Як Україна не стала failed state

Размещено на http://www.allbest.ru/

Як Україна не стала failed state

Володимир Головко

Суспільно-політична риторика нової держави та цінності, які вона транслювала суспільству, були адекватні історичному періоду та спрямовані на формування модерної поліетнічної, а не моноетнічної нації. Ця ціннісна настанова сприяла збереженню громадянського миру у найскладніші моменти становлення сучасної України. Так, вже 12 вересня Верховною Радою був ухвалений закон "Про правонаступництво України" \ який зафіксував, що модерна українська держава є результатом розвитку (а не запереченням) Української Радянської Соціалістичної Республіки. 8 жовтня було ухвалено закон "Про громадянство України" ², який передбачав відсутність дискримінації у процесі визначення українського громадянства: кожен, хто на той час постійно мешкав на території республіки, мав право стати громадянином України. 1 листопада 1991 р. Верховна Рада ухвалила "Декларацію прав національностей України" ³, що гарантувала усім народам, які проживали на території республіки, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Засадничі документи суверенної України формували рамки внутрішньополітичного консенсусу для вирішення надзвичайно гострих питань забезпечення державної безпеки України, або іншими словами - виживання новонародженої держави.

Зовнішньополітичні виклики для нової держави. Нова українська держава виникла у відносно несприятливих умовах і зіткнулась із соціально-економічними викликами, з якими, власне, не зміг впоратися і потужніший Радянський Союз. Вона не могла розраховувати на значну міжнародну підтримку. Майже за три тижні до проголошення "Акта державної незалежності", 1 серпня 1991 р., у Києві з візитом перебував президент США Дж. Буш. У своєму виступі До речі, текст виступу готувала майбутній держсекретар США в адміністрації Дж. Буша-молодшого К. Райс. (після критичних публікацій в американських ЗМІ названому "котлета по-київськи") з трибуни Верховної Ради УРСР американський лідер провів однозначну тезу: для його команди оновлений СРСР потрібніший за незалежну Україну (хоча, наприклад, для прибалтійських республік було зроблено виняток).

Якщо на Заході поява української держави викликала занепокоєння, то у Москві "Акт проголошення державної незалежності України" був сприйнятий відверто негативно. Навіть після заколоту ДКНС Б. Єльцин вважав основним сценарієм подальшого розвитку СРСР його збереження шляхом глибокого реформування. Він усвідомлював, що М. Горбачов піде на усі можливі поступки. Однак проголошення української незалежності зламало стратегію Кремля. Особливе занепокоєння викликали плани України щодо перепорядкування собі підрозділів збройних сил СРСР, розташованих на її території. Угрупування складало понад 750 тис. осіб. На відміну від прибалтійських республік, які наполягали на повному виведенні радянських військ і планували створити національні армії з "нуля", українська влада вирішила, що ефективніше та економічно доцільно формувати власні збройні сили на радянській основі.

Уже за два дні після проголошення української незалежності, 26 серпня, прес-секретар Б. Єльцина П. Вощанов виступив із заявою, попередньо схваленою російським президентом, що Росія припускає перегляд кордонів з тими республіками, які відмовляться підписувати новий Союзний договір (за винятком прибалтійських держав) Вощанов П. Ельцин как наваждение. Записки политического проходимца. Москва, 2019. С. 174--175.. Не викликало сумнівів, що основним адресатом заяви була Україна - претензії стосувалися Криму та значної частини Лівобережної України (зокрема Донбасу). Невдовзі мер Москви Г. Попов амбіційно висловився про Одеську область та Придністров'я.

Аби пригальмувати державне будівництво в Україні, Росія спробувала реалізувати тактику затягування офіційного Києва у переговорний процес. 28 серпня в Україну була направлена делегація на чолі з віцепрезидентом РФ О. Руцьким. Переговори були гострими, однак зупинити вихід України з СРСР не вдалося. За підсумками переговорів був підписаний спільний протокол, що зафіксував визнання між Україною та Росією міжреспубліканських кордонів, встановлених за СРСР, міждержавними. Протокол не мав юридичної сили, але транслював заспокійливі сигнали по обидві боки кордону, а також - зовнішньому світу, що міждержавного воєнного конфлікту не буде. незалежність кордон збройний

Попри деякий спад напруги у відносинах Києва та Москви, югославський сценарій в епоху розпаду СРСР не сходив з порядку денного. Так, на початку вересня в російську пресу просочилася інформація, що у Москві розглядають можливість нанесення превентивних ядерних ударів по Україні. Цього разу українська делегація на чолі з І. Плющем терміново виїхала до Москви для з'ясування ситуації. Згодом з'ясувалося, що Б. Єльцин дійсно консультувався з військовими щодо технічної можливості такого кроку і отримав негативну відповідь Портников В. Ельцин обсуждал с военными возможность ядерного удара по Украине... Независимая газета. 1991. 24 октября.. Урешті-решт вище російське керівництво дезавуювало повідомлення ЗМІ, але "цивілізованого розлучення" не виходило. Зокрема, під час переговорів на початку грудня 1991 р. у Біловезькій пущі щодо утворення СНД, як "м'якого" варіанта розпуску СРСР, Б. Єльцин запропонував Л. Кравчуку винести за дужки питання належності Криму. Український президент категорично заперечив можливості торгу територіями і заявив про однозначну українську юрисдикцію над півостровом. Російський очільник був змушений відступити, оскільки на кін була поставлена значно вища ставка - мирний розпуск СРСР та контроль за його ядерним потенціалом.

Тим часом виклики національній безпеці виникли не тільки на російському напрямі. З осені 1991 р. загострився конфлікт біля південно-західних кордонів України. У відповідь на проголошення Молдовою незалежності у низці регіонів активізувалися сепаратистські рухи, підтримувані з Москви: на півдні республіки - Гагаузія, на сході - невизнана "Придністровська Молдавська Соціалістична Радянська Республіка" (тут проживала й численна українська етнічна громада). Молдовський уряд спробував вирішити проблему придністровського сепаратизму силовим шляхом. Виникала небезпека втягування в нього Румунії та Росії (на території Молдови базувалася 14-та загальновійськова армія СРСР, яка наприкінці 1991 р. була перепорядкована Москві). До зони бойових дій підтягувалися радикальні парамілітарні групи з обох країн. У боях на боці Придністров'я брали участь й українські радикальні угруповання.

