Олег Курбатов. Военная история русской Смуты начала XVII века. (Москва, 2014), 240 с.. Активна участь у цих подіях козацтва, зокрема українського, з різних причин оминається. При цьому, якщо російські історики розкриваючи роль козацтва в цих подіяхАлександр Станиславский. Гражданская война в России XVII в. Казачество на переломе. (Москва, 1990), 270 с., не ділять цей стан за етнічною різницею, то українські історики, за інерцією оминають окремі моменти в яких українське козацтво активно виступало на боці самозванців та різних авантюристів, забуваючи при цьому, що поряд з ними знаходилися навіть представники московської еліти з князівськими титулами. Виключення складають праці присвячені походу на Москву у 1618 р. гетьмана Петра СагайдачногоИван Каманин. Очерк гетманства Петра Сагайдачного. (Киев, 1901); 34+51 с.; Юрій Крохмалюк. Воєнний шлях Сагайдачного на Москву 1618 р. (Стратегічно-тактична студія). (Львів, 1936), 32 с.; Дмитро Яворницький. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний. (Дніпропетровськ, 1991), 70 с.; Петро Сас. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути 1617-1618 рр. (Біла Церква, 2010), 512 с., але ці операції вже були епізодами польсько-московської війни після завершення Московської Смути. Неупереджений аналіз причин, перебігу на наслідків участі українського козацтва у Московській Смуті вже давно на часі.

Московську Смуту підготував своєю діяльністю цар Іван Грозний, приступи безумної паранойїПавел Ковалевский. Иоанн Грозный и его душевное состояние. Психиатрические эскизы из истории. (Санкт-Петербург, 1901; переиздание: Москва, 2012), 212 с.; Его же. Иоанн Грозный и его душевное состояние. Ковалевский П. И. Одаренные безумием. Психиатрические эскизы из истории. (Киев, 1994), 5-108; Дмитрий Глаголев. Душевная болезнь Иоанна Грозного. Русский архив (1902), №7, 500-515; якого розорили його державу, що далі намагається пом'ягшити російська історіографія, підкреслюючи заслуги царя у своренні централізованої державиОцінку Івана Грозного див.: Сергей Платонов. Иван Грозный. (Петроград, 1923), 160 с.; Владимир Кобрин. Иван Грозный. (Москва, 1989), 175 с.; Руслан Скрынников. Иван Грозный и его время. (Москва, 1991), 480 с.; Его же. Трагедия Новгорода. (Москва, 1994), 187 с.; Его же. Великий государь Иоанн Васильевич Грозный. Т. 1-2. (Смоленск, 1996), 438+427 с.; Борис Флоря. Иван Грозный. (Москва, 1999), 403 с.; Людмила Морозова, Борис Морозов. Иван Грозный и его жены. (Москва, 2005), 284 с.; Леонтий Ланник. Царь Иван Грозный. (Москва, 2008), 240 с.; Александр Боханов. Царь Иван Грозный: научное издание. (Москва, 2008), 352 с.; Дмитрий Володихин. Иван Грозный. Бич Божий. (Москва, 2006), 375 с.; Его же. Иван IV Грозный. (Москва, 2010), 316 с.; Владимир Духопельников. Иван Грозный. (Харьков, 2011), 120 с.. Коли вже найближче оточення відчуло реальну загрозу своєму існуванню, воно прискорило смерть тирана18 березня 1584 р. після парної лазні цар Іван IV Грозний сів грати в шахи з оружничим Богданом Бельським (+7.03.1611) і раптово помер. Нідерландський купець і дипломат Іса- ак Маса (7.10.1586-1643), який перебував у Москві у 1601-1609 рр., у своїй праці “Історія Московських Смут” написав, що Богдан Бельський подав царю лікарство, приписане лікарем Йоганом Ейлофом, доливши туди отрути. Коли пізніше, після смерті царевича Дмитрія, Бельського звинуватили в отруєнні Івана Грозного, Борис Годунов врятував шурина (обидва були одружені на сестрах - доньках відомого опричника Малюти-Скуратова), відправивши воєводою у Нижній Новгород, а пізніше, вже ставши царем, підняв до звань окольничого (1599) та боярина (1605). Англійський дипломат Джером Горсей (1550-1626), який перебував в Москві з невеликими перервами у 1573-1591 рр., у своїх мемуарах написав, що Богдан Бельський задушив Івана Грозного. Годунова з Бельським сучасники вважали винними у передчасній смерті царя (Піскаревський літописець, Временник Івана Тимофеєва). Вскриття гробниці і дослідження останків у 1963 р. не дало переконливої відповіді на ці питання. З'явилася версія про смерть царя від сифілісу на фоні ртутної інтоксикації, яку почали не дуже впевнено заперечувати (Див.: Руслан Скрынников, Борис Флоря, Александр Боханов. Цит. труды; А.