На тлі молдовської кризи та розпуску СРСР загострилися відносини Румунії та України. Ще 24 червня 1991 р. румунський парламент ухвалив декларацію щодо засудження пакту Ріббентропа - Молотова 1939 р. (згідно з яким СРСР отримав два регіони, підконтрольні на той час Румунії, - Північну Буковину та південну Бесарабію). Тим самим Україні, хоч і опосередковано, фактично висувалися територіальні претензії. 28 листопада 1991 р. румунські парламентарі ухвалили заяву проти участі населення Північної Буковини та південної Бессарабії у загальноукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Соловей І. Українсько-румунські відносини: проблеми та перспективи їх розв'язання. Вісник Київського міжнародного університету. Серія "Міжнародні відносини". Київ: КиМУ, 2004. Вип. 3. URL: https://vmv.kymu.edu.Ua/v/03/solovey.htm Апогей протистояння прийшовся на 1993 р., коли Румунія в односторонньому порядку денонсувала радянсько-румунську угоду 1961 р. щодо державного кордону. Конфлікт вдалося утримати у дипломатичному руслі: протягом 1990-х років відбулося кілька раундів переговорів, під час яких крок за кроком знімалися проблемні питання. Фінальна крапка у конфлікті була поставлена у лютому 2009 р., коли

Міжнародний суд ООН наново визначив лінію виключних економічних зон двох держав на чорноморському шельфі.

Конфлікт у Придністров'ї був законсервований після втручання російських регулярних військ улітку 1992 р. Це стабілізувало ситуацію, але створило довготривалий ризик від російської військової присутності поряд із південно-західним кордоном України.

З огляду на безпекові виклики до кінця 1991 р. український парламент ухвалив низку фундаментальних документів, що регулювали сферу військового будівництва та національної безпеки. Так, 24 серпня постановою "Про військові формування в Україні" Постанова Верховної Ради України "Про військові формування в Україні". Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1431-12 Верховна Рада зобов'язала Раду міністрів розпочати формування національних збройних сил. Згодом були ухвалені постанова "Про міністра оборони України" Постанова Верховної Ради України "Про міністра оборони України". Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1473-12 (першим міністром став К. Морозов), "Концепція оборони та будівництва Збройних сил України" Концепція оборони та будівництва Збройних сил України. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1659-12, закони "Про державний кордон України" Про державний кордон України. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon. rada.gov.ua/laws/show/1777-12, "Про прикордонні війська" Про прикордонні війська України. Сайт Верховної Ради України. URL: https ://zakon. rada.gov.ua/laws/show/1779-12, "Про Національну гвардію України" Про Національну гвардію України. Сайт Верховної Ради України. URL: https ://zakon. rada.gov.ua/laws/show/1774-12 тощо. 6 грудня були ухвалені закони "Про Збройні сили України" Про Збройні сили України. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/1934-12 та "Про оборону України" Про оборону України. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/1932-12. У вересні 1991 р. на базі республіканського управління КДБ була створена Служба національної безпеки України Про створення Служби національної безпеки України. Сайт Верховної Ради України. URL: https ://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1581-12, головою якої став Є. Марчук.

Однозначні та переконливі підсумки референдуму 1 грудня 1991 р. відкрили шлях для міжнародного визнання державної незалежності України і тим самим посилили національну безпеку. Першими визнали Україну Польща та Канада (2 грудня), наступного дня - Латвія та Литва. Росія зробила це 5 грудня, а США - 25 грудня (у той же день, коли М. Горбачов пішов з президентського поста). 27 грудня Україну визнав Китай. Загалом протягом грудня 1991 р. Україну визнали майже 70 держав. За рік їх вже було 140. Отже, процес світового визнання нової держави завершився.

Своєрідним підсумком напруженої роботи щодо становлення молодої держави і забезпечення її безпеки стала ратифікація 12 грудня 1991 р. Верховною Радою, хоча й із застереженнями, угоди про створення СНД. З одного боку, це дозволило поставити крапку у мирному розпуску СРСР. З іншого, - зберігався ризик, що СНД за певних обставин могла перетворитися на новий Радянський Союз. На користь такого сценарію свідчили й плани приєднання до СНД 21 грудня восьми колишніх радянських республік (крім прибалтійських та Грузії). Тому напередодні (20 грудня) український парламент ухвалив окрему заяву про те, що Україна не планує входити до жодних наддержавних структур СНД у випадку 'їхнього створення.

Таким чином, за надзвичайно короткий період у кілька місяців Україні вдалося інституалізуватися як державі, уникнувши конфлікту з агресивно налаштованими сусідами і забезпечивши повне міжнародне визнання. Тим самим було створено передумови для проведення внутрішніх реформ, спрямованих на формування з уламку СРСР самодостатнього політичного організму.

Суперечливість ядерного роззброєння. Після проголошення незалежності гостро постало питання подальшої долі ядерних озброєнь, що знаходилися на території України. У "Декларації про державний суверенітет України" 1990 року було чітко заявлене бажання досягти без'ядерного статусу. Відповідна пропозиція була внесена народним депутатом І. Драчем - одним із лідерів національно-демократичних сил. Він розглядав цей крок і як компроміс із компартійною більшістю, і як урахування суспільного скепсису щодо ядерних технологій після аварії на Чорнобильській АЕС. У націонал-демократичному таборі також тоді були побоювання, що сам факт наявності ядерної зброї може бути приводом для недопущення радянським центром української незалежної держави або для окупації частини її території начебто для охорони військових ядерних об'єктів. Крім того, ядерне питання вагомо стримувало процес міжнародного визнання України. З огляду на сукупність факторів Київ обрав курс на найскорішу відмову від ядерної зброї, тож 24 жовтня Верховна Рада ухвалила заяву з красномовною назвою "Про без'ядерний статус України" Про без'ядерний статус України. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon. rada.gov.ua/laws/show/1697-12.

Наразі достеменно невідомо, скільки ядерного озброєння і яких видів опинилося на українській території наприкінці 1991 р. Останні підрахунки, що викликають довіру, здійснив фахівець Дніпропетровського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень О. їжак. Він запропонував узяти за основу дані про озброєння, знищенні в Україні у рамках американської програми Нанна--Лугара їжак О. Згадуючи про спільне зменшення загрози й витрачені гроші. Дзеркало тижня. 11.07.2014. URL: http://gazeta.dt.ua/international/zgaduyuchi-pro-spilne-zmenshennya- zagrozi-y-vitracheni-groshi-_.html. Отже, український ядерний арсенал охоплював:

-- 142 міжконтинентальні балістичні ракети SS-19, зокрема 111 розгорнутих (на бойовому чергуванні) і 31 нерозгорнуту ракету. Для міжконтинентальних балістичних ракет було створено 130 шахтних пускових установок, дві учбові шахти і 13 центрів управління;

— 46 розгорнутих міжконтинентальних балістичних ракет SS-24 та шахтних пускових установок для них із п'ятьма центрами управління;

— у розібраному вигляді "вісім з половиною" міжконтинентальних балістичних ракет SS-24, певна кількість компонентів ракет SS-17, чотири зібраних SS-18, зібраний прототип ракети SS-27 для льотних випробувань;

— 44 важких бомбардувальники, зокрема 19 Ту-160, 23 Ту-95МС, один Ту-95К та один Ту-95М;

— п'ять важких бомбардувальники, зокрема три Ту-95МС і два Ту-95К 22, які на момент розпаду СРСР знаходились в Україні на ремонті, але були приписані до російських аеродромів.

— 1068 крилатих ракет повітряного базування Х-55 и Х-55СМ для важких бомбардувальників.

На початковому етапі Україна та Білорусь просувались у руслі російської стратегії пострадянського ядерного роззброєння, що передбачала найскоріше вивезення зброї на російську територію без будь-яких умов. Натомість Казахстан ув'язував поступки зі свого боку з отриманням додаткових безпекових гарантій і фінансових компенсацій.

Згідно з Біловезькими домовленостями Росії, України та Білорусі від 8 грудня 1991 р., була підписана угода, якою передбачався "спільний контроль над ядерним озброєнням та ядерним нерозповсюдженням" Угода про спільні заходи щодо ядерної зброї. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/998_086. 22 грудня була підписана "Алма-Атинська декларація" Алма-Атинська декларація. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/997_189, за якою РФ, Україна та Білорусь заявляли про збереження спільного командування над воєнно-стратегічними силами. Нарешті Мінська угода від 30 грудня 1991 р. щодо спільних дій стосовно ядерного озброєння вже передбачала, що Білорусь та Україна лише після узгодження з Президентом РФ отримували право застосувати ядерну зброю. Крім того, республіки узяли на себе зобов'язання вивезти до 1 червня 1992 р. на російську територію тактичну ядерну зброю (саме її було простіше поставити під реальний національний контроль). Строки виведення стратегічної ядерної зброї обмежувалися кінцем 1994 р. До цього часу вона повинна була залишатися під контролем спільного командування Стратегічних сил СНД. Мінська угода не була ратифікована українським парламентом, оскільки не відповідала положенням згаданої вище заяви Верховної Ради України "Про без'ядерний статус України". У ній, зокрема, зазначалося, що Україна наполягала на своєму праві контролювати незастосування ядерного озброєння, розташованого на її території. Утім, мінські домовленості почали виконуватися і без ратифікації тексту угоди.

За свідченнями Ю. Костенка (тоді був народним депутатом і брав безпосередню участь у розробці політики ядерного роззброєння України), на початку 1990-х років українська політична еліта дійшла безумовного компромісу щодо без'ядерного статусу країни. Натомість гострі дискусії точилися навколо того, якої стратегії роззброєння дотримуватися. Частина політиків вважала, що слід найшвидше вивезти ядерну зброю на територію Росії, оскільки зволікання несло зовнішньополітичні та екологічні ризики, не кажучи вже про обтяжливі витрати на її утримання. їхні опоненти наполягали на "ефективному роззброєнні", яке передбачало ліквідацію ядерного озброєння саме на території України. Це безперечно гальмувало процес досягнення без'ядерного статусу і створювало потенційні екологічні загрози, але давало можливість витребувати компенсацію та підтримати науково-технологічний сектор держави. Обидві позиції мали свої плюси та мінуси, однак перемогла друга стратегія Костенко Ю. Історія ядерного роззброєння України. Київ, 2015..

Зміна підходів України до ядерного роззброєння спостерігалася з лютого 1992 р., коли Л. Кравчук віддав наказ тимчасово припинити вивезення тактичного ядерного озброєння до Росії (згодом Київ кілька раз відновлював і знову призупиняв вивезення). У квітні Верховною Радою було ухвалене рішення про включення ядерних сил до складу ЗСУ Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2264-12. Ці дії були зумовлені дипломатичними міркуваннями, спрямованими на міжнародне утвердження нової держави, та стримуванням агресивних кроків з боку Росії. Проте у реальності українське керівництво слабо контролювало ядерні сили на своїй території і навіть не знало достеменно, що і де знаходилося. Тому вивезення тактичної ядерної зброї росіянами відбувалося частково всупереч бажанням і наказам української влади, тоді як вона не могла цьому завадити. Так, за свідченням командувача Стратегічних сил СНД маршала Є. Шапошнікова, останній ешелон з тактичними ядерними зарядами був виведений без згоди України, коли Л. Кравчук летів над Атлантичним океаном Никитин А. Маршал Империи. Итоги. 12.03.2012. URL: http://www.itogi.ru/nashe/ 2012/11/175570.html (отже, з ним українськи силовики не могли зв'язатися) з першим офіційним візитом до США (5--11 травня 1992 р.).