В. Маслов, проф. судебной медицины. Тайна смерти Ивана Грозного. Аргументы и Факты. Архив. Интернетресурс; Мария Згурская. Тайна смерти Ивана Грозного. Згурская М. П. 50 знаменитых загадок Средневековья. (Москва, 2009), 412-415).. Йому успадкував син ФедірФедір Іванович (31.05.1557-7.01.1598) - цар (з 18.03.1584). Всі сучасники підкреслювали його лагідність і пристрасть до молитв і церковних церемоній, яким він присвячував мало не весь свій час. Спроби спростувати ці твердження не виглядають переконливо. (Александр Зимин. В канун грозных потрясений. (Москва, 1986), 104-233; Людмила Морозова. Два царя: Федор и Борис. (Москва, 2001), 416 с.; Дмитрий Володихин. Царь Федор Иванович. (Москва, 2001), 337 с.)., якому батько призначив опікунів у виді Регенської радиІван Грозний заздалегідь призначив Регентську раду для свого спадкоємця Федора, куди ввійшли двоюрідний брат царя князь Іван Федорович Мстиславський (+1586), брат першої дружини Микита Романович Захар'їн-Юр'єв (бл. 1522-23.04.1586/1585), герой оборони Пскова у 1581 р. князь Іван Петрович Шуйський (+ 1588) та брат Ірини, дружини Федора Івановича, Борис Годунов. Але напередодні своєї смерті Іван IV продиктував новий заповіт довіреному дяку Саві Фролову (+ після 21.11.1588), у якому у регентську раду замість Бориса Годунова ввів оружничого Богдана Бельського. У Федора та Ірини Годунової не було дітей і цар думав розвести сина, але після загибелі старшого Івана остерігався силою заставляти сина покинути дружину, яку той кохав. Тому Годунов і не потрапив в число опікунів (Руслан Скрынников. Иван Грозный. (Москва, 1980), 238).. Шурин царя Борис ГодуновГодунов Борис Федорович (1552-13.04.1605) - боярин (1580), брат цариці Ірини і шурин царя Федора Івановича і фактичний правитель Московського царства (1587-1598), цар (з 17.02.1598) (див.: Руслан Скрынников. Борис Годунов. (Москва, 1978), 192 с. ; Его же. Царь Борис и Дмитрий Самозванец. (Москва, 1997), 622 с.; Андрей Павлов. Государев двор и политическая борьба при Борисе Годунове. (Санкт-Петербург, 1992), 281 с.; Сергей Платонов. Борис Годунов. Мудрец и преступник. (Москва, 2006), 294 с.; Вячеслав Козляков. Борис Годунов. Трагедия о добром царе. (Москва, 2011), 320 с.; Александр Боханов. Борис Годунов. (Москва, 2012), 375 с. швидко усунув опікунівВидний полководень, глава Боярської думи і найзнатніший боярин князь Іван Федорович Мстиславський був звинувачений в участі у боярській змові та засланий до Кирило-Біло- озерського монастиря, де став ченцем під іменем Йона і невдовзі помер (Вадим Каргалов. Полководцы X-XVI вв. (Москва, 1989), 310-311; Янкель Солодкин. Тайна “Хроники” боярина И.Ф. Мстиславского (к истории частного летописания в России XVI в.) Труды Отдела Древнерусской Литературы. Т. 57. (Санкт-Петербург, 2006), 945-949; Андрей Учасев. Князь И.Ф. Мстиславский - забытый книжник XVI в.? Вестник Нижневартовского государственногот гуманитарного университета. Серия “Исторические науки”. (2011), №1, 15-24; Дмитрий Володихин. Столп царства. Князь Иван Федорович Мстиславский. Интернетресурс. Боярин Микита Романович Захар'їн-Юр'єв у серпні 1584 р. раптово захворів і невдовзі прийняв схиму під іменем Нифонта, взявши з Бориса Годунова клятву піклуватися про його сімейство (Григорий Студеникин. Романовы-Юрьевы-Захарьины с ХІІІ в. до 1633 г. Русская старина. (Москва, 1878), 28 с.; В. Корсакова. Романов (Юрьев-Захарьин) Никита Романович. Русский Биографический Словарь А.А. Половцева. Т 27. (Москва, 1918), 42-50; Семен Веселовский. Род Кобылы. Исследования по истории класса служилых землевладельцев. (Москва, 1969), 154-156). Князь Іван Петрович Шуйський був звинувачений у навмисному вирішенні місницької суперечки між печатником Романом Алфер'євим та Федором Лошаковим-Количевим на користь останнього, який доводився йому далеким родичем, і засланий до Кирило-Білоозерського монастиря, де був змушений прийняти схиму і невдовзі помер при загадкових обставинах від чадного газу (Дмитрий Володихин. Иван Шуйский. (Москва, 2012), 368 с.). А оружничий Богдан Бель- ський, який був шурином Годунова, після звинувачень в отруєнні Івана Грозного, був відправлений воєводою у Нижній Новгород, а потім повернений і піднятий до звання боярина. і сам став фактичним правителем держави, намагаючись максимально виправити наслідки правління Івана Грозного, активно продовживши діяльність у цьому напрямку вже ставши царемЦар Федір Іванович важко захворів наприкінці 1597 р. Поступово він оглух та осліп. Перед смертю він заповів престол Ірині, регентами для якої призначив патріарха Йова та Бориса Годунова. Сучасники звинувачували Бориса в отруєнні Федора. В його останках справді знайшли миш'як. Ірина Годунова відмовилася від пропозиції патріарха зайняти престол і добровільно пішла у монастир, де померла 23 вересня 1603 р. Їх єдина дочка Феодосія (1592-1594) померла дитиною (Дмитрий Володихин. Царь Федор Иванович. (Москва, 2011), 255 с.)..