За інерцією підходу, спрямованого на якнайшвидше ядерне роззброєння, Україна 23 травня 1992 р. підписала п'ятисторонній Лісабонський протокол до радянсько-американського "Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь" (СНО-1, або за американською класифікацію START-1, ця угода була укладена 13 липня 1991 р. між США та СРСР, але не ратифікована через розпад останнього) Протокол до Договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами Америки про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь (Лісабон, 23 травня 1992 року). Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/998_070. Відповідно до Лісабонського протоколу Росія, Україна, Казахстан, Білорусь брали на себе зобов'язання СРСР за договором СНО-1. Крім того, Україна, як і Казахстан і Білорусь, мала приєднатися до "Договору про нерозповсюдження ядерної зброї" (ДНЯЗ) в статусі неядерної держави. На розвиток Лісабонського протоколу 6 червня 1992 р. було підписане "Рішення щодо участі держав-учасниць співдружності в ДНЯО", яке закріплювало за Росією статус єдиної держави-правонаступниці ядерної зброї СРСР. Однак уже тоді Л. Кравчук заявив, що ліквідація ядерного озброєння, розташованого на українській території, потребуватиме сім років, тобто раніше озвучена дата його остаточного знищення - кінець 1994 р. - була дезавуйована.

З кінця 1992 р. українська позиція з ядерного роззброєння стала прагматичнішою та кваліфікованішою. Частково це було зумовлено тим, що прем'єр-міністром України став "ракетник" Л. Кучма. У січні 1993 р. відбулося перше засідання українсько-російської групи з ядерного роззброєння. Під час переговорів перспективи роззброєння ув'язувалися з отриманням Україною компенсації за вивезені до Росії ядерні заряди. З'ясувалося, що росіяни в односторонньому порядку домовилися про переробку 500 тонн "свого", а насправді - частково українського, високозбагаченого урану в "мирний уран" на американських заводах і мали отримати за це не менше $11 млрд. Решта "ядерних" пострадянських республік залишилися поза домовленістю. Інформація про самий факт контракту спочатку з'явилася в російській пресі, а його деталі згодом оприлюднили американці під час своїх президентських перегонів, щоб використати угоду на користь республіканської адміністрації. Після цього росіянам прийшлося визнати оборудку. Американці вважали, що Україна може претендувати на 20 % від загальної суми відшкодувань. Зрештою, відповідно до українсько-російської міжурядової угоди травня 1994 р., Україні вдалося отримати компенсацію, хоча й не "живими грошима", а безкоштовними поставками 1800 тепловидільних збірок (твелів) російського виробництва для потреб українських АЕС. На це американська сторона виділила кредит Росії у $160 млн, хоча реальний позитивний ефект фахівцями оцінювався у понад $2 млрд. Також українською стороною було порушене питання щодо компенсації за високозбагачений плутоній, який вилучався з українських міжконтинентальних балістичних ракет і перероблявся на низькозбагачений на російських підприємствах. У підсумку питання було врегульоване наприкінці 1997 р.: частково вартість переданого плутонію компенсувалася за рахунок поставок твелів російського виробництва, частково - зараховувалась як оплата державного боргу за поставки Росією нафти та нафтопродуктів в Україну в 1993--1994 рр.

За свідченням тогочасного першого віцепрем'єр-міністра І. Юхновського, на початку 1993 р. на державному рівні пророблялося питання отримання хоч якогось мінімального контролю за стратегічним ядерним озброєнням. За висновками експертів, із 48 стандартних процедур обслуговування ядерної зброї Україна могла забезпечити лише 12. Тож для вирішення проблеми був розпочатий діалог з американською компанією "Дженерал Атомік", але він не мав позитивних наслідків. Крім того, харківським науковцям-ядерникам було поставлене завдання розробити пристрій, який би унеможливлював запуск міжконтинентальних балістичних ракет з української території за рішенням з Москви (так звана блокувальна кнопка). Однак за кілька днів після відповідного секретного рішення українського уряду російські ЗМІ вибухнули скандалом про те, що Україна розробляє установку для втручання в системи управління російською ядерною зброєю Юхновський І. Декларація про незалежність України - процес національного самовизначення. Декларація про державний суверенітет України. Історія прийняття, документи, свідчення. Житомир, 2010. С. 41.. Це посилило міжнародний тиск на Україну з метою прискорення ядерного роззброєння. В умовах, що склалися, створення такого пристрою втратило сенс.

У квітні 1993 р. на тлі погіршення відносин з Росією (особливо навколо кримського питання) було оприлюднено відкритий лист за підписом 162-х народних депутатів Верховної Ради "Про ядерний статус України". У ньому пропонувалося проголосити Україну, поряд з Росією, однією з держав-правонаступниць ядерного арсеналу СРСР. У червні на закритиму засіданні парламенту, присвяченому ратифікації Україною Лісабонського протоколу до радянсько-американської угоди СНО-1, прем'єр Л. Кучма запропонував залишити в Україні 46 міжконтинентальних балістичних ракет СС-24 з неядерним оснащенням для "гарантованого стримування та непровокуючої оборони". Також глава українського уряду запропоновав тимчасово, до остаточного виведення ядерної зброї, проголосити Україну "перехідною ядерною державою". Нарешті концепція зовнішньої політики, ухвалена парламентом у липні 1993 р. Про Основні напрями зовнішньої політики України. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3360-12, проголосила Україну спадкоємицею радянського ядерного арсеналу, розташованого на її території, але знову декларувала зобов'язання набути у майбутньому без'ядерний статус. Тож у 1993 р., коли відбувалася ратифікація Лісабонської угоди, Верховна Рада схвалила такий підхід, за винятком норми про приєднання до ДНЯО. Водночас Україна брала на себе зобов'язання скоротити ядерне озброєння лише у тому обсязі, який зазначався в угоді СНО-1 - 36 % міжконтинентальних балістичних ракет та 42 % зарядів.

Кардинальна зміна української позиції прогнозовано викликала невдоволення в Росії. У серпні 1993 р. Москва в односторонньому порядку розпустила Об'єднане командування стратегічних сил СНД і повністю перебрала на себе управління ядерним озброєнням, зокрема розташованим на українській території. Тим самим нависла загроза конфліктів навколо фактичного контролю інфраструктури, пов'язаної з ядерним озброєнням (бази зберігання та склади з ядерними зарядами, шахти тощо). Проте внутрішньополітична криза в Росії у жовтні дещо притлумила ескалацію конфлікту з Україною. А з кінця 1993 р. до переговорів з питання ядерного роззброєння активно підключилися США, оскільки неповна ратифікація Лісабонського протоколу українським парламентом прямо впливала на глобальну політику у сфері нерозповсюдження ядерної зброї. Тим часом з відставкою Л. Кучми з посади прем'єр-міністра у вересні 1993 р. офіційна позиція Києва з ядерного питання пом'якшала. Для цього були підстави: по-перше, проведені протягом 1992--1993 рр. наукові дослідження довели, що створення стримувального неядерного озброєння на базі міжконтинентальних балістичних ракет було значно складніше технічно, ніж вважалося раніше, і потребувало більше ресурсів (Україна тим часом сповзала в глибоку економічну кризу). По-друге, перед державою постав нагальний стратегічний вибір: що далі робити з власною ракетно-космічною галуззю? Або зберігати військовий напрям з негарантованим кінцевим результатом та з неодмінно гарантованим зростанням напруги у відносинах із зовнішньополітичними партнерами, або розвивати напрям "мирного космосу" шляхом виходу зі своїми технологіями та виробництвом на міжнародний ринок. Отримання міжнародних (а не тільки російських) замовлень було можливим лише після приєднання до "Режиму контролю за нерозповсюдженням ракетних технологій" (РКРТ), де визначальний вплив мали США. Але долучення до нього України Вашингтон ставив у пряму залежність від повного ядерного роззброєння та відмови від виробництва стратегічних ракет, хоча юридично між цими питаннями зв'язку не було.

12 січня 1994 р. у міжнародному аеропорту Бориспіль відбулися переговори президентів Леоніда Кравчука та Білла Клінтона, який спеціально зупинився на кілька годин дорогою до Москви. Команда українського президента - Анатолій Зленко та Антон Бутейко - намагалася відстояти національні інтереси. Пресинг, який чинився тоді на Україну, описував у своїх мемуарах безпосередній учасник переговорів, заступник державного секретаря США С. Телбот: "Клінтон і Крістофер, які не мали звички вичитувати керівників держав, на цей раз вирішили зробити виняток. Вони сказали Кравчуку настільки відверто, наскільки це було можливим, що якщо той відмовиться від уже досягнутих домовленостей, це буде серйозним регресом у відносинах України як з Росією, так і з США. Поки Зленко і Бутейко надуто мовчали, Кравчук, який увесь тремтів, пообіцяв Клінтону, що буде виконувати попередні домовленості і не буде викидати ніяких фокусів в останню хвилину під час підписання трьохсторонньої заяви у Москві" Шара Л. Украинское разоружение глазами Строба Телбота. Украинская правда. 29.07.2002. URL: https://www.pravda.com.ua/rus/news/2002/07/29/4368758/. На підсумковій пресконференції Б. Клінтон безтактно пожартував, запропонувавши українському Президенту стати його прессекретарем. Україна опинилася між американським молотом і російським ковадлом.

За два дні відбулися українсько-російсько-американські переговори у Москві. Росія також була змушена піти на поступки щодо компенсації Україні за вивезену ядерну зброю. Домовленості були закріплені у тристоронній заяві, яка не мала прямої юридичної сили і виступала радше як декларація про наміри. У ній зазначалися гарантії для України, яка вкотре підтвердила відмову від ядерного зброї, а саме - гарантії незастосування проти неї зброї, недоторканості її територіальної цілісності, незастосування проти неї економічного тиску. США обіцяли надати економічну допомогу обсягом не менше $175 млн. У додатку зазначалося, що протягом наступних десяти місяців з української на російську територію мали бути вивезені 200 ядерних зарядів з ракет СС-19 та СС-24 в обмін на 100 тонн низькозбагаченого урану для українських АЕС. Ядерна програма України мала бути під контролем МАГАТЕ.

Л. Кравчук, який висунув свою кандидатуру на позачергових президентських виборах, у пошуках міжнародної підтримки протягом 1994 р. крок за кроком рухався у напрямі відмови від доктрини неядерного ракетного стримування. Тому новий президент Л. Кучма отримав у спадок мало простору для стратегічного маневру. На початку листопада 1994 р. він звернувся до парламенту з пропозицією зняти застереження, зроблене в 1993 р. під час ратифікації Лісабонського протоколу щодо неприєднання до ДНЯЗ. 16 листопада Верховна Рада погодилася із президентською аргументацією. Це відкрило шлях до підписання одного з основних міжнародних документів України - "Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерного озброєння" від 5 грудня 1994 р., більш відомого як Будапештський меморандум Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/998_158.

"Будапештський меморандум" підписали Україна, США, Велика Британія та Росія. У ньому фіксувалися гарантії-запевнення щодо незастосування проти України сили та економічного тиску. Франція зробила усну заяву щодо приєднання до документа, а Китай оприлюднив заяву щодо зобов'язання про незастосування першим ядерної зброї проти України. Необхідно наголосити, що документ не мав зобов'язальної юридичної сили для підписантів. Звернемо увагу на оцінки Меморандуму. Журналіст Ю. Луканов у 1996 р. зазначав: "...Київ не цілковито задоволений міжнародними гарантіями, оскільки вони подані у вигляді не зобов'язань, а декларацій" Луканов Ю. Третій Президент (політичний портрет Леоніда Кучми). Київ: Такі справи, 1996. С. 106.. На думку Л. Кравчука, відмова від ядерного роззброєння спричинила б міжнародну блокаду України: "Я би підписав Будапештський меморандум так само, як і Кучма. Він не міг не підписати. Єдине, що б я додав, - механізм застосування меморандуму. Там все правильно написано. Тільки немає головного - як його застосувати, виконувати" Руденко Є., Кравець Р., Сарахман Е. Леонід Кравчук: Путіну треба сісти з Порошен- ком за стіл переговорів. Українська правда. 18.06.2018. URL: https://www.pravda.com.ua/ articles/2018/06/18/7183631/. Знаний фахівець з національної безпеки та ракетно-космічної техніки В. Горбулін у 2009 р., перерахувавши позитивні моменти документа, зауважив: "Єдиний, але вкрай суттєвий недолік Меморандуму - він носить політичний, а не юридичний характер. І це створює передумови, щоб країни, які є гарантами нашої безпеки, дозволяли собі вільно трактувати свої зобов'язання. Цей докір стосується, насамперед, Росії" Горбулин В. Без права на покаяние. Харьков, 2009. С. 27..