15 травня 1591 р. за загадкових обставин загинув царевич Дмитрій, молодший брат царя Федора Івановича, смерть якого відкрила Борису Годунову прямий шлях до царського престолу. І всі противники останнього це добре пам'ятали. У 1603 р. князь Костянтин Вишневецький (1564-25.02.1641 р.) привіз до свого тестя Єжі Мнішка до Самбора самозванця, який видавав себе за царевича Дмитріярозміром 60х24 м, прикрашені мармуровими вставками, з портретними галареями польських королів та членів родини Мнішків). Тут самозванець познайомився з Мариною Мнішек. (Lu. Dz. [] Laszki Murowane. Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego iiimych krajow slowianskich. T. 5. (Warszawa, 1884), 95). За офіційною версією уряду Бориса Годунова, якої дотримувалися уряди Василя Шуйського та Романових, самозванець, який видавав себе за царевича Дмитрія Івановича, був монах-вті- кач з Чудова монастиря в Москві Григорій Отреп'єв. Реальний Григорій (Юрій) Отреп'єв був сином дворянина Богдана Нелідова-Отреп'єва з костромського Галича, стрілецького сотника, який загинув у Німецькій слободі у п'яній бійці з якимось “литвином”. Григорій добре вивчив грамоту і поступив на службу до окольничого Михайла Микитовича Романова (+ 1602). Рятуючись під час репресій свого патрона і його оточення, вступив до монастиря як інок Григорій. За протекцією родичів дістався елітного Чудова монастиря, де був помічений архімандритом Пафнутієм, займався переписуванням книг і згодом став секретарем патріарха Йова. Далі ні- би-то через загрозу нових репресій за розмови про зайняття царського престолу втік в Литву у 1602 р., добравшись з монахами Варлаамом і Мисаїлом Повадіним через Болхов, Карачев, Новгород-Сіверський, Стародуб, Лоєв і Любеч до Києва, звідки потрапив до Гощі, а потім у м. Брагін під Києвом, яке належало князю Адаму Вишневецькому. Тотожність Лжедмитрія І та Григорія Отреп'єва залишається дискусійною, ряд відомих дослідників, зокрема Вадим Корецький (1927-1985) та Руслан Скринніков (1931-2009), відстоювали цю версію, вказуючи на листа самозванця до патріарха Йова, який свідчить про його церковну освіту і особисте знайомство з ієрархом (Дмитрий Иловайский. Первый Лжедмитрий. Исторический вестник. Т 46. (1891), №12, 636-667; Вадим Корецкий. Новое о крестьянском закрепощении и восстании Н. Н. Болотникова. Вопросы истории. (Москва, 1971), №5, 130-152; Руслан Скрынников. Самозванцы в России в начале XVII века: Григорий Отрепьев. Москва, 1986. 224 с.). Інших версій його походження достатньо багато: справжній син Івана Грозного (Николай Костомаров. Кто был первый Лжедмитрий. (Санкт-Петербург, 1864), 97 с.; Письма Константина Николаевича Бестужева-Рюмина о Смутном времени. (Санкт-Петербург, 1898), 80 с.; Алексей Суворин. О Димитрии Самозванцу. (Санкт-Петербург, 1906), 224 с.; Казимир Валишевс- кий. Смутное время. (Воронеж, 1992), 372 с.) чи хтось інший, від бастарда Стефана Баторія, як вважав сучасник кондотьєр Конрад Буссов (1552/1553-1617); валашський монах, як вважав шведський хроніст Юхан Відскінд (1618/1620-24.12.1678), чи ще інший незнаний авантюрист (Генрих Эрлих. Царь Димитрий самозванец? (Москва: Эскимо, 2006). 480 с.)., який ніби-то чудом врятувався під час спроби його вбивства в Угличі у 1591 р. Роком раніше самозванець потрапив у м. Брагині під Києвом до двору князя Адама Вишневецького (1566-1622), двоюрідного брата князя Костянтина Вишневецького. У 1590 р., коли уряд проводив реформи призвані підпорядкувати самочинну козацьку організацію, роздаючи пустоші на південно-східних кордонах, князі Вишневецькі, пов'язані з раннім козацтвом, отримали значні земельні володіння на Лівобережжі, особливо в басейні р. Сули. Князь Адам Вишневецький осадив на р. Сулі міста Снятин і Плуки, але за наказом царя Бориса Годунова, який укріпляв піденні кордони Московського царства, ці міста були зруйнованіIlona Szamanska. Wisniowieccy. MomograЯa rodu. (Poznan, 2007), 552 s.. Вишневецькі шукали нагоди відімстити московитам і повернути втрачене. Слуга, який важко захворів і мало не вмираючий признався у царському походженні, отримав визнання з боку ВишневецькихЧарльз Даннинг. Царь Дмитрий. Вопросы Истории. (Москва, 2007), №1, 39-57.. Мнішек ще більше за князів Вишневецьких запалився ідеєю посадити мнимого царевича на трон, особливо, коли помітив його захоплення своєю молодшою дочкою. Його двоюрідний брат краківський єпископ і кардинал Бернард МацейовськийМацейовський Бернард (1548-19.01.1608) - шляхтич гербу Цьолек, великий хорунжий коронний (1574-1582), капелан (1586), католицький луцький єпископ (з 8.06.1587), краківський єпископ (з 12.08.1600), кардинал (з 17.09.1603), архієпископ гнєзненський і примас Польщі (з 4.08.1606). Прихильно сприйняв ідею унії і був одним з її організаторів (1592-1595) та брав участь у Берестейському соборі. Як двоюрідний брат Єжі Мнішка підтримав його авантюру і лобіював її перед королем. У листопаді 1605 р. провів заручини Лжедмитрія І, якого представляв дяк Афанасій Влас'єв, з Мариною Мнішек (Павел Пирлинг. Димитрий Самозванец. (Москва, 1912), 100, 302-309; Jan Dzigielewski, Jarema Maciczewski. Maciejowski Bernard her- bu Ciolek (1548-1608). PolskiSlownikBiograЯczny. T. 21/1. Zesz. 80. (Krakow, 1974), 48-52; Jan Obl^k. Kardynal Bernard Maciejowski jako biskup krakowski. (Olsztyn, 2008), 94 s.). влаштував самозванцю аудієнцію у короля Сігізмунда ІІІ ВазиСігізмунд ІІІ Ваза (20.06.1566-30.04.1632) - син шведського короля Юхана ІІІ та польської королівни Катерини Ягеллонки, король Польщі і великий князь Литовський (з 1587), король Швеції (1592-1599). Добре освідчений, знавець і цінитель мистецтва та музики, фанатичний католик, жадібний до влади і слави, який все життя намагався трансформувати станову монархію у абсолютну, перетворюючи успіхи свої полководців у політичні невдачі, занапастивши врешті можливість польсько-московської унії, він був політичним авантюристом (Bozena Fabiani. Na dworze Wazow w Warszawie. (Warszawa, 1988), 176 s.; Przemyslaw Piotr Szpaczynski. Mocarstwowe dzenia Zygmunta III wlatach 1587-1618. (Krakow, 2013), 412 s.).. Жадібний до влади і слави та схильний до авантюр, король прихильно поставився до самозванця, особливо почувши про його наміри привести до католицької віри Московське царство. Але, зустрівшись з спротивом верхівки сенатуПроти підтримки самозванця були великий канцлер коронний і великий гетьман коронний Ян Замойський (19.03.1542-3.06.1605), воєвода київський князь Костянтин Василь Острозький (1526/1527-29.08.1608), каштелян краківський князь Януш Острозький (бл. 1554-12.09.1620) та ін. перші сенатори Речі Посполитої. (Teresa Chynczewska-Hennel. Ostrogski Janucz ksiz (ok. 1554-1620). Polski Slownik BiograЯczny. T. 24/3. Zesz. 102. (Warszawa, 1979), 483; Julian Bukowski. Magnateria Rzeczypospolitej wobec dymitriad i wojen interwencyjnych z Rosi% Scripta minora. T. 4. Red. B. Lapis. (Poznan, 2006), 199-313; Станіслав Жолкевський. Початок і успіх Московської війни за панування короля й. м. Сігізмунда ІІІ, за регіменту й. м. пана Станіслава Жолкевського, воєводи київського, гетьмана польного коронного. Переклад і коментарі Леон- тія Войтовича. (Біла Церква, 2019), 27-28, 34, 37, 48-63, 69-75, 106-108, 118-128, 137, 145, 149, 161-174, 181-184, 194-204)., король відверто цю аферу не підтримав, але дивився крізь пальці на яктивну діяльність її учасників, підбадьорених його мовчазною згодою. І Єжі Мнішек відразу взявся формувати наймане військо. Йому вдалося зібрати 580 кавалеристів, переважно гусарів, та близько 500 піхотинців, розмістивши їх на Львівщині у свої староствах. Зокрема полк Адама Жулинського розмістився у Дроговизькому старостві поблизу МиколаєваЛеонтій Войтович. Початки міста Миколаєва. Миколаївщина. Збірник наукових статей. Т. 1. (Львів, 1998), 120..

У Речі Посполитій початку XVII ст. був єдиний стан, звідки найлегше було набрати цілі підрозділи підготованого війська з сучасним озброєнням, - козацтво. Українське козацтво, самочина організація якого сформувалася на східноєвропейському фронтирі, де відбувалося з однієї сторони протистояння мусульманського і християнського світів, підігріте агресивною зовнішньою політикою Османської імперіїЕвгений Руссев. Борьба молдавского народа против Оттоманского ига. (Кишинев, 1968),

108 с.; Ярослав Дзира. Татаро-турецькі напади на Україну XIII-XVI ст. за хроніками Бельсь- кого та Стрийковського. Український історико-географічний збірник. Вип. 1. (Київ, 1971), 90-124; Витольд Хензель. Проблема ясыря в польско-турецких отношениях XVI-XVII вв. Россия, Польша и Причерноморье в XV-XVIII вв. (Москва, 1979), 147-158; Георгий Гонца. Молдавия и Османская агрессия в последней четверти XV - первой трети XVI ст. - (Кишинев, 1984), 146 с.; Олена Русина. Україна під татарами і Литвою. (Київ, 1998), 319 с.; Тарас Батюк. Збройні сили України в протистоянні турецько-татарській експансії у другій половині XVI - на початку XVII ст.: історіографія проблеми. Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 10. (Дрогобич, 2006), 186-200., з іншої сторони ослаблення Великого князівства Литовського в умовах постійних війн з Московським князівством, агресивна політика якого невпинно зросталаБорис Флоря. З історії взаємовідносин українського козацтва і російського уряду (80-90-ті роки XVI ст.). Український історичний журнал. (Київ, 1978), №9, 125-129; Борис Черкас. Україна в політичному протистоянні Великого князівства Литовського з Московською державою і Кримом у 20-х роках XVI ст. Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. (Київ, 2003), 11-24., складалося з різноманітних нижчих військових станів Великого князівства Литовського, які не мали земельних володінь і власних гербів: панцирних і путних бояр, замкових слуг та іншихЗближення обох частин Речі Посполитої та панівна ідеологія сарматського міфу все більше перекладали військову службу виключно на шляхетство. Уряд Великого князівства Литовського зайнявся ревізією і перевіркою земельних надань та шляхетства (вивід прав шляхетства 1522, опис війська 1528 р., ревізії замків 1545 та 1552 рр., волочна поміра 1557 р.). Ті категорії бояр, які не змогли довести свого шляхетства, переходили в корпорацію державних селян і мусили платити податки. Люблінська унія 1569 р. поширила на українські землі взамін Литовських статутів польське право, яке взагалі не знало негербової шляхти. „Бояри-шляхта” мусили перетворитися на підданих і змінити шаблю на рало. Частка з них збереглася як „околична шляхта” біля прикордонних замків типу Бару, де їх підтримала місцева адміністрація як єдиний засіб оборони території, чи як пізніша „ходачкова шляхта” на карпатських кордонах (також за мовчазною згодою місцевої адміністрації). Більшість, особливо на Київщині та Брацлавщині, влилася у лави козацтва, принісши з собою до нього лицарські традиції епохи Ягеллонів (Сергій Леп'явко. Про природу станових привілеїв українського козацтва. Проблеми української медієвістики. (Київ, 1990), 89-98; Його ж. До проблем становлення козацького стану. Другий Міжнародний конгресс україністів. Львів, 23-28 серпня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія. Ч. 1. (Львів, 1993), 84-86; Віталій Щербак. Формування козацького стану в Україні. (Київ, 1997), 180 с.).. Вони злилися з нащадками козаків князя Олександра (Лексада) ГлинськогоВнук Мамая князь Олександр (Лексада) Глинський, васал великого князя литовського Вітовта, у 1393-1411 рр. на степових кордонах нижче порогів почав формувати з козаків різного походження за лицарськими орденськими зразками низове військо (Вадим Ільїнський, Георгій Шаповалов. Земельно-майновий стан на Запоріжжі у XIV-XV ст. як чинник заснування козацького війська низового. Музейний вісник. Вип. 15/2. (Запоріжжя, 2015), 100-114; Леонтій Войтович. Українське козацтво. Войтович Л., Овсінський Ю, Історія війн і військового мистецтва. Т. 1. (Харків, 2017), 849-851)., від яких перебрали ряд тюрських назв, термінів і звичокТюркське слово козак у значенні вільна людина має дуже давнє походження (Григорій Ха- лимоненко. Інститут козацтва: тюркського й українського. Східний світ. (Київ, 1993), №1, 108-111). Вперше воно зафіксоване у Codex Cumanicus (словнику половецької мови, список якого з 1303 р. зберігся в бібліотеці собору св. Марка у Венеції), складеному латинськими місіонерами ХІІ-ХШ ст., а пізніше зустрічається в актах генуезьких колоній в Криму. Етимологія цієї назви спірна. Тюркське ко - броня, панцир, а закінгі - сторож межі, від заха - межа. Можливо, що первинне значення терміну козак - броньований сторож на межі (Пётр Бутков. Об имени казак. Вестник Европы. (Москва, 1822), 193)..