Згодом Україна двічі безрезультатно намагалася апелювати до положень Меморандуму, і в обох випадках через відносини з Росією - під час газового конфлікту у січні 2009 р. і для протидії анексії Криму у березні 2014 р. Але все ж таки у середині 1990-х років даний документ став ефективним інструментом для зміцнення позицій України на міжнародній арені, бо не допустив її ізоляції (В. Горбулін писав категоричніше: "Підписаний Меморандум розірвав політичну та дипломатичну блокаду навколо України" Горбулин В. Без права на покаяние. С. 201--202.). Можливості, відкриті підписанням документа, українська влада повною мірою використала й у 1995 р. для угамування кримського сепаратизму.

У 1995--1996 рр. з території України були вивезені усі ядерні заряди. Водночас ліквідовувалися засоби їх доставки та відповідна інфраструктура. Після знищення стратегічного наступального озброєння ядерне роззброєння України не зупинилося. Однак далі воно мало не юридично зобов'язальний характер, а політичний - українська влада використовувала цей чинник у переговорах зі світовими державами. Протягом другої половини 1990-х - на початку 2000-х років було утилізовано понад 60 стратегічних бомбардувальників марки Ту. Процес завершився лише у 2010 р., коли новообраний президент В. Янукович задля відновлення стратегічного діалогу з США досяг з президентом Б. Обамою домовленості щодо вивезення з України залишків високозбагаченого урану в обмін на фінансову і технологічну компенсацію (зокрема будівництво ядерної установки в Харкові).

Ядерне роззброєння дало змогу Україні отримати свою нішу на ринку цивільних ракетно-космічних послуг. Знаковою подією стала участь українського космонавта Л. Каденюка у космічній місії НАСА на американському кораблі "Колумбія" наприкінці 1997 р. За підсумком декількох раундів переговорів зі США у 1998 р. Україна приєдналася до Режиму контролю за нерозповсюдженням ракетних технологій (РКРТ). Це дало можливість нашій державі стати повноцінним міжнародним гравцем і зберегти національний ракетно-космічний науковий та виробничий потенціал.

Боротьба за територіальну цілісність та єдність країни. Розпад СРСР запустив дезінтеграційні процеси на пострадянському просторі: звичайною справою стали криваві міжетнічні конфлікти та сепаратизм. Першою реакцією керівників пострадянських держав стало загравання з місцевими елітами. Такий підхід не без іронії сформулював 1990 р. Б. Єльцин, перебуваючи у Казані, столиці Татарстану: "Беріть стільки суверенітету, скільки можете проковтнути" Борис Ельцин: "Берите столько суверенитета, сколько сможете проглотить". Ельцин- центр, 06.08.2015. URL: https://yeltsin.ru/news/boris-elcin-berite-stolko-suverineteta-skolko- smozhete-proglotit/. Так діяла влада і в Україні. У 1990--1991 рр. значна частина владних повноважень була передана з центрального на обласний рівень - голови виконавчих комітетів місцевих рад були основними представниками держави. В умовах господарського безладу, руйнування напрацьованих упродовж останніх десятирічь зв'язків та руйнування держсектору регіони втрачали керованість. На тлі вакханалії приватизації вони трансформувалися в анклави, що прагнули грати за власними правилами. Тому у березні 1992 р. для відновлення впливу центру був упроваджений інститут представників Президента в регіонах і водночас ліквідовані виконкоми обласних рад. Однак це не дало очікуваного результату - у повсякденну практику увійшло двовладдя, яке призводило до загострення політичного протистояння на місцевому рівні. Центру довелося відступити: у 1993 р. повноваження представників Президента законодавчо були зменшенні на користь голів облрад. У 1994 р. інститут представників Президента було ліквідовано. Крім того, Київ, намагаючись забезпечити лояльність регіональних еліт, був змушений погодитися на розширення економічних повноважень низки областей. У 1993--1994 рр. були видані указ Президента України про делегування Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій і Луганській обласним державним адміністраціям повноважень з управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності, Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо делегування Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській обласним державним адміністраціям повноважень щодо управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності". Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/61/94 та постанова Кабінету міністрів України " Про регіональну економічну кооперацію Дніпропетровської, Донецької, Запорізької і Луганської областей" Постанова КМУ "Про регіональне економічне співробітництво Дніпропетровської, Донецької, Запорізької та Луганської областей". Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/465-93-%D0%BF.

За президентства Л. Кучми був створений інститут голів державних адміністрацій, які призначалися главою держави та отримали широкі владні повноваження. Але й після цього лишався широкий простір для компромісів із регіональними елітами: практикувалося одночасне зайняття двох посад - голів держадміністрацій та голів облрад, однак для укріплення даного владного інституту від практики сумісництва відмовилися. Керованість регіонів була відновлена наприкінці 1990-х років.

У першій половині 1990-х років на політичній мапі України були дві гарячі точки: найзахідніший регіон - Закарпаття та найпівденніший - Кримський півострів.