До них приєдналася також дрібна шляхта і, навіть, нащадки удільних князівВ першу чергу Вишневецькі та Ружинські. Князь Флоріан Гедройц був старшиною у війську Северина Наливайка, залишився серед козаків і пізніше з Федором Полоусом воював проти урядових військ (Василь Доманицький. Козачизна на переломі XVI і XVII століть (1591-1603). Записки НТШ. Т. 63. (Львів, 1905), 134). Князь Януш Богданович Друцький-Соколин- ський у 1615 р. знаходився серед запорожців і був ініціатором походу до Очакова (Документи російських архівів з історії України. Т 1. (Львів, 1998), 83).. Залишене на самозабезпечення, користуючись підтримкою українських магнатів та прикордонної адміністрації, українське козацтво почало трансформуватися в окремий лицарський стан, який ніс на собі риси як давнього ленного лицарства, з тою різницею, що роль ленів виконувала самочинна займанщина пустокОлександр Моця. Українські козаки та їх рицарські аналоги в середньовічній Європі. Історія українського козацтва. Т. 1. (Київ, 2006), 143-158., а основним засобом добування ресурсів поступово ставала військова здобичВ умовах відсутності матеріально-технічної бази і забезпечення зі сторони уряду козацьке військо могло отримувати зброю та амуніцію виключно за рахунок трофеїв та закупок, вартість яких перевищувала ресурси, які можна було накопити в козацьких землях. Це змушувало козацьку верхівку звертатися до військових походів не тільки в землі Туреччини та Кримського ханства, але й у більш віддалені і ризиковані каспійські та кавказькі експедиції. Торгівля військовими трофеями дозволяла вирішувати більшість питань логістики. Прикордонні старости, зацікавлені у козацькій військовій силі, ігнорували всі заборони уряду на військові поставки та торгівлю трофеями., так і найманого професійного військаЛеонтій Войтович. Козацька піхота: озброєння, організація, бойові можливості на тлі європейської лінійної піхоти кінця XV - середини XVII ст. Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи. Збірник наукових праць. Вип. 3. (Кам'янець-Подільський, 2012), 64-79. та військових поселенців фронтируЯрослав Дашкевич. Козацтво на Великому кордоні. Українське козацтво: сучасний стан та перспективи дослідження проблеми (матеріали для круглого столу). Український Історичний Журнал. (Київ, 1990), №12, 19-21; Сергій Леп'явко. Великий Кордон Європи як фактор формування українського козацтва. (Запоріжжя, 2001), 63 с.; Його ж. Аналоги українського козацтва у західному світі. Історія українського козацтва. Т. 1. (Київ, 2006), 102-115; Віктор Брехуненко. Українське козацтво в колі східноєвопейських християнських козацьких спільнот. Там само, 115-143.. За цей час сформувалася ціла козацька територія з паралельною адміністрацією і фактичним козацьким контролем, який місцева державна адміністрація мусила сприймати як необхідну умову виживання і оборони власної території. Уряд не використав останньої можливості перетворення козаків у граничар, обмежившись у 1570-1590 рр. половинними реформами, які легалізували частину козацтва у вигляді реєстру, верхівка якого отримала шляхетство з узаконенням земельних володінь, тоді як кресові магнати отримали можливість формування своїх держав, загострюючи соціальне становище в регіоні. Перші козацькі виступи налякали польську еліту і вона почала шукати шляхи ліквідації козацтва, при цьому постійно звертаючись до останнього як при появі зовнішньої загрози, так і у власних авантюрах у залежних від Туреччини дунайських князівствах, так і у Прибалтиці. Вона не хотіла помічати зростання чисельності і сили цього стану, не збиралася вирішувати його проблеми і, навіть, була готова до ліквідації цього стану, але не мала змоги реалізувати ці плани, використовуючи козацтво при першій же нагодіВасиль Доманицький. Козачизна на переломі XVI і XVII століть (1591-1603). Записки НТШ.

Т. 60. (Львів, 1904), 1-32; Т. 61. (Львів, 1904), 33-64; Т 62. (Львів, 1904), 65-113; Т. 63. (1905), 114-136..

Інформація про те, що у 1603 р. князь Костянтин Вишневецький возив самозванця на Січ до козаків, де той пройшов лицарську науку у отамана, якого звали Герасим ЕвангеликЯк подав у своєму листі московський патріарх Йов (бл. 1525-29.06.1607, патріарх у 15891605). (Николай Карамзин. История государства Российского. Т. 11. (Москва, 2002), 164)., як і інші епізоди з життя мнимого царевича до його появи в замку Мнішків, залишається напівлегендарною. Скоріше всього, що Єжі Мнішек, який навіть пожертвував 950 злотих на будівництво православної Успенської церкви у Львові, легко набрав 1420 запорожців, які приєдналися до його війська. 13 березня 1604 р. король ризикнув запропонувати великому коронному гетьману Яну Замойському очолити похід на Москву з самозванцем. Великий коронний гетьман і канцлер, який недавно пропонував укріпити мир з Московським царством шлюбом короля з Ксенією Годуновою, рішуче відмовився, підчеркнувши, що ця авантюра не принесе нічого окрім бідиРуслан Скрынников. Самозванцы в России, 65.. Більше того, уступаючи натиску сенаторів і жалобам міщан Руського воєводства, які терпіли від зібраного Мнішком війська, король Сігізмунд ІІІ видав указ про розпуск цього війська. Виходу не було і Єжі Мнішек, обраний під Глинянами командуючим, наприкінці літа 1604 р. виступив в сторону кордону.

Донські козаки, невдоволені спробами уряду Бориса Годунова поставити степовий кордон під контроль, постановили підтримати самозванця і послали до нього з грамотою отаманів Корелу і Межакова, але посланці потрaпили до рук князя Януша Острозького, який їх затримав і відпустив вже після початку походу на вимогу короля. 25 серпня 1604 р. у табір самозванця прибуло друге посольство з Дону. Мнішек негайно цим скористався і розпустив чутки про те, що царевич найняв 10 тис. донцівТам само, 54, 67.. Князь Януш Острозький з своїм надвірним військом був готовий атакувати самозванця, за його наказом з-під Києва відвели всі судна і пароми. Але його зупинила нерішучість Замойського. Між тим київські міщани допомогли війську самозванця переправитися, певно, побоюючись насильств.

13 жовтня 1604 р. Мнішек з Лжедмитрієм І перейшли кордон. Це невелике військо підійшло до Чернігова. Українське населення Чернігова встановило контакти з козаками отамана Белешка і впустили їх до міста. Воєвода князь Іван Андрійович Татєв (+ після 1606) пробував оборонятися у замку до підходу підмоги, але стрільці та інші служилі люди з гарнізону схопили воєвод і видали їх самозванцю, який вступив у місто наступного дня, негайно припинивши грабунки. Воєвода Никифор Семенович Воронцов-Вельямінов відмовився визнати самозванця і був страчений. Інші воєводи князь І.А. Татєв та князь Петро Михайлович Шаховський (+ 1605) присягнули Лжедмитрію ІСергей Белокуров. Разрядные записи за Смутное время. (Москва, 1907), 191..

Послане на допомогу Чернігову війського князя Микита Романовича Косого-Трубецького (+ 1608) та окольничого Петра Федоровича Басманова (+ 17.05.1606) спізнилося і відступило у Новгород-Сіверський. Басманов організував оборону Новгорода-Сіверського, маючи трохи більше 1300 осібПівтори сотні дворян, 450 стрільців, 350 козаків і до 500 ополченців. Басманов Петр Федорович. Русский Биографический Словарь. Т. 2. (Санкт-Петербург-Москва, 1900), С. 560-561).. У самозванця було трохи менше 4 тис. Більшу половину війська складали українські козаки (більше 2 тис. осібPami^tniki Samuela Maskiewicza.(Wilno, 1838), 2.). Новий загін привів отаман КуцкаОчевидно, що це був Іван Куцкевич, гетьман (кінець 1602 - середина 1603), який очолював українських козаків у поході у Ліфляндію (Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т. 7. (Київ-Львів, 1909), 317, 323; Петр Фиров. Гетманы украинского казачества. Биографические справки. (Севастополь, 2005), 3; Сергій Севрюк. До проблеми вивчення інституту гетьманства у творчості Володимира Замлинського. Східний світ. (Київ,2008), №1,139-151.. 9 листопада 1604 р. Басманов відбив першу спробу здобуття міста військом Ю. Мнішка. З 11 листопада почалася регулярна облога, а у ніч з 17 на 18 листопада - генеральний штурм, який завершився значними втратами і панікою в таборі самозванця. Частина найманців Мнішка готова була вертати назадРуслан Скрынников. Смутное время. Крушение царства. (Москва, 2007), 88-89.. Але 21 листопада 1604 р. несподівано здався Путивль, визнавши самозванця. Дяк Богдан Сутупов передав Лжедмитрію І скарбницю, послану царем Борисом для виплати гарнізонуРусская историческая библиотека. Т. 14. Ч. 2. (Санкт-Петербург, 1894), 176-177.. На початку грудня до самозванця підійшло 12 тис. запорожців з артилерієюТам само. Т 3. (Санкт-Петербург, 1876), 16; Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т. 7, 323.. Козацька артилерія почала обстріл укріплень Новгород-Сіверського і невдовзі збила всі дерев'яні надбудови і частокіл на валах.

До міста наближалася послана царем Борисом потужна армія під командуванням боярина князя Федора Івановича Мстиславського (+ 1622). В армії числилося 25336 осіб (з бойовими холопами до 40 тис.) проти 15-17 тис. у Лжедмитрія І (в т.ч. біля 14 тис. українських козаків). 21 грудня 1604 р. в урочищі Узруй під Новгород-Сіверським московське військо було розгромлене. Можна говорите про бездарність (яку підтвердили наступні битви за його участю) князя Дмитра Шуйського, який командував правим крилом. Його легко відкинули менш чисельні польські гусари, після чого його підрозділи почали втікати і не повернулися у битву. Остаточному розгрому московського війська завадив контрудар стрільців воєводи Михайла Борисовича Шеїна (бл. 1578-28.04.1634), який врятував і князя Ф.І. МстиславськогоВладимир Волков. Военные действия Московского государства в период “Смутного времени”. Интернетресурс.

Становище Басманова було критичним. Але йому вдалося виграти час на переговорах поки переможці бенкетували і, навіть, поповнити гарнізон рештками війська князя Мстиславського. Тим часом скінчилися гроші і несподівано 1 січня 1605 р. в таборі під валами Новгород-

Сіверського вибухнув бунт. Військо почало розбігатися вже 2 січня. Сам командуючий Єжі Мнішек покинув табір. Самозванець зняв облогу Новгорода Сіверського і відступив до Путивля. Йому вдалося утримати з собою трохи більше 2 тис., в основному тих же українських козаківРуслан Скрынников. Самозванцы в России, 80, 83..

Приєднавши до себе прихильників з повсталої Комарицької волості та Севська, самозванець і його новий гетьман Адам Дворжецький 21 січня 1605 р. були розгромлені під Добриничами поповненою армією боярина князя Ф.І. Мстиславського і втратили біля половини свого складу. Самозванець знову відступив до ПутивляТам само, 84-87.. Головною причиною поразки самозванець вважав відхід запорожцівРусская историческая библиотека. Т. 1. (Санкт-Петербург, 1872), 387-388; Pierling P. La Russe et la Saint-Siege Etudes diplomatiques. Vol. 3. (Paris, 1901), 139-140; Платон Жукович. Смутное время и воцарение Романовых. (Москва, 1913), 26..