У Закарпатській області українська влада зіштовхнулася одразу із трьома видами сепаратизму: регіональних еліт (подібний до інших українських областей), русинським (спирався на підтримку Росії) та угорським (з політичною підтримкою Угорщини). Трохи більше як за місяць після проголошення незалежності України, 1 жовтня 1991 р., Закарпатська обласна рада ухвалила "Декларацію щодо проголошення Закарпатського автономного краю" (ще наприкінці серпня відповідну ініціативу виголосили Мукачівська та Берегівська районні ради). 31 жовтня облрадою було ухвалене рішення про проведення водночас із загальноукраїнським референдумом 1 грудня й обласного плебісциту, на який планувалося винести питання: "Чи бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало статус автономної території як суб'єкта незалежної України і не входило в будь-які інші адміністративно-територіальні утворення?" Марчук Н. Політизація русинської ідентичності: внутрішні умови, причини, чинники. Вісник Прикарпатського університету. Політологія. Вип. 8. 2014. С. 28..

Напередодні референдуму регіон відвідав фактичний глава нової Української держави і найрейтинговіший кандидат президентських перегонів Л. Кравчук. Він виступив на засіданні обласної ради і після гострої дискусії домігся корегування запитання плебісциту на такий варіант: "Чи бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало із закріпленням у Конституції України статус спеціальної самоврядної адміністративної території як суб'єкта незалежної України і не входило в будь-які інші адміністративно-територіальні утворення?". Тим самим "автономія" була замінена на невизначене "спеціальне самоврядування".

1 грудня 1991 р. на плебісциті за незалежність України висловились 90,13 % закарпатців, тоді як за особливий статус регіону - 78 %. У подальшому звернення Закарпатської облради до Верховної Ради внести зміни до Конституції відповідно до підсумків обласного референдуму було фактично проігноровано. Розроблений у Закарпатті законопроєкт так і не потрапив до сесійної зали українського парламенту. Лише на початку 2000-х років у регіоні був упроваджений режим спеціальної економічної зони (ліквідований разом з аналогами в інших українських регіонах 2005 р.).

Для протидії сумнівним та небезпечним автономістським ініціативам центральна влада розгорнула широкий діалог із місцевими елітами, ефективно використовуючи регіональні суперечності. Їх було вдосталь. Так, скажімо, водночас із обласним референдумом Берегівська рада провела районний референдум щодо утворення в її межах Угорського автономного округу. І якщо у березні 1992 р. Закарпатська обласна рада звернулася до Верховної Ради з проханням перейменувати Берегівський район в Угорський автономний округ, то вже наприкінці того ж року вона відмовилась розглядати відповідний законопроєкт, не кажучи вже про направлення його до українського парламенту. У подальшому на врегулювання проблем угорської національної меншини в Україні позитивно вплинули україно-угорські угоди про кордон, інкорпорація найавторитетніших представників меншини загальноукраїнською політичною елітою та виважена політика щодо її культурного розвитку.

Серйозним подразником, як для центральної, так і обласної влади Закарпаття був русинський сепаратизм. У питанні протидії йому інтереси центру та регіональних еліт повністю співпадали, тому вже з 1993 р. "політичне русинство" перейшло на нелегальне становище. Ключові активісти виїхали за кордон (зокрема до Словаччини та Росії). У подальшому активізація "русинства" корелювалась із періодами напруги у російсько-українських відносинах, але без особливих успіхів - це не призводило до дестабілізації суспільно-політичної ситуації в регіоні Див.: спецвипуск, присвячений "русинському питанню", часопису Національного інституту стратегічних досліджень: Стратегічні пріоритети. Серія: Політика. 2017. № 1; Белей Л. "Русинський" сепаратизм: націєтворення in vitro. Київ, 2017..

Значно складнішою була ситуація в Криму. 4 вересня 1991 р. Верховна Рада Автономної республіки Крим (АРК) ухвалила "Декларацію про державний суверенітет Криму" Декларация "О государственном суверенитете Крыма". Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/krym/show/rb001d002-91, у якій йшлося про "повагу до державного суверенітету України" та "прагнення створити правову демократичну державу в складі України". Водночас у документі декларувалось, що Крим є "учасником союзного договору" (мався на увазі договір про оновлення СРСР). Фактично, це був ультиматум Києву - у разі відмови України увійти до оновленого союзу місцеві еліти погрожували вийти з-під української юрисдикції. Невдовзі союзний договір був знятий з порядку денного у самій Москві, і це дещо вгамувало ентузіазм проросійських сил в українському Криму. Вони сподівалися, що на референдумі 1 грудня 1991 р. більшість кримчан висловиться проти підтвердження Акта проголошення державної незалежності України. Усупереч їхнім розрахункам українські спецслужби спромоглися не допустити проведення водночас із загальнонаціональним референдумом й місцевого плебісциту і зірвали їхні плани.

На загальноукраїнському референдумі 52,1 % кримчан з тих, хто узяв у ньому участь, висловились за незалежність України. У м. Севастополь "за" проголосувало 57 %. Такі підсумки виборів позбавили козирів проросійських сепаратистів. Але у публічному просторі час від часу вони продовжували висувати претензії до Києва і висловлювати бажання приєднати півострів до Росії. Також мали місце безуспішні спроби організувати окремий кримський референдум щодо перегляду статусу автономії.

30 січня 1992 р. Верховна Рада АРК оприлюднила заяву, у якій висувалася ініціатива проведення трьохсторонніх (Україна, Росія, Крим) переговорів щодо статусу півострова та Чорноморського флоту. Однак позиція Києва була однозначною: кримське питання - це внутрішньоукраїнська справа. На початку лютого на консультаціях парламентарі України та АРК домовилися розробити закон щодо розмежування повноважень центру й автономії. Для цього була створена спільна робоча група.

Тим часом між Україною та Росією загострилися суперечки навколо статусу Чорноморського флоту. Частина російського політикуму, зокрема віцепрезидент О. Руцькой та голова Верховної Ради РФ Р. Хасбулатов, намагалася розгойдати суспільно-політичну ситуацію у Криму і роздмухувала сепаратистські настрої, щоб отримати додаткові переваги на переговорах з Україною.