Князь Ф.І. Мстиславський не зумів скористатися цією перемогою. Частина воєвод, які підтримали самозванця, стали вперто боронити свої міста перед царським військом. Кроми боронив воєвода Григорій Акінфієв, гарнізон якого підкріпили 400-500 донських козаків отамана Корели, які відступили сюди після поразки під Добриничами. Князь Мстиславський направив туди частини П.М. Шереметьєва та В.І. Бутурліна з артилерією, які протягом лютого 1605 р. не змогли здобути фортеці і самі понесли значні втрати. 4 квітня 1605 р. до фортеці підійшли основні сили князів Мстиславського і Шуйських. Дерев'яні стіни фортеці були спалені, а гарнізон відійшов в острог. Далі артилерія знищила і острог крім земляного валу. Але воєводи і тут не зуміли скористатися становищем і, навіть, пропустили у фортецю загін з припасами, присланими з Путивля. У таборі почалася епідемія і воєводам ледве вдалося утримувати його від масового дезертирстваРуслан Скрынников. Самозванцы в России, 90-96.. Тим часом до самозванця підходили нові загони донських і запорозьких козаків. український козацтво московський смута

Велике військо, очолене князем Василем Шуйським, підійшло до Кром. Але 23 квітня 1605 р. раптово помер цар Борис Годунов. Шуйський негайно виїхав в Москву, залишивши замість себе князя Василя ГоліцинаГоліцин Василь Васильович (1572-25.01.1619) - князь, боярин (з 1591). Під Кромами перейшов на сторону самозванця, а пізніше був учасником змов проти Лжедмитрія І (1606) та Василя Шуйського (1610). У 1610 р. з посольством був відправлений до Сігізмунда ІІІ, де був затриманий як полонений. Помер, повертаючись з польського полону у Вільні. (Евграф Серчевский. Записки о роде князей Голицыных. (Санкт-Петербург, 1853), 308 с.; Николай Голицын. Род князей Голицыных. Т. 1. (Санкт-Петербург, 1892), 611 с.).. Напередодні своєї смерті цар Борис Годунов викликав в столицю окольничого Петра БасмановаБасманов Петро Федорович (+ 17.05.1606) - син одного з виднійших опричників Івана Грозного боярина Федора Олександровича Басманова-Плещеєва (+ 1571), вихований в родині вітчима боярина князя Василя Юрійовича Голіцина (+ 1584). Стольник (1590), окольничий (1601), боярин (1604). Обласканий Борисом Годуновим за оборону Новгород-Сіверсько- го сприяв Федору Борисовича в утвердженні на престолі по смерті батька. Але, ображений підпорядкуванням князю А.А. Телятевському-Хрипуну, під Кромами перейшов на сторону самозванця (7.05.1605), забезпечивши йому перемогу. До кінця залишався вірним Лжедми- трію І і загинув, захищаючи його (Басманов Петр Федорович. Русский Биографический Словарь А.А. Половцева. Т. 2. (Санкт-Петербург-Москва, 1900), 560-561)., піднявши його до рангу боярина. Басманов взявся активно допомагати Федору Борисовичу утвердитися на престолі по смерті батька. Федір призначив його разом з князем Михайлом Петровичем Катиревим-Ростовським командувати армією під Кромами, яку вони привели до присяги новому царю. Але дядько молодого царя конюший Семен Годунов самовільно призначив першим воєводою свого зятя князя Андрія Телятевського-Хрипуна. За таких умов вождю змовників, які вели переговори з путивльським двором самозванця, князю В.В. Голіцину досить легко було схилити на свій бік Басманова. 7 травня 1605 р. бунт під Кромами, організований Голіциними і Басмановим, у розпал якого підійшов невеликий загін з Путивля, вирішив долю армії Федора Годунова, половину якої самозванець розпустив після присягиСтанислав Борша. Поход московского царя Дмитрия в Москву с сендомирским воеводою Юрием Мнишком и другими лицами из рыцарства 1604 года. Русская историческая библиотека. Т 1. (Санкт-Петербург, 1872), 393-395; Иссак Масса. Краткое известие о Московии в начале XVII в. Пер., прим. и ввод. статья А.А. Морозова. (Москва, 1937), 90-100; Конрад Буссов. Московская хроника. 1584-1613. (Москва-Ленинград, 1961), 101-128; Жак Маржерет. Россия начала XVII в. Записки капитана Маржерета. (Москва, 1982), 196; Александр Гиршберг. Дмитрий Самозванец. (Львов, 1898), 114-166; Павел Пирлинг. Дмитрий Самозванец. (Москва, 1911), 195-200..

У червні 1605 р. самозванець тріумфально вступив в Москву, де його емісари вже розправилися з царем Федором Годуновим і його родиною, був визнаний матір'ю вбитого царевича Дмитрія, урочисто коронований, а невдовзі став іменувати себе імператором і не збирався ні передавати королю обіцяні сіверські міста, ні нав'язувати московитам унію чи католицьку віру. Він був готовий заплатити грішми за польську допомогуЧерез гінця Івана Романовича Безобразова-Осечку (+ 1629), офіційно посланого до короля Лжедмитрієм І, поляки були поінформовані щодо невдоволення московської еліти самозванцем і готовність прийняти на царський престол королевича Владислава. Одночасно через шведського офіцера цариця-вдова Марфа передала, що самозванець не є її сином, але вона змушена була визнати це публічно. Причиною такого поступку цариці було рішення самозванця викинути тіло Дмитрія з церкви в Угличі, що не могла допустити його мати (Станіслав Жолкевський. Початок і успіх Московської війни. Переклад і коментарі Леонтія Войтовича (Біла Церква, 2019), 90-91,164-165). як розплатився з казаками, відпустивши назад більшу їх частину. Єдине, що збирався виконувати Лжедмитрій І, був його шлюб з Мариною Мнішек (1588-1615)26 травня 1604 р. Юрій Мнішек уклав з самозванцем контракт, за яким погоджувався видати дочку за Лжедмитрія І після зайняття московського престолу за умови виплати зятем тестю одного мільйона злотих, надання Сіверської і Смоленської земель, а Новгорода з Псковом - у віно цариці Марині. У червні 1605 р. Лжедмитрій І переслав Юрію Мнішку 200 тис. злотих завдатку. 27 листопада 1605 р. у Кракові біскуп Бернард Мацейовський у присутності короля Сігізмунда ІІІ обвінчав Марину Мнішек з самозванцем, якого представляв думний дяк Афанасій Влас'єв (+ після 1611). 17 квітня 1606 р. величезний кортеж з бл. 2 тис. гостей та челяддю перетнув кордон Московського царства. 12 (22) травня кортеж урочисто в'їхав до Москви. 16 (26) травня 1606 р. в Успенському соборі Кремля патріарх Ігнатій дав шлюб і помазав Марину Мнішек на царство. Вона була першою царицею, яка була помазана і коронована. На весільному бенкеті вперше гості отримали окремі тарілки і виделки. Незважаючи на п'ятницю, в числі інших європейських страв була телятина з підливкою. Були присутні жінки в європейських сукнях, які танцювали з чужими чоловіками. Йшла підготовка до балу-маскараду, якому завадила загибель самозванця. (Aleksandr Hirszberg. Maryna Mniszchцwna. (Lwow, 1906; Torun, 2017), 354 s.; Дневник Марины Мнишек. Сост., перевод, вступ. стат., комент. В.Н. Козляков. (Москва, 1995), 204 с.).. Величезний кортеж нової цариці, іноземний одяг і невидані звичаї, серед яких була присутність жінок за столом на балу, а також підготовку до балу-маскараду, вміло використала партія князя Василя ШуйськогоШуйський Василь Іванович (1552-12.09.1612) - князь, боярин (1581), цар (19.05.1606-17.07.1610). Був низложений боярами, насильно пострижений в ченці, виданий гетьману Жолкевському (09.1610) і вивезений до Варшави, поблизу якої помер у Гостинському замку. У 1587-1591 рр. під час переслідування Шуйських Борисом Годуновим перебував на засланні у Галичі. Очолював комісію, яка розслідувала обставини загибелі царевича Дмитрія. При приході самозванця зрікся висновків комісії, а після його загибелі визнав їх правдивими. (Руслан Скрынников. Василий Шуйский. (Москва, 2002), 396 с.; Вячеслав Козляков. Василий Шуйский. (Москва, 2007), 301 с.)., піднявши бунт, який закінчився загибеллю самохванцяЛжедмитрій І був вбитий 17 (27) травня 1606 р., побиттям прибулих поляківСтаніслав Немоєвський, який перебував в той час у Москві, у своїх записках назвав поіменно 524 поляків, які загинули під час московського бунту (Записки Станислава Немоевского (1606-1608). Рукопись Жолкевского. (Рязань, 2006), 496 с.). та зайняттям престолу князем Василем ШуйськимШуйські виводили свій рід від князя Андрія Олександровича, старшого брата Данила Олександровича, від якого походила московська гілка Рюриковичів. Насправді ж вони походили від Андрія Ярославича (+ 1264), молодшого брата Олександра Невського та дочки галицько-волинського князя Данила Романовича, і за родовим рахунком були молодшими від московської гілки. Від Василя Дмитровича Кирдяпи (+ 1403) вони володіли багатим Шуйським князівством. Князь Юрій Васильович став московським васалом. У XVI ст. молодші представники родини прославилися як полководці і зайняли перші місця серед московського боярства (Генрих Абрамович. Князья Шуйские и российский трон. (Ленинград, 1991), 192 с.; Леонтій Войтович. Княжа доба на Русі: портрети еліти. (Біла Церква, 2006), 569-575). Марині Мнішек вдалося відкупитися коштовностями і під спідницями гофмейстрині Барбари Казановської пробратися до двору батька, надвірне військо якого вперто оборонялося. 2 червня 1606 р. разом з батьком вона дісталася в руки царя Василя Шуйського і була заслана у Ярославль..

Майже відразу присязі Шуйському спротивилася Сіверщина, особливо Путивль. Шуйський послав туди воєводою князя Григорія ШаховськогоШаховський Григорій Петрович (+ 1612) - князь, політичний авантюрист. У 1587 р. повернувся з польського полону, займав посади воєвод у різних містах. Його батько став соратником Лжедмитрія І і разом з ним прибув у Москву. Незважаючи на це, Василь Шуйський призначив Григорія воєводою в Путивль, де той виступив організатором бунту, який переріс у повстання Болотнікова. Після розгрому у битві на р. Восьмі (5.06.1607) з військом іншого самозванця царевича Петра (Ілейки Муромця) втік в Калугу, а звідти - в Тулу. Після капітуляції засланий на Кубенське озеро у Спасо-Кам'яний монастир. Наприкінці 1608 р. після зайняття цього регіону прихильниками Лжедмитрія ІІ став одним з лідерів його Боярської думи. Командував російським загоном у корпусі Олександра Зборовського. Після розгрому від армії М. Скопіна-Шуйського втік з самозванцем до Калуги. Після загибелі Лжедмирія ІІ з загоном козаків примкнув до Другого ополчення, де намагався посварити Пожарського з Трубецьким (Дворянские роды Российской империи. Т. 1. (Санкт-Петербург, 1993), 262)., який фактично очолив бунтівників, які отримали підмогу з боку запорозьких козаків. Невдовзі на Сіверщині була організана ціла армія на чолі з великим воєводою і гетьманом царевича Дмитрія Іваном Болотніковим. Традиційно військо Болотнікова розглядають як повстале селянство, яке зрозуміло, не могло бути озброєне вогнепальною зброєю та носити доспіхи, що вимагало доброї і довготривалої підготовки. Значну частину цієї армії склали запорозькі козаки, а також донці, дрібне дворянство та інші служилі категорії.