5 квітня Президент Л. Кравчук видав указ про адміністративне підпорядкування Міністерству оборони Україні всіх військових підрозділів, розташованих на українській території. Йшлося і про Чорноморський флот. За два дні Б. Єльцин видав указ про перехід флоту під російську юрисдикцію. Склалася вибухонебезпечна ситуація. Наприклад, військові кораблі, екіпажи яких почали приймати українську присягу, блокувалися кораблями з проросійськи налаштованими екіпажами за явної підтримки командування.

У такій напруженій ситуації наприкінці квітня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила закон "Про статус автономної Республіки Крим". У додатку до нього було також ухвалено закон про розмежування повноважень між центром і регіоном Закон України "Про статус автономної Республіки Крим. Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим". Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2299-12, де було проігноровано компромісні напрацювання спільної робочої групи українських та кримських парламентарів. Закон проголошував, що півострів є невід'ємною частиною України і не може бути переданий до складу будь-якої іншої держави, повноваження автономії були суттєво урізані. У відповідь кримський парламент проголосив державну незалежність і ухвалив 5 травня конституцію Криму. У ній зазначалося, що відносини з Україною будуються на основі "договору та угод", водночас окремі владні повноваження могли "добровільно делегуватися Україні". На 2 серпня 1992 р. кримський парламент призначив референдум щодо державного суверенітету.

13 травня Верховна Рада України дала парламенту автономії тиждень на скасування рішень як таких, що не відповідають українській Конституції. У разі відмови Київ озвучив готовність задіяти правоохоронні органи, і це подіяло. 21 травня Верховна Рада АРК перенесла термін проведення місцевого референдуму на невизначений термін. Однак того ж дня російський парламент ухвалив рішення про неправомірність передачі Кримського півострову до складу УРСР у 1954 р. і запропонував Україні наново обговорити його політико-правовий статус.

Градус міждержавної напруги знизила зустріч Л. Кравчука та Б. Єльцина 23 червня у Дагомисі. Лунали чергові запевнення у дружбі між державами. Було домовлено утримуватися від односторонніх дій щодо юрисдикції Чорноморського флоту. Своєю чергою, 30 червня Верховна Рада України ухвалила поправки до закону про розмежування повноважень з АРК, що частково врахували напрацювання спільної групи та розширили повноваження автономії.

На тлі стабілізації на вищому державному рівні реальна ситуація залишалася вибухонебезпечною. Наприкінці липня Росія і Україна знову опинилися на межі воєнного конфлікту в Криму. 21 липня сторожовий корабель СКР-112 підняв український прапор і самовільно висунувся зі стоянки у Донузлаві до Одеси. Рішення, спровоковане намаганням проросійськи налаштованого командування Чорноморського флоту звільнити капітана сторожовика С. Настенка за те, що він на початку 1992 р. привів команду до присяги Україні (тоді як приведення до присяги Росії навпаки знаходило всіляку підтримку), здетонувало ситуацію. Цим кроком моряки намагалися підштовхнути керманичів держави та Міністерства оборони до активніших дій щодо розбудови воєнно-морських сил України. Спочатку за наказом командування ЧФ два російських кораблі намагалися завадити вийти СКР-112 з бухти Донузлав, але через відсутність координації дій їм це не вдалося. Далі розпочалося переслідування, росіяни розглядали можливість проведення торпедної атаки з протичовнових гідропланів або висадки десанту - фактично захоплення судна іншої країни. Не зважившись на такий зухвалий випад, у бік СКР-112 зробили кілька попереджувальних артилерійських пострілів. Ситуація стала критичною, коли борт наздогнали ще два кораблі - сторожовик і ракетний катер. Капітани вступили у перемовини, що допомогло виграти час, до того ж один з капітанів кораблів-переслідувачів позитивно ставився до прийняття присяги народу України. Тим часом на допомогу СКР-112 українське командування підняло в повітря бойові літаки, а на зустріч йому висунуло два прикордонні катери. Водночас командування Чорноморського флоту висунуло російській стороні вимогу припинити переслідування. Увечері корабель увійшов у порт Одеси.

Інцидент змусив провести термінові переговори президентів України та Росії 3 серпня у Ялті. Очільники країн домовилися, що до 1995 р. Чорноморський флот має бути розділений між двома державами, а до тих пір має залишатися у подвійному підпорядкуванні. Однак вже за місяць російською стороною була ініційована кампанія щодо належності м. Севастополя Росії. її апогеєм стало ухвалення у липні 1993 р. Верховною Радою РФ рішення щодо "російського федерального статусу міста". Україна трактувала це рішення як територіальні претензії російського парламенту та ініціювала засідання Ради безпеки ООН, яка визнала ухвалу нікчемною. Водночас рішення Верховної Ради РФ негативно оцінив і російський президент Б. Єльцин.

У процесі врегулювання суперечки Україні довелося піти на значні поступки щодо Чорноморського флоту. У вересні 1993 р. за підсумками переговорів у Масандрі президенти проголосили, що Київ погодився передати "свою" частку флоту в рахунок погашення газових боргів перед Росією. Українська делегація продемонструвала неузгодженість підходів - від амбіцій цілковитого підпорядкування флоту собі до його цілковитої ж передачі під російський контроль. За тих обставин вирішальну роль у деескалації кримського питання відіграло загострення політичного протистояння у Москві: перемога пропрезидентських сил у збройному конфлікті тимчасово змусила концентруватися на внутрішніх проблемах, передусім - завданнях зміцнення і розбудови режиму Б. Єльцина.

Натомість 1994 р. суперечки навколо статусу кримської автономії вкотре актуалізувалися. У лютому відбулися вибори президента Криму (відповідний закон був ухвалений кримською Верховною Радою у червні 1993 р. на хвилі агресивних дій російського парламенту щодо Севастополя та політичної нестабільності у Києві). Перемогу на них здобув голова Республіканської партії Криму Ю. Мєшков. На чолі передвиборчого блоку "Росія" він у другому турі впевнено обійшов чинного на той час голову Верховної Ради автономії М. Багрова (72,9 % проти 23,3 